Частина І. Прикладна зоологія Фауна уособлює логіку. Обурюватися звірствами представників тваринного світу лицемірно, на те вони й звірі. Але коли свиня одягає маску толерантності – не вірте. Відомо чимало випадків свинячого людожерства. Пуми принаймні не брешуть. Вони одинаки, і створюють пари лише на момент схрещення з метою продовження роду. Статика фауни нівелює страх перед нею. Страх – адаптація до страху – позитивний страх – протидія страху – застрашення вчорашніх уособлень страху. За часів Київської Русі князі полювали на леопардів, а в дельті Волги жили носороги. Де ви, черкаські леопарди і астраханські носороги? Зовнішній вигляд має властивість вводити в оману. Середньовічна епідемія чорної чуми породила зловісні маски утконосів з лікувальними травами в дзьобах. Гамельнський щуролов породив страх перед невиконанням обіцянок та пієтет до пацюків. Два трупи чупакабр, забитих у серпні місяці 2010 року в селі Чемер Козелецького району Чернігівської області, емоцій не викликали і просто зникли. Це означає, що помста природи набиратиме обертів. І прояви цієї помсти вражатимуть уяву. Як себе почуваєш, гребля Київської ГЕС? Слово „перевертні” це не алегорія, а дослівно. Раціональні словоблуди вдень, крокодили на вудуїстських шабашах вночі. Для чого такі високі паркани? Щоб ніхто не бачив, що за тими парканами відбувається. Перенасичення матеріальними благами дегенерує як морально, так і генетично. Силікон, пластична деформація, підшкірні мікрочіпи, всірізнівсірівні, і чим далі тим відвертіше. Тим, кого заборонено називати, вже нема чого приховувати. Бо засоби інформаційного промивання мозгів в їхніх руках. Двадцять чотири години на добу без перерви на обід. Не хочеш бути зомбі – станеш фашистом і провокатором. Частина ІІ. Ліберальна помаранчева опозиція. Зривання масок Слабке місце усіх без винятку учасників виборчого процесу – політтехнологи. Хто такі політтехнологи? Політтехнологи – це зкомпрометовані власними біографіями шулєри. Політтехнологи виготовляють словосполучення, аргументи та контраргументи, що мають вигляд інформаційних помиїв. Всю відповідальність за те, що лунає у виконанні політиків, несуть політтехнологи. Чому все так сумно, тупо, а іноді й просто огидно? Бо так написали політтехнологи. З якою метою вони розповсюджують чорну помийну чуму? Щоб отримати гроші. Треба ж обслуговувати нерухомість, придбану за гроші, отримані за розповсюдження помиїв від попереднього політика-замовника послуг політтехнологів. Припустимо, за наявності чергових фальсифікацій та відвертих махлювань масові протести („проект Майдан”) призведуть до повернення нового Ющенка під іншим прізвищем. Гордіїв вузол безвиході затягнеться на шиї народних мас ще сильніше. Економічна депортація, вона ж еміграція, матиме вигляд вже просто масової втечі подалі від цього пекла на землі. Як показав досвід останніх років, захищатися практично немає кому – гайдамаків фізично знищили по тюрмах, їхніх жінок та дітей заморили голодом. Ті, хто вижив, краще за інших знають – різниці між комуністами та лібералами немає, у тих і у інших спільне походження. 1933 рік – рік реформ. Протистояти ліберально-комуністичним реформам рівнозначно протидіяти Голодомору. Комісари тепер називаються по іншому, але справу батьків-дідів вони закінчують з насолодою. Навмисне створення пекельних умов виживання для корінних мешканців („проект Реформи”) призводить до зміни етнічного складу населення України, адже заселення звільнених від українців територій афро-азійськими мігрантами є одним із стратегічних пріоритетів тих, кого заборонено називати тим, чим вони є. Так звана об’єднана ліберальна опозиція це кострубата ілюзія: чи не ці персонажі стояли в 2004 на помаранчевій сцені, мило посміхалися і обіцяли, обіцяли, обіцяли? Об’єднавшись, ліберальна помаранчева опозиція підписала собі вирок. Між ними нема різниці, вони всі однакові. І жаліти їх не треба. Для тих, хто досі вагається: ліберальна помаранчева опозиція несе повну відповідальність за стан справ. Хто відстоює права збоченців – ліберали. Хто фінансується грантами/фондами – ліберали. Хто брехав і продовжує брехати – ліберали. Чи при ліберальному президенті Ющенко, ліберальному прем’єрі Тимошенко, ліберальному міністрі внутрішніх справ Луценко не було репресій проти патріотів? Безсоромні єхидни. Ліберальна опозиція – колективний адвокат диявола. Не треба мати ілюзій – в разі уявної перемоги на виборах помаранчеві ліберали затвердять українофобію в якості офіційної доктрини. Цього вимагатимуть ті, кого заборонено називати. Ліберали відмовити не зможуть, бо рахунки за кордоном, а на обслуговування нерухомості потрібні значні кошти. Політтехнологи – дистриб’ютори зомбі-блювотини на вільному ринку ліберальних послуг. Частина ІІІ. Жеводанський Звір Природа ЖЗ лишається таємницею. Він з’явився незвідки, його вбила срібна куля. Сотні очевидців, медичний висновок після огляду мертвого тіла, опудало при дворі Людовика XV. Творчий шлях ЖЗ це чотири роки (1764 – 1767) нападів на жителів селищ в Маржеридських горах на півдні Франції, 123 трупи (більшість з відірваними головами), марні облави, засідки, капкани, отрути і фатальний постріл Жана Шастеля. За габаритами ЖЗ був як корова, мав чорну смугу по лінії хребта, чорні плями по боках, хвіст кісточкою. Кидався на голову, іноді стаючи на задні лапи. Зовнішній вигляд і повадки Звіра свідчать – це був не вовк. Власне, тому він і ЖЗ, а не ЖВ. Протидія Жеводанському Звіру мала дві складові - втеча або активний самозахист. Більшість тікала, з шансом на збереження життя. Меншість захищалася, з шансом на збереження життя. Семеро дітей-пастушат, самому старшому Жаку Портфе 13 років, замість втечі взяли до рук палиці і пішли на Звіра в атаку. І той відступив в ліс. Вражений дитячою мужністю Людовик XV нагородив дивних малят сумою в 300 ліврів, а Жака Портфе забрав у Париж і забезпечив військовою кар’єрою. Останній день Жеводанського Звіра поза межами пояснень. Вранці, на лісовій галявині, перед початком чергової облави мисливець Жан Шастель зарядив рушницю срібною кулею, став на коліно і почав читати молитву. Раптом відчув - щось не так. Він відкрив очі. За десять кроків від нього стояв Звір. Стояв, і дивився прямо на Шастеля. Мисливець прицілив, пролунав постріл. Поранений монстр не ворухнувся. Друга срібна куля досягла мети. Жеводанського Звіра було вбито 19 червня 1767 року. Джерело: Ф.Крюгер |
пʼятниця, 3 лютого 2012 р.
Повернення Жеводанського Звіра
неділя, 29 січня 2012 р.
БІЙ ПІД КРУТАМИ
Цей опис появився ще 1938 року у військовому журналі "За Державність", який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві в міжвоєнний час. Він важливий ще тим, що спростовує два дуже поширені "міти": по-перше, командиром був Аверкій Гончаренко, а не хтось інший, а друге це те, що головною бойовою одиницею під Крутами був повний курінь Першої юнацької військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького з Києва, а не студенти...
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часі першої світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранґу капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги - Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-20 рр. був в Армії УНР: командиром куріня Юнацької Військової школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри. Підполковник Армії УНР.
Під час Другої світової війни, у 1943-45 рр. - сотник (hauptsturmführer) Дивізії "Галичина" (І-ої дивізії Української Національної Армії). Учасник битви під Бродами. Після війни отримав ранґу полковника від екзильного уряду УНР.
Помер 12 квітня 1980 року на еміґрації в США.
