Густав Водічка: Різати панів – це наша народна традиція

Густав Водічка

У скрутні для Батьківщини часи до кого звернутися за роз’ясненнями, як не до письменника? Майстер іронічного жанру Густав Водічка написав чимало гострих есе на політичні теми. Автор відомої книги "Земля замріяних янголів" дещо знає про український менталітет і не соромиться називати явища своїми іменами.

Густав Водічка – псевдонім українського письменника, історика, громадського діяча Юрія Топчія. Народився 28 травня 1961 року в Києві. Після служби в армії працював на київських кіностудіях і в театральному інституті. Захистивши диплом у Київському університеті імені Тараса Шевченка, працював у Раді у справах релігій при Кабінеті Міністрів. Співпрацював з аналітичними центрами й різними виданнями. Обіймав посаду директора Інституту регіональної політики. Сьогодні відомий як творець унікального авторського курсу письменницької майстерності.


"Ніхто не знає, що революція буде завтра"


- Ви якось сказали, що "ситуацію в Україні не змінять політики – її змінить історія. І тут стануться події, страшніші, ніж події 1918 року". Що ви мали на увазі?
- Українці дуже м’які й знають, що горілка смачніша за кров. Але наша історія демонструє, що такий м’який народ чомусь постійно провокують на поножовщину. Коліївщина – це наш героїчний епос. Гайдамаччина – це наші легенди. І мало не національною гордістю є Махновщина. Про що це свідчить? Оспівана у століттях мудрість і доброта українця – це живильне середовище для паразитів. Чому наша влада відкрито "мочиться" на голову нашому народові? Через безкарність.
- Можливо, колись це і призведе до справжнього соціального вибуху?
- Українець улаштований складно – як бандура, а не як балалайка. І його так просто не піднімеш. Він сам підніметься, і коли це станеться, як писав Тарас Шевченко: "потече кров у синєє море". У нас є дві крайності – ми або сміємося, або плачемо. У "95 кварталі" ми сміємося, і нас узагалі нічого не зупиняє. Це росіяни ходять із серйозними виразами облич, і влада у них – священна, а в Україні інше – вольниця!
Але та козацька вольниця, яку ми втратили, регулярно вішала своїх гетьманів. Начальство відразу ж відповідало за наслідки. Тих, хто завинив, або страчували, або, навпаки – даруючи життя, ще й залишали заслужене почесне звання: наприклад, колишній кошовий, колишній суддя. Люди пам’ятали: ця людина – визначна, вона правила нами. Не вкрала, нікого не образила – була праведною. А що сьогодні робить правлячий клас? На очах у всіх жере, знущається. Навіть якщо завтра в парламенті кого-небудь пожиратимуть на блюді, усім покажуть довідку з районного суду: "А я не винен!!!".
- Що, у країні терористів немає?
- Ось бачите: ви теж чекаєте! Дивіться, чого всі прагнуть: знищення українського правлячого класу (зауважте – знищення, а не в’язниці чи втечі з валізами на білий теплохід). Це бажання вже стало українською народною мрією. А тероризм – це спроба боротися з окремою раковою клітиною, але знищувати треба всю ракову пухлину.
Візьміть будь-яку революцію: хоч французьку, хоч російську. В усі часи ніхто не знав, що революція буде завтра. І багато хто навіть не розуміє, що вона вже почалася. Більше того, немає жодних ідей, в ім’я яких революція виникає. Що кричать? – "Геть короля!" Але це не ідея. Це називається "допекли". "Геть" – не означає, що ми готові щось робити. Ось коли тихі, добрі українські мужики раптом почнуть бігати з автоматами і знищувати всіх, у кого машина дорога...
- Тобто наше суспільство до "чистки" вже готове?
- Я поки що не зустрів жодної людини, яка сказала б, що цієї "чистки" не хоче. Раніше говорили про революції: "Ми вже це проходили – і жодних результатів". Сьогодні так уже не говорять, люди хочуть розібратись із владою, що набридла. Поки що все це на словах – так, мрії, але вони регулярні.
Назвіть мені межі нашого правлячого класу! Їх немає, вони розмиті. Ми знаємо, у кого в руках зосереджені основні кошти країни, скільки сімей в цьому бере участь, але межі правлячого класу все одно розмиті. І так було завжди. Імператорів публічно страчували й нишком різали. Нерон і Калігула теж ставили експерименти: до яких збочень можна дійти безкарно?
І ось ця "ракова пухлина" дедалі більше розростається, проникає вглиб суспільства, і ми самі вже стаємо схожими на владу. Можновладців ми ненавидимо, не поважаємо їх, але при цьому хочемо до них приєднатися. Люди мріють стати народними депутатами. З якою метою? Щоб вкрасти, привласнити і жити так, щоб усім "мочитися" на голову. Тобто ті, хто записався в пани, – за мир, а кому не вистачило – за поножовщину.


"Українці – єдина у світі козацька нація"


