Мирослав Симчич - Кривоніс

1946р. Мирослав Симчич (ліворуч) з Буйтуром — Василем Синітовичем та його сестрою Олею

Вже декілька днів у відрядженні Київ-Рівне-Львів-Івано-Франківськ-Чернівці-Кам'янець-Хмельницький-Вінниця-Київ. Сьогодні заїхав в гості до Мирослава Симчича - легендарного сотника УПА Кривоноса у Вижний Березів (недалеко від Коломиї), батька мого товариша.

Нічого не хочу писати про життя цієї Людини - єдине очевидно - ВІН ЗІ СТАЛІ! Я просто не зустрічав ще ніколи людей такої ВОЛІ і не бачив ніколи в житті старої людини, яка випромінює світло (на фізичному рівні!) з таким молодим серцем і з такою потужною ВІРОЮ в перемогу.

Просто хочу подякувати Богові, що маю щастя спілкуватися з людиною ТАКОЇ ЯКОСТІ і ТАКИХ ШЛЯХЕТНИХ ЧЕСНОТ!

Многая Літа Залізному Командиру Залізної Сотні!

Подаю тут передрук статті Володимира Гонського для Української Правди УПА – армія-переможець. Сотенний Симчич-Кривоніс та інші від 26.03.2008, яка найбільше віповідає моєму світоглядові.

На початку 2008 року медіа розповсюдили повідомлення: "В місті Коломия Івано-Франківської області за життя встановлено пам'ятник сотникові УПА Мирославу Симчичу, який святкує свій 85-й день народження.

Мирослав Симчич, "Кривоніс", у січні 1945 року разом зі своєю сотнею розгромив цілу каральну дивізію НКВД, відому злочинами проти людяності, винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар і народів Кавказу. Симчич був кілька разів засуджений на тривалі терміни в радянських концтаборах і відбув там загалом понад 32 з половиною роки".

Мирослав Симчич, мій син Данило, мої мама і тато.
Коломия 2008р.

Реакція на це повідомлення російської і особливо малоросійської "прогресивної громадськості" була дещо дивною і зводилась до "Етово нє может бить". Мовляв, якби це насправді було, то про цього бандерівця вже було б написано десятки книг і відзнято кільканадцять фільмів.

І дійсно. В нормальному суспільстві навіть найпримітивніший обиватель захоплюється героями. А еліта вважає справою честі, власним моральним обов’язком віддати шану героям і сприяти заплідненню суспільної свідомості їхнім взірцем.

У нашому ж, постсовково-малоросійському, так багато "еліти" і так мало честі. А категорія "моральний обов’язок" взагалі зникла з інформаційного простору й мотиваційно-спонукальної сфери особи.

Власне від перегляду багатьох документальних фільмів про ОУН, УПА залишаються, в основному, політичні аспекти. А художні фільми про ОУН-УПА Янчука, на мій погляд, можуть викликати хіба-що меланхолійну жалісливість за "нещасними", вічно сумними хлопцями з лісу, тай за змарнованими на це вітчизняними і діаспорними доларами.
За що воювали ці насправді горді і мужні воїни, – не зрозуміло. Слова "Україна" в байдужих розмовах героїв цих фільмів взагалі не чутно...

Пісня "Тартака" з Нічлавою "Не кажучи нікому" – супер! І ніби непоганий відеокліп зробили хлопці на фоні легендарного напівзруйнованого в бою УПА з німцями монастиря в Новому Загорові на Волині. Але чому й у цьому кліпі режисер так відчайдушно давить на жалість, а образ упівців такий бідненький-нещасненький – всупереч історичним реаліям?

До речі, в тому знаменитому бою 8-11 вересня 1943 чота особливого призначення бунчужного Андрія Марценюка (псевдо "Береза") у стінах Новозагорівського монастиря тримала оборону і перемогла понад тисячу нацистів. Із 43 повстанців 29 загинуло. Але ж вони знищили 540 окупантів і біля 700 поранили, які прибули на 40 машинах та 10 танкетках і мали ще й гармати та три літаки.

То ж виникає запитання: доки нашу суспільну свідомість будуть формувати "митці" з хохляцьким комплексом невдахи !?

А нам так не вистачає хоча б одного фільму, де б ці люди, одержимі великою ідеєю визволення і об’єднання України, були показані у всій істинній їх величі і красі, а УПА – як не тільки героїчна і мученицька, але й найбоєздатніша партизанська армія у світовій історії! Це розуміли Че Гевара, Де Голль, який якось зазначив: "Якби у французької армії був такий дух, як в УПА…".

