Де взялася Одеса і до чого тут Катерина ІІ

За числом антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи „Слава Україні” тощо. У місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно „неукраїнський характер” Одеси, її належність до „Новоросії” тощо.

Цікаво, що російські царі додумалися назвати „Новоросією” край, що входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того.

Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.

Починаючи з ІІІ – IV ст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровська) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше.

Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію в 907 р.

Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під тиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі.

У 1241 році район Одеси захопили монголо–татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько–Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.

Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність до Київського князівства, яке тоді було васальне щодо Великого Князівства Литовського.

Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбом Якушинським було засновано місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси – 600 років.

У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта.

Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття – з IV по XV століття.

У 1548 році Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді – Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар.

Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків у 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 роках. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі.

Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення. Крім того, там було й чимало українських селян, що втікали „на Ханську Україну” (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні.

Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького в 1775 році більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.).

Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому тощо), є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу.

З початком нової російсько–турецької війни (1787 – 1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців, під керівництвом запорізьких старшини Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами.

Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Протягом тривалого часу Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 50 до 200 чайок.

Фортеця Хаджибей

Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму взяли фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород–Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.

Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань.

Загалом під час війни 1787 – 1791 років у операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків.

Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали шляхетську гідність.

У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого і Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу.

Григорій Потьомкін

У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. „Князь таврійський” Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».

Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців з усієї Європи. Один із них – знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці.

Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час, без перебільшення, усьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально „правила морями”, у серці самої Британії – у портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу здачі британцям. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи здачі. На що той відповів англійському капітанові: „Сер, я ще не починав битися”, - й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією.

Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли й прийняли в запорожці під іменем „Павло” та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею.

У такому вигляді, в шароварах шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам.

Українські козаки і Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.

Цю епічну картину – шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту – згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853-1856 років.

***

Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України – на Кубань. Хоча ще у 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря.

Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося. Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, у том у числі одвічні козацькі.

Катерина ІІ

Сама ж „засновниця Одеси” Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що ніколи не бувши в Одесі, видала указ „Про вільний вхід у Хаджибейську гавань”. Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії.

Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилося завдяки рукам і шаблям запорожців. Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ-ХІІІ ст.), Київського князівства (XIV-XV ст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX столітть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.

Одеса – українське місто на українській землі.

Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп у історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість.

Зайве підтвердження тому – вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже – мало. А можна інакше: попри зусилля „видатних одеситів” – вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську.

Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі – наносне й минуще.

Олександр Палій, історик, автор книг „Історія України” (2010), „Ключ до історії України” (2005)

Сорок років у підпіллі

Ілько Оберишин

Бандерівець Ілько Оберишин – унікальна людина. Багато років провів поза людської спільноти. Він не сидів у в’язниці і не був у засланні – навпаки, всі ці роки насолоджувався волею. Більше сорока років (1951-1991 рр.) він провів у підпіллі. Лише у самому кінці 1991 року, вже після референдуму, на котрому українці висловилися за незалежність, Оберишин вийшов із лісу.

Бандерівець здався владі

Залишивши ліс, Оберишин одразу відправився у… «Рух»! Тодішній голова Тернопільського крайового проводу Народного Руху України Іван Бойчук, м’яко кажучи, скептично поставився до оповідання невідомого. Оберишин сміється, коли згадує ту зустріч: «Він, мабуть, уперше побачив бандерівця так близько». Але все ж таки Бойчук подзвонив голові обласної ради Богданові Бойку. І новостворена СБУ, і міліція, і органи влади у більшості своїй складалися з «вчорашніх». Тут «відлюдник», можливо, вперше за десятиріччя злякався. Бути заарештованим уже в незалежній державі, за котру стільки років боровся…

– Вирішили двійко тижнів почекати. Знаєте, я ходив по Тернополю, дивився на людей, слухав розмови. Ночував на залізничному вокзалі. Усе це дуже пригнічуючи діяло на психіку. Тут все ж таки Україна, вже Гімн «Ще не вмерла…» виконують, а я ще у підпіллі. Крім того, я був хворий. Коротше кажучи, я ще раз пішов до «Руху» і кажу: хлопці, робіть хоч що-небудь. Це було наприкінці січня 1992 року.

Бойко при мені зателефонував генералові Радченку, керівникові обласної СБУ (незабаром він посів пост голови Служби безпеки України). Прийшов Радченко, один з міліційних начальників – Хмель; я їм усе розповів. Хто я такий, що робив.

– Цікаво, якою була їхня реакція?

– Їм було дуже гірко в роті. Сказали – не будемо поспішати. За два тижні знову прийшли: вони просто перевіряли архіви КҐБ. Дозволили оселитися в Тернополі, видали паспорт. Я лишився працювати в «Русі», мене навіть обрали до крайового проводу. А 1993 року я очолив обласний «Меморіял».

Війна врятувала «Стецька» від комсомолу

– Пане Ілько, як бачимо, «органи» не знайшли у вашій біографії нічого злочинного. Чому ж ви ховалися стільки років?