- Ось, наприклад, у Греції раптом що – усі страйкують. А в Україні в офісі навіть профспілку створити бояться: мало що, краще сидітиму тихо в куточку...
- У нас не прийнято чинити опір за "три копійки". Це не тому, що ми чогось боїмося. Українці – єдина у світі козацька нація. Ще десь козаки є, але націй козацьких немає – у масштабах цілої держави, заявлених як політична претензія світу. Це я і називаю українською національною ідеєю, яку всі так дивно бігають і шукають, як божевільні.
Але як можна бігати й шукати те, про що вже написано в гімні? У цій пісні – одному з національних символів – чітко сказано, за що ми готові вмерти: не за Україну, а за нашу свободу. І що ми цим доведемо всьому світові? "Доведемо, що ми браття козацького роду". Дуже дивна мета, погодьтеся.
Як територія Україна нас не цікавить. Це для росіян або німців дуже важлива своя земля, а українці – інші. До речі, Україна не є мостом між Сходом і Заходом, ми не сполучаємо нікого ні з ким. Ми – нейтральна смуга. Росіяни вважають, що ми – європейські. Ліберали в Європі – що ми росіяни. А ми знаємо, що ми – посередині.
- А що означає "браття козацького роду"?
- Це означає – особисто вільний, озброєний і незалежний. "Не заважай мені Богу молитися і не вказуй, як жити! Я житиму так, як хочу!" – ось гасло українця. Якщо в Україні буде ліберальний лад – це вже не свобода. Якщо житимемо як французи – із глузду з’їдемо. Навіщо нам це? Ні, нам цього не треба!
Якщо почнемо жити як росіяни та їздити до Чечні воювати зі словами "влада священна" – це теж не свобода. А ось вольниця – це те, що треба. Ми всі не бажаємо сплачувати податків, всі не любимо міліцію і вважаємо, що вона не може нас захистити: це такі ж бандити, тільки у формі. Яка може бути влада за такої свідомості?
А козацька вольниця була дуже системною. Вольниця не означала беззаконня. Якщо тебе вибрали в начальство – спробуй відмовитися! Ще вб’ють... І тоді жодної недоторканності й бути не могло! Як тільки "рильце в пушку" – начальство відразу ж карали, миттєво.
І ось коли одного дня українські мужики зрозуміють, що на вибори треба йти ще й з автоматами, і що після виборів люди, які обійняли певні посади, – мало не смертники, ось тоді ми доведемо всьому світові, що таке свобода, вольниця і відповідальність.
- Ну, з відповідальністю у нас найскладніша ситуація...
- А у наших предків із відповідальністю було все гаразд. На мою думку, є лише два види відповідальності: в’язниця і страта. Але як наші сучасні політики відповідатимуть за скоєне? Якщо жодного не повісили – значить, відповідальності немає. Ми начебто страту скасували, а живемо в беззаконні. Чия територія – Україна? Та нічия.
У нас воїн "живе у своїй сторонці", а не в державі. З думками: "І не треба – ми і без держави чудово обійдемося!" Українці звикли думати так: "У мене все є, тільки не чіпайте!". Але правлячий український клас припускається страшної помилки: він чіпає наш народ. Є такий нюанс: "Крадете? Крадіть! Але так, щоб це нас не зачіпало!". А володарі наїжджають і чіпають!
- Країна вже на всіх рівнях ледве функціонує. Коли ж наводитимуть лад за такого свавілля?
- Доти, доки ми суперечитимемо нашій козацькій природі, – так усе й триватиме. Ми – нація індивідуалістів. Погляньте: у кожній українській хаті було зображення козака Мамая. Цей герой – іконописний соціальний ідеал: особисто вільний, озброєний, незалежний і самотній. Йому ніхто не потрібен, у нього все є. Таких героїв не було в будинках інших народів. І, поглянувши на Мамая, я розумію, що хочу бути таким, як він. Чому саме українське козацтво ліквідовували, а не російське? Тому що Мамай – це абсолютно інший ідеал, який міг збудувати абсолютно інше суспільство.
- Хіба ми не розгубили бойового духу?
- Не розгубили. Просто змінилися часи: армії перестали бути регулярними. До речі, мало хто знає, що в ХVI–XVII століттях майже всі війни проходили під козацьким впливом: кожна армія на третину або чверть складалася з козаків-найманців. Величезні маси озброєних українців ходили Європою – вони там жили.
- У вас особисто є козаки в роду?
- Мій прапрапрапрадід Тимофій Топчій був останнім командувачем Запорізької артилерії. І документи, підписані його рукою, зберігаються в архіві на Солом’янці. Через пізні шлюби – після 40 років – мій рід виявився "розтягнутим" у часі. Мій дід був ровесником Леніна – 1870 року народження. У багатьох сім’ях діти, внуки, прадіди можуть зібратися за одним столом, а у мене в роду не зберуться…
- Але усвідомлюють своє козацьке коріння далеко не всі українці.
- Просто не всі на це звертають увагу. Євреї, які хоч трішки пожили в Україні, поводяться як козаки. У них уже запорізький погляд. Архетип затягує і підпорядковує.
- Ось, наприклад, Юлія Тимошенко – найвпертіша козачка?
- Справжня панночка. Козаки пішли, а господиня займається справою. Це, до речі, її прямий обов’язок – займатися господарством. Хамів ганяти.


"Герой нашого часу – жлоб"
- Чи можна сьогодні проводити якісь паралелі з подіями в Україні, грубо кажучи, столітньої давності? Погляньте, як багато збігів: і тоді, й тепер – розруха й епідемії. Я ще довго думала над словом "безвладдя"...
- Ні, влада у нас є. А якщо говорити про паралелі, то страшнішого, ніж 1918 рік, в українській історії нічого ще не було. Найголовніше – революцію ніколи не затівали в Україні. У Петербурзі, в Москві влаштовували барикади – в Україні було спокійно. Та все ж найсерйозніші події громадянської війни відбулися саме на українській території. Тут творилося бозна-що. Майже все населення брало участь у цих страшних подіях. Думаєте, цього хтось хотів?
- А зараз українці топчуться-топчуться... І нікуди не поспішають. Ще питання – що нам покажуть чергові вибори.
- Щодо багатьох речей ми зволікаємо до останньої хвилини. Мріємо, щоб сталося, але робити цього ніхто не хоче. Як правило, все відбувається випадково: зачепилося за якусь дрібницю і розростається – і вже не можна зупинити. Цікаво, що дуже багато палаців у Криму побудували за рік до початку Першої світової війни. Тихо було, спокійно, добре. Так само і громадяни, які звели свої палаци в Кончі-Заспі, думають, що вони зустрінуть у них старість. Але не слід забувати, що різати панів – це наша народна традиція. Головне – дочекатися часу Х.
Ось, наприклад, чому так налякала криза? Усі подумали: ага, зарплат не буде, грошей не буде, це означає, що всі стануть злидарями. А що зроблять жебраки? Почнуть грабувати одне одного. Щоб врятувати те, що грабують, треба взяти до рук зброю. А якщо взяти зброю – це вже інше суспільство. Значить, нинішня влада не затримається. Але поки криза не стала такою глибокою – це нас рятує.
- Для змін потрібні нові кадри. Але аж ніяк не можу пригадати, щоб нинішні політики шукали нових людей для своїх команд.
- Я точно знаю, що вся Україна вже вкрилася такими маленькими союзами "меча й орала". Менти, бізнесмени, які заробили мільйони, вже готувалися завойовувати владу на місцях, готувалися застосовувати зброю. І куди б я не приїхав – скрізь є ці готові союзи "меча й орала". А всі нинішні політики нову владу не очолять. У разі соціального вибуху ніхто з них не залишиться.
Союзи "меча й орала" і є тими самими командами, які розуміють: владу так просто не здобути. В Україні, до речі, немає великих політичних сил. За жодним політиком не стоять мільйони людей. А коли за політичною фігурою – лише величезні гроші, що маніпулюють перетіканням інформації, про які вільні вибори може йтися? Свобода – це можливість вибирати те, що ви хочете, а не те, що вам пропонують.
- Що ж із нами відбувається?
- Як сказав один український олігарх: "Усе знецінилося, навіть моє становище. Я їду в статусній машині, а поряд у такій же машині – 19-річна “піхота”. Питання: навіщо мені треба було стільки красти, щоб ми їздили в однакових машинах?". Сьогодні в Україні – щоб ти не робив, тебе не поважають. Тому що в нашому суспільстві поважають лише гроші. І немає шанованих людей. Ніде: ні зверху, ні знизу.
- Хто ж наразі є героєм нашого часу?
- Мій батько впродовж тривалого часу не був на київському вокзалі. І коли він там опинився, був шокований: "Не можу зрозуміти, що це за люди? Що старі, що малі – усі одягнені в якісь кеди, кросівки, спортивні штани. Вони що – себе не поважають? Раніше люди їхали в дублянках, пижикових шапках, у чоботях. Було видно: ось іде військовий, його дружина. Це – лікар. Ідуть красиві люди. А сьогодні – що це повзе світом?". На жаль, герой нашого часу – жлоб.
Пригадую, нещодавно я побачив у метро чоловіка бездоганної зовнішності, надзвичайно охайного, схожого на доктора високооплачуваних наук. Він ішов зі шкіряним портфелем. Я вирішив із ним познайомитися. "Чим же ви займаєтесь, якщо маєте такий вигляд?" – запитав я. Чоловік відповів, що займається екранопланами. Це такі високошвидкісні судна на динамічній повітряній подушці, що літають над водою. Я поцікавився: "Скажіть, а “наші” ще є?". Маючи на увазі інтелектуалів, інтелігентів. "Так, небагато, але є", – відповів він.
Знаєте, для мене як для письменника розпад країни почався з відсутності атомної бомби. Немає атомної бомби – значить, більше не потрібні хіміки, фізики, математики. Якщо їх немає – не потрібні філософи. А немає філософів – немає художників, яким важливо, щоб їх оцінювало вище інтелектуальне середовище. І письменникові потрібне середовище, яке зможе його оцінити. А сьогодні, аби твою книгу видали великим накладом, треба написати яку-небудь вульгарщину. Переконаний – культурою є лише те, що не соромно показувати дітям. А зараз соромно показувати дітям просто все.
- Що у вас сьогодні викликає оптимізм?
- Це непросте запитання. Є така притча: "Для чого євреї? Щоб Бог прийшов! Для чого росіяни? Щоб Бог залишився. А для чого українці? Щоб вічно воювати за те й інше". У нас віра в Бога не перебуває у спокої. У Росії немає суперечностей між патріархатами, а у нас постійно точиться боротьба. І коли віра не перебуває у спокої – це означає, що Бог зробив на нас ставку. Там де спокій – там кінець. Скільки часу минуло, а ми продовжуємо віру шаблею захищати... Це означає, що для нас актуальні речі, про які у світі давно забули. Ми грішимо разом, а спасаємо душу – окремо. І те, що ми спасаємось, – видно.