* * *
Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі:
По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делєґації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель — Бахмач і Харків — Ворожба — Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав "1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку Військову школу". В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Школа була комплєтована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс гімназії, а переважно з укінченою середньою школою.
Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ1917 в команді ґен.штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко.
Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка. Між двома командирами виникло непотрібне непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, ґенерального штабу і начальник школи, а з другого - сотник Тимченко, протеґований політичною партією, як командуючий військами адміністративного району Чернигівщини.
22 грудня 1917 р. мене, як командира куріня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від'їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: — "Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач — Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати". З цим я відійшов.
Щедро наділений повновластю з підкресленням за всяку ціну не віддати Бахмача, щоби не допустити большевиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося; його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітинґах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
Перед самим від'їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл ґенерала Астафієва. Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.
Тут до речі хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас ("малограмотних" українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції, а ґенерал Астафієв до неї належав.
23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від'їхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам. В цілі охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.
На Святий вечір — 24 грудня 1917 р. — в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст.Доч, при тому 2 большевицьких вояків взяли до полону. У нас були легко ранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених довідавсь я, куди і як наступають війська Муравйова.
В напрямі до ст.Ворожба школа також увійшла в бойову стичність з большевиками. Ст. Бахмач і місто залишилися за нами. Треба зазначити, що в залізничному депо Бахмач було до 2 тисяч затруднених при варштатах робітників, переважно москалів. Про їх настрій віднісся я до сотника Тимченка за інформаціями. Сотник Тимченко був у них на мітинґу і сказав мені, що нема страху: робітники оголосили невтралітет. Трудно було однак вірити в їх невтральність, а мати у себе найблизчім запіллі 2 тисячі озброєних робітників — не належало до приємности. На цій підставі я й приступив до переґруповки Юнацької школи, не гублячи однак бойового зв'язку з противником.
Незадоволення сотника Тимченка з цього мого рішення виявилося в його від'їзді з цілим штабом на ст.Крути. Звідти однак він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія; пізніше вказалося, що замісць дивізії прийшло кілька потягів, заладованих возами. Школа скористала з того й поповнилася набоями з ешелонів. Очевидним було, що Київ не мав вільних військових частин.
Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на "інтеліґентів"-юнаків, безпереривні сутички з большевиками продовж більш як місяць, — все це дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина споміж юнаків це були діти спід селянських стріх, з неусталеним ще світопоглядом і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань, і це давало ще можливість держати курінь у рамах дисципліни.
Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через передмістя його, бо робітники, з наближенням большевиків, виступили активно, збільшуючи і без того переважаючого нас в багато разів противника.
Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційно до зустрічі з навалою большевиків. В тій цілі після рекоґносцировки й приступлено до праці. Роботу було виконано правильно й скоро.
25 січня 1918 р. дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з 3-го курсу медицини Університету Св.Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а вражіння, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія.
Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — піднесення духа, — і удалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
27 січня штаб сотника Тимченка від'їхав в напрямі на Ніжень, де стояв полк імени Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч.
Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на ст.Крути о годині 4 ранку 27 січня 1918 р.
Мені особисто треба було розв'язати справу, — куди приділити студентську сотню? Я стояв перед альтернативою: можна було злити її до юнаків, так би мовити - поповнити школу, а можна дати її як окрему сотню, на дільницю оборонної лінії.
До цього другого рішення я прийшов з міркувань чисто військового характеру: молодий вояк, без огляду на його інтелектуальність, в критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим, а в результаті дає ганебну втечу.
Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв'язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв'язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки.
А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: "Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю". Я відповів, що до зустрічі все готове.
Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивншіі засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.
Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення.
А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші - військово не обучені. Розтягнені по лінії фронту до 3 кільометрів, ми, в обороні зарання нашої державности, вступили в нерівний бій.
Коло год. 10 рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціятива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов'язок тут підкреслити.
Коло год 12-ї почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір, до цього їх змусила й поява на залізничнім торі Чернигів — Крути сотн.Семирозума, що прикривав наш лівий флянок. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував большевики спрямували на окруження нашого правого крила, що давало б їм в руки ст.Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистарчаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не вказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.
Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції.
В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9 год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв'язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св.Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з'єднання з наступаючими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями... Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ большевиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бойців потребує опіки.
Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з'єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст.Бровари і там приготовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.
Сотник Лощенко ще за дня мусив від'їхати. З від'їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енерґійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.
Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2,3, й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і приучилися до школи.
По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах.
Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі, у нього забракло "мітинґового героїзму"; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.
Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім'я державности, взивали до пімсти.
З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст.Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині ґенерала-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й орґанізувались там, де був державний центр - отже, в серці України... Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.
Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім'я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно — під час бою — разом з молодими вояками вміла вмирати.
Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твердження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.
Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівнож є передчасними і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.
Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!
Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміґрації, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій
Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам'ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна!
// Сотник Аверкій Гончаренко командир куріня 1-ої ім. гетьмана Б.Хмельницького Юнацької Військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 р.
http://spilka.uaweb.org/library/honczarenko.html
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часі першої світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранґу капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги - Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-20 рр. був в Армії УНР: командиром куріня Юнацької Військової школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри. Підполковник Армії УНР.
Під час Другої світової війни, у 1943-45 рр. - сотник (hauptsturmführer) Дивізії "Галичина" (І-ої дивізії Української Національної Армії). Учасник битви під Бродами. Після війни отримав ранґу полковника від екзильного уряду УНР.
Помер 12 квітня 1980 року на еміґрації в США.
* * *
Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі:
По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делєґації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель — Бахмач і Харків — Ворожба — Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав "1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку Військову школу". В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Школа була комплєтована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс гімназії, а переважно з укінченою середньою школою.
Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ1917 в команді ґен.штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко.
Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка. Між двома командирами виникло непотрібне непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, ґенерального штабу і начальник школи, а з другого - сотник Тимченко, протеґований політичною партією, як командуючий військами адміністративного району Чернигівщини.
22 грудня 1917 р. мене, як командира куріня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від'їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: — "Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач — Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати". З цим я відійшов.
Щедро наділений повновластю з підкресленням за всяку ціну не віддати Бахмача, щоби не допустити большевиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося; його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітинґах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
Перед самим від'їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл ґенерала Астафієва. Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.
Тут до речі хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас ("малограмотних" українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції, а ґенерал Астафієв до неї належав.
23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від'їхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам. В цілі охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.
На Святий вечір — 24 грудня 1917 р. — в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст.Доч, при тому 2 большевицьких вояків взяли до полону. У нас були легко ранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених довідавсь я, куди і як наступають війська Муравйова.
В напрямі до ст.Ворожба школа також увійшла в бойову стичність з большевиками. Ст. Бахмач і місто залишилися за нами. Треба зазначити, що в залізничному депо Бахмач було до 2 тисяч затруднених при варштатах робітників, переважно москалів. Про їх настрій віднісся я до сотника Тимченка за інформаціями. Сотник Тимченко був у них на мітинґу і сказав мені, що нема страху: робітники оголосили невтралітет. Трудно було однак вірити в їх невтральність, а мати у себе найблизчім запіллі 2 тисячі озброєних робітників — не належало до приємности. На цій підставі я й приступив до переґруповки Юнацької школи, не гублячи однак бойового зв'язку з противником.
Незадоволення сотника Тимченка з цього мого рішення виявилося в його від'їзді з цілим штабом на ст.Крути. Звідти однак він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія; пізніше вказалося, що замісць дивізії прийшло кілька потягів, заладованих возами. Школа скористала з того й поповнилася набоями з ешелонів. Очевидним було, що Київ не мав вільних військових частин.
Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на "інтеліґентів"-юнаків, безпереривні сутички з большевиками продовж більш як місяць, — все це дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина споміж юнаків це були діти спід селянських стріх, з неусталеним ще світопоглядом і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань, і це давало ще можливість держати курінь у рамах дисципліни.
Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через передмістя його, бо робітники, з наближенням большевиків, виступили активно, збільшуючи і без того переважаючого нас в багато разів противника.
Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційно до зустрічі з навалою большевиків. В тій цілі після рекоґносцировки й приступлено до праці. Роботу було виконано правильно й скоро.
25 січня 1918 р. дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з 3-го курсу медицини Університету Св.Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а вражіння, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія.
Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — піднесення духа, — і удалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
27 січня штаб сотника Тимченка від'їхав в напрямі на Ніжень, де стояв полк імени Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч.
Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на ст.Крути о годині 4 ранку 27 січня 1918 р.
Мені особисто треба було розв'язати справу, — куди приділити студентську сотню? Я стояв перед альтернативою: можна було злити її до юнаків, так би мовити - поповнити школу, а можна дати її як окрему сотню, на дільницю оборонної лінії.
До цього другого рішення я прийшов з міркувань чисто військового характеру: молодий вояк, без огляду на його інтелектуальність, в критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим, а в результаті дає ганебну втечу.
Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв'язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв'язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки.
А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: "Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю". Я відповів, що до зустрічі все готове.
Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивншіі засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.
Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення.
А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші - військово не обучені. Розтягнені по лінії фронту до 3 кільометрів, ми, в обороні зарання нашої державности, вступили в нерівний бій.
Коло год. 10 рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціятива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов'язок тут підкреслити.
Коло год 12-ї почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір, до цього їх змусила й поява на залізничнім торі Чернигів — Крути сотн.Семирозума, що прикривав наш лівий флянок. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував большевики спрямували на окруження нашого правого крила, що давало б їм в руки ст.Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистарчаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не вказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.
Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції.
В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9 год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв'язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св.Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з'єднання з наступаючими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями... Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ большевиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бойців потребує опіки.
Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з'єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст.Бровари і там приготовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.
Сотник Лощенко ще за дня мусив від'їхати. З від'їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енерґійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.
Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2,3, й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і приучилися до школи.
По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах.
Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі, у нього забракло "мітинґового героїзму"; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.
Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім'я державности, взивали до пімсти.
З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст.Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині ґенерала-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й орґанізувались там, де був державний центр - отже, в серці України... Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.
Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім'я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно — під час бою — разом з молодими вояками вміла вмирати.
Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твердження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.
Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівнож є передчасними і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.
Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!
Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміґрації, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій
Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам'ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна!
// Сотник Аверкій Гончаренко командир куріня 1-ої ім. гетьмана Б.Хмельницького Юнацької Військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 р.
http://spilka.uaweb.org/library/honczarenko.html
субота, 28 січня 2012 р.
Вирок винниченківським виродкам та його послідовникам
 |
| Крути |
Після Крут Грушевський лив крокодилячі сльози, а Винниченко просив про посаду в Совнаркомі. Багато хто докоряє Гетьманові Скоропадському, що він залишив Винниченко та компанію живими.
Не треба дивуватися свинству лібералів – воно у них у крові. За втраченим статусом ядерної держави, за понівеченою економікою, за обкраденими голодними дітьми можна побачити глянцеві опозиційні пики толерантних та елегантних лібералів-винниченківців.
Іноді історія творить демонстративно-показові акти. День Героїв Крут – вирок винниченківським виродкам та його послідовникам, у які б кольори вони не перефарбовувалися.
Джерело: Ф.Крюгер
Іноді історія творить демонстративно-показові акти. День Героїв Крут – вирок винниченківським виродкам та його послідовникам, у які б кольори вони не перефарбовувалися.
Джерело: Ф.Крюгер
Толерантність, це: Німецька "церква" дозволила пасторам-содомітам працювати і проживати зі своїми "партнерами" при "храмах"
 |
| толерантность |
Для цього євангельським збоченцям потрібно лише зареєструвати так зване цивільне партнерство, яке є у ФРН єдиним легальним способом реєстрації одностатевого «шлюбу».
Рада євангелістів одноголосно вирішила узаконити можливість для содомітів жити в приходських будинках. Через «педантичність» питання рішення ухвалювалося на закритому засіданні церковників, присутніх в Дрездені.
Відзначимо, що розмови серед євангелістів про легалізацію церковної роботи для пасторів-содомітів велися вже давно.
Найбільш ліберальні євангелісти закликають дозволити священникам-збоченцям брати участь в місіонерській роботі на території всіх Лютеранських земельних церков.
Сьогодні одностатевий «шлюб» між содомітами в Німеччині практично повністю відповідає шлюбу між чоловіком і жінкою, за винятком можливості всиновлювати дітей.
середа, 28 грудня 2011 р.
Чому так ненавидять нинішню владу?
 |
| Петро Масляк |
Очевидно, що рівень всезагальної ненависті народу до нинішньої влади уже перевищив всі допустимі норми і продовжує зростати. Все те, що говорять, кричать і навіть співають на всіляких вимушених і невимушених зібраннях прості і не дуже люди достойне пера як мінімум Остапа Вишні.
СБУ до таких речей підходить суто аналітично і звичайно відкидає при цьому саме емоційно-амбіційну сутність проблеми. Однак саме в ній, на мою думку, і криються причини всіх сучасних революцій, які потрясають на наших очах світ.
Нинішня ж влада звикла вимірювати все в "бабках" і тому повністю ігнорує не просто думку суспільства, а, перш за все, його національні емоції, гордість, любов і ненависть, страх і мужність.
Пригадую, як не так давно потрапив на одні парламентські слухання. Сидів у Верховній Раді на місці якогось "депутата-комуніста" і з саркастичною посмішкою гортав якийсь порнографічний журнал з депутатської шухляди з голими "тьолками".
Зала була повністю заповнена різними людьми, які навколо мене гомоніли хто українською, хто російською мовами. Виступали різні промовці-експерти, а також народні депутати.
Представники Угорщини і Польщі намагалися говорити українською, що народ зустрів оплесками. І раптом на трибуну "виліз" "український депутат" пан Болдирєв і заговорив російською мовою Що тут почалося! Зала одностайно повстала. Люди свистіли, тупали ногами, плескали в долоні, кричали "геть з трибуни".
Присутній на слуханнях брат колишнього президента Ющенка намагався втихомирити людей у своїй улюбленій манері: та дайте ж людині висловитися. Двічі він звертався до аудиторії, Але виступити Болдирєву так і не дали. Характерно, що найбільше нетерпимо зустріли виступ російською мовою саме російськомовні запрошені на парламентські слухання.
Це абсолютно нове, ще не досліджене явище в нашому житті. Я можу говорити як завгодно, а ось українська влада має виступати тільки українською і ніякою іншою.
Таким чином, реакція на Болдирєва в ніякій мірі не пов’язана з грошима, пенсіями, комунальними виплатами і такими іншими матеріальними речами. І це найстрашніше для нинішньої влади. Ще страшніше для неї те, що вона цього не розуміє.
На цих парламентських слуханнях молодих людей майже не було. Отже ми можемо говорити про реакцію на регіонала Болдирєва людей середнього віку і, так би мовити, апроксимувати її на все суспільство.
А ось на відкритті стадіону в Києві, куди незрозуміло за порадою яких "спеціалістів" пішов пан Янукович була присутня в основному молодь, якій і належить майбутнє.
Такого абсолютного неприйняття керівника держави, яке виразилося в страшному свисті і суцільному улюлюканні я за своє життя не пригадую. Потім це повторилося у Львові, коли освистали вже не саму особу, а її зображення і голос. Чому ж свистіли ці хлопці і дівчата? Хотіли зниження ціни на білети? Ні. Вони прийшли туди безкоштовно.
Їх турбувала в ту мить інфляція, корупція, відсутність перспектив у подальшому житті, клановість суспільства чи його нестримне розшарування? Теж ні.
Реакція була суто емоційна. Люди ображаються за свою державу, свою націю. Вони не хочуть щоб влада торгувала національними інтересами, здавала газотранспортну систему, хочуть вигнати геть імперіалістичну іноземну військову базу з Севастополя, міста української слави.
Вони хочуть потурити Табачника і не хочуть другої державної мови, бо в Німеччині – німецька, у Франції – французька, в Росії – російська, в Португалії – португальська, а в Польщі польська. Все логічно. Чому ж з нас намагається влада зробити алогічних ідіотів?
