понеділок, 15 березня 2010 р.

Відхилення електорального маятника чи підготовка до згортання українського проекту? (Кілька надіюсь теоретичних моделей розвитку ситуації в Україні)

Тарас Возняк
Тарас Возняк
Бліцкріг, блискавична війна, яка мала на меті захоплення всієї повноти влади в Україні однією політичною силою – Партією регіонів – яка супроводжувалася безпрецедентною і демонстративною наругою над Конституцією України завершилася. Все відбулося настільки миттєво, що опоненти навіть не змогли зреагувати, якщо не враховувати кількох кволих протестів. Тим більше не встигла зреагувати і деморалізована частина суспільства, яка не голосувала за президента Віктора Януковича, а це рішуче більша частина суспільства.

Реально за Януковича проголосувало тільки близько третини виборців, що мають голос. Саме від їхнього імені він і здійснює свою політику. Однак постає запитання – а чи політик, якого реально підтримала третина виборців має легітимне право на всю повноту влади в країні? Запитання далеко не риторичне. Тому ситуацію з захопленням всієї влади в Україні одним політичним угрупуванням потрібно нагально та відверто осмислити у всій повноті та у наслідках, які з цього витікають.

Для початку коротка хронологія подій (даруйте за повтор):

• Політично безпрецедентна зміна Закону про вибори президента України між першим та другим турами президентських виборів. Обгрунтуванням стала небезпідставна підозра в тому, що Юлія Тимошенко взяла курс на принаймні частковий зрив виборів у Луганській, Донецькій та Кримській областях. Цю драстичну зміну миттєво підтримав президент Ющенко.

• Що б там не говорилося в українських судах на моє глибоке переконання в тих самих областях мало місце масове фальсифікування результатів виборів.

• З огляду на самовпевненість Юлії Тимошенко, що з огляду на безвихідь їй вдасться змусити всі національно-демократичні сили підтримати її у другому турі та прорахунки її політтехнологів, які радили їй не втручатися у вибори в цих областях, де їй і так не здобути голосів, вона зробила спробу піти на зрив виборів принаймні у частині виборчих округів через відкликання свої представників у виборчих комісіях. Однак, коли зрозуміла, що це не вдасться, вона не змогла нічого протиставити масованому фальшуванню виборів. Тимошенко "зекономила" знехтувавши підготовкою корпусу кваліфікованих членів виборчих комісій та юридичним супроводом кампанії в цих регіонах. Отож ми бачимо, що обидва претенденти були готові до фальсифікації виборів. Партії регіонів це вдалося краще.

• Наступним актом ламання права, попри неготовність Тимошенко підтвердити на належному рівні фальсифікацію виборів, став фарс з оскарженням результатів виборів у Вищому адміністративному суді України, який з усіма церемоніями і у повному складі відмовив Тимошенко у її скарзі навіть особливо не заглиблюючись у суть справи. Все виглядало так, що суд навіть не приховував того, що результат судового розгляду йому відомий заздалегідь.

• Найкричущішим ламанням права стала зміна порядку формування більшості у Верховній раді України, яка у відповідності з Конституцією формується на фракційній основі. Партія регіонів з сателітами – Блоком Литвина, КПУ – та перебіжчиками з інших фракцій узаконила формування більшості на змішаній основі – фракціями та перебіжчиками. Таким чином знову було узаконено політичну корупцію у Верховній раді – ми повернулися до ситуації 2007 року. Знову запрацював ринок продажу депутатських мандатів.

• Ламаючи чітко прописаний в Конституції принцип формування більшості президент Янукович блискавично підписав цю зміну в Законі. Очевидно, що партія регіонів вже давно спланувавла саме таке розгортання подій – в одному з телеефірів депутат від ПРУ Нестор Шуфрич про це проговорився задовго до другого туру. Дивно, що вже після виборів, за два дні до підписанням президентом Януковичем цього Закону, Віктор Ющенко, перебуваючи у Львові, сумнівався, що ситуацію будуть розігрувати саме так.

• Так само блискавично, користуючись загальним шоком, була сформована сумнівна з огляду на конституційність парламентська більшість з оксюморонною назвою "Стабільність і реформи" на базі трьох фракцій – регіоналів, литвинівців, комуністів і таємної фракції чи констеляцій перебіжчиків, зрадників та політичних парій.

• Не менш блискавично було відставлено Кабінет міністрів Юлії Тимошенко і її саму, що з огляду на попередні порушення Конституції теж може бути визнаним неконституційним. Хоча задля справедливості слід нагадати, що і сама Тимошенко ледь не півтора року обіймала посаду прем'єр-міністра навряд чи маючи на це законні підстави – реальною більшістю у Верховній раді вона не володіла.

• Так само блискавично було внесено у Верховну раду сумнівною щодо своєї законності більшістю та затверджено склад такого ж сумнівного у своїй легітимності наступного Кабінету міністрів України на чолі з... Азаровим.

"Рефері" у цьому протистоянні двох гравців, що були готові задля перемоги йти на будь-які порушення закону та Конституції мав ба виступити ще тоді діючий президент Ющенко. Знаючи свій результат у майбутніх виборах, він і решти його політичного оточення практично не боролися навіть за достойну поразку. Ющенко обмежився переконаністю у своїй правоті. І значну долю правоти за ним слід визнати – з часом це стане очевидним. Однак політична правда, це не тільки абстрактна правота, але й ефективність реалізації своїх переконань. Ющенко доволі справедливо зрозумів, що головною причиною не лише його особистої поразки, але й поразки його бачення модернізації українського проекту, є Юлія Тимошенко. Ним цілковито опанувала образа. Очевидно він забув давню істину, що ображені як правило є безсилими. Віктор Ющенко "рефері" не став і чисто емоційно так чи інакше все ж більше шансів давав партії регіонів. При цьому серед його прихильників ширилися слухи про якісь їхні домовленості, що породжувало надію на стабільність політичного курсу. Надія – матір глупоти.

Що ми отримали в результаті?

Загальну деструкцію законності в країні. Тверде розуміння того, що і так слабке дотримання законів на найвищому державному рівні повністю ігнорується. Все робиться тільки з огляду на політичну доцільність.

Зворотною стороною цього демонстративного ігнорування Конституції та законів буде таке ж їх ігнорування і з боку вже не опонентів, а супротивників, якщо не ворогів цієї влади. Опоненти є тільки у системі, де діють правила, тобто Закон, а де немає закону – там вороги і стосунки укладатимуться на іншій основі.

Кричущим і демонстративним ламанням Конституції та законів Україні запущено механізм боротьби без правил.

Механізм боротьби без правил запущено не однією Партією регіонів, але й на своєму етапі БЮТ-ом та, як не парадоксально і міжнародним співтовариством, на кшталт спостерігачів за виборами від ЄС, який визнав за доцільне закрити очі на фальсифікації виборів.

У Верховній раді України сформовано яскраву антиукраїнську більшість.

Різне можна говорити про функцію Кабінету міністрів, який вона сформувала – багато-хто називає її кабінетом самогубців, неначе б то він повинен взяти на себе перший удар несприятливих економічних обставин та складного спадку після кабінету Тимошенко, а такі фігури, як Табачник, просто червоними шматинами, які мають відволікати увагу суспільства від набагато важливіших справ. Однак залишається фактом, що уряд, принаймні частково, сформовано з одіозних фігур, починаючи з Ніколая Азарова, закінчуючи вже зовсім одіозним українофобом Дмітрієм Табачником та представником посередницьких структур у газовій сфері Юрієм Бойко.

Ідеологічно уряд має яскраве антиукраїнське, антиєвроінтеграційне спрямування.

Негайно почалося масове "обсаджування" своїми людьми й інших державних структур.

СБУ очолив близький до РосУкрЕнерго мільярдер Валерій Хорошковський – очевидно про конфлікт інтересів тут не йдеться, як і у випадку близьких до РосУкрЕнерго міністра енергетика Юрія Бойко чи керівника Адміністрації президента Сергія Льовочкіна.

Такий самий контроль Партія регіонів різними правдами та неправдами забезпечила собі над Центральною виборчою комісією. А також над Конституційним судом України.

Ось короткий, проте переконливий список державних інституцій, якими повністю опанувала Партія регіонів на сьогодні:

• Посаду президента України;

• Верховну раду України;

• Конституційний суд України;

• Колегію суддів України, а отже всю судову систему;

• Вищий адміністративний суд України;

• Посаду прем'єр-міністра України;

• Кабінет міністрів України;

• Національний банк України;

• Всі силові структури – СБУ, МВС, ЗСУ;

• Практично всі канали телебачення;

• Більшість тиражної преси;

Залишилося опанувати тільки товариством філателістів України. Однак за певною інформацією "колекціонер" Табачник, як не смішно, добирається і до нього.

А, якщо серйозно, то таку саму тотально контрольовану і в даному випадку законну вертикаль президент Янукович вибудує і на базі обласних та районних адміністрацій.

Бліцкріг відбувся. Партія регіонів опанувала всією повнотою влади в країні. І це при тому, що за її кандидата в президенти України проголосувала третина виборців (33,8% громадян країни, що мають право голосу) і третина регіонів України – 10 регіонів. Тобто 2/3 регіонів не представлені у цій тотально опанованій регіоналами владі просто ніяк, а це аж 17 регіонів.

Причому при реалізації цього плану захоплення влади були ефективно застосовані технології деморалізації супротивника. Бліцкріг відбувся з безпрецедентною в новітній українській політиці брутальністю і рядом знакових демонстративних демаршів, які мали означити не лише рішучість регіоналів і дійсно деморалізувати супротивника, але й означити напрямок подальшого розгортання подій та розвертання державного курсу України.

Після інаугурації президента Януковича сконструйований його політтехнологами імідж такого собі добряка різко змінився. Він відновив металеві нотки в голосі і розпочав процес застрашування суспільства і перш за все перший ешелон опанованої ним та регіоналами різних гілок влади. Соромно дивитися на страх ведучих Першого державного каналу телебачення, які вже тепер затикають рота експертам та опонентам, коли ті пробують висловити думки, які йдуть в розріз з позицією ПР. Чи голосування власників концерну "Славутич", членів фракційної групи УНП, за відставку Тимошенко та призначення Азарова – свого роду присяга на вірність.

Страх поповз по коридорах влади та ЗМІ.

Якоюсь мірою застосування цих технологій нагадує перший прихід до влади Путіна. Той самий стиль. Спочатку застрашування, а потім законне чи не законне опанування всією повнотою і всіма гілками влади в країні з прицілом на довгі роки. Ні про яку незалежність окремих гілок влади сьогодні в Україні йтися не може.

Тому можемо з повним правом констатувати, що в даному випадку ми маємо справу з узурпацією влади в Україні однією політичною силою.

Ось таке торжество демократії в Україні освятив ЄС. Причому ніхто навіть не пискне. Бо ж це не таке важливе питання, як питання визнання Степана Бандери Героєм України. До речі – це ще один з прийомів відволікання уваги як міжнародної так і української громадськості від суті того, що відбувається. Теж така собі червона шматина.

А що ж опоненти? А де ж опозиція?

Як такої об'єднаної чи єдиної опозиції немає. Юлія Тимошенко, очевидно все ще перебуваючи поза межами реального, як завжди патетично і як завжди безрезультатно оголосила саму себе лідером єдиної опозиції коло пам'ятника "нашому" (за її словами) Тарасу Шевченку 9 березня.

Вже навіть коло пам'ятника побилися дві "непримиримі" опозиції – опозиція, очолювана Юлією Тимошенко, та опозиція, очолювана антирекордсменом президентських виборів 2010 року Юрієм Костенком.

