Без особливих коментарів…

Наше Славне Лицарство 20 ст.
Українці іншої, не рабської породи! 

"У Холодному Яру один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми адміністрацію президента за 15 хвилинвізьмемо! Удвадцятьох!". Подумав- подумав і каже: "Але не втримаємо…" 
Із інтерв'ю Василя Шкляра

Я вже якось згадував, що в нашій родині побутувала легенда про славетного полковника Богуна.

Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос догетьманської канцелярії. Ця кляуза з часом потрапила до Богуна. Полковник, довго не розмірковуючи, викликав поклепника нагерць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою він писав той донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: "Шкода, вона тобі більше не знадобиться!", вихопив шаблю – і відтяв поклепникові руку.

А на прощання додав: "Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А той без нього б залишився".

Цю історію я пригадав, після того як на матеріал "Людина зі стрижнем..." отримав низку листів, в котрих дописувачі на власному чи історичному досвіді підтверджували мою тезу, що серед українців завжди були, є і будуть люди, котрі не лише відають про гідність та честь, але й можуть встати на їх захист.

Листів із такими історіями стільки прийшло, що хоч антологію починай складати.

Але особливо мене вразили спогади мого давнього знайомого Віктора. Один уривок, з його дозволу та певними скороченнями, я й пропоную вашій увазі.

"Я зростав в старовинному невеличкому містечку, і з часів, коли бігав ще в шароварчиках, мав друга Вовку.

Ми не пасли задніх і вважали себе відчайдухами. Бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, то нас тоді можливо було знайти ген-ген десь на лузі біля річки, або на стінах старовинного замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.

Вовка був трохи старшим за мене. Хоча й він і любив завжди прибрехати, але був не жадібним, таскав мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве, та й взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав, i ставився як до старшого брата.

Інколи Вовка десь знаходив та притягав пару гранат без запалiв, чи то обойму поржавiлих патронiв, або, звідкись навіть i ствол ручного кулемета без затвора. Це було для нас неабиякими іграшками. І тоді ми ставали оборонцями нашого замку вiд нападникiв, котрі малювалися в нашiй уяві.

Батько у Вовки був військовий. Тож інколи нам щастило потримати в руках справжній ТТ, і в зброї ми вважали себе неабиякими доками. Воно, може, й зовсім не так, але усіляко й тут задніх не пасли.

В старших класах ми з Вовкою, замість того щоб йти до школи, вже могли тихцем сховатися в кав'ярні за келишком вина, хоча особливо тим не зловживали.

У десятому класі, одного дня по обіді, ми так i зайшли в одну з кав'ярень. Стояла вже пізня осінь, накрапало. Та й узагалі не було якогось іншого настрою перейматися чимось марудним.

Кав'ярня розташувалася в невеличкому дворику. По обидва боки від її входу стояли наповнені землею пузаті керамічні вази із живими квітами. В залі на декілька столикiв майже нiкого не було, окрім молодої кельнерші, що поралась за шинквасом, та компанії із трьох чоловіків, якi сиділи на стільцях з високими спинками за столиком бiля вікна. Столик був вщент заставлений тарілками з недоїдками, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та графином горілки. Гультяї голосно розмовляли, i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.

Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього.

У цей час увійшов ще якийсь дядько в сiрому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, та присів за сусідній столик біля дверей – обличчям до веселої компанії та в профіль до нас. Капелюха чоловік поклав на стілець поруч й оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, над лівою бровою він мав невеликого шраму.

– Борщ i чарку горілки, – мовив чоловік кельнерші.

– Так, – відповіла дівчина, i незабаром принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Той чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.

– Што, бєндєра, борща захотєл? – несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії. – Жрі, жрі, нє подавісь!

Чоловік у вишиванці, якось навіть не глянув – мазнув оком скандаліста, і також, як здавалось, поблажливо і неуважно, оглянув іншу компанію та й випив.

– Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя... Што, самостійним стал… – продовжував прискіпатися скандаліст.

Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.

– Нє понімаєт, – прокоментував ситуацію ще один. – Об'ясні бєндєрє, – звернувся він до молодшого.

Той встав, підійшов до дядька i сперся перед ним на стіл кулаками.

– Што, свінья, брєзгуєшь разгавором?!

I раптом взяв тарілку з борщем та вихлюпнув чоловіку в обличчя.

Ми з Вовкою сиділи як мишенята, потупивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках.

Завзятий повернувся до свого столу i йому з реготанням налили.

А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак...

А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет.

Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Весельчаки повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу. По столу, мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її, і ще теплу сунув до кишені.

Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи не рухаючись.

Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть.

Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело наче віником на двір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо, я озирнувся: той чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку.

Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю, і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати.

Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями, i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері – мокрі, п'яні і сині від холоду.

Про ту пригоду ми з Вовкою не розповсюджувалися й навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було ніколи.

Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі…

…Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:

– Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.

Я, звісно, не заперечував, навіть навпаки – був радий побачити свого старого товариша. То ж, наступного дня подався його зустрічати.

З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення із неабияким животом, що ніяк не влізав в піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском. Мабуть, аби нікуди далеко не відкотився.

Вовка йшов, широко розставивши руки й з посмішкою до вух.

Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім сіли в міський автобус, з уявою про те, що наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потому ми сидітимемо біля каміну, і під тріскотіння дровець неквапно будемо вести розмову до пізньої ночі. Балакатимемо про все і ні про що. Та й, власне, неважливо про що саме.

– Знаєш, старий, – сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б... Ти як?

А що я... Бажання товариша мені було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав'ярні, в котрій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам принесли пиво.

За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі перед ним стояв кухоль із пивом.

Я ж, напередодні Вовкиного приїзду, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Покрутив її в руках – і поклав до кишені.

А тепер витяг на стіл перед Вовкою.

Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету, і я побачив на його лобі шрам. Той самий, що й тоді, стільки років тому.

Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл.

Дядько, а це був він, подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянуві на нас і промовив:

– Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, – і посміхнувся в вуса. Ми кивнули головами на прощання, та й подались геть.

Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися. А вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум'я малювали на стінах кімнати химерні візерунки.

Розмова якось не в'язалася. Тай про що було розмовляти за такої погоди. Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні…"

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", спеціально для УП

Нація проти диктатури: Як це було в Румунії

світлина: Інґвар Аркуша

«Нещодавно була 21 річниця румунського повстання, в результаті якого 25 грудня 1989 року диктатор Чаушеску був схоплений і після швидкого суду страчений поблизу Бухареста, а влада в Румунії була передана Національному демократичному комітету», нагадує російський політолог Антон Сусов.

«Ввечері 22 грудня країні було повідомлено, що на чолі держави тепер стоїть Національний демократичний комітет, пізніше — Фронт національного порятунку. Розуміючи марність опору, Чаушеску залишив Бухарест на вертольоті, але був затриманий військовими. Прокурор, що прилетів з столиці, виніс вирок і колишній диктатор був розстріляний разом з дружиною Оленою. Що характерно, на суді подружжя Чаушеску стверджувало, що не має ніяких закордонних рахунків, але категорично відмовилося від пропозиції підписати документ про згоду на переказ будь-яких грошей, які там можуть виявитися, на користь держави.

Дуже цікаво почитати витяги з процесу над колишнім диктатором. Чаушеску: «Це брехня, що я морив людей голодом. Брехня, відверта брехня в очі. Це показує, як у вас мало патріотизму». Прокурор: «У вас відмінні програми на папері. Але чому вони не виконуються?». Воістину, патріотизм — останній притулок негідників і тиранів.

Стрілянина в Бухаресті закінчилася 27 грудня після штурму телецентру. Проте це був ще не кінець. Почалася тотальна «зачистка» ГБшників. По всій країні співробітників «Секурітате» виловлювали пачками за списком і відразу ж ліквідовували. Як пишуть з посиланням на співробітників радянського посольства, тільки в невеликому містечку Клуже за добу було знищено близько 140 співробітників і агентів «Секурітате»: «їх заарештовували, на вантажівках привозили до військової частини, ставили до огорожі, розстрілювали з автоматів, потім трупи вантажили в машини, кудись вивозили, а натомість привозили нову партію засуджених. Аналогічно було і в інших містах Румунії.» У Бухаресті, де окремі групи чекістів намагалися чинити опір, ще йшла стрілянина, ловили невідомих снайперів. Морги Бухареста були заповнені смуглявими хлопцями без документів — близькосхідними терористами з числа «Секурітате».

Вистачило всього шість днів, щоб позбутися диктаторського режиму, який мав владу в Румунії 24 роки.

Висновки, які багатьом варто зробити з румунської революції:

По-перше, світова спільнота не помітила «витрат» революції. І це при тому, що Чаушеску був цілком лояльний США, а інтереси західних партнерів демонстративно ставив вище за інтереси власного народу. Навіть ця лояльність йому не допомогла, Захід схвалив його повалення. І якщо хтось думає, що зможе втекти на благословенний Захід витрачати поцуплені мільярди і західні союзники йому там щось гарантують, хай подумає ще раз, але вже трохи краще. До речі до закордону можна не встигнути долетіти, Чаушеску от недалеко відлетів.

По-друге, безмірне посилення репресивного апарату зовсім не гарантує утримання контролю над країною — чим сильніше стискається пружина, тим сильніше вона потім розтиснеться.

По-третє, створення видимості народної підтримки — не панацея, не варто переоцінювати методи маніпуляції масовою свідомістю. Зігнана масовка легко може перейти на бік протестувальників.

По-четверте, опора на власний народ набагато ефективніша за угоди з іноземними державами або нарощування карального апарату. Але спиратися на народ може тільки влада, чесно обрана цим народом і така, яка відстоює національні інтереси.

По-п'яте, перехід від диктатури до демократичного правління може відбуватися двома шляхами: по-польськи, мирно і добровільно, або по-румунські, з кров'ю і революцією. Право націй на самовизначення і повстання проти пригноблювачів ніхто не відміняв, воно визнане на світовому рівні і багато націй їм охоче користуються і користуватимуться.

І нарешті, по-шосте, своєчасний перехід на бік народу вкрай корисний для здоров'я.»

(До речі, цікаво, чому справа про «тероризм» проти бюста Сталіна в Запоріжжі, яку прокуратура Запорізької області передавала СБУ, повернулася до міліції? СБУушники розумніші мєнтів?)

