Татари оголосили про свою незалежність і створили уряд у вигнанні

На адресу КЦ передано текст Декларації про незалежність Татарстану, яка була прийнята 20 грудня 2008 року на розширеній сесії Міллі Меджлісу татарського народу.

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТАТАРСТАНУ. (Повний текст)

От уже 456 років татари знаходяться під гнітом найлютішого людського витвору — російського колоніалізму. За цей час змінилося багато правителів Росії в особі царів, імператорів, перших секретарів, президентів.Мінявся також суспільний устрій: феодалізм, капіталізм, соціалізм та ін. Незмінною залишалося лише одне: політика насильницького хрещення, русифікації, нелюдяної експлуатації, фізичного знищення татар шляхом постійного і цілеспрямованого геноциду.

Якщо на початку 18 століття, згідно перепису, влаштованого Петром I, росіян і татар було приблизно по 5 з половиною мільйонів, то наприкінці 20 століття росіян стало 120 мільйонів, а кількість татар залишилася на рівні 5 з половиною мільйонів людей.

Наприкінці 90-х років татари, доведені до останнього відчаю, піднялися на боротьбу з російським колоніалізмом і прийняли декларацію про державний суверенітет, провели референдум за участю іноземних спостерігачів, в ході якого 61,4 відсоток населення Татарстану висловився за державний суверенітет республіки.

Крім того, Татарстан відмовився брати участь в референдумі щодо нинішньої конституції Російської Федерації (РФ) і не підписав федерального договору, тим самим заявивши про його нелегітимність.Яких-небудь угод між Татарстаном і Російською Федерацією про його включення до складу останньої не існує.

Перший президент РФ Б. Єльцин погодився з тим, щоб татари узяли стільки незалежності, скільки вони в змозі реалізувати. Проте, ця згода, як завжди, виявилася черговим прийомом російських колонізаторів, направленим на обман і виграш часу.

Тоді як РФ була змушена змиритися з відходом з-під її панування 14 її колоній (колишніх «радянських республік» — КЦ), вона категорично відмовилася визнати незалежність Татарстану і вжила ще жорстокіших заходів знищення елементарних прав його народу, зокрема, мати свій обраний орган представників місцевих законодавчих зборів і президента республіки, замінивши їх намісником і його адміністрацією, що призначаються Кремлем.

Більш того, Кремль заборонив татарам мати свою абетку, насильно нав'язавши їм непридатну для їхньої мови кирилицю, а зараз забороняє вчити татарських дітей їх рідною мовою.

Мусульман-татар, за відмову молитися під контролем мулл, які по суті, призначаються колоніальною адміністрацією, і навіть за один факт наявності в їхніх житлах мусульманських книг, жорстоко переслідують, піддають тортурам і кидають на багато років у в'язниці.

Відбувається нещадний грабунок природних ресурсів Татарстану. 85 відсотків прибутку від продажу нафти безоплатно відбирає Кремль, позбавляючи самих татар засобів існування.

Все це відбувається на тлі цинічного і лицемірного визнання Російською Федерацією незалежності грузинських республік Абхазія і Південна Осетія.

Хочеться запитати, чим же ж відрізняються права татарського народу — колонії росіян — від прав народів вищеназваних республік? Нічим. Правда в тому, що Росія фактично знов закабалила і ці народи, зробивши їх своїми підданими.

Отже, татарам більш неможливо розраховувати на добру волю російських колонізаторів, живлячи марні надії на свою деколонізацію і отримання незалежності.

Виявляючи волю татарського народу і в ім'я його порятунку від повного знищення, Міллі Меджліс (Парламент) Татарського Народу:

1. Підтримує Декларацію про державний суверенітет — незалежність — Татарстану від 30 серпня 1990 року і заявляє про нелегітимність його насильницького включення до складу Російської Федерації.

2. Звертається з проханням до всіх держав світу і Організації Об'єднаних Націй визнати незалежність Татарстану.

3. Для захисту інтересів татарського народу затверджує склад уряду у вигнанні.

4. Закликає всіх татар, що мешкають за кордоном, організувати масові кампанії на підтримку незалежності Татарстану перед урядами своїх країн і громадськістю.

Прийнято на розширеній сесії Міллі Меджлісу Татарського народу 20 грудня 2008 року

P.S. Вранці 24 грудня 2008 року загін ОМОН постукав до помешкання президента Міллі Межлісу Татарського Народу Фаузії Байрамової в Набережних Човнах. Фаузія категорично відмовилася відкривати двері і стала телефонувати знайомим і звати на допомогу людей.

Теж саме трапилося, коли ОМОН постукав до помешкання заст. президента Міллі Межлісу Фаїка Тазієва. Він також відмовився відкрити двері. Омонівці не стали виламувати дверей, їх метою, вочевидь, було налякати татарських патріотів.

Прокурор міста викликав редактора молодіжної газети «Чалли яшьлере» Даміра Шейхетдінова і виніс йому офіційне попередження у зв'язку з публікацією в газеті Декларації Незалежності Татарстану.

У Казані влада заблокувала інтернет-зв'язок членові незірату Міллі Меджлісу Зульфії Кадір.

Тим часом голова Міллі Меджлісу татарського народу Фаузія Байрамова затвердила склад татарського національного уряду у вигнанні. Нагадаємо, що раніше в Набережних Човнах була прийнята Декларація про незалежність Татарстану. Головою тіньового уряду республіки був обраний громадянин США Віл Мірзаянов.

З'їзд Міллі Меджлісу татарського народу пройшов в Набережних Човнах минулої неділі. Більше 100 делегатів зі всієї Росії і кількадесят представників татарських громадських організацій зібралися, щоб затвердити програмні документи Національних зборів.

За підсумками роботи Меджлісу було прийняте звернення «до президентів і парламентів держав і Організації Об'єднаних Націй» про визнання державного суверенітету Татарстану.

Також було сформовано татарський національний уряд у вигнанні (Міллі назарат), який очолив Віл Мірзаянов.

Колишній професор НДІ органічної хімії і технології Віл Мірзаянов прославився тим, що в 1992 році опублікував в газеті «Московські новини» статтю про виробництво бінарної зброї в Росії.

У матеріалі вчений заявив, що Росія всупереч міжнародним домовленостям продовжує дослідження в цій царині.

Після цього Мірзаянов був звільнений з інституту, звинувачений в розголошуванні державної таємниці і заарештований. 11 березня 1994 року кримінальна справа проти Мірзаянова була припинена за відсутністю складу злочину.

Після звільнення Мірзаянов займався політичною діяльністю, а у 1996 році емігрував до США.

Міллі Меджліс татарського народу виник на хвилі підйому національного руху татар на початку 90-х років. Після відомих подій лютого 2008 року в Косові і визнання Росією незалежності Абхазії й Осетії Міллі Меджліс вирішив активізувати свою діяльність.

У жовтні 2008 р. президія Меджлісу запропонувала кандидатури у татарський національний уряд у вигнанні (Міллі назарат). До складу обраного комітету увійшли 8 осіб. Половина міністрів — громадяни США, Туреччини і Німеччини.

«Міллі назарат планує найближчим часом передати документи, прийняті Меджлісом, до ООН», — розповіла журналістам Фаузія Байрамова.

Джерело: КЦ

Урок УПА

Семен Глузман

Семен Глузман




Тепер, через двадцять років, з дивним відчуттям смутку і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА. Чужі, незнайомі обличчя, що ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах. Хто вони, ці люди?

Там, на зоні, було багато рефлексії. Дуже багато. Людина не повинна довго думати про своє місце в світі. Людина повинна жити, просто жити.

Там, на зоні, було місце відчуттю власної гідності. З розсуненими сідницями під час обшуку, з холодом і голодом штрафного ізолятора, з нескінченним напруженням виготовлення тексту, що виснажує. Тексту правди про себе і своїх товаришів.

Сьогодні я твердо знаю: ці постарілі в радянських в'язницях і таборах українські партизани дали мені головний урок мого життя. Василь Пірус, Дмитро Басараб, Василь Підгородецький, Евген Пришляк, Степан Мамчур. Всі вони, мої старші друзі і вчителі, навчили мене жити без ілюзій. Зокрема, і без ілюзії про майбутнє.

У них не було майбутнього. Не могло бути. Виживши в таборах, віддавши радянському Молоху двадцять п'ять років свого власного життя, вони мали «повернутися» в чужу країну. Де головним умінням щасливої долі було вміння не говорити правди. Їм, солдатам незалежної України, що так і не відбулася, які пройшли голод і холод життя «поза законом», катованих радянськими дізнавачами і слідчими, які бачили жахіття сталінських зон і мізерну харчем і правдою липку сірість зон хрущовських і брежнєвських, не потрібна була така «свобода». І вони боялися, не хотіли її. Там, на зоні ВС 389/36, спілкуючись з ними щиро, тепло і щодня, я написав про них, стариків, які не хотіли радянської свободи, спеціальну статтю, передану мною з табору на захід і опубліковану в американському психіатричному журналі. Я так і назвав її: «Страх свободи: декомпенсація психічного стану або феномен існування?».

