Ілля Рєпін "Не чекали"

Могила Імператора Святослава Завойовника

Святослав. Худ. Лео Хао

Святослав. Худ. Лео Хао

Багато було написано за його походи та війни, якими він поширював терен першої Української Держави та обороняв її кордони.

В 1927 році почалися роботи по величезному будівництві Дніпрової Державної Електричної станції (Дніпрельдержибуд). Головним завданням того часу було спорудження бетонової греблі через увесь Дніпро. Ця гребля повинна була спинити Дніпрову течію, підвести в гору аж на 40 мтр. Та створити тим величезний став від Запоріжжя аж до Дніпропетровського (Катеринославу) а по Самарі – майже до Новомосковського (Самари О.Б). В процесі тих робіт великі терени підлягали різним формам деформації. Всі славнозвісні пороги Дніпрові та всі острови впродовж звиш 90 клм., як і значні площі берегів – мусіли вкритись водою. Дніпрові допливи та балки на цій ділянці – перетворилися на великі затоки та стави. Під час цих робіт до 200 сел було переселено, повністю або частково, на степ, з берегів Дніпра, які підлягали затопленню. 

Висажувались в повітря цілі скелясті острови та окремі скелі, зкопувались та змивалися «моніторами» цілі гори та великі площі землі.

Між тим ділянка порожистої частини Дніпра здавна уславилася так своєю історичною ролею, як і великою кількістю археологічних пам'яток, що там знаходили. Відтак Всеукраїнський Археологічний Комітет заходився біля питання охорони історичних та археологічних пам'яток на терені затоплення та взагалі деформації. Наслідком цієї колотнечі було заснування Дніпрельстанівської археологічної експедиції Наркомпросу України, яка в тому ж таки 1927 році взялася до праці. Експедиція повинна була дослідити весь терен деформації, від острова Хортиці аж до Дніпропетровського, виняти всі матеріяльні археологічні та історичні пам'ятки, які там буде знайдено, списати та зафіксувати всіми засобами науковими усі інші пам'ятки, що не даються до рук. 

Експедиція працювала протягом шости років, аж до осени 1932., поки було закінчено будівництво греблі, а разом з тим рівень Дніпра піднесений високо у гору – затопив усе сточище та долини ріки.

В процесі робіт експедиції було зібрано величезні матеріяли – до 40.000 окремих речей археологічного значення, до 5.000 негативів фотознимок, велику кількість плянів, мап, креслеників, рисунків, вирізок гранітових брил, монолітів, поховань та т.п. Кілька десятків звітів, сотні реєстрів та описів складених робітниками експедиції творили великі купи манускриптів. Ці тексти пояснювали та висвітлювали величезні збори археологічних речей, що мали наукове значення далекосягле за межі інтересів історії України. Завдяки несприятливим умовам для наукової праці в УССР, всі ці величезні матеріяли так і лишилися не обробленими, та навіть не був видрукований загальний, хочби найкоротший звіт про наслідки робіт експедиції. Таким чином надзвичайні досягнення та винаходи Дніпрельстанівської експедиції не пішли на користь науки, а в багатьох випадках вже забулися або загинули.

 В зв'язку з таким станом речей, уважаю себе повинним оголосити хоч би по згадках, хоч би в найкоротщих рисах одну з надзвичайних знахідок зроблених експедицією. Цей факт, за низкою обставин, не був опублікований хоч би в формі найменшої газетної звістки, між тим з учасників та свідків цієї знахідки, здається вже нікого немає на цьому світі. Маю на увазі знахідку, яка серед робітників експедиції одержала умовне назвище «Кічкаського скарбу».

В 1930 році Дніпрельбуд приступив до формування так званої «Площі А», на котрій мусіла будуватись ціла низка металюргійних фабрик. Площу «А» розташовано в цілком виключному місці, єдиному в своєму роді на всій просторіні Дніпра, від порогів до Чорного моря. В цьому місці, вище острова Хортиці, Дніпро вигинається коліном, оточуючи з двох боків велику та високу гору в формі півкулі, що знаходиться на лівому березі. Від зонального степу ця гора відрізується вибалками, що впадають у балку Московку та Цокурову мітусь. Під горою знаходиться відомий в історії «Кічкаський перевіз» через Дніпро, про якого згадує Візантійський імператор та письменник Костянтин Порфірогенет під назвою «Крарійський». Цей перевіз через Дніпро був найбільший та відомий вже за часів Боспорського царства, як то видно із знахідок на дні Дніпра на перевозі значної кількости Боспорських грошей. Особливого ж значення набуває Кічкаський чи Крарійський перевіз в 9 – 12 ст.ст., коли через нього йшов шлях з Херсонеса до Києва і в цьому місці перехрещувався з великим шляхом «з варяг в греки». В цьому ж місці, перед початком порогів, за свідоцтвом того ж таки Костянтина Порфірогенета зупинялися валки дубів, що йшли вгору по Дніпрові, люди з них висідали на беріг і обходили пороги пішки, переносячи човни на плечах або перетягаючи волоком. Інші валки, що йшли Дніпром за водою в цьому ж таки місці пускали на воду дуби і продовжували відсіль свою подорож вже водою. Очевидно в зв'язку з таким виключним значенням цього середохрестя найбільш торговельних артерій та шляхів сполучення того часу, при Кічкаському перевозі з обидвох боків Дніпра були розташовані великі слав'янські села, що їх залишки винайшла та дослідила Дніпрельстанівська археологічна експедиція. На дні Дніпра, на перевозі, було знайдено багато різних речей, в тому ж числі гроші бронзові, срібні та золоті – Понтійські, Ольбійські, Боспорські, грецькі, римські, арабські, київські, татарські та західньо-европейські. Тут же, в піску на дні, було знайдено 5 надзвичайної цілости великих мечей так званого «варяжського типу», та багато всякої зброї різних часів, від кам'яної сокири та до кулеметів часів громадянської війни.

Нижче Кічкаського перевозу, під тією ж горою, починається острів Хортиця, найбільший на всьому Дніпрі. На чолі острова випиналися з води три величезні скелі, на одній з яких був природний причіпок, що звався «Царицино крісло». Острів Хортиця пов'язаний низкою спогадів та пам'яток з нашою історією. Тут на ньому знаходився ще в 19 ст. величезний дуб – поганське жертвовище, якому вклонялися та приносили жертви слав'яни. На Хортиці з'їздилися в 1223 р. українські князі, перед походом на ріку Калку на зустріч татарам. В 16 ст. тут знаходилася перша Запорозька Січ, з отаманом Байдою на чолі. З початку 18 ст. Московський уряд побудував тут фортецю проти турків, а на справді проти Запорожців, що боронили тоді волю і незалежність України. На острові Хортиці навіть на поверхні ще видно чимало пам'яток, – могили, залишки січі, московської фортеці, та знайдено силу археологічних матеріялів.