Спілкувалась: Ксенія Мелешко

Джерело: glavred.info

Як знищувати пацюків? Добрі поради фахівців

щури

Боротьбу з пацюками слід вести систематично, комбінуючи різні методи та засоби. Винищувальні заходи включають в себе чотири основні методи: хімічний (заснований на застосуванні отруєних приманок і газоподібних речовин), фізичний (використання механічних знарядь вилову і знищення), біологічний (використання природних ворогів гризунів) і бактеріологічний (використання різних мікробів і вірусів).

Пік розмноження щурів припадає на весну й осінь (в цей же час за дивним збігом обставин в цій республіці постійно відбуваються вибори недоторканих депутатів, чиї руки ніколи не крали - КМ). Крім того, восени відбувається масова міграція гризунів у склади готової продукції. Виходить, псувати зерно буде дуже багато шкідників. Сподіватися на те, що пшениця на сусідньому елеваторі або в сховищі виявиться для шкідників більш привабливою, не варто - пацюків і мишей у природі стільки, що їх, на жаль, вистачить на всіх. Тому потрібно терміново приймати відповідні заходи.

Зрозуміло, що проблему краще попередити, ніж вирішувати. Профілактичні заходи дератизації - санітарні, санітарно-технічні та технічні - спрямовані на те, щоб позбавити гризунів їхніх притулків і перекрити доступ до їжі. Будівлі та двори в структурі сховищ і елеваторів слід очищати від сміття і відходів, які служать притулком і одночасно джерелом корму для паразитів.

Якщо виявлено присутність гризунів (при наявності нір, слідів, екскрементів, ознаках псування зернопродуктів або мішків, гризуни у пастках і капканах), треба приймати винищувальні заходи.

Гризунів різних видів поєднують загальні ознаки: висока плодовитість, ненажерливість, уміння адаптуватися практично до будь-яких умов, гострий слух, добре розвинений нюх. Вони чітко розрізняють запахи, що допомагає відшукувати їжу на досить великій відстані. Завдяки розвиненим органам почуттів пацюки вільно орієнтуються в просторі, швидко запам'ятовують деталі будівель, куди поселяються. Усі ці якості дуже заважають людині боротися зі шкідниками.

Щурі - істоти, у яких сильно розвинений інстинкт самозбереження. І до заходів щодо їх знищення потрібно підходити з усією серйозністю. Перед цим необхідно визначити види паразитів, чисельність, фазу розвитку популяції і щільність заселення, а після цього - спосіб дератизації і загальний обсяг робіт.

Винищувальні заходи включають в себе чотири основні методи: хімічний (заснований на застосуванні отруєних приманок і газоподібних речовин), фізичний (використання механічних знарядь вилову і знищення), біологічний (використання природних ворогів гризунів - кішок, собак, птахів) і бактеріологічний (використання різних мікробів і вірусів).

Хімічний метод винищування гризунів - найпопулярніший. Отруйні речовини (родентициди) діють потрапляючи в систему травлення, легені або печінку шкідника. Отруйні речовини можуть випускатися у формі зернових сумішей, порошків, розчинів, брикетів, паст, галет, суспензій тощо. Вибір таких речовин залежить від кулінарних уподобань паразитів. 

Виявлено, що привабливість визначених продуктів для пацюків продиктована місцем їх постійного перебування. Зокрема, шкідники, що живуть на хлібних елеваторах і в зерносховищах, охоче споживають м'ясні продукти.

Синтетичні отрути поділяються на дві групи - гострої дії і пролонгованої (антикоагулянти).

Отрути гострої дії (тварина гине після одноразового поїдання принади за кілька годин) - це фосфід цинку, з'єднання миш'яку, стрихнін, монофторин, шоксин, фторацетамід та ін. Усі вони дуже токсичні і надзвичайно небезпечні при використанні - як для людини і нецільових тварин і птахів, так і для навколишнього середовища в цілому. Причому при відносно невисокій ціні ефективність приманок на основі гострих отрут також невисока через швидку адаптацію гризунів до них.

Також потрібно враховувати й те, що пацюки постійно передають один одному інформацію: після сигналу "розвідника" до отруєння принади НЕ доторкнеться жоден член "родини". Згодом у гризунів виробляється або "бар'єр" до споживання, або імунітет практично до будь-яких отрут гострої дії. Тому їх періодично необхідно змінювати.

Отрути пролонгованої дії знижують здатність крові до згортання й ушкоджують стінки кровоносних судин. При одноразовому попаданні в організм гризуна невеликої кількості антикоагулянти симптоми ураження майже не виявляються (хоча деякі принади - "Шторм", "Щуряча смерть № 1" - завдяки особливій технології ретельного змішування інгредієнтів ефективні й при одноразовому поїданні). Але при багаторазовому споживанні концентрація отрути, що накопичується в організмі, зростає. Як наслідок - крововилив і смертельне кровотеча. Гризуни не пов'язують симптомів отруєння з їжею, яку їдять, і не передають популяції інформацію про те, що цю отруту їсти не можна. Гризун відчуває задуху, виходить на повітря і гине за межами приміщення. Це означає, що не потрібно шукати трупи для знищення шкідників.

Відповідно до "Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні" (офіційне видання за 2003 рік, Київ), в Україні зареєстровано 11 приманок для боротьби з гризунами. Найбільш поширені такі принади-антикоагулянти, як "Ракумін", "Родента", "Шторм", "Ратіндан", "Щуряча смерть № 1". З нових препаратів можна виділити "Щуряча смерть № 1", який виготовляється на основі рослинної олії (а значить, він стійкий до вологи), ароматизований і не вимагає спеціальної утилізації.

При роботі з будь-якими отрутами потрібно строго дотримуватися норм безпеки і точно виконувати інструкції.