Джерело: Бандерівець

Пацаніфікація: пацифікація по-пацанськи

Українська Самооборона

Восени 1930 року Другою Річчю Посполитою прокотилася хвиля каральних акцій, що залишилася в історії під терміном "пацифікація", себто "упокорення". Попри поширене уявлення, її було спрямовано не лише проти українського населення як такого, але і проти антирежимно налаштованих поляків. Якщо українцям ставили у провину близько 2000 нападів на польські маєтки (підпали, пограбування тощо), то до польських опозиціонерів режим маршала Юзефа Пілсудського мав інші претензії – власне їхнє існування та активізацію діяльности.

Безпосередніми наслідками військово-поліцейських операцій, які тривали кілька місяців, стали, з одного боку, погром українських суспільних структур, поліцейське тероризування українського населення та арешти півтори сотні українських національних діячів, з іншого – погром польських опозиційних організацій, ув'язнення кількох тисяч "незгідних" поляків, обезголовлення політичної опозиції уряду Пілсудського.

Подальшими наслідками виявилися радикалізація політики і практики новопосталої Організації українських націоналістів і взагалі українського протестного руху через наочну демонстрацію невдоволеним українцям виняткової ускладнености, якщо не неможливости, захисту своїх, як би зараз сказали, прав, свобод та інтересів у політичний, парламентарний спосіб. Крім того, очевидно що пацифікаційні акції надалі аж ніяк не збільшили ентузіазм українського населення Польщі у захисті держави у вересні 1939-го.
Більш віддалені наслідки чергового акту спільного засівання спільного поля зубами дракона відгукнулися на Волині у 1943 році.

Детальніше про "пацифікаційні" події кожен може почитати сам у фахових публікаціях, це було б куди змістовніше, ніж міг би написати я, тим більш, що тут – не про історію, а про сьогодення.

З поправкою на те, що пацани Януковича (яко же і сам) навряд чи читали багато історичних розвідок (та і не тільки історичних розвідок, а й взагалі), а також на те, що історичні аналогії завжди бодай трохи неуникненно накульгують – зараз в Україні відбувається акція пацифікації суспільства. Суспільства, потенційно здатного принаймні на Майдан, жах від якого напевно що надалі передаватиметься поколінням тих свиней, що вважають себе "елітою", генетично.

Втім, напевно, варто зробити ще одну поправку – термінологічну: ясно, що натхненникам та виконавцям пацифікації по-пацанськи ближчим є путінський термін "зачистка". Ймовірно, дехто з них іноді навіть шкодує за можливостями і досвідом використання практики російських "спєцназов" щодо непокірних та бунтівних. Ймовірно, дехто з них навіть сподівається, що ті можливости ще не втрачено остаточно.

Оскільки Юрій Андрухович днями назвав¹ Януковича "пародією на Путіна", я б, визнаючи змістовну справедливість визначення, хотів запропонувати уточнення: Янукович – не пародія як така, адже пародійний жанр передбачає прагнення звеселити публіку. Янукович - це цілком намірна, зумисна, але з низки причин цілковито провальна спроба змонтувати в Україні якусь подобу "керовано-демократичного" Путіна з малопридатного вітчизняного матеріялу – підручного і, відповідно, підніжного. "Я его слепила из того, что было" – зізнавалася колись якась російська співачка чи то пак "пєвіца". Ті хто натужно штовхав важкий предмет в крісло на Банковій, з повними підставами могли б їй тепер підспівувати. Путіна не вийшло, вийшло справді пародійно, вийшов клоун, але з числа тих клоунів, котрих лякаються діти.

Російський політолог та інтелектуал (у хорошому сенсі, адже російським політологом та інтелектуалом мабуть вважає себе, скажімо, і Дугін) Андрєй Піонтковський, "користуючись улюбленою лексикою г-на" Путіна, визначає² путінізм як "контрольний постріл у голову Росії". Позаяк ми в Україні маємо справу не з правдивим путінізмом, а з його "вторяком", що відгонить сивушними маслами єнакієвського розливу, позаяк тутешні владоможці дурніші і кегебешних академій не закінчували (принаймні - масово), тут це не контрольний постріл у голову, а радше удар по карку України беркутівським кийком. Не завжди смертельно, зате можна неодноразово повторити. З насолодою.

Окрім залякування на майбутнє, помсти за Майдан та намагання своєрідною колективною психотерапією у вигляді позірної бульдозерности притлумити колективне побоювання його повторення (надто – на іншому якісному рівні), йдеться також про вульгарний рефлекс робити розпальцьовку "чтобы все дрожали, чтобы уважали". "А чудо в тому полягає, що п…дити не будете ви їх" – одкровенничав до загону піонерів-гопніків сліпий пророк Микола Островський у п'єсі Леся Подерв'янського "Павлік Морозов", і був таки правий – то було б чудо. Перерости мстивість, перерости бажання залякувати інакшомислячих, перерости потребу у "козі" пальцями подібні люди навряд чи здатні.