Від Хортиці починався та простягався на низ по Дніпрі до самого гирла – «Великий Луг» запорожців. На низу луга був розкиданий величезний «Чорний ліс», що його згадує ще Геродот, під назвою «Гілеї». Вся просторінь Великого Лугу уявляє собою безкрайні блукви, кути, острови, рукава, плеса та багна, що були вкриті лісом, кущами, очеретом та всяким зіллям.

Недалеко від Кічкаського перевозу вгору по Дніпрові – знаходиться видатне своєрідне красою місце, що звалося «Вовча глотка». Тут сходяться близько Дніпрові береги, в вигляді сторчових високих скель. Тут маємо найбільшу на все Надпоріжжя височину від скелястого дна ріки до верховини скелястої берегової кручі – 70 м. Дніпро з страшенною силою та ревищем проривається в цьому місці крізь «Вовчу глотку».

Вище «Вовчої глотки» знаходиться гарна «Зелена забора» та перший знизу поріг «Вільний», що описаний у Костянтина Порфірогенета під «слав'янською назвою Вульніпраг». Від порогу вгору починається власне порожиста частина Дніпра, що складається з 9-ти порогів, 91 забори, та нечисленної кількости островів великих та маленьких, 120-ти скель, та каменів, розкиданих купами та поодинці. Гора, на тім'ї якої знаходиться «Площа А», домінувала над всією цією околицею. З верховини гори розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів. Униз – на Хортицю та Великий Луг, вгору – на початок порогів, на схід – безкрайні степи. Під горою – Кічкаський перевіз та середохрестя великих шляхів. І вгору і униз по багатьох місцях блищала срібна поверхня Дніпра на віддаль якої тільки можна було досягти оком.

В 1930 р. почалися роботи Дніпрельстану на поверхні гори, яку мусіли перетворити на цілком рівну площу «А». Для цього треба було знести найвищу частину гори площею приблизно 2x2 км. Землю, яку зкопували з цієї маківки звозили на околиці площі. Робота переводилася без ніяких механічних приладів, ручно, черкаськими грабарями, яких робило на той час на горі коло 2,500 людей з понад 1,000 однокінних грабарських хур.

Вже під час попереднього огляду верховини гори, на площі, що підлягала нівелюванню виявилася значна кількість пам'яток – звиш 80 могил різного розміру, залишки стародавнього укріплення в вигляді замкнутого вала з каменю засипаного землею, рештки якоїсь площі брукованої каменем, глибокі рови, що вже засунулися землею від часу і т. под. Крім того під поверхнею в землі виявилося надалі в різних місцях сила людських поховань з різного часу. Грабарська праця по знесенню верховини провадилася швидко. Археологічна експедиція, що робила на той час в сточищі Дніпра, могла кинути на гору не більше 2-3 наукових робітників, чого було замало. Грабарі одноразово в кількох місцях глибоко орали плугами площу, що підлягала здійманню. Інші на той час накидали з'орану землю грабарками на хури та вивозили геть на периферію площі, де звалювали в балки та поглиблення. Майже щодня, іноді по кілька разів, плугами руйнувались стародавні поховання. На гору викидались людські черепи, кістки, посуд, зброя і т. п. Археологи не встигали вживати потрібних заходів для охорони знахідок, через що багато їх загинуло.

При таких умовах дослідження городища, що було розташоване на найвищій крапці гори, – було доручено молодому археологові Володимирові Грінченкові. Він узявся до дорученої йому роботи ретельно та пильно, розподілив всю площу городища – коло 3,000 кв. м. – мережею простих ліній на 2 метрові квадрати і обстежив послідовно квадрат за квадратом.

Завдяки такій методі робіт, В.Грінченко знайшов на площі городища «Кічкаський скарб», але не зрозумів його, через що можливо й не дослідив до кінця. Через те може було б краще, як би цю роботу було доручено хоч не такому молодому робітникові, проте з більшим знанням та досвідом. Але все те виявилося вже запізно.

Обстежене спорудження виявилося не типовим для городища, бо не мало звичайної для городища перерви вала – в'їзда в середину. Під час дослідження рештки зруйнованого від часу валу уявляли собою смугу з каміння заввишки в середині до 20 см. та шириною 7 м. Смуга каміння вже і зверху вкрилася землею та поросла бур'яном, через що була мало помітна на око, навіть зблизька. Городище мало форму простокутника, що утворювався безпереривним валом. Один короткий бік цього простокутника був вигнутий півколом надвір. Під час розкопів городища, поміж камінням знаходилися залізні вістря до стріл та фрагменти сірого посуду, близькі по свойому типові до так званої Салтівської (Аланської) або Північно-Кавказької культури 7–9 ст.ст. В північній частині городища, проти вигнутого боку, на цілком рівній поверхні було знайдено «Кічкаський скарб». 

Тут на поверхні без ніяких прикмет, при самому пильному огляданні, було помічено в бур'яні невеликий камінь, що ледве висувався з землі, але ж сам собою навряд чи зміг сюди попасти. Відразу тут було розпочато обережні розкопи та обстеження суцільної площі довкруги того каменя. Таким чином було виявлено тут цілу низку великих каменів, що знаходились під землею неглибоко – на 10–20 см. Це каміння було розташовано під землею в формі майже циркульного кола, з діяметром до 10 м. В лінії цього ж кола було знайдено циліндричну яму з сторчовими стінками, заглибшки в 2 м. Яма та була забита в суціль до самого краю камінням та землею. Серед каміння траплялися залізні трьох гранчасті вістря до стріл. На самому споді під камінням було знайдено кілька незначних уламків кісток, серед них одна більшого розміру, очевидно частина людської гомілкової кости. Уламки кісток, як і деяке каміння, були обпалені. Цей факт надзвичайної ваги не був у свій час спостережений дослідувачем, через що й сама істота пам'ятки в цілому лишилася йому незрозумілою. Дуже ретельне та щире дослідження було разом з тим механічним, без розуміння суті пам'ятника, що підлягав вивченню та реконструкції. Крім того самий «Кічкаський скарб» остільки притяг до себе увагу дослідувача, що деякі додаткові частки всього комплексу могли лишитися невиявленими.