– Я народився 1921 року у селі Потік на Рогатинщині (наразі Івано-Франківська обл.). Від самого дитинства я зростав у патріотичному середовищі. Сімнадцяти років я вступив до «Юнацтва», молодіжну структуру ОУН. Мені доручили провадити антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом красной армії в 1939 році я поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, я кинув навчання та пішов вчителювати. Там мене дуже довго примушували вступити до комсомолу – в селі не було жодного комсомольця. Можна сказати, війна врятувала від комсомолу.
У 1941 році я став членом ОУН, моє псевдо – «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. Я знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. Організація мені доручила діставати медикаменти для підпілля. Із наближенням других совітів, десь на початку квітня 1944 року, я перейшов до підпілля ОУН. Мене включили до групи Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН. Моїм керівником був «Гар». З боями ми пройшли по Тернопільщині; з 50 членів групи тоді загинуло 20.
Треба сказати, що в нас не було досвіду боротьби з большевицькою аґентурою. Скажемо, у Копиченецькому районі одна місцева дівчина підмовила нашу боївку напасти на місцеву тюрму, щоб визволити товаришів. Але вона навмисно не повідомила, що будівля тюрми стоїть у чистому полі, поруч залізнична станція, де повно солдат. Словом, ледве ноги унесли.
Незабаром потому мене перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу, мене призначили обласним провідником УЧХ. Кінець війни приніс сумніви: що робити? Ми чудово розуміли, що форнтові чатсини тепер кинуть проти нас. На початок 1947 року медична служба була розформована. Прямих сутичок стало менше – не було, кого лікувати. Людей у підпіллі було мало, тому мене призначили водночас на три посади: надрайонового провідника ОУН, СБ і референта пропаганди обласного проводу. Ми розуміли, що за суттю, діємо на самознищення. На Тернопільщині збройна боротьба продовжувалася до 1951 року, а у Карпатах до 1953 року. [В. Мороз наводить факт збройних сутичок відділів УПА з большевиками ще у 1963 році біля Бережан, тобто якраз на Тернопільщині – М.К.]

На початку 1951 року мої друзі з боївки зайшли до однієї хати край села, а вона виявилася під прицілом. Хату большевики спалили. І залишився один.

«Переміг я, а не большевики…»

– Чи не було думки кинути спротив, як він ставав безперспективним?

– Я виключив для себе можливість явки з повинною. Я багатьох людей знав, люди мене знали, тому я вирішив піти у глибоке підпілля. Я розірвав стосунки практично з усіма. Тільки п’ятеро осіб, яким я повністю довіряв, знали, що я живий. Василь Цетнер жив у селі Городниче Підволочиського району. Я йому порекомендував вступити у партію; його вибрали головою колгоспу і скоро навіть нагородили орденом Лєніна. Але саме він підтримував мене довгі роки, за необхідності давав гроші.
Організоване підпілля припинило існування. Після смерті друзів я декілька разів виходив на явки, але жодного разу нікого не зустрів. Люди, які були готові у 1944 пустити собі кулю в лоб, у 1951 морально зламалися. Багато хто просто боявся. За склянку води для підпільника давали роки тюрми.

– Доля більшості вояків УПА, членів ОУН, які потрапили до рук СМЕРШ або МҐБ, відома: у кращому разі 25 років таборів – від Воркути до Магадана; в гіршому розстріл за присудом «особого совєщанія». Чому ви не вийшли з підпілля на початку п’ятидесятих, як десятки тисяч повстанців?

– Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики.

Не впізнав брат брата

– А, може, вас і не шукали? Багато повстанців перебиралися куди-небудь на Донбас, Миколаївщину, там влаштовувалися…

– До середини п’ятидесятих КҐБ не знало про мене нічого. Тобто, вони мали інформацію, що був такий керівник СБ і підпілля, але зник. І тільки після арешту мого університетського товариша, який мешкав за фальшивим паспортом, він розповів їм про мене – назвав моє справжнє прізвище, звідки я родом та таке інше. Тоді вони заходилися допитувати родину, шукали мене по таборах, навіть у діяспорі – у Західній Европі і в Америці.

– Ви згадали родину. З ким з родичів ви підтримували стосунки?

– Я зробив вдалий тактичний хід, розірвавши будь-які стосунки із сім’єю. Мої близькі нічого не знали про мене, а я нічого не знав про них. Батько загинув ще 1944 року, коли на подвір’ї розірвався снаряд. Але були живі мама, брати і сестри.
У Святвечір 6 січня 1992 року я уперше підійшов до рідної хати. Я не був вдома понад сорок років. На подвір’ї стоїть якийсь старенький чоловічок, чути, як діти плачуть. І, знаєте, я не зважився увійти до своєї ж хати у такий вечір. Я знову пішов у поле, заліз у копицю, в ній переночував. Наступного вечора я знову пішов додому, в тому старому впізнав брата. Не по обличчю, а по фігурі. Я кашлянув – він питає: хто це? Я кажу: Ілько…

Він спочатку подумав, що то провокація. Ще хвилин десять ми розмовляли, сперечалися. В мене на мізинці є родима пляма, але я не здогадався показати її. Брат узяв мене за руку, і я побачив у нього в очах сльози. І в мене сльози…

* * *

1 грудня 1991 року Ілько Оберишин почув на залізничному вокзалі в Тернополі, як люди співають Український Гімн. 91 відсоток українців висловився за незалежність. Він усе життя не визнавав владу комуністів над Україною, боровся проти цієї влади зі зброєю в руках. І відмовлявся вірити, коли це сталося насправді.

В пана Ілька немає трудового стажу, він не був репресований, отже, не підлягає реабілітації. Тернопільська міська рада на паях з соцзабезом сплачують йому щомісячну допомогу – 32 гривні. Менше, чим років, проведених у підпіллі. Він не нарікає на долю. Він, можливо, просто щаслива людина, яка знає ціну свободі.

Переклад з російської статті В. Кіпіані «Сорок лет в подполье»

Джерело: Рідна Україна

Ілько Оберишин

Довідка:

Ілля (Ілько) Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5»; 1921 - 11 листопада 2007) — український партизан, воїн Української повстанської армії, що провів у підпіллі 40 років.

Народився в 1921 році на Івано-Франківщині. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом Червоної армії в 1939 році поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати. У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром потому його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.

З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.

Війна, яку ніхто не бачив ...

Лейтенант Хіро Онода

Онода виконує наказ командира про капітуляцію

Хіро Онода в оточенні поліцейських

Онода передає президенту Філіппін свій меч, президент повертає його поручникові

 

 

 

 

 

Починаю нову серію матеріалів. У них розповідається про те, що таке честь і слава, а також віра, надія і любов. Перший про лейтенанта японської армії Хіро Онода.

Лейтенант Онода воював у Другу світову війну на Філіппінах. У 1944 році під час захоплення території союзниками двадцятидворічному Онода був даний наказ очолити невеликий загін, сховатися в джунглях і вести партизанську діяльність.