Складається враження, що влада просто не здатна нічого второпати сама. А підказати їй з тих чи інших міркувань ніхто не може чи не хоче.
Що говорять про наше керівництво вчителі, які навчають дітей, в цьому опусі цензурними словами описати не можна. Президент повністю ігнорує думку освітян і всіляко пролонгує цього незамінного "вченого-історика". А може просто не має повноважень для його звільнення?
Я не знаю. Але на прикладі пана Табачника саме найяскравіше проглядається гасло нинішніх правителів: ви там собі що хочете про нас думайте, а ми будемо робити що захочемо.
Історія однозначно вказує на те, що це ілюзія. Всі без винятку правителі. які намагалися в своїй діяльності ігнорувати думку народних мас закінчили дуже погано. Чим довше – тим гірше.
Петро Масляк, для УП
неділя, 25 грудня 2011 р.
Святкуємо 60-ту річницю запуску першого в СРСР і континентальній Європі комп’ютера, створеного в Києві
Мало хто знає, але сьогодні відзначається річниця ключової події в європейскій історії створення комп'ютера. Шістдесят років тому, 25 грудня 1951 року, саме в українській столиці - місті Києві, Академія наук СРСР, нарешті, офіційно визнала МЕЛМ - новаторський проект Сергія Лебедєва. МЕЛМ, скорочення від "Мала Електронна Лічильна Машина" (найчастіше навіть в україномовних джерелах позначається як МЕСМ, від рос. МЭСМ — Малая электронная счётная машина) , визнана світовим науковим товариством першою, повністю електронною обчислювальною машиною в Радянському Союзі, та й взагалі в континентальній Європі.
Нещодавно ми мали честь отримати з перших вуст розповідь про досягнення Лебедєва від киянина Бориса Малиновського, який працював над МЕЛМ і наразі є провідним експертом обчислювальної техніки радянських часів.
Сергій Лебедєв думав про створення обчислювальної техніки ще у 1930-х роках, допоки його працю не було перервано Другою світовою війною. У 1946 році його було призначено директором Інституту Електротехніки в м. Києві. Незабаром після цього на Заході почали циркулювати розповіді про “електронні мізки”, і тут в повному обсязі проявився інтерес Сергія Олексійовича до обчислювальної техніки.
Фото Сергія Лебедєва - ukrainiancomputing.org
Спочатку керівництво Лебедєва було налаштоване скептично, а деякі в його команді вважали, що робота над "калькулятором", як вони уявляли комп'ютер, було кроком назад у порівнянні з досліжденням електрики та космосу. Лебедєв продовжував працювати, незважаючи ні на що, і в кінцевому рахунку знайшов фінансування з відділу ракетної техніки та місце для праці в покинутій будівлі колишнього монастиря в Феофанії, на околиці Києва.
Робота над МЕЛМ отримала повштовх наприкінці 1948 року і, враховуючи всі перешкоди, темпи прогресу були значними. Україна ще намагалася оговтатися від спустошення після окупації під час Другої світової війни, і багато будівель Києва перебувало у руїнах. Монастир у Феофанії був серед будинків, які було зруйновано під час війни, тому вчені, які працювали над МЕЛМ, повинні були побудувати свої робочі місця з нуля - лабораторію, металообробну майстерню, навіть електростанцію, яка забезпечуватиме електроенергією. Хоча в команді було лише близько 20 осіб - вони були надзвичайно відданими, працювали позмінно 24 години на добу, і багато хто жив у кімнатах над лабораторією.
Фото МЕЛМ та членів команди в 1951 році надано ukrainiancomputing.org. Зліва: Лев Дашевський, Зоя Зоріна-Рапота, Лідія Абалишнікова, Тамара Пецух, Євген Дедешко
Першу програму на МЕЛМ було запущено 6 листопада 1950 року, і вже у 1951 році машина почала працювати у повному робочому режимі. У 1952 р. МЕЛМ було використано для надсекретних розрахунків, пов'язаних з ракетобудуванням та створенням ядерної бомби. Машину проводовжували використовувати в дослідженнях Інституту до 1957 року. До того часу Лебедєв вже переїхав до Москви, щоб керувати будівництвом радянських суперкомп'ютерів нового покоління. Завдяки створенню першого комп’ютера він посів своє місце серед комп’ютерних геніїв Європи. Що ж до МЕЛМ, на неї чекала більш прозаїчна доля - її розібрали на частини і віддали для проведення наукових лабораторних робіт для студентів Політехнічного інституту в Києві.
Марина Тарасова, менеджер зі зв’язків з громадськістю Google Україна
Нещодавно ми мали честь отримати з перших вуст розповідь про досягнення Лебедєва від киянина Бориса Малиновського, який працював над МЕЛМ і наразі є провідним експертом обчислювальної техніки радянських часів.
Сергій Лебедєв думав про створення обчислювальної техніки ще у 1930-х роках, допоки його працю не було перервано Другою світовою війною. У 1946 році його було призначено директором Інституту Електротехніки в м. Києві. Незабаром після цього на Заході почали циркулювати розповіді про “електронні мізки”, і тут в повному обсязі проявився інтерес Сергія Олексійовича до обчислювальної техніки.
Фото Сергія Лебедєва - ukrainiancomputing.org
Спочатку керівництво Лебедєва було налаштоване скептично, а деякі в його команді вважали, що робота над "калькулятором", як вони уявляли комп'ютер, було кроком назад у порівнянні з досліжденням електрики та космосу. Лебедєв продовжував працювати, незважаючи ні на що, і в кінцевому рахунку знайшов фінансування з відділу ракетної техніки та місце для праці в покинутій будівлі колишнього монастиря в Феофанії, на околиці Києва.
Робота над МЕЛМ отримала повштовх наприкінці 1948 року і, враховуючи всі перешкоди, темпи прогресу були значними. Україна ще намагалася оговтатися від спустошення після окупації під час Другої світової війни, і багато будівель Києва перебувало у руїнах. Монастир у Феофанії був серед будинків, які було зруйновано під час війни, тому вчені, які працювали над МЕЛМ, повинні були побудувати свої робочі місця з нуля - лабораторію, металообробну майстерню, навіть електростанцію, яка забезпечуватиме електроенергією. Хоча в команді було лише близько 20 осіб - вони були надзвичайно відданими, працювали позмінно 24 години на добу, і багато хто жив у кімнатах над лабораторією.
Фото МЕЛМ та членів команди в 1951 році надано ukrainiancomputing.org. Зліва: Лев Дашевський, Зоя Зоріна-Рапота, Лідія Абалишнікова, Тамара Пецух, Євген Дедешко
Першу програму на МЕЛМ було запущено 6 листопада 1950 року, і вже у 1951 році машина почала працювати у повному робочому режимі. У 1952 р. МЕЛМ було використано для надсекретних розрахунків, пов'язаних з ракетобудуванням та створенням ядерної бомби. Машину проводовжували використовувати в дослідженнях Інституту до 1957 року. До того часу Лебедєв вже переїхав до Москви, щоб керувати будівництвом радянських суперкомп'ютерів нового покоління. Завдяки створенню першого комп’ютера він посів своє місце серед комп’ютерних геніїв Європи. Що ж до МЕЛМ, на неї чекала більш прозаїчна доля - її розібрали на частини і віддали для проведення наукових лабораторних робіт для студентів Політехнічного інституту в Києві.
Марина Тарасова, менеджер зі зв’язків з громадськістю Google Україна
МОСКАЛЬСЬКА НАУКА І ТЕХНІКА. Черговий російський супутник не долетів до орбіти
Ґарєла, падая, ракєта. А ат нєйо бєжал расчьот…
Кто хоть аднажди відєл ета, тот больше к нєй нє падайдьот.
Супутник зв'язку «Меридіан», запуск якого відбувся у п'ятницю з космодрому Плесецьк (Архангельська область), не вдалося вивести на розрахункову орбіту, повідомляє «Інтерфакс» з посиланням на джерело в космічній галузі.