Анатолій Гальчинський - відомий вчений-економіст, колишній директор Національного інституту стратегічних досліджень і колишний радник президента Л.Кучми, визначаючи в інтерв'ю УНІАН Майдан-2004 як "дзеркало української душі", доволі романтично, як на мене, пише³: "я плекаю надію, що діючий президент зробить мужній (конче значущий для суспільства крок) та приєднається до відповідних оцінок Помаранчевої революції. Мені чомусь думалося, що це буде зроблено вже у інавгураційній промові, однак якщо це станеться на торжествах з нагоди двадцятиріччя проголошення Незалежності, то я в такому випадку аплодуватиму стоячи". Думаю, пану Гальчинському аплодувати Януковичу не доведеться. Принаймні – стоячи.

Колись, надивившись на освічених гарвардських хлопчиків у керівництві ахметівських компаній, я був подумав, що пацани назагал, "як клас", можуть вчитися й еволюціонувати. Тепер мушу визнати (залишаючись при незмінному переконанні, що голосування за"менше зло" – це зло саме по собі і, можливо, не менше за те, котре здається більшим): у грунті речей я тут помилився – навчання мімікрії це не еволюція. Бувають окремі випадки полілінгвізму та окремі докторські ступені західних вишів, бувають (набагато частіше) костюми "з голочки" та набуті манери позірного поводження на публіці, але залишається пацанське серце. 
Винятки, сподіваюся, можливі, але менше з тим. Винятки, як відомо, лише підтверджують правило.

До речі, певним чином вони зараз роблять те, що мали б робити ми. Ні, наразі я не про те, про що, можливо, хтось [небезпідставно] подумав – не про втрачений "помаранчевою"владою шанс встановлення після перемоги Майдану реального правопорядку і правосуддя для всіх і не про забуту та обпльовану обіцянку "бандитам - тюрми": на жаль, асоціювати ту владу з "нами" підстав не виявилося. Маю на увазі встановлення нормальних відносин між цивільним суспільством (котре мені також подобається називати простіше – нацією, адже нормальна, здорова нація є самоусвідомленим суспільством, здатним на опір загрозам хоч зовнішнім, хоч би і внутрішнім) та владою і політикумом". Єдино здорових і єдино цивілізованих відносин за простим принципом: щойно хтось з них підняв голову понад конституційну і законну планку – "вогонь". Хоча б задля того, щоб надалі не довелося лапки обабіч слова "вогонь" прибрати. 

На жаль, суспільство протягом "помаранчевих" років виявилося надто патерналістським, надто розпорошеним, надто пасивним і надто ледачим, а та частина, котра вважає себе активною – надто прихильною до симулякрів і симулякричної діяльности. Natura abhorret vacuum – там де нема постійного громадянського тиску, є прогресуючий владний "прес". Welcome.

Оцінюючи ситуацію у сьогоднішній Росії, Андрєй Піонтковський далі стверджує⁴: "времени для рождения и формирования массового протестного движения миллионов нет. Как бывает в критические моменты истории, очень многое зависит сейчас от мужества, решимости, пассионарности совсем немногих". Україна, як той казав, - не Росія: порівнюючи з кремлівською "бригадою.ru" у "бригади.ua" куди менше грошей і природних ресурсів для економічної підтримки "керованої демократії" (я б назвав це удаваною демократією), менше досвіду діяльности з облаштування концтабору у розмірах держави, менше сміливости і менше мізків. Проте все це може обернутися і зворотнім боком: тим, кому хоч яке державне і державницьке мислення є абсолютно недоступним, доступнішою ввижається пацифікація. Тобто пацаніфікація.

І якщо у Росії традиційно "бессмысленным и беспощадным" є бунт, а влада – навіть дуже"осмысленно-беспощадной", то мало-російська влада за своїми питомими ознаками дорівнює російському бунту. Нещадність є, смислу – нема: поки що люди у владі роблять все для того, щоб надалі їм і справді було чого боятися: "думаючи, що закручують гайки, вони стискають пружину". 
Проклинаючи пам'ять незрозумілого і страшного для них явища УПА - чи водночас не прикликають вони своїми упокорювальними потугами прихід якоїсь УРА – Української республіканської армії?

Сталося так, що ми, українці, є дуже різними: за ідеологічними переконаннями, політичними вподобаннями, ставленням до релігії, до подій і персонажів власної історії, до сходу і заходу та Сходу і Заходу, до сплати податків, до правил дорожнього руху, до паління тютюну в громадських місцях і до паління нетютюну вдома, до порід кицьок і песиків та до сортів пива тощо. Проте, на мій погляд, сьогодні у протистоянні з хамством як державною політикою ми маємо бути єдині у нашій свободі, відстояти котру треба разом, тут і зараз. А хто бажає посваритися, завжди встигне це зробити. Потім, якщо захоче.


Олександр Северин, к.ю.н.
Майдан

Медвинська республіка. Священна війна проти окупантів

Керівники Медвинського повстання
Так виглядають вільні ЛЮДИ!

Медвинське повстання — антибільшовицьке повстання українських селян Медвина на Богуславщині у 1920 році. Спричинене окупаційною політикою «воєнного комунізму». Кульмінацією повстання було проголошення Медвинської республіки. Придушене червоноармійцями та чекістами.