Для всіх війна закінчилася в 1945 році, а Онода, вірний наказу, продовжував воювати рік за роком. Зупинити його було нікому. Лейтенант вийшов з джунглів і здався філіппінській владі 10 березня 1974, через 29 років після закінчення війни, в повному однострої, маючи на руках справну японську гвинтівку, 500 набоїв до неї, кілька ручних гранат і самурайський меч. Капітулював він тільки після того, як з Японії прибув його командир і наказав здатися.

Результатом партизанської війни за цей час стали 130 вбитих і поранених людей. Всі ці роки на Онода влаштовували полювання поліція, армія і спецназ, але спіймати його не могли.

Вранці 10 березня 1974 до управління поліції філіппінського острова Лубанг зайшла підтягнута літня людина в напівзотлілому однострої японської імператорської армії. Церемонно вклонившись здивованим поліцейським, він дбайливо поклав на землю стару гвинтівку. "Я - підпоручик Хіро Онода. Підкорився наказу мого начальника, який велів мені здатися". Цілих 30 років цей японець, не знаючи про капітуляцію своєї країни, продовжував воювати в джунглях Філіппін.

- Я розмовляла з ним незабаром після його здачі. Ця людина довго не могла прийти до тями, - сказала в інтерв'ю колишня "перша леді" Філіппін Імельда Маркос. - Онода пережив страшний шок. Коли йому сказали, що війна завершилася в 1945 році, у нього просто потемніло в очах. "Як Японія могла програти?!" - Запитував він мене, і я не знала, що йому відповісти. Він просто сидів і плакав ридма.

Історія багаторічних пригод японського офіцера у філіппінських джунглях розпочалася 17 грудня 1944 року, коли командир батальйону майор Танігучі наказав Онода очолити партизанську війну проти американців на Лубанго: "Ми відступаємо, але це тимчасово. Ви підете в гори і будете робити вилазки - закладати міни, підривати склади. Я забороняю вам здійснювати самогубство і здаватися в полон. Може пройти три, чотири або п'ять років, але я за вами повернуся. Цей наказ можу відмінити тільки я і ніхто інший ".

Незабаром американські солдати висадилися на Лубанго, і Онода, розділивши своїх партизанів на маленькі загони, відступив у джунглі острова разом з двома рядовими і капралом Сімадой.

- Я пам'ятаю, як Онода показав нам свій притулок в джунглях, - розповів колишній заступник шерифа Лубанга Фідель Еламос. - Там було чисто, висіли гасла з ієрогліфами "Війна до перемоги", а на стіні був закріплений вирізаний з бананового листя портрет імператора. Поки були живі його підлеглі, Онода проводив з ними тренування, а також влаштовував конкурси віршів.

Онода не знав, що трапилося з солдатами з інших загонів. У жовтні 1945 року він знайшов американську листівку з написом: "Японія капітулювала 14 серпня. Спускайтеся з гір і здавайтеся!". Поручник завагався, але в цей момент почув стрілянину неподалік і зрозумів, що війна все ще триває. А листівка - просто брехня, щоб виманити їх з лісу. Але вони виявляться розумнішими ворога і підуть ще далі, в глиб острова ...

- Мій батько воював проти нього, потім я став поліцейським і теж воював з "загоном Онода", здавалося, це не скінчиться ніколи, - каже Фідель Еламос. - Ми прочісували джунглі раз по раз і не знаходили нікого, а вночі самураї знову стріляли нам у спину. Ми скидали їм свіжі газети, щоб вони побачили, що війна давно скінчилася, скидали листи від родичів. Я запитав Хіро потім: "чому ти не здався?" Він сказав, що був упевнений - листи та газети підроблені.

Йшов рік за роком, а Онода воював у джунглях. У Японії виросли ряди хмарочосів, японська електроніка завоювала весь світ, бізнесмени з Токіо купували найбільші американські концерни, а Хіро все бився на Лубанго на славу імператора, вірячи, що війна триває. Поручник кип'ятив воду зі струмка на вогні, харчувався фруктами і корінням - за весь час він тільки один раз серйозно захворів ангіною. Ночуючи під проливним тропічним дощем, він закривав гвинтівку своїм тілом.

Раз на місяць японці влаштовували засідки на військові джипи, розстрілюючи водіїв. Але в 1950 році здали нерви в одного з рядових - він вийшов до поліції з піднятими руками. Ще через чотири роки капрал Сімада був убитий в перестрілці з поліцейськими на одному з пляжів. Поручник і останній рядовий Козуке вирили собі в джунглях нове підземне сховище, непомітне з повітря, і перемістилися туди.

У жовтні 1972 року поблизу одного з сіл підпоручник заклав на дорозі останню міну, яка у них залишилася, щоб підірвати філіппінський патруль. Але міна заіржавіла і не вибухнула, і тоді вони удвох з рядовим Козуке напали на патрульних - Козуке застрелили, і Онода залишився абсолютно один.

Смерть японського солдата, який загинув через 27 років після капітуляції, викликала шок у Японії. Пошукові компанії терміново відправилися до Бірми, Малайзії і на Філіппіни розшукувати загублених в лісах солдатів імператорської армії. І тут сталося неймовірне. Майже 30 років Онода не могли знайти кращі частини спецназу, але зовсім випадково на нього натрапив японський турист Судзукі, який збирав у джунглях метеликів.

Він розповів Хіро, що Японія капітулювала, і війна давно закінчилася. Подумавши, Хіро сказав: "Не вірю. Поки майор не скасує наказ, я буду воювати". Повернувшись додому, Судзукі кинув усі сили на розшук майора Танігучі. Знайти його вдалося з великими труднощами - майор змінив ім'я і став книгопродавцем. Танігучі приїхав до Лубанг і троє діб їздив по джунглях на джипі з гучномовцем, кажучи одну фразу: "Я наказую тобі здатися!".

Коли Онода вийшов зджунглів, Танігучі, одягнений у військову форму, зачитав стоячи в стійці "струнко" поручникові наказ про здачу. Вислухавши командира, Онода скинув на плече рушницю і, хитаючись, попрямував у бік поліцейського ділянки, зриваючи з однострою напівзогнилі нашивки ...