Солдати УПА. Їх недоглянуті могили – в різних регіонах жорстокої імперії. Тому що не всім їм, які віддали неволі по двадцять п'ять років життя, вдалося повернутися на батьківщину. Хтось повернувся, встиг. Померти вдома. Під важким поглядом КДБ, на самоті і в бідності. З єдиною радістю – листами таких же колишніх табірників. Я писав їм часто, як міг, отримував короткі відповіді. Так хотілося продовжити спілкування з ними, допомогти їм. Опікуваний у своєму сибірському засланні, а потім у Києві різними єврейськими активістами, я як міг одаровував їх розкішшю Біблії українською мовою, новим японським транзисторним приймачем, грошовими поштовими переказами. Я допомагав своїм братам, старшим братам.

Помер Дмитро Басараб, щирий, теплий. Про це написав Пришляк. Потім від Підгородецького я дізнався про смерть Пришляка. Зараз, через двадцять років, з дивним відчуттям туги і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА, все ще бадьорих і активних. Чужі, незнайомі обличчя, які ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах і на пересилках тієї похмурої країни. «Хто вони, ці люди? - запитав я не дуже давно свого співв’язня Миколу Горбаля, - Чому я не пам'ятаю нікого з них?». Микола відповів: «Їх не було з нами. Ці – інші, що не сиділи. Та і хто визначить їх минуле...».

Я виріс в абсолютно іншому світі. Тиха, сокровенна правда моїх батьків про реалії ГУЛАГу і Голодомору не розповсюджувалася на минуле Західної України. Ні від них, ні від Віктора Платоновича Некрасова я нічого не чув про бандерівській опір. Друзки випадково почутих або прочитаних слів не склалися у мене в якесь узагальнююче знання. Життя в зоні вимагало визначеності у відносинах, «свій» і «чужий» були важливими критеріями в цьому. Вони, солдати УПА, дуже швидко стали моєю референтною групою. Спочатку я увійшов до їх незламного, дуже певного світу зеківського життя нескінченної зовнішньої одноманітності існування людей, що так і не «стали на шлях виправлення», і лише потім, поступово, дізнався їх дотабірне минуле. Такий далекий для мене, народженого в 1946 році, світ Європи після засекреченого двома тиранами пакту Молотова-Рібентропа.

У вільні від рабської праці години я розпитував їх, табірних «людей» похилого віку, про минуле своєї країни, яка ретельно приховувала від мене, ще молодого громадянина, її криваву імперську історію. Прості селянські сини, які постаріли в ГУЛАГу, вони не володіли загальними академічними знаннями, не цитували сторінки книг і документів. Вони розповідали про себе, про свої сім'ї, про людську кров, свою і чужинців, ворога. Про камери Львівської і Вінницької в'язниць, переповнених тілами мертвих в'язнів, розстріляних відступаючими під натиском Німеччини солдатами НКВС. Про багато що, дуже страшне і дуже переконливе. І тоді я, російськомовний єврей, сказав собі: «Ти – з ними. І в їх сьогоденні, і в їх минулому. Тому що вони воювали на своїй землі...». Тоді я про багато що розпитував інших «людей» похилого віку, селянських синів з Латвії, Литви, Естонії, що стали «лісовими братами» і потім такими ж двадцятип’ятирічними в'язнями ГУЛАГу.

Зрозумівши все це, впустивши це нове для себе знання в своє серце, я, молодий в'язень епохи Брежнєва, написав у зоні і передав на свободу кращий свій табірний текст, думаю, кращий текст усього мого життя, коротке есе під назвою «Селянин, син селянина». І зараз, через тридцять три роки бачу, як виступили сльози на очах незабутнього мого вчителя і друга Івана Олексійовича Світличного, котрий читає мій рукопис, як відкрито схлипуючи плакали латиші Іварс Грабанс і Віллі Асельбаумс.

Вони, мертві, не потребують виправдання. І прощення. Прощення потребуємо ми, що так і не зрозуміли просту істину їх життя і їх боротьби. Вони воювали на своїй землі. Де Гітлер і Сталін були непроханими гостями.


Оригінал тексту на http://ukr.pik.org.ua/
Фото Главред

День Збройних Сил України

Сердечно вітаю моїх друзів та колег, а також моїх Братів по Зброї з Днем Збройних Сил України!

СЛАВА УКРАЇНІ!
СЛАВА ГЕРОЯМ!

Завод ім.Малишева відправляє нові танки до Українського Війська

Державне підприємство «Завод ім. Малишева» закінчило виконання контракту на виготовлення 20 танків БМ «Булат» для Збройних сил України.

ДП «Завод ім. Малишева» розпочав модернізацію Т-64Б в 2004 р. на замовлення Міноборони України. Після модернізації танк одержує найменування «БМ «Булат». Програма модернізації розроблена ХКБМ ім. Морозова. Головним виконавцем держзамовлення виступає ГП «Завод ім. Малишева».


У рамках програми оновлення бронетанкового парку ЗСУ впродовж останніх років завод ім. Малишева виготовив і відправив до української армії загалом 56 машин БМ «Булат»










Фото Володимира Андрєєва / УНІАН

Забрати Пулітцерівську премію у агента Москви Волтера Дюрантi!

Волтер Дюранті,
виродок і
 кацапський найманець

Розпочався збір підписів під вимогою до газети New York Times забрати Пулітцерівську премію, якою у 1932 році був нагороджений кореспондент цього видання Волтер Дюранті.

Волтер Дюранті, будучи спеціальним кореспондентом The New York Times у СССР, навмисно повідомляв у своїх матеріалах брехливу інформацію про ситуацію в Україні, замовчуючи Голодомор.

Підписи збирають тут

http://www.petitiononline.com/lozo2008/petition.html

Україна виборола 2 місце на Дитячому Євробаченні (Junior Eurovision 2008) !!!!!

Вікторія Петрик

Одинадцятирічна Вікторія Петрик з Одеської області виборола 2 місце на Дитячому Євробаченні 22 листопада в Лемесосі на Кіпрі!!!

1 місце отримала Грузія!
3 місце отримала Литва!

Україна 1932-1933 роки. 10 000 000 вбитих!

Пам'ятник мільйонам українців
вбитим Москвою Голодомором 1932-33.
Михайлівська площа, Київ

22 листопада Україна та світ вшановують пам'ять українців, вбитих Москвою Голодомором 1932-1933 років.

О 16 годині розпочнеться загальнонаціональна хвилина мовчання. Після цього до акції "Засвіти свічку!" долучаться всі люди доброї волі, запаливши у вікнах своїх домівок вогники свічок.

Всіх моїх друзів та знайомих дуже прошу відмовитися в цей день від будь-яких розваг в пам'ять про наших вбитих співгромадян та рідних.

Мирослав Симчич - Кривоніс

1946р. Мирослав Симчич (ліворуч) з Буйтуром — Василем Синітовичем та його сестрою Олею

Вже декілька днів у відрядженні Київ-Рівне-Львів-Івано-Франківськ-Чернівці-Кам'янець-Хмельницький-Вінниця-Київ. Сьогодні заїхав в гості до Мирослава Симчича - легендарного сотника УПА Кривоноса у Вижний Березів (недалеко від Коломиї), батька мого товариша.

Нічого не хочу писати про життя цієї Людини - єдине очевидно - ВІН ЗІ СТАЛІ! Я просто не зустрічав ще ніколи людей такої ВОЛІ і не бачив ніколи в житті старої людини, яка випромінює світло (на фізичному рівні!) з таким молодим серцем і з такою потужною ВІРОЮ в перемогу.

Просто хочу подякувати Богові, що маю щастя спілкуватися з людиною ТАКОЇ ЯКОСТІ і ТАКИХ ШЛЯХЕТНИХ ЧЕСНОТ!

Многая Літа Залізному Командиру Залізної Сотні!

Подаю тут передрук статті Володимира Гонського для Української Правди УПА – армія-переможець. Сотенний Симчич-Кривоніс та інші від 26.03.2008, яка найбільше віповідає моєму світоглядові.

На початку 2008 року медіа розповсюдили повідомлення: "В місті Коломия Івано-Франківської області за життя встановлено пам'ятник сотникові УПА Мирославу Симчичу, який святкує свій 85-й день народження.

Мирослав Симчич, "Кривоніс", у січні 1945 року разом зі своєю сотнею розгромив цілу каральну дивізію НКВД, відому злочинами проти людяності, винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар і народів Кавказу. Симчич був кілька разів засуджений на тривалі терміни в радянських концтаборах і відбув там загалом понад 32 з половиною роки".

Мирослав Симчич, мій син Данило, мої мама і тато.
Коломия 2008р.

Реакція на це повідомлення російської і особливо малоросійської "прогресивної громадськості" була дещо дивною і зводилась до "Етово нє может бить". Мовляв, якби це насправді було, то про цього бандерівця вже було б написано десятки книг і відзнято кільканадцять фільмів.

