Олександр Блистів-Гайдамака - "...іду на смерть за те, що так люблю свою Україну!.."

Цього року відзначаємо 73 річницю подій Карпатської України. Але цією публікацією хочу згадати про одного з героїв тих подій - Олександра Блистіва. Доля поставила перед ним важкий іспит. Але він не ухилився від нього. Це був його свідомий вибір. Вибір, що засновувався на попередніх роках свідомої праці на користь свого народу.

4 лютого 2012 р. Олександру Блистіву виповнилося б 96 років від дня народження. Прожив усього 23 роки, проте своїм життям залишив нам яскравий зразок мужності, готовності стати до важкої праці у вихованні молоді, незламності у поглядах, твердості у вчинках, любові до України.

Олександр Блистів в пластовому однострої

З уривків спогадів Степана Пап-Пугача, що вийшли друком у книзі "Пластовий Альманах" (Рим, 1976) дізнаємося більше про долю Олександра.

Бої на Красному Полі

"16 березня. Уранці пластунам-семінаристам прийшла поміч. Сотня січовиків під командою старшого пластуна розвідчика Кіштулинця. Він довголітний таборовик, пластун при Торговельній Академії в Мукачеві. Він уже вислужив військову повинність, був поручником чехословацької армії. В його сотні теж трійка старших пластунів з куреня «Самітні Рисі»: Іван Рак, Михайло Теґза та Олександер Блистів.".

"...Трійка «Самітних Рисів» зайняла стратегічне місце... Іван Рак, вислужений вояк, підстаршина чехосл. армії. Зате М. Теґза й О. Блистів уперше держать кріси у своїх руках. Рак із скорострілом у руках. Він командує:
- Ви обидва не вмієте стріляти, піддавайте мені амуніцію!
Вони не пускають мадярів через міст Тиси.".

Розстріл

"...Діти перед тюрмою далі забавлялися. Олександер Блистів, ведений на страту, їх миттю пізнав. Це найменші хустські пластуни - вовченята. Їм ще не грозила тюрма. Граючись перед тюрмою, вони зірко стежили, кого вивозили на розстріл. Так і ті найменші були свідками історичної боротьби українського Закарпаття.

Олександер Блистів, визначний закарпатський пластун, ідучи на смерть, їх бачив. У його серце вливалась нова надія. Це ті найменші, що підуть до дальшої боротьби... їх не спинить ані терор, ані тюрма. Вони пластуни. Вони сміло підуть уперед!".

Олександр Блистів, фото з Пластового Альманаху

Інакшу, ніж у С. Пап-Пугача, історію розстрілу подає у своєму щоденнику Василь Ґренджа-Донський (т. 8, "Щастя і горе Карпатської України")

Фото Блистіва з книги Гренджі-Донського

Уривок зі щоденника спогадів В. Гренджі-Донського

Вечеря з нагоди посвячення українсько-американського дому в Хусті.

Крайній праворуч стоїть О. Блистів. Також на фото: о. Волошин, Владика Няраді, Ревай, Штефан, д-р Долинай, Ю. Химинець, д-р С. Росоха, Роман, Марія Химинець, Єлисавета Кузьмівна та інші.

* * *

Знаходимо згадку про розстріл Олекандра Блистіва також і в спогадах Володимира Бірчака ("Карпатська Україна. Спогади й переживання").

"...На подвір’ї суду, де були й арешти, розстріляли 23 січовиків; чи були це ті самі, що поховані в одній могилі, — не знаю. І на подвір’ї магістрату розстріляли мабуть 30. Розстрілювали теж на полях над берегами Тиси й кидали убитих у Тису. З міста щез у цих днях учитель Митрович, Ващишин, власник торгівлі, студент університету Олекса Блистів та інші.

Оповідали, що якісь січовики зголосилися до мадярської розвідки й видавали тих січовиків, що були поховалися по домах у Хусті. Тут годі поминути один болючий епізод.".

 

 * * *

Подаємо уривки з книги Юліана Химинця "Мої спостереження із Закарпаття". Книга про події на Закарпатті другої половини 1930-х рр. й проголошення незалежности Карпатської України у 1939 р. Автор спогадів - свідок і учасник подій, був міністром карпатоукраїнського уряду.

 

Якщо б така сама відвага була з боку українського учительства й по інших школах, замість нашої половинчастости у мовній проблемі, то зужиту енергію на мовному відтинку можна було використати в куди кращий і більше продуктивний спосіб.

Організаційну працю ОУН велося у двох, напрямках: Юнацтво, що було переважно між студіюючою молоддю у середних школах. І так в ужгородській гімназії - І. Кардашинець; в хустській гімназії - Олександер Блистів; в берегівській - Федір Савчур; в Учительській семінарії в Мукачеві - Федір Могіш. В Трговельній Академії в Мукачеві: Дмитро Бандусяк, Михайло Габода, Дмитро Галай, Петро Стерчо, Юрко Шанта, Михайло Киштулинець, Іван Рожко-Ірлявський. Цей останній крім організаційного вишколу дістав ще й поміч у писанні поезій від літературного критика М. Мухина й поета д-ра О. Кандиби.