- На Філіппінах пройшли демонстрації з вимогами посадити Хіро у в'язницю, - пояснює вдова тодішнього президента Філіппін Імельда Маркос. - Адже в результаті його "тридцятирічної війни" було вбито і поранено 130 солдатів і поліцейських. Але мій чоловік прийняв рішення помилувати 52-річного Онода і дозволити йому виїхати до Японії.

***

Проте самого підпоручника, що з острахом і здивуванням розглядав оброслу хмарочосами Японію, це повернення не радувало. Ночами йому снилися джунглі, де він провів стільки часу. Його лякали машини й електрички, приводили в шок реактивні літаки і телевізори. Через кілька років Хіро купив ранчо в самій гущавині лісів Бразилії і поїхав жити туди.

У 1996 році він знову повернувся на Філіппіни. - Хіро Онода несподівано приїхав до нас з Бразилії в 1996 році, - розповідає віце-губернатор Лубанга Джим Моліна. - Не хотів зупинятися в готелі і попросив дозволу оселитися в землянці в джунглях. Коли приходив у село, ніхто не подавав йому руки.

У серпні 2004 року "АіФ" опублікувала статтю "Останній самурай" про долю підпоручника, яка викликала небувалий читацький інтерес і сотні листів з питаннями: яким чином тому вдалося прожити стільки років уекстремальних умовах? Відповісти на них міг тільки сам Онода. Після трьох років переговорів він погодився на коротку зустріч з оглядачем "АіФ".

***

- Чесно кажучи, я не уявляю, як можна 30 років ховатися в джунглях ...

- Людина в мегаполісах занадто відірвався від природи. Насправді в лісі є все, щоб вижити. Маса лікарських рослин, що підвищують імунітет, діють як антибіотик, знезаражують рани. Померти з голоду теж неможливо, головне для здоров'я - дотримуватися нормального режиму харчування. Наприклад, від частого споживання м'яса температура тіла підвищується, а від пиття кокосового молока - навпаки, знижується. За увесь час у джунглях я хворів тільки один раз. Не слід забувати про елементарні речі - вранці і ввечері я чистив зуби товченої пальмової корою. Коли мене потім оглядав дантист, то був вражений: за 30 років у мене не було жодного випадку карієсу.

- Що насамперед потрібно навчитися робити в лісі?

- Добувати вогонь. Спочатку я підпалював склом порох з патронів, але боєзапаси треба було берегти, тому я пробував отримати полум'я за допомогою тертя двох шматків бамбука. Нехай не відразу, але в підсумку це вийшло. Вогонь потрібен для того, щоб кип'ятити річкову та дощову воду, це потрібно робити обов'язково, в ній є шкідливі мікроби.

- Коли ви здалися, то разом з гвинтівкою віддали поліції 500 патронів у відмінному стані. Як у вас збереглося стільки боєзапасів?

- Я заощаджував. Патрони йшли виключно на перестрілки з військовими, а також на те, щоб добути свіже м'ясо. Зрідка ми виходили на околиці сіл і ловили корову, що відбилася від стада. Тварину вбивали одним пострілом в голову і тільки під час сильної зливи: так мешканці села не чули пострілу. Яловичину в'ялили на сонці, ділили її так, щоб тушу корови можна було з'їсти за 250 днів. Гвинтівку з патронами я регулярно змащував яловичим жиром, розбирав, чистив. Взагалі, беріг її, як дитину, - закутували в ганчір'я, коли було холодно, закривав своїм тілом, коли йшов дощ.

- Чим ви ще харчувалися крім в'яленої яловичини?

- Варили кашу із зелених бананів у кокосовому молоці. Ловили рибу в струмку, пару разів вчинили наліт на магазин у селі, забрали рис і консерви. Ставили пастки на пацюків. В принципі в будь-якому тропічному лісі немає нічого небезпечного для людини.

- А як щодо отруйних змій і комах?

- Коли ви роками знаходитеся в джунглях, то стаєте їх частиною. І розумієте, що змія ніколи просто так не нападе, вона сама вас до смерті боїться. Те ж і з павуками, вони не ставлять за мету полювати на людей. Досить не наступати на них, тоді все буде нормально. Зрозуміло, з самого початку ліс буде дуже страшний. Але потім звикаєш до всього. Ми побоювалися зовсім не хижаків або змій, а людей - навіть суп з бананів варили виключно вночі, щоб дим не побачили в селі.

- Ви не шкодуєте, що витратили кращі роки свого життя на те, щоб вести безглузду партизанську війну самостійно, хоча Японія вже давно здалася?

- В імператорській армії не прийнято обговорювати накази. Майор сказав: "Ти повинен залишатися, поки я не повернуся за тобою. Це наказ можу відмінити тільки я ". Я солдат і виконував наказ - що тут дивного? Мене ображають припущення, що боротьба була марною. Я воював, щоб моя країна стала могутньою і процвітаючою. Коли я повернувся до Токіо, то побачив, що Японія сильна і багата - навіть багатше, ніж раніше. І це втішило моє серце. Що стосується іншого ... Звідки ж я міг знати, що Японія капітулювала? Я і в страшному сні не міг собі це уявити. Весь цей час, що ми боролися в лісі, були впевнені, що війна триває.

- Вам скидали з літака газети, щоб ви дізналися про капітуляцію Японії.

- Сучасне друкарське обладнання може надрукувати все, що потрібно спецслужбам. Я вирішив, що ці газети фальшиві, що їх виготовили вороги спеціально для того, щоб обдурити нас і виманити з джунглів. Останні два роки з неба кидали листи моїх родичів з Японії, які умовляли мене здатися, - я дізнався почерк, але думав, що американці їх взяли в полон і примусили написати це.

- Протягом тридцяти років ви воювали в джунглях з цілою армією - проти вас в різний час задіяли солдатів, загони спецназу, вертольоти. Прямо скажемо, сюжет голлівудського бойовика. У вас немає відчуття, що ви супермен?