А ще є парламентські опозиції НУНС, очолювана таким "харизматом", як Микола Мартиненко, фракційна група "За Україну" В'ячеслава Кириленка. До того слід додати "грізну" опозицію Арсенія Яценюка. Ще декілька маргінальних груп. Таким чином така "об'єднана" опозиція є сумним видовищем. Принаймні на сьогодні. Це збір неадекватних політиків, які не можуть позбутися свого і так неефективного образу, як от Тимошенко, і крайніх маргіналів, які тільки заважають появі дійсно ефективної, дійсно національної, дійсно народної, та направду об'єднаної (якщо не єдиної) опозиції. Зрештою ці маргінали і покликані блокувати виникнення такої опозиції.

Які висновки ми можемо з цього зробити?

На майбутнє слід позбуватися антиукраїнської (такої що нищить основи буття українського народу) та антинародної (такої що як олігархія паразитує на народі України) влади.

На майбутнє слід позбуватися "об'єднаної" тимошенківської і розрізнено-маргінальних опозицій.
Чому? Тимошенко показала вже першими своїми опозиційними кроками, що вона патологічно не здатна ні на які домовленості з жодними політичними силами. Її правило просте – або я, або ніхто. Вона ніяк не може зрозуміти, що інтереси громадянки Юлії Тимошенко по порятунку самої Тимошенко не тотожні з долею України та потребою створення справді об'єднаної української національної опозиції для організації спротиву антиукраїнському та антинародному режиму, що почав запускати свої метастази в Україні. І без консенсусу та компромісу тут не обійдеться.

У цій статті, виходячи з конкретної ситуації, я вперше дійшов думки, що ми не обійдемося саме без об'єднаної української національної опозиції. Української національної опозиції в незалежній Україні. Причиною стали реальні загрози українству, які вийшли з підпілля і зайняли панівні позиції в державі Україна. Нехтування української суті Української держави в Україні набуло монструальних форм. Якщо події розвиватимуться з такою ж динамікою, що сьогодні, то втрата Україною своєї ідентичності як саме української ідентичності неминуча.

Українство мусить об'єднатися, широко тлумачене українство, яке включає в себе великого українського поета Мойсея Фішбейна, але абсолютно виключає "колекціонера" Дмітрія Табачника. Нам підкидатимуть ксенофобію, однак мусимо зрозуміти, що маємо її уникнути, або програти.

Якщо об'єднана українська національна опозиція постане, якщо її не розмиють, не задушать у колисці, то напевно вона не може вже бути такою пацифістською, як це було 2004 року. Майдану не буде. Історія не повторюється.

Однак залишається реальна ситуація і реальна політика, тому маємо відповісти на запитання -а чи реально створити цілком нову опозицію з нуля, якщо гратимемо на тому самому полі і у ту саму гру, що й досі. Все одно Тимошенко прагнутиме домінації і матиме на це організаційні та матеріальні ресурси. Такі ж самі мікроресурси та мікроамбіції матимуть й інші гравці на цьому полі. На полі, де виграє найбільш безпринципний, як показав реванш Партії регіонів, виграють. Отож маємо шукати якогоси асиметричного виходу. Діапазон варіантів – від пацифізму Ганді до терору єврейської воєнної організації "Іргун", яка не гребувала і терором.

Якщо домовлятися на політичному полі, то з ким. Маємо розуміти, що багато політичних проектів в Україні мають своїм завданням дискредитацію ідеї українства, блокування виникнення у певних ідеологічних нішах справді не контрольованого третіми сторонами, в тому числі і закордонними, політичних проектів та недопущення створення неконтрорльованої тими ж третіми сторонами ефективної української опозиції.

Ми повинні зрозуміти, що поки ми не позбудемося цієї значною мірою теж антиукраїнської псевдоопозиції, доти ми не позбудемося і антиукраїнської влади. Вони породжують одне одного. І вони контролюються з тих самих центрів впливу. Ба більше – саме вони привели до влади президента Януковича і настільки антиукраїнську владу. А тепер блокують появу будь-яких насправді незалежних політичних сил в Україні.

Яких політичних наслідків ми можемо очікувати від такої безроздільної монополії Партії регіонів на владу?

Попри те, що правляча парламентська більшість, очолювана Партією регіонів, має назву "Стабільність і реформи", жодних реформ не буде, тому що головною метою такої бурхливої реставрації старого кучмівського олігархічного режиму є саме блокування будь-яких реформ, будь-якого просування України до відкритих стандартів ЄС чи цивілізованого суспільства взагалі. Кучмізм є єдино можливою і найкращою формою організації влади для олігархічних кланів в Україні. Єдиними проблеми, які потребують вирішення це встановлення балансу між цими олігархічними кланами. Розподіл посад в уряді та інших посад і є першим наближенням до цього балансу.

Тому Україну слід було законсервувати у її кучмізмі. І її зупинили, зупинили як у внутрішньому розвитку (тому ми і спостерігаємо такий бурхливий відкат до всього пов'язаного з кучмізмом), так і у її адаптації до транспарентності норм ЄС, вже не кажучи про не такі й давні плани отримати хоча б якісь гарантії безпеки втілені у намірах прилучитися до НАТО. Помпезно проголошена спочатку самим Януковичем, а потім покірно повторена новопризначеним міністром закордонних справ Костянтином Грищенком, "економізація" української дипломатії з одного боку виглядає як обслуговування зовнішньоекономічних інтересів правлячих олігархічних кланів, а з іншого чітко упускає якусь там євроінтеграцію чи євроатлантичну інтеграцію як базові напрямки роботи МЗС. Таким чином Україну перетворюють у відстійник, країну яка примушується до стагнації у всіх аспектах її життя. Тим самим теперішня влада потрафляє замовленню своїх явних, як от в Кремлі, так і не явних, як от в Брюсселі, зовнішньополітичних патронів – вони перетворюють Україну у функцію і ресурс для обслуговування інтересів цих крупних геополітичних гравців.

• Для ЄС Україна має стати тільки безпроблемною лімітрофною територією, що не складатиме жодної загрози енергопостачанню ЄС. Як от Білорусь, яка віддала/проїла свої газотранспортні та нафтотранспортні системи. З логістичних міркувань краще, звичайно, щоб Україна і адміністративно була підпорядкована головному експортеру енергоресурсів до ЄС – Росії. Однак це можливий наступний етап демонтажу українського проекту. Разом з тим на перспективу Україна має стати для ЄС і буфером з рештою світу, і ринком товарів, і джерелом неамбітної робочої сили (мігранти), але так само і людських ресурсів (емігранти), які такі необхідні ЄС вже сьогодні.

• Для РФ Україна має стати ресурсом для реалізації її майбутніх проектів – це і трудові, і людські, і інтелектуальні ресурси. Але на даному етапі головним завданням, яке вона на даний момент чудово виконала, було зупинити українізацію України, присікти відновлення чи побудову її української ідентичності, яка включає в себе не лише культурологічні ідентифікаційні складові, але й економічні, політичні, орієнтаційні. Для того обов'язково потрібно було усунути президента Віктора Ющенка, який, самотужки таки дійшов до розуміння першопочатковості цього завдання і, хоч і не занадто успішно, але вперто на останньому етапі своєї каденції пробував розгорнути саме цю базову роботу. З огляду на далекосяжні плани Росії нова влада має перетворити Україну в ще одне "русское государство". Територію з повним домінуванням не лише російської мови, але й російської ментальності, московського православ'я, по можливості і російського стилю ведення бізнесу (зрештою "донецьких" цьому вчити не потрібно – вони просто поширять цей досвід на решту регіонів). Для того і потрібне повне домінування в інформаційній сфері та освіті (казус Табачника). Таким чином Україна (або її частина – залежно від ситуації) буде підготовлена до реінтеграції в Росію. Другим завданням нової влади, яке вона повинна виконати, є поглиблення розколу в Україні. На це працювали всі без виключення виборчі кампанії в Україні починаючи з 2004 року. Таким чином готується грунт хоча б для сепарації хоча б частин України за абхазьким, південно-осетинським, придністровським сценаріями. Це стосується Донбасу та Криму з їх подальшою інтеграцією у великий російський проект. Території можуть бути і "самостійними" і ні, і окупованими (взятими під захист) і ні. Ця технологія відпрацьована Росією досконало. Третім завданням є поглиблення розколу з метою виштовхування не цікавих з огляду на подальшу реінтеграцію в Росію територій. першою чергою це стосується Західної України, зокрема Галичини. Тому вискоки Табачника проти Галичини як "неукраїнського" регіону зовсім не випадкові, а є усвідомлюваною політичною технологією. При цьому ідеологічно, емоційно, політично ізольовується Західна Україна як з метою зменшення її впливу на решту України, так і з метою виштовхування з переформатованого "украинского проекта" в російському виконанні.

• США не мають позиції щодо України. Вони стрімголов перетворюються з світової наддержави у один з полюсів багатополярного світу. Своїми останніми кроками вони демонструють, що втратили інтерес навіть до ЄС. Німеччина та Франція над цим добре попрацювали. Хоча все таки можливий і варіант "розміну" України в обмін на якісь зобов'язання перш за все Росії щодо якихось особливих інтересів США, як от в Ірані.

Таким чином за "потуранням" чи прямими провокуванням ЄС, недалекоглядності чи заклопотаності внутрішніми проблемами США, неоімперській агресивності РФ український проект, проект становлення справді незалежної, справді української Української держави та становлення української політичної нації, буде підлягати ревізії.

Яким чином може відбуватися ця ревізія українського проекту?


Ревізування цього проекту може відбуватися за найбільш м'яким білоруським, або більш жорстким придністровським, абхазьким та південно-осетинським сценаріями.

У випадку реалізації білоруського сценарію, який найбільше відповідає інтересам домінуючих у Партії регіонів олігархічних груп, бо вони типові компрадори. Ну навіщо буде потрібне РосУкрЕнерго і її ставленики Росії, якщо Україна просто не існуватиме. Те саме стосується і донецьких сталевих та вугільних магнатів. Тому будуть збережені, хоча і дещо совєтизовані, атрибути державності. Але буде оголошена нещадна боротьбі саме українськості у всіх її проявах. Бо ж перед Росією потрібно якось відзвітувати. Що і має місце у Білорусі. Саме для цього потрібні такі діячі, як Табачник. Цей сценарій прийнятний для Росії, однак не найкращий і небезпечний рецидивами українізації.

У випадку поетапної анексії української території за грузинським сценарієм (перший етап – Абхазія, другий етап – Південна Осетія, зірвався ще один етап – Аджарія) можливе створення кількох українських урядів, незалежного уряду Криму – на біду свого часу його таки створили. Можлива й безпосереднє "визволення" у випадку Криму – "соотечественники" чим не судетські німці – та включення в якості суб'єкта в Російську Федерацію чи приєднання до Російсько-білоруської віртуальної держави. Або прийняття як окремого суб'єкта у склад СНД. В цьому сценарії найбільше зацікавлена РФ. Не зацікавлена більша частина саме сьогоднішньої української влади та її бази – українського олігархату. Однак у складі цієї влади є прямі ставленики російських імперських інтересів – їхні плани і радикальніші і далекосяжніші.

Ці сценарії не є чимось особливим у європейській історії нового і новітнього часу. Автором якої поетапної анексії є не теперішні влади Росії, які її часто застосовують, а Адольф Гітлер, який точно таким самим методом поетапно анексував у 1939 році Чехо-Словаччину.

Як бачимо, різні гравці у справі ревізії українського проекту мають різні інтереси, ставлять перед собою різні завдання, реалізація цих завдань має різну часову перспективу. Знову проревізуємо ще раз всіх гравців цього пасьянсу в порядку їх важливості. Отже ними є:

• Російська Федерація;

• Олігархічні групи, які є базою Партії регіонів;

• Партія регіонів;

• Європейський Союз;

• Сателіти ПРУ – КПУ, Блок Литвина, перебіжчики;

Так чи інакше протистоїть цій ревізії парламентська і позапарламентська опозиція (БЮТ, НС, НУНС, група ЗНУ ets.)