...У червні 1920-го «червоні» увійшли в село вп'яте. Четверо комісарів, що прибули на допомогу місцевому «волревкому», оголосили загальні збори села, вимагали мобілізації молоді до Червоної армії, дуже великого продовольчого податку і «боротьби з місцевою петлюрівщиною». Приводом до повстання стали сільські збори 18 серпня 1920 року, які проводив політком 2-го Канівського продзагону Косагов. Була негайно запроваджена продрозгортка — надзвичайно велика сума продовольчого податку та мобілізація до червоної армії. Збори були дуже бурхливі, продзагонівці поводили себе дуже зухвало. На запитання: «На який фронт буде мобілізація, коли війна закінчена?», була відповідь: «На колчаковский Сибірський фронт!»
- Чому такий великий податок? Це ж треба у людей все забрати!
- Ми з вас душу витрясемо, а зберемо!
- Чому представники виступають російською мовою?
- Це вам не петлюрівщина!Змусимо забути цю мову, а навчимо розмовляти більшовицькою російською мовою!

Продовження зборів було перенесено на другий день. Продзагін на чолі з Косаговим повернувся в Богуслав. На їх місце був направлений другий загін із 5 осіб. Вночі терміново був створений повстанський комітет на чолі з сотником Хомою Лебедем (Сидоренко), начальником штабу Миколою Василенком та пропагандистом сліпим бандуристом Антоном Петюхом (Митяй). За даними обласного архіву керував повстанням полковник Неграш. На другий день були заарештовані продзагонівці і місцеві члени волревкому. На ранок 26 серпня 1920 року стало відомим, що всі вони були розстріляні.

Того ж дня селяни проголосили республіку і для її оборони довкола села прикопали борони догори гостряками. Були впевнені, що протримаються кілька місяців, а там, мовляв, надійде підмога з сусідніх сіл і підійде військо Петлюри… З навколишніх сіл — Дмитренок, Гути, Хиженець, Боярки прибували невеликі загони вояків. Повстанці робили «вилазки» в найближчі населені пункти — Луку, Ківшовату, Бране Поле, Вільховець, Стеблів. Знищували мобілізаційні картки, забирали хліб продрозгортки. Утім зброї у захисників республіки виявилося обмаль (на 1000 добровольців — всього 300 рушниць і трішки набоїв). Коли через кілька днів повстанці напали на цукроварню й обеззброїли там кількох більшовиків, про цю подію дізналися в Києві, а невдовзі й у Москві. Більшовики занепокоїлися: приклад Медвина могли перейняти інші села.

Після розвідки в село заскочив кінний загін. Нападники спалили Успенську церкву, пограбували кілька обійсть і вбили двох господарів. Після перестрілки відступили. Майже щодня кількасот більшовиків з кулеметами наступали на село. Повстанська розвідка вчасно повідомляла про це, у церквах били в дзвони, селяни кидали роботу й бігли боронитися, переважно з косами й вилами. Селяни героїчно захищали своє село від місцевих більшовицьких груп, лише кадрова дивізія зламала опір селян і оволоділа селом. 10 жовтня — 13 жовтня 1920 р. закінчилась операція оточення Медвинської республіки. Медвин був підпалений, згоріло біля 600 хат, захоплений повстанський прапор. Вцілілі загони повстанців відступили до лісу.

Більшовики три дні грабували село. Також зібрали величенький продподаток. Кілька днів ходили більшовики по хатах, шукали «бандитів», та найбільше їх цікавив домашній скарб. Після сплати великої контрибуції та введення військової влади в селі, прибула секція Губчека. Всіх підозрюваних відправлено до м. Сміли, де засідав військовий трибунал, звідти ніхто не повернувся. Повстанські загони переформувалися і діяли невеликими силами біля Лисянки, Стеблева та сусідніх з Медвином районах. Саме в цей час більшовики перекидали свої з'єднання на врангелівський фронт і біля Медвина (в урочищі Гударів Яр) був розбитий один з обозів 1 Кінної армії Будьонного. Вся провина впала на медвинців. Зранку 13 жовтня 1920, перед Покровою, зі Звенигородки приїхав до Медвина каральний загін. Більшовики оголосили збір села. Заїжджі відібрали до сотні молодих чоловіків від 18 до 30 років і завели їх до волості. Вмістилося десь із 80, хто менший — протиснувся через вікно, одного 14-річного відправили додому. Комісар заявив: «Ви — відоме бандитське село і маєте повернути все пограбоване з військового обозу». Якщо ж ні, то всім, мовляв, буде таке: вивів з натовпу чоловіка і з нагана стрілив йому в голову. Дав людям одну годину, щоб позносили продукти. Селяни полякалися, розбіглися. Колона заручників була виведена за село і біля урочища Ковтунів лісок порубана. Кільком чоловікам вдалося врятуватися. Вночі місцеві жителі розібрали вбитих і поховали на сільських кладовищах. Всі ці події відбувались напередодні Покрови.


Після поразки Медвинського повстання, яким керував отаман Хома Лебідь (справжнє прізвище Хома Сидоренко), повстанський загін медвинців на початку вересня відійшов у район Винограда, Боярки та Лисянки. Тут отаман Лебідь (Сидоренко) склав свої повноваження (згодом він емігрував до Польщі), а медвинські повстанці влилися в загін Цвітковського. Його помічником став Платон Слуцький, син медвинського священика, зарубаного будьонівцями. Штаб очолив Микола Василенко (пізніше він написав спогади «Мова про пережите»). 