З-поміж студенства високих шкіл і старшого громадянства ми бачимо в 1934 році таких осіб: Миколу Вайду, Василя Кузьмика, д-ра Юрія Шпильку, Івана Рогача, д-ра Лева Канюгу, Івана Кедюлича, д-ра Василя Івановчика, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, Оксану Голубінку та інших.

Прийшов нарешті той час, коли наше молоде покоління, виховане в українському соборницькому дусі, могло прийти до слова, але не лише до слова, але й закотити рукави й братися до фактичного державного будівництва своєї держави. Наша молодь була об'єднана в організації Пласт, але велика її частина, будучи членами “Юнацтва” ОУН, що були по цілому Закарпатті, не сиділа безчинно, але взялася з великим ентузіязмом до праці. Найкраще вона себе проявила в “Карпатській Січі”. Не буду тут подавати імен осіб, які визначилися, бо їх багато, згадаю тільки тих, що згинули в боротьбі за Батьківщину, ставши символом великої відваги, самопосвяти та геройства: О. Блистів, Федір Тацинець, М. Киштулинець, Д. Бандусяк, І. Кедюлич, В. Кузьмик, І. Рогач, М. Габода, І. Ірлявський і багато, багато інших.

Степан Пугач описує свій побут у мадярській тюрмі так: “Уже два тижні минає, відколи сиджу в хустській тюрмі. Перших три дні мене нічого не питали. В'язнів багато. Їх не встигають переслухувати, радше сказати - побивати! По трьох днях мене покликали на переслухання і завели мене до тюремної канцелярії. Передо мною стали три терористи. Мене нічого не питають, ані нічого не записують. Зразу прискочив до мене один з них і вдарив мене в лице. Мені зашуміло в голові. Тоді другий почав бити, куди попало, приговорюючи: “Ти чого ходив до чеської школи? Чому не чекав на мадярів?”

Нараз мене вхопили за руки. Зачали мене бити по руках гумовими палицями, мої руки посиніли, задеревіли, а відтак стали мов колоди. Далі я вже не відчував, що в мене руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і зачав бити моєю головою об стіну. Я все ще тримався на ногах. У дари спадали на мене, мов той град. Зразу я відчув, що щось твердого вдарило мене під самісеньке око. Я повалився на землю... Коли я прочунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки, до малої тюремної келії для одного в'язня”.

Далі Пугач подає, що в одній з келій перед кількома днями прощався із життям Олександер Блистів. На стіні на дверях - його ім'я. Його повели на страту. Відтак до тієї же келії вкинули в'язня Михайла Киштулинця. Розглядаючись по келії, він побачив кусник паперу, що стирчав із-за дошки. Витягнув папірець, а він цілий записаний кров'ю. Блистів не мав олівця, тому шпилькою проколов собі палець і своєю власною кров'ю написав доручення: “Я, Олександер Блистів 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну”.

С. Пугач подає далі склад “Мадярської Народної Ради” в Хусті. Головою її був адвокат С. Будай, членами були: реформатський пастор Бейла Сабов, греко-католицький парох о. Іван Бокшай, православний москвофіл священик о. Георгій Станканинець та один селянин, прихильник мадярів. “Мадярська Народня Рада” засідала в тюремній залі, звичайно вночі. Однак, увесь Хуст знав про її злочини. Вона засуджувала невинних людей на смерть тільки тому, що вони вважали себе українцями.
 

* * *

Вже після віднови Пласту на Закарпатті з`явилася стаття пл.сен. Юрія Керекеша з нагоди 80-річчя від дня народження О. Блистіва (машинопис). Базується вона переважно на спогадах Папа-Пугача.

 

 

* * *

Про Олександра Блистіва також згадує у своїх "Споминах" і Вікентій Шандор - на той час представник Уряду Карпатської України в Празі.

"...До справи змови проти уряду Волошина обізвався також поет Зореслав (о. Севастіан Сабол, ЧСВВ) в листі від 26 січня 1984 р. Про замах він пише таке: «Про змову проти уряду Карпатської України я чув ще в Хусті. Я часто бував у будинку Головної команди Карпатської Січі, а також брав участь у її нарадах раз-двічі в місяць. Не пам’ятаю, однак, від кого я довідався про змову. Можливо від О. Блистова, який завжди був дуже щирий зі мною...".

"...Для ілюстрації тогочасних відносин наведемо деякі конкретні випадки. Так, наприклад, професор Яків Голота подав, що коло Севлюша у боях полягло 26 учнів учительської семінарії. Мадярські офіцери в Хусті говорили, що між Севлюшом та Великою Копанею вбили 70 січовиків і пластунів. На подвір’ї суду в Хусті розстріляли 23 січовиків, а на подвір’ї магістрату до 30.
З міста зникли учитель Митрович, батько багатодітної сім’ї, власник крамниці Ващишин та студент університету, пластун Олександр Блистів. Пізніше виявилося, що їх розстріляли.".