Не зауважені (чи не оскаржені) в справі демонтажу українського проекту є США. Але чи вдасться їм і далі зберігати свою нейтральність?

Зрозуміло, що вся ця рубрикація доволі умовна, але, можливо, вона дасть змогу гостріше зрозуміти суть справи.

Отож чого хоче, що може досягнути і наскільки далекосяжними є плани кожного з цих гравців?

• Російська Федерація прагне максимально ослабити і узалежнити від себе Україну з тим, щоб утримати її в орбіті свого ментального, культурного, інформаційного, політичного, економічного і силового впливу. Утримати з тим, щоб поглиблюючи внутрішній розкол готувати Україну до тієї чи іншої форми реінтеграції в "русский проект". Цілі РФ не досягнуті остаточно. Хоча українізація України зупинена.

• Олігархічні групи, які є базою Партії регіонів, перш за все зацікавлені у перетворенні України у об'єкт їхнього визискування. Для того вони будуть переспрямовувати грошові потоки, джерелом яких є державний бюджет України. Задля реалізації своїх бізнесінтересів вони вже продемонстрували готовність будь-які національні інтереси чи пріоритети (газовий консорціум, пролонгація перебування Чорноморського флоту РФ у Криму). Основним і базовим буде питання "дешевого" газу для сталевих та хімічних олігархів (Ренат Ахметов ets.), і водночас "дорогого" газу для газових посередників (реанімоване РосУкрЕнерго – Фірташ, Бойко, Льовочкін, Хорошковський ets.). А також витягуваних з бюджету безкінечних субсидій для "шахтарів" і здешевлення вугілля для все тих самих сталевих та хімічних олігархів. Стратегічного проектування настільки різношерста група мати не може. Однак тактичний горизонт складає навряд чи більше однієї президентської каденції.

• Партія регіонів як конгломерат олігархічних угрупувань в політичному плані досягнула максимуму своїх очікувань. В її руках вся повнота влади в Україні. Тепер головним завданням є закріплення у владі, не формальне, а реальне, оперте на тисячах горизонтальних та вертикальних клієнтських зв'язках партійних назначенців та перебіжчиків. Другим завданням є поширення своїх впливів в тих регіонах України, де вона представлена символічно. Спочатку це "освоєння" Києва. Двома шляхами – через інкорпорацію київського істеблішменту в свої лави та ротацію керівних кадрів, що вже і здійснюється обома шляхами. При цьому донецький кістяк партії зіткнеться з проблемою відстоювання своєї провідної ролі в партії та політичному процесі. Вже тепер очевидним стає розмивання цього кістяка київським істеблішментом. Для партії це загрожує перетворенням її у ще один київський проект, який буде використаний і забутий. Так столичний істеблішмент (спочатку посткомуністична номенклатура) почергово перемелював то комуністів, то соціалістів, то націонал-демократів різних генерацій аж до нашоукраїнців. Потім має відбутися "освоєння" Центральної України. А потім і асиміляція чи ізоляція політичного життя у Західній Україні.

• Європейський Союз не цілісний. Ядру Старої Європи (Німеччині, Франції ets.) відповідала б консервація України, нейтралізація її євроінтеграційних та євроатлантичних прагнень. Це завдання досягнуте. Ті самі європейські гравці зацікавлені і у "стабілізації" України як транзитера енергоносіїв до ЄС. Це завдання також виконане. Жодних конфліктів між РФ та такою упокореною Україною не буде. Однак частина країн Центральної Європи, перш за все країн колишнього комуністичного блоку навряд чи тішаться з такого упокорення України. Вони розуміють, хто буде наступним. Причому упокорюватимуть їх як з Мокви, так і з Брюсселя – досвід такої синхронізації вже є. Під російською експансією у ці країни слід розуміти не анексію, що неможливо, а новітніші форми узалежнення.

• Сателіти ПРУ – КПУ, Блок Литвина, перебіжчики отримали шанс "останнього розграбування" уділених їм у відповідністю з ніким ще досі не баченою новою коаліційною угодою галузей, задоволення потреб своїх спонсорів. Більшість із них розуміють, що це шанс останній.

Зрозуміло, що у всіх гравців різною є глибина і детальність тактичного, стратегічного політичного планування. Важко порівнювати глибину політичного планування ФРН та Партії регіонів ets. Тому в даному випадку можна вести мову про ситуативне співпадіння чи неспівпадіння інтересів конкретних гравців. З огляду на разючу диференціацію їхнього бачення та планування своєї перспективи можемо стверджувати, що гравці з більш глибоким та детальнішим політичним плануванням просто використовують гравців з меншою перспективою, для них це розхідний матеріал. Тобто РФ та ЄС просто маніпулюють президентом Януковичем, Партією регіонів та їхніми базовими олігархічними угрупуваннями. У свою чергу Янукович, ПРУ та його олігархат маніпулюють своїми ситуативними союзниками, ситуативною і неконституційною більшістю, мало легітимним кабінетом міністрів ets.

Тому з огляду на глибину політичного планування ми можемо поділити цих гравців на такі групи:

• "Стратегічна" – це ЄС та РФ і почасти США – глибина їхнього реального політичного планування сягає 20-50 років;

• "Тактична" – це ПР, президент Янукович, український олігархат – глибина їхнього реального політичного планування навряд чи більша однієї каденції президента Януковича, тобто це 5 років. Але це сьогодні.

• "Розхідна" – це "витратний матеріал політики", це нова парламентська більшість "Стабільність і реформи", новий кабінет міністрів, ситуативні союзники ПРУ – їхнє політичне планування навряд чи може бути більшим одного року.

Провівши такий побіжний аналіз можемо зупинитися над запитанням – з чим ми насправді маємо справу з електоральним маятником чи підготовкою до згортання українського проекту? Тому що різні гравці мають різні цілі і різну часову перспективу реалізації своїх планів.

Чи після завершення каденції президента Януковича ще будуть можливі відносно демократичні вибори? Чи Україна вступає, у відповідності з планами Партії регіонів, у процес політичної "білорусизації" звідки повернення немає? В Білорусі теж гадали, що Лукашенко це не надовго. Виявилося – назавжди. Наступні вибори до місцевих рад дадуть нам відповідь на це запитання. В цій "білорусизації" зацікавлені і Янукович, і ПРУ, і старе ядро ЄС.

Чи Росії вдасться закріпити успіх, поглибити внутрішній розкол і потім поетапно проковтнути Україну? І тим самим вичерпати український проект взагалі. А на разі російські влади дали гарантії підтримки узурпації всієї повноти влади ПРУ з огляду на свої далекосяжні плани. Тоді, як президент Янукович може говорити про свої короткотривалі.

Чи ЄС і далі контролюватиметься двома-трьома державами, які непрямо сприяють згортанню українського проекту? Переконаний, що в аналітичних записках їхніх МЗС наша доля вже детально і далеко наперед прописана. Але це тільки та доля, яка вигідна їм

На щастя у історії є ще й випадок, курйоз, збій. Як от Майдан, який неприємно шокуавав багатьох не лише у Москві, але і у Брюсселі. А з іншого боку в Україні ще є трохи українського люду. Він може піднести і неприємні сюрпризи всім цим цинічним політичним гравцям. В тому, щоб електоральний маятник працював зацікавлений саме він.

Джерело: Блог Тараса Возняка

У Севастополі група кацапського бидла кинула українські підручники під ноги своій цариці-повії, що злягалася з конем та спалила

збіговисько кацапні у Севастополі
кацапські виродки паліть українські книжки
кацапські виродки паліть українські книжки
П’яна кацапня у Севастополі провела збіговисько, під час якого викинула українські підручники з історії до підніжжя пам'ятника відомій на весь світ повії Єкатєрінє Второй.

Близько 150 підручників з історії України, української та російської літератури за 8-й клас були кинуті в ящики з написом "звалище", виставлені біля монумента збоченки в центрі міста, а потім спалені.

Перед цим брудні кацапи порвали портрет екс-міністра освіти Івана Вакарчука як "головного ідеолога запровадження в українських школах українізації і фальсифікації української історії".

Учасники антиукраїнського шабашу - активісти ПСПУ та молодіжного фронту «Прорив»

пʼятниця, 12 березня 2010 р.

Чорноморському Флоту Росії, можливо, нікуди буде забиратися

кацапський флот
Чорноморському Флоту Росії, можливо, буде нікуди забиратися — будівництво бази в Новоросійську відстає від графіка. Про це повідомляє«Відлуння Москви». У 2017 році закінчується термін договору з Україною, відповідно до якого Флот може базуватися в Севастополі.
Запасною гаванню був оголошений Новоросійськ, де планують розмістити більше 80 кораблів, включаючи нові субмарини. Видання цитує анонімного чиновника уряду, який стверджує, що висока вірогідність того, що база в цьому місті так і не з'явиться. Через кризу пріоритети інвесторів змінилися. Багато об'єктів тепер, мабуть, доведеться фінансувати з бюджету.


Джерело: КЦ

Світова глобалістична свинота рекомендує Україні знизити мізерні жебрацькі пенсії та розпродати українські землі

Смерть ворогам!
Учора Світовий банк (СБ) порекомендував новому уряду для виведення української економіки з кризи негайно розпочати реалізацію реформ, більшість з яких вважаються непопулярними.

Світовий банк дав ключові рекомендації новому уряду. "Ситуація в Україні така, що для подолання наслідків кризи потрібні реформи. Список найнеобхідніших ми вже підготували", - повідомив глава представництва СБ в Україні Мартін Райзер. СБ рекомендує скерувати на інфраструктурні проекти мінімум 1% від ВВП і знизити бюджетний дефіцит.

Для збільшення доходів держбюджету пропонується скасувати дію договору про уникнення подвійного оподаткування з Кіпром і пільги по ПДВ, а для зменшення витрат - встановити максимальний розмір пенсій і знизити виплати працюючим пенсіонерам, а також удвічі підвищити тарифи на послуги ЖКГ. Важливим кроком є і вирішення проблеми з відшкодуванням ПДВ.

СБ наполягає на завершенні в найближчі півроку капіталізації банків і продовженні регуляторної реформи. Вона передбачає зменшення кількості ліцензій на 30% і відмову від сертифікації товарів і послуг, що не проходять ліцензування в Євросоюзі. "Хоча фіскальна реформа є ключовою, для успішного розвитку економіки необхідна реалізація всіх запропонованих змін", - вважає пан Райзер.

До кінця 2011 року СБ пропонує знизити ставки податків на прибуток підприємств і з доходів фізичних осіб, скасувати заборону на продаж сільськогосподарських земель, відмовитися від субсидування пасажирських перевезень, посилити повноваження Антимонопольного комітету і Нацкомісії регулювання електроенергетики, відновити приватизацію. Серед соціальних реформ найбільш важливою стане поступове збільшення терміну виходу жінок на пенсію з 55 до 60 років шляхом щорічного підвищення цього порога на півроку, зазначає КоммерсантЪ.

"Відсутність виборів у найближчій перспективі дозволяє провести непопулярні реформи. Останні роки в уряду такої можливості не було, - зауважує керуючий партнер Ernst & Young Олексій Кредісов. - Але якщо реформи буде перенесено на 2011 рік, малоймовірно, що їх розпочнуть".

У рейтингу "Forbes" 5 мільярдерів з України. Серед них жодного українця!

Козак Мамай, 19 ст. с. Боровиця, Чигиринський р-н, Черкаської обл. Полотно, олія, 70 х 105
Національний Художній Музей України (натисніть для збільшення)

У новому щорічному списку найбагатших людей світу, який укладає американський журнал "Forbes", - 5 українських мільярдерів.
З них найбагатшим названо депутата-"регіонала" Ріната Ахметова – він у свої 43 роки посідає 148-ме місце зі статком у 5.2 млрд. дол.