Після окупації міні–республіки більшовики ще два десятиліття вишукували і знищували в Медвині всіх, хто хоч якось був причетним до повстання. Загалом у Медвині знищили понад 6 тисяч людей. Кобзар Антін Петюх потрапив у засідку в 1921 році і застрелився, щоб не датися в руки чекістам. Його бандуру надійно сховали, у 2000 році вона потрапила до Петра Гогулі, нині експонується в Богуславському краєзнавчому музеї.

Мешканець Медвина та свідок Медвинського повстання Іван Дубинець у 1952 році в еміграції у США видав книжечку «Горить Медвин». В Україну її привезла у подвійному дні валізи емігрантка Олександра Бражник, яка у 1960-х роках відвідала рідний Медвин. Селяни нишком копіювали книжку, невдовзі її мала ледь не кожна родина. «Населення Медвина, що стихійно підтримало повстання, понесло надзвичайні жертви, але ніколи не було в нього каяття чи нарікання за цю акцію проти більшовиків. Тільки тепер селяни зрозуміли свою помилку: треба було не Медвин збройно боронити, а свою державу українську і своїх синів віддавати в жертву... на загальних фронтах Української армії», — писав вже відомий науковець і громадський діяч української діаспори Іван Дубинець.

Приклад Медвина класичний. Він свідчить і про величезну стихійну українську силу, і її фатальну сліпоту й роздрібленість. Адже якби у 1919 – 1920 роках Україна мала кількасот таких Медвинів, то з успіхом могла б розтрощити всю більшовицьку імперію.

Трагічні події початку століття скоротили населення вдвічі. Колись 12-тисячне містечко перед Другою світовою війною налічувало 6 тис. чоловік. Війна скоротила населення ще більше. Медвин не оговтався після цих втрат і дотепер, адже нині тут проживає близько 4,5 тис. чоловік.
Медвинці – люди особливі. Після стількох випробувань і втрат вони нічого не забули. Ще після страти заручників у жовтні 1920 р. на місці трагедії було насипано могилу й вставлено великий хрест. Більшовики його невдовзі зняли, а могилу розрівняли. Під час німецької окупації жителі села знову відновили хрест. Та радянська влада вкотре його знесла. Протягом усього періоду панування радянської влади до цього страшного місця було небезпечно підходити – за це людину зараховували до розряду “неблагонадійних” і брали під кагебістський нагляд. Зараз хрест відновлено. Встановлено пам’ятник, на якому вказані імена загиблих. Навколо посаджені молоді дубки. Місце має назву «Парк пам’яті жертв комуністичного терору». Поруч б’є джерело, встановлено поминальний стіл.

Княже Місто

Крах Московії настане несподівано

кацапи

В розпал інформаційної війни російських ЗМІ проти Лукашенка білоруська преса, у свою чергу, опублікувала цифри деградації Росії при Путіні.

Не менш страшні цифри наводить і відомий професор МГУ Сергій Валянській. Ці і численні інші дані красномовно показують, наскільки близька РФ до катастрофи.

Жахливими темпами продовжується деградація освіти й інтелектуального потенціалу кваліфікованої робочої сили.

У Російській Федерації 4 млн. бомжів, 3 млн. жебраків, 3 млн. повій, 6 млн. російських громадян страждають на душевні розладами, 5 млн. — наркомани, більше 6 млн. хворіють на Снід.

Щодня робиться 10 тисяч абортів, притому, що 7 мільйонів пар — бездітні. Здійснюється більше 80 тисяч вбивств на рік. У дорожньо-транспортних пригодах гине близько 30 тисяч. Близько 100 тисяч росіян гине щорічно від наркотичного передозування.

Кількість в'язнів в країні понад 1 мільйон — більше, ніж в СССР в період сталінських репресій. Споживання спиртного в РФ — за різними даними від 14 до 18 літрів умовного спирту на людину в рік, що більш, ніж удвічі перевищує поріг фізичної деградації нації.

У Росії мешкає 31 млн. дітей до 18 років. Здорові не більше 30 відсотків, 3,5 млн. — інваліди, 1 млн. — наркомани. Дітей-сиріт 750 тисяч (більше, ніж після закінчення Другої Світової війни, коли дітей-сиріт було 678 тисяч). Два млн. дітей неписьменні. Близько 5 мільйонів безпритульних.

У Росії 1.5 мільйона чиновників — втричі більше, ніж в СССР. Чисельність чиновників за останнє десятиліття, за даними Росстату, подвоїлася. Тільки за останні 4 роки, за словами Кудріна, їхня чисельність зросла на 130 тисяч.

На хабарі і підкуп посадовців щорічно витрачається близько 33,5 мільярдів доларів.

За видобутком вугілля Росія «досягла» рівня 1957 року, за виробництвом вантажних автомобілів — 1937-го, комбайнів — 1933-го, тракторів — 1931-го, вагонів і тканин — 1910-го, взуття — 1900-го. Практично повністю зруйновані авіаційна, радіоелектронна, автомобільна промисловість. Зате нафтогазовий експорт виріс з 76 мільярдів доларів у 1999 році до 350 мільярдів у 2008 році.