І дійсно. В нормальному суспільстві навіть найпримітивніший обиватель захоплюється героями. А еліта вважає справою честі, власним моральним обов’язком віддати шану героям і сприяти заплідненню суспільної свідомості їхнім взірцем.

У нашому ж, постсовково-малоросійському, так багато "еліти" і так мало честі. А категорія "моральний обов’язок" взагалі зникла з інформаційного простору й мотиваційно-спонукальної сфери особи.

Власне від перегляду багатьох документальних фільмів про ОУН, УПА залишаються, в основному, політичні аспекти. А художні фільми про ОУН-УПА Янчука, на мій погляд, можуть викликати хіба-що меланхолійну жалісливість за "нещасними", вічно сумними хлопцями з лісу, тай за змарнованими на це вітчизняними і діаспорними доларами.
За що воювали ці насправді горді і мужні воїни, – не зрозуміло. Слова "Україна" в байдужих розмовах героїв цих фільмів взагалі не чутно...

Пісня "Тартака" з Нічлавою "Не кажучи нікому" – супер! І ніби непоганий відеокліп зробили хлопці на фоні легендарного напівзруйнованого в бою УПА з німцями монастиря в Новому Загорові на Волині. Але чому й у цьому кліпі режисер так відчайдушно давить на жалість, а образ упівців такий бідненький-нещасненький – всупереч історичним реаліям?

До речі, в тому знаменитому бою 8-11 вересня 1943 чота особливого призначення бунчужного Андрія Марценюка (псевдо "Береза") у стінах Новозагорівського монастиря тримала оборону і перемогла понад тисячу нацистів. Із 43 повстанців 29 загинуло. Але ж вони знищили 540 окупантів і біля 700 поранили, які прибули на 40 машинах та 10 танкетках і мали ще й гармати та три літаки.

То ж виникає запитання: доки нашу суспільну свідомість будуть формувати "митці" з хохляцьким комплексом невдахи !?

А нам так не вистачає хоча б одного фільму, де б ці люди, одержимі великою ідеєю визволення і об’єднання України, були показані у всій істинній їх величі і красі, а УПА – як не тільки героїчна і мученицька, але й найбоєздатніша партизанська армія у світовій історії! Це розуміли Че Гевара, Де Голль, який якось зазначив: "Якби у французької армії був такий дух, як в УПА…".

Хто він, Мирослав Симчич

Симчич народився у селі Березів Вижний колишнього Яблунівського, а нині Косівського району, 5 січня 1923 року, в сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзі-опришки.

Цікаво, що рідне село Симчича – одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними воїнами князя-короля Данила Галицького. З таких сіл повиходило багато видатних українців (зокрема, Малкович, Павличко, тощо).

"Знаходив у якійсь книжці, що був боярин Симчич у короля Данила... По лінії моєї матері є одне особливе ім'я – Гриць Голинський. Це рідний брат мого діда... Сотник українських січових стрільців, командир Гуцульського куреня.

Він його організував, увійшов до складу корпусу січових стрільців і провоював усю війну (1917-21 роки) аж до відступу в Чехословаччину", – розповідав пан Мирослав про своїх вірогідних предків і реальних родичів у одному з інтерв’ю.

Двох інших дідових братів розстріляли німці. А самого Голинського в сумнозвісному Дем'яновому Лазу біля Івано-Франківська розстріляли "перші совіти". Його череп знайшли під час розкопок в 1989 та ідентифікували за платиновою латкою, якою лікарі закрили рану, отриману сотником в боях за Київ від більшовицької шрапнелі.

У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в чисельних сутичках з польськими ровесниками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

У 1941 вступив до молодіжної організації ОУН. Вже навчаючись у Коломийському архітектурному технікумі, восени 1943 року, направляється в перший курінь УНС (Українська народна самооборона) в Космач.

Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов на Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, з якої організовується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову в Коломию вести розвідку. Весною, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича в старшинську школу, яка була організована біля Космача на Заваялах у селі Снідавка.
Закінчивши цей вишкіл і отримавши звання чотового, він був направлений у Буковинський курінь, у сотню Криги, але на прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го Симчич повертається. Мороз доручив молодому старшині вишколювати сотню.

Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де за одну ніч розгромила деякі колгоспи, а також розігнала місцеві щойно створені "істрєбітєльні" загони.

Далі сотня рейдує по Буковині, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач. І тут починається найважливіше.

Битва за "бандерівську столицю"

Скептики мають рацію, сумніваючись у можливості сотні розбити цілу дивізію. Забігаючи наперед, скажу: розгром був і навіть більш, ніж дивізії. Але той бій сотні Симчича-Кривоноса був лиш завершальним етапом переможної битви за одну з УПівських столиць – величезне селище Космач, недоступної до того ні німцям, ні більшовикам, ні будь-яким іншим "визволителям".

За даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД генерала Дергачова, в тій операції брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші формування.

З боку УПА – місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", вірогідно, "Гуцульський" і "Перемога", а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-Прута (який замінив раненого курінного Різуна).

Всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.

Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в село Шипіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Гонти цей курінь оточив і за одну добу розгромив той батальйон.

У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.

З Мирославом Симчичем
Коломия 2008

А тим часом тривали запеклі бої куренів УПА з головними силами ворога у самому Космачі. Наш герой згадує: "Там було повно наших військ, але ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села.

На околиці Космача в заліснені місцевості більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив. І почав Ванька гулять: грабити людей, ґвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, – це всі знають.

Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити. Бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіограму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги".

Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії карателів-НКВДстів. Березівцям прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало оберігати їм.

Новий молодий сотенний Юрко також доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу. "Двісті п’ятнадцять стрільців треба було замаскувати так, щоб ворог не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову. Мені подумалося, що сам Господь створив наші гори, щоб нищити в них непроханих зайд", – згадує Кривоніс.

Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, "бронебійку", понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта – карабіни (кріси) й гранати.

Ворожа колона з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними – понад 15), тісно набитих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися на самому краєчку провалля перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на виду.

За 2,5 години знищили майже всіх – 405 солдат і офіцерів полку дивізії НКВД, включно з її командиром – генерал-майором Дергачовим.

Чи жаль цих "майже всіх"? Дуже! Але ж страшенно жаль сотень тисяч замучених борців ОУН-УПА, яких так не вистачає Україні і людству! Усіх жаль, утім, між ними є різниця: одні прийшли на чужу землю зі зброєю встановлювати "новий порядок", а інші захищали цю землю і право свого народу самому вибирати свою долю...

Рани, хвороби, рейди, (не)останній бій

В бою Симчича було поранено: "Десь через сорок хвилин бою розривна куля влучила мені в праву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану я нікому не признавався (бо коли командир у бою поранений падає, то падає бойовий дух). Міцно перетягнув рукав кожуха на кисті, щоб кров не стікала. Через кілька годин бою я впав без свідомості — далася все-таки взнаки втрата крові...".

Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Але Симчич і тут не здався:: "Путню пораду дав мені в Акрешорі один господар: "Синку, не слухай тих докторів, а візьми з жолоба з-перед корови трину, запар її й промивай рану. Меш мати здорову руку". Послухав я старого чоловіка, і невдовзі гангрена відступила. У сіні є різне зілля. Воно треться, коли корова їсть сіно, і осідає на дні жолоба. Пилок з того різнозілля має чудові лікувальні властивості".

В одному з інтерв’ю Симчича запитали про знищення упівцями генерала Ватутіна. Він відповів: "Вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію: не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів, які займалися лише боєм із німцями, ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці".

Зимою 1946 – аж до весни Симчич хворіє на тиф. Гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, відновлює її боєздатність.

Один з моментів розповіді Кривоноса звучить особливо хвилююче і навіть сенсаційно: "Я пам'ятаю останню розмову з підпоручиком крайового Проводу Дзвінчуком восени 1946 року.

Він зібрав нас 5 чоловік сотенних – Білого, Вихора, Спартана і Юрка: "Хлопці, бравурні походи скінчилися. Заходимо в глибоке підпілля на довгі десятиліття, мінімум на 40-50 років. Мусимо показати перед світом, що Україна боролась, бореться і буде боротися до повної перемоги за свою незалежність".

Усіх рядових, які були хворі, ми старалися якось легалізувати. Ми вирішили вмерти, а не зганьбити Батьківщину, і тим самим пронести для майбутніх поколінь нашу історію".

Чи могли воїни УПА втекти за кордон? Могли! А березівці навіть там побували: "Командування наше домовилося з мадярами, що вони приймуть наших поранених у свій шпиталь, далеко на їхній території, треба було їх туди відвезти.

Ми нав'ючили 16 коней. Я мав від полковника Кропиви наказ: відвези людей у шпиталь, здай мадярам, передай документи від нашого командування. Як зможеш, то вертайся назад, як не зможеш – відступай разом з мадярами на Захід. Коли ми здали поранених, я вишикував чоту, 45 хлопців, пояснив наказ. Жоден не заїкнувся, що хоче відступати".
Весна і літо 1947 року – рейд по Буковині аж до Бессарабії і назад. Як витримували все це повстанці?