Віктор Пінчук накопичив 3,1 млрд. дол. (при 2,6 рік тому), однак посідає тепер 307-му позицію проти минулорічної 246-ої.

У Ігоря Коломойського тепер 2 млрд., а не 1,2 як раніше, місце 488-ме замість 601-го.

Геннадій Боголюбов додав за рік 0,6 млрд. капіталу (до 1,7 млрд.) і 55 рядків у рейтингу – тепер він на 582 позиції.

Костянтин Жеваго зі статком у 1,2 млрд. в свої 36 років посідає 828 рядок у списку, тоді як у торішньому рейтингу він не значився.

На верхівці ж усього списку вперше за 16 років – не громадянин США, зазначає "Бі-Бі-Сі".

Перше місце серед найбагатших людей світу посів мексиканський медіамагнат Карлос Слім (Carlos Slim). Його капітал оцінено в 53,5 млрд. дол. За останні 12 місяців, за оцінкою експертів журналу, Слім став багатшим на 18,5 млрд. дол.

Засновник Microsoft Білл Гейтс – лідер списку 2009 року – змістився на другу позицію. Його багатство оцінюють у 53 млрд. дол. – порівняно з минулим роком, Гейтс збагатів на 13 млрд.

Американський фінансист Воррен Баффет, що очолював список "Forbes" у 2008 році, займає 3-тє місце. Експерти журналу оцінили статок Баффета в 47 млрд. дол. За рік він збільшив його на 10 млрд.

В цілому, зазначає "Forbes", 2009 рік був вдалим часом для примноження капіталів. Список мільярдерів за останні 12 місяців поповнився 218 новими членами, 62 з яких – жителі Азії.

Станом на березень 2010 року, "Forbes" налічив у світі 1011 осіб із капіталом в мільярд доларів і вище, повідомляє УНІАН.

Найбільш успішно, пише журнал, справи торік ішли у людей, які займають верхні 10 рядків списку. 2009 року сукупне багатство 10 найбагатших людей світу становило 254 млрд. дол., а в 2010-му зросло до 342 млрд. дол.
Джерело: Тризуб

Антиукраїнська ВР відмовилась вводити відповідальність за приниження гідності українців

бидлоеліта
«Більшість Верховної Ради висловилася проти запровадження відповідальності за приниження гідності українського народу», - констатував 10 березня заступник Голови Верховної Ради України Микола Томенко, коментуючи голосування за законопроект «Про внесення змін до Кодексів України щодо запровадження відповідальності за приниження гідності українського народу».

Як повідомили ZAXID.NET в секретаріат заступника голови Верховної Ради України, під час свого виступу М.Томенко назвав ідею цього законопроекту "абсолютно правильною" і намагався переконати парламент підтримати його у першому читанні та доопрацювати до другого. "Оскільки ми маємо цілу низку ганебних випадків, коли посадові особи, зокрема, секретар Донецької міської ради, можуть в своїх виступах зневажати власну державу, її мову, атрибути державності тощо, то нам просто необхідно поставити на цьому крапку та ухвалити такого роду законопроект", - сказав він.

М.Томенко також нагадав, що минулого року парламентом було ухвалено закон, співавторами якого виступив він та народний депутат В.Мойсик, щодо посилення кримінальної відповідальності за наругу над державними символами України. "Тепер нам необхідно ввести, як мінімум, відповідальність посадових осіб та, зокрема, посадових осіб засобів масової інформації за приниження гідності України та її громадян. Адже ми маємо непоодинокі приклади неадекватних українофобських дій та заяв депутатів місцевих рад, різного роду чиновників та ЗМІ", - сказав М.Томенко. Як приклад він привів комунальний канал ТРК "Київ", який, за його словами, "активно використовується для приниження традицій християнства, зокрема православ´я в різноманітних телевізійних програмах". "Отож, такий законопроект був вкрай необхідний для країни і українського суспільства, натомість його підтримали лише фракція Блоку Юлії Тимошенко, Блоку Литвина та частина НУ-НС", - наголосив Віце-спікер.
Джерело: Тризуб

вівторок, 9 березня 2010 р.

ФСБ вбила чекіста-перебіжчика Сірих і його сім’ю

кацапська фсб
За повідомленням британської преси, в неділю 7 березня з квартири на 15 поверсі висотної будівлі в Глазго «випали» і розбилися на смерть 3 колишніх росіянина: 43-річний офіцер-перебіжчик з ФСБ Сірих (Serykh), його дружина і син у віці 20 років.

Згідно повідомленням сусідів, до «випадання» з вікна на їхню квартиру зробила наліт група невстановлених осіб. Сусіди спочатку припустили, що це була поліція, проте поліція це категорично заперечує.

Спочатку сім'я перебіжчика Сірих проживала в Канаді, з листопада 2000 по листопад 2007 рік, а потім переїхала до Лондона і попросила політичного притулку. Із слів поліції, Сірих дав свідчення англійської поліції з «неймовірними викриттями» канадського уряду.

До Глазго сім'я фсбшника Сірих переїхала з Лондона восени 2009 року. Застарілий висотний будинок, з якого сталося «випадання», знімається для убогих біженців добродійною організацією «Імка» («Християнською асоціацією молодих людей»).

Сім'ї чекіста було відмовлено в політичному притулку в Англії після Канади, але ніхто їх не знімав з грошового забезпечення, і поліція не заперечувала проти їх подальшого перебування в Англії.

З Канади їх ніхто не висилав, а просто відмовили в наданні канадського громадянства, що типово для Канади в аналогічних випадках з колишніми фсбшникамі. Вони завжди могли повернутися до Канади, оскільки у них там було ПМП. Це і стало причиною відмови в наданні їм політичного притулку в Англії.

За словами поліції в Глазго, «випадання» є «найдивнішим випадком, з яким їм до цього доводилося мати справу».

Російські ЗМІ, які знаходяться під жорстким контролем ФСБ Росії, помилково повідомили, що англійська поліція нібито розглядає цей випадок як самогубство, проте насправді поліція так не вважає, в усякому разі поки що, і веде розслідування.

На відміну від чекістських ЗМІ Росії, англійська преса повідомляє про вбитого офіцера ФСБ Сірих і його сім'ю як про «жертви падіння» («fall victims»), але у жодному випадку не як про жертви самогубства.

Повні імена тих, що «випали з висотки», поліція не повідомляє доти, поки вона не встановить найближчих родичів загиблих, щоб повідомити їм про 3 смерті в Глазго (на фото поліція досліджує сліди на балконі, з якого «випали» чекіст-перебіжчик і його сім'я).

Тим часом російські інформаційні агентства без всякого посилання поспішили повідомити, що батька сімейства нібито звали Еса (Esa) і він «боявся бути висланим на батьківщину, заявляючи, що там його чекає неминуча смерть від рук влади».

«Жертви падіння» були зв'язані мотузком. Перед тим, як стати «жертвою падіння», з балкона була викинута дуже важка шафа для прориву антісуїцидной сітки. Як їм вдалося її вивернути, невідомо, повідомляє англійська преса.

Пересічні громадяни західних країн не сумніваються, що поліція щось недоговорює і що перебіжчика, його дружину і сина могла вбити російська терористична банда ФСБ.

На військовому англомовному форумі один з них пише:

«Стрибати з 30-поверхового будинку — дивний спосіб вбити себе і сім'ю (я покашлюю, КДБ, я покашлюю)».

Джерело: КЦ 

Урок історії польським шовіністам


Нещодавно кілька депутатів від Польщі у Європарламенті, маніпулятивним шляхом «просунули» у резолюцію про сприяння Україні у вступі до Євросоюзу пункт, в якому «висловлювався жаль» з приводу присвоєння Президентом України В.Ющенко звання Герой України провіднику ОУН Степану Бандері. При цьому стверджувалося начебто С.Бандера колаборував з німецькими фашистами. Такі дії польських євродепутатів викликали справедливе обурення української громадськості і недаремно. З одного боку, маємо факт незаконного втручання представників іноземної держави у внутрішні справи України. З іншого — це злісний і безпідставний наклеп на українського історичного діяча, борця за незалежність України.

Дії окремих членів польської делегації, засліплених ненавистю до українського народу, можна, принаймні, пояснити їх обмеженістю, «зацофаністю» так би мовити. Але те, що Європейський парламент став рупором крайнього польського шовінізму — це не вкладається в рамки правової і демократичної риторики, досі характерної для цієї інституції.

Ми не заперечуємо, що Степан Бандера і керована ним Організація Українських Націоналістів (ОУН) були свого часу грізними ворогами польського імперіалізму і для досягнення своєї мети — незалежності України — застосовували проти окупаційної польської влади силу. Але це була відповідь на насильства над українським народом, у якого польські шовіністи відібрали свободу. Тому дії С.Бандери є абсолютно виправданими з погляду права і моралі. Зрештою, в сучасних документах ООН, зокрема щодо прав поневоленого палестинського народу, визнано законними всі способи боротьби з окупантами, із збройним включно. Це право належить і українцям. Хто стверджує інакше — той расист.

Також немає і не буде доказів про колаборацію С.Бандери чи ОУН з гітлерівцями. Бо їх просто немає. ОУН, яку він очолював, не прислуговувала нікому, наголошуючи на боротьбі власними силами, хіба оформлюючи з іншими поневоленими народами альянс, гаслом якого було «Свобода народам, свобода людині!»

Ми знаємо, що російські та польські шовіністи намагалися скомпрометувати український національно-визвольний рух звинуваченнями у співробітництві з гітлерівською Німеччиною. Це їм не вдалося. Єдине, що вони змогли зробити — це жорстоким терором змусити українців на території колишніх СРСР і Польської народної республіки замовкнути і не вступати в дискусії, які закінчувалися для захисників честі С.Бандери концтаборами, або стратою. Схоже, що дехто у сусідніх країнах прагне знову закрити рот правді, використовуючи свої переваги в неоголошеній інформаційній війні проти України.

А правда в тому, що за свої політичні переконання та безкомпромісну боротьбу за незалежність України С.Бандера був засуджений польським окупаційним судом до страти, провів п'ять років у польських тюрмах, чотири роки в гітлерівських тюрмах і концтаборах та був убитий в 1959 році агентом російського КДБ. Один з його братів був убитий гестапівцями, а двох братів, ув'язнених у таборі смерті Освєнцім (Аушвіц), вбили польські наглядачі-капо. Його батько, греко-католицький священик, був розстріляний росіянами, дві його сестри були заслані в Сибір, де вони провели половину століття, а ще одна сестра відбула десять років в совєтських гулагах. Їх вина була тільки в тому, що вони були родичами С.Бандери, що були українськими патріотами як він.

Ще більш кричущим, ніж викривлення історичних фактів відносно Бандери і ОУН, є цинічний заклик вищезгаданого пункту резолюції Європарламенту до нового керівництва України «повторно провести аналіз» рішення Президента В.Ющенка в ім'я «приналежності до європейських цінностей». Одразу наголошу, що Указ почесті не передбачає можливості скасування. Фізичні регалії відзначення були отримані родиною С.Бандери і залишаться в ній навічно. Що ж до «європейських цінностей», то ми достатньо наслухалися про деякі з них: содомія, войовничий атеїзм, марксизм, винародовлення (інтернаціоналізм) тощо. Нехай ті, хто пропагує у Європарламенті такі «цінності», не беруться нам, бандерівцям їх нав'язувати. Ми такі вибрики швидко гамуємо.

Я розцінюю цю необачну пропозицію євродепутатів як заклик до дестабілізації внутрішньополітичної ситуації в Україні, спробу підриву демократичних процесів у нашій державі, започаткованих «помаранчевою» революцією. Мирне правонаступництво є однією з ознак демократії. Заклик до скасування Указу Президента В.Ющенка є політично безвідповідальним, бо суперечить засаді верховенства права та є промовистим закликом до протестів та громадянської непокори.

