Плінтизмократія проти демократії.

Спочатку було слово

Біблія

Диявол криється у дрібницях

Прислів’я.

Підрубиш корені - вб'єш дерево.

Знищиш історію - вб'єш народ

Українське прислів’я .

Підміна понять, їх перекручення - є найкращим

з методів маніпуляції масами

Йозеф Гебельс.

В усі часи можновладці мріяли про те, як навчитись керувати людьми, підкорювати їх своїй волі. Робити це так наче люди самі того хочуть і прагнуть. Тобто, хотіли навчитися впливати не на свідомість, а на підсвідомість тих ким прагнули керувати. Як же того досягнути, коли нормальні люди не вівці і прагнуть волі більше ніж рабства?

Найлегшим виявилося не суперечити старим, традиційним поняттям і уявленням, а змінити і перекрутити їх первісне значення, звичайно ж, для власної вигоди.

Такої метаморфози зазнало і поняття «демократія». Тільки дуже глибокої, тонкої, майже не помітної і, так би мовити, комплексної, бо з демократією пов’язані ще дуже багато інших понять, які теж довелось піддати підміні, нівелюванню і перекрученню.

Тому, щоби зрозуміти істинне значення демократії треба розкопати його первісне, споконвічне значення і повернути його до життя. Чому ж знадобилося можновладцям перекручувати і перебріхувати це прекрасне поняття?

Та тому, що це поняття глибоко націоналістичне і не толерантне. Демократія – це не влада народу, в нашому кастрованому розумінні цього слова, а влада ДЕМОСУ - громадсько-політичної організації етнічних греків, які проживали у полісах Давньої Греції. До складу демосу входили тільки вільні греки-землевласники (багаті чи бідні не мало значення), це було одне плем’я, один рід. Всі інші мешканці полісу –метеки і раби були чужинцями та іноземцями, напівкровками і вільновідпущениками, які і мріяти не могли про рівні права з громадянами демосу.

Але найдивніше те, що саме метеки і раби завжди найактивніше підтримували демократію проти засилля олігархії і аристократії. А мандрівники завжди обурювалися «розпущеністю» рабів у тих же рабовласницьких Афінах

Тобто, демократія – це одна з форм влади корінного народу, нації на своїй землі, а не терпимість того народу до влади зайд у своїй країні, якою її виставляють хитромудрі маніпулятори свідомістю. Це влада сильної нації, яка надає можливість, також, розвитку представникам інших народів під її захистом, за умови, що вони в жодному разі не посягають на права панівного народу. Але влада та абсолютна і непорушна. І горе тому, хто протиставить себе їй. І це справедливо.

Всім нам з дитинства вдовбували, що демократія – це щось дуже добре, це найвище досягнення політичної думки людства, найбільш досконала і справедлива система управління  державою, яка дає можливість кожному громадянинові приймати участь в управлінні країною або, принаймні, впливати на рішення верховної влади. Скажемо наперед, що погоджуємося з тим, так воно і є. Але….

Нуж бо  спитаймо наших високолобих маніпуляторів: «А що воно таке – демократія?» І почуємо прекрасну лекцію про основні принципи народовладдя, різновиди республіканського правління, цілу їх класифікацію і т.д. і т.п. А головне, про святі демократичні догмати і принципи – Свободу, Рівність, Братерство, про рівність усіх перед державою, як перед Богом.

Та ми ж допитливі і невгамовні, нам же ж усе цікаво, кругом треба сунути носа і докопатися, як то кажуть, до дна. «Звідкіля ж оте диво дивнеє узялося – демократія?», - спитаємо ми. А нам у відповідь, якщо нарвемося на ерудита, посиплють про Афіни, викладуть швиденько цілу тираду про усіляких там пентакосіомедимнів, зевгітів, диакріїв, фетів, розкладуть чим вони одне від одного відрізнялися і хто що там робив. Розповідь заведуть про архонтів, еклесії, ареопаги, гелії, остракізми і хіротонії (от словечко, правда ж?).. Докладно розпишуть про реформи Клісфена, Солона і Перікла, про поганців Писистратидів… Коротше насиплють стільки, що аж голова обертом піде. Фуф, яка складна штука ця демократія! Ну її к бісу… мо’ дійсно класна штука, якщо така складна? Ну то хай так і буде – вірю!!! Демократія – відмінна річ!!!

І за отою облудою і казочками, за отою машкарою з термінів, понять, певним чином викладених історичних відомостей залишиться прихованою справжня сутність демократії, сам її дух, її рушійна сила, суть і сенс існування.

То, може, копнемо до дна?

Візьмемо саме слово «де-мо-кра-ті-я», що воно означає? Слово це, як відомо навіть дрімучому неуку, має грецьке походження. «А що ж воно означає?», - спитаємо ми у себе і звернемося до довідників, щоб не слухати теревені маніпуляторів. Самі з вусами…

Ось тлумачний словник Ожегова С.І. (Словник русского языка.: М.:-1987; «Русский язык», 19-е видання. Під редакцією Шведової Н.Ю.) що там пишуть? Теекс… ага. Перекладу українською: «ДЕМОКРАТІЯ, 1. Політичний лад, заснований на визнанні принципів народовладдя, свободи і рівності громадян». Ну там ще про соціалістичну демократію, буржуазну… То вже од лукавого…

Малувато, чи не так?

Ану ж бо візьмемо Словник іншомовних слів:- Київ – 1974; Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН Української РСР. Слово ж іноземне, де ж його значення ще шукати, як не тут?

ДЕМОРКРАТІЯ (грецьк. Δημοκρατία – народовладдя, від δήμοζ – народ і κράτοζ - влада) – форма політичної організації суспільства, що характеризується участю, формальною або фактичною, народу в управлінні державними справами.

Вже більше але суть та ж сама – НАРОДОВЛАДДЯ!!! Тобто, влада народу!!! Ура!!! Все зрозуміло. А може підемо трохи далі? Ну з владою все більш менш зрозуміло… А що ж воно таке народ в розумінні наших високолобих укладачів словників, які, власне, писали їх на замовлення наших можновладців колишніх і цілком влаштовують наших можновладців нинішніх. Бо інакше вони б їх перевидали зі своїми правками і тлумаченнями.

Як же ж вони тлумачать народ, якому за демократії належить вся повнота влади? Знову гортаємо Тлумачний словник Ожегова…: НАРОД, 1. Населення держави, мешканці країни??? Опаньки, приїхали… А що ж тоді НАСЕЛЕННЯ? На наступній сторінці відповідь: «мешканці якоїсь місцевості (країни, міста)…»

Як це накажете, шановні, розуміти? Це що ж народ і населення – одне й те саме??? Так навіщо тоді лукавити, двома словами одне й те саме позначати? Отже «демократія», за тлумаченнями наших розумників, якщо скласти 2 + 2 - це влада населення? То й називали б тоді її ПЛІНТИЗМОКРАТІЄЮ (від грецького πληθυσμός - населення). Так ні, сунуть нам саме народовладдя.  Ні, щось тут не так, панове, десь ви нас дурите. А ну ж бо розберемось…

Спочатку розберемося зі словом НАРОД і поняттям, яке за ним стоїть. Так от, походить воно від імені слов'янського Бога РОДА і означає «створені, породжені Родом» і означає кревно споріднену (в тому числі і з самим Богом) людську спільноту, яка проживає на спільній території, має спільну мову і традиції.

Повним відповідником слову народ є грецьке слово εθνοζ (етнос) - історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє, звичайно, зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.

Отак!!! Все чітко, ясно, зрозуміло і конкретно. Ось воно - вірне і первинне значення слова НАРОД.