"...Пластовий скаутмайстер Степан Пап-Пугач так описує свій побут у хустській тюрмі: «Зачали мене бити по руках гумовими палицями. Мої руки посиніли, задеревеніли, а відтак опухли, мов колода. Далі я вже не відчував, що в мене є руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і почав бити моєю головою об стіну... Зразу я відчув, що щось тверде вдарило мене під самісіньке око. Я повалився на підлогу... Коли я очунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки... Там я пролежав три дні на дошках у гарячці. Такі катування переживав кожен в’язень. Декотрі і по кілька разів (Степан Пап-Пугач. У мадярській тюрмі. — Ню Йорк, 1978. — С. 8). Автор далі описує смерть розстріляного Блистіва, визначного пластуна, та ув’язнення професорки Ростислави Бірчак, доньки проф. В. Бірчака.".

 

* * *

Не потрібно гучних мітингів, пафосних слів і промов під чергову дату. Потрібно просто згадати тих, хто віддав своє життя за нашу з вами сьогоднішню незалежність.

Андрій Ребрик

Голова Закарпатського обласного осередку Пласту-НСОУ, член Головної Пластової Булави, філолог

Джерело: День

Японія для японців. Повчальний приклад

У тих, хто відвідує Японію, може створитися враження, що японці – такі ж люди, як ми. Вони носять такий самий одяг, вони будують хмарочоси і слухають Бетховена. Багато хто з них навіть говорить по англійськи. Майже кожна спроба аналізу японського успіху концентрується на фінансовій політиці, техніці управління або чомусь подібному. Але це приблизно так само розумно, як шукати причини бідності американських гетто в програмах федеральної допомоги.

Я провів у Японії багато років. Японці – не такі, як ми. У чомусь вони такі, якими ми були колись раніше, а в чомусь вони такі, якими ми ніколи не будемо. Але найголовніше – вони були і завжди будуть японцями.

Японці переконані у своїй унікальності. Жоден інший народ світу не проводить стільки часу, вибачаючись за свою неповторність або оспівуючи її. Існує цілий жанр публікацій, який можна було б назвати “теорія японців”, де автори із задоволенням розмірковують про те, якими незбагненними є японці для інших народів.

Звісно, сильно розвинене відчуття унікальності вимагає чіткого розуміння відмінностей між японцями і всіма іншими. Ще в 17 столітті японці настільки сильно не хотіли присутності іноземців на своїй землі, що закрилися від світу на два століття. Їх вимушене повернення в світ в 1853 році не змінило їхні почуття відокремленості. Для них все просто: єдиний спосіб стати японцем – це народитися ним.

Найкращою ілюстрацією до цього є те, як Японія чинить з корейцями, що живуть у ній. Між 1910 і 1945 роками, коли Корея була частиною Японії, багато корейців переїхали до Японії. У Японії живуть тисячі корейців в третьому поколінні. Вони виглядають і поводяться так само, як японці. У них є вид на проживання. Але вони не громадяни Японії. Вони не можуть голосувати, працювати в урядових органах, і більшість японців не вступлять з ними в шлюб і не візьмуть їх до себе на роботу. Останнім часом ця ситуація почала обговорюватися в ліберальній пресі, але більшість японців вважає, що якщо корейцям у них не подобається, вони завжди можуть повернутися до себе в Корею.

Слово “нація” походить від латинського natio, що означає “раса” або “порода”, і від nasci, що означає “народжуватися.” Японці відчувають це дуже добре. Неважливо, наскільки по-японськи виглядають корейці – їх походження робить їх іноземцями. Я питав японців, скільки поколінь буде потрібно, щоб корейці стали японцями. Вони дивилися на мене так, як ніби я сказав дурницю і відповідали: “Вони завжди будуть корейцями”.

Японці також з недовірою ставляться до своїх співвітчизників-емігрантів. Для них ті, хто залишив Японію, щоб жити в Бразилії чи США, назавжди перестали бути японцями. Якщо вони або їхні нащадки коли-небудь захочуть повернутися в Японію, ставлення до них буде таке ж, як до корейців.

Якщо японці відчувають себе настільки далекими від тих, хто від них майже не відрізняється, неважко уявити собі, як вони ставляться до тих, хто відрізняється від них разюче. У 1986 році прем’єр-міністр Японії Ясухіро Накосоне зауважив, що великий відсоток чорного і мексиканського населення у США уповільнює американську економіку і робить країну менш конкурентоспроможною. У США це зауваження викликало лють, але в Японії воно було сприйнято як очевидна істина.

Неприязнь японців до чорних людям – не новина. Одним з наслідків післявоєнної окупації Японії є покоління дітей, народжених від японців та американців. Наполовину білих дітей з бурчанням терплять. Наполовину чорні були відправлені до Бразилії разом з матерями.