- Ні. З партизанами завжди важко воювати, в багатьох країнах десятиліттями не можуть придушити збройний опір, особливо в важко прохідній місцевості. Якщо ти відчуваєш себе в лісі як риба у воді - твій супротивник просто приречений. Наприклад, я знаю, що одною місцевістю слід переміщуватися в камуфляжі з сухого листя, а іншою - тільки зі свіжих. Філіппінські солдати не знали таких тонкощів.

- Чого вам найбільше не вистачало з побутових зручностей?

- Важко сказати. Мила, напевно. Я прав одяг у проточній воді, використовуючи попіл від багаття як засіб для чищення, і вмивався кожен день ... але дуже хотілося намилити. Проблема була в тому, що форма почала розповзатися. Я виготовив голку з уламка колючого дроту і штопав одяг нитками, які зробив з пагонів пальми. У сезон дощів жив у печері, в сухий сезон будував собі "квартиру" з бамбукових стовбурів і покривал дах пальмової "соломкою": в одній кімнаті була кухня, в іншій - спальня.

- Як ви пережили повернення до Японії?

- Таке важко уявити. Неначе я з одного часу відразу перенісся в інший: хмарочоси, дівчата, неонова реклама, незрозуміла музика. Я зрозумів, що у мене відбудеться нервовий зрив, все було надто доступно - питна вода текла з крана, їжа продавалася в магазинах. Я не міг спати на ліжку, весь час лягав на голу підлогу. За порадою психотерапевта я емігрував до Бразилії, де розводив корів на фермі. Тільки після цього зміг повернутися додому. Але і зараз на три місяці на рік я їду в гірські райони Хоккайдо: там заснував школу для хлопчиків, де вчу їх мистецтву виживання.

- Як ви припускаєте: чи може хтось з японських солдатів і зараз ховатися в глибині джунглів, не знаючи, що скінчилася Друга світова війна?

- Можливо, адже мій випадок не був останнім. У квітні 1980 рокуздався капітан Фуміо Накахіра, який 36 років ховався у горах філіппінського острова Міндоро. Не виключено, що в лісах залишився хтось ще ...

- Але якщо б майор Танігучі не скасував свій наказ, ви воювали б до цих пір?

- Так!

Лейтенант Хіро Онода у відставці

ДОНЕЦЬКІ "ІНВЕСТОРИ" ТАКИ ЗАХОПИЛИ ЗЕМЛЮ БІЛЯ ПИСАНОГО КАМЕНЯ

Писаний Камінь

Депутатська комісія Івано-Франківської обласної ради, яка була створена для вивчення земельного конфлікту довкола Писаного каменя на Верховинщині, дійшла до оригінального висновку: захищати землю від свавільних і впливових «інвесторів» з Донецька гуцулам доведеться самотужки.


Сподіватися допомоги від влади, схоже, не випадає. Ще навесні донецькі підприємці оголосили про намір орендувати землю біля Писаного каменя, що неподалік села Буковець.


У травні на сході селян особи, які називали себе інвесторами, вже оголосили про придбання 4 га біля Писаного каменя. У власників сусідніх ділянок «інвестори» з Донецька намагалися докупити потрібну їм площу. Кажуть, робили гуцулам «пропозиції, від яких неможливо відмовитися». Але селяни таки ризикнули відмовитися. Не повірила обіцянкам підприємців і Буковецька сільська рада: депутати не дозволили оренду земель запасу. Коли здавалося, що питання вичерпане, фактично на боці «інвесторів» зіграла Верховинська районна прокуратура. Правоохоронці взялися судовими позовами домагатися скасування актів на право власності на землю, які належать чотирьом місцевим мешканцям. Селяни отримали акти цілком законно, як і їхні односельці, але, на лихо, їхні ділянки межують з гектарами донецьких і дуже тим сподобалися.

Після кількох публікацій у «Галицькому кореспонденті» на конфлікт між селянами і знахабнілими «інвесторами» звернули увагу депутати Івано-Франківської обласної ради. Спеціально створена депутатська комісія взялася допомагати громаді Буковця.

Першою, нехай невеликою, але обнадійливою, перемогою громади стало рішення Верховинського районного суду, який залишив позов прокуратури без розгляду. Але прокуратура не вгамувалася і звернулася з апеляційною скаргою, вимагаючи скасувати рішення райсуду і таки визнати недійсними держакти чотирьох селян, чиї наділи межують з територією донецьких.

Засідання апеляційного суду було призначене на 6 вересня. Але «інвесторів», схоже, рішення судів не цікавлять: вони почали самовільно захоплювати сусідні ділянки.

До Писаного каменя можна було дійти різними стежками – з села Черетів Буковецької сільради, з Верхнього Ясенова та Білоберізки. Якраз з боку Білоберізки і приглянулася стежка донецьким «інвесторам». За лічені тижні вони встелили шутровану дорогу, яка простяглася до самої скелі – легендарної пам’ятки природи місцевого значення.

Гуцули дивуються, адже через брак коштів місцева влада декілька років ніяк не може закінчити 300 метрів дороги до центру Черетова. А тут раптом дорога до Писаного каменя, наче з неба впала... Неподалік від дороги встановили трансформаторну підстанцію. А біля неї, якраз на стежці, яка вела до Писаного каменя, облаштовують вертолітний майданчик. Місце будівництва зараз обгороджене: всюди таблички «Приватна власність» та «Злий собака».

Такого нахабства місцеві мешканці не сподівалися. Адже всі будівельні роботи проводяться на самовільно захопленій землі.

Як повідомив голова депутатської комісії Ігор Шумега, власники земельної ділянки розміром 4 га обгородили територію майже 8 га і заходилися ґаздувати на чужій землі, не зважаючи ані на якісь держакти, ані на рішення судів. До речі, збудована донецькими для власних зручностей дорога простяглася попід Писаним каменем аж до земель запасу сільської ради, яку депутати в оренду підприємцям дати відмовилися. Схоже, на думку місцевої влади та громади села «інвесторам» просто начхати. Свою трансформаторну підстанцію вони встановили на ділянці В’ячеслава Полоза, а вертолітний майданчик споруджують на території Івана Могорука, державні акти яких прокуратура саме зараз пробує скасувати в суді.