Для боротьби з гризунами можна використовувати і гази (сірчане, вуглекислий, хлор, окис етилену та ін) - вони викликають повну загибель тварин за умов, що ті не підуть з отруєної зони. Але, так само як і гострі отрути, гази надзвичайно небезпечні для людей та інших тварин. Крім того, ціни на подібні послуги "кусаються".

Серед фізичних методів винищування можна виділити застосування пасток і капканів. Їх встановлюють біля щурячих нір або в часто відвідуваних гризунами місцях. Причому успіх тут залежить не стільки від конструкції пастки, скільки від правильного користування нею.

Розставляють пастки і капкани ввечері, забирають вранці, звільняючи їх від трупів гризунів і несвіжої приманки. Пастки і капкани необхідно якомога частіше мити, а металеві частини змащувати жиром. Цей метод безпечний для людей і домашніх тварин. Перевага фізичного методу - високий ступінь вибірковості у відношенні конкретного виду; пастки і капкани не забруднюють навколишнє середовище пестицидами. Однак фізичний спосіб боротьби в умовах зерносховищ і елеваторів малоефективний - він не викликає масової загибелі шкідників. Краще його комбінувати з іншими методами.

Ефективність бактеріального способу (зараження пацюків і мишей штамами сальмонел) остаточно не з'ясована, вона коливається від 60% до 80%. Застосування штамів сальмонел призводить до сильного забруднення навколишнього середовища, небезпечно для людини і домашніх тварин.

В останні роки з'явилися альтернативні методи боротьби з гризунами, засновані на застосуванні ультразвуку або електричного струму. Системи, які випромінюють звукові й ультразвукові частоти великої потужності ( "Корнет", "Сонар"), травмують слуховий апарат гризунів і застовляют їх залишати територію, яка опромінюється, протягом 2-3 тижнів. Є пастки, що випускають смертельний розряд електроструму, миттєво знищуючи гризуна (наприклад, "Rat Zapper"). Ці методи, звичайно, більш гуманні і прості, але і ціна на них відповідна.

Боротьбу з гризунамі слід вести систематично, комбінуючи різні методи та засоби. Пам'ятайте: застосування навіть найефективніших засобів від повторного заселення гризунами не рятує. А головне - у гонитві за ефективністю не варто забруднювати навколишнє середовище - нам тут жити! - І піддавати ризику своє та чужое здоров'я.

Джерело: agru.info, Княже Місто

9 травня 1945 року – комуністично-московський міф

Україна наближається до 9 травня. Правлячий режим Януковича вже виставив вздовж зруйнованих доріг  бігборди з написами: «Пишаємося Великою Перемогою», комуністи готуються до святкувань під червоними прапорами і злочинною комуністичною символікою, які заборонені у західних областях, як символи окупаційного режиму.

Тоді виникає питання: що нав’язує святкувати суверенній, незалежній Україні Партія регіонів, Компартія та режим бандократії Януковича? Логічно, що 9 травня для незалежної України це не свято перемоги, а день національної трагедії і катастрофи, коли було підтверджено окупацію України російською комуністичною імперією з центром у Москві. Зрозуміло, що у 1941-1945 роках не було ніякої «великой отечественной войни», а відбувалася кривава битва двох хижацьких імперій – фашистської Германії та комуністичної Московії за територію України.

Незаперечним є факт, що Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа між двома бандитами диктаторами Джугашвілі (Сталіним) і Шикльгрубером (Гітлером)і поділу суверенної Польщі. Цей пакт, який був підписаний 23 серпня 1939 року, дозволив Германії поглинути відведену їй частину Польщі, а Московії – здійснити те саме із територією, яка згідно пакту була відведена їй, а також поглинути суверенні країни Прибалтики – Литву, Латвію та Естонію. Після цього перед двома диктаторами постало генеральне питання: кому належатиме Україна, як світова житниця, як держава із величезними сільськогосподарськими, природними, людськими ресурсами.

На той час, на початку 1940-их років, Україна була окупована російською комуністичною імперією. Це сталося у 1922 році, коли незалежна Українська держава, проголошена Третім і Четвертим Універсалами Української Народної Республіки і визнана Брестським мирним договором як незалежний суб’єкт міжнародних відносин, була захоплена більшовиками. Як відомо, в результаті нападу на Україну російських комуністично-чекістських військ був повалений законний український уряд і сформовано штучне колабораціоністське утворення з центром в Харкові, де зрадники української нації за підтримки московських більшовиків, яких очолював Ульянов-Бланк (бандитська кличка Ленін) і Бронштейн (бандитська кличка Троцький)почали наступ на столицю Української Народної Республіки – Київ, і встановили свою комуністичну московську диктатуру.  Але більшовицькі загарбники так боялися національного  державницького спротиву, що проголосили ляльковою столицею окупованої України не Київ, а Харків. Потім комуністично-чекістський режим організував геноцид української нації, Голодомор і лише після знищення 10 мільйонів українців, коли повністю було здійснено зачистку України, столиця у 1934 році була перенесена до Києва.

Отже, про яку перемогу можна говорити? Україна стала жертвою двох кровожерливих людиноненависницьких імперій, двох вбивць, диктаторів. І ці дві імперії влаштували бійню за територію України. Їх метою було просто знищення української нації та окупація України, як житниці світу, як держави, яка володіє найкращим людським арійським ресурсом. Тому що саме українці є нащадками аріїв, спадкоємцями Русі.

Тому, що можуть відзначати українці 9 травня? Яка може бути перемога? Яка «великая отечественная война»? Що це за назва? Чиє це було «отечество»? Очевидно, що це було зовсім не українське «отчество». Все це вигадки московських шовіністів і комуністів. Для нас, українців, це – трагедія, траур, національна катастрофа, це війна, яка розколола українську націю, що є спадкоємницею Русі, арійсько-скіфської держави. І сьогодні наше завдання – дати правдиву оцінку цим подіям, зрозуміти, що в результаті війни гітлерівська фашистська окупація була замінена окупацією іншої імперії. І ми жили під цією окупацією комуністичної кадебістської Московії до 1991 року. Сьогодні ми повинні від цього очиститись і вилікуватись, бо лише це видужання дасть можливість об’єднати українську націю і відродити велич Русі-України, як потужної центральноєвропейської країни, спадкоємниці арійської, скіфської держави.

Таким чином, ніякого спільного минулого з Московією ми не маємо. І для нас це ніяка не «великая отечественная война», і ніяка не перемога. Навпаки, це наша поразка, тому що українська нація, на відміну від Польщі, Чехословаччини, Румунії, Франції, інших країн, не зуміла відстояти своєї незалежності. Ми не змогли це зробити. Прикладом для нас мають слугувати країни Балтії, які звільнились і від фашистської германської  окупації, і від комуністичної московської. Тому головне завдання української духовної, інтелектуальної еліти – дати правильне знання пересічним українцям про ці події. І лише правильний погляд на Другу Світову війну – що це була боротьба за Русь-Україну з боку двох хижацьких імперій, двох чорних сил, генетично ворожих для Русі-України – може нас вивести на новий рівень розуміння сучасної геополітичної та геоекономічної реальності.