В лінії того ж кола знайшовся і самий «Кічкаський скарб». На глибині лише 20 см. від поверхні, під час розкопів з'явилися держаки трьох залізних шабель давнішого типу, що стреміли сторч. Як виявилося надалі, в цьому місті в свій час було викопано циліндричну яму, діяметром коло 70 см. та глибиною коло 90 см. Цю яму було цілком забито великою кількістю металевих речей, які було проткнуто зверху наскрізь трьома шаблями. Відтак скарб був заворожений і шаблі мали охороняти його. Поміж залізними речами скарбу, по місцях блищало золото. Скарб було вирізано цілком і нерухомо, переміщено в відповідну велику скриню з грубих дощок і в такому вигляді, за збройною охороною перевезено вантажним автом до Дніпропетровського. Тут, в Дніпропетровському Краєвому історично-археологічному музеї особлива комісія обережно розібрала увесь скарб, записуючи кожну річ в протокол /6/ та реєстр. Після того всі речі було кілька разів фотографовано.

В скарбі виявилося: коло 50 залізних стремен, коло 20 залізних удел, також пряжки, кільця тощо від кінських уборів. 2-3 пари стремен та удел були орнаментовані срібною та золотою насічкою. Далі в скарбі було до 1.500 золотих речей, майже виключно у вигляді бляшок та грудочок від стопленого металю. Бляшки всі були орнаментовані різними визерунками, найбільш півкулевими опуклинами (зерню), та пороблені штампом. Форму мали також неоднакову. Найбільш – круглі опуклі та продовгасті, іноді з заокругленим одним коротким кінцем. Всі ці бляхи та бляшки уявляли собою прикраси до кінських та людських убрань з ременю, на зразок тих мідних наборів на кінську шлею, що досі роблять цигани, козаки роблять такі убори на уздечки з срібла, а на Кавказі носять ремінні пояси з такими ж бляшками. Поміж золотими бляхами були й золоті кільця та обійми піхов від шабель. Була також широка та довга золота смуга прикрашена рослинним орнаментом – обклади верхньої частини сагайдаку. Були й менші золоті платівки, також орнаментовані, можливо обклади луків, сідел та іншого військового приладдя. Майже всі ці речі мали сліди перебування в огні, а багато речей було деформовано стопленням, в вигляді шматочків золота та крапель. Зі срібних речей прегарної цілости виявився чималий срібний орел, вилитий з топленого металю та оброблений карбиком. Ноги орла обкручувала гадюка, яка підводилася головою до грудей орла і гризла його в серце. Відома з античного світу алегорія – боротьба сили та хитрости. На верхній частині лівого крила знаходилося кругле візантійське клейно. На грудях чималими літерами вирізано напис «ПЕТРОУ». Без сумніву цей орел уявляв собою вершок стяга (signum) когорти якогось византійського войовника – може командира імператорської гвардії. Друга також пластична фігура, того ж призначення, уявляла собою лева, від якого на жаль лишилася тільки голова, решта ж була стоплена. Крім того було чимало частково стоплених, або поламаних – срібних речей, з яких більшість – церковне начиння: – кадила, чаші, діскоси і т. п. Деякі речі не було визначено взагалі, оскільки весь матеріял не було науково оброблено. 

Кічкаська знахідка не тільки не була ніде публікована, але за неї не було навіть найменшої звістки в газетах. Молодий археолог В.Грінченко, що переводив розкопи, досліди та опис цієї знахідки, думав дальшу обробку знайденого матеріялу використати для своєї наукової дисертації. Між тим вже з 1930 року почався «розгорнутий соціялістичний наступ»: усуспільнювання, розкуркулювання, шалений голод, боротьба зі шкідництвом, буржуазним націоналізмом і т. д. Разом з тим за короткий час було знищено всю українську інтелігенцію. Загинув і В.Грінченко. Він був схоплений НКВД і зник без сліду. Разом з ним зникли й описові матеріяли, що були в нього – щоденники розкопів, пляни, кресленики, рисунки, фото і т. д. З часів знахідки минуло вже більше 19 років. Зникли вже й інші свідки цих подій. Далі мовчати не можна, і я уважаю своїм обов'язком публікувати вищенаведені факти, до відома українських археологів, істориків та всього суспільства.

Щодо змісту та сенсу «Кічкаського скарбу», то В.Грінченко гадав, що це є звичайний скарб, захований будівничими та господарями городища підчас небезпеки. Потім всі господарі були вбиті і, завдяки тому, що про скарб не знав більш ніхто, а зверху не було ніяких прикмет, він переховався протягом 1.000 років. Гіпотеза В.Грінченка – помилкова і її цілком відкидає як складний ритуал, в умовах якого находився скарб, так і напівспалення його речей. Таких скарбів не буває. Знахідка по всьому своєму характеру, не викликає ані найменшого сумніву і уявляє собою не скарб, а звичайне для того часу князівське поховання, обрядом трупоспалення та закопування в землю його рештків. Поховання не є пов'язане з городищем у той спосіб, як гадав В.Грінченко. Весь комплекс ритуалу поховання не досліджено до кінця і можливо що десь там же лишилися ще невиявлені частки поховання. Безперечність та непохитність такого розуміння пам'ятника, повністю визнав і проф. Л.Мацулевич – найкращий знавець мабуть на всю Европу византійсько-варварських культур, в приватній розмові зі мною в 1932 році. 

Поховання значних осіб та войовників шляхом трупоспалення на кострищі зо всім майном та зброєю, вживалося вже на зорі античного світу. З найбільш відомих описів таких поховань, можна пригадати похорон Гектора, як він виспівується в Іліяді, або похорон Юлія Цезаря, що виразно описаний Апіаном. Для часів кічкаської могили маємо найбільш відомий опис такого ж поховання «значного русина» обрядом трупоспалення на кострищі, у арабського письменника Ібн-Даста. На підставі цього опису малярем Семиградським була намальована відома картина «похорон значного русина». В археології маємо відому «Чорну Могилу», в Чернігові, що її розкопав Д.Самоквасов. Тут в могилі було знайдено рештки трупоспалення якогось руського витязя 9–10 ст., з залізною зброєю і тур'їми рогами, окутими срібними орнаментованими плитівками.

Всі речі Кічкаського скарбу з боку стиля та техніки свого виробу – характерні для византійської культури 8–10 ст. ст. і найближче нагадують речі відомого «Перещепинського скарбу», що його було знайдено підпасками в кучугурах недалеко від Полтави в 1912 р. Цікаво, що цей останній, незрівняно більший та різноманітніший ніж Кічкаський, також складається з речей византійського діла, серед яких багато церковного начиння. Перещепинський скарб був закопаний в кучугурах іменно яко скарб, на сховище дорогоцінностей, очевидячки на прикінці 7-го ст. Цей цікавий факт указує на те, що слав'яно-українські князі вже за ті часи стреміли до Дунаю та Чорного моря й ходили походами на Византію. Ці ж самі походи, як найважніше державне завдання, переводили й надалі, після утворення першої української держави в Києві – князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир.