Виявляється, нам замість поняття народу, як єдиного, кревно спорідненого організму підсовують кастроване, потворне поняття народу, як мішанини без усякого зв’язку і спорідненості. Народонасєлєніє якесь…

От ми і знайшли перше перекручення понять, з якого й походить брехливе трактування поняття ДЕМОКРАТІЯ. … почекайте!!!... а що ж тоді воно таке отой «δήμοζ - демос». Нам же ж його пропонують визначати, як «народ». А тепер виходить, що це не так? Дійсно, це не так! Це чергова підміна понять, як і підміна народу – етносу на народ – населення. Так чия ж влада була в тих Афінах?

В Афінах була влада ДЕМОСУ. Це поняття виникло, як вважають історики, близько 508 року до н.е. при  проведенні Клісфеном територіальної реформи в Афінах. Згодом його запозичили інші поліси Греції (а де не запозичили, там пізніше його існування приписали історики для зручності викладення матеріалу). Згодом, це поняття розвивалося, набирало нових відтінків але означало, в принципі, завжди одне – члени дему (громади). Спочатку якогось одного, окремого, а потім всієї спільноти вільних громадян полісу. Тобто, демос це форма громадсько-політичної організації народу-етносу.

Взагалі ж населення, наприклад, Афін поділялося на три, далеко нерівноправні, групи. Найбільша з них, панівна - вже згадуваний нами, демос – греки-іонійці, особисто вільні, власники земельних ділянок, які зосередили в своїх руках всю, без виключення, повноту політичної, економічної, адміністративної, судової і військової влади в Афінах. Нижче знаходились т.зв. метеки – особисто вільні, неповноправні мешканці полісу. Слово μέτοικοι має багато тлумачень але головні з них напівкровка, чужинець. Це були іноземці, яким дозволили поселитися у Афінах, вільновідпущеники, тощо. Вони не були членами громади – демосу, не мали жодних політичних прав і свобод, їм було заборонено володіти нерухомістю (землею, звичайно, теж), вступати до шлюбу з афінянами і афінянками, вони мали сплачувати податок метекійон, зобов’язані були мати покровителя з числа афінських громадян, служити у війську і сплачувати надзвичайні податки, приймати участь в літургіях – державних повинностях. Але їм заборонялося обіймати будь які адміністративні і військові посади. Діти, прижиті афінянами від метеків, не мали права на громадянство і теж вважалися метеками. Ну і третьою групою були раби. З цими все ясно і зрозуміло – прав нема ніяких, особистої свободи нуль, прав на власність нуль.

Але з історії відомо, що метеки мріяли поселитись в Афінах, незважаючи на своє нерівноправне, по відношенню до демосу, становище. А справа в тому, що афіняни створили для них дуже не погані умови. Метеки відігравали значну роль у торгівлі, ремісництві, інших сферах діяльності, не пов’язаних з землеробством. Під захистом демократії вони часто наживали чималі статки і жили цілком заможно.

Отже режим демократії був СПРАВЕДЛИВИМ, а тому ефективним і підтримувався абсолютною більшістю населення.

То який висновок ми з вами, шановні, можемо зробити? Власне, він вже викладений на початку статті. Але повторимося і закріпимо…

 Та модель суспільних відносин і управління державою, яку нав'язують світові в цілому і Україні зокрема не має жодного стосунку до будь якої з форм демократії – це абсолютно протилежний їй, антинародний, лукавий режим, який повинен мати іншу назву – ПЛІНТИЗМОКРАТІЯ. Це режим за якого, на догоду іноземним зайдам (метекам?), панівному корінному народу нав’язується думка, що він не народ, а населення, яке не має нічого спільного зі своєю країною. Нав'язується думка, що такого поняття, як народ у вигляді спорідненої цілісності, взагалі не існує, а нібито існує народ, як маса поодиноких, чужих одне одному, індивідів, якими управляє жменька чужинців.

ПЛІНТИЗМОКРАТІЮ людству підсовують у все нових і нових обгортках – інтернаціоналізм, толерантність, глобалізм, поліетнізм, мультикультурне суспільство, політична нація…

Таким чином, під виглядом повнокровного, здорового, природного поняття демократії, як форми управління, з допомогою якої нація здійснює владу у своїй державі, нам старанно і вперто підсовують плінтизмократію – владу «населення» над нацією і при цьому цинічно прикриваються Свободою, Рівністю, Братерством.

Та яке може бути почуття братерства до іноземців, які грабують мою країну. Таких завжди називали окупантами, загарбниками, грабіжниками, ордою, колоніалістами (і чинили з ними відповідно), але ніколи братами!!! Кожен має свободу вибору, дій, думок, совісті, віросповідання, але ту свободу, яку нав'язують нам, завжди називали ворожим свавіллям і насильством. Як може бути рівним тому хто розбудовує власну країну той, хто прибув на все готове і паразитує на тілі цієї країни? Відповім: НІЯК!!!

Плінтизмократія назвавшись демократією, як зозуленя, вже давно викинула останню з гнізда і править під її іменем народами, а ті, осліплені і збиті з пантелику, коряться їй, бо приймають її за свою матір-демократію. Плінтизмократія вже поставила на межу БІОЛОГІЧНОГО виживання цілі нації – французів, німців, італійців, росіян. На черзі Україна???

Тільки тоді коли корінна нація стане панівною і встановить у своїй країні дійсно демократичні порядки у їх споконвічному, чистому, первозданному вигляді буде встановлено справедливість для  всіх її мешканців.

Слава Нації!!!

Ярема Галайда

135 податків і зборів – Україна поставила світовий антирекорд

ДПА

Поки українські підприємці намагаються щось довести владі, аналітики Світового банку оприлюднили свіжу глобальну доповідь «Податкові платежі — 2011». Ці висновки вражають невідповідністю, доведеною фактами, того, куди рухається у податкових реформах світ, а куди — наша держава.

За даними Світового банку, кількість платежів українських підприємств і громадян до бюджету є найбільшою у світі!

Звіт охоплює 183 країни і дає можливість порівняти податкові умови провадження бізнесу в цілому світі. Ми спеціально розшукали цю понад стосторінкову доповідь у базі даних Світового банку.

«Попри економічний спад, процедура сплати податків стає дедалі легшою у цілому світі. З 2006 року 60% країн внесли значні зміни, щоб платити податки стало простіше. Притім 40 економік домоглися значних реформ торік», — стверджується у доповіді.

З 2006 року податкові платежі зменшилися в середньому на 5%, час, необхідний для провадження звітності, — на тиждень, а кількість платежів майже на чотири, — підрахували аналітики Світового банку.

Порівняння України щодо конкретних показників із більшістю країн просто вражають. За простотою процедур сплати податків ми на 181 місці серед 183 вивчених СБ держав!

Вище від нас в останній десятці латиноамериканські й африканські Ямайка, Панама, Гамбія, Болівія, Венесуела, Чад, Конго, а нижче тільки Центральноафриканська Республіка та Білорусь.

У першій же десятці за простотою сплати Мальдіви, Катар, китайський тепер Гонконг, Сингапур, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія, Ірландія, Оман, Кувейт та Канада.

Інші показники теж свідчать: поширене у світі уявлення про процвітання арабо-мусульманських країн тільки завдяки нафті є надто поверховим. Не тільки природа, а уряди цих держав роблять дуже багато для того, аби світовий капітал ішов туди зі своїми проектами. На відміну, скажімо, від України, яка дожилася до світового рекорду за кількістю податків і зборів — 135! За цим показником знущання з підприємців наша держава «заслужено» посіла останнє, 183-тє місце.

А хто ж зовсім не морочить людям голову «розмаїттям» способів узяти їхні гроші? Не повірите, якщо в нас 135 податкових платежів, то у Швеції — лише два!!! У Гонконгу, Катарі й на Мальдівах — по три. У Норвегії є чотири такі канали викачування грошей до державного й місцевих бюджетів, у Сингапурі — п'ять, Мексиці та Східному Тіморі — по шість, по сім — у Китаї, Естонії, Латвії, Франції та екзотичних країнах Маврикію і Кірибаті.