Симчич: "Були такі періоди під час великих облав, осінніми дощами, дощ і дощ... Мокрі, змерзлі, голодні, а воші такі, що не треба шукати: потягнув-потягнув, та й маєш повну жменю. Бо в такій біді, нужді страшно воші кидаються на людей... Відтак нас почав тиф косити. Екзема нас дуже мучила. Ми часто переходили Прут і Черемош убрід зимою.

Ще з вечора замочиш ноги, до рання маршируєш... Ранок настав – у лісі чи в чагарнику не накладеш вогню, щоб посушитися, бо дим і ти вже видаєш себе. Цілу ніч замерзлий ідеш, відтак цілий день сидиш, аж поки до вечора не обсохнеш від свого тіла трошки. Ноги гнили від стопи і майже по пояс".

4 грудня 1948 року Кривоніс із Петром Чернецем перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора. Людолови запалили хату. "Тоді, пам'ятаю, вирішив: "Краще згоріти" — і зомлів (від диму – В. Г.). Коли прийшов до тями, був уже, як клубок, обмотаний шнурками".

Але боротьба за свободу – ні сотника УПА Мирослава Симчича-Кривоноса, ні УПА, ні української нації – не закінчилася. Вона лиш перейшла в інші форми. Щоб перемогти у 1991.

Постскриптум:
Автор публікує цей матеріал, перш за все, як заклик до журналістсько-піарно-режисерсько-продюсерської еліти-без-лапок:

Є речі, не вимірні щоденною суєтою і не співмірні з товщиною гонорару чи джинси. Живімо не лишень за (на) себе. Мусимо жити й за них! Ми відповідальні за втілення гасла, з яким героїчно боролись і гинули сотні тисяч українських патріотів: "Ми віддаємо своє життя за Україну! Бо віримо, що на нашій крові зросте нова щаслива Українська нація!"
Але для того, щоб така нація нарешті зросла, треба, щоб вона хоча б здогадувалась про істинну велич її героїв.

P.S. (мій) Мирослав Симчич провів у московських в'язницях 32 з половиною !!!!!!!!!!!!!!!! роки (32 роки, 6 місяців і 3 доби) від дня останнього бою 4 грудня 1948 (з недовгими перервами) до 30 квітня 1985р.

Слава Героям!

.

Похорон сл. пам. проф. Григорія ВАСЬКОВИЧА

Григорій Васькович

Повідомляємо, що похорон сл. пам. проф. Григорія ВАСЬКОВИЧА відбудеться в суботу, 27 вересня у Львові.

Порядок похоронних відправ буде такий:

9:00 Виставлення тіла Покійника для останнього прощання
в каплиці св.Івана Хрестителя на вул. Пекарській, 52
Почесна варта від громадських організацій

11:00 Відправа парастасу й панахиди,
відправи очолить о.Б.Гудзяк, ректор УКУ

12:00 Похід на Личаківський цвинтар, труну несуть друзі.

Панахида, запечатання гробу, виступи – від ОУН, від
Академічної громади, від родини Покійника.

15:00 Тризна для членів родини і запрошених представників
Громадськості.

Родина і Львівський відділ Центру національного відродження ім..С.Бандери

У понеділок, 22 вересня 2008 р., помер у Львові проф. д-р Григорій Васькович, батько мого близького друга

Григорій Васькович

педагог і психолог, політичний і громадський діяч, видавець, дійсний член Наукового Товариства ім.Шевченка, професор, декан і проректор Українського Вільного Університету у Мюнхені, член Проводу Організації Українських Націоналістів.

Григорій Васькович народився 12 грудня 1919 р. в Ростичках, Долинського повіту, де й здобув початкову освіту, а згодом гімназійну в Рогатині. До ОУН вступив у березні 1937 р. і виконував доручення Дмитра Мирона та В. Кука-Леміша. Після виїзду до Кракова, де зустрічався м. ін. з Бандерою, Шухевичем, Климовим-Леґендою і Ленкавським, та повернення до Львова він у 1944 р. з доручення Організації остаточно виїхав з групою М. Лебедя на Захід. У Австрії мав змогу закінчити середню освіту. З дозволу Бандери його звільнено від оргаізаційних обов`язків для завершення студій. У вересні 1950 р. він захистив докторську дисертацію на Українському Вільному Університеті.

На початку 50-их виконував доручення у вужчому Проводі ОУН. Він зорганізував будівництво власного будинку для штаб-квартири Організації і розгорнув видавничу діяльність, зокрема у серії «Бібліотеки Українського Підпільника». Тут публіковано документи про визвольну боротьбу ОУН-УПА. Активно включався в організацію студентського руху. Зі середовищем Закордонних Частин ОУН він залишився тісно пов`заний все свідоме життя і занимав у ньому ключеві посади.

На окрему увагу заслуговує видавнича діяльність Г. Васьковича. Тут хоч би згадати його безпосередню участь чи причетність до великих монографій «Євген Коновалець та його доба», «Перспективи української революції» С. Бандери, «Твори Ярослава Стецька», німецькомовних видань «Історія України» Н. Полонської-Василенко, збірник історично-політичних матеріялів «Російський колоніялізм в Україні» та «Річник Українознавства» ( всього 18 видань з 1974-1991 за його редакцією). Особливу увагу він присвячував творам і матеріялам українського руху опору та їх розповсюдженню різними західньо-європейськими мовами.

З 1965 року Г. Васькович тісно пов`язаний з Українським Вільним Університетом. 1971 завершив габілітаційну працю про вплив відомого німецького педагога Кершенштайнера на українське шкільництво, яка публікувалася в серії скриптів УВУ, а у повному виданні була надрукована 1976 на німецькій мові. У цей період він займає в УВУ довгі роки посади продекана та декана філософічного факультету, а в тісній співпраці з ректором Володимиром Яневем, позначеній глибокою пошаною один до одного, розширено авдиторне навчання та видавничу діяльність УВУ і придбано за сприянням Блаженнішого Патріярха Йосипа Сліпого власний будниок для університету. Згодом у цьому будинку дано притулок першому генконсульству України у Німеччині.

Широку педагогічну діяльність Г. Васькович розгортав й поза УВУ, зокрема у світовій структурі Спілки Української Молоді та в шкільному товаристві «Рідна Школа».

Після довгих років праці на еміграції, яка у всіх її видах живилася джерелом ідеї державної незалежності України і вільного розвитку свого народу у всіх сферах його життя, Г. Васькович 1992 р. повернувся в Україну, щоб першим з поміж провідних діячів ОУН закордоном ще з передвоєнних часів зустрітися у Києві з останнім командиром УПА і колишнім другом з львівських часів Василем Куком.

1994 р. Г. Васькович з дружиною Надією, з якою одружений з 1954 р. – у них разом п`ятеро дітей - остаточно переселився на батьківщину до Києва. Із своїх творчих, зокрема науково-видавничих задумів він встиг здійснити лише один, видання книги «Шкільництво в Україні 1905-1920».

У різдв`яний час 1996 р. він у Києві став жертвою грабіжницького нападу, з чого залишився важко покаліченим. Останні 12 роки свого життя він прожив інвалідом під домашньою опікою дружини. У Львові, де взяв свій початок його шлях у еміграцію, Григорія Васьковича буде поховано у суботу на Личаківському цвинтарі.

Вічна Йому Пам`ять!

Родина

Україна фінішувала четвертою на паралімпіаді!!!!

Українські паралімпійці

МИ ВАМИ ПИШАЄМОСЬ!!! ВИ ГОРДІСТЬ УКРАЇНИ!!!

Сьогодні офіційно закінчилися змагання на Паралімпійських іграх в Пекіні.

В офіційному медальному заліку збірна України з 74 (24 золотих-18 срібних-32 бронзових) нагородами посіла четверту сходинку!!!!!!!!!!!!!

Перше місце в команди Китаю - 211 (89-70-52). Друга позиція в Великобританії - 102 медалі (42-29-31) та третя команда США - 99 (36-35-28).

Поезія Гетьмана Івана Мазепи «Дума ілі пісня» написана 1698 року.

Портрет Гетьмана Івана Мазепи.

Невідомий художник. Батурин. 1703 р.

Зберігається у Ґріпсхолмі у Швеції.