Заклик польських євродепутатів до української сторони позбавити С.Бандеру звання Герой України рівнозначний тому, якби на пропозицію української делегації Парламентська Асамблея Ради Європи звернулася до Польщі з вимогою знести всі пам'ятники маршалу Юзефу Пілсудському, антидемократичному диктатору, відповідальному за шовіністичну програму «пацифікації» українців у Галичині та союзнику Гітлера у підготовці до ІІ Світової війни. До речі, за свідченням польської газети «Дзєннік», в сучасній Німеччині Ю.Пілсудського офіційно називають фашистом. Але це не перешкоджає полякам будувати «дзядку Юзю» помпезні і, разом з тим, потворні пам'ятники в стилі гітлерівського неокласицизму.

Намагання польських політиків нав'язати українцям свій погляд на героїв нашого національно-визвольного руху змусив мене звернутися до вивчення життєвого шляху та діяльності героя боротьби за незалежність Польщі, у минулому Глави Польської держави Юзефа Пілсудського. І я вияснив наступне.

Серед польських політиків початку ХХ ст., які домагалися незалежності для поляків від Російської імперії, своїм цинізмом і віроломством виділявся провідний член Польської соціалістичної партії (ППС) Юзеф Пілсудський. Одіозна теза «Мета оправдує засоби» була життєвим кредом майбутнього «начальника Польської держави». Це повною мірою проявилося в роки російсько-японської війни 1904–1907 років, коли Пілсудський заради грошового утримання став агентом японської розвідки.

Спецоперація з вербування і подальшого використання Пілсудського японцями отримала назву «Вечір». Як її оцінити з моральної точки зору? Очима сучасника вона могла бути такою: Пілсудський з компанією були російськими підданими, тому, надаючи японцям послуги розвідувального характеру, вони здійснювали акт державної зради. Нинішні поляки мабуть не погодяться з такою оцінкою, опрвдовуючи дії національного героя Польщі його високою метою — боротьбою за свободу Вітчизни. Але у 1904 році перспективи проголошення незалежності Польщі були туманними, і Пілсудський, розуміючи «дражливість» питання, взявся за діло без узгодження з іншими членами Центрального робітничого комітету ППС, тобто фактично за спиною партії. Забігаючи наперед скажу, що в майбутньому Пілсудський не раз повторював подібні «фортелі» завжди виправдовуючись одним: «Мета виправдовує засоби».

Налагодження прямого контакту групи Пілсудського з японцями відбулося в Лондоні, де 20 березня 1904 року представник Пілсудського Йодко-Наркевич і японський посланник у Великобританії Тадасу Хаясі уклали договір про співпрацю у воєнній сфері. Польські соціалісти брали на себе зобовязання постачати японській стороні інформацію розвідувального характеру. Фіксована щомісячна плата за інформацію складала 90 фунтів стерлінгів. Для ППС на той час це були великі гроші.

Незабаром Пілсудський передав японцям матеріали розвідувального характеру щодо мобілізаційних заходів Росії напередодні і після початку війни. У свою чергу 22 квітня 1904 року японці поставили Пілсудському ряд конкретних завдань розвідувального характеру, а через три дні повідомили про свою готовність виділити йому на створення розвідувальної мережі в Західному Сибірі та Європейській Росії величезної суми в 10 тисяч фунтів стерлінгів.

21 травня 1904 року у столиці Австрії Відні відбулася зустріч Пілсудського з японським військовим аташе Таро Уцуномія, на якій сторони обговорили подальшу співпрацю. Дослідники стверджують, що за 1904 — 1905 роки японці виділили Пілсудському та його компаньйонам за шпигунські послуги більше 33 000 фунтів стерлінгів, що в наш час складає понад 13 мільйонів доларів США. Частину цих грошей було витрачено на придбання зброї та революційну діяльність, а чимало пішло на безбідне приватне життя Пілсудського (252 фунти на місяць, тобто 2 520 царських рублів). Не багато з російських чиновників — «експлуататорів польського народу» — мали тоді такі зарплати. Ну що ж, за продаж душі Сатані Пілсудський брав багато.

Із закінченням російсько-японської війни шпигунська епопея Юзефа Пілсудського не закінчилася. Були знайдені нові спонсори. Ними стали офіцери австрійської розвідки. 29 вересня 1906 року Пілсудський зустрівся з полковником Францом Каником, начальником штабу 10-го корпусу в Пшемислі. У доповіді про зустріч Каник доповідав своєму керівництву, що Пілсудський запропонував австрійській стороні послуги шпигунського характеру проти Росії взамін за сприяння у закупівлі зброї, дозвіл на створення в австро-угорській Галичині таємних складів зброї та військового спорядження, вишкіл бойовиків, нелегальний перехід австрійсько-російського кордону. Опираючись на бази в Австро-Угорщині, пілсудчики влаштовували терористичні та експропріаційні акції на землях, що входили до складу Російської імперії (останньою великою експропріацією ППС вважають грабіжницький напад на поштовий поїзд біля Бездан, під Вільнюсом, у листопаді 1908 року. В ньому брав участь сам Пілсудський. Було захоплено 200 тисяч рублів).

Влітку 1908 року Пілсудський встановив надійні агентурні зв'язки з майором австрійського генерального штабу начальником політично-розвідувального відділу Львівського корпусу Густавом Ішковським, а в 1910 році домігся від австрійців дозволу на створення легальної воєнізованої організації «Союз стрільців». Назване польське терористичне угруповання не відіграло жодної ролі в боротьбі за незалежність від Російської імперії, але його бойовики склали ядро заколотників проти законної влади Західно-Української Народної Республіки, проголошеної у Львові восени 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії.

Про вищесказане розповідає величезна, майже на тисячу сторінок монографія польського науковця Ришарда Сьвентка «Льодяна стіна. Секрети політики Юзефа Пілсудського 1904–1918». Вона присвячена «взаємним стосункам і зв'язкам та результатам співпраці Пілсудського з розвідками Японії, Австро-Угорщини і Німеччини». Автор стверджує, що хоч Пілсудський і його шпигунська організація «Конфідент (Р)» була на утриманні Австро-Угорщини, головною зацікавленою стороною у використанні Пілсудського була Німеччина. Німці прагнули створити відновлення союзної Німеччині польської держави для створення бар'єру проти російського імперіалізму. До слова, незалежність Польщі проголосили 5 листопада 1916 року австрійський цісар Франц Йосиф І і німецький кайзер Вільгельм II. Польські політичні партії з подякою прийняли дар німецького кайзера і щиро співпрацювали з ним, а Юзеф Пілсудський організував свій збройний легіон, що боровся на боці німців проти держав Антанти. Таким чином, німецький кайзер та австрійський цісар заклали основи Польської держави. Тому і Пілсудський і його оточення були запеклими германофілами та прихильниками німецького фашизму. Зрештою, це стосувалося й інших політичних середовищ міжвоєнної Речі Посполитої.

В ранзі агента австрійської розвідки Пілсудський не втрачав звя'зків з російськими соціалістами, надавав їм певні послуги, за які ті розплатилися пізніше.Саме з іменем Пілсудського повязують «польський» період життя Леніна, ще одного душителя українського народу. Мабуть обидва «вожді» добре забавлялися на карпатському курорті «Закопане», що так легко домовилися між собою в 1919 році, а потім у 1921 році в Ризі за рахунок українців.

Як відомо, взимку 1918 року Україна опинилася в кільці фронтів. З усіх боків її оточили вороги. Найгрізнішими з них були росіяни і поляки. Одні й другі вважали українські та білоруські землі нічим іншим, як своїми збунтованими колоніями, які слід жорстоко приборкати і повернути в ярмо.

Порушивши взяті на себе міжнародні зобов'язання і власний Декрет про мир, Совєтська Росія підступно і віроломно напала на Українську Народну Республіку з північного сходу.

Добровольча армія російського генерала Денікіна, яка боролася за відновлення «єдіной і нєдєлімой» Росії загрожувала Україні з південного сходу. Район Одеси, Миколаєва й Херсону опанували союзні денікінцям війська європейських держав Антанти (так би мовити, Євросоюзу). Над Дністром чатували вороже настроєні до українців румуни, які окупували українську частину Буковини та Молдови.

На заході розгорілася українсько-польська війна за Галичину і Волинь. Тільки-но відновлена німецькими руками незалежна Польща стала на шлях збройної агресії проти українського народу і його держави. Дискусія між двома польськими політичними таборами: націонал-демократами на чолі з Р.Дмовським і пілсудчиками (прихильниками Ю.Пілсудського) про визначення меж польської експансії і форму прилучення чужих земель до Польщі завершилася прийняттям наступної програми.

«… Східні області (тобто українські і білоруські землі — авт.) є нашою колонією, вони в певній мірі були завжди нею та мусять так залишитися . . . Ми маємо собі відкрито сказати: «Коли ми говоримо про «наші східні області», то ми розуміємо під тим, що ці області, які нині не є заселені поляками, в короткім часі мусять бути ними заселені. Якщо нам удасться ці плани здійснити, щоб дістати значно більшу область на Сході й шляхом полонізації злити її з Польщею, тоді ми здобудемо таку позицію, яка нам дозволить по кількох десятиріччях хапати землі ще далі аж до наших історичних кордонів». Це значить, що у першій чверті ХХ ст. поляки прагнули відновлення збройним або дипломатичним шляхом Речі Посполитої в історичних кордонах 1648 року, а не етнічних межах польського народу!

Для здійснення цієї програми польський уряд, що його репрезентували разом ендеки і пілсудчики, виробив відповідну тактику. Вона полягала в тому, щоб всіма силами і засобами негласно допомагати більшовикам осягнути перемогу над УНР і Денікіним. Цей план був здійснений шляхом укладення окремого таємного договору Пілсудського з Лєніним. Обом, ще недавнім колегам по загальноросійській соціал-демократії, зробити це було нескладно.

Подробиці переговорів і договору розкрив шеф генерального штабу польської армії генерал Тадеуш Кутшеба лише після смерті Пілсудського. Він засвідчив, що восени 1919 року прибула до Микошевич, поблизу Луцька, совєтська місія «Червоного Хреста» під проводом польського комуніста, колишнього польського соціаліста і доброго знайомого з Пілсудським, Юліуша Мархлєвського. Мархлєвський через довірену особу нав'язав контакт з Пілсудським, який визначив для переговорів капітана Бернера. Бернер свідчить, що Пілсудський через нього передав Лєніну пропозицію припинити бойові дії, встановити лінію розмежування польських і більшовицьких російських військ, а також утворити між ними нейтральну смугу шириною 10 кілометрів. 21 листопада Мархлєвський привіз із Москви позитивну відповідь Лєніна який лише вимагав збереження переговорів у таємниці.

Тактикою таємної допомоги для Совєтської Росії Пілсудський добився того, що червоні по черзі розбили Дієву Армію УНР, а потім Добровольчу армію Денікіна. Прийшов час використати ситуацію, що склалася, для здійснення плану відновлення Польщі в межах 1772 року (для початку) зі східним кордоном по Дніпру. З метою юридичного прикриття свого походу в Україну Пілсудський змусив Українську місію у Варшаві підписати декларацію про українсько-польський воєнний союз. При цьому польський уряд наполіг, щоб скоротити (реформувати) Армію УНР лише до трьох дивізій. Пілсудський і його штаб прагнули після вдалого походу на Київ і Одесу встановити свій повний військовий контроль над Правобережною Україною, а Уряд УНР звести до становища безправного (беззбройного) сателіта.