Українці мають усвідомити, що сьогодні головний наш геополітичний опонент – це спадкоємець комуністично-кадебістського Радянського Союзу – сучасна Російська Федерація, штучний фіно-угорський, тюркський конгломерат, який повинен розпастися на цілу низку фіно-угорських, тюркських, кавказьких держав. Ці протонаціональні країни, 21 республіка, мають врешті-решт пройти свій шлях національного самоствердження. А так звана Російська Федерація – це химера, яка неминуче розпадеться. І чим швидше вона розпадеться, тим краще. А швидше вона розпадатиметься в тому випадку, якщо будуть зруйновані міфи. І одним із найбільш шкідливих, некрофільних міфів є міф, що була так звана «великая отечественная война». Ми повинні нарешті усвідомити, що насправді мала місце Друга Світова війна, це була битва двох різних ідеологічних імперій, яка охопила весь світ. І ця війна на європейській території завершилась 8 травня. Всі цивілізовані європейські нації відзначають завершення цієї війни 8 травня, як пам’ять про загиблих, згадуючи цю трагедію, війну з величезними людськими жертвами, яка ніколи не повинна повторитись. А в цілому Друга Світова війна завершилась 2 вересня, після того, як була зруйнована ще й і Японська імперія.

Отже, 9 травня – це міф, який є дуже шкідливим для Русі-України. І нам цю дату відзначати немає жодних підстав. Мають бажання її відзначати лише московські посіпаки і лакузи. Якщо вони є такими служками нинішньої Московії і кадебіста Путіна, то нехай їдуть до нього в Кремль, і там у нього працюють лакеями, гувернантками і швейцарами, щоб відчиняти двері Путіну, Медвєдєву та іншій московській кадебістській камарильї.

А ми – українці, українська нація, яка змогла навіть в страшних умовах консолідуватися на війну з двома імперіями. І тепер наслідки цієї страшної війни нам треба подолати. А зробити це можна лише шляхом примирення всередині самих себе, і усвідомлення, що ми є єдина, потужна центральноєвропейська країна Русь-Україна, спадкоємець арійської, скіфської, сарматської держави.

Олег Соскін, голова Української Національної Консервативної партії

OSP-UA.INFO

Ілля Рєпін "Не чекали"

ВІДЕО. Прокремлівський ідеолог Дугін закликав захопити Європу і приєднати до Росії. VIDEO. Pro-Kremlin ideologue Dugin called for taking over Europe and annexing it to Russia

Ще у 90-ті, коли Москва готувала напад на Ічкерію та концентрувала війська на кордоні, оголошуючи, що "Чечня це внутрішня справа Росії", а захід мовчки проковтнув це, Джохар Дудаєв попередив: "Якщо Захід буде мовчати і погодиться з агресією Москви - незабаром Європа стане внутрішньою справою Росії".

У той час багато хто сприйняв слова Джохара Дудаєва як емоційно-пропагандистське гасло, але сьогодні попередження Дудаєва вже не виглядає таким надуманим.

 russian agression

Коли у 1999 Москва знову напала на Чечню, московські ліберали оголосили, що "Росія встає з колін". З'явилася нова московська ідея - ліберальна імперія, ідеологом якої став Чубайс, а виконавцем Путін.

Пізніше у Москві проголосили еру "енергетичної держави". Нафта і газогони були оголошені головною зброєю Москви у планах тиску на Європу.

Сьогодні про захоплення Європи заговорили прямо. Один з головних прокремлівських ідеологів Дугін прямо закликав захопити Європу і приєднати її до Росії, вирішив тим самим проблему кацапської національної ідеї, технологічного прориву (захоплення європейських технологій) і відродження Москви під прапором нової римської (Московської) імперії.

Помер 32- разовий чемпіон Японії з боротьби сумо Іван Боришко (Тайхо Кокі). Його батько Маркія Боришко народився на Полтавщині!

У Токіо помер Тайхо Кокі - один з найвидатніших сумоїстів в історії, який до того ж мав українське походження.

Тайхо Кокі помер в Токіо 19 січня, однак сайт спортсмена повідомив про це два дні потому. За свою кар'єру він 32 рази виграв Імператорський кубок і отримав звання "Великого Йокодзуна XX століття". Його ім'я розташоване на 48 рядку списку йокодзунів - спортсменів, які удостоїлися найвищого рангу в боротьбі сумо.

Батьком Тайхо Кокі був уродженець Полтавської губернії, а сам він при народженні отримав ім'я Іван Боришко. У 2011 році, вже у 71-ому віці, Тайхо Кокі був вручений орден "За заслуги" III ступеня.

Мати йокодзуна була японкою за походженням. Іван, майбутній борець сумо народився 29 травня 1940 року в місті Сікука на острові Сахалін. Коли в 1945 р. острів перейшов до СРСР, сім'ю розлучили. Батька репресували, як колишнього білогвардійця, а Івана разом з матір'ю, братами і сестрою репатріювали до Японії. З тих пір Іван використовував тільки японське ім'я, а прізвище взяв материнське - Ная.

Професійну кар'єру Тайхо Кокі почав в 1956 р. Через три роки почав виступати під псевдонімом Тайхо, що означає "Великий фенікс". На початку 1960 року перейшов у вищий дивізіон японської професійної ліги сумо, тоді ж в листопаді виграв свій перший Імператорський кубок. Став йокодзуном в 1961 році. Його приводять в приклад молодим борцям як зразок працьовитості та таранності на тренуваннях, він багато і напружено тренувався до самого кінця кар'єри. Тайхо завершив кар'єру в 1971 р. Пізніше очолив одну з шкіл, де навчають мистецтву сумо.

У 2002 р. Тайхо Кокі відвідав батьківщину батька і дозволив українським любителям сумо проводити кубок його імені. У 2011 році, під час візиту до Японії, Президент України Віктор Янукович нагородив Кокі орденом "За заслуги" III ступеня.

Римський папа безпрецедентно зрікся престолу за власним бажанням

Папа Римський Бенедикт XVI зрікся папського престолу і складе повноваження 28 лютого. Таку заяву він зробив латиною 11 лютого на консисторії колегії кардиналів.

Голова Ватикану пояснив своє рішення стандартною причиною на будь-який випадок - "погіршенням стану здоров'я".

Останній подібний випадок зречення пантифіка престолу, не враховуючи антипап, стався у 1415 році. Тоді престолу зрікся папа Григорій ХІІ. Після цього УСІ папи помирали на своїй посаді.

Хоча Бенедикту XVI 85 років, про "погане здоров'я" не знало навіть найближче оточення.

Кореспондент Бі-Бі-Сі у Римі Алан Джонстон повідомляє, що новина про зречення папи стала вкрай неочікуваною для Ватикану. З'ясувалося, що про це не знали навіть найближчі помічники.

Поки що не зрозуміла справжня причина "втечі" Бенедикта XVI. Можливо, "світові залаштунки", вони ж т.зв "світове співтовариство", готують якусь потужну акцію і деякі представники західної еліти не хочуть брати у ній участь.

Точніші версії та справжні причини зречення з'являться пізніше, можливо, після того, як відбудуться якісь значущі події. 

Нагадаю, шо щойно, ні звідки ні звідси, зреклася престолу 75-річна королева Нідерландів Беатрікс.