Будівництво повністю закрило прохід до Писаного каменя. Вантажівки з будматеріалами йдуть на гору одна за одною навіть на свята. А тим туристам, яких спокусила шутрована дорога з боку Білоберізки, кінець шляху доводиться долати лісовими хащами.

«До того ж, – розповідає один з власників земельної ділянки біля Писаного каменя Андрій Колімбровський, який теж судиться з прокуратурою, – люди неодноразово скаржилися правоохоронцям на самовільне захоплення їхніх земель. Але жодної відповіді не отримали». Більше того, за його словами, на час, доки справи розглядаються у судах, людські землі арештовані. Зате на них повним ходом господарюють донецькі – і прокуратура не бачить!

Ігор Шумега визнає, що вторгнення донецьких на буковецьку територію нічим іншим, як рейдерським захопленням, назвати не можна. Тому радить селянам дочекатися рішення апеляційного суду, а відтак збирати громаду і зносити самовільні забудови.

Джерело: Вісті Коломиї

Археологічна сенсація Дніпропетровщини: знайдено український Стоунхендж?

Археологічні розкопки, село Недайвода,
Дніпропетровська область

Дніпропетровськ – У Криворізькому районі Дніпропетровщини археологи зробили сенсаційну знахідку – стародавнє поховання, яке відносять до епохи пізньої бронзи. Фахівці переконані: якщо вдасться встановити точний вік, відкриття можна буде сміливо порівнювати з відомим всьому світові Стоунхенджем.

Територію поблизу села Недайвода на Криворіжжі називають останньою ділянкою цілинного степу Дніпропетровщини. Наразі археологи виявили тут давнє поховання. Його датують епохою бронзи, це 14-12 століття до нашої ери.

Вченим вдалось відкопати тут унікальні артефакти. Серед них – гранітна брила, яка могла слугувати жертовним каменем, а також кам’яна стела висотою майже 4 метри із зображенням людського обличчя. Це найбільша така стела, виявлена на теренах України.

Винятковий архітектурний комплекс

Жертовний камінь

Як зазначають автори дослідження, знахідки дозволяють припустити, що тут було давнє капище. На користь цієї версії свідчать і виявлені вченими поховання, зокрема, дорослої людини, імовірно, жерця, та дитини.

«Була розкопана кам’яна конструкція, що нагадує змію. Камені різних кольорів і різних порід граніту були складені у вигляді концентричних кілець, у центрі композиції була дитяча могила», – сказала археолог Ірина Стеблина.

В археологічному шарі також виявили частини давнього посуду – амфор, глечиків тощо. Усе це ще належить дослідити. А втім, археологи вже запевняють: їхня знахідка – епохальна.

Якщо фахівці Спілки археологів Україна підтвердять датування знахідки бронзовим віком, то її сміливо можна буде прирівнювати до англійського Стоунхенджу, каже завідувач відділу охорони пам'яток Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник.

Стела висотою 4 метри

«У цій конструкції є велетенські камені, блоки, доставка яких потребувала велетенських фізичних зусиль. Це однозначно вказує на винятковість цього архітектурного і духовного центру. Можливо, це був якийсь об’єднуючий міжплемінний центр того часу», – зазначив Олександр Мельник.

Розкопки чи розробка граніту?

Примітно, що там, де нині виявили давнє поховання, ще кілька місяців тому планували гірничі виробки. Приватна фірма, що отримала землі в довгострокову оренду за рішенням облради, мала намір створити тут гранітний кар’єр. Мешканці довколишніх сіл стали на захист степу і навіть були готові лягти під колеса бульдозерів. Тепер плани щодо гірничих розробок, запевнила влада, скасовані.

Археологічні розкопки, село Недайвода,
Дніпропетровська область

«Стародавнє поховання знайдене на території, відведеній для розробки гранітного родовища. Хочу подякувати всім небайдужим людям – вченим, експертам, жителям села за відповідальне ставлення до свого краю і його історичної спадщини», – сказав на прес-конференції голова облради Євген Удод.

Юлія Рацибарська

Довідка: Дніпропетровщина посідає перше місце в Україні за кількістю пам'яток, які стоять на державному обліку. Їх понад 12 тисяч. Найбільше – пам’яток археології (7,5 тисяч).

Джерело: Радіо Свобода 

Озброєний загін Молдови вчинив збройний напад на Дністровську ГЕС-2

Дністровська ГЕС 2

Рівно 8 років тому посеред білого дня і без будь-якого спротиву українських прикордонників озброєний загін із сусідньої Молдови вчинив збройний напад на Дністровську ГЕС-2, що є суверенною територією нашої держави. Виставили на греблі свій пост, який досі там стоїть, чим, по суті, засвідчили роль загарбника. Агрессор – він і є агресор. Стосовно Молдови, то не забулось, як її до зубів озброєні молодчики, за активної підтримки спецназу із ще однієї дуже сусідньої нам держави, перед кидком на Придністров’я вчинили різню мирного населення в Дубосарах. І лише грізне застереження колишнього командуючого 14-ою армією генерала Олександра Лебедя, яка стала на захист Тирасполя, зупинила спецнази двох держав. І ось черговий конфлікт Молдови з Україною, в процесі якого, слава Богу, не пролунало пострілів і не пролилася кров. Хоча питання є: чому ми не дали рішучої відсічі й чому ми такі собі ніякі? Про непросту, якщо не сказати вибухонебезпечну ситуацію в зоні Дністровської ГЕС-2, на третині греблі якої хазяйнує Молдова, розмовляємо з начальником стратегічного об’єкта А.М.Мельником.