Похід Пілсудського в Україну провалився. Москва і Варшава, погодилися на мир коштом поділу України і Білорусі. Польський уряд зламав свій договір з Урядом УНР й уклав з росіянами 2 листопада 1920 перемир'я. Цей черговий акт віроломства уможливив командуванню Червоній армії сконцентрувати всі свої сили проти українців. Під тиском переважаючих сил ворога 20 листопада 1920 Армія УНР була змушена перейти в Західну Україну, зайняту поляками. Тут поляки роззброїли українських військовиків і замкнули в концентраційних таборах.

Варшавський «Роботнік» помістив у № 339 від 16 жовтня 1919 статтю «Табори полонених», в якій сказано: «Відносини, які панують в таборах для полонених в Модліні й Берестю Литовськім (Бресті) переймають жахом.

Табір для полонених в Бересті Литовськім — це гидь, це ганьба для польської держави. Умови в берестейських «Бугшопах» або у форті Берга можуть довести спостерігача до розпачу. В Бутшопі розміщено українців. Це давні російські табори і хліви та бараки, побудовані німцями, в деяких не має навіть т. зв. нар або дощок, тільки долівка і це приміщення бранців. Про солому нема й мови, долівку вистеляють полонені бадиллям та будяками. Вікон не має, одвірки навіть понищені.

Ці умови в поєднанні з голодуванням (денно 1/3 жовнірського хліба й трохи брудної води), якого розміри більшали із-за крадіжки військових функціонерів (кількох офіцерів і підофіцерів, які тепер сидять в тюрмі, незаконно привласнило собі близько пів мільйона марок), витворили з табору полонених прямо табір трупів. Два місяці тому з табору, що налічував близько 6000 полонених, виносили кожного дня 50–100 трупів. Розпалилася тоді дезинтерія, яка вбивала голодуючих. В одному місці при епідемічному шпиталі трупи лежали майже три тижні не похоронені, так, що щурі їх пообгризали. Померлих хоронять так мілко, що тіла виступають із землі,- наслідком чого дезинтерія й тиф постійно ширяться, так, що самі жовнірі, які виконують службу в таборі постійно переносять заразу недуг до своїх відділів. Так, як тепер виглядають українські бранці в таборі, можна собі уявити тільки смерть. Деякі й говорити не можуть. Не хочуть їсти — чому? Бо ці вже й не ворухнуться і до смерті,- так вони обезсилені. До одного з них приїхала ненька зі східної Галичини — говорить по польськи, бо полька. Син її лежить на будяках на кам'яному тоці в таборі, де вітри гуляють. Очі стоять стовпом, зуби вищирені … «не хворий, гарячки не має…» Ненька сидить біля нього наче закаменіла, безпорадна — що ж має робити? Там знову дружина — привезла харчі чоловікові. Ледве з великим трудом допросилася дозволу, щоби в табір увійти, бо тяжко туди дістатись… З'їв і… помер!

Коли всі виходять з табору за їдою і стають рядом,- справжній похід смерті. Голодні і померзлі. Б'ються і штовхають тих, що товпляться біля кухні над викиненою жовнірами лушпиною, їдять чорні ягоди з дикого бузку, навіть траву. Вибирають неперетравлені зерна з кінських кізяків і печуть їх з лушпинами. Вночі дрижать з холоду, бо тільки нужденне лахміття і власна шкіра криє їх кості. Кілька разів розложили вогонь в таборі, то жовнірі розігнали їх прикладами, а вогні погасили, бо від диму «можна трупом пасти». Ледве йдуть, коли на наказ мусять йти, оправдуються, що годі їм скоріше йти й дістають за це прикладом. А б'ють жовнірі здорово, бо й що ж з нього, «коли і так не виживе». Від ударів кількох умерло,- за слабі були, не видержали. Деколи просить такий: «вбий, паночку, остогиділо голодувати». Познаньчик (поляк з м.Познань — авт.) — плютоновий (взводний — авт.)постійно ходить з палицею, б'є, де попаде, тут трафить в голову, там в очі,- кільком навіть очі повибивав. З розпуки кількох скочило в Буг, де потонули, кількох підрізало собі горло.

Страшне!…

Були там комісії з польського сейму, ситуація мала поправитися. Кількох злочинців ув'язнено, а коли вдруге мало початися слідство, скоро зроблено порядок. Та попри те тривають дальше ці страшні відносини, а з приходом зими вони ще погіршаться…»

Так описала табори полонених й інтернованих українців польська газета!

Мирні переговори між Москвою і Варшавою відбулися в Ризі. Головним предметом торгу було питання УНР і Галичини. Москва, за ціну розриву польської сторони союзу з УНР, поступалася Польщі своїми зазіханнями на Західну Білорусь, Північно-Західні Українські Землі, Волинь та Галичину. Врешті торг завершився підписанням 18 березня 1921 р. мирного договору між обома окупантами українських земель Польщею та Росією. Знову, як у 1667 році в Андрусові, Польща і Росія роздерли єдине тіло України навпіл.

Як поводилася польська окупаційна влада в Галичині та Волині у 30-х роках свідчить Меморандум Народної Української Ради до Ліги Націй (попередниці ООН) від 10-го січня 1931 року, який поіменно перелічує понад 350 сіл, через які перейшла ініційована Ю.Пілсудським польська карна «миротворча» експедиція. Він називає 212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які розбивалися бомбами, багнетами і т.п.; 69 так само зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ (у двадцятому столітті!); 12 пошкоджених шкіл; понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно громадян; 1357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих, громадських працівників, членів кооперативних товариств, Просвіт, читалень, а також учителів, яких в той чи інший спосіб бито нагаями, прикладами, шаблями, палицями (навіть до 500 ударів), інколи по кілька разів: 93 дітей від 6 до 16 літ, серед яких чимало учнів українських шкіл, яких також бито палицями, нагаями і прикладами; поіменно перелічує осіб, над якими переводилися нелюдські знущання: хлопцям і дівчатам багнетами виривано на грудях українські вишивки з сорочок, старих людей прив'язувано до возів і кінських хвостів, щоб бігли за ними; змушували цілувати кінські зади; священика Кобласа вели на аркані через село, заставляючи співати «Єще Польска не згінєла» і т.п.; під час биття селян змушували їх гукати «нехай живе маршал Пілсудскі» і т.п.; понад 50 з’валтованих дівчат і жінок, з яких декого після з’валтування голими закопували по пояс чи по шию в землю. Дехто з розпачу збожеволів, а дехто покінчив самогубством, як жінка вчителя в Підгайцях, щоб не попасти до рук поліцаїв.

Зроблена пізніше статистика на основі згаданого меморандуму й інших джерел приблизно показує розмір насильства польської «цивілізації»: 441 пацифікованих сіл, 427 поруйнованих кооперативів, читалень, молочарень, шкіл й інших установ, понад тисячу розграбованих селянських господарств, 2340 важко побитих селян, 27 вбитих або померлих від ран.

Описи «пацифікації» видано українською, французькою і англійською мовами. Найбільш детальні — «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrokities in Ukraine» (1931).

У відповідь на польські знущання 15 червня 1934 року бойовик Української Військової Організації (УВО) застрелив у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пєрацького. Цей акт відплати мав підтримати в українців Галичини дух опору польським окупантам.

У відозві Начальної Команди Української Військової Організації про атентат на Пєрацького сказано: «Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького як особу, а в Пєрацького як реалізатора польської окупаційної політики на Західноукраїнських землях».

На той час польський уряд утримував 95,337 поліцаїв і жандармів, майже 100 тис. таємних агентів, 494 судові установи. З 330 польських в'язниць 187 були в Західній Україні. Три чверті всіх смертних вироків у Польщі мали місце у Західній Україні.

З 1932 по середину 1934 р. через польські тюрми пройшло 111174 українців. Закатовано 8073 в'язнів. Вбито без суду і слідства — 734 особи, засуджено до страти 257 осіб. Підстава — опір польській владі, підозра про членство в ОУН. 11 червня 1934 р. за розпорядженням президента Польщі створено концтабір в Березі Картузькій і члени ОУН склали 65% перших його в'язнів.

Польський, без перебільшення фашистський, уряд налагодив тісне співробітництво своїх репресивних органів з фашистським терористичним апаратом Італії та Німеччини. 31 січня 1938 м. Варшаву відвідав начальник фашистської поліції генерал Далюге. 7 вересня 1938 р. начальник польської поліції генерал Заморський був запрошений в якості гостя на з'їзд фашистської партії в Нюрнберг і був прийнятий Гітлером. На Нюрнберзькому з'їзді фашистської партії був присутній також начальник канцелярії польського міністра закордонних справ Лубенський. 7 жовтня 1938 р. начальник польської поліції генерал Заморський виїхав до Риму на з'їзд фашистської поліції. По дорозі він відвідав колег у Берліні. 15 грудня Варшаву відвідав міністр юстиції Німеччини фашист Герман Франк, а 18 лютого 1939 р.- вождь СС і головний шеф гестапо Генріх Гіммлер.

Співробітництво Пілсудського з фашистським режимом Німеччини було налагоджене з розмахом. Так, 26 січня 1934 року в Берліні було підписано «Декларацію про невикористання сили між Польщею та Німеччиною». Німецько-польський пакт перетворював у порожній звук франко-польський союзний договір 1921 року і завдавав нищівного удару системі воєнно-політичних союзів, створених Францією для захисту від можливого відновлення воєнної агресії з боку Німеччини. Головною метою офіційної Варшави при підписанні договору — було заручитися підтримкою фашистської Німеччини у майбутньому польському поході на завоювання України.

На початку 1935 року Пілсудський вважав, що настав сприятливий час для війни за українські чорноземи. Для узгодження дій до Польщі «на полювання» запрошено найближчого соратника Гітлера — рейхсмаршала Герінга. Той мав з Пілсудським двогодинну бесіду, яку оцінив як «вступ до спільних воєнних кроків». «Пілсудський вбив собі в голову завоювати Київ… — доповідав своєму керівництву литовський посол у Берліні Шауліс — Тут всі говорять про скору війну з більшовиками із-за України».

Справа не обмежилася розмовами. Воєнне співробітництво Польщі та Німеччини набрало конкретних форм. У березні 1938 року польські війська допомогли хортістській Угорщині знищити незалежність Карпатської України та окупувати Закарпаття. Як союзник фашистської Німеччини Польща взяла участь у розчленуванні Чехословаччини та анексувала Тєшинську область і частину Словаччини. 26 січня 1939 року Варшаві в бесіді з міністром закордонних справ Німеччини Ріббентропом міністр закордонних справ Польщі Бек заявив, що Польща претендує на Україну і на вихід до Чорного моря.

Німецько-польське воєнне співробітництво продовжилося і після окупації Польщі фашистською Німеччиною. Польські праві політики намагалися укласти мир з Гітлером в обмін на повне підпорядкування німецькій диктатурі. Відомі спроби нав'язування відповідних контактів на території Іспанії та Португалії. Не чекаючи результатів дипломатичної гри, сотні тисяч поляків пішли служити до німецького Вермахту (дослідники називають цифру 375 тисяч), війська СС, допоміжну поліцію та охорону концтаборів. Як стверджує ізраїльський дослідник Зеєв Тагор, поляки обслуговували табір смерті Аушвіц і у ставленні до в'язнів бували гіршими за німців. Це поляки-наглядачі з Аушвіцу закатували ув'язнених там братів Степана Бандери — Василя та Степана. Польського походження був генерал СС Е.Бах-Залєвський — керівник найбільшої каральної операції німецьких окупантів проти мирного населення Волині в 1943 році. Однак своїх кривавих цілей польський есесман не досягнув через збройну відсіч УПА і мусів ганебно тікати, опустивши шляхетного хвоста.

На теми, які я за заторкнув, можна було б сказати більше, але й цього достатньо, щоб уявити собі масштаби колаборації польського суспільства 30–40-х років ХХ століття і його вождів з фашистською Німеччиною. На фоні цього вереск «кресових» середовищ Польщі та їх симпатиків у польському політикумі, зокрема з табору Президента Л.Качиньського, на адресу Степана Бандери та його соратників з ОУН-УПА свідчить тільки про їх нахабство і шовінізм.