«За попередніми даними, на етапі роботи третього ступеня ракети-носія «Союз-2» відбувся збій. Таким чином, супутник не вдалося вивести на орбіту», — повідомив співбесідник агентства.
За даними джерела, апарат зв'язку впав на Землю. «За попередньою інформацією, позаштатна ситуація з виведенням апарату відбулася на ділянці роботи третього ступеня ракети-носія. Виходячи з цього, можна стверджувати, що супутник впав на території Сибіру. Координати падіння в даний час уточнюються», — сказав співбесідник агентства. За даними РІА «Новини», супутник впав в Тюменській області в районі міста Тобольськ (це Уральський округ).
Ще одне джерело в російському військовому відомстві повідомило, що апарат зв'язку впав під Новосибірськом. За попередніми даними, жертв і руйнувань немає.
«За попередніми даними, на етапі роботи третього ступеня ракети-носія «Союз-2» відбувся збій. Таким чином, супутник не вдалося вивести на орбіту», — повідомив співбесідник агентства.
За даними джерела, апарат зв'язку впав на Землю. «За попередньою інформацією, позаштатна ситуація з виведенням апарату відбулася на ділянці роботи третього ступеня ракети-носія. Виходячи з цього, можна стверджувати, що супутник впав на території Сибіру. Координати падіння в даний час уточнюються», — сказав співбесідник агентства. За даними РІА «Новини», супутник впав в Тюменській області в районі міста Тобольськ (це Уральський округ).
Ще одне джерело в російському військовому відомстві повідомило, що апарат зв'язку впав під Новосибірськом. За попередніми даними, жертв і руйнувань немає.
Серія аварій в російській космічній галузі почалася в грудні 2010 року, коли ракета-носій «Протон-М» з розгінним блоком ДМ, запущена з Байконура, поховала три навігаційні апарати «Глонас-М» в Тихому океані у 1,5 тис. км. від Гонолулу. Аварія сталася нібито через те, що в розгінний блок залили 1,5 тони зайвого палива. Збиток досяг 2,5 млрд рублів.
Ще одна аварія сталася в лютому при виведенні на орбіту геодезичного апарату військового призначення «ГЕО-ІК-2». Ракета-носій «Гуркіт» відпрацювала штатно, але на ділянці роботи розгінного блоку «БРИЗ-КМ.» розробки і виробництва космічного центру імені Хрунічева відбулася нештатна ситуація, в результаті якої супутник «ГЕО-ІК-2» був виведений на нерозрахункову орбіту. У червні було неофіційно оголошено про повну втрату апарату.
Після цих невдалих пусків в квітні пішов з посади ватажка Роскосмосу Анатолій Пермінов, який очолював агентство більше семи років. Його змінив Володимир Поповкин.
Ще одна аварія сталася в лютому при виведенні на орбіту геодезичного апарату військового призначення «ГЕО-ІК-2». Ракета-носій «Гуркіт» відпрацювала штатно, але на ділянці роботи розгінного блоку «БРИЗ-КМ.» розробки і виробництва космічного центру імені Хрунічева відбулася нештатна ситуація, в результаті якої супутник «ГЕО-ІК-2» був виведений на нерозрахункову орбіту. У червні було неофіційно оголошено про повну втрату апарату.
Після цих невдалих пусків в квітні пішов з посади ватажка Роскосмосу Анатолій Пермінов, який очолював агентство більше семи років. Його змінив Володимир Поповкин.
Але це не допомогло… 18 серпня ракета-носій «Протон-М» з розгінним блоком «Бриз-М» і супутником «Експрес-АМ4», призначеним для забезпечення цифрового телерадіомовлення, стартувала з космодрому Байконур, але на ділянці роботи розгінного блоку між четвертим і п'ятим ввімкненнями його маршового двигуна відбулася втрата зв'язку із Землею. У Роскосмосі повідомили, що причиною виведення супутника на нерозрахункову орбіту стала помилка в розрахунках програми польоту.
24 серпня стартувала ракета-носій «СОЮЗ-У» з вантажним кораблем «Прогрес М-12М», але через аварію двигуна третього ступеня ракети-носія корабель не був виведений на орбіту. Уламки третього ступеня і вантажівки впали на Алтаї.
У ніч на 9 листопада з Байконура був запущений апарат «Фобос-Грунт», призначений для доставки зразків грунту супутника Марса, — Фобоса на Землю. Проте після відділення від ракети-носія «Зеніт» на апараті не ввімкнулися двигуни, які повинні були вивести його на високу опорну орбіту, щоб звідти він міг стартувати до Марса. Вартість проекту, за неофіційною інформацією, склала близько 5 млрд рублів. За останніми даними, «Фобос-Грунт» може впасти і в Україні.
24 серпня стартувала ракета-носій «СОЮЗ-У» з вантажним кораблем «Прогрес М-12М», але через аварію двигуна третього ступеня ракети-носія корабель не був виведений на орбіту. Уламки третього ступеня і вантажівки впали на Алтаї.
У ніч на 9 листопада з Байконура був запущений апарат «Фобос-Грунт», призначений для доставки зразків грунту супутника Марса, — Фобоса на Землю. Проте після відділення від ракети-носія «Зеніт» на апараті не ввімкнулися двигуни, які повинні були вивести його на високу опорну орбіту, щоб звідти він міг стартувати до Марса. Вартість проекту, за неофіційною інформацією, склала близько 5 млрд рублів. За останніми даними, «Фобос-Грунт» може впасти і в Україні.
КЦ
середа, 21 грудня 2011 р.
ТОЛЕРАНТНІСТЬ, ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ. У прямому ефірі ТБ Голандії учасники шоу їли людське м’ясо
Сатанізация західного світу наростає прискореними темпами. Публічна содомія, наркоманія, проституція, злягання на очах в перехожих, сатанинські секти, інцест, що пропагується зі всіх можливих інформаційних дірок, насадження содомії дітям, руйнування сім'ї.
До цього додався публічний канібалізм. По голандському ТБ учасники шоу поїдали в прямому ефірі шматки м'яса, відрізані один в одного.
Ведучі голандського телешоу Proefkonijnen («Піддослідні свинки») Деніс Сторм і Валеріо Зено пообідали м'ясом один одного в прямому ефірі телеканалу BNN.
Перед початком передачі обидва перенесли невеличку операцію: Сторму вирізали невеличкий шматок плоті з сідниць, а в Зено — з живота, повідомляє The Daily Mail
Після цього кухар підсмажив шматочки м'яса на олії, не приправляючи їх ніякими спеціями, бо суть цього експерименту полягала в тому, щоб обидва могли відчути справжній смак людського м'яса.
В результаті Сторм і Зено скуштували один одного на смак прямого в студії. Процес дегустації проходив за накритим столом зі свічками. Проковтнувши м'ясо, обидва заявили, що в людсбкому м'ясі немає нічого особливого і що вони не шкодують про свою витівку. Проте вони відмовилися описати смак з'їденого м'яса.
Вся ця сатанинська вакханалія в прямому ефірі була організована під маркою «телешоу». Її учасники організатори заявили, що все відбувалося у відповідності з демократичними законами з взаємної згоди і ніяких правопорушень вони не вчинили.
До теми: ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЦЕ... ДЕГЕНЕРАТИ І ЗБОЧЕНЦІ: У Берліні відкриють ресторан для канібалів
До цього додався публічний канібалізм. По голандському ТБ учасники шоу поїдали в прямому ефірі шматки м'яса, відрізані один в одного.
Ведучі голандського телешоу Proefkonijnen («Піддослідні свинки») Деніс Сторм і Валеріо Зено пообідали м'ясом один одного в прямому ефірі телеканалу BNN.
Перед початком передачі обидва перенесли невеличку операцію: Сторму вирізали невеличкий шматок плоті з сідниць, а в Зено — з живота, повідомляє The Daily Mail
Після цього кухар підсмажив шматочки м'яса на олії, не приправляючи їх ніякими спеціями, бо суть цього експерименту полягала в тому, щоб обидва могли відчути справжній смак людського м'яса.