Нідерланди - батьківщина Більдербергської групи, а їх правлячий монарх - автоматичний високопосадовий член цієї структури. Власне рішення королева "пояснила" тим, що нібито настав час очолити престол її старшому синові.  

Син Беатрікс відомий як дурень та алкоголик.

MISCELLANEA

Провідна верства

Справжня провідна верства – «черпає закон з себе». Вона створює Порядок, оскільки сама є Порядком. Порядок – це сутність її внутрішньої природи. Тому істинна влада завжди йде попереду права. Іншими словами не суспільний договір творить закони, а еліта і її вподобання, що випливають з її єства.

Лібералізм і демократія

В наш час поняття лібералізм нерозривно асоціюється з ідеєю демократії. Хоча демократія сама по собі не є ідеологією, а лише формою правління, проте на її грунті може базуватись ідеологія, яка аналогічно до монархізму бере за основу тип правління. Її можна було б назвати ідеологією демократизму, подібно як є монархія (форма правління) і монархізм (ідеологія). Але послідовники такої ідеології повинні були б визнати, що не може бути єдиного «виду» демократії. Крім демократії ліберальної існують і неліберальні її форми. Найяскравішим прикладом такої є ісламська демократія сунітського взірця, яка передбачає виборність, але й керування принципами шаріату.

На сьогоднішній день не існує ідеології демократизму, існує химера демолібералізму, який, не зважаючи на всі його фарисейські фокуси, залишається «тоталітарогенним» універсалізмом. Саме поєднання двох термінів є нонсенсом, аналогічним поняттю дерев’яне залізо. Адже очевидно, що в основі ліберального культу – священна корова «невідчужуваних прав людини», а демократія передбачає принцип «голос народу – голос Божий», тобто волю більшості як керуючий принцип.

Проблема смертної кари в Україні є доброю ілюстрацією розколу між волею та потребами народу і насаджуваними світові ліберальними догмами.

Анархія і секс

Один з моїх опонентів в дискусії заявив, що бажання не мати над собою зверхника, начальника, керівника є таким самим природним прагненням , як статевий потяг, тож придушувати це прагнення є протиприродним. Тому можна зрозуміти людей, які ставлять його в центр ідеології, зокрема це стосується анархістів та крайніх лібералів.
Тут можна сказати лише те, що ставити такий принцип в основу ідеології, все одно, що ставити в її основу принцип доступності всіх бажаних для суб’єкта жінок. Це є рівноцінною утопією. Хоча таке прагнення і є сильним, та з природою речей слід змиритись, як і з прикрим фактом доступності далеко не всіх бажаних жінок. Реальність диктує закон ієрархії, оскільки всі ми нерівні.

Чи насильство породжує насильство?

Теза «насильство породжує насильство» не є до кінця вірною. Логічніше сказати «не доведене до кінця насильство може породити насильство». Довести насильство до кінця означає ліквідувати всіх потенційних месників. За таких умов продовжувати насильство буде нікому, оскільки «мертві бджоли не гудуть», і тим більше не жалять.

Дасії

Цікавими є висновки порівняльного індоєвропейського мовознавства, які дозволяють відтворити певні світоглядні уявлення наших предків. Так в давньоєвропейських мовах слово «ворог» – одного кореня з словом «слуга», в той час як в мовах аріїв Індостану «ворог» значить «демон». Ці висновки роблять прозорою логіку предків. Там, де білій людині доводилось зіштовхнутись з суб’єктами собі подібними, хаос уявлявся як те, що може бути підкореним, освоєним, впорядкованим. В той же час зіткнення з якісно іншими людськими істотами диктувало зовсім інші правила гри. Демон не може бути слугою, він може бути лише знищеним. Тут війна вже не змагання, а протистояння цілком чужих різнорідних світів і розв’язкою конфлікту може бути лише припинення існування одного з них. Іншими словами – тут хаос це те, що повинно бути ліквідованим.

Один мудрий дядько сказав «Мова – це дім буття». Справді є чому повчитись, вивчаючи живу тканину мови предків, як в плані світосприйняття, так і в плані світореагування.

Сакральна грань мистецтва

Мистецтво архаїчних культур можна назвати сакрально-прикладним. Все, що виготовлялось, мало конкретну «утилітарну» мету, в той же час кожен вид діяльності був священнодійством, магічним актом. Виготовлення предметів, основна функція яких приносити виключно естетичне задоволення, є характерним для достатньо десакралізованих культур.

Оскільки в нашому тотально розбожненому світі міф може існувати виключно в «формі політичної ідеології», то й «шаманом» сучасності можна вважати лише того митця, діяльність якого не є чистим «мистецтвом для мистецтва», а активною силою, яка надихає тих, чиє єство є охопленим полум’ям всепоглинаючого вогню Великої Ідеї і Чину.

Андрій Поцілуйко
«Орієнтири» (видання СНПУ), №3, 2000 р.

Московія (Кацапстан) до Петра I вважала себя частиною ісламського світу (московською)

Русское оружие, которому было суждено одержать множество великих побед и быть воспетым поэтами, одно время было сплошь «мусульманским». На него не просто наносили арабские слова, но даже целые аяты из Корана и исламские молитвы (ду´а). Зачем это делалось, как это объяснить сегодня и почему традиционная версия не выдерживает критики? Об этом ниже.

В собрании Оружейной палаты Московского Кремля привлекают внимание предметы эпохи XVI-XVII вв., покрытые арабскими надписями и характерными восточными узорами. В большом альбоме «Государственная Оружейная палата» приводятся некоторые такие предметы и дается краткое пояснение их происхождения.

Авторы альбома предлагают свое «объяснение» арабским надписям на русском оружии. Дескать, русские мастера копировали восточное оружие, считавшееся лучшим в мире, и, подражая, копировали также надписи на незнакомом им языке, не особенно вдаваясь в их смысл.

Чтобы понять, насколько оружие с арабскими надписями типично для коллекции Оружейной палаты, обратимся к описи Оружейной палаты Московского Кремля, составленной в 1862 году помощником директора Оружейной палаты Лукианом Яковлевым. Этот редчайший документ существует лишь в каллиграфической рукописи и хранится в архиве Оружейной палаты Московского Кремля.

Как сказано в описи, при ее составлении восточные надписи были разобраны муллою Хейреддином Агъевым, братом его муллою Зейэддином и отцом их ахуном московского Мухамеданского общества имамом Магометом Рафиком Агъевым. Упомянутая бумага является наиболее полной среди других описей Московской Оружейной палаты, хранящихся в Музее Московского Кремля (Успенская Звонница) в Архиве Оружейной палаты, с которыми нам удалось познакомиться в 1998 году.

Кроме указанной описи Лукиана Яковлева, в Архиве Оружейной палаты мы видели еще несколько рукописных описей холодного оружия Оружейной палаты. Однако, в отличие от описи Л. Яковлева, в них нет прорисовок и переводов арабских надписей на оружии. Этих прорисовок и переводов почему-то нет и в печатном варианте описи Л.Яковлева, составленном и изданном Филимоновым в 1884 году. Таким образом, рукописная опись Оружейной палаты Л. Яковлева является, по-видимому, единственным полным источником по арабским надписям на предметах Московской Оружейной палаты.