Вертаючись до тієї історичної картини, яку малює нам Кічкаський скарб, без найменшого сумніву можемо сказати таке: тут, в 10 ст. було поховано шляхом трупоспалення зо всім майном, та послідуючим похороном в землі рештків, – якогось видатного войовника – князя, що повертався із здобиччю з Византії на Україну і загинув біля порогів. Хто би то міг бути крім київського князя Святослава?

В нашій літописі маємо оповідання, як великий український князь-лицарь Святослав, вертаючи до дому з Дунаю, 972 р. біля Дніпрових порогів зненацька попав в засідку, що зробили печеніги, чекаючи на його поворот. В бою князь був забитий. Таким чином в обидвох джерелах – письменному і археологічному – маємо рідкий збіг, і цей збіг стверджує з одного боку легенду літопису про смерть Святослава, з другого не лишає ніякого сумніву в тому, що Кічкаський скарб – є Святославова могила. Місцевість де виявлено могилу Святослава, указує й на низку можливих історичних деталів. Святослав вертав до дому з Доростолу над Дунаєм, маючи при собі й всю здобич. Мабуть ці обставини і підштовхнули печенігів напасти на нього по дорозі. Для нападу було призначено найзручніше для цього місце – біля Кічкаського перевозу, де подорожні люди мусять зупиняти човни та висідати на беріг. З високої гори над перевозом, що ми за неї говорили вище, печенізька сторожа слідкувала за Дніпром та берегла повороту Святослава з дружиною. При таких умовах печеніги могли його побачити заздалегідь, могли сховатися десь біля перевозу та підготуватися до нападу. Після бойовища, яке мабуть відбулося на березі і в якому загинув Святослав, решта його дружини одійшла на гору, де й поховала труп героя зо всіми почестями, що йому належали. Під час цієї затримки, дружина перебувала на горі в старому городищі. Похорон відбувся не вдома, в умовах близького дорога та військової небезпеки, через те над похованим не було насунуто величезної могили і поховання придбало як би таємний характер. Можливо, що поховання відкрито не повністю і десь поблизу знаходяться ще якісь його деталі.

Місце могили Святослава знаходиться в північному краю Нового Запоріжжя, на терені «поселка 6». Виявити це місце легко, наклавши на сучасний плян місцевости (містини) плян тієї ж містини за часів Дніпрельбуду, де означено «Площу А» та городище.

У всякому разі конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий зараз в Україні стан, перевести на місці знахідки поховання найширші додаткові розвідкові розкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам'ятник українському князеві-лицареві Святославові, а гора прибрати назву «гори Святослава». Це ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам. Віримо, що в найближчій будуччині умови життя й розвитку України радикально зміняться і державою буде правити нарід, який в ній живе. Розгорнеться «третій розквіт» і аж тоді ми зможемо оглянутися взад та вшанувати пам'ять великих синів України на вічні часи. До числа таких національних героїв належить і князь Святослав, за якого ще далеко не сказано останнього слова. Багато було написано за його походи та війни, якими він поширював терен першої Української Держави та обороняв її кордони. Але Святослав був не тільки завойовником, що прагнув тільки здобичі. Він був ще й до того великим політичним діячем, ясно уявляв собі значення для розвитку української держави – Північного Кавказу, Руського моря, Хвалинського моря та Балкану. Він не боявся навіть підняти питання про перенесення столиці української держави з Києва на Нижній Дунай до «Руського моря». Цим він думав також закріпити за Україною навіки панування над Руським морем, до якого стреміли своїми походами всі його попередники. Літопис наводить думки Святослава, якими він обґрунтовував перенесення столиці на Нижній Дунай, тобто теоретичні підвалини політичних прагнень. Відтак Святослав уявляється з історичних джерел, як предтеча та один з основоположників ідеології сучасної української морської великодержавности.

В цьому зв'язку історична постать Святослава, разом з тим і питання за його могилу та пам'ятник, підводяться на нову височінь та набувають нового значення в циклі національно-політичних завдань, що стоять перед українським народом. 

Часопис «Старожитності» 7–10, 1993 р.В тексті вказані сторінки з оригінала кн. Міллера. 

Джерело: svyatoslav.org.ua, Княже Місто

Як український козак Терентій Корень лева переміг!

Терентій Корінь

Всім відомо про подвиги Геракла, та Самсона, котрі виходили переможцями у двобої з диким левом. Але мало хто знає, що серед наших співвітчизників була людина, яка повторила це досягнення. Звали богатиря з України Терентій Корень, а відбулося це в липні 1907 року на арені чиказького цирку.

Варто зазначити, що тоді деякі сміливці вже виходили на манеж боротися з левом (наприклад, борець Сендоу), але звір був у наморднику й спеціальних чохлах-рукавичках. Цього ж разу адміністрація цирку вирішила загострити ситуацію: царя звірів випустили без намордника…

Коли український борець у самому лише трико увійшов до манежу, величезний лев від люті шкріб лапами землю та бив хвостом. Щойно за Терентієм зачинилися металеві двері, цар звірів якимось дивом звільнився від рукавичок, що приховували жахливі кігті на передніх лапах (пізніше подейкували, що хтось із місцевих «доброзичливців» навмисно «забув» зав’язати мотузочки на чохлах). Глядачі від жаху аж зойкнули.

Пізніше сам Терентій Корень пригадував: «Тієї миті я зрозумів: або я, або він. Назад дороги вже не було». Лев підскочив до атлета й завдав потужний удар лапою по правому підребер’ю. Водночас величезні ікла вп’ялися в тіло атлета (як констатували згодом лікарі, в нього утворилася рвана рана й були зламані три ребра). Втрачати борцеві не було чого. Терентій щосили ударив лева в перенісся, а потім, приловчившись, схопив звіра за горло й, відірвавши від землі, почав душити. Але втримати його 150-кілограмову тушу, що сіпалася в агонії, було дуже важко.

Тоді силач із України, піднявши за гриву дикого звіра над головою, жбурнув його на арену. Кидок був такої сили, що вже за хвилину ветеринари констатували смерть лева внаслідок перелому хребта. Бурхливим оваціям не було кінця. Захоплені американці вручили Терентію велику золоту медаль із написом «Переможцю левів!».

Відтоді минуло вже понад 100 років, але ніхто зі знаменитих силачів і спортсменів і досі не наважився на такий поєдинок. І навіть славнозвісний кореєць Масутасу Ояма, «переможець биків» та засновник нового виду карате, уважно зваживши всі «за» і «проти», відмовив своїм промоутерам в екстремальному шоу. Адже, на його думку, шансів вижити людині у двобої з левом чи тигром практично немає.

Терентій Савович Корень народився 27 жовтня 1883 року в селі Блистова, що на Чернігівщині, в родині бідного козака.