За часом, який підприємства і підприємці в середньому витрачають на провадження податкової звітності та сплату податків, ми виявилися на 174-му місці — 657 годин на рік! Отже, у цьому пункті в України «прогрес»: десятку найгірших у світі ми не замикаємо, а очолюємо. Нижче від нас Мавританія (696 годин), Чад (732), Білорусь (798), Венесуела (864), Нігерія (938), В'єтнам (941), Болівія (1080) і Бразилія (2600).

Натомість зовсім не відбирає у підприємців час податкове адміністрування на Мальдівах. Інші члени клубу найкращих у цій номінації держав такі: Об'єднані Арабські Емірати (12 годин на рік — у 55 разів менше часу, аніж в Україні), Катар і Бахрейн (по 36 годин на рік), Багами і Люксембург (58 і 59 годин, відповідно), Оман (62), Швейцарія (63), Ірландія (76), Сейшели (76) і Саудівська Аравія (79).

Джерело: Спільна Справа

Мирослав Симчич — Рука Божої кари.

Мирослав Симчич

Початок січня 1945 року відзначився тим, що в Карпатах воїнами УПА було знищено зведену дивізію НКВД разом з її командувачем — генералом, Героєм Радянського Союзу, Сергієм Дергачовим. Своє «геройське» звання і генеральські погони цей енкаведист отримав не за героїзм в боях з німецькими фашистами, на фронті цей «герой» не був і дня, а за активну участь у організації і здійсненні депортацій чеченського та інгушського народів у лютні — березні 1944 року і кримсько-татарського народу в травні того ж року. В Карпати від прибув зі своїм 256 конвойним полком для виконання тих самих злочинів, які він здійснив на Кавказі і в Криму. Та не так сталося як гадалося… Тут «геройські вертухаї» зіткнулися не з дітьми і старими, яких нікому було захистити, а з Українською Повстанською Армією і  з одним з легендарних її старшин — сотником Кривоносом (Мирославом Симчичем).

Треба відзначити, що генералові Дергачову на додачу до прибулого з ним полку злочинців, в Прикарпатті були придані сили 31, 33 і 87 прикордонних загонів та сили місцевої міліції. Таким чином була створена зведена дивізія НКВД, яка заходилася активно боротися з бандерівським рухом. В грудні 1944 перед цією бандою було поставлено задачу захопити селище Космач  і знищити курені і сотні УПА, які дислокувались у цьому районі.

5 січня 1945 року частини цієї дивізії, складені з прикордонників, почали наступ на Космач, з якого бійці УПА вийшли, щоб уникнути кровопролиття серед мирного населення. Виконавши задачу, прикордонники зайняли оборонні позиції на околицях Космача, а у селище вдерлись горлорізи Дергачова. Вони зчинили і місті справжню різанину, грабіж і гвалтування. Тобто, зайнялися, звичною для них з часів Криму та Кавказу, бандитською справою.

В цей час у лісах навколо Космача збирались сили української армії, скликані з прилеглих районів — місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», «Гуцульський» і «Перемога», з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута. Всього — близько 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.

Сюди ж рушила і Березівська сотня першого куреня УНС (української народної самооборони), в якій служив командиром чоти Мирослав Симчич, молодий старшина, який на той час вже відзначився у багатьох боях з загарбниками. Дорогою у селі Шипіт ця сотня розгромила батальйон карателів, але в бою було поранено сотника Мороза, котрий передав командування сотнею Симчичу. Так він і став сотником Березівської сотні.

Коли сотня прибула в район Космача, там вже третій день йшов бій з дивізією Дергачова. Повстанці, оточивши з усіх боків містечко, в ночі атакували позиції конвойного полку і прикордонників. Розслаблене безкарними грабунками і насильствами, воїнство Дергачова впало у паніку. У темряві вони відкрили вогонь по своїх же прикордонниках, що тримали оборону з боку лісу, прийнявши їх з переляку за бандерівців. Додало страху і паніки й те, що українські повстанці зуміли дати хибний сигнал ракетами для авіації яку викликали для підтримки енкаведистські бандити. Бомби, що призначалися бандерівцям впали на голови дергачівців. Зазнаючи величезних втрат і не маючи змоги вирватись з оточення, вони були змушені викликати підкріплення.

Генерал Дергачов прийняв рішення особисто вирушити на допомогу із залишками своєї зведеної дивізії. Але радіограми з воланням про допомогу і рішенням генерала перехопила розвідка УПА.
Завдання зупинити енкаведистський резерв було покладено на Березівську сотню, котру посилили 22 легкими кулеметами, однією 23-мм. протитанковою гарматою, двома мінометами та бійцями з сотні сотника Юрка. Всього Симчич мав під командуванням 215 вояків.

Мирослав прийняв рішення влаштувати засідку на дорозі Яблунів — Космач в урочищі річечки Рушір. Ця операція в майбутньому увійде в усі підручники бойової підготовки партизанських з'єднань, як зразок організації засідок в гірській місцевості. Її вивчатимуть бійці Че Гевари, Дудаєва, Хо Ши Міна.

Бійці Мирослава Симчича розібрали міст через річку Рушір, а самі зайняли ретельно замасковані позиції обабіч дороги таким чином, щоб противник потрапив у вогневий мішок. Два кулемети було винесено далеко вперед для того, щоб вони мали змогу обстрілювати хвіст ворожої колони і не дали можливості для втечі.

Позиції були зайняті повстанцями з вечора 7 січня. А на світанку до зруйнованого мосту прибули 12  (за іншими даними — 15) вантажних «студебеккерів» вщент забитих карателями. Серед тих «студебеккерів» рухалась легкова автівка з генералом Дергачовим. Сніг, що випав вночі, запорошив сліди і ще краще замаскував позиції бійців сотника Симчича. Вислана Дергачовим розвідка не змогла викрити засідку.

Дергачівське вояцтво посипалось з автівок і почали шикуватись для переправи через потік. В цей момент сотником Симчичем було подано команду: «Вогонь!!!». Кара Божа, а може й Аллаха наздогнала катів вайнахів, кримських татар і українців в урочищі Рушір.

Поранений в цьому бою, Мирослав Симчич стікаючи кров'ю продовжував керувати боєм поки не знепритомнів. Командування взяв на себе сотник Юрко.

В ході двохгодинного бою практично вся колона була знищена кинджальним вогнем кулеметів і артилерії народних месників. За відомими даними в цьому бою загинуло 376 енкаведистів, ще 53 померло від ран і обморожень у шпиталі. Загинув і сам сумнозвісний кат генерал Дергачов. Результатом цього бою стало, також, повне знищення зведеної дивізії НКВС у Космачі, котра так і не дочекалась допомоги.

Сьогодні Мирослав Симчич проживає у своєму рідному селі Вижній Березів біля Коломиї. Цього року він відзначив своє 88-річчя. 32 з половиною роки з них він провів у більшовицьких в'язницях та концентраційних таборах. Крім цього бою він провів в цілому 42 бої, з яких виграв 40, а два закінчились «у нічию».

Легендарний герой України, якого можна сміливо вважати і національним героєм-месником  чеченців, інгушів та кримських татар, всім своїм життям показав майбутнім поколінням приклад незламної віри у перемогу справедливості і торжество національної ідеї. Він став наочним прикладом того, як має бути покаране Зло!!!

За нашу і вашу свободу!!!
Ярема Галайда

До теми: Мирослав Симчич - Кривоніс

Споживчий кошик українця виявився гіршим, ніж пайок військовополоненого у 1941 році

106 грамів хліба, 5 грамів сала і 25 грамів ковбаси, півтора стакана молока та 250 грамів картоплі на день, пара шкарпеток та колготок на рік, одна пара білизни на 5 років – це не тюремні норми, а рекомендований державою так званий споживчий кошик для українців.