– Анатолію Михайловичу, що б ми не говорили, але потоптані наші честь та гонор. Пам’ятаєте заяви двох попередніх президентів України, які запевняли, що не потерплять зухвальства і зроблять все від них залежне, аби, послуговуючись міжнародним правом, поставити амбітну Молдову на місце. На жаль, з того нічого не вийшло, ситуація досі тупикова. Ваше бачення проблеми?

– За колишніх президентів казати не можу, бо мусили ж щось заявляти, аби заспокоїти суспільну думку. Але ситуація на віроломно захопленій частині ГЕС-2 була і залишається тривожною. Молдова не збирається покинути захоплену територію. До того ж, на лівому березі Дністра ліквідовано наш прикордонний пост. Як, скажіть, після цього не складеться враження, що нам уже нічого не треба: беріть нас, «дорогі сусіди», голими руками.

– Колектив буферної гідроелектростанції і ви особисто відчуваєте дискомфорт, працюючи під пильним поглядом молдовських прикордонників?

– Не те слово. Єдине, що більш-менш втішає, на сьогодні досягнута письмова угода між сторонами, згідно з якою на обидвох постах, тобто нашому і молдовському, охоронники чергують без зброї.

– Виходить, ми знову дали задній хід на своїй же території. Ну як можна залишати стратегічний об’єкт, яким у державі є Дністровська ГЕС, без зброї?

- Поділяю  ваше справедливе обурення, але хіба це від мене залежить?

- Так, не  доведи, Боже, і біди дочекатися можна. Хіба мало терактів на подібних об'єктах трапляється зараз навіть і   в найблагополучніших державах?.. Будь ласка, ще раз окресліть роль, яку виконує буферна ГЕС-2.

– Свого часу вона проектувалася і будувалася, щоби виконувати конкретне стратегічне завдання в найнижчій точці каскаду. Функція одна – регулювання стоку річки Дністер (нижній б’єф), причому незалежно від режиму роботи пікових ГЕС-1 і ГАЕС, на якій запущено перший агрегат. Повторюю: не було б такого буферного гідровузла, яким є ГЕС-2, від паводків продовжували б потерпати десятки і десятки населених пунктів Молдови та нашої Вінницької області. Кому- кому, а сусідам варто було б взяти це до тями. Одначе не взяли, вчинили віроломство.

– Сьогодні буферний гідровузол працює вже в повному режимі. Як ви справились з великою водою 2008 року?

– Повна проектна потужність станції ще попереду. Та попри це з великою повеневою водою 2008 року справилися, пропустивши її транзитом з ГЕС-1, яка, в свою чергу, погамувала стихію.

– ГЕС-2, яка в комплексі будувалася за часів СРСР, має прив’язку до надзвичайно важливих об’єктів уже на самій території Молдови, що на лівому березі Дністра. Час від часу їх треба обслуговувати. Служби Молдови всіляко унеможливлювали доступ до них ваших фахівців. Як зараз?

– Проблеми залишаються, бо досі законодавчо не врегульована лінія кордону між обома державами. Тому стверджувати, що згадані об’єкти станції вже на молдовській території, однозначно не можна. Щодо переліку об’єктів, які періодично треба обслуговувати. Це насамперед естакада ремонту затворів водозливної греблі та вся мережа вимірювальних засобів.

– Як часто треба це робити?

– Двічі на рік. Дається перевірка вкрай складно. Раніше процедуру пропуску узгоджували на прикордонній заставі, якій підпорядковано незаконно виставлений на нашій території пост. Зараз складніше, бо з питанням треба виходити безпосередньо на МЗС Молдови. А це гора паперів. Раз вдається, іншого разу не зовсім. Одне слово, мороки на цілий віз. З тієї причини, що часто змінюється керівництво відомств двох держав, які займаються ситуацією на ГЕС-2. Підмітив особисто, що їхнє керівництво частіше прибуває на об’єкт, ніж наше. Наче власне майно на суверенній території України нам уже не потрібне. Абсурд та й годі. Тепер – знову щодо об’єктів, на обслуговування яких дорогою для нас ціною треба вимолювати дозвіл у Молдови. З огляду на обставини, з її території на свою перенесли електромережу в 35 кіловат, яка іде на підстанцію в Сокиряни. Це добре, одна проблема знята. Але ж на чужій стороні залишаються ще ряд інших об’єктів, і як вирішувати питання щодо обслуговування їх в аварійних ситуаціях – одному Богу відомо.

– Анатолію Михайловичу, задля вирішення спірних питань безліч разів засідали міждержавні відомчі та урядові комісії. У чомусь сторони погоджувалися, на іншому розходилися в думках. Найболючішим є питання щодо визначення середини гідроспоруди, на половину якої претендує Молдова. Так?

– Коли б то по-людськи, по-сусідськи. Тим часом молдовани в своїх домаганнях постійно наполягають збільшити свою половину. А гідроспоруда – це єдине ціле. Як, скажімо, можна ділити той чи інший агрегат та ще й на суверенній території України?

– Яку ще й всіляко треба боронити. Розумію, не вам це вирішувати, але, як громадянин держави, скажіть, чи можна було того серпневого дня 2003 року дати рішучу відсіч озброєним молдованам, які ввірвалися на нашу територію?

– Справді, все відбувалося на очах наших прикордонників і озброєних охоронців ГЕС-2. З одного боку соромно, що не відстояли і не дали відсічі. Але, скажіть, якби тоді пролунали постріли, в що б то перетворилося? Слава Богу, обійшлося. Але конфлікт все одно існує, і його треба негайно вирішувати. Відстоюючи на всіх рівнях до сантиметра суверенну територію держави, частиною якої є ГЕС-2. назад...