Ще підлітком вирізнявся з-поміж однолітків спритністю та блискавичною реакцією. Спочатку він пробував силу на бичках: чи зможе скрутити та поставити на коліна? Любив підбурити двох-трьох старших парубків помірятися силою в боротьбі. Згодом, наслідуючи борців, улаштовував імпровізовані чемпіонати серед ровесників і завжди здобував перемогу.

Пізніше, згадуючи ті часи й намагаючись зрозуміти феномен своєї сили, він зазначав, що в 14–15 років просто «горів» від надлишку енергії. Фахівці це пояснюють підвищеним виробленням тестостерону (чоловічого гормону) в організмі юного богатиря. Ночами він навіть не міг спати й таємно бігав на млин, де перевертав і переносив жорна вагою майже 200 кілограмів. Якось за цією справою його застав мірошник і довго хрестився, не вірячи власним очам. Подейкують, що один із родичів його батька якраз почав зводити дерев’яний будинок. Коли треба було перенести величезну колоду, шестеро кремезних чоловіків не змогли підняти її. А ось Терентій самотужки з цією ношею впорався. Слава про його незвичайну силу швидко поширилася.

Невдовзі Терентій разом із гуртом селян подався на заробітки до Таврійської губернії, наймитував у німців-колоністів. Якось побився об заклад із хазяїном на «п’ятірку», що втримає запряжений добрим конем візок, яким той саме збирався їхати до церкви. Уперся Терентій об поріг воріт, і віз, скільки німець не поганяв коня, так і не зрушив з місця. Довелося колоністу визнати перемогу юного силача.

У 16 років доля привела Терентія на Далекий Схід. Саме там, у місті Харбін, юний атлет уперше потрапив до цирку. А коли переміг місцевого велетня-богатиря, його відразу прийняли туди на посаду силача.

Тоді в Сибіру був дуже популярний борець Григорій Бісів. Для реклами цирку його, обклеєного пір’ям, возили в клітці й розповідали, що він харчується сирим м’ясом. З ним і почав працювати Терентій Корень. Терентію не було рівних у боротьбі на поясах. До того ж молодий атлет розривав навпіл складені в купу дві колоди карт, гнув підкови, забивав кулаком цвяхи в дводюймову дошку.

1904 року Терентія відправили до Петербурга підвищувати майстерність як борця. Утім, чернігівського силача більше приваблювали робота із «залізом», силові трюки. Цікаві його антропометричні дані: ріст – 185 см, вага – 140 кг, об’єм біцепса – 52 см.

Тому не випадково 1906 року Терентій брав участь у змаганнях «стронгменів» у Лондоні. Вони змагалися, піднімаючи важкі камені та штанги. А «фішкою» шоу стала особлива атлетична вправа: з положення лежачи на спині й тримаючи у витягнутій руці величезну вагу, стати в солдатську стійку, залишаючи руку прямою.

Більшість атлетів, виконуючи цю вправу, справлялися з вагою в чотири пуди, а Терентій – у шість (96 кг! – Авт.), та ще й лівою рукою. Тож міжнародне журі одностайно присудило йому головний приз змагань.

У 1908 році йому довелося змагатись у містах Російської імперії. Разом із групою артистів-борців Терентій вирушив на гастролі до Баку, де на показових виступах запрягався у віз і катав на манежі 30 осіб, піднімав середніх розмірів паровий котел, носив залізне коромисло, на яке з обох боків чіплялося по 15 осіб, розгинав підкови, «зав’язував краватку» з дахового заліза. Тоді людей із надзвичайною фізичною силою дуже шанували й інколи гастролі цирку, які збирали великі натовпи, навіть продовжували на вимогу громади міст.

Особливо всім запам’ятався номер, що його продемонстрував Терентій Корень у Царицині. Силач складав руки на грудях, до яких прикріпляли спеціальні віжки. Їх у різні боки тягнули два верблюди. Проте кораблі пустелі так і не змогли розвести силачу руки. А в Саратові замість верблюдів Терентію «гнуздали» по двоє коней на кожну руку. І він знову виходив переможцем.

Підкріплювала авторитет богатиря і його славнозвісна перемога над левом. Звістка про неї швидко облетіла весь борцівський світ, Терентія почали називати «переможцем левів». До речі, вже через 5 місяців після нелегкого бою з царем звірів він став абсолютним чемпіоном світу з французької боротьби.

Серед нагород Терентія Кореня – 7 золотих хрестів, 9 золотих медалей, срібні та бронзові медалі чемпіонатів світу, грошові премії.

Жив бідно, на хліб заробляв тим, що з групою борців гастролював Росією. У його арсеналі було чимало силових номерів (боровся водночас із 20 добровольцями, розривав ланцюги, ударом кулака розбивав дерев’яні кругляки та величезні камені). Пішов з життя уславлений борець, маючи за плечима 46 років. Похований у Саратові. В Україні збереглася хата, де жив Терентій Корень. Земляки, вшановуючи пам’ять цієї видатної людини, в селі Блистова назвали його ім’ям вулицю та відкрили пам’ятну стелу.

Автор: Євген ТИЩУК

Відео. Запорізький корпус Армії УНР-Zaporizhia Army Corps of UNR

Де і коли відбулась Троянська Війна

“Сьогодні починається одна з тих епох, коли історія повинна бути переписана наново. Старі картини людського минулого поблякли, контури дійових осіб видаються невірними, їхні внутрішні рушійні сили витлумачені невірно, уся їхня сутність недооцінена. Нове відчуття життя, яке вважає себе, тим не менше, визнаним здавна, прагне до оформлення, світогляд зароджується і починає сперечатися зі старими формами, священними звичаями й відбитим змістом. І вже не історично, а принципово. ” Альфред Розенберг, “Міф XX століття”, 1929 рік (Розенберг А., 1998,С. 24)