У світі існує два види прожиткового мінімуму: соціальний, що враховує культурні потреби населення, та фізіологічний, необхідний для фізичного виживання людини (споживчий кошик). Останній розробляли на випадок війни з розрахунку норм харчів про продуктових картках.

Виходить, Україна досі живе у тяжкі воєнні часи. Для порівняння, у 1941 році пайок для німецького військовополоненого, що утримувався у сталінських таборах, був майже удвічі більшим - 600 грам. У перерахунку на день, німецьких полонених під час війни годували так, як українців хочуть нагодувати у мирний час за 66 років після війни.

Можна порадіти за те, що в продуктовому мінімумі українців є пів'яйця на день і молоко, чим німців обділили. Також населення повинно отримувати, на думку влади, на 35 грам більше солодощів, ніж німці в дні війни. Хоча в пайці полонених, на відміну від загальноукраїнського кошика, були присутніми ще й борошно, томат-пюре, а в кращі часи і горох, квасоля, сухофрукти та кава.

Мабуть, і одягали їх не гірше, ніж українців сьогодні, бо, скажімо, чоловічі зимові черевики за споживчим кошиком можна придбати раз на 12 років. На 8 років нашій людині має вистачити одного пальта.

Як заявив заступник міністра соціальної політики Надрага, держава пішла на зустріч громадянам, збільшивши норми споживання аж по 60 позиціях переліку з наявних 432. Профспілки та представники громадської експертизи, з якими узгоджували новий обов'язковий набір, наполягали на більш суттєвих змінах, але на ці благі наміри грошей у бюджеті не вистачило.

Скажімо, в Англії у споживчий кошик закладено шампанське та пиво, а ще МР3-плеєр з музичними записами. Крім того акустична гітара і великий перелік товарів для дому, включаючи дверні ручки та витрати на садівника. Кошик США передбачає витрати на тютюнові та алкогольні вироби, витрати на освіту, мобільний та комп'ютерний зв'язок. А французи заклали у свій споживчий кошик навіть витрати на відвідування перукарні, купування лаків для волосся, гелів для душу та інших численних косметичних засобів, без яких сучасне життя неможливе. Крім цього передбачені кошти на няню для дитини, апарати для виправлення зубів, оренду автомобілів, проїзд на таксі, а також їжу для котів та собак.

Виходить, за світовими стандартами, чим повніше кошик відображає вимоги часу, тим багатша країна. Лише українці не відчувають цієї динаміки, живучи за стандартами воєнних часів минулого століття.

АРАТТА 

ПРИЧИНА СМЕРТІ: УКРАЇНЕЦЬ

Англійські вчені про українські корені індоєвропейських (арійських) мов

The Story of English

Мови майже однієї третини людської раси мають те, що Вільям Джонс назвав "спільним джерелом". Десь між 3500 і 2500 роками до нашої ери, індоєвропейська громада, яка була, вірогідно, заснована у Центральній Європі, рушила на схід і захід.


Декілька років тому в газеті "Слово Просвіти" прочитав я, що в Об’єднаному Королівстві (колишня Велика Британія) видана книжка про історію англійської мови. Я зацікавився нею, і захотілося її почитати… Нарешті, я придбав її…

Виявляється, що 2 лютого цього року українці мали б відзначати, якщо не святкувати, 215 років з дня, як на мене, надзвичайної події, про яку ви дізнаєтесь нижче…

Пропоную переклад трьох з половиною її сторінок другої глави книги "Розмова про англійську" (The Story of English) щодо материнської мови. Вважаю, що кожен українець має знати те, про що в ній йдеться. Сподіваюсь, також, що багатьом стане соромно за ту неповагу, яку вони виявляють до своєї рідної мови, особливо, коли дізнаються як шанують українську мову носії тієї мови, яка має шанс стати у світі найпоширенішою…

Переклад є повним, наскільки моє знання англійської дозволило це зробити, але не адаптованим. Я навмисно не змінював стилю англійської мови і не покращував художні якості українського тексту, щоб запобігти можливих подальших перекручень, бо так частенько буває, коли важливі, основні, тексти попадають до несумлінних рук.

* * * * * 

Те, що найкраще продається у світі

РОЗМОВА ПРО АНГЛІЙСЬКУ
THE STORY OF ENGLISH

Robert McCrum, Robert MacNeil, William Cran
Третє перероблене видання
Видавництво – Penguin books

На початку 1980-х автори вели цикл телевізійних передач про англійську мову на ББС, який потім видали як цю книгу. Запис телевізійних передач також є у продажу. 

Розділ 2. МАТЕРИНСЬКА МОВА

Виготовлення англійської мови є історією трьох вторгнень і культурних революцій. В найпростіших термінах, ця мова була принесена в Британію німецькими племенами, англами, саксонцями та ютами, вона була під впливом латинської та грецької мови, коли Святий Августин та його послідовники навернули Англію до Християнства, витончено збагатили її данською, і, в решті-решт, трансформували її норманці, які розмовляли французькою.

З самого початку англійська була підступним гібридом, зробленим під час війни та миру. Вона була, за словами Даніеля Дефо, "вашою романо-саксоно-дансько-норманською англійською". Протягом тисячі років, низка насильних і драматичних подій створили нову мову, яка, з часів Джеффрі Чосера, була зрозумілою сучасним очам та вухам без якоїсь допомоги.

Англійці назавжди сприйняли змішану кров їхньої мови. Існувало розпливчасте розуміння того, що вони є частиною родини європейської мови, але те було не до 18 століття, яке старанним дослідженням талановитого лінгвіста-аматора почало розгадувати дійсну протяжність цієї загальної спадщини.

"Спільне джерело"
У ранні часи британського панування в Індії (Raj – чи не це саме слово є визначенням нашого Раю?), сір Вільям Джонс, британський суддя, який перебував в Індії, представив дивовижне звернення до Азійського товариства у Калькутті – плоди його досліджень стародавнього Санскриту. Попервах, як ревний законознавець, Джонс мав намір ознайомитися з індійським місцевим зводом законів. На його здивування, він відкрив, що Санскрит породив дивовижну схожість двох інших давніх мов, з яким він був обізнаний, латинською та грецькою.

Санскритське слово для батька, переписане з екзотичної абетки, яке виписалось як pitar, дивним чином подібне, як він спостеріг, до грецького та латинського pater. Санскрит для мати був matar; латинською, як то було у його шкільні часи, воно було mater.

Досліджуючи далі, він відкрив десятки подібних відповідностей. Хоч він і не був першим, хто помітив ці подібності, але до сіра Вільяма Джонса жоден не вивчав їх систематично. Санскритська мова, він об’явив це Азійському товариству ввечері 2 лютого 1786 року, розділила з грецькою та латиною "сильнішу спорідненість… ніж яку вони, можливо, мали б через випадок; таку сильну, насправді, що філолог не міг би розглядати їх усі три без віри, що вони виникли з одного спільного джерела, якого, можливо, вже більше не існує".

Два століття лінгвістичного дослідження тільки зміцнили основну пропозицію сіра Джонса. Ми тепер знаємо, що мови біля однієї третини людської раси вийшли з цього індоєвропейського "спільного джерела". Вони включають європейських нащадків латинської, французької, іспанської, великі слов’янські мови, російську (тоді, мабуть, сір Джонс і гадки не мав, що існує мова українська, тому усе й віддано "російській". Що ж від великого сіра Джонса чекати, якщо ми й самі ще не даємо собі ради з цим.), кельтські мови, ірландську і шотландсько-гельську, і відгалуження німецької – данську та англійську.

Другий важливий прорив у пошуку правди щодо "спільного джерела" прийшов від фольклориста Якоба Грімма, більше відомого, разом з його братом Вільгельмом, як збирача казок. "Закон Грімма" встановив важливий зв’язок між p в латині (piscis) і f у англійській мові (fish). Таким чином, німецький vater (fatherанглійською) має той самий корінь, що й санскритський/латинський pitar/pater. Було також знайдено, що слова, такі як me, new, seven та mother, поділяють цей спільний родовід. Тепер індоєвропейська основа для спільного джерела стала ясною.