В описи отмечено 46 сабель, принадлежащих Михаилу Федоровичу, Алексею Михайловичу, Ивану Алексеевичу Романовым, а также русским князьям XVI-XVII вв. В описи Л. Яковлева описания сабель снабжены указаниями вида: «Русская», «Восточная», «Турецкого образца» и т. д., относящимися либо к месту изготовления, либо к образцу, по которому изготовлена та или иная сабля. При этом не всегда понятно, что именно – место изготовления или название образца - имеется в виду.

Анализ данных однозначно говорит, что наиболее значительную часть холодного оружия Московской Оружейной палаты составляют сабли. Это не случайно.

Считается, что в XVI-XVII веках сабля была типичным наиболее популярным оружием русского воина. Так, например, в сборнике «Очерки русской культуры XVI-XVII веков» утверждается, что традиционным оружием ближнего боя в русском войске была сабля. Ею были вооружены все виды войск (!).

«Оружием ближнего боя в XVI веке стала сабля - о полном ее господстве и широком распространении говорят как русские, так и иностранные свидетельства. Так, все без исключения 288 человек детей боярских и дворян коломничей, 100 человек ряшан, в том числе и «новики», только что зачисленные на службу «в сабле», лишь несколько слуг были вооружены копьями. Рисунки Никоновской рукописи также изображают конников всегда с саблями». Мы приводим здесь два рисунка русских конных воинов из заимствованных П. П. Епифановым из средневекового описания Московии С. Герберштейна.

П. П.Епифанов далее пишет: «Десятни - списки дворян и их слуг, составляемые на периодических смотрах, дают наглядное представление о вооружении русской конницы XVI века. Вот типичные записи: «Быти ему на службе на коне, в пансыре, в шеломе, в зерцалех, в наручах, з батарлыке, в сабле, да за ним три человеки на конях, в пансырех, в шапках железных, в саадацех, в сабле, один с конем простым (запасным), два с копьи, да человек на мерине с юком (вьюком)»; «быти ему на службе на коне, в тегиляе толстом, в шапке в железной, в саадаке, в сабле, да человек на мерине с юком». В первом случае представлены оружие и доспехи знатного «дворового» дворянина, во втором - менее состоятельного «городового».

Сабля была на вооружении пеших войск, а также «пехоты огненного боя». В статье приведены два рисунка, на которых изображен русский пехотинец и русский воин «огненного боя» XVI века. В XVII веке такой порядок сохранялся до введения Романовыми солдатских и рейтарских частей, построенных и вооруженных на западный манер.

«Главным ударным оружием конницы была сабля. По свидетельству иностранного наблюдателя, большинство русских конников, одетых в железные кольчуги, были вооружены «кривыми короткими саблями», более редкими были палаши».

Несмотря на такую популярность сабли как оружия в московских войсках XVI-XVII веков, в описи Оружейной палаты 1862 года сабли «московского образца» встречаются далеко не так часто, как можно было бы ожидать. Даже если отнести к ним все сабли, относительно которых нет указания на тип или место изготовления.

Так, среди сабель, принадлежащих русским князьям и царям XVI-XVII веков, вплоть до Ивана Алексеевича Романова, доля сабель «московского образца», согласно документам, составляет всего 34,8%. Это почти в два раза меньше числа «иноземных» сабель, доля которых равняется 65,3%. Та же картина прослеживается и в собрании безымянных сабель и сабельных полос: 96,2% «иноземных» типов против 3,6% клинков, сделанных не по «иностранному» образцу.

Следует отметить, что существенную часть хранящихся в Оружейной палате сабель составляют клинки так называемого «восточного» образца. Так, среди сабель, принадлежащих Михаилу Федоровичу, Алексею Михайловичу, Ивану Алексеевичу Романовым, а также русским князьям XVI-XVII вв., доля сабель якобы «восточного» образца составляет 50% от общего количества. А среди сабельных полос – 39,7%, не считая 24% черкасских и тавризских сабель.

С точки зрения принятой сегодня версии русской истории получается, что собрание традиционного русского оружия Московского Кремля состоит в основном из сабель иностранных типов. Более того – из сабель, сделанных по образцам, принятым во враждебных вроде как Московской Руси государствах.

Ведь, как считается в традиционной истории, мусульманский Восток, и в частности, Османская империя, был постоянным военно-политическим и религиозным противником Руси. Да и с западными соседями - Польшей, Литвой и Ливонским орденом - отношения у Московской Руси, как нас уверяют, были далеко не дружественными. Трудно поверить, что в такой обстановке на Руси не существовало своего развитого производства оружия и его русского, национального оформления.

Поэтому собрание сабель Оружейной палаты в рамках традиционной истории выглядит неестественным. Оно требует специальных объяснений.

На основе традиционной истории логично предположить, что крестоносец напишет на щите девиз на латыни, мусульманин - аяты из Корана, а русский воин воспользуется хотя бы родным языком. Вместо этого мы наблюдаем засилье так называемого «восточного» оружия на Руси с надписями религиозного содержания, выполненными почти исключительно на арабском языке. Как правило, это аяты из Корана и обращения к Богу (ду´а).

Причем речь идет не о трофейном оружии. Сабли с арабскими надписями на Руси покупались, подносились в виде дани и изготавливались в Оружейной палате русскими мастерами.

В работе П. П.Епифанова отмечается, что русские сабли с несколько искривленным клинком были «похожи» на турецкие. «Несмотря на известные различия конструкции - одни имели крестовины лопастями, другие - с шариками, у одних была «елмань» (расширение в нижней части клинка), а у других не было, - в целом сабли были однотипны».

По-видимому, в XVII веке русский и турецкий (восточный) образцы просто не различались. С другой стороны, они противопоставлялись саблям западных образцов - польского, литовского, немецкого.

Аналогичная ситуация возникает и с зерцальными доспехами, и со знаменитыми «шапками иерихонскими» - парадными шлемами русских царей. Половина «шапок иерихонских», являющихся важной частью торжественного воинского наряда русского царя, имеет религиозные арабские надписи. Поразительно, что другие языки, кроме арабского, при этом не используются.

Есть даже пример парадоксального, с точки зрения традиционной истории, соседства казалось бы совершенно чуждых друг другу религиозных символов на «шапках иерихонских» русских царей. Так, например, на «шапке иерихонской» Михаила Федоровича Романова, работы мастера Оружейной палаты Никиты Давыдова 1621 года, в клеймах помещена арабская кораническая надпись: «Обрадуй правоверных обещанием помощи Божьей и скорой победы». Эта надпись соседствует с восьмиконечными православными крестами на самом шлеме и с образом архангела Михаила на стрелке шлема.

Другой пример. На зерцалах царских доспехов первых Романовых, хранящихся в Московской Оружейной палате, кириллицей по-русски написаны только титулы Михаила Федоровича и Алексея Михайловича. Религиозные же надписи на зерцалах выполнены сплошь на арабском языке.

В целом прослеживается следующая, поразительная с точки зрения внушенной нам версии русской истории, картина. Надписи обычно присутствуют на традиционном русском княжеском вооружении - сабле, зерцальном булатном доспехе и шапке иерихонской, - которое входило в «большой наряд» русских царей.