Іван АГАТІЙ

(Опубліковано: газета "Буковина")

Довідка "BukNews":

У липні 2011 року виповниться вже 8 років з часу, коли 11 озброєних автоматами молдовських прикордонників на чолі з трьома офіцерами, під загрозою застосування зброї, вступили зі сторони своїх постів "Козлів" та "Неславча" на територію Дністровської ГЕС-2 і виставили охорону на греблі Дністровського буферного гідровузола. Траплялося, що на території цього важливого гідротехнічного об'єкту молдовські прикордонники навіть влаштовували заняття зі стройової підготовки, а українських фахівців углиб своєї території пропускали не далі ніж на 100 метрів, та й то у супроводі конвою. Позаяк українсько-молдовський кордон ще з радянських часів проходить по фарватеру Дністра (правий берег молдовський, лівий – наш), тобто перетинає греблю навпіл, то формально молдовські прикордонники, як і українські, мають право перебувати на цій греблі - кожні з власного боку кордону. Проте тепер тих 17,35 га землі, на яких розташована друга частина греблі Дністровської ГЕС-2 та нижнього водосховища Дністровської ГАЕС, опинилися відрізаними від решти об'єкта: де-факто за кордоном української держави. (Для порівняння: під час створення рукотворного Дністровського водосховища було затоплено 16 тисяч (!) га землі). Відтак затягування Києвом вирішення даного питання не може не турбувати.

Очевидно, що у разі закриття доступу на молдавську частину території будівництва, Україна ризикує так ніколи й не завершити спорудження шостої (!) за масштабами будови подібного типу у світі, яку видно навіть із космосу. (При глибині понад 28 метрів кожного з семи шахтних колодязів для майбутніх турбін їх діаметр сягає 22 метрів). Можливі претензії молдавської сторони ускладнять залучення кредитів, необхідних для завершення будівництва ГАЕС й загальмують строки її здачі. Хоча ще в грудні 2005 року голова Державної прикордонної служби України Микола Литвин, під час свого приїзду на Буковину,  переконував, що "той "грибок" і ті два молдовських прикордонники, які там стоять, ніяк не впливають на функціонування і діяльність ГАЕС. Але це питання лежить у площині демаркації і вирішенні майнових питань на рівні урядів".

Ще раніше колишній директор гідровузла Анатолій Жук не раз попереджав, що робота буферного гідровузла ГЕС-2 багато в чому залежить від десятка контрольно-вимірювальних приладів підземного стану гідротехнічних споруд, кабельної та електричної мереж (до 10 кілометрів), а також лінії зв'язку розміщених саме на території Молдови. Деякі з них треба обслуговувати ледь не щотижня. З огляду на те, що головним завданням ГЕС-2 залишається регулювання водного режиму Дністра, у тому числі під час паводків, можливі наслідки виконання молдовською стороною ультиматуму про недопущення на свою територію українських фахівців страшно навіть уявити.

Створення гідробар'єра на річці обґрунтували не лише економічною вигодою, але й потребою захищати населення регіону від руйнівних повеней.  Очевидно й тієї катастрофічної, що трапилася тут у липні 2008 року. Захищаючи села Вінницької та Одеської областей, Молдови від великої води, Дністровська ГЕС дві доби справді тримала її у водосховищі. Однак уникнути форсованого скиду до 3900 тонн води за секунду тоді не вдалося.  Попри те, що такі потужні попуски несуть реальну загрозу для розташованих нижче за течією Дністра населених пунктів, зробити це все одно довелося. Головно, щоб не допустити прориву дамби і одночасного скиду води всього водосховища. Хоча енергетики переконують: якби на Дністрі не було цього гідробар’єра, затоплення пониззя було б значно масштабнішим.

 Якщо не вживати заходів з якнайшвидшої добудови об'єкта, то вбудована в аргелітову (від контакту з повітрям – руйнується) скелю ГАЕС разом з усім своїм обладнанням може просто зсунутися у Дністер. За оцінками спеціалістів МНС, у різі катастрофічного зсуву вузьке русло Дністра перекриється суцільним масивом заввишки 20 метрів і тоді вже точно не обійтися без прориву греблі і затоплення цілих населених пунктів.

Джерело: BukNews
Дякую Олегу Бойкові 

Найбільш цілеспрямована людина – та, яка хоче в туалет.

Найбільш цілеспрямована людина – та, яка хоче в туалет. Усі перешкоди здаються несуттєвими. Погодьтеся, смішно чути вирази на кшталт: я запісявся, тому що: - не було часу сходити до туалету. – я був дуже втомленим. – втратив надію. – я не вірив, що зможу добігти. – ну звісно, він добіг –у нього ноги он які довгі. – я задурний, щоб це зробити. – я вже п’ять разів запінювався. - у мене ніколи не вийде добігти. – це точно не для мене. – я постукав у туалет, але мені не відчинили. – мені не вистачило мотивації. – у мене була депресія. – у мене немає грошей, я не можу це собі дозволити! – вирішив сходити завтра.

ЗАПИТАННЯ: Чи використовуєте ви ці вирази у житті в інших ситуаціях?

Фото Брейвіка ДО пластичних операцій

«Блакитноокий блондин» Андерс Брейвік більше 10 років тому переніс пластичну операцію, щоб придбати «істинно арійську зовнішність». Про це пише британська газета The Telegraph.
Брейвік виправив форму носа і підборіддя. Операцію робив пластичний хірург в Америці.


Газети не повідомили, хто оплатив Брейвіку серію дуже дорогих пластичних операцій в США. У нього самого у віці 22 років таких грошей явно не було, що випливає з простої логіки і підтверджується автобіографічними даними в його Компендіумі.


Зазначимо, що на фото Брейвіка в масонському вбранні і на фото з рушницею він виглядає років на 10 старше свого віку. Йому можна дати не 32, а 42 роки. Експерти пояснюють це тим, що, згідно мейнстримівській пресі, він приймав стироли.


Американське мейнстримівське видання Examiner призводить фото скромного єврейського юнака Брейвіка до пластичної операції з явно не арійськими губами і повідомляє, що його прооперували не тільки на носі і підборідді, але також на лобі.

ПОШИРЮЄМО! ПРАВДА про шахти, Правда про суцільний злочин власникив та влади!

До теми: ВІДЕО. “Аль-Джазіра” зняла фільм про рабську працю на шахтах Донбасу. БИДЛОЕЛІТНИМ ВИРОДКАМ ДИВИТИСЯ ОБОВ'ЯЗКОВО!