В результаті Сторм і Зено скуштували один одного на смак прямого в студії. Процес дегустації проходив за накритим столом зі свічками. Проковтнувши м'ясо, обидва заявили, що в людсбкому м'ясі немає нічого особливого і що вони не шкодують про свою витівку. Проте вони відмовилися описати смак з'їденого м'яса.
Вся ця сатанинська вакханалія в прямому ефірі була організована під маркою «телешоу». Її учасники організатори заявили, що все відбувалося у відповідності з демократичними законами з взаємної згоди і ніяких правопорушень вони не вчинили.
До теми: ТОЛЕРАНТНІСТЬ ЦЕ... ДЕГЕНЕРАТИ І ЗБОЧЕНЦІ: У Берліні відкриють ресторан для канібалів
МОСКАЛЬСЬКА ТЕХНІКА.Путін залишився без телебачення. Зіпсувася газпромовська залізяка «супутник Ямал-201»
Значна частина "Росії" залишилася без центральних телеканалів. Про це повідомляє «РІА Новини».
Нештатна ситуація відбулася з супутником зв'язку «Ямал-201», який належить компанії «Газпром — Космічні системи». Представник компанії був лаконічний: «Пропав сигнал з нашого супутника «Ямал-201». Причина поки невідома».
Телеканал «Дощ» пробував отримати більш розгорнутий коментар «Газпром — Космічні системи», але співробітник прес-служби заявив, що не уповноважений давати коментарі, в ЦУПі і зовсім кинули слухавку.
Нештатна ситуація відбулася з супутником зв'язку «Ямал-201», який належить компанії «Газпром — Космічні системи». Представник компанії був лаконічний: «Пропав сигнал з нашого супутника «Ямал-201». Причина поки невідома».
Телеканал «Дощ» пробував отримати більш розгорнутий коментар «Газпром — Космічні системи», але співробітник прес-служби заявив, що не уповноважений давати коментарі, в ЦУПі і зовсім кинули слухавку.
вівторок, 20 грудня 2011 р.
Дітям про тролінг
Любі діти! У своїх листах ви питаєте мене – чим ви можете допомогти БРАТСТВУ, аби швидше настав кінець світу? Для цього вам треба стати блоґґерами та зафрендити один одного. Нехай ваші батьки не хвилюються – нічого поганого вам робити не доведеться. Ми з вами будемо робити те, що й дорослі блоґґери – брати участь у виборах. Спочатку, БРАТСТВО обиратиме Путіна Медведєвим. Це дуже важливо, я вам потім поясню, чому.
Щоб обрати Путіна, кожен з вас має знайти в соціальних мережах сімох друзів з Росії та розіслати їм листа такого змісту: «Шановний електорате (або Шановна електоратко!) Дуже прошу Вас на наступних виборах обрати Медведєвим Путіна. Коли ви цього не зробите, Путін втратить роботу. Тоді він, слідом за Савіком Шустером, переїде на Україну, щоб продовжити свою кар’єру Медведєва у нас – як всі колишні московські зірки, починаючи з Маслякова. Ми цього не хочемо. Нехай він лишається у вас, бо нам вас зовсім не шкода. Слава Україні!
З повагою.
Петрик П’яточкін (або його сестра Оленка)»
Але багато росіян уже не розуміють українську мову, бо після розпаду СРСР її перестали викладати в російських школах. Тому ви маєте перекласти цей лист російською. Наприклад, так: «Уважаемый гр. Шариков П.П./гр. Шарикова П.П.(ненужное зачеркнуть). Призываем вас подать голос и лапу за кандидата ЕдРо в ПрезЕрЕф гр. Путина В.В. 1952 г.р. б.п.
Выдача открепительных талонов на кости состоится по месту регистрации по простым числам. По получении – съесть.
Идеологический отдел территориального управления ФСБ».
Ви можете перекласти свій лист інакше. Найкращі переклади ми опублікуємо, а переможець отримає приз – новий альбом Дмитра Корчинського з видами Португалії.
Любі діти, ви вже достатньо дорослі, аби дізнатись що буде, коли Путіна не оберуть Медведєвим. Тоді він приїде сюди, і його оберуть Януковичем замість нашого Президента Віктора Федоровича Януковича. Тепер ви зрозуміли, що поставлено на карту України?! Тоді не гальмуйте, та мерщій починайте тролити, бо інакше всім буде погано.
неділя, 18 грудня 2011 р.
МОСКАЛЬСЬКІ ТРАДИЦІЇ. Расєяні паразитують також і в спорті
Президент федерації важкої атлетики "Росії" Сергій Сирцов підтвердив висновки істориків і соціологів, що росіяни самі нічого не можуть, не здатні ні на які досягнення, а вже багато століть тільки паразитують на народах, поневолених ними. Розповідає Сирцов: «Почалася підготовка до чемпіонату світу в Лондоні. Остання золота медаль у важкій атлетиці на іграх, як відомо, була завойована тільки у 2004 році. На олімпіаді в Пекіні ми залишилися без нагород вищої проби. Після розпаду СРСР більше трьох золотих медалей на іграх в Росії не було».
КЦ
КЦ
пʼятниця, 16 грудня 2011 р.
МОСКАЛЬСЬКА ТЕХНІКА. На Таймирі згорів атомний криголам, викид радіації приховується
 |
| российские технологии |
Оскільки росіяни брешуть скрізь і завжди, то достовірно встановити, що саме там відбулося неможливо. За одними даними, в пожежі загинули 3 і поранено 1 росіянина, за іншими — двоє загинули, поранений один. Чи загинули вони від радіації або від чогось ще, не відомо. Іржава російська судина загорілася о 6 ранку за місцевим часом відразу в 3 каютах. Причини не повідомляються. Про витік радіації не мовиться ні слова, що означає, що вона має місце.
Російські ЗМІ повідомляють, що проводитиметься «розбір судна», тобто його залишки розрізатимуть на частини, які потім будуть поховані. Це теж свідчить про те, що був сильний викид радіації.
«Для розбору судно можна відбуксирувати або до Дудінки, або в населений пункт Караул, поблизу якого і відбувся інцидент», повідомив якийсь член путінської тербанди МНС «Комсомольській правді».
Росіяни також пишуть, що криголам віз харчі жителям селища Караул і що тепер в них буде дефіцит з їжею. Це свідчить про те, що ці харчі з криголама не можна використовувати. Отже вони повинні бути заражені радіацією.
КЦ
вівторок, 13 грудня 2011 р.
Обаму назвали смердючим скунсом
 |
| барак обама |
Активісти американської ультра-консервативної "Чайної партії" (Tea Party movement) зобразили президента США Барака Обаму як смердючого скунса.
"Скунс замість орла став новим символом для президента. Він наполовину чорний, наполовину білий, і все що він робить, майже завжди, смердить ", - так підписані зображення скунса і Обами, викладені на сайті відділення руху в Канзасі.
Представники партії пояснили, що це просто сатира і зазначили, що колишній кандидат в президенти Сара Пейлін ставала об'єктом куди гірших образ.
Однак у NAACP (Національній асоціації сприяння прогресу кольорового населення) заявили, що не бачать жодного гумору в цьому описі, назвавши його кричущим проявом расизму.
На запитання журналістів, чи дійсно приписка "наполовину чорний, наполовину білий" є посиланням на те, що батько Обами був чорношкірим, а мати – білою, у "Чайній партії" відповіли: "А хіба це не правда? Що сталося з правдою?"
Зазначимо, це вже не перша подібна насмішка над Обамою, яка носить расовий підтекст. Раніше скандал в США викликав малюнок каліфорнійських республіканців, які зобразили сімейство шимпанзе в людському одязі, а їхньому малюку вклеїли обличчя Обами.
На картинці був підпис: "Тепер ви розумієте, чому в нього немає свідоцтва про народження" (натяк на полеміку навколо законності перебування при владі Обами, який, на думку його політичних супротивників, народився за межами США).
Джерело: Княже Місто
неділя, 11 грудня 2011 р.