Всі покою щіре прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть –
Той направо, той наліво.
А всі браття – того диво!
Не маш любови, не маш згоди
Од Жовтоі взявши води,
През незгоду всі пропали,
Самі себе звоювали.
Ей, братища, пора знати,
Що не всім нам панувати,
Не всім дано всₑє знати
І річами керовати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо;
Однак стирник сам керує˕,
Весь корабель управує˕.
Пчулка бідна Матку має˕
І одної послухає˕.
Жалься, Боже, Украіни,
Що не в купі має сини!
Єдин живе із погани,
Кличе: «Сюди, Отамане!
Ідім матки ратовати,
Не даймо ій погибати!»
Другий Ляхом за грош служить,
По Вкраіні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Ґди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вкінець сил не мала!»
Третій Москві тож ґолдує˕
І ій вірне услугує˕.
Той на Матку нарікає˕
І неволю проклинає˕:
«Ліпше було не родити,
Ніжли в таких бідах жити!»
От всіх сторін ворогують.
Огнем-мечем руйнують.
От всіх не маш зичливости,
Ані слушнои учтивости.
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Мати моя, старенькая,
Чом ти вельми слабенькая,
Чом ти братів не учила,
Чом од себе их пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбивати!
Я сам бідний не здолаю,
Хиба тільки заволаю:
«Ей, Панове Енерали,
Чому ж єсьте так оспали!
І ви, Панство Полковники,
Без жадноі політики,
Озмітеся всі за руки,
Не допустіть гіркой муки
Матці своій больш терпіти!
Нуте врагів, нуте бити!
Самопали набивайте,
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте,
І вольностей бороніте!
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблі маєм права!»

Поезія Гетьмана Івана Мазепи «Дума ілі пісня» написана 1698 року.
Одна з кількох поезій Гетьмана Мазепи, яка потрапила до сучасників, бо була власноручно написана Василем Кочубеєм на московському допиті під час тортур 21 квітня 1708 року.

www.ukraineonline.org

Відкрив нову фотогалерею http://www.ukraineonline.org/!

Тут викладатиму особисті фото з найбільш фантастичних (на мій погляд) місць України - на сьогодні назбиралося більше 10 000 фотографій.

Вже можна дивитися замки Волині!

У Службі Безпеки України відбудеться фінальний турнір з рукопашного бою пам’яті Головнокомандувача УПА Героя України Романа Шухевича

Генерал Роман Шухевич

4 вересня ц.р. у Службі безпеки України відбудеться фінальний турнір з рукопашного бою пам’яті Головнокомандувача Української Повстанської Армії Героя України Романа Шухевича.

У змаганнях, які відбудуться на базі Центру спеціальних операцій «Альфи», візьмуть участь співробітники СБ України та діти, які займаються у секціях Національної федерації рукопашного бою України та пройшли до фіналу за результатами кваліфікаційних поєдинків.

Змагання будуть проводитись згідно з правилами рукопашного бою Національної федерації рукопашного бою України. Поєдинки проводитимуться з дозованим контактом без зупинки для визначення технічних дій. Суддівську колегію очолюватимуть судді Національної категорії Федерації рукопашного бою України. Переможці турніру будуть нагороджені грамотами, кубками та медалями.

У рамках турніру планується провести фотодокументальну виставку «Роман Шухевич: життя і доля», яка дозволить учасникам та гостям заходу ознайомитися з найбільш яскравими сторінками життя та діяльності Героя України. Виставка базується на документах, які довгий час зберігалися у Галузевому державному архіві СБ України, дослідженнях істориків та науковців.

Відвідати турнір, якому надано статус щорічного, запрошуються представники засобів інформації, громадських неурядових організацій, спортивних товариств.
Більш детальну інформацію щодо турніру можна отримати за телефонами: 528-36-06, 255-51-46, 255-54-30, 256-94-46, факсом: 278-78-73, електронною поштою: pressinfo@ssu.gov.ua.

Довідково: Рукопашний бій – один з найдинамічніших та найефективніших видів єдиноборств, який уособлює в собі найбільш технічні прийоми з карате, айкідо, дзюдо, боксу, таеквондо, самбо, котрі застосовуються у реальному бою. Широкий профіль підготовки спортсмена-рукопашника, який володіє великим арсеналом прийомів, надає йому велику перевагу у поєдинку проти спортсменів різних єдиноборств.

СЛАВА ГЕРОЯМ!

Джерело: Прес-центр СБ України

Сердечно вітаю всіх друзів та колег з Днем Українського Прапора та 17 річницею Відновлення Української Державності.

Вогнебог (Український Жовто-Блакитний Прапор)

Україна заплатила найбільшу в новітній світовій історії ціну за СВОБОДУ!
Мусимо пам’ятати, що мільйони українців віддали власне життя за наше з Вами право жити у Вільній Україні. Вірю, що особиста та громадянська СВОБОДА завжди залишатиметься найбільшою цінністю кожного, в кого б’ється українське серце, бо саме за цю цінність СВІДОМО віддавали життя і наші скіфсько-сарматські пращури, і наші предки, вмираючи, але не здаючись на валах українських міст під час монголо-татарської навали, і наші славні князі, шляхта і Лицарство Запорозьке, так само як і наші прадіди та діди в боротьбі з червоними, білими та коричневими ордами.

Факт, що протягом 20 століття Україна ЧОТИРИ! рази (1918, 1939, 1941, 1991) проголошувала Незалежність і збройно її захищала, віддаючи життя найкращих своїх синів та дочок говорить про все.

Мусимо пам’ятати, що ми завжди були щитом західної цивілізації - першими, хто приймав на себе найважчий перший удар страшних орд зі сходу. Бути Заборолом Цивілізації було є і буде нашою історичною місією. Про цю місію добре знала Стара Європа (Папи та королі), але геть забула нова. Про цю місію мусить пам’ятати кожен українець!

СЛАВА УКРАЇНІ!
СЛАВА ГЕРОЯМ!

Олександр Білецький
Президент Європейського Руху в Україні

Підтримай братню Грузію!

Українцю!
... Коли ми з тобою стояли на Майдані за нашу Свободу – серед наших прапорів були прапори Вільної Грузії. В ті дні кожен грузин і грузинка серцем були в Києві...
Сьогодні війна прийшла на землю Грузії. Якщо твоє серце болить за Грузинський Народ – підпишися під цим коротким листом в підтримку грузинської нації, яка у ці хвилини, стікаючи кров'ю, захищає цілісність своєї Батьківщини.

ГРУЗІЄ, УКРАЇНЦІ З ТОБОЮ!

ВІДЕО. УКРАЇНСЬКИЙ ТАНК Т-64-БМ "БУЛАТ"

УКРАЇНСЬКІ ТАНКИ Т-64-БМ "БУЛАТ" НА ОЗБРОЄННІ 1-ШОЇ ОКРЕМОЇ ГВАРДІЙСЬКОЇ ТАНКОВОЇ БРИГАДИ.






Дякую http://a-ingwar.blogspot.com/

СБУ оприлюднила список організаторів ГОЛОДОМОРУ 1932-33

Памятник українцям,
вбитим Голодомором 1932-33рр.
Михайлівська площа, Київ

Список партійних і радянських керівників, керівних співробітників ОДПУ та ДПУ УСРР, а також документів, що стали організаційно-правовою підставою для проведення в Україні політики Голодомору-Геноциду та репресій

http://www.ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=80407&cat_id=80404

УКРАЇНА - КРИМ - СЕВАСТОПОЛЬ

ЗАЯВА
Української громади Севастополя.

Громадська Організація "Українська громада Севастополя"
99011 Севастополь-11, а/140
тел. 8(0692) 400364