Часом кажуть, що ви можете вивести історію людей зі слів, якими вони користуються. Кмітлива детективна робота серед майже п’ятидесяти давніх словників зараз привела до відтворення способу життя зниклих людей, перших індоєвропейських племен, далеких предків сучасної Європи. Зі слів, які вони використовували, слів для зими та коня, цілком ймовірно, що індоєвропейці жили напівосілим, напівкочовим життям. Вони мали домашніх тварин – волів, свиней та овець, вони виробляли шкіру та ткали вовну, орали лани і вирощували зерно. Вони мали встановлені громадські та сімейні уклади, і вони шанували богів, які є ясними батьками-попередниками індійських, середземноморських та кельтських божеств.

Ким були ті люди і де вони точно мешкали є гаряче обговорюваною таїною. Відповідно до міту про Еденський Сад, вони жили на родючому півмісяці Месопотамії, але ця теорія була підірвана археологією 19 століття. Сьогодні є такі, хто доводить на користь Курганської культури російського степу, інші – на користь хліборобської культури долини Дунаю. Дати змінюються від 6000 до 4500 років до нашої ери.

Найширше сприйнята теорія поселяє індоєвропейців у холодному північному кліматі, в якому спільні слова дляснігу, бука, бджоли, та вовка грають важливу роль. Більше того, жодна з цих доісторичних мов не має слова для моря, яке б ми могли знайти. З цього, та з нашого знання природи, ясно, що індоєвропеєць мав жити серед країв дещо на північ від Чорного моря (Мал.1).

Дві інновації сприяли розпадові цього Центрально-європейського суспільства: кінь та колесо. Одні індоєвропейці почали рухатися на схід і, з плином часу, заснували індо-іранські мови Кавказу, Індії, Пакистану і Ассаму.

Інші посунули на захід до м’якшого клімату Європи. Цих нащадків знаходять в Греції, Італії, Німеччині і на Балтиці. Вважають, що як Рейн (Rhine), так і Рона (Rhône) беруть свої назви від індоєвропейського слова, яке означає потік, течія (flow). Англійська має багато спільного з усіма цими мовами.

Слово, подібне до брат (brother) має очевидну подібність до його індоєвропейських родичів: broeder (данська),bruder (німецька), phrater (грецька), brat (російська, хоч, звичайно, що українська, перш за все), brâthar(ірландська), bhratar (санскрит). 

Малюнок 1: Батьківщина (дім) індоєвропейців. 

Мови майже однієї третини людської раси мають те, що Вільям Джонс назвав "спільним джерелом". (Ось чому, наприклад, санскритське слово deva схоже на англійське слово divive – божий, святий.)

Десь між 3500 і 2500 роками до нашої ери, індоєвропейська громада, яка була, вірогідно, заснована у Центральній Європі, рушила на схід і захід. Сьогодні, індоєвропейська родина мов розтяглась від Гебридських островів на заході до Індійського субконтиненту на сході, і включає нащадків латини, таких, як французька та іспанська, слов’янські мови європейської Росії, кельтські мови Ірландії, Уельсу і Шотландії, і німецькі мови, такі, як данська, голландська та англійська. 

Джерело: 

Васильєв Олександр Дмитрович, доктор фізико-математичних наук

КШАТРІЇ

Козак Мамай у стані медитації, 18 ст.
(руки складені подібно до індійської йогівської вправи Дх'яні-Мудри )

Кша́трії (санскр. क्षत्रिय kṣatriya, «пануючий, владний, шляхетний»), також ра́джан (санскр. राजन् rājan, «повелитель, пан») — одна з чотирьох варн в традиційному арійському суспільстві,  шляхетна каста правлячих воїнів, друга за значимістю після брахманів, що складалася з володарюючих воїнів. Традиційно правлячий чи військовий клас належав до цієї варни. З цієї варни в Давній Індії обиралися царі. Рама був кшатрієм з роду Сур'яванші. Також Крішна був кшатрієм з роду Чандраванші.

В стародавньому ведичному суспільстві Індії, варна особи приписувалася на основі здібностей (ґуна) , поведінки (карма), та природи (свабгава). 


Веди так характеризують цей санскритський термін: "Кшатрії – люди сили й дії, котрі відмовляються від свого життя задля справи; члени другої за значимістю з чотирьох страт (шарів); правителі, воїни, керівники; у символічному плані "Божественна сила в людині". 

На санскриті, термін кшатрія походить від слова кшатра, що означає "панування, владу, уряд" від кореня кші "правити, керувати, володіти". Староперське кшаятія (імператор) та ксшатра (володіння) є спорідненими термінами, так само як і перські слова шах (імператор) та шахр (місто, панування). Термін визначає шляхетний стан.

До обов’язку (дхарми) кшатріїв належить захист слабких, встановлення закону та порядку в матеріальному світі. Для цього кшатріям надані особливі права. Вони єдині з усіх варн мають право карати (до вбивства включно) тих, хто не шанує дхарму та відходить від норм поведінки і моралі власної варни. Кшатріям пробачається гнів та інші прояви пристрасті, бо це природньо необхідно для виконання кшатріївських обов’язків.

Кшатрій зобов’язаний за будь-яких обставин захищати п’ять типів людей: Брахманів, старих людей, дітей, жінок, хворих, а також тих, хто не в змозі сам себе захистити та просить кшатрія про допомогу.

Кшатрій не є звичайною людиною шляхетного походження – це набір певних якостей. Вважалося, що навіть людина, яка не мала військового вишколу та була підкинутою в родину іншої варни, будучи кшатрієм, у будь-якому випадку завжди проявлятиме такі якості, як шляхетність, правдивість, добре володіння зброєю, силу, витривалість (Карна). Саме ці властивості ведуть кшатріїв до отримання статусу правителя.

Третього квітня Іванові Дем’янюку виповнюється 91 рік. Многая Літа!

Нащадки німецьких нацистських виродків знущаються
 з українського ветерана війни І. Дем`янюка 

Третього квітня в’язню німецької буцигарні Іванові Дем’янюку виповнюється 91 рік.


Листи, телеграми підтримки та привітання можна надсилати на адресу Івана Дем’янюка, на жаль, безпосередньо до німецької в’язниці. Адреса:

John Demjanjuk
Justizvollzugsanstalt Munich
Stadelheimer Str. 12
81549 Munich
GERMANY

Попередження: Тюремну пошту можуть переглядати німецькі спецслужби. 


До теми:

Третя заява Івана Дем’янюка, Німеччина

Іван Дем'янюк: Я звинувачую - Німеччина винувата

Заява Івана Дем`янюка

Элеонора Шифрин - Процесс Демьянюка

Нова енергетична ініціатива президента США Барака Обами може знищити і без того конаючу Росію.

кацапня

Нова енергетична ініціатива президента США Барака Обами може нанести потужний удар по експортних прибутках Путіна-Мєнделя (Мєдвєдєва), та знищити і без того конаючу Росію. План Обами передбачає зменшення на третину  споживання імпортної нафти, шо може обвалити світові ціни на нафту до 10-20 доларів за барель. 

Цей сценарій може стати реальним ще й тому, що не тільки США, але й ЄС та Китай, планують замінити нафту іншими джерелами енергії.  

Анатолій Лупиніс: “Мафія — майбутнє нашого політичного життя”

Анатолій Лупиніс виступає на Сесії УНА та УНСО
(Київ. 1993 р.)

Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість, як методу досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні “провідників-інтелектуалів” є найвищого ґатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така – незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі – від націоналістів до комуністів, обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні – ковбасу через відокремлення, інші – ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного – дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою й омегою української політики.