У лінгвістичному, культурному і расовому відносинах Японія – одна з найбільш однорідних країн у світі. Це означає, що їй ніколи не доводилося замислюватися про проблеми, які так хвилюють Америку. Оскільки в Японії існує тільки одна раса, ніхто не використовує слово “расизм”. Такі явища, як “рух за громадянські права”, боротьба за інтеграцію різних рас, розвезення школярів за рішенням суду в школи, що знаходяться в інших районах, відсутні. Немає також навчання на різних мовах і квот для різних груп населення при прийомі на роботу.

Немає тиранії “політичної коректності”. Ніхто не оспівує мультикультуралізм і ніхто не хоче переписати історію. Коли фірма наймає нових працівників, ніхто не думає про етнічний баланс; фірма просто бере найбільш кваліфікованих кандидатів.

У Японії немає Комісії з цивільного права та Комісії з рівних можливостей при наймі на роботу (Civil Rights Commission and Equal Employment Opportunity Commission). Немає закону про рівні права на житло або закону про рівноправне голосування (Equal Housing Act or Equal Voting Rights Act). Ніхто не змінює межі виборчих округів, щоб могли бути обрані кандидати від меншин. У Японії відсутні етнічні групи, які намагаються впливати на зовнішню політику. Японці не мають ані найменшого уявлення про те, що таке “злочин ненависті” (“hate crime”).

Про що писали б в Америці багато журналістів, за рахунок чого жили б багато людей, якби в Америці не було расових проблем? Той час, гроші та сили, яке американці витрачають на вирішення цих проблем, японці використовують продуктивно.

“Прогресивні” американці вважають, що метушня навколо расових проблем якимось чином корисна для країни, і іноді буквально шаленують через прагнення японців провести чіткі межі між собою і іншими народами. Безумовно, прагнення до існування цих кордонів – одне з найбільш очевидних і великих переваг Японії і природна характеристика будь-якого здорового суспільства.

Одна з найбільших відмінностей між Японією і США – це те, що у своїй основі японці подібні трьом мушкетерам – один за всіх, і всі за одного. Що б японці не робили, вони роблять це разом. Це почуття спільної мети проявляється по-різному. Наприклад, в Японії майже відсутня злочинність. Хто завгодно може ходити де завгодно в Японії в який завгодно час. Якщо у власника магазину занадто багато товару, він виставить надлишки на тротуар.

Ще одним результатом єдності та національної солідарності є практична відсутність соціальних конфліктів. Оскільки країна населена переважно японцями, які отримують дуже гарну освіту і виховуються в одних і тих же традиціях, вони чекають від оточуючих одного і того ж. У порівнянні з американцями у них набагато менше сумнівів про те, що є прийнятним, а що ні.

Одним з наслідків цього є те, що більшість японців помирають, не побачивши у своєму житті жодного юриста. В Японії в 20 разів менше юристів на душу населення, ніж у США, і японці не витрачають свій час на те, щоб судитися один з одним. Якщо бізнесменам потрібен контракт, вони сідають і пишуть його. Їм не потрібна допомога юристів. Якщо у них виникають незгоди, вони обговорять і вирішать їх.

Японці дуже добре розуміють, що солідарність нації заснована на тому загальному, що у них є. Вони високо цінують однорідність свого суспільства і не хочуть, щоб воно було розрізнене. Практично єдиний спосіб стати громадянином Японії – це вступити в шлюб з японцем, і навіть у цьому випадку громадянство не присвоюється автоматично. Влада дуже уважно вивчають минуле іноземця та його характер. Цей процес триває роки і закінчується тільки тоді, коли іноземець насправді стає членом своєї нової японської сім’ї і змінює своє ім’я на японське.

Періодично Японію змушують до того, щоб поселити у себе іноземців. У 70-х роках США практично змусили Японію прийняти деяку кількість в’етнамскіх біженців. В’етнамци досить швидко зрозуміли, що їхня присутність тут небажана, і більшість з них врешті-решт переїхали до Америки. Японці тихо тріумфували.

Властива японцям згуртованість могла б привести до створення «держави-няньки» скандинавського типу, з урядом, які патронують громадян на кожному кроці. Але цього не сталося. Японські сім’ї, які завжди вимагали вірності до себе і обіцяли натомість заступництво, доглядають за своїми невдахами. Це означає, що в японських містах немає нічого схожого на орди тих, що живуть на допомогу, які присутні в громадських місцях в Америці.

Японські торгові галереї тягнуться на багато миль. У Нью-Йорку або Чикаго вони були б заповнені бомжами, і нормальні люди не посміли б там з’являтися після заходу сонця. В Осаці чи Токіо можна ходити цілими днями, намагаючись знайти «бездомного».