Хто він, Мирослав Симчич

Симчич народився у селі Березів Вижний колишнього Яблунівського, а нині Косівського району, 5 січня 1923 року, в сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзі-опришки.

Цікаво, що рідне село Симчича – одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними воїнами князя-короля Данила Галицького. З таких сіл повиходило багато видатних українців (зокрема, Малкович, Павличко, тощо).

"Знаходив у якійсь книжці, що був боярин Симчич у короля Данила... По лінії моєї матері є одне особливе ім'я – Гриць Голинський. Це рідний брат мого діда... Сотник українських січових стрільців, командир Гуцульського куреня.

Він його організував, увійшов до складу корпусу січових стрільців і провоював усю війну (1917-21 роки) аж до відступу в Чехословаччину", – розповідав пан Мирослав про своїх вірогідних предків і реальних родичів у одному з інтерв’ю.

Двох інших дідових братів розстріляли німці. А самого Голинського в сумнозвісному Дем'яновому Лазу біля Івано-Франківська розстріляли "перші совіти". Його череп знайшли під час розкопок в 1989 та ідентифікували за платиновою латкою, якою лікарі закрили рану, отриману сотником в боях за Київ від більшовицької шрапнелі.

У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в чисельних сутичках з польськими ровесниками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

У 1941 вступив до молодіжної організації ОУН. Вже навчаючись у Коломийському архітектурному технікумі, восени 1943 року, направляється в перший курінь УНС (Українська народна самооборона) в Космач.

Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов на Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, з якої організовується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову в Коломию вести розвідку. Весною, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича в старшинську школу, яка була організована біля Космача на Заваялах у селі Снідавка.
Закінчивши цей вишкіл і отримавши звання чотового, він був направлений у Буковинський курінь, у сотню Криги, але на прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го Симчич повертається. Мороз доручив молодому старшині вишколювати сотню.

Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де за одну ніч розгромила деякі колгоспи, а також розігнала місцеві щойно створені "істрєбітєльні" загони.

Далі сотня рейдує по Буковині, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач. І тут починається найважливіше.

Битва за "бандерівську столицю"

Скептики мають рацію, сумніваючись у можливості сотні розбити цілу дивізію. Забігаючи наперед, скажу: розгром був і навіть більш, ніж дивізії. Але той бій сотні Симчича-Кривоноса був лиш завершальним етапом переможної битви за одну з УПівських столиць – величезне селище Космач, недоступної до того ні німцям, ні більшовикам, ні будь-яким іншим "визволителям".

За даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД генерала Дергачова, в тій операції брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші формування.

З боку УПА – місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", вірогідно, "Гуцульський" і "Перемога", а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-Прута (який замінив раненого курінного Різуна).

Всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.

Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в село Шипіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Гонти цей курінь оточив і за одну добу розгромив той батальйон.

У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.

З Мирославом Симчичем
Коломия 2008

А тим часом тривали запеклі бої куренів УПА з головними силами ворога у самому Космачі. Наш герой згадує: "Там було повно наших військ, але ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села.

На околиці Космача в заліснені місцевості більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив. І почав Ванька гулять: грабити людей, ґвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, – це всі знають.

Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити. Бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіограму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги".

Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії карателів-НКВДстів. Березівцям прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало оберігати їм.

Новий молодий сотенний Юрко також доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу. "Двісті п’ятнадцять стрільців треба було замаскувати так, щоб ворог не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову. Мені подумалося, що сам Господь створив наші гори, щоб нищити в них непроханих зайд", – згадує Кривоніс.

Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, "бронебійку", понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта – карабіни (кріси) й гранати.

Ворожа колона з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними – понад 15), тісно набитих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися на самому краєчку провалля перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на виду.

За 2,5 години знищили майже всіх – 405 солдат і офіцерів полку дивізії НКВД, включно з її командиром – генерал-майором Дергачовим.

Чи жаль цих "майже всіх"? Дуже! Але ж страшенно жаль сотень тисяч замучених борців ОУН-УПА, яких так не вистачає Україні і людству! Усіх жаль, утім, між ними є різниця: одні прийшли на чужу землю зі зброєю встановлювати "новий порядок", а інші захищали цю землю і право свого народу самому вибирати свою долю...

Рани, хвороби, рейди, (не)останній бій

В бою Симчича було поранено: "Десь через сорок хвилин бою розривна куля влучила мені в праву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану я нікому не признавався (бо коли командир у бою поранений падає, то падає бойовий дух). Міцно перетягнув рукав кожуха на кисті, щоб кров не стікала. Через кілька годин бою я впав без свідомості — далася все-таки взнаки втрата крові...".

Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Але Симчич і тут не здався:: "Путню пораду дав мені в Акрешорі один господар: "Синку, не слухай тих докторів, а візьми з жолоба з-перед корови трину, запар її й промивай рану. Меш мати здорову руку". Послухав я старого чоловіка, і невдовзі гангрена відступила. У сіні є різне зілля. Воно треться, коли корова їсть сіно, і осідає на дні жолоба. Пилок з того різнозілля має чудові лікувальні властивості".

В одному з інтерв’ю Симчича запитали про знищення упівцями генерала Ватутіна. Він відповів: "Вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію: не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів, які займалися лише боєм із німцями, ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці".

Зимою 1946 – аж до весни Симчич хворіє на тиф. Гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, відновлює її боєздатність.

Один з моментів розповіді Кривоноса звучить особливо хвилююче і навіть сенсаційно: "Я пам'ятаю останню розмову з підпоручиком крайового Проводу Дзвінчуком восени 1946 року.

Він зібрав нас 5 чоловік сотенних – Білого, Вихора, Спартана і Юрка: "Хлопці, бравурні походи скінчилися. Заходимо в глибоке підпілля на довгі десятиліття, мінімум на 40-50 років. Мусимо показати перед світом, що Україна боролась, бореться і буде боротися до повної перемоги за свою незалежність".

Усіх рядових, які були хворі, ми старалися якось легалізувати. Ми вирішили вмерти, а не зганьбити Батьківщину, і тим самим пронести для майбутніх поколінь нашу історію".

Чи могли воїни УПА втекти за кордон? Могли! А березівці навіть там побували: "Командування наше домовилося з мадярами, що вони приймуть наших поранених у свій шпиталь, далеко на їхній території, треба було їх туди відвезти.

Ми нав'ючили 16 коней. Я мав від полковника Кропиви наказ: відвези людей у шпиталь, здай мадярам, передай документи від нашого командування. Як зможеш, то вертайся назад, як не зможеш – відступай разом з мадярами на Захід. Коли ми здали поранених, я вишикував чоту, 45 хлопців, пояснив наказ. Жоден не заїкнувся, що хоче відступати".
Весна і літо 1947 року – рейд по Буковині аж до Бессарабії і назад. Як витримували все це повстанці?

Симчич: "Були такі періоди під час великих облав, осінніми дощами, дощ і дощ... Мокрі, змерзлі, голодні, а воші такі, що не треба шукати: потягнув-потягнув, та й маєш повну жменю. Бо в такій біді, нужді страшно воші кидаються на людей... Відтак нас почав тиф косити. Екзема нас дуже мучила. Ми часто переходили Прут і Черемош убрід зимою.

Ще з вечора замочиш ноги, до рання маршируєш... Ранок настав – у лісі чи в чагарнику не накладеш вогню, щоб посушитися, бо дим і ти вже видаєш себе. Цілу ніч замерзлий ідеш, відтак цілий день сидиш, аж поки до вечора не обсохнеш від свого тіла трошки. Ноги гнили від стопи і майже по пояс".

4 грудня 1948 року Кривоніс із Петром Чернецем перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора. Людолови запалили хату. "Тоді, пам'ятаю, вирішив: "Краще згоріти" — і зомлів (від диму – В. Г.). Коли прийшов до тями, був уже, як клубок, обмотаний шнурками".

Але боротьба за свободу – ні сотника УПА Мирослава Симчича-Кривоноса, ні УПА, ні української нації – не закінчилася. Вона лиш перейшла в інші форми. Щоб перемогти у 1991.

Постскриптум:
Автор публікує цей матеріал, перш за все, як заклик до журналістсько-піарно-режисерсько-продюсерської еліти-без-лапок:

Є речі, не вимірні щоденною суєтою і не співмірні з товщиною гонорару чи джинси. Живімо не лишень за (на) себе. Мусимо жити й за них! Ми відповідальні за втілення гасла, з яким героїчно боролись і гинули сотні тисяч українських патріотів: "Ми віддаємо своє життя за Україну! Бо віримо, що на нашій крові зросте нова щаслива Українська нація!"
Але для того, щоб така нація нарешті зросла, треба, щоб вона хоча б здогадувалась про істинну велич її героїв.

P.S. (мій) Мирослав Симчич провів у московських в'язницях 32 з половиною !!!!!!!!!!!!!!!! роки (32 роки, 6 місяців і 3 доби) від дня останнього бою 4 грудня 1948 (з недовгими перервами) до 30 квітня 1985р.

Слава Героям!

.