Вже не одне покоління істориків хвилює історія Трої – могутньої Пріамової (правильно, мабуть, Періанової) держави. Достеменно й на сьогодні невідомо, де вона знаходилася і предки яких народів її населяли. Літописні та мітичні джерела дають про неї суперечливі свідчення. Ми ж перед тим, як перейти безпосередньо до розгляду заявленої теми, зробимо невеличкий відступ про вправність грецьких географів тлумачити відомий Геродотові світ на свій лад. Всіляко намагалися підтримати та возвеличити їхні фантазії, нібито, точні і педантичні німці. Але якщо вникнути в карти держав, що знаходилися, нібито, на грецькій території в середині 1-го тис. до н. е. ми будемо вражені грубими фальсифікаціями та інсинуаціями. Особливо вони очевидні в німецькому „Словнику античності”, виданому російською мовою у Москві. Лише кілька прикладів. Перше: про такі держави як Афіни і Спарта в багатьох місцях Геродот пише, що вони знаходяться по сусідству на Пелопоннесі (наприклад, кн. I, гл. 56-68), тим часом на німецькій карті Пелопоннес разом із Спартою бачимо досить далеко від Афін. Друге: з Геродотової історії цілком очевидним є те, що Аркадія якщо не область Спарти то принаймні її сусідка, а отже і Афін, а на карті вона теж в іншому краю. Третє: Іонію всі довідники та карти показують на сході сучасної Туреччини, - здавалося б десь тут мало б бути також Іонійське море, але ми його бачимо аж з іншого боку Балкан... Такий зразок викрутасів грецьких та німецьких світил географічної й історичної науки показуємо, щоб підготувати читача до того, як ліпилася історія легендарної Трояні до чужого тіла. На початку „Історії” Геродот окреслює своє творче завдання так: „далі я розповім, однаково описуючи малі та великі міста людей. Отже, ті з них, що колись були великі, багато таких стали малими, а ті, що за моїх часів були великими, перед тим, були малими” (І ,5). Тобто, йдеться про те, що історія народів має свій логічний розвиток: піднесення і падіння. Малі приходили на зміну великим і, звісно, щоб возвеличити себе, переписували історію великих на свою користь. Засновуючи нові держави, вони також не гребували можливістю використовувати назви країн та міст своїх попередників, одночасно всіляко знищуючи тих, кого вони обікрали. Уважний дослідник Геродотових праць не може не помітити, що вони також зазнали значних сторонніх втручань. Звичайно, робили це ті, кому першому пощасливилося прибрати до рук чужі творіння. Пізніше ловці романтики і слави, не вникаючи в тексти, не вдаючись до глибокого аналізу, шукали „наукові” підтвердження відвертим фальсифікаціям на ґрунті. Так, незважаючи на очевидні афери, історична наука визнала, що в результаті археологічних розкопок у Туреччині Генріх Шліман зробив сенсаційне відкриття, мовляв, знайшов справжнє місцезнаходження Трої. Проте мусимо нагадати, що в другій половині 19 ст., коли здійснювалися зоорганізовані Шліманом розкопки, археологія, як наука, робила лише перші кроки. Тому знайденими речами успішно користувалися різного роду шарлатани та пройдисвіти. Робилося це досить просто – купив, наприклад, на базарі якусь стару річ, а потім можеш вдавати, що ти її шукаєш у певному місці і в один момент вигукуєш „еврика!”. Так само діяв німець Шліман. Знайшов якесь древнє поселення і почав копати. Однак „свої” безцінні знахідки він показав лише в Німеччині. Незважаючи на те, що в розкопках брало участь до сотні людей, ніхто не бачив як і в якому місці він їх відкопав. Потім з його слів стане відомо, що зробив він це разом з дружиною, яка одразу замотала цінні артефакти від сторонніх очей у свою хустину і винесла непомітно. Згодом виявиться, що в цей час його дружина була далеко від Туреччини – аж в Італії, але це не завадить вченим славити Шлімана за його відкриття. Тут також необхідно сказати, що згідно угоди все знайдене на місці уявної Трої Шліман мав передати уряду Туреччини. Натомість він цього не зробив, і нібито, вивіз його контрабандою до Європи. Насправді, зять одного багатого петербурзького адвоката, торговець селітрою Г. Шліман усі ті золоті, бронзові та інші древні цінності придбав у Криму і контрабандним чином вивіз їх до Німеччини. Там він задумався, як легалізувати незаконно вивезене. Досвідчений лихвар уловив тогочасну кон’юнктуру – світова громадськість захоплено читала Гомера і дискутувала: чи справді легендарна Троя історичне місто і де воно знаходилося? Маючи чималі заощадження, Шліман не упустив шансу прославитися. Прочитавши „Іліаду”, він вирішив, що Трою необхідну шукати в Малій Азії, за яку вважали Туреччину, і зробив своє велике відкриття. Втім на „відкритті Трої” його „внесок” в археологічну та історичну науку не закінчився. Згодом у грецьких Мікенах він „знайде” знамениту маску Агамемнона і знову жодними чином це не буде зафіксовано на місці. Тобто, те, що він робив, не можна назвати навіть наближено до науки – то було наукове шулерство. Про те, що пагорб Гіссарлик, зовсім не Троя, про що навіяли вченому світові шахрай Г. Шліман та підкуплені ним журналісти, довів у своїй книзі „Мимо острова Буяна” мій земляк Павло Гарачук. Нам же залишається лише довести, де насправді знаходилася Троя. Причому наші доводи мають опиратися на беззаперечну доказову базу, якими можуть бути свідчення давніх істориків, мовні та літописні джерела, а не припущення і вигадки заангажованих вчених. Найголовнішим вказівником, де слід шукати легендарну Трою, на який чомусь досі ніхто не звертав уваги, на мою думку, має бути зауваження древнього історика Страбона. „В гомеровську епоху, - писав він, - Понтійське море взагалі вважали як би другим Океаном і думали, що плаваючі в ньому настільки далеко вийшли за межі землі, як і ті, хто мандрує далеко за Геракловими Стовпами. Адже Понтійське море вважалося найбільшим з усіх морів у нашій частині населеного світу, тому переважно йому давалось особливе ім’я „Понт”, подібно до того як Гомера назвали просто „поетом” (Кн. 1, ІІ-10). Отже, якщо в гомеровську епоху Понтійське (Чорне) море уявляли Океаном і воно вважалося найбільшим у частині відомого поетові населеного світу, чи не говорить це про те, що події Троянського циклу відбувалися десь в межах Чорного моря, а не Егейського? Цілком очевидно, що саме так. Навіть у вже не раз редагованій і перередагованій „Іліаді”, знаходимо багато чого свого знайомого. Наприклад, „Іліада” (2,537-538) згадує багату на виноград Гістею, що біля моря, і Дія „високе місто”, тим часом якраз однією із назв Чорного моря було Гостинне, а отже Гістея, назва якої має однакову основу з ним, знаходилося на березі цього моря. „Високе місто Дія” – також історично зафіксоване місто в гористій місцевості Криму...  