Кожна ціль вимагає відповідних засобів. Якщо відкинути демагогію слів та придивитися до їх носіїв, то стане зрозумілим, що й структура самих партій є пристосованою до володіння саме годівницею. За структурою й методами діяльності – це зграї. “Пахан” – зверхник на чолі. Під його особу певні зовнішні сили “башляють” гроші, технічні засоби. “Пахан” у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. “Пахана” оточують “пристяжні”, які властиве “тримають масу”, ділять здобич та накидають “лінію партії” масам. Дехто з них мріє стати “наглядачами”, а якщо це не вдається, – вони відокремлюються зі своєю “кодлою” й творять нову зграю. В їхніх руках знаходиться й бізнес організації: перепродаж літератури, символіки, матеріальних цінностей, просто шахрайство та побори. З цих двох статей доходу “вкладення” на “пахана” та “навар” з бізнесу й складається прихідна частина партійного бюджету, розходна ж має з головними статтями гроші на новий бізнес, платню функціонерам та хабарі партійному “лоббі” в місцевих та центральних структурах.

“Пахана” та “пристяжних” оточує “шобла” – ті, хто вже відчув “смак падла” та, повні надій на легкий хліб, рвуться “в долю”. Вони – головний конкурент старих “пристяжних”, надія й опора “пахана” в конфліктах, але одночасно й “кодла” окремих “пристяжних”, майбутні “пристяжні” в нових зграях. Вони за межами “діла”, але під їх впливом знаходиться певна кількість “мужиків” – рядових членів організації та симпатиків. Їх обов’язком є відпрацювання грошей замовників, творення ілюзій масовості та якоїсь “діяльності”. Вони щасливі своєї причетності до “великої справи”, бо нічого більше, крім неприємностей, вони з того не мають. Частина “мужиків” “сучиться”, трафляє до “шобли”, частина найбільш розумних та порядних відходить від політики, а невиправні оптимісти в надії “знайти щось справжнє” переходять до іншої зграї.

Якщо формою організації є зграя, метою – годівниця, то методою просто мусить бути інтрига. Пліткарство, змови, боротьба “всіх проти всіх”, лиття бруду на опонентів – ось власне й весь арсенал засобів українських партій від КПУ до УНП, не виключаючи Руху. Всі вони є провідниками політики зовнішніх сил, бо знаходяться під іноземним контролем, на іноземному утриманні. Завдяки своїй нечистоплотності партійні структури давно вже стали угіддям шпигунської та провокаторської діяльності, середовищем для вибору агентів та знаряддям й дахом для шпигунських операцій.

У подібних Україні “збалканізованих” суспільствах це явище профанації політичної діяльності не є чимось винятковим, скоріше характерним. Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які воно викликає. Це – економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості.

Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами “традиційної” політики. Людське суспільство, як й звичайний натовп, є далеким від розуміння власних інтересів. Задля впровадження цих інтересів у життя, воно повинно опиратися не на здеорганізовану аморфну масу “суспільства взагалі”, а на своїх окремішніх свідомих зацікавлених, конкретних соціальних угрупувань, верстви.

В умовах Совітської імперії та України з їх розпадом чи з незформованістю організованих сил суспільства, спиратися можна лише на організаційні (кастові) структури, чи, вірніше, їх залишки. Себто об’єднувати рештки організованих сил суспільства на клановій, мафіозній основі.

В своєму сучасному значенні поняття мафії чи клану означає обов’язково злочинне поєднання різних суспільних структур в одну систему. Але злочинну чому? Лише тому, що протистоїть офіційній системі правова “легальність” якої ще не означає її правости. І КУ-КЛУС-КЛАН на півдні США, і класична так звана. “Мафія садів” – Коска на Сіцілії – виникли як відповідь на загрозу існуванню традиційного національного суспільства після розгрому його державницьких інституцій зовнішніми силами. Тільки таке, не зв’язане комплексом законів, нав’язаних загарбником з метою утвердження чи то “легалізації” свого панування, таємне всепроникаюче об’єднання могло захистити національно свідому особу від поневолення колаборантами та чужинцями, національну культури й цінності буття від зденаціоналізації, деградації та цілковитої загибелі. В умовах розпаду державних структур, неефективності їх діяльності в “легальному” вигляді виникали й таємні кастові організації. Коли державна поліція вже корумпована до того, що не може вести боротьбу зі злочинністю, цю боротьбу перебирають на себе поліційні “ескадрони смерті”: коли суд присяжних не карає злочинців, це робить суд Лінча; коли розкладається військо – ті що лишаються вірними, творять “Фрейкори” або “Добровольчєскую Армію”; коли забороняють мати власну розвідку, вона твориться приватно, як “Нунтія” або “Організація Темна”.

Все це є нормальні процеси самоорганізації суспільства, постання “знизу” альтернативної державності як вищої форми національного резистанцу. В умовах України така держава вже була один раз створена. Її творець ОУН й була саме такою всепроникаючою мафіозною структурою. Але зі смертю славнопам’ятних Шухевича та Бандери ця ОУН скінчилася. Скажемо прямо – її більше немає. При всій своїй вірності ідеї та щирості намірів, добродії за кордоном не є центром, проводом національного відродження України. Властиво, вони так й лишилися “Закордонними частинами”, тільки тепер уже без організації. Їхні спроби створити собі ЗЧ в Краю є отим самим “творенням враження”, якщо не “відробленням грошей”. Кожне намагання ЗЧ вийти з кола функцій запілля, себто постачання, школення кадрів з Краю, напрацювання прихильної опінії світової публічности щодо подій в Україні, призводитиме до нових непорозумінь, помилок, провокацій КГБ, затримки розвитку національної справи. Невже панове “з-за калюжі” не розуміють, що в структурах, творимих ззовні не є можливим зберегти “чистоту рядів”, що “виїздники”, з якими вони здебільшого працюють “там”, є верствою до сих пір контрольованою КГБ, що “заїжджі гастролери” під час своїх короткотривалих візатів оточені щільним кільцем тих, хто чекає подачки або просто топчеться по п’ятах, а тому не знають тих, хто дійсно працює. Добродії з-за кордону, найчастіше та найохочіше погоджуються з вами ті, хто втирається у вашу довіру за завданням КГБ, чи під його контролем. Ви не бачите нових сил, обертаєтесь весь час в одному й тому ж колі старих бійців, наскрізь пенетрованому КГБ.

Результати відомі. Де, на що пішли гроші та матеріальні засоби, пожертвувані на національну справу? Добре, якщо не на Володимирській чи не на потреби КГБ, а лише на чорний ринок та люксусове життя “панів провідників” тут. Третій рік саботується розвиток національної справи. І це в час, коли імперія ось-ось впаде, постане хаос, почнеться (власне уже починається) катастрофа. Після цього найпростіше й цілком відповідним українським політичним традиціям було звинувачення в зраді. Воно є універсальним й ним можливо пояснити все, що не розумієш. Але ж будемо розумними людьми. Хвіст не може вертіти собакою. Що можливо побачити, в чому можливо розібратися з такої відстані, при такій різниці світосприйняття? Ви чужі в цьому світі, панове, так само, як й ми в вашому. То ж давайте кожен робитиме свою справу. Україна є тут, боротьба точиться тут. Організація Українських Націоналістів так само мусить бути тут. Нова ОУН буде пам’ятником ОУН, буде пам’ятником ОУН Коновальця, Шухевича, Бандери. Вона змагатиме осягнути поставлені ними цілі боротьби й виконати тим самим історичну місію ОУН. Разом з тим, ця організація буде цілком новою, сучасною, опертою на власну синтезовану ідеологію в основі якої лежатимуть кращі традиції визвольного руху та досвід інших національно-визвольних організацій. Вона творитиметься за мафіїстичним принципом, на засаді пов’язання в систему різнорідних доповнюючих одна одну структур.