У наш час, коли моди та стилі легко переміщуються з однієї країни в іншу, як ніби кордонів не існує, здається просто неймовірним, як Японія змогла залишитися такою непохитно японською. Велику роль в цьому відіграє водна межа – адже все, що потрапляє до Японії, має перетнути океан. Але навіть з урахуванням цієї переваги вражає те, як Японія без особливого шуму порушує багато правил, які американці оголосили обов’язковими до виконання на всій планеті. (Звичайно, ці правила порушуються і іншими країнами, але це здебільшого країни, до яких нікому немає діла. Мавританія може навіть практикувати рабство, оскільки ніхто не може знайти її на карті).

Крім властивої японцям расової дискримінації жителів Заходу найбільше бісить дискримінація за ознакою статі. Чоловіки і жінки працюють в різних сферах діяльності і майже ніхто не заперечує проти цього. Багато компаній по різному планують кар’єри для чоловіків і жінок. Адже вийшовши заміж, жінки часто кидають роботу, так навіщо ж навчати їх менеджементу?

У той же час бути домогосподаркою в Японії – не така вже проста задача!

Більшість чоловіків передають дружинам всі турботи по закупівлях і всю зарплату, отримуючи від них лише на кишенькові витрати. Жінки вирішують, в яку школу віддати дітей, де провести відпустку і чи купувати будинок. Найважливіше те, що завдяки жінкам японські школярі так багато займаються вдома, що займають перші місця на всіх міжнародних змаганнях. Японські матері настільки стурбовані навчанням дітей, що їх навіть прозвали “освітні матусі”.

Такий стан японок-домогосподарок – образа для американських феміністок. Вони регулярно прибувають до Японії “трясучи зброєю” і пояснюють своїм японським “сестрам”, наскільки ті пригноблені. Японки уважно слухають і продовжують залишатися “пригніченими”. Схоже, що вони не заперечують проти того, щоб жити в суспільстві, де діти не прагнуть до свободи від батьків, дитяча злочинність практично відсутня, немає позашлюбних дітей, а рівень розлучень більш ніж в два рази нижче американського.

У японців також традиційний погляд на гомосексуалістів – вони їх не люблять. Боротьби “за права геїв” немає.

Чого в Японії дійсно мало, так це хворих на СНІД. За останніми підрахунками їх 400 у всій країні, в той час як у США, з населенням у два рази більше, 125000 хворих на СНІД і близько мільйона інфікованих.

В Японії хворих на СНІД іноземців негайно видворяють з країни, і японці ретельно стежать за тим, щоб вони не передали хворобу іншим.

Японці вважають нормальним те, що хтось досягне вершин, а хтось ні, і в загальному вітають це. Молодь з повагою ставиться до літніх, студенти – до вчителів, підлеглі – до начальників, а клієнтів поважають усі. Туристи починають це відчувати, як тільки заходять в готель чи ресторан. Японські традиції обслуговування не мають нічого спільного з американським “я нічим не гірше за тебе, приятель”. Офіціант або швейцар зробить все можливе, щоб ви залишилися задоволеними. Ніхто не вважає принизливим ставлення до клієнтів, як до принцам. Для японців це – правильне виконання роботи.

Звісно, було б неправильно сказати, що однорідність суспільства позбавляє Японію від всіх проблем.

В Японії є багато чого, що може подобатися тільки японцям. Ставлення японських чоловіків до сексу приблизно таке ж, як у американських школярів – з підморгуванням і хихотінням. Коли вони п’яні – і навіть коли ні – японці можуть поводити себе, як діти. І хоча в це важко повірити, японське телебачення ще більш вульгарне, ніж американське.

Одна з найсерйозніших проблем Японії, яка не повинна існувати в здоровому суспільстві – це рівень народжуваності, один з найнижчих на землі. У японської жінки в середньому 1.53 дитини, що є значно нижчим від рівня відтворення в 2.1. При рівні в 1.5 кожне наступне покоління на 25 відсотків менше, ніж попереднє, і статистики намагаються вирахувати, через скільки поколінь японці зникнуть з землі.

Важливо зауважити, що при такому низькому рівні народжуваності і нестачі робочих рук про необхідність імміграції говорять тільки ліво-ліберальні політики. Є розмови про те, щоб привозити працівників з Південної Азії, які були б під ретельним наглядом, але більшість японців проти цього. Замість цього вони обговорюють підйом пенсійного віку з 65 до 75.

За американськими поняттями, це дурість. Без імміграції вартість праці в Японії вища, а товари дорожчі. Однак, за цілісність нації треба платити і японці, на відміну від американців, готові це робити.

Тим не менш, це невелика ціна за все те хороше, що японці сподіваються передати своїм онукам – згуртованість, культурну єдність, сімейні зв’язки, любов до своєї країни і унікальний японський характер. Безумовно, у Японії є расизм, сексизм, гомофобія, нативізм – і при цьому це, можливо, найуспішніша країна на Землі.

Джерело: Прометей

Двох мажорів, які зґвалтували дівчину і хотіли спалити її живцем, відпустили під підписку

Двох синів високопоставлених чиновників, які підозрюються у зґвалтуванні і спробі убивства 19-річної мешканки Миколаєва, відпустили під підписку про невиїзд. Про це«Преступности.НЕТ» стало відомо від достовірних джерел в УМВС України в Миколаївській області.