У Росії були зруйновані і без того не найвидатніші умови для ведення бізнесу. Бізнес став додатком до адміністративних посад, а корупція — основою всіх господарських відносин. Всесвітній банк у 2006 році поставив за цим показником Росію на 96-е місце з 175 можливих.

За десятибальною шкалою Росії виставили 3,8 за ефективність деркерування, а за законність — 1,9. Це показники убогих африканських і латиноамериканських диктатур, що вже відійшли в минуле .

Продовжується потворна урбанізація. За 20 років в РФ зникли 23 тисячі населених пунктів.

На тлі загального скорочення населення до 900 тисяч осіб на рік (це сильно занижені офіційні дані, за неофіційними щороку вимирає більше 2 млн. росіян — КЦ), населення Москви, Санкт-Петербурга і деяких міст-мільйонників стрімко зростає, що призводить до жахливого забруднення прилеглих територій, руйнування екосистем і транспортного колапсу мегаполісів.

Інфраструктура не витримує перевантажень і рветься. Ще не було в новітній історії, щоб десятки тисяч жителів Підмосков'я зустрічали Новий рік без електрики, а аварію не могли усунути більше тижня.

Влада панічно боїться, що без електрики в розпал зимових морозів опиниться Москва, про що свідчить введення режиму надзвичайного стану. Для системи це буде кінець, а для людей — катастрофа з сотнями тисяч жертв.

Загальна причина валу техногенних катастроф, які мали місце в минулому році і вже продовжуються в новому — це втрата керованості економікою взагалі і промисловими об'єктами зокрема. Система керування повинна бути регулятором, це ланка прямого і зворотного зв'язку, контролю.

Дефект регулятора полягає в тому, що сьогодні на багатьох об'єктах керівниками є просто некомпетентні люди. Це наочно видно на прикладі електроенергетики, де замість фахівців в області енергетики на керівні посади призначалися економісти, що ніколи не працювали в цій області.

Незалежні російські експерти попереджають, що крах системи може відбутися у будь-який момент. Висока вірогідність, що це відбудеться протягом найближчого року, не виключено — що ще до закінчення зими. Практично маловірогідно, що система протягне більше 5 років.

У минулому році прогнозувалося, що повинна відбутися нова катастрофа на Саяно-Шушенській ГЕС або інший крупний катаклізм, наслідком якого буде втрата керованості і крах путінського режиму. Цього не відбулося (поки), але причини не усунені, вони не змінять і лише посилять наслідки.

На Росію чекає анархія, розруха, вуличне кримінальне беззаконня.

Як довго продовжиться криза, передбачити неможливо. Залежно від механізму її запуску і ряду непередбачуваних обставин, це може зайняти від декількох тижнів до декількох років.

Масштаби втрат залежатимуть від ступеня і глибини дезинтеграції, тривалості смутного часу і здібностей до подальшої реінтеграції стихійно утворених автономій (незалежних держав).

Татарстан, Башкортостан, Карелія, не говорячи вже про Північний Кавказ, проголосять незалежність в перші ж дні масштабної кризи.

Інші регіони, де є більш-менш самостійні і дієздатні місцеві еліти, незабаром можуть послідувати їх прикладу.

Будуть зроблені спроби реінтеграції з утворенням оновленої конфедерації.

У статті «Подули вітри змін», з опорою на праці відомих учених, обгрунтовується, що незалежно від конкретних механізмів розвитку нинішньої ситуації в РФ, на людей чекає життя в абсолютно нових умовах.

В умовах кризової ситуації місто дуже швидко стає пасткою для людей, що потрапили в нього. В першу чергу будуть паралізовані транспортні мережі, масовий і організований виїзд з міста буде неможливий.

Системи життєзабезпечення (теплопостачання, водопостачання, електропостачання, зв'язок і т. д.) будуть також виведені з ладу в перші ж години кризової ситуації. Хто не встигне вибратися з міста в першу добу години Х, що насувається, практично буде приречений.

Якщо у війну людям допомагали виживати печі і колодязі (по суті, автономні системи тепло- і водозабезпечення), в сучасному місті люди залишаться і без питної води, і без тепла практично відразу.

Посилить ситуацію відключення електрики. Стільниковий зв'язок буде блокований в перші ж хвилини, стаціонарний — перервана протягом декількох годин. Спроби приготування їжі і опалення за допомогою відкритого вогню, неминуче призведуть до вибухів і пожеж.

За декілька днів виникне загроза з боку диких і здичавілих домашніх тварин. Зграї голодних собак і полчища щурів можуть завдавати серйозного збитку життю і здоров'ю людей, що залишилися. У теплу пору року, через антисанітарію протягом перших тижнів почнеться інтенсивне розповсюдження інфекційних хвороб.

Гроші в перші ж дні перетворяться на порожні фантики. Падіння Москви відразуж означатиме припинення постачання регіонів за налагодженою схемою продуктами першої необхідності.

Мародерство, грабунки і вбивства набудуть масового характеру. В умовах голоду, що стрімко насувається, будь-якій владі буде складно утримати свої позиції.

«Полковник Кольт» стане головним суддею. Просте населення стане «кормом» і для озброєних мародерів. Винятки становитимуть регіони, де на такий випадок, ймовірно, вже домовилися губернатори, військові й інші силові структури і де населення більш-менш підтримує своїх правителів.