Уважне прочитання „Історії” Геродота з картою в руках взагалі дає вражаючі результати. Причому диву даєшся, як цього досі не помічали вчені? Або всі вони перебували під гіпнозом якихось сил, або просто сліпо виконували чиєсь замовлення дурити нас з вами. Читаємо IV кн., 37 і 38 гл.: „Перси мешкають у країні, що простягається до Південного моря, званого Червоним; на північ вище від них живуть мідяни, за мідянами саспіри, а за саспірами колхи, країна яких сягає Північного моря, що в нього впадає ріка Фасіс. Ці чотири народи мешкають від моря до моря. Звідси на заході знаходяться два півострови і опускаються в море; їх зараз описую. Один з півостровів починається від Фасіса й тягнеться вздовж Понту й Геллеспонту аж до Сігея в Троаді. А на півдні той самий півострів починається від Міріандінської затоки поблизу Фінікії й тягнеться морем аж до Тріопійських гір. На тому півострові (тобто, вже на Кримському – С.П.) живе тридцять народів.” Наведемо грецько-німецькі тлумачення цих місць: Фасіс – річка в Колхіді (тепер Ріоні); Понт – Чорне море; Геллеспонт – протока між Егейським морем і Пропонтидою; Сігея – місто на північному заході Малої Азії (територія сучасної Туреччини); Міріандінська затока – в Середземному морі; Тріопійський мис (а не гори) – на півдні Малої Азії; Північне море дуже не охоче тлумачиться, хоча в деяких місцях все ж можна знайти, що це теж Чорне море. Але зауважте, в Геродота йдеться не про один, а два півострови на одному, тобто, цей один півострів, очевидно роздвоєний. Нічого подібного ми не бачимо на прикладі земель Туреччини. Більше того, на карті Птоломея Малою Азією називається зовсім не територія Туреччини (Передня Азія), а Таманський півострів, до речі, справді роздвоєний. Отже, маємо всі підстави засумніватися в таких наукових висновках греко-німецьких географів і запитати, як вони могли пов’язувати Колхіду з Егейським морем, які знаходяться на різних полюсах, чи річку Ріоні із Середземним морем? Або таке: чому Геллеспонт, тобто, очевидно щось таке, що має бути поруч із Понтом (Чорним морем) перенесли аж до Егейського моря? Таємниця розкривається дуже просто. Перси, як читаємо в приведеному уривку, займають територію, що на півдні сягає Червоного моря. Сміємо заявити, що саме так за Геродота називалося Середземне море, бо в іншому місці читаємо, що „всі моря, на яких плавають елліни, навіть і те, що є за Геракловими стовпами, так звана Атлантида, як і Червоне море, з’єднуються між собою”. Тим часом сучасне Червоне море ніяким чином не могло єднатися з іншими, де плавали елліни. На північ землі персів пролягають до країни мідян, далі живуть саспіри (очевидно, каспірикаспійці), а за ними колхи, країна яких сягає Північного моря. Тут варто зауважити, що найпівнічнішим морем, яке знав Геродот, було сучасне Азовське (Азійське) море і найвірогідніше саме воно називалося Північним, а не Чорне. Ці чотири народи мешкають від моря до моря, тобто, від Червоного до Північного, читаємо далі в Геродота. Один з півостровів починається від річки Фасіс, яка впадає в Північне (Азовське/Азійське) море. Тобто, очевидно, що тут йдеться зовсім не про Ріоні, що вливається в Чорне море, а про Кубань, яка дійсно впадає в Азовське море і мала відповідну з ним назву – Фасіс/Азіс, натомість річка Ріоні в Геродота – Галія. Цей півострів, тягнеться на захід вздовж Понту та Геллеспонту, тобто, вздовж Чорного моря і Азовського, яке греки називали Меотидою, а місцеве населення – Геллепонтом (без „с”), бо воно впадало в Понт і на його берегах мешкали елли-оли, від яких і отримало море свою назву. Півострів тягнеться аж до Троади (Трояні) міста Сігеї (в межах сучасної Керчі). На півдні той самий півострів, зазначається в Геродота, починається від Міріандінської затоки (нині Таманська затока) поблизу Фінікії (Фанагорії) й тягнеться морем аж до Тріопійських гір (тобто, в напрямку Кримських гір). Те що Триопійські гори це вже територія Криму засвідчують згадувана Троада і міти про Одісея, де Крим – острів бога Геліоса – називаєтьсяТронакрією. Між іншим, чомусь Тріопійські гори і Міріандійську затоку історики теж не дуже охоче згадують у своїх коментарях, мабуть, важко ліпляться вони до Передньої Азії або до Греції. В той же час у кн. І (144) Геродот згадує Тріопійське святилище і Тріопійського Аполлона, на честь якого проводилися Триопійські ігри, а переможці в нагороду отримували бронзовий триніжок. У гл. 174-ій тої ж книги згадується частина суходолу Тріопій, де мешкали карійці та елліни (елли/оли), а це також територія Криму, який, як випливає із наведеного вище уривку, входив до складу Троади/Трояні. Причому отримуємо все більше свідчень, що Троя не місто, а щось більше. Наукові довідники подають дві назви міста: Троя та Іліон. Але якщо це місто-держава, вона мусила б мати одну назву. А якщо їх дві, скоріше одне з них позначає місто, а інше державу. Щоб вияснити, що було чим, необхідно повернутися до засновників міста, враховуючи Страбонове: „що стосується імен, то тут перш за все треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати ми часто добавляємо одні літери, віднімаємо інші, а також міняємо наголоси” (Платон, собр. соч. В 4-х томах, т. 1, с. 632, М. 1990). Тобто, подаватимемо варіанти назв та імен, які могли бути до виправлення Страбоновими послідовниками. Як відомо, засновником міста був Іл (Ол) – правнук сина Зевса Дардана і плеяди Елек три (зверніть увагу на присутність складових „ел/ол” та „три”, що слідують в парі досліджуваних нами понять). Дардан прийшов до Теукра – першого царя Трої з Аркадії. Теукр віддав Дардану в дружини свою доньку, а в придане дав йому частину своєї землі, на якій було засноване місто Дарданія... Уже по цьому видно, що Троя не місто, і що цар Теукр володів великими територіями, які міг дарувати для окремого володіння своїм зятям. Внуком Дардана був Трос (Рос), а сином Троса – Іл/Ол. Саме останній став засновником міста, яке отримало його ім’я – Іліон (Олен). Варті уваги також ще кілька божественних імен: дерев’яна статуя Афіни Паллади (Атени Пал-Лади) знайдена на місці будівництва міста; участь у споруджені мурів навколо міста бога Аполлона (Апол Ола, який опікувався землями від Дунаю до Дніпра) та бога Посейдона (той, що жив по сей бік Дону, а, отже, і володарював над землями від Дону до Дніпра). Це свідчить, що в споруджені міста на березі моря (лиману) в Аполлонії, яка за Геродотом знаходилася