Як радянська міна потопила радянський «Тітанік»
 |
| сталін |
Не було ні коштовностей, ні вечірніх суконь в ту ніч, а також жалісних історій про любов, щоб розповідати про них в майбутньому. Але кошмар крижаного моря, крики зневірених потопаючих людей, зруйнований корабель, що несеться до горизонту, — все нагадувало знамениту, зображену в романах і фільмах катастрофу «Тітаніка». Йдеться про радянський «Тітаніке», затонулий в точності 70 років тому. Ця катастрофа була похмурішою, жорстокішою і забрала більше жертв. Загинуло 3849 осіб, що більш ніж в два рази перевищує кількість пасажирів, що потонули на британському кораблі. Серед них були молоді новобранці Червоної армії і невстановлена кількість сімей, виселених з мирного острова у Фінській затоці, яка раптом опинилася в центрі пекла.
Витягнута із запорошених архівів військово-морського флоту, де вона зберігалася під грифом «цілком таємно», історія корабля «Йосип Сталін» розповідає нам про цинізм, військову непридатність і безжальну пропагандистську стратегію. Все почалося увечері 12 грудня 1941 року. Просування фашистів по радянській території, здається, не зупинити. Німецькі війська неухильно наближаються до Москви і марширують в північному напрямі, захоплюючи один за іншим порти на Балтійському морі і у Фінській затоці. Сталін здається паралізованим, він перебуває в шоці від вістей про безперервні військові поразки і нездатність його генералів переламати ситуацію. Хтось повідомив йому, що естонська столиця Таллін теж скоро потрапить до рук ворога, і фінський острівець Ханко потрібно залишити. Є тільки один чималий корабель, щоб врятувати населення і солдатів гарнізону на острові, який неможливо захистити. Це «Йосип Сталін», двопалубний корабель, який був побудований в Голандії за наказом самого Сталіна у 1939 році. Він повинен був служити для океанських подорожей радянських працівників. Сам Сталін з'явився в рекламних маніфестах, стоячи біля керма корабля, коли він запрошував своїх співвітчизників пуститися в морські подорожі.
Ухвалити рішення про використання такого символічного корабля для такої ризикованої операції було нелегко. Сталін наказав знищити назву корабля на кормі і замінити її більш анонімною ВТ-521. Але силует корабля легко впізнанний. Коли він підплив до острова Ханко, всі вже знали, що прибув «Йосип Сталін», щоб врятувати людей. Корабель переповнений понад всякі норми. У каюти на три персони набивається до 40 осіб. Військові, а також жінки і діти у всіх куточках палуби, яка колись служила для прогулянок. Температура — десять градусів нижче нуля, йде сніг, на поверхні води з'являються крижини. Коли корабель залишив маленький порт, на його борту знаходилося 5589 осіб. Кремль організував супровід з військових кораблів і тральщиків, що вселило рятованим відчуття безпеки. Проте їм невідомо, що капітан Микола Степанов отримав з штабу військово-морського флоту всю можливу допомогу, окрім основної: карти розміщення радянських мін у воді, щоб зупинити німецькі підводні човни. Це надто секретні відомості, щоб передавати їх цивільній особі. Так і трапилося, що кораблі охорони уникнули дружніх пасток, а «Йосип Сталін» ні. Перший вибух стався опівночі. Тисячі людей, що зневірилися, намагаються вибратися нагору. Степанов наказує закрити сталеві двері. Крики замкнутих людей перекриваються двома наступними вибухами.
Слідує четвертий вибух в носовій частині корабля. Корабель зруйнований, серед крижин Фінської затоки тисячі людей намагаються врятуватися, але холод вбиває їх одного за іншим. Намагаються організувати допомогу потопаючим, але це дає малий ефект. Потім те, що залишилося від корабля, несеться у відкрите море. На борту залишилися командир і ще 2500 пасажирів. Корабель некерований, але все ще тримається на плаву.
Сталін в нестямі від люті, наказує врятувати корабель за всяку ціну, корабель, названий його ім'ям, не повинен опинитися в руках німців. Протягом двох днів під час шторму на Балтійському морі потопаючий корабель тримається на поверхні. Хтось вмирає від холоду, хтось кінчає з собою. Але прямих свідчень немає. Відомо напевно, що вдосвіта 4 грудня капітан корабля Іван Святов підписує наказ всім російським кораблям: «Виявити те, що залишилося від «Йосипа Сталіна», і потопити». Краще убити 2500 радянських людей, ніж віддати ворогові корабель-символ. Але неефективність військово-морського флоту цього разу допомагає потопаючим. Корабель не вдається відшукати серед туману, криги і неправильної інформації. Зруйнований корабель і його зневірені пасажири були захоплені німцями, які в запалі війни не зрозуміли і не використали цю подію в пропагандистських цілях. Доля радянського «Тітаника» залишалася секретом аж до вчорашнього дня. Свідків не залишилося. Захоплений разом з іншими капітан Степанов був відправлений до нацистського концентраційного табору в Талліні. Через три роки, коли Естонія буде захоплена Радянською Армією, його розстріляють без суду і слідства за зраду Батьківщини. Святкування перемоги не повинне було бути захмарене незручними спогадами.
Витягнута із запорошених архівів військово-морського флоту, де вона зберігалася під грифом «цілком таємно», історія корабля «Йосип Сталін» розповідає нам про цинізм, військову непридатність і безжальну пропагандистську стратегію. Все почалося увечері 12 грудня 1941 року. Просування фашистів по радянській території, здається, не зупинити. Німецькі війська неухильно наближаються до Москви і марширують в північному напрямі, захоплюючи один за іншим порти на Балтійському морі і у Фінській затоці. Сталін здається паралізованим, він перебуває в шоці від вістей про безперервні військові поразки і нездатність його генералів переламати ситуацію. Хтось повідомив йому, що естонська столиця Таллін теж скоро потрапить до рук ворога, і фінський острівець Ханко потрібно залишити. Є тільки один чималий корабель, щоб врятувати населення і солдатів гарнізону на острові, який неможливо захистити. Це «Йосип Сталін», двопалубний корабель, який був побудований в Голандії за наказом самого Сталіна у 1939 році. Він повинен був служити для океанських подорожей радянських працівників. Сам Сталін з'явився в рекламних маніфестах, стоячи біля керма корабля, коли він запрошував своїх співвітчизників пуститися в морські подорожі.
Ухвалити рішення про використання такого символічного корабля для такої ризикованої операції було нелегко. Сталін наказав знищити назву корабля на кормі і замінити її більш анонімною ВТ-521. Але силует корабля легко впізнанний. Коли він підплив до острова Ханко, всі вже знали, що прибув «Йосип Сталін», щоб врятувати людей. Корабель переповнений понад всякі норми. У каюти на три персони набивається до 40 осіб. Військові, а також жінки і діти у всіх куточках палуби, яка колись служила для прогулянок. Температура — десять градусів нижче нуля, йде сніг, на поверхні води з'являються крижини. Коли корабель залишив маленький порт, на його борту знаходилося 5589 осіб. Кремль організував супровід з військових кораблів і тральщиків, що вселило рятованим відчуття безпеки. Проте їм невідомо, що капітан Микола Степанов отримав з штабу військово-морського флоту всю можливу допомогу, окрім основної: карти розміщення радянських мін у воді, щоб зупинити німецькі підводні човни. Це надто секретні відомості, щоб передавати їх цивільній особі. Так і трапилося, що кораблі охорони уникнули дружніх пасток, а «Йосип Сталін» ні. Перший вибух стався опівночі. Тисячі людей, що зневірилися, намагаються вибратися нагору. Степанов наказує закрити сталеві двері. Крики замкнутих людей перекриваються двома наступними вибухами.
Слідує четвертий вибух в носовій частині корабля. Корабель зруйнований, серед крижин Фінської затоки тисячі людей намагаються врятуватися, але холод вбиває їх одного за іншим. Намагаються організувати допомогу потопаючим, але це дає малий ефект. Потім те, що залишилося від корабля, несеться у відкрите море. На борту залишилися командир і ще 2500 пасажирів. Корабель некерований, але все ще тримається на плаву.