При этом кириллические надписи составляют явное меньшинство и, как правило, обозначают принадлежность владельцу. Таковы, например, надпись на сабле Мстиславского, надпись на рогатине великого князя Бориса Алексеевича, на булаве Михаила Федоровича («Божьей милостью мы великий Господарь Царь, Великий князь всея Руси Самодержец») и т. д.

В то же время на русском оружии много арабских надписей. Причем только арабские надписи, как правило, содержат религиозные формулы на русском оружии. Пожалуй, единственное исключение - это двуязычная «турецкая» сабля XVI века из собрания Московской Оружейной палаты, на которой религиозные надписи выполнены и по-арабски и по-русски.

На пяте этой сабли написано по-арабски: «Во имя Бога, благого и милосердного!», «О победитель! О заступник!». По обуху той же сабли идет надпись кириллицей также религиозного содержания: «Суди Господи, обидящьия мя. Побори борющьия мя. Прими оружие и щит и возстани в помощь».

Такое широкое применение арабского языка на старом русском оружии, причем преимущественно для религиозных формул, говорит о том, что арабский язык до XVII века мог быть одним из священных языков Русской православной церкви. Сохранились и другие свидетельства использования арабского языка в Русской православной церкви доромановской эпохи.

Например, драгоценная митра - головной убор православного епископа, до сих пор хранящаяся в музее Троице-Сергиевой лавры. Ее фотография приведена в альбоме Л. М. Спириной «Сокровища Сергиево-Посадского государственного историко-художественного музея-заповедника. Древнерусское прикладное искусство» (ГИПП «Нижполиграф», Н. Новгород, год издания не указан). На митре спереди, прямо над православным крестом, помещен драгоценный камень с арабской надписью.

Обилие арабских религиозных надписей на предметах, входящих в состав Большого наряда русских царей, то есть их парадного воинского доспеха, и практически полное отсутствие каких-либо надписей на других видах вооружения (за исключением разве что клейм изготовителя на шпагах и немецких мечах) также служит косвенным свидетельством в пользу использования арабского языка на Руси в качестве старого языка традиционных обрядов и старого церковного языка.

Московские цари того времени, как известно, были в глазах народа наместниками Бога на Земле. Поэтому они должны были с особым тщанием придерживаться старых русских традиций. В частности - использовать религиозные формулы, записанные «по-старому», по-арабски, на парадном доспехе, отдавая дань уважения порядкам, по которым жили отцы и деды, которые освящены веками.

Этот подсознательный консерватизм любого общества, видимо, проявляется и в рассматриваемом вопросе. Понятно, что подобный консерватизм должен особенно сильно выражаться при оформлении оружия.

Не вызывает сомнений, что русский средневековый воин, как и любой другой, ревниво следил за тем, чтобы на его оружии были только правильные, испытанные отцами и дедами символы и надписи. Поскольку верил, что такие надписи помогут в бою, принесут удачу. А новые, не испытанные отцами и дедами надписи, могут оказаться «неправильными» и принести смерть. Поэтому надписи на оружии должны были быть особенно консервативны.

И уж совсем абсурдным выглядят утверждения современных комментаторов, будто бы русские воины наносили на своем оружии «для красоты» надписи и символы своих врагов. Причем, как мы видим по собранию Оружейной палаты, в массовом порядке.

Русская традиция писать на оружии по-арабски была столь сильна, что ей продолжали следовать и в XVIII столетии, когда Турция была повсеместно объявлена извечным врагом христианского мира. Так, Екатерина Вторая наградила Великого князя Александра Павловича саблей с египетским булатным клинком, содержащим, в частности, на лицевой стороне арабскую надпись: «Нет другого божества, кроме Единого Бога», «Всевышний Боже», «Молящегося Бог хранит».

Ниже - фотографии, сделанные в Музее Александровской Слободы, современном городе Александров, в Распятской церкви-колокольне, где выставлено вооружение РУССКОГО воина.

1. Нож князя Андрея Старицкого, сына Ивана III

  

  

2. В музее Александровской Слободы, современный город Александров, в Распятской церкви-колокольне, выставлено вооружение РУССКОГО воина.

  

   

3. Фотография зерцального доспеха, изготовленного для царя Алексея Михайловича в 1670 году РУССКИМ мастером Григорием Вяткиным, «одним из лучших оружейников второй половины столетия».

  

   

4. Шлем князя Федора Ивановича Мстиславского.

  

  

5. Клинок ножа князя Андрея Старицкого. Арабский текст подчеркнут, стрелки указывают на типично русский орнамент,что говорит о том что сделан был русски мастером.

  

   

6. Бехтерц, потерянный, очевидно, в боевой обстановке у р. Вожи (место сторожевой засеки) на Рязанщине. С известной битвой 1378 г.

   

7. Шлем Ивана Грозного, хранящийся в Королевском музее в Стокгольме. Арабскими буквами написано АЛЛАХ. МУХАММАД.

   

8. В музее Александровской Слободы, современный город Александров, в Распятской церкви-колокольне, выставлено вооружение РУССКОГО воина. Выставлены кольчуга, щит, шлем. Пояснительная музейная табличка сообщает, что это - РУССКОЕ вооружение.В то же время вокруг всего шлема широкой полосой идет совершенно четкая АРАБСКАЯ НАДПИСЬ. Пояснительная табличка хмуро молчит об этом. И уж конечно, не дает никакого ее перевода. Причем, здесь никак нельзя сказать, что это - МУСУЛЬМАНСКОЕ вооружение, в современном понимании этого слова. Дело в том, что в мусульманском искусстве, начиная, по-видимому, с VII века, изображения людей и животных категорически запрещены.

 

 9. А на этом русском шлеме, покрытом арабскими надписями, присутствуют изображения животных, людей, всадников.

10. Парадный булатный шлем московских царей, который носит название «шапка Ерихонская», то есть Иерихонская шапка изготовленная РУССКИМ МАСТЕРОМ Никитой Давыдовым. Красным обведена фраза «уа башириль му'минин» - «И обрадуй верующих».

Это - часто встречающееся выражение из Корана. Таким образом, одной и той ЖЕ ЗОЛОТОЙ НАСЕЧКОЙ НИКИТА ДАВЫДОВ НАНЕС НА ЕРИХОНСКОЙ ШАПКЕ КАК ПРАВОСЛАВНЫЕ СИМВОЛЫ - ЦАРСКИЙ ВЕНЕЦ С ВОСЬМИКОНЕЧНЫМ РУССКИМ КРЕСТОМ, ТАК И АРАБСКИЕ ВЫРАЖЕНИЯ ИЗ КОРАНА! Причем РУССКИХ надписей на этом РУССКОМ шлеме нет вообще. РУССКИЙ мастер Никита Давыдов написал на нем ТОЛЬКО ПО-АРАБСКИ.

           

11. Наглядной иллюстрацией присутствия во владимиро-суздальской земле мусульманской культуры и религии могут служить также монеты того времени. Надпись ЛЯ ИЛЯХА ИЛЯ ЛЛАХ - НЕТ БОГА КРОМЕ АЛЛАХА.

  

12. Юшман, принадлежавший царю Михаилу Романову.

  

13. В музее Московского Кремля хранится шлем Александра Невского с арабскими надписями. в выделенном участке 13-й аят 61-й суры: «Помощь от Аллаха и близкая победа. Сообщи же благую весть верующим!»

  

UAINFO