5 липня, напередодні свята Військово-Морських Сил України у Севастополі на Графській пристані відбувся акт вандалізму, глуму над історією України, спроба розпалити міжнаціональну ворожнечу і силовий напад на українських військовослужбовців. Міліція і прокуратура від наведення порядку позірно ухилилися. Заздалегідь спланований антиукраїнський шабаш яскраво продемонстрував, що у місті-герої сформувалися напівфашистські кримінальні організації, які присвоїли собі назви "Русскій блок", "Руская община Севастополя" і які під видом громадських організацій і партій діють проти української держави, проти українців і татар виключно бандитськими методами, повністю ігноруючи закон. Ці події показали що дані організації контролюються міською радою, тісно пов’язані з партією Регіонів, з окремими депутатами міської ради та силовими структурами Севастополя. Простежується зв'язок і розгалуження цієї банди. Так, за повідомленням інформагенцій, на акті вандалізму був присутній високопоставлений чиновник російського консульства в Криму Лисєнко. Напередодні цих подій севастопольська організація прогресивних соціалістів, яку очолює відставний офіцер російського флоту Євген Дубовік, уже відкрито проголосила про створення в місті з колишніх спецназівців терористичних банд, комуністи призивали до повстання а всі разом тривалий час принижують українську громаду, нашу історію і державу та її керівників. Українці Севастополя позбавлені законного захисту держави. Членам українських організацій останнім часом все більше погрожують фізичною розправою, тероризують по телефону, обмальовують житлові будинки, знущаються на сайтах в Інтернеті та прилюдно принижують за українське слово, як це мало місце не лише 5 липня а і 22 червня на заході до дня початку Великої Вітчизняної війни. Дійшло до того, що народний депутат від партії Регіонів Вадим Колісниченко з екрана приватизованого ним міського "Народного каналу" 4 і 5 липня погрожував не допустити проживання у Севастополі мешканців, які мають відмінні від нього переконання.5 липня було не лише грубо зірвано і викинуто в море пам’ятну дошку, пов’язану з історичними подіями в Севастополі і на флоті 1918 року. Не лише безкарно побито українських матросів. 5 липня повторилися події листопада 2004 року, коли цими ж напівбандитськими організаціями громилося на майдані Нахімова все українське і патріотичне. Силові структури винних тоді не знайшли і не покарали. Не шукають їх і зараз.До сьогодні Українська громада Севастополя, діючи виключно у рамках закону, не втягувалася в політичні інтриги і демарші "рускоязичних організацій". Ми не мішали будівництву і встановленню пам'ятника розпутній цариці Катерині 2-й, який і будувався виключно для приниження українців, татар і нашої держави. Однак, наша толерантність, виваженість і терпіння сприйняті "Русскім блоком" і окремими депутатами міської ради за слабість і боягузтво. Нас вже почали виганяти з рідної хати!Сьогодні кримінальні елементи з депутатськими посвідченнями досягли крайньої межі – принижено національну честь і гідність як держави, так і кожного українця Севастополя, сьогодні нам фактично кинуто виклик. Ми виклик приймаємо! Ми його приймаємо, бо коли місцева влада не хоче чи не може навести порядок у місті, ми більше не можемо допускати власного приниження у власному домі. Ми, севастопольські українці, живемо у себе вдома і хочемо дружно жити зі всіма, хто хоче жити у нашому місті. Та ми не будемо більше терпіти приблудних зайд, які приватизували собі право викривляти і трактувати нашу історію на свій кшталт, знущатися з наших предків, історії і нашої країни.
Українська громада Севастополя вимагає у Президента України, Прем'єр-Міністра України і Голови Верховної Ради України:
- розглянути ситуацію в Севастополі на засіданні РНБО.
- розпустити міську раду Севастополя.
- заборонити діяльність антиукраїнських організацій і партій в Севастополі і в Криму.
- суворо покарати організаторів і учасників акту вандалізму в Севастополі 5 липня відповідно до чинного законодавства.
- притягнути до відповідальності за бездіяльність керівників севастопольської міліції і прокуратури.
- позбавити офіцерських звань і пенсій Міністерства оборони України офіцерів запасу, учасників цих кримінальних організацій.
Українська громада Севастополя заявляє:
1. якщо до Дня Незалежності України не буде знайдена і урочисто установлена сплюндрована Пам'ятна дошка, Українська громада напередодні Дня Незалежності України за прикладом російської общини повалить памятник Катерині 2-й, про що вже розпочинає перемовини про спільні дії з кримськотатарською громадою Севастополя. Цим самим ми самі, якщо не може влада, виконаємо рішення суду про незаконність установлення цього пам'ятника.
2. Якщо українська влада не прийме рішучих мір по наведенні порядку у Севастополі, не покарає провокаторів, не стане на захист відданих Українській справі мешканців міста Українська громада Севастополя вимушена буде приступити до формування власних структур по захисту своїх домівок, своїх рідних і своєї країни.
Ми закликаємо всіх мешканців Севастополя, в кого в жилах тече гаряча козацька кров а в грудях б'ється щире українське серце не допустити розгулу шовінізму, бандитизму і тероризму в нашому місті, ми закликаємо всіх севастопольців виважено та з повагою відноситися до історичного минулого, до злагоди і дружби, яким так завжди славився Севастополь.

Прийнято 7.07.2008р.

Голова Української громади Мирослав Мамчак

http://ukrlife.org/main/tribuna/gromada_ua.html

Для контексту:

http://ukrlife.org/main/tribuna/nebezpeka.html,

http://forum.korrespondent.net/read.php?2,517920,page=1,
http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1182178.html,
http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1184887.html,
http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1184320.html

Консульство РФ в Києві

Консульство РФ в Києві

На днях сфотографував в консульстві РФ в Києві

Кременчук. Примірочна в магазині.

Кременчук. Примірочна

Пам'ятаєте свиню з мультфільму "Ну постривай"?

Румунія - країна європейських мрій. Відповідь на територіальні претензії.

Консульство Румунії (натисніть для збільшення)

Об’єднаному Дню Європи та Перемоги присвячую!
Знайшов фото адреси на румунському консульстві у Києві, яке я зробив перед поїздкою до Бухаресту (перед натівським саммітом). Слово ПРОВУЛКО звучить гордо! І абсолютно по-румунськи. Чи по-молдавськи?! Чи все таки по-румунськи?! Я так і не розібрався з цими тонкощами – це румунська чи молдаванська мова?! Смішно уявити, як бідний, але гордий від членства в ЄС румунський дипломат САМ (бо ПРОВУЛКО Белінського міг наліпити ТІЛЬКИ румун) клеїть літери з аракалу на адресі свого євроконсульства.
Їздили в Бухарест машиною, і на Українсько-Молдавсько-Румунському (САМЕ ТАК!) кордоні (Рені) весь час згадували анекдот, як на цьому самому кордоні українські прикордонники дзвонять молдавським прикордонникам і кажуть: "Заберіть з нейтральної смуги ВАШОГО вовка, бо він там у капкан потрапив і виє вже третій день неможливо! А молдовани питають так ображено: "А чого це ви вирішили, що це НАШ вовк?!" На що наші кажуть: "Бо він собі уже три лапи відгриз!!!"
Не хочу багато писати ні про саму поїздку ні про враження ані від Румунії ані від 50 метрів Молдови - від пункту в'їзду до пункту виїзду (РЕАЛЬНО два ПОВНІСТЮ окремих пунктів перетину з усіма службами, заповненням купи якихось паперів в КОЖНОМУ ОКРЕМО) між якими дійсно 50 метрів, з дрібними хабарами ("за проїзд територією Молдови (це вони про ці 50 метрів кажуть) треба заплатити $20 екологічного збору, але якщо вам не треба довідка - можна 10 гривень))) ) Можу сказати тільки одне - це все ОГИДНО! Всі ці анекдоти - АБСОЛЮТНА ПРАВДА!!! І я ВЗАГАЛІ не розумію як ТАКА країна могла стати членом ЄС!? (Бачили б ви обличчя високих європейських чиновників, яким спітнілі від бухла і диких танців під "калінку-малінку" (Бог свідок!) високі румунські чиновники після огидної шестигодинної румунської п'янки (прийняття по-румунськи) зі співами, танцями, салютами та тортом з прапором ЄС пропонували поїхати блядонуть (пардон за народне) в сауну – бо бачиш, без цього (лазні з румунськими курвами) важко відчути душу румунського народу!!! - дослівно)
НІКОЛИ більше не хочу потрапити ні до Молдови, ні до Румунії!
А всяким червоним, біло-синім і іншим здегенерованим агентам агентів Москви хочу сказати, що краще б вони пікетували біля посольств і консульств Румунії після заяв президента Румунії Траяна Бесеску щодо передачі Південної Бесарабії Молдові, а Північної Буковини – Румунії. Все таки Румунія не тільки була союзницею нацистської Німеччини під час ІІ Світової Війни, але і ОКУПАНТОМ на наший території!

Дмитро Донцов

Дмитро Донцов

Вирішив зробити окремий блог, де викладатиму праці Дмитра Донцова - мого найулюбленішого автора. Подиву гідна гострота, актуальність та колосальна енергетика (ДУХ!) його творів. Рекомендую для щоденного читання!

http://dontsov.blogspot.com/

В Україні День Жалоби за загиблими

У зв'язку з катастрофами гелікоптера Мі-8 у районі платформи «Таврида» та судна «Нафтогаз-67» у Південно-Китайському морі 30 квітня 2008 року оголошено в Україні днем жалоби.

Упокой, Господи, душі загиблих рабів Твоїх та прости їм гріхи їх.

Хочу написати декілька слів про ставлення до жалоби в Україні. З питанням поваги до загиблих та днів Національної жалоби у нас повний бардак. Я розумію, що тут найголовніше питання ОСОБИСТОГО сумління та елементарного виховання - але загалом таке враження, що дегенератів значно більше ніж нормальних людей. Дуже бракує Україні Закону про жалобу - з чіткими поясненнями, інструкціями та ГОЛОВНЕ - САНКЦІЯМИ до порушників - бо мені особисто важко зрозуміти людей, які в день жалоби ідуть в нічний клуб або в кіно, але я НЕ РОЗУМІЮ ЯК ВЗАГАЛІ ЦІ СРАНІ КЛУБИ ТА КІНОТЕАТРИ МОЖУТЬ ПРАЦЮВАТИ В ТАКІ ДНІ. Також дивно було бачити числені весілля - Бог їм суддя. Окрема розмова про ЗМІ - тут бардак ще більший - одразу видно де люди з нормальною психікою, а де бичари дебільні.

Великий респект власникам, керівникам, редакторам телеканалів та радіостанцій, які ДІЙСНО змінили сітку мовлення та зняли з ефірів розважальні програми, фільми тощо.

Христос Воскрес!