Сталін в нестямі від люті, наказує врятувати корабель за всяку ціну, корабель, названий його ім'ям, не повинен опинитися в руках німців. Протягом двох днів під час шторму на Балтійському морі потопаючий корабель тримається на поверхні. Хтось вмирає від холоду, хтось кінчає з собою. Але прямих свідчень немає. Відомо напевно, що вдосвіта 4 грудня капітан корабля Іван Святов підписує наказ всім російським кораблям: «Виявити те, що залишилося від «Йосипа Сталіна», і потопити». Краще убити 2500 радянських людей, ніж віддати ворогові корабель-символ. Але неефективність військово-морського флоту цього разу допомагає потопаючим. Корабель не вдається відшукати серед туману, криги і неправильної інформації. Зруйнований корабель і його зневірені пасажири були захоплені німцями, які в запалі війни не зрозуміли і не використали цю подію в пропагандистських цілях. Доля радянського «Тітаника» залишалася секретом аж до вчорашнього дня. Свідків не залишилося. Захоплений разом з іншими капітан Степанов був відправлений до нацистського концентраційного табору в Талліні. Через три роки, коли Естонія буде захоплена Радянською Армією, його розстріляють без суду і слідства за зраду Батьківщини. Святкування перемоги не повинне було бути захмарене незручними спогадами.
NICOLA LOMBARDOZZI
пʼятниця, 9 грудня 2011 р.
У Кам’янському (Дніпродзержинськ) люди силою готові захищати кладовище жертв Голодомору
 |
| моя хата з краю |
На цьому місці свій останній притулок знайшли три сотні людей. Усі вони – жертви Голодомору. Нині половина їх могил знищена сучасними похованнями.
Люди покладають квіти просто на поле. Тут на кожному кроці – могила. Кажуть, що були змушені взяти цю ділянку в оренду. Оскільки про кладовище часів голодомору місцева влада чути не хотіла, землю їм віддали під сіно.
"Коли дивишся, як ці кістки валяються і черепа. Дитина іде в школу, буцає цим черепом, як м'ячем. Це ж неможливо терпіти!", - розповідає Людмила Циганок.
Історики підтверджують, що 33-ого року жителі села Романкове вмирали цілими родинами.
"Ховали або в одному рові, або просто в ямі. Збирали людей по хатах. Ми писали наші дописи до управління культури. Цьому кладовищу потрібно надавати статус пам'ятки, яка б охоронялася державою", - переконана керівник музею історії Дніпродзержинська Наталя Буланова.
Тим часом на цій ділянці зробили нове кладовище. Місцеві кажуть, що старі кістки люди просто викидали.
"Щодня бачимо. І місцеві, і приїжджі. Тут же не оплачується нічого. Самі потім розповідають: ось ми натрапили на цілу сім'ю. І в той же час їх нічого не злякало. Вони так само продовжували рити цю яму", обурюється мешканка міста Валентина Клименко.
За паркан навколо кладовища Юрій Циганок віддав пенсію за півроку. Про Голодомор його родина знає не з чуток.
"Бабуся і дідусь померли з голоду. Мати трирічну знайшли. Вона повзала по мертвих батьках. Її здати в дитбудинок. Де могила бабусі і дідуся, нічого не відомо", - розповів Юрій Циганок.
Та щойно з'явився паркан, сусіди, що поховали тут рідних, почали скаржитися до прокуратури.
Місцева влада твердить, що про проблему із цвинтарем чують уперше.
Джерело: Тризуб
Толерантність це... Сенат США дозволив американським солдатам займатися зоофілією
 |
| толерантна армія |
Під скорочення потрапила 125-а стаття Кодексу військової юстиції про поведінку, в якій мовиться, що будь-яка людина «який здійснює неприродний статевий акт з іншою людиною тої ж або протилежної статі або з твариною, винна в содомії. Тих людей, яких визнають винними в содомії, віддадуть під військовий трибунал»
Голова сенатського комітету з оборони Карл Лєвін заявив напередодні, що відміна статті — це звичайна зміна законодавства. Ще у 2003 році Верховний суд США відмінив заборону на содомію, оскільки це суперечить положенню конституції США «про вторгнення в приватне життя».
В даний час сенатори погоджують свій варіант законопроекту з документом, затвердженим в палаті представників. В результаті буде прийнятий остаточний варіант законопроекту, який встановить нові правила поведінки військовослужбовців. Тепер солдати США можу вільно злягатися з ким завгодно — хоч з чоловіком, хоч з собакою, хоч з свинею. Тепер це законно і повністю відповідає демократії і правам людини.
У вересні цього року содоміти отримали офіційне право служити в армії США і не приховувати своїх статевих збочень. Раніше содоміти обох статей могли служити у військах і займатися содомським гріхом приховано. Тепер вони можуть робити це відкрито.
Обрадувані цим рішенням содоміти вирішили не зупинятися на досягнутому і незабаром зажадали, щоб армія США визнавала і содомітські «шлюби» своїх військовослужбовців, розповсюдивши на їх «партнерів» всі привілеї і пільги, що належаться подружжю військових.
Джерело: КЦ
четвер, 8 грудня 2011 р.
За один день 25 листопада 2011 збройові магазини США продали бажаючим 126166 стволів
 |
| толерантність |
Джерело: Олег Бойко
субота, 3 грудня 2011 р.
В Європу через жопу
 |
| гомосексуалізм |
Аби сподобатися Європі, ми знищили збройні сили і зробили все, щоб збільшити у себе кількість мусульман (яка ж Європа без мусульман?). Всі ці роки кримському татарину з Узбекистану було легше отримати українське громадянство, ніж українцю з Узбекистану. Колись наші предки створили Києво-Могилянську академію, щоб вивчати європейську культуру і протидіяти європейській політиці. Вони хотіли взяти бароко у католиків, а потім їх вирізати. Вони не молилися на чужі цінності, вони їх відбирали. На початку дев’яностих Академія була відновлена, щоб проводити в Україні європейську політику.
Чомусь, завжди, в будь-якій публічній дискусії щодо євроінтеграції, згадують, що в Європі чисті духмяні туалети на відміну від, скажімо, російських; і нам треба в Європу, щоб і в нас були такі туалети, бо без Європи таких туалетів не буває. Насправді, якщо відкинути багатослівне лушпиння, туалети так і залишаються основним аргументом батьків Академії, і всіх інших євроінтеграторів. Проте, дітки мають знати, що європейські туалети нам пропонуються разом з європейською сечею. І щоб там не казали наші помаранчеві брати, вона нічим не запашніша, ніж сеча братів росіян, про яку так багато доброго нам розповідають наші брати з Донецька.
Кмітливий читач, безумовно, здогадався, що я так часто в такому короткому тексті використовую слова «туалети» і «сеча» з метою запрограмувати його на рвоту щоразу, як він чує слово євроінтеграція. Тому ще раз: малята, нам брехали – основними європейськими цінностями є НЕ ТУАЛЕТИ, а КРОВ і ЧЕСТЬ! І в Європі носії цих цінностей переслідуються не менше, ніж в Україні. Сімнадцять офіцерів бельгійської армії були заарештовані на минулому тижні за приналежність до організації «Кров і Честь», за підготовку терактів і воєнного перевороту.
Ми були б кращими громадянами об’єднаної Європи, ніж самі європейці. Наших офіцерів неодноразово принизили всіх гамузом і кожного по черзі. Зараз їх збираються кинути (і кинуть) з пенсіями; і вони не склали змову з метою воєнного перевороту. У бельгійців все добре з пенсіями. В них взагалі все добре, навіть туалети духмяні і чисті, але кров і честь їм потрібні більше, ніж пенсії.
Хоча, не все так погано. Більшість європейських офіцерів зберігають відданість тому варіанту європейських цінностей, який викладається в Києво-Могилянській академії: кілька днів тому двоє іспанських військовослужбовців 26 і 24 років, вперше в історії іспанської армії зареєстрували гомосексуальний шлюб.
Джерело: Братство
До теми:
ОПОВІДКА ПРО МЕД, БДЖІЛ та ЕВРОКОМІСАРІВ
Підписатися на:
Дописи (Atom)