Нагадаємо, в Миколаєві троє нелюдів кілька разів згвалтували дівчину і після цього намагалися спалити її живцем. Внаслідок опіків вона втратила руку і ступні обох ніг.

Миколаївським правоохоронцям в той же день по «гарячих слідах», за підозрою в причетності до скоєння цього тяжкого злочину, вдалося затримати 23-річного жителя обласного центру.

Як повідомили джерела в облУВС, в той же день були затримані і двоє інших фігурантів злочину - також місцеві жителі 1988 і 1990 років народження.

Один із підозрюваних, яких випустили. Фото УМВС Миколаївської області

Якщо щодо першого затриманого було прийнято рішення про утримання під вартою, згідно КПК України, то двох інших міліція відпустила під «підписку про невиїзд». Зазначимо, що за словами джерел, саме слідчі, а не суд, прийняли рішення відпустити двох підозрюваних "під підписку".

"Цей факт просто шокував оперативників, які брали участь в пошуку і затриманні підозрюваних", - заявило джерело в правоохоронних органах.

Доброзичливець із ніком "Справедливість" оприлюднив у коментах імена і прізвища: "Фамилии УРОДОВ на подписке: Присяжнюк Максим,то ли 1989 то ли 1990 года рождения, второй Аракелян Артем, тоже где то то ли 1989 то ли 1990 года рождения".

Фото з "Вконтакті" Максима Присяжнюка. Схожий на персонажа з попереднього фото

Нагадаємо, постраждала в дуже важкому стані була доставлена ​​в обласний центр термічної травматології, яке розташоване в міській лікарні № 3. Лікарі оцінили її стан як украй важкий - у неї обпечено близько 55% поверхні тіла, причому значна частина опіків найважчою, 3 і 4 ступеня. Внаслідок опіків їй уже ампутували руку і стопи обох ніг.

Як вдалося з'ясувати "Преступности.НЕТ", один із підозрюваних, відпущених на свободу - син колишньої главиЄланецької райдержадміністрації, яку звільнили з посади на початку 2010 року [Людмила Присяжнюк - ІП].

"Крім цього, молодик виявляв чималу активність у громадсько-політичному житті міста Миколаєва, - пишуть місцеві журналісти. - Брав участь у багатьох заходах, організовуваних найпопулярнішою на південному сході партієюкраїни [як наші миколаївські колеги класно уникають судових позовів, га?] і навіть був довіреною особою одного з кандидатів в мери міста Миколаєва на виборах 2010 року.

Інший, як стверджують «Новости Н», - син колишнього прокурора Центрального району м. Миколаєва.

«Те, що справу намагаються "зам'яти", підтверджує і повна відсутність об'єктивної інформації з правоохороннихорганів: хто відпустив підозрюваних у скоєнні такого тяжкого злочину? На якій підставі? Хто веде слідство?Домогтися відповіді на всі ці питання виявилося неможливо - глуха стіна», - пише видання.

Джерела «Преступности.НЕТ» в обласному УВС відзначають, що зараз на слідство чиниться сильний вплив зметою «зам'яти» ситуацію.

А інтернет-воїни вже погрожують самосудом. Ось як виглядає в ці хвилин стіна "Вконтакті" Максима Присяжнюка:

Джерело: Інфопорн

Толерантність це... Pepsi випустить напій на основі клітин людських ембріонів.

Федеральна комісія США з цінних паперів і бірж (SEC) фактично дозволила компанії PepsiCo випустити нову газовану воду з підсилювачем смаку на основі клітин людських ембріонів, отриманих при абортах.

Харчовому гігантові бу
де дозволено укласти контракт з компанією Senomyx, що спеціалізується на біотехнологіях, яка використовує клітини нирок мертвих ембріонів (HEK 293 — Human Embryonic Kidney) при розробці підсилювачів смаку. Про це повідомляють американські ЗМІ.

Відповідно до рішення SEC від 28 лютого, домовленість PepsiCo з Senomyx для виробника прохолодних напоїв підпадає під визначення «звичайні ділові операції».

Раніше деякі з акціонерів Pepsi жахнулися наміру менеджменту і склали резолюцію, в якій заявили, що «корпоративна політика компанії в рамках дотримання прав людини й етичних норм вважає неприйнятним використання останків людських істот як в приватних, так і в сумісних дослідженнях».

Передбачувана поява на магазинних полицях продукту з підсилювачем смаку на основі ембріональних клітин викликала різку критику з боку простих американців і, особливо, релігійних об'єднань в США. Естафету американських борців за право людини на життя підхопили католицькі організації по всьому світу.

Голова американської організації Children of God for Life Деббі Віннідж заявила, що «уражена пасивністю і байдужістю» керівництва PepsiCo й адміністрації Барака Обами.