Разом з тим, пишучи цю статтю, я не ставив собі за мету «вколоти очі» наших західних сусідів неприємними фактами з історії їх предків. Я тільки хотів сказати, що ми достатньо обізнані як зі своїм минулим, так і з минулим довколишніх народів. І ми здатні відрізнити справжніх героїв від воєнних злочинців самі, без підказок заангажованих чужинецьких експертів.

Тож я не закликаю поляків позбавити Ю.Пілсудського всіх його орденів та звань, відмовитися від вшанування «Зюка» після того, що я про нього сказав, хоч і знаю, що цього політика Речі Посполитої за його воєнні злочини не поважають в сусідній Литві, а навіть називають катом литовського народу і небезпідставно. Це при тому, що обидві країни є членами Євросоюзу. І ми колись будемо в об'єднаній Європі. Але не Польща нас туди проведе через «чорний хід», а ми самі, подолавши внутрішні труднощі, можливо приймемо запрошення в це міжнародне об'єднання і тільки у власних інтересах. У європейських справах ми не потребуємо польського адвоката, надто такого нещирого. Зрештою, що хотіти від країни, яка, за словами заступника голови делегації Російської Федерації в ООН у 90-х роках минулого віку С.Третьякова «насичена російською агентурою». Думаю, що не в останню чергу ця категорія поляків і роздмухує нині польсько-українську ворожнечу за принципом «де двоє б'ються — там третій користає». Але від нас не скористає, бо маємо за приклад героїв України Степана Бандеру та Романа Шухевича, які вказують нам, що робити, коли Вітчизна в небезпеці.

Ще раз перечитуючи написане запитую себе, а чи не завузьку назву носить музей Київського «Меморіалу» — «Музей совєтської окупації»? Може змінити на «совєтської і польської окупації» та розширити експозицію відповідним розділом?

Р. Круцик,

Голова Київського «Меморіалу»

Директор «Музею совєтської окупації»

Джерело: Музей совєтської окупації

Гейтс виклав $ 10 млрд. для отримання вакцини, яка повинна скоротити населення Землі

Ілюмінаті
Засновник Microsoft і один з найбагатших людей в світі Біл Гейтс, що має імідж милостивого філантропа, використовуючи свої мільярди через свій (звільнений від оподаткування) «Фонд Біла і Мелінди Гейтс», офіційно займається вирішенням проблем захворювань і браку продовольства в Африці, а також бореться з бідністю. Але на недавній конференції в Каліфорнії Гейтс припідняв завісу над невідомим аспектом своєї «добродійності» — зниженням чисельності населення, або іншими словами — євгеніки.
Гейтс згадав про це на закритій конференції в Лонг-бич, Каліфорнія, під назвою Ted2010 Conference в своїй промові «Оновлюючись до нуля!». Разом з абсурдною з погляду науки пропозицією про штучне скорочення викидів Co2 у всьому світі до нуля до 2050 року, приблизно на четвертій з половиною хвилині своєї промови Гейтс заявив:
"Спочатку ми отримали населення. В світі сьогодні 6,8 млрд. чоловік. Це число зросте до приблизно 9 мільярдів. Тепер, якщо ми дійсно зробимо велику роботу по нових вакцинах, ми зменшимо його, можливо, на 10 або 15 відсотків".
Простою англійською мовою один з найвпливовіших людей в світі чітко сказав, що він чекає вакцини, яка використовуватиметься для скорочення приросту населення Землі. Коли Біл Гейтс говорить про вакцини, він знає, про що говорить. У січні 2010 року на елітному Усесвітньому економічному форумі в Давосі Гейтс оголосив, що протягом наступного десятиліття його Фонд виділить $ 10 млрд. на розробку і доставку нових вакцин «для дітей в країнах, що розвиваються».
Основним акцентом в його багатомільярдному Фонді є вакцинація, особливо в Африці і інших країнах, що розвиваються. «Фонд Біла і Мелінди Гейтс» є членом-засновником Альянса ГАВІ (Глобальний альянс по вакцинації і імунізації) в партнерстві з Усесвітнім банком, ВОЗ і виробниками вакцин. Мета ГАВІ — вакцинація кожної новонародженої дитини на світі, що розвивається. Сьогодні це виглядає як благородна добродійна робота. Проте індустрія вакцин неодноразово була спіймана за руку на приовуванні небезпечних наслідків вакцин від нічого не підозрюючого населення Третього світу, коли вони не можуть позбавитися від західних вакцин.
Деякі організації вважають, що дійсна мета вакцинації в тому, щоб ослабити людей і зробити їх ще сприйнятливішими до хвороб і передчасної смерті.

Джерело: КЦ

четвер, 4 березня 2010 р.

ДЕГЕНЕРАЦІЯ: Вже кожен четвертий(!) німець готовий імплантувати собі мікрочіп

Зомбоящик
Кожен четвертий німець - 23 відсотки з 1000 опитаних - заявив про готовність імплантувати собі під шкіру мікрочіп, якщо це принесе йому „певні вигоди”, повідомляє агентство AFP з посиланням соцопитування, проведене німецькою асоціацією IT-компаній BITKOM.

Майже кожен шостий респондент заявив при цьому, що згоден на імплантацію, для того, щоб у разі аварії або іншої небезпечної для життя ситуації його могли б швидко виявити і врятувати. Ще п'ять відсотків вважають, що мікрочіп допоможе їм краще управлятися з шоппінгом (англ. shopping - форма проведення часу у вигляді відвідин магазинів (найчастіше торгово-розважальних комплексів) і покупки товарів (одягу, взуття, аксесуарів, головних уборів, подарунків, косметики і т. д.).

Проте переважна більшість - 72 відсотків респондентів - заявили про те, що ні за яких обставин не погодяться імплантувати собі під шкіру мікрочіп.

Опитування проводилося напередодні відкриття у ФРН найбільшій міжнародній виставці електроніки CEBIT. Напередодні відкриття виставки міністр по захисту прав споживачів Ільза Айгнер призвала громадян ФРН остерігатися крупних IT-корпораций: Google, Apple і Microsoft, а також соціальних мереж таких, як Facebook. За її словами, IT-компании мають в своєму розпорядженні величезні бази даних користувачів, і ніхто не знає, яким чином ці дані використовуються.
Джерело: Тризуб

Сексуальні збоченці вдячні Януковичу за тепло й турботу

Янукович
Зграя содомітів - «геїв, лесбіянок, бісексуалів і трансгендерних людей» вимагає від  Віктора Януковича «продовжити курс на рівноправність геїв», повідомляє INTV.

Автори обігу нагадують, що на посаді прем'єр-міністра Янукович висунув законопроект, який передбачав заборону дискримінації на підставі сексуальної орієнтації в сфері трудових відносин.
«Ви стали першим українським політиком, який висунув законодавчі ініціативи по забезпеченню цивільної рівності геїв і лесбіянок», - заявляють представники збоченців, які вимагають у своєму обігу продовжувати цей курс.

Джерело: Тризуб

"Розстрільні списки": від 2 до 5

Герард Давид (1498-1499) "Здирання шкіри з продажного судді"

Один мій знайомий, дуже багатий чоловік, страшенно переживав, що не потрапив до списку журналу "Фокус", до якого вносять 130 найбагатших людей України.


- Тобі повезло, – відповів я йому.

- Це чому ж? – щиро здивувався мій приятель.

- Ти що не розумієш, що то так званий "розстрільний список".

Дійсно, нині серед певним чином заангажованої публіки нерідко можна почути вислови, що вже давно пора складати списки найбільших корупціонерів і антиукраїнських елементів. На такі слова я завжди відповідаю, що ці "розстрільні списки" давно складені самими корупціонерами і антиукраїнськими елементами.

Як це може бути? – не вірять вони. Нічого немає в цьому світі нового. Все вже колись було. Під час Французької революції "розстрільні команди" просто брали газети і часописи зі списками найбагатших дворян, членів Конвенту та деяких партій.

Під час Варфоломіївської ночі ніхто спеціально списки гугенотів, яких треба було вирізати, не складав. Вони самі склали на себе списки і ще й їх опублікували. Нацисти ходили по квартирах євреїв, які самі склали списки єврейських організацій, в яких були не лише домашні телефони, але й домашні адреси (!) навіть з фотографіями.

Соціал-демократи і комуністи в парламенті Німеччини не тільки мали відповідні списки, але і сиділи окремо. Так що їх було особливо легко ідентифікувати.

"Гостроголові чекісти" розстрілювали буржуїв за складеними марнославними ж багатіями переліками найбагатших родин Росії, а членів царської родини, князів і графів теж за офіційно надрукованими за гроші цих вельмож, на їхнє бажання і їхнє розпорядження, списками.

Військовики Піночета ходили по Сант-Яго де Чилі і Вальпараїсо зі списками опублікованих в газетах керівників деяких партій і "вигрібали" їх ще тепленькими з ліжок. Так само як і євреї нацистської Німеччини, ці "розумники", не полінилися розмістити в засобах масової інформації свої домашні адреси.

В 1968 році в Чехословаччині і в 1956 році в Угорщині енкаведисти і кадебісти теж мали на руках списки революціонерів, які вони самі ж і опублікували. Цей нудний список людської дурості можна продовжувати безкінечно.

Безперечно, що в наш час людське марнославство має набагато більше можливостей для власного прояву в "розстрільних списках". Надворі 21 століття і тому ці знамениті списки поповнюються вже навіть супутниковими знімками садиб, а також надточними їх "джіпіесними" адресами.

Опубліковані не лише списки найбагатших людей України. Фактично розстрільними є обнародувані списки керівних органів окремих партій, парламентських фракцій, списки членів антиукраїнських шабашів, керівництва окремих релігійних конфесій тощо.

Всі нинішні футурологи, не змовляючись, дають нинішньому світоустрою від 2 до 5 років існування. Після цього почнуться страшні суспільні і природні катаклізми, які будуть знаменуватися черговим розпадом імперій.

Розпад США, де вже навіть виникла зо зубів озброєна "Армія визволення Техасу" призведе до зникнення "світового жандарма" і навальної експансії ісламського світу. "П’ята колона" американського імперіалізму буде знищена в Латинській Америці і деяких інших країнах.

Розпад "регіонального жандарма", тобто Росії, де вже виникла антиросійська "Армия казацкий круг" призведе до неминучого фізичного знищення його "п’ятої колони" в пострадянських країнах. І ці божевільні "п’яті колони" вже самі склали і опублікували "розстрільні списки" на себе.

Нині вони підключили до цієї справи і Інтернет. Правильной дорогой идете, товарищи! В Росії в цьому році, а саме в лютому місяці, вже дійшло до того, що в одній частині країни 23 лютого відмічають як свято, а в іншій – як день національної жалоби. В Чечні це вже офіційний траурний день.

Нерозуміння того, куди котиться цей світ, повна зашореність і ідіотизм "п’ятої колони" Росії в України вражає. Якби ви мали хоча б крихту розуму в голові, то в крайньому разі хоча б офіційно декларували себе щирішими українцями за Бандеру і Донцова і святішими за самого Папу.

В які списки ви самі себе занесли? Геніальний київський фізик Рожков у своїй брошурі "Динамика империй" на математичному рівні розрахував все те, що відбувається нині і що закономірно неминуче буде відбуватися в найближчі 2-5 років.

Але навіщо нам ті формули і математичні залежності. Це таки публіцистика.

Краще навести знамените висловлювання відомих французьких провидців нинішнього часу Луї Повеля і Жака Бержьє, які в книзі "Ранок магів" пророче написали про період з 2012 по 2015 роки: "Сучасна цивілізація – це не сформульована угода владоможців, спрямована на задоволення їхніх претензій. Проте ця угода дійсна лише доти, доки не буде укладена нова угода, щоб здерти з них шкуру".