На протилежність крупним містам, високий ступінь виживання матимуть віддалені від обласних центрів населені пункти, де збереглися сільськогосподарські підприємства і супутнє виробництво, де серед населення достатньо молодих й енергійних людей.

Ті, хто мають можливість перебратися до родичів в такі райони, повинні це зробити щонайшвидше.

Доля видалених сільських районів залежатиме від особистих якостей голів адміністрацій і всієї місцевої «еліти», керівників місцевих відділень внутрішніх справ, від можливості встановлення зв'язку і успішності взаємодії в перші дні «після години Х» з військовими частинами та іншими озброєними структурами.

На окремих територіях співпраця між армійськими частинами і сільськими адміністраціями може вийти достатньо продуктивною. Життя і безпеку людей автономної території можна буде захистити тільки зброєю, бо в умовах кризової ситуації закони і моральні принципи перестануть діяти. Отже подібна «стихійна автономія» повинна мати достатню кількість озброєння для забезпечення їм боєздатних людей.

Окрема військова частина, в співпраці з місцевою «елітою» або самостійно, в змозі узяти під повний контроль ситуацію в районі.

Далі, забезпечується охорона території від мародерів і бандитів, організовуються робочі місця для цивільного населення і біженців, що прибувають, за рахунок цього забезпечує себе продовольством і зберігає, врешті-решт, острівець цивілізації.

Десь це спрацює, десь ні: все залежатиме від сили волі командирів і місцевих цивільних активістів, їх мудрості, чесності і порядності. Загалом, від особистих якостей майбутніх творців історії XXI століття.

Крім видалених сільських районів, шанси на тривале автономне існування мають організовані співтовариства городян, готові за наперед підготовленим планом екстрено евакуюватися в сільську місцевість, згуртовані ідеєю створення автономного антикризового поселення.

В ідеалі це повинно бути від 15 до 30 сімей (50 — 100 осіб): громади менших розмірів більш вразливі, групи більшої чисельності стають погано керованими.

Необхідна наявність в такій громаді людей різних спеціальностей, перш за все військових, інженерно-будівельних, сільськогосподарських, медичних. Життєздатність громади залежить як від особистих якостей всіх її членів, так і від їх здібностей по адаптації до нових умов життя, а також від здатності протистояти зовнішній агресії.

Цікаво, що вже сьогодні є тисячі людей, що добровільно відмовилися від ефемерних цінностей приреченої «цивілізації».

Десятиліттями окремими громади живуть росіяни, ерзянські і марійські громади, а також християни-старообрядці. Вони не п'ють, не палять, живуть великими сім'ями, задовольняючись при цьому найскромнішими матеріальними благами.

Ще сто років тому старообрядці були й найосвіченішою частиною населення: письменність серед них була майже 100 %-ною (на відміну від адептів «никоновської» РПЦ, яка винна і в неуцтві, і в споюванні прихожан, і в багатьох інших гріхах — чому присвячено немало досліджень, наприклад, відома доповідь «Православна інквізиція в Росії»).

Після першої фази гострої кризи відбудеться масове переселення людей з міст в сільську місцевість. Сучасна РФ давно втратила продовольчу незалежність і безславно доживає свої дні, по-хижацьки розбазарюючи дефіцитну вуглеводневу сировину, купуючи буйволятину, кенгурятину і низькосортні (переважно) продукти харчування.

Збанкрутіла путінська влада залишає в спадок практично повністю зруйновану інфраструктуру, промисловість і сільське господарство. Жити як і раніше, розпродаючи енергоносії і купуючи продовольство за кордоном, можливості не буде. Доведеться екстрено вживати непопулярних заходів, мобілізувати людей на трудовий і сільськогосподарський фронт.

Більшість людей будуть вимушені займатися сільськогосподарською працею, причому спочатку — переважно важкою ручною, оскільки і з сільгосптехнікою, і з пальним, і з тяговими тваринами (кіньми і биками) будуть неймовірні проблеми.

Більшості колишніх офісних працівників неминуче доведеться освоювати нові професії — землероба і доярки.

Проблема посилюється тим, що в нас 90% молоді ні до чого не готові, окрім як папірці в офісах перекладати. Загроза скочування в нове середньовіччя дуже велика.

Експерти рекомендують діяти вже сьогодні. Наприклад, створювати автономні групи однодумців, запасатися засобами автономного життєзабезпечення і оборони, перебиратися мінімум за 300 км. від приречених Москви і Пітера.

КЦ

Етнографічна мапа України В.Кубійовича та М.Кулицького 1949р.

Мапа Московії (Моксель) часів Гетьмана Сагайдачного (1621р.)

Карта Московії (Моксель) 1621р.

Карта Московії (Моксель) 1621р.

Мапа Московії (Моксель) часів Гетьмана Сагайдачного (1621р.) 
Весь лівий нижній кут - Полоцьке Князівство! (входило до складу Великого Литовського Князівства). Найнижче місто на мапі Смоленськ! (також входив до складу Великого Литовського Князівства)

Етнографічна мапа Європи, зроблена 1918 року в Лозані для Товариства Націй

натисніть на малюнок для збільшення