Офіційно ці структури можуть бути й не зв’язаними в одне ціле, виступати як окремі, навіть протилежні за напрямами своєї дії, організації. Члени її можуть й не знати на що, в ім’я чого працюють. Достатнім буде, якщо ключові посади в них обійматимуть люди Організації, які втілюватимуть потрібну їй політику. В умовах початкової кадрової бідності це буде єдиною можливістю швидкого зростання меж організації, її впливів.

Слід продумати й принцип відбору кадрів. Особи, які рекрутуються з дотихчасових “колополітичних” кіл, є достатньо зіпсованими атмосферою “політичного життя”. До того ж вони, як правило, не мають ні фахових навичок, ні досвіду практичної діяльності. Нині, за умови великих змін в імперських структурах, виникає можливість рекрутації осіб, звільнених з державної служби. На відміну від “маргиналів” вони мають освіту й досвід, а їхня жага порахунків з системою є певнішим мотивом діяння, ніж абстрактне бажання справедливості. Фахівців політичних кіл відбивають кола бізнесові. До цих пір політиками ставали лише ті, хто не міг пристосуватись у бізнесі. Але, якщо раніше, в умовах підйому коньюктури, конкуренція чи союз з бізнесом були неможливі, то зараз, в обставинах спаду й антибізнесової кампанії, це стає пожаданим для обох сторін. Бізнес потрібен політиці як джерело фінансування, політика – бізнесові як виразник та провідник його інтересів. Такий взаємозв’язок визначає зверхництво бізнесу. Для недопущення цього існує мафія з методами популярного, доступного й найтупішим пояснення суті справ. Таким чином, на часі контакти з кримінальними колами. При всьому їх небажанні влазити в політику, остання зачіпає й їх, вимагає певної участі. Як би там не було, а “брати касу” приємніше з “ідейних міркувань”.

Мафіозів поважають, бо бояться. Член українських політичних організацій нині викликає хіба що співчутливу, поблажливу посмішку. Це відношення оточення слід переломити: “Захоплення й страх мусите викликати ви в одномірних”. Щоб там не було, а совітське суспільство призвичаїлося до терору. Зворушити його може хіба що міцне “кровопускання”. З цією метою необхідно активніше вдаватися до практики “психологічного терору” як невід’ємного елементу впливу на суспільство.

Слід переглянути стосунки з іншими організаціями й державними структурами. Піти на компроміс, домовитися є можливим навіть з ворогами, тільки не з конкурентами. Ті, хто разом з вами змагають до однієї цілі якраз і є справжніми ворогами. Компроміс з ними неможливий. Україна, яку будують Рух чи УРП, не буде нашою Україною. В цій Веймарській “банановій” республіці ні націоналізмові, ні націоналістам місця не передбачено. Пора відкидати сентименти недавнього минулого на кшталт “сиділи разом”, “разом вистоювали на мітингах”… Практична корисність особи справі націоналізму мусить стати критерієм поділу на “своїх” та “чужих”.

Означені цілі й шляхи їх досягнення вимагають від усіх осіб та організацій, які вважають себе націоналістичними хоча б неформального, ділового порозуміння дій на майбутнє. До речі, це в традиціях мафії. Будемо відвертими, панове, кожен з нас прагне реалізувати себе в служінні націоналістичній ідеї. Це мимоволі викликає конкуренцію. Існують тільки два шляхи її подолання: зменшення числа конкурентів – цей шлях взаємних інтриг та порахунків практикувався до сих пір; розширення кола однодумців завдяки об’єднання під стягом націоналізму нових верств населення. Останній шлях здається кориснішим і для нас, і для справи. В Україні на всіх стане і праці, і слави, і стінок, до яких нас можуть поставити. Через осягнення такого порозуміння могла б бути робоча зустріч провідників та представників усіх націоналістичних організацій.

Підстави нашої величі

Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

Згадав про існування цього шляху до ринків Сходу в середині І століття після Р.Х. колишній супротивник – Рим. Намагання римських полководців пробитися до Індії традиційним для античного світу шляхом, повторити похід Олександра Македонського, не увінчалися успіхом. Римська експансія наштовхнулася на шалений спротив персів й далі Єфрату не пішла. Поразка призвела до колосальних збитків у римській торгівлі. За імпорт з Індії та країн Сходу Рим був змушений переплачувати значні кошти посередникам. Геній Нерона, імператора Риму, полягає саме в тому, що він оцінив тоді геополітичне положення Понту та України-Скіфії. Він звернув увагу на ці терени як на новий шлях до багатств Азії. Територія України, на його думку, могла б стати чудовою базою для легіонів Риму де можна було б зимувати, тримати резерви й звідти йти прямо до серця Азії. План цей приписує, зрештою, професор Ростовцев ще Цезареві, але впровадити його в життя спробував лише Нерон. Все північне узбережжя Чорного моря Нерон накрив сіткою військово-стратегічних фортифікацій. Він посилає Плавта Сільвіна, щоб той відновив фортифікаційну систему боспорських царів в Україні. З північних окраїн імперії пливуть когорти, йдуть війська з Македонії, з островів Середземномор’я. Війська сконцентрувалися для наступу в глибину Азії через гирло Волги й Каспію. Але наказу наступати не отримують. У 63 році Нерон покінчив життя самогубством. Перед смертю він відкликав до Риму більшість когорт з українського плацдарму. Там залишились лише кіпрська, тракійська та скіфська когорти. Свідчення щодо цього є в “Анналах” Тацита: “Місто (Рим) було переповнене надзвичайною кількістю військ. До них ще приєдналося багато військ з Германії, Британії, Індії, що їх Нерон закликав до себе й скерував до Каспійської Брами. Тепер він відкликав їх усіх назад”.

Київський Каганат, що постав на берегах Дніпра в ІХ-ХІІІ століттях, розвинув традиції попередніх поколінь. Основним напрямком руської експансії стає Кавказ та Каспій, а метою зовнішньої політики Київської Русі – здобуття міст та фортець, через які пролягав один з найважливіших торгівельних шляхів світу – Великий Шовковий Шлях. На заваді експансії Русі на Схід стояли дві могутні держави того часу – Візантія та Хазарський Каганат. Першочерговим завданням київських каганів-імператорів стає відвоювання земель царства Мітридата – Криму та Причорномор’я. Вже за часів Аскольда та Діра стають “доброю традицією” регулярні походи на Візантію й Кавказ. У 40-і, 60-і роки IX століття руси здійснюють напади на візантійські володіння в Криму, наслідком яких є контроль Києва над Кубанню, Доном та частиною Північного Причорномор’я. Ці здобутки підтверджуються тим, що походи Русі на Каспійське море не були б можливі, якби вона не почувала себе вдома на нижньому Дону – подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижньому Дніпрі.