Джерело: КЦ

Аристократи від армії не косять

pulse-uk.org.uk

Принц Вільям розпочав військову службу на спірній території Фолклендських островів.

Принц Вільям прибув на британську військову базу на Фолклендських островах у Південній Атлантиці для проходження шеститижневої служби як пілот рятувального гелікоптера королівських ВПС.

Принц прибув сьогодні у складі групи з чотирьох військовослужбовців ВПС. Про це повідомляє міністерство оборони Великобританії.

Ця поїздка ще до її початку привела до загострення відносин Лондона і Буенос-Айреса, які оспорюють ці території.

Лейтенант авіації Уельський - саме так принц Вільям числиться в лавах ВПС, - служитиме на загальних підставах, хоча і є самим високопоставленим військовослужбовцем, який прибув на спірну територію за останні роки.

Член британської королівської сім’ї вирушає на острови у рік, коли виповнюється 30 років з початку Фолклендської війни. Другого квітня 1982 року аргентинський десант висадився на островах і після швидкоплинного бою змусив капітулювати невеликий гарнізон британських морських піхотинців, який знаходився там. В результаті двомісячної військової кампанії британці зуміли схилити аргентинців до капітуляції, підписаної 14 червня того ж року. До сьогодні острови залишаються спірною територією між двома країнами, проте знаходяться під британським контролем.

Напередодні річниці початку війни на Фолклендах Британія і Аргентина знову почали робити гучні заяви стосовно статусу і можливого майбутнього островів. Крім того, останнім часом уряд Аргентини кілька разів заявляв про свої претензії на ці території, що частково і привело до відправки туди принца Вільяма. Онук британської королеви стане першим за 30 років членом британської королівської сім’ї, який приїде на цю територію. До цього його дядько, принц Ендрю, брав участь у військовій кампанії на Фолклендах як пілот вертольота.

Британська сторона не раз заявляла, що розквартирування принца на Фолклендах не має політичної підоснови. Немає провокації, за твердженням Лондона, і в тому, що британське Міноборони кілька днів тому оголосило, що до берегів островів найближчим часом буде направлений новий есмінець Dauntless (Безстрашний).

Він не буде додатковим кораблем британських ВМС у регіоні, а замінить фрегат, що несе зараз службу біля Фолклендських островів.

Вже два роки тому, коли з’явилися перші повідомлення про те, що принц відправиться в цей регіон, МЗС Аргентини називав небажаною майбутню поїздку на Фолкленди представника британської королівської сім’ї. Уряд Аргентини кілька днів звинувачував Великобританію у мілітаризації островів.

Сам Лондон на заяви Буенос-Айреса відповідає звинуваченнями у "колоніалізмі".