над Евксинським Понтом (IV 90), брали участь мешканці обох частин древньої української держави. Отже, напрошується висновок, що Троя (Троянь) це величезне державне утворення, яке на період Гомера (а тим більше до нього) займало територію всієї тогочасної східної Європи – щонайменше від Дунаю до Дону (за Доном вже була Азія). Цьому підтвердження десятки топонімів, які донині збереглися на українських землях : Троянка, Трояни, Троянівка, Трипілля, Ятрань... Всьому світові також відомо, що саме на півдні нинішньої України п’ять тисяч років тому було приручено коней, а Гомер саме троянців називав їх „упокірниками” (Іліада, 7,361). Стосовно ж Іліона то це місто швидше всього було головним якоїсь частини величезної імперії, якою володіли сини та зяті Теукрові і, безумовно, справжня його назва Ол/Олен (за сучасними довідниками – Ольвія, південь Миколаївської області). Наведемо ще кілька аргументів на користь того, що Троянська війна сталася саме на українській землі. Зокрема, участь у ній карців (корів), які згадуються на ольвійському пам’ятнику. Ось, що писав про них Гомер в „Іліаді” (2,867): „Наст на чолі був у карів, що мовою грубою мовлять, Тих, що в Мілеті ( очевидно, сьогоднішній Мелітополь – С. П.) живуть, живуть і на Фтірі (Тірі), горі тій лісистій, На узбережжях Меандру ( мабуть, Меотиди), на прикрих узгір’ях Мікали. Йшов на чолі у них Наст ( чи не від нього сьогодні українки мають таке славне ім’я як Настя?) із братом своїм Амфімахом ( друга частина Маха є іменем одного з отців, що за Влескнигою „слов’ян до Коша привів, і єдність земель удіяв”), Наст з Амфімахом (Антимахом), обидва Німіона світлі синове.” Цікаво, що приблизно на території сучасного Приазов’я Птоломей показав поселення Карія (Carњa vicus). Стосовно ж ахеїв (Аchei), які відігравали головну роль у союзному війську, що наступало на Трою, то судячи з карти Птоломея, вони мешкали на південному узбережжі Тамані, а не в грецьких Мікенах. І, як бачимо з „Іліади”, розмовляли такою ж мовою, що й їхні вороги троянці. Є ще одна особливість, яка також допоможе у доведені теореми, що троянці це колишні українці. У четвертій книзі Геродот згадує про землеробів максіїв (маки-сіячі), „які прийшли з Трої” і які стрижуть лише частину голови, та просто маки – ці стрижуться, „залишаючи на тімені чуб”. Тобто, як пізніше було на Вкраїні: українські козаки залишали „оселедець” – символ хоробрості і сили, а селяни стриглися під „макітру”. В пригоді досліджуваного питання стануть також імена героїв Троянської війни. АГАМЕМНОН (Гогаман) – вождь, що очолював, згадуваних вище ахейців. Не виключено, що саме він згадується в Біблії (Кн. пр. Єзекіїля, 38) під іменем Гога – князь багатьох володінь Росі, Мешеху та Тувалу – та сама Троада: Рось – Правобережна Україна, Мешеху – Лівобережна Україна аж до Волги(за Геродотом масагети), Тувал – Таврія. Похований очевидно на Придніпров’ї в могилі, яку до сьогодні називають Гегилина (Гоголина). Також Гога (Гіг) – син Даскіла (Скіла – сколота) згадується у першій книзі Геродота (8-15), тиран Лідії, яка була однією із складових володінь Агамемнона. Доречно тут згадати також українське прізвище Гоголь та записану в Заонежжі легенду про те, що гоголь (як водоплавний птах) був Богом і саме він створив земний світ. АХІЛЛ – син Пелея (Пала-Палія) і Феміди, дочки Нерея (Орія), який був сином Понта (Чорного моря). Ахілл воював на боці данайців (назва ахеї могла піти від його імені, так як богунці, бандерівці). За деякими твердженнями похований на безлюдному острові Зміїний, проте в гирлі Гіпакірісу (Інгулу) Геродот не випадково згадує Ахіллів шлях, бо Ахілл – син нашої землі! Звідси він вирушав у похід, сюди, на батьківщину – в Царську країну, було доставлено його тіло для захоронення. І даремно дехто посміюється із припущень, що розкопаний у 2008 році в місті Нікополь кістяк з наконечником стріли у п’яті може належати Ахіллу. Теукр ЕНЕЙ (або Аней) син Анхіза та Венери мав сина Асканія – назва заповідника в Херсонській області Асканія Нова історично справедлива. Після зруйнування Трої Еней вирушив у пошуках нової землі, досяг італійських берегів і став засновником римської нації („Антична міфологія”, ст. 228). Виявивши фальсифікацію місця Троянської війни, постає питання: а чи не зробили те саме нечисті на сумління і руку люди з її часовими вимірами? Адже якщо Гомер жив у VIII ст. до н. е., звідки він міг знати деталі подій, десятки її учасників та їх родовідні, якщо вони жили і воювали на чотири століття раніше нього? Опис поетом бойового спорядження та зброї також видається значно новішим, аніж воно могло бути на ХІІ-ХІV ст. до н. е. Тобто, весь виклад воєнної кампанії в Трояні говорить про те, що Гомер мав бути її безпосереднім учасником, інакше відтворити картину війни і навколо воєнних дій він ніяк не міг. Друге. Історична наука доводить, що італійське місто Рим було засноване у VIII ст. до н.е., а його засновником був один із героїв Троянської війни Еней, який прибув на південь Італії після зруйнування Іліона. Знову не стиковка. Але ще більше вражає повідомлення Геродота про те, що він мав розмову із жерцями, які чули про Троянську війну від самого Менелая, через дружину якого і спалахнув військовий конфлікт. А якщо Геродот застав живими ще тих, хто міг спілкуватися з безпосереднім учасником війни, то її роки необхідно перенести щонайменше ще на 100 років ближче до нашої доби. Одночасно приблизно ж на стільки років це робить молодшим Гомера та його „Іліаду”. Отож, повідомлення Геродота, що, нібито, Гомер і Гесіод жили до нього не більше як за 400 років (ІІ 53), найвірогідніше належить зовсім не йому, а його пізнішим редакторам-фальсифчукам. Саме опираючись на його свідчення, викладені в попередньому абзаці, Троянську війну слід окреслювати періодом VІІ-VІІІ ст. до н. е. До підручників історії потрібно вносити поправку. Але вона буде не єдиною. Вже проситься на світло правда про похід Дарія на скитів. Примітка. Якщо слідувати Гомеру та його „Іліаді”, то Троя (Іліон) мала бути на місці сучасної Керчі, адже згідно цього союзні війська, очолювані Агамемноном, формувалися в Беотії (Таманський півострів) і саме звідти наступали на Трою. Але не будемо забувати, що Крим був колонізований лише в VІІ ст. до н. е., тобто, очевидно, якраз після Троянської війни. Тому не виключено, що Гомерівська Беотія це або вигадка грецьких істориків, або була ще одна Беотія, на Кінбурнському півострові, який омиває з одного боку Бузько-Дніпровський лиман, а з іншого Ягорлицька затока. Сергій Піддубний