За угодою Ігоря з Візантією 944 року, руський князь зобов’язується не перепускати на кримський бік чорних болгарів, що жили на Кавказькому березі Азовського моря. З цього виходить, що київський князь повністю контролював на той час Керченську протоку. Стара Фанагорія, що з VIII столітті в руських джерелах зветься Тмутаракань, є в числі руських володінь вже за часів Володимира, але наведений договір показує, що ті краї належали київському князеві ще в 1-й половині Х століття. Другий параграф тієї ж угоди, де князі руські зобов’язуються не воювати грецьких міст у Корсунськім краю та не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Русі допомогу – вказує на те, що Руська держава переходила й на кримський бік протоки, а руські князі пробували розширити свою присутність в Криму, відвойовуючи візантійські міста. Таким чином, спираючись на басейн Азовського моря, Київська держава могла вільно здійснювати свою східну політику. Перші спроби колонізувати Кавказ та Каспій були здійснені в останній чверті IX століття. Знаний історик Табаристану (південний берег Каспійського моря) Ібн ель-Хасан (його історія написана 1216/17 роках) пише, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (на території сучасного Ірану), але військо Абу-Зейда знищило нападників. (Абу-Зейд володів Табаристаном між 862 та 884 роками). Русичі повторили свій похід на Абесгун у 909-910 роках. У 912-913 роках відбувся новий похід, в якому українське військо дійшло до міста Гяджі (сучасний Азербайджан) та до іранського берега Каспію. Цікавим є шлях, яким русичі потрапляли до Каспію. Вони проходили на човнах Доном й звідти, переволочивши їх суходолом до Волги, йшли до Каспійського моря. І хоча такий історик як Масуді в оповіданні про похід 912/913 роках каже, що хазарський уряд тоді пропустив Русь на Каспій добровільно, але є очевидним, що ці походи були хозарам зовсім не до душі й коли вони їх не зупиняли, то тільки тому, що не мали сил протидіяти Києву в цьому регіоні. Лише коли Ігор 939 року захопив дуже важливе місто Самкерц (нині Тамань), хозари спромоглися на тимчасову відсіч русам у 940 році. Але вже 944 року Ігор здійснив новий похід на Кавказ. Русичі взяли місто Дербент, потім Ширван, Курою піднялися до столиці Аррама (Албанії) Бердаа (сучасний Азербайджан) та захопили її. Але, як повідомляє Ібн Міскавей, вони не пограбували місто, а стали в ньому табором. Можна зробити висновок, що місто повинно було стати базою для подальшої експансії Київської Імперії в бік Ірану.

У місті спалахнула жахлива епідемія дизентерії й русичі були змушені покинути місто (в якому вони пробули близько року) та повернутися додому. Останню крапку на існуванні Хозарії поставив у 964-968 роках молодий український каган Святослав. Його походи на Волзьку Булгарію та Хозарію закінчилися блискучою перемогою, внаслідок якої контроль Святослава поширювався на землі Північного Каспію з частиною Волги, Дону, Кубані та Кавказу. Вперше з часів Мітридата українська держава контролювала стільки стратегічно-важливих територій. Як зазначає М.Грушевський: “Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, якби не виникла терміново болгарська справа в планах Святослава, ми слідом почули би про руський похід на південне Каспійське узбережжя”. На думку багатьох істориків, смерть Святослава, така бажана для Візантії, яка усвідомлювала небезпеку для своїх східних володінь з боку міцніючої Київської держави, й не дала здійснитися цьому планові. Після Святослава Київ спромігся лише зміцнити свою владу на контрольованих територіях, та й то ненадовго. Процес розпаду Київської Імперії поклав край здобуткам Святослава та Ігоря. До часів Великого Литовського князівства русичам було не до Криму та Кавказу. Намагання литовських князів підпорядкувати собі хоча б Північне Причорномор’я скінчилися поразкою. В цьому регіоні з’явилися нові “буйні” тюркські етноси, що й опанували ці терени на довгі століття.

Не дивлячись на поразки, ідея українського варіанту “Drang nach Osten” залишалася дуже популярною серед українців. Навіть не маючи власної держави, вони змушували державу, до якої вони входили, воювати за потенційні українські інтереси на Сході. Польський історик О.Гурка підкреслює, що Польщі, завдяки пов’язаності з козацькою Україною, цілком непотрібно й шкідливо втягуватися в конфлікт на Півдні (Дунай, Чорне море), який їй цілком чужий. Так само Україна цілком змінила вісь експансії Москви. Якщо з половини XVIII століття метою експансії було Біле та Балтійське море, а з другого боку – Сибір, то з XVIII століття віссю московської геополітики стає Україна. Від Катерини II, канцлера О. Безбородька й до Л.І. Брежнєва включно, це була боротьба за Чорне море, протоки та за південні торгівельні шляхи. Невдала спроба пробитися до теплих морів через Афганістан є також спробою реалізації української ідеї.

Основоположник української геополітики Ю.Липа зазначає, що “Крим – осередок торгівельних й політичних доріг Чорного моря. Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Влада Криму може, спираючись на Дон, замкнути й волзьке гирло на Каспію та просуватися на Каспій, а також вздовж рік території Кубані. Влада Криму може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії – Вірменського узгір’я”. На підтвердження цих слів можна додати текст таємного донесення начальника австрійського генштабу міністрові закордонних справ від 13.06.1918 року: “Німеччина ставить собі в Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче раз й назавжди закріпити за собою найбільш безпечний шлях до Месопотамії та країн арабського світу через Баку та Іран. Ця можливість особливо приваблює німців саме тепер, коли вони об’єдналися з Україною. Шлях на схід веде через Київ, Катеринослав та Севастопіль, а звідси починаються морські шляхи на Батумі й Трапезунд. На мою думку, німці хочуть залишити за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять зі своїх рук такого вартісного Кримського півострова”. Не менш яскраво підтверджує все вищесказане намагання Росії будь-якою силою утримати ці території в сфері свого впливу.

Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Україна знову отримала можливість здійснювати свою зовнішню політику самостійно. Геополітично Україна контролює всі стратегічно важливі регіони Сходу й Центру Європи. Крим, значні території Дону та Кубані, заселені етнічними українцями, дозволяють, спираючись на дружні країни та народи Кавказу й Закавказзя відкрити шляхи до ринків Сходу, ПСА, АТР. Вихід до теплих морів є сьогодні реальним.

Завданням української зовнішньої політики є формування геополітичної осі Україна-Дон-Кубань-Ічкерія, незалежні країни Закавказзя та Іран. Необхідно також активно протидіяти спробам Росії й Туреччини поширити свої впливи в цьому регіоні. Україна може скористатися внутрішньою нестабільністю в Росії та Туреччині. Поширення як пантюркізму, так й російського варіанту євразійства є для України неприйнятним. Доки Туреччина буде мати проблеми в Курдистані та на Кіпрі, а Росія на Волзі, Північному Кавказі, Сибіру та Далекому Сході, вони не будуть мати можливості протидіяти Україні в її східній політиці. Україна є головним захисником слов’янських інтересів й апологетом слов’янської єдності. Україна – найкращий друг тюркських народів та народів Кавказу. Той факт, що Україна має для цього сили, визнають й наші супротивники:

“Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, яке в принципі може спровокувати збройний конфлікт – Україна як самостійна держава з будь-якими територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії й без вирішення української проблеми говорити про континентальну геополітику взагалі не варто”. А.Дугін “Основи геополітики”, М.,1997г.

Україна мусить зробити кидок на Схід. Й вона його зробить.

1991 рік


АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС

Народився Анатолій Лупиніс 21 липня 1937, в селі Новоолександрівка, Червоноармійського району, Донецької області, де проживали його батьки після втечі із сибірського табору.

У жовтні 1956 року за організацію студентських виступів був заарештований і засуджений Київським судом до шести років ув’язнення. У 1957 році за активну участь у страйку в 7 таборі із вироком за “антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу дістав десять років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму №10. Перебуваючи у Володимирські в’язниці піддаючись тортурам від режиму за те що з ним боровся, був паралізований (парапарез ніг). Повністю відбувши термін у 1967 році А. Лупиніс звільняється. По двох роках лікування зміг рухатися із допомогою милиць і одразу ж поступив на економічний факультет Української сільгоспакадемії.

22 травня 1971 року за виступ біля пам’ятника Тарасові Шевченко, у Києві, в день вшанування пам’яті Кобзаря, був заарештований КГБ. 12 років утримувався у в’язницях. Звільнився у 1983 році. Одразу ж включившись у підпільну активну роботу.

Лупиніс стає ініціатором створення асоціації “Зелений світ”, українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але зрозумівши безперспективність угодовської позиції на котрі переходили усі без виключення “перебудовчі” структури – спільно із революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї, котра за його ж ініціативу була перетворена спочатку в Українську Національну Асамблею, а пізніше в УНА-УНСО.

Разом із політичною і революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив полум’яну поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських національних революціонерів.

5 лютого 2000 року, на 63 році життя помер визначний політичний та громадський діяч, полум’яний український революціонер – Анатолій ЛУПИНІС. Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.