Фреска "Хрест, що розквів" на Св. Софії Київській

Вірш, декламований січовим лицарством Гетьманові Івану Мазепі на Воскресіння Христове 1691 року:


Христос воскрес, рад мир увесь – діждались Божой ласки.
Тепер усяк наївся всмак свяченоі паски.
Всі гуляють, восхваляють воскресшого Боґа,
Що все тая всім до рая дорога простора.
Зліи духи, властні мухи, всі уже послизли.
Зогнав Ісус в пекло по вус, щоб християн не гризли.
І смерть люта, що нам тута вельми докучала –
По болотам, очеретам бігала-кричала.
Та суціга тепер біга як шалена з ляку,
Бо Боґ хрестом чорта з хвостом прогнав як собаку.
Се чортельний Князь пекельний з смертю полизався,
Всіх зажерти, в ад заперти – такто ізмовлявся.
Вони тоє вкупі двоє знюхавшись шайцюють:
Хоть старого, хоть малого – всіх в пекло ланцюють.
Була воля, що й Короля у рай не пускали;
Хоть би святих, вони й тих у пекло таскали.
На всіх трактах і дорогах сторожі стояли.
Серед шляху за шияку у пекло хватали.
Того святці, попи, ченці не минали шляху.
Филозопи й протопопи набирались жаху.
Пропав сей жах, заріс той шлях купьям та болотом,
Де той злий дух глитав як мух ненаситним ротом.
Тепер скорий шлях просторий до раю протертий –
Без сторожі всі навстежі ворота одперти

Закінчення віршованого твору зі святковими ораціями на честь Гетьмана Івана Мазепи не збереглося. (Національна бібліотека України ім. Вернадського)

Звенигородка

Керелівка. Хата дяка.

Їздив на вихідні до друга в Звенигородку (Черкаська обл.) Дуже приємні враження і від місцевості взагалі і від людей зокрема. Звенигородка невеличке, але дуже приємне місто. Також їздив Керелівку (село де Тарас Шевченко провів дитинство - тепер називаеться Шевченкове) та в Моринці (село де народився Тарас Шевченко). В Керелівці досить пристойний музей на місці, де стояла хата батьків Шевченка (макет хати відтворено за малюнками та кресленнями Тараса Шевченка). На подвір'ї музею могила матері Тараса. Все дуже охайне і приємне. Єдиний мінус - страшенно нудна та совкова екскурсія музеєм. Недалеко від музею є хата дяка, у якого вчився Тарас - дуже стара і геть вросла в землю - її накрито захисною спорудою - також все дуже охайно зроблено. Біля цього "накриття" працювали робочі - закінчували класти тротуарну плитку - вони розказали що змінюють якесь інше покриття на цю плитку, бо під час нещодавньої Шевченкової річниці в якоїсь дурної курви, що була там в складі якоїсь офіційної делегації в попередню плитку потрапив та зламався підбор черевика - тому наказали плитку замінити (sic!) на іншу - що і відбувалося на моїх очах. Як казав мій покійний дід: "Бодай би вони повиздихали!"

Керелівка

В Моринцях музей вже було закрито - так що вражень про екскурсію немає - стоять декілька гарних сільських хат (як у Пирогові), напроти гарно відремонтована сільська школа (в ці села часто їздить Президент). Також один мінус - новозбудований адміністративний будинок та каплиця зроблені фінським зрубом - і виглядають як стиць-пиздиць (вибачте за фольклор).

Найбільше вразив музей Вячеслава Чорновола у селі Вільхівець. Музей зроблений у відбудованій хаті батьків Чорновола. Якщо будете в тих краях - обов'язково заїдте. Все дуже просто і з любов'ю. Величезна подяка жіночці, яка доглядає за музеєм (нажаль не запитав як звати) за дуже приємне спілкування. Нехай Вас та Вашу родину Бог береже!

Іхати до Білої Церкви - за третім віадуком поворот на Таращу - далі за вказівниками до Звенигородки. Дорога з фантастичними рельєфами.

Таке, бля життя

Сфотографував вчора біля автомийки на Позняках

До 69 Річниці Проголошення Незалежності Карпатської України

Герб Карпатської України

Ще одна фантастична сторінка української історії, якій нажаль, не приділяють належної уваги ні на державному ні на громадському рівнях або просто замовчують – проголошення Незалежності Карпатської України 15 березня 1939 року та героїчна збройна боротьба Карпатської Січі за СВОБОДУ з Чехо-Словацькою та Угорською арміями.
Подиву гідна боротьба Карпатської Січі (народного ополчення, переважно сільської молоді), яка тривала довше ніж боротьба польської, голландської чи французької РЕГУЛЯРНИХ! армій у 1939 та 1940 рр.
Покоління українців - рабів, вихованих на совково-московській блекоті люблять багато говорити про те, які ми «не такі». Я ж хочу відповісти на це словами з офіційної відповіді Комендатури Карпатської Січі на ультиматум угорського уряду (союзника Гітлерівської Німеччини) з вимогою негайної капітуляції:
«У СЛОВНИКУ УКРАЇНЦЯ НЕМАЄ СЛОВА КАПІТУЛЮВАТИ! СИЛЬНІШИЙ ВОРОГ МОЖЕ НАС В БОЮ РОЗБИТИ, АЛЕ НА КОЛІНА ПОСТАВИТИ – НІКОЛИ!»

СЛАВА ГЕРОЯМ!
СЛАВА УКРАЇНІ!

Довідка з wikipedia:
15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), жовто-блакитний стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.
Окупація Карпатської України.
В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачеве-Берегове-Севлюш. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.У гірських районах Карпатської України загони “Карпатської Січі” продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію на еміграцію.Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.