За матерiалами РИА Новости

Джерело: ua.korrespondent.net

Повернення Жеводанського Звіра

Жеводанський Звір  пожирає трупи своїх жертв. Середньовічна гравюра Історична драма в трьох частинах. Частина І. Прикладна зоологія   Фауна уособлює логіку. Обурюватися звірствами представників тваринного світу лицемірно, на те вони й звірі. Але коли свиня одягає маску толерантності – не вірте. Відомо чимало випадків свинячого людожерства. Пуми принаймні не брешуть. Вони одинаки, і створюють пари лише на момент схрещення з метою продовження роду. Статика фауни нівелює страх перед нею. Страх – адаптація до страху – позитивний страх – протидія страху – застрашення вчорашніх уособлень страху. За часів Київської Русі князі полювали на леопардів, а в дельті Волги жили носороги. Де ви, черкаські леопарди і астраханські носороги? Зовнішній вигляд має властивість вводити в оману. Середньовічна епідемія чорної чуми породила зловісні маски утконосів з лікувальними травами в дзьобах. Гамельнський щуролов породив страх перед невиконанням обіцянок та пієтет до пацюків. Два трупи чупакабр, забитих у серпні місяці 2010 року в селі Чемер Козелецького району Чернігівської області, емоцій не викликали і просто зникли. Це означає, що помста природи набиратиме обертів. І прояви цієї помсти вражатимуть уяву. Як себе почуваєш, гребля Київської ГЕС?          Слово „перевертні” це не алегорія, а дослівно. Раціональні словоблуди вдень, крокодили на вудуїстських шабашах вночі. Для чого такі високі паркани? Щоб ніхто не бачив, що за тими парканами відбувається. Перенасичення матеріальними благами дегенерує як морально, так і генетично. Силікон, пластична деформація, підшкірні мікрочіпи, всірізнівсірівні, і чим далі тим відвертіше. Тим, кого заборонено називати, вже нема чого приховувати. Бо засоби інформаційного промивання мозгів в їхніх руках. Двадцять чотири години на добу без перерви на обід. Не хочеш бути зомбі – станеш фашистом і провокатором.     Частина ІІ. Ліберальна помаранчева опозиція. Зривання масок   Слабке місце усіх без винятку учасників виборчого процесу – політтехнологи. Хто такі політтехнологи? Політтехнологи – це зкомпрометовані власними біографіями шулєри. Політтехнологи виготовляють словосполучення, аргументи та контраргументи, що мають вигляд інформаційних помиїв. Всю відповідальність за те, що лунає у виконанні політиків, несуть політтехнологи. Чому все так сумно, тупо, а іноді й просто огидно? Бо так написали політтехнологи. З якою метою вони розповсюджують чорну помийну чуму? Щоб отримати гроші. Треба ж обслуговувати нерухомість, придбану за гроші, отримані за розповсюдження помиїв від попереднього політика-замовника послуг політтехнологів. Припустимо, за наявності чергових фальсифікацій та відвертих махлювань масові протести („проект Майдан”) призведуть до повернення нового Ющенка під іншим прізвищем. Гордіїв вузол безвиході затягнеться на шиї народних мас ще сильніше. Економічна депортація, вона ж еміграція, матиме вигляд вже просто масової втечі подалі від цього пекла на землі. Як показав досвід останніх років, захищатися практично немає кому – гайдамаків фізично знищили по тюрмах, їхніх жінок та дітей заморили голодом. Ті, хто вижив, краще за інших знають – різниці між комуністами та лібералами немає, у тих і у інших спільне походження. 1933 рік – рік реформ. Протистояти ліберально-комуністичним реформам рівнозначно протидіяти Голодомору. Комісари тепер називаються по іншому, але справу батьків-дідів вони закінчують з насолодою. Навмисне створення пекельних умов виживання для корінних мешканців („проект Реформи”) призводить до зміни етнічного складу населення України, адже заселення звільнених від українців територій афро-азійськими мігрантами є одним із стратегічних  пріоритетів тих, кого заборонено називати тим, чим вони є. Так звана об’єднана ліберальна опозиція це кострубата ілюзія: чи не ці персонажі стояли в 2004 на помаранчевій сцені, мило посміхалися і обіцяли, обіцяли, обіцяли? Об’єднавшись, ліберальна помаранчева опозиція підписала собі вирок. Між ними нема різниці, вони всі однакові. І жаліти їх не треба. Для тих, хто досі вагається: ліберальна помаранчева опозиція несе повну відповідальність за стан справ. Хто відстоює права збоченців – ліберали. Хто фінансується грантами/фондами – ліберали. Хто брехав і продовжує брехати – ліберали. Чи при ліберальному президенті Ющенко, ліберальному прем’єрі Тимошенко, ліберальному міністрі внутрішніх справ Луценко не було репресій проти патріотів? Безсоромні єхидни. Ліберальна опозиція – колективний адвокат диявола. Не треба мати ілюзій – в разі уявної перемоги на виборах помаранчеві ліберали затвердять українофобію в якості офіційної доктрини. Цього вимагатимуть ті, кого заборонено називати. Ліберали відмовити не зможуть, бо рахунки за кордоном, а на обслуговування нерухомості потрібні значні кошти.  Політтехнологи – дистриб’ютори зомбі-блювотини на вільному ринку ліберальних послуг.   Частина ІІІ. Жеводанський Звір  Природа ЖЗ лишається таємницею. Він з’явився незвідки, його вбила срібна куля. Сотні очевидців, медичний висновок після огляду мертвого тіла, опудало при дворі Людовика XV. Творчий шлях ЖЗ це чотири роки (1764 – 1767) нападів на жителів селищ в Маржеридських горах на півдні Франції, 123 трупи (більшість з відірваними головами), марні облави, засідки, капкани, отрути і фатальний постріл Жана Шастеля. За габаритами ЖЗ був як корова, мав чорну смугу по лінії хребта, чорні плями по боках, хвіст кісточкою. Кидався на голову, іноді стаючи на задні лапи. Зовнішній вигляд і повадки Звіра свідчать – це був не вовк. Власне, тому він і ЖЗ, а не ЖВ. Протидія Жеводанському Звіру мала дві складові - втеча або активний самозахист. Більшість тікала, з шансом на збереження життя. Меншість захищалася, з шансом на збереження життя.  Семеро дітей-пастушат, самому старшому Жаку Портфе 13 років, замість втечі взяли до рук палиці і пішли на Звіра в атаку. І той відступив в ліс. Вражений дитячою мужністю Людовик XV нагородив дивних малят сумою в 300 ліврів, а Жака Портфе забрав у Париж і забезпечив військовою кар’єрою. Останній день Жеводанського Звіра поза межами пояснень. Вранці, на лісовій галявині, перед початком чергової облави мисливець Жан Шастель зарядив рушницю срібною кулею, став на коліно і почав читати молитву. Раптом відчув - щось не так. Він відкрив очі. За десять кроків від нього стояв Звір. Стояв, і дивився прямо на Шастеля. Мисливець прицілив, пролунав постріл. Поранений монстр не ворухнувся. Друга срібна куля досягла мети. Жеводанського Звіра було вбито 19 червня 1767 року.    Джерело: Ф.Крюгер