Ми поки що з великими зусиллями погоджуємося виконувати накази нинішньої влади. Саме так і можна визначити владу, як згоду людей коритися претензіям керівників всіх рівнів. Однак кількість людей, за незаангажованими опитуваннями соціологів, готових взяти до рук зброю і стріляти у нинішніх правителів катастрофічно збільшується.

Якщо події будуть розвиватися в такому ж темпі і далі, як нині, саме в 2012 році до таких людей буде належати практично всі 100% молодих людей України і стільки ж її середнього класу всіх вікових категорій. Очевидно, що до реального задіяння "розстрільних списків

залишилося всього від 2 до 5 років.

Петро Масляк, для УП

середа, 24 лютого 2010 р.

Брати Капранови: Янушенко та Тимокович

Брати Капранови
Україна - одна з найдавніших у світі демократій. Свідчення цьому - не у дослідженнях істориків. Воно зображене на кожній українській гривні, на кожній копійці, а також на стіні у Верховній раді - щоденне нагадування та попередження з глибини віків.
Наш герб, як розповідають у школі, бере свій початок від князівських часів, він буцімто має відношення до сокола. Але, між нами кажучи, український тризуб з кожним днем все більше нагадує вила. Звичайні вила-трійчатку, якими виганяли колись поганих князів, на які піднімали несумлінну козацьку старшину.
Ну це так, художній образ. А ми хочемо щиро зізнатися: у другому турі, як це не сумно, ми голосували за Тимошенко. І переконав нас у цьому Віктор Федорович - якби не його агресивні українофобські заяви, наші руки просто не піднялися б поставити хрестик у першій клітинці. А так... Ну, не любимо ми українофобів, що тут поробиш.
Звісно, тепер наше сумління чисте - і Януковича не підтримали, і Тимошенко до влади не привели. Такий собі несподіваний бонус для поранених виборами душ.
Однак не особистий спокій визначив наш вибір. І ми хочемо щиро розповісти вам, як дійшли до такого життя, про що думали, примушуючи себе іти на дільницю.
Отже перш за все ми спробували спрогнозувати - що робитиме кожен з кандидатів на новій посаді?
В економіці вони нічого зробити не зможуть, це перевірено - обидва будучи прем'єрами, будували українську економіку, як паразитичну на експорті металу.
Тепер же, коли "раптом" настала криза, з'ясувалося, що Україна не забезпечує своїх потреб ані у картоплі, ані у часнику, ані у милі, ані у посуді. Більш за те - навіть металопрокат для труб ми теж закуповуємо на гроші, зароблені на продажу вітчизняного металу.
Зі сказаного вище стає очевидним, що поки світові ціни на наш експортний товар не піднімуться, не бачити нам виходу з кризи.
Звісно, можна дивуватися - як це так сталося, що вітчизняна економіка не забезпечує навіть чверті вітчизняного попиту на товари? Запитати, куди дивилися міністри, віце-прем'єри та інші урядовці?
Проте в ракурсі виборів головне інше - вони це робили (тобто не робили) однаково, що за Тимошенко, що за Януковича. Бо нічого не вміють, окрім контролювати експорт і на цьому заробляти, та обкладати імпорт і на цьому знову заробляти. Різниця лише у прізвищах людей, які заробляють.
Ми професійно займаємося книжками і абсолютно відповідально можемо заявити: з точки зору функціонування нашої галузі віце-прем'єр Табачник від віце-прем'єра Васюника нічим не відрізняється. Якщо, звісно, не враховувати те, що замість працювати Табачник вправлявся в українофобії, а Васюник - у Євро 2012.
Економіка України залежить від імпортних енергоносіїв на 60%, це написано на біл-бордах, але там треба дописати, що від імпортного мила ми залежимо на 85%, а від імпортних книжок - майже на 90%. Готові посперечатися, що у інших галузях доля ринку, яку забезпечує вітчизняний виробник, не перебільшує цих самих 15-20%.
Отже, більше ніж вісімдесят відсотків товарів ми завозимо з-за кордону на гроші, отримані від експорту. В результаті Україна залежить від попиту на метал в Америці більше, ніж сама Америка.
Тільки скажіть нам, будь ласка, хто є автором цієї економічної моделі?
Кандидати в президенти хором кричали про антикризові заходи. Проте чи не вони ж самі впродовж років ретельно готували українську кризу, зміцнюючи залежність країни від імпорту?
Біда не у антиукраїнській змові. Біда у тому, що український уряд вже давно перетворився на "Кабмін експорт-імпорт Ltd". Ми колись докладно розбирали це питання у статті "Тьолки на дорогах", і з того часу, на жаль, нічого не змінилося.
Криза в Україні триває вже більше року - чому досі ніхто з лідерів не оприлюднив зрозумілої програми її подолання? Ані офіційний уряд, ані його тіньовий брат-близнюк? Чому усі відбуваються загальними фразами про підвищення, сприяння та поліпшення?
Висновок напрошується сам собою - вони не уявляють, що треба робити. Вони не знають, яку економіку будують, а отже не дивина, що не можуть нічого збудувати.
І коли з'ясується, що грошей на виконання соціальних обіцянок категорично не вистачає, а це вже стає очевидним, обидва знову побіжать позичати - до Москви, до Брюсселю, до Пекіну. І платитимуть по боргах газотранспортною системою, землею, флотом, державними підприємствами, які, до речі, належать на їм, а нам із вами.
Чи ви у цьому сумніваєтеся?
Ну а оскільки ані ви, ані ми у цьому не сумніваємося, оскільки вони теж про це здогадуються, проте успіхи демонструвати мусять - вістря реформ нового лідера буде спрямовано туди, де нічого не можна об'єктивно виміряти. Де все залежить виключно від піару.
Куди? Точно, у гуманітарну сферу. Мова, релігія, історія, інформаційне поле - от що стане головною мішенню для вправ.
Перші промови та ініціативи нового президента блискуче підтвердили нашу гіпотезу - ЦВК ще тільки оголосило переможця, а Верховна Рада вже спробувала перевести дітей на 10-річне навчання. Важливіших питань не знайшлося. Бюджет, безробіття, криза - почекають.
Ну звісно, якщо Віктор Федорович закінчив 8 класів і став президентом - нащо вчитися більше? Про мову навіть говорити не будемо - це окреме питання. Про запрошення патріарха з сусідньої держави на інавгурацію теж без нас скажуть.
Але справа не в тому, що депутати якимось дивом завалили 10-річну освіту, і навіть не в тому, вдасться чи ні змінити щось у мовному законодавстві - а точніше, у його відсутності.
Проблема в тому, що людей знову примусять боротися, переживати, виходити на майдани - а зараз треба ПРАЦЮВАТИ - вчитися виробляти все те, що звикли завозити з-за кордону. 2009-й рік ми з вами прожили на власних жирових запасах, зараз вони скінчилися.
Однак педалювання розколу у суспільстві та країні - за мовною, релігійною, географічною або національною ознакою - єдине, що може запропонувати нам Янукович.
Юлія Володимирівна при всьому цинізмі значно більш залежна від національного електорату, тому є менш небезпечною - так міркували ми перед походом на виборчу дільницю.
Результати цього походу ми з вами тепер бачимо на власні очі. І можемо досить впевнено передбачити наше світле майбутнє.
Політологи останнім часом люблять мусувати тему про те, що перемога Януковича не є безсумнівною, що він вимушений буде рахуватися з думкою виборців Тимошенко і так далі.
Але у слово "перемога" біло-сині вкладають стільки темпераменту, стільки зверхності, що можна зробити висновок - йдеться радше про завоювання. І лихо переможеним - тобто нам.
Підтвердження цієї думки не змусило на себе чекати. Ще не відбулася інавгурація, а серед Києва на Хрещатику почалися справжні багатосерійні бойові дії - молодики в чорному з другої спроби захопили книгарню "Сяйво", побили книгарів, поливали людей окропом, труїли газом при повному сприянні з боку міліції.
Будинок Актора попередили про виселення, а на кіностудію Довженка знову наїхали. Це, так би мовити, приказка - заспів до майбутньої гуманітарної політики.
Тому дозвольте не повірити, що хтось з табору Януковича зважатиме на думку переможених.
Знаєте, як роз'їздяться машини на вузьких засніжених дорогах Донеччини? Якщо водії є добрими знайомими - кидають монетку, якщо ні - проїжджає сильніший. Мова, звісно, не про звичайних людей, а про "господарів краю" на чорних джипах. Тож ні про яку милість чи, не дай Боже, врахування думки не йдеться і не йтиметься, облиште навіть мріяти.
Однак президентська гілка влади, яку протягом п'яти років старанно підпилювали як Тимошенко, так і Янукович, репнула саме у той момент, коли ці двоє спробували на неї залізти. Як то кажуть, хто б міг подумати?
Влада перегризлася неначе голови у невихованого дракона. А поки ці голови нищать одна одну, у простих людей є шанс на порятунок.
І засоби порятунку доведеться створювати нам самим. Це - не заклик і не агітація.
На часі створення загонів самооборони, які зможуть швидко мобілізуватися і захищати нас від розбійників, які сидять у владі або нею прикриваються. При кожній земельній ділянці, на кожній вулиці, у кожному селі та райцентрі.
Згадайте, що Україна - найдавніша демократія. І підтвердження цьому - наш герб - тризуб, вила-трійчатка, якими виганяли у давни часи поганих князів, на які піднімали несумлінну козацьку старшину.
Власне, на цьому все - ну, хіба що додати кілька зауважень та оптимістичну кінцівку.
Зауваження перше, до молодої гіпер-скептичної інтелігенції: шановні колеги, цинізм цього року виходить з моди. До влади прийшли такі циніки, що вам до них далеко.
Зауваження друге, до виробників сільськогосподарського інструменту: враховуючи добрі види на врожай, цього року варто збільшити замовлення на виготовлення вил.
Зауваження третє, до політиків: подивіться, будь ласка, на тризуб, який висить у вас на стінах та зрозумійте, що треба зупинитися.
Я бачите, ми - таки справді оптимісти.
Брати Капранови, для УП

Поганий знак перед інавгурацією бандюковича: розвалився пам’ятника засновникам Києва

КНЯЗІ КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ ТА КНЯГИНЯ ЛИБІДЬ
Поганий знак перед інавгурацією бандюковича
Поганий знак перед інавгурацією бандюковича
Поганий знак перед інавгурацією бандюковича

понеділок, 22 лютого 2010 р.

Олена Теліга ВIДПОВIДЬ

О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках i з блискавками гнiву,
Вiйськовим кроком, з поглядом ловця
Iти завзято крiзь вогонь i зливу.

Ми ж ваша пристань — тиха i ясна,
Де кораблями — вашi збитi крила…
Не Лев, а Дiва наш вiдвiчний знак,
Не гнiв, а нiжнiсть наша вiчна сила.

Та ледве з ваших ослабiлих рук
Сповзає зброя ворогам пiд ноги,
Спиває нiжнiсть легендарний крук —
Жорстокий демон бою й перемоги.

I рвуться пальцi, довгi i стрункi,
Роздерти звички, мов старi катари,
Щоб взяти зброю з вашоi руки
I вдарить твердо там, де треба вдарить.

Та тiльки меч — блискучий i дзвiнкий —
Вiдчує знову ваш рiшучий дотик,
Нам час розгорне звиклi сторiнки:
Любов i пристрасть… нiжнiсть i турботи.



.

У цей день 22 лютого 1942 року у Бабиному Яру було розстріляно Олену Телігу. Слава Героям!!

Олена Теліга
Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її чоловік Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою обмовились кількома фразами. На сірім ґестапівськім мурі залишила вона свій останній автограф: вгорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно у Бабиному Яру разом з чоловіком та соратниками.