Листівка Карпатської Січі 1939

Заповіт Шевченка

Тарас Шевченко. Автопортрет

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих...
Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного з «своїх», сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами над нами!* невгнутий й неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних, сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.
До чого кличе його великий Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?
Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, ненавидів він всім серцем своїм, всею душею своєю і всім помишленієм своїм. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полумям бухає з кожного рядка, написаного ним.
Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.
Він твердо тямив, що «коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат «деспотів». Коли б не похилилися раби... Цих рабів, слуг чужинця бачив він подостатком на Україні. Була це численна порода рідних по крови земляків, які «помагали москалеві господарювати» та з матері останню свитину здирати. Не тільки Петрові-катові й «Петровим собакам», не тільки Катерині «голодній вовчиці», слав він прокляття, але й Галаганам і Кочубеям, сучасникам-«шашелям». До них звертався: «погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе убють!» Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата у кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не коли «рідні» Каїни продавали як «лакеї в золотій оздобі» чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською «кокардою на лобі», витертім з усякого почуття сорому й чести.
Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів їх, перевертнів, «дядьків отечества чужого», які совість продавали «за шмат гнилої ковбаси»; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як «варшавське сміття»; що їх чоботами місив завойовник як «грязь Москви». Ненавидів плюгаву породу «донощиків і фарисеїв»; отих рідних «людоморів», які запльовували всю нашу славу історичну; які лицарство запорізьке прозивали «розбійниками, ворами, пятном в нашій історії».
Ненавидів облудних гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів продати у різницю москалеві. Ненавидів шашлів, які гризли й тлили тіло народу зі середини; ненавидів не лиш росіян, оту «орду, скитів і варварів», а й ту погань людську з рідних «землячків», які помагали розпинати його Україну.
«Паскудою» був йому кожний з них, і він дивувався «чому ж його не так зовуть! Чому на його не плюють? Чому не топчуть?»
От цю Україну перекінчиків, яничарів чужого пана і володаря, ненавидів Шевченко за те, що «чужим богам пожерли жертви, омерзились»; що своїм існуванням поганили його прекрасну, вольнолюбиву країну. Любити цю «рідну» погань він не міг. Певно, він прагнув всім своїм, сповненим любові, великим серцем «любить людей», та коли стрічав «недолюдків», благає Бога дати йому силу «проклинать і світ запалити». Щоби в тім очищуючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне й гниле. Знав бо, що «застарілі недуги лікуються героїчними засобами». Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив в столітніх очах діда-козака, що «як зорі сіяли»; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка «туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала».
Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже був здібний лиш «вити свою», своє трудне серце лиш «ядом гоїти», або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кровю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли «мерк за димом Божий світ»? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?
А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася в нього й ненависть, як не з любови?
Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був «рай тай годі». Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.
Скажуть: він же любив свій «окрадений люд». Любив... Та чи це була та палка, всепалаюча любов, яка бухає горячим полумям з його поезії? Він співчував з своїм окраденим народом, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих «рабів незрячих гречкосіїв». Ці «вбогодухі» вміли тільки «стогнати та, стогнучи, долю проклинати», «жито панам сіять». Це були «темнії люди», які лиш «журились», що нема кому їм «порадоньки дати». Це ж була «братія» земляків, які на всі насильства «дивились та мовчали та мовчки чухали чуби», або «мовчали, витріщивши очі, як ягнята, «нехай, каже, може так і треба!» Не в голові їм було «чиї вони сини, яких батьків, ким, за що закуті». Не цікавило їх «чиїм трупом земля напоєна, що картоплю родить; аби була добра для городу». Це були ті, що вмирали за нового «лютого Нерона», а то й молилися на нього, забуваючи, що кат не милує нікого.
Жаль йому було того «покірного люду», болів над його недолею. Але його не виправдовував! Знав, що «люті зла Господь не діяв без вини нікому»; що Бог ледачим не помагає; що крук на те крук, щоб не пустив з рук. Знав, що коли на землі «ростуть і висяться царі», так це тому, що «дрібніють люди на землі». Серед тої дрібноти нарікав «на Україні крім плачу нічого не почути», бо там «чорт ма людей». Не вірить, щоб там хто почув його слово, «всі оглухли, похилились у кайданах». Покоління, яке не пік сором неволі, не палило почуття ганьби. І в такі хвилини, в нападі гніву лає їх «мільйонами свинопасів», «плебеями», «німими підлими рабами», які «аби пуга в руках була», під кожним деспотом робити будуть... Певно, в такі хвилини не любив їх!
Тирани, їх помогачі, темні люди, ось кого він бачив на сучасній йому Україні. В просту, геніальну формулу уняв він людність України, його і нашої. Єзекеїлем на розпуттях голосить він: «Львища людей, незлобних праведних дітей жеруть скажені... Мов шуліка хватає в буряні курча, клює і рве його, а люди хоч бачать люди, та мовчать»... Ось кого бачив він на Україні! Львищ, шулік, хижаків, безборонний люд і тих, що мовчки розбою приглядалася. Тих останніх і львищ ненавидів! Незлобний люд беззахисний жалів! Кому ж належала його любов?
Знову той самий образ: «Розбійники-людоїди правду побороли, люди стогнуть у кайданах... Немає з ким взятись, розкуватись, стати за Євангеліє правди, за темнії люди». Знов той самий поділ: розбійники, темнії люди, що стогнуть, але не можуть розкуватись, і натяк на тих, третіх, які могли б встати розкувати народ, стати за Євангеліє правди, на тих, яких ще не було за його життя, яких бачив лише в минулім, в нашій колишній славі.
До цих належала його любов! Їх, яких слава гриміла колись на Україні! Їх, яких викликала з темряви минулого його, спрагла великого, фантазія! Їх, що пишними рядами, як золоті лицарі, ввижалися йому у віщих снах, або входили мов живі у його хату на розмову, їх виглядав він! До них кликав стомленим серцем «вернітеся!», щоб знов кров ворожа морем червоніла. Ось кого він любив над душу, над себе, над життя. Пристрасною, гарячею любовю, яку переказав нам в Заповіті. Це не були вже «темнії люди», «незрячії гречкосії», не курча в буряні! Це були ті, кого звав «лицарі святії», «орли України».
Україна, яку ненавидів, була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку любив була Україна пів-людей, пів-богів, героїв, які могли протиставитися львищам, людоїдам, новітнім Неронам; мали силу розкувати закутих людей. З вогнем у серці, які не боялися й пекла, бо «вогонь запеклих не пече».
Тих, що кували кайдани, проклинав. Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!
Ось де були його герої, ось де був його світ! Їх він кохав, як не кохав ні брата, ні сестри, ні коханки. Їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави і в Його справедливість. Їх славні або замучені тіні виводить довгими рядами перед нами, Дорошенка, Гордієнка, Палія, Швачку, Гамалію, Тараса Трясила, Залізняка, Гонту, Мазепу, Гайдая; їх, чия душа незламна гарцювала в нім самім. Їх викликав з царства тіней, роздираючи завісу минулого, запечатану многими печатями, їх, чиї блискучі постаті мов бенгальським вогнем освічували тьму і неволю сучасности. До них звертається і своїм Заповітом, бо ніхто, лиш вони могли пірвати кайдани ганьби, напоїти вражою кровю землю нашу. Вони тільки могли створити з племені рабів вільну націю, де була б своя правда, своя сила і своя воля, не воля й сила займанця, ні його брехня.
До них писав свій Заповіт, посилав свою любов і завіщав свою ненависть до зла. Бо притчею мали гриміти його слова не тільки сучасним, але й грядущим тиранам. Бо писав своє послання не лиш для живучих сучасників, а й до ненароджених синів і внуків, до нас....Шевченковим сучасникам страшно було глянути в обличчя козацької України. Донощикам і фарисеям страшно глянути в очі героїчної України наших днів, тому вони й переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не «людина визвольного руху» (ця людина «збанкрутувала й вийшла з моди»!), а людина-раб...
Тож коли до вас приходять шашлі, паплюжать революційно-визвольний рух та його борців, чи мучеників; коли нашіптують, що «головою муру не пробєш»; що ті, які впали, були непотрібними жертвами», а живі є «глупими романтиками»...
Коли вам дорікатимуть, що ви «шовіністи», пригадайте, що Шевченко волів, щоб гадині дісталася Катерина, аніж москалеві; щоб зарізав батько сина зрадника, ніж «продав у різницю москалеві».
Коли будуть «суєслови» закидати вам «нетолеранцію» і «ненавистицтво», пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він відносився «задирливо і нетолерантно до ідеї поєднання з москалями»; що вражав не одного «хижим проявом своєї загарливої ненависти» до всього, що гнобило й душило його Україну!
Коли закидатимуть вам, що проповідуєте «хижацькі ідеї», що брак вам «гуманности», пригадайте, що ще Шевченкові радили «рідні земляки» надати «побільше люданости» його «гайдамакам»; що ще йому радили покинути «скверну путь хижацтва» й навернути до «культури», яку несли нам в Україну Петри і Катерини! і пригадайте, що Шевченко відповів тим «суєсловам»!
Коли говоритимуть вам, що не «повстанською романтикою» визволиться Україна, а «реальною політикою», не «фантазіями», а «працею» пригадайте слова Шевченка: «Фантазія! Вимріяне щастя! Для душ, які вміють співчувати і любити, повітряні замки міцніші й прекрасніші від матеріяльних благ егоїста; ця психологічна істина незрозуміла людям позитивним». Чудова мрія, велика ідея «фантаста» й «романтика» більше впливали на формування людських спільнот та їх установ, аніж егоїстичне й тупе привязання до існуючого, до матеріяльного, людей «реалістично» настроєних. Ось була думка Шевченка романтика до глибини душі! І хто плює на романтику нашої доби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, плює на Шевченка...
...Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: «обєднання, обєднання, обєднання»; відповідайте їм, що обєднання це велика річ! Але що й Шевченко радив обєднуватися лише людям спільного духа. Пригадайте їм, що «Шевченко не був із тих людей, що легко годяться з тими, хто думав інакше як він», особливо, коли предметом спору була його вітчизна як писали сучасники. Пригадайте, що не обєднувався він з громадою, коли була осоружна йому духом; що в таких випадках казав: «а на громаду хоч наплюй, вона капуста головата!»
Пригадайте, що ніколи не кликав обєднуватися з кочубеями, ні з шашелями, які гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чужинецькими, ні зі спекулянтами і шахраями! А коли будуть апелювати облудники обєднання іти з ними «боротися за правду», відповідайте їм словами Шевченка: «не вам, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать!» За цю правду стати треба, обєднавшись з людьми однакового духа!
Коли прийдуть до вас намовляти, не стаючи на ката, а гендлем і крутійствами крутіїв «здобувати» Україну, пригадайте їм слова Шевченка, що не скорше встане вільна нова Україна, аж «потече сторіками у синє море кров ворожа». Бо «так було і в трої, так і буде» немає іншого шляху визволення нації...
...Нині Україна є одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє «іскра вогню великого». Хто ж той вогонь роздмухає?
Не ті «сліпі, ниції душею», не «нетвердії, душеубогі», не невільники продажні! Ані неронові лакеї, не фарисеї! Ані їх обєднання! Ту іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті, що вірують у Його силу. Ті, яких викликав Шевченко, щоб встали з могил, ті з «твердими руками», з «орліїм оком», з «чистим серцем», з «чистою, святою, козацькою кровю», не кровю раба, люди «залізної сили». Ті, яким вірують у силу духа над матерією, обіцяє він, що будуть з ними «душі праведних і сила архистратига Михаїла», патрона Києва. Вони будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і «рідної» нечисти. Вони вільні духом люди створять вільний світ!.....Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної страшної ворогам України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростовувалися похилені й горбаті! Щоб устали мертві! Щоб знову воскресли тіні славних прадідів! Щоб знов на нашій землі росли, змагались, жили! Щоб обновилась, як орля, юність нації! Щоб, як зерно великих чинів, глибоко запала в наші очищені, ушляхетнені, осуворені душі його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!

(Доповідь, виголошена Дмитром Донцовим на Шевченківській академії в Торонто 9-го березня 1950 року)

*тут і далі за текстом виділено автором.