понеділок, 9 листопада 2020 р.

EPICEDION, себто вірш жалобний про шляхетного й вічної пам'яті гідного князя Михайла Вишневецького

Анонім  1

EPICEDION,
себто

Вірш жалобний про шляхетного й вічної пам'яті гідного князя Михайла Вишневецького, каштеляна київського, черкаського, канівського, любецького старости... котрий у своїй вітчині, в замку Вшиневецькім, на п'ятдесят п'ятому році життя, п'ятнадцятого жовтня, з понеділка на вівторок   1-А, року від народження Христа 1584-го, віддав Богу душу.


До читача


Щоб дійшло це до людей, спілкою подбали:

Що один все написав, інші друкували.

Ні додать, ні вкоротить — діло завершилось,

Хай своїм життям живе те, що народилось.

Тільки щиру правду тут чесно написали,

Та коли б кому здалось, що не так сказали,

Знай, що легше поганьбить, ніж за приклад взяти.

А до того ж всім підряд марно догоджати.

Справжню вроду кожен сам може розпізнати,

Хай зодягнута вона в найпишніші шати.

Як нема вина, вода за обідом п'ється,

Як Марон 2 розкошувать — те не всім дається.

Сталось так, а не інак — скільки є жалоби,

Отже, й тут не все й не всім буде до вподоби.

Та хай ліпше поміж нас житимуть вовіки

Ті, що славлять на весь світ подвиги великі

Вірних краєві синів, а не злісно лають,

Гідні подвигу діла в забутті лишають.

Так, як хворому, що вкрай потребує ліків,

Необхідно правду дать нинішньому віку.

Як із шлунка, що йому хворість допікає,

Підлих розумів брехня світ весь заливає.

Та у відчай не впадай, споконвік ведеться:

Як трава з теплом весни, правда скрізь проб'ється.

Правду важко задушить — гострі в неї роги.

Віку їй не вкоротить, правда — прудконога.

.....................................................................................

Вельможній пані... княжні Гальшці Зеновичівні, пані моїй милостивій... Найнижчий слуга, милостива княжно, хоче висловити вдячність за добродіяння, якими в домі вашої милості й понині втішається. На те з ласки моїх милостивих панів склав кількадесят віршів, пом'янувши ними благородного світлої пам'яті пана й добродія свого милостивого покійного, тож-бо не Гомеровим чи Вергілієвим віршем, а з простої гадки своєї, що подаю в. в., своїй милостивій пані, прохаючи, аби в. в. ту працю мою як від найнижчого слуги свого з вдячністю прийняти зволила.

Писано в Нижній Білці, дня першого січня, року 1585-го.



Хай затихне лютні спів, дивний Аполлоне,

І солодкі не бринять струни, Амфіоне.

Цитро мила, припини ніжне щебетання, —

У моєму вірші жаль, жаль і сумування.

Світ оманливий, хиткий, наче мрево в полі,

Звідки знать, яка тобі випадає доля.

Тільки радості зазнав, горе підступає,

Не так добре, як лихе нас не оминає.

У веселощах одним швидко час збігає,

Другий в куряві сидить, долю проклинає.

Вдень здоровий сам іде, завтра труп виносять,

Бо сліпа підступна смерть без розбору косить.

Нетривкий цей білий світ, хто того не знає,

Що нічого вічного в світі цім немає.

Ми як гості чи посли в світі правовірнім,

Кажуть нам: «Пора іти», — рушили покірно.

Найвельможніший — і той мусить підкорятись,

Бо від долі — хоч-не-хоч — нікуди діватись,

Їй підвладні королі та князі славетні,

Що багатий, що жебрак, що пани шляхетні.

Не помилувала смерть князя над князями,

Мужа, лицаря взяла, славного ділами.

Не схотіла смерть лиха князя обминути,

Не дала на втіху всім довше тут побути.

Тяжко згадувать той час, жалісну годину,

За якої світлий князь грішний світ покинув.

Щиросердий чоловік сном заснув довічним.

Він не паном був — вітцем, до усіх привітним.

Ти дітей осиротив, лицарю звитяжний,

Що ординців відганяв і громив відважно.

Згадка імені твого ворогів страхала,

Незліченні сили орд мужність зневажала.

Смерть суворості печать на чоло поклала,

Найдорожче узяла, завдала нам жалю.

Світ немилий, із очей гірко ллються сльози,

Вже покійному ніхто й трохи не поможе.

Як утриматись від сліз, тільки-но згадаєш

За добродія свого, що світ полишає?

Шиті золотом ясні шати заховайте,

Розмальовану стіну чорним запинайте.

Повелів господь узять лицаря, що здавна

Речі Посполитої був сенатор славний.

Гляньте, славні лицарі славної корони,

Як бере сенаторів пан Бог безборонно.

Україна над Дніпром стала сиротою,

Вже заступника свого згадує з журбою.

Прогнівили Бога ми, що отак карає,

Ліпшого провідника з війська забирає.

Він надійним був щитом цілій Україні,

Пам'ятає силу ту бусурман донині.

Князь що турків, що татар, хижих, навіжених,

Од кордонів одганяв, як собак скажених.

В Дикім полі, де не глянь, височать кургани —

Мовби небо уночі всіяне зірками.

Князь із лицарством своїм виходив полями.

Одганяли ворогів гострими шаблями,

Не давали люд в полон, бранців одбивали,

Небезпеку, як і смерть, мужньо зневажали.

Глянути б на ті поля — певно, посмутніли,

Гірко плакали б, якби плакати уміли.

В різних землях і краях знали князя добре,

Звідусіль до нього йшло лицарство хоробре.

Предки князя визначні, родовиті, звісні,

Вихідці з Литовського, ще здавен, князівства.

З імені достойного Корибут преславний,

Що за подвиги свої став у світі знаний.

Королем був обраний, панував у чехів 3,

Якнайліпше послужив Посполитій Речі.

Зигмунда, що цезар був, вигнав із Морави,

І князівство Шльонське взяв, повернув державі.

Вроцлав, Бітум випалив, німчиків притиснув

Гордовитих, їх здолать цезар сам не мислив.

У князівстві Лужицькім гнів його спізнали,

Гордих вроцлавців тоді вдруге покарали,

Бо порвали з чехами, к цезарю пристали,

Зверхності монаршої все не визнавали.

Від монарха і ведуть рід свій Вишневецькі,

Дім Збаразьких — ще одна лінія отецька.

Як від щепи паросткам буйний ріст дається,

З того дому славного княжий рід снується.

Пане Боже, бережи їх високомості

Та своїми крилами вкрий із високості.

А коли вже, Господи, волею своєю

Славний дім применшуєш, то з ласки твоєї

Хай би вгору він ішов, як ото буяє

Дерево сливове, пагони пускає.

Дому множитись дай так, милістю натхнений,

Як розмножив Авраам рід свій незчисленний.

З божого приречення князь помер преславний,

Він дружину з дому мав, що у світі знаний, —

Юрія Зеновича, лицаря такого,

Що преславні королі відали за нього.

За діяння лицарські угри пам'ятають

І у хроніках своїх ясні згадки мають.

Янушу Угорському — за королювання

Мужнім серцем лицарським послужив він справно,

Туркам голови знімав, здобував звитяжство,

Що за ласки Божої випадало часто [...].

Слів бракує те життя гідно оспівати,

Славні подвиги пером важко описати.

Перш за все відзначимо: Посполитій Речі,

Не шкодуючи, віддав силу молодечу.

Вірою і правдою їй служив, для неї

Жертвував і статками, й кровію своєю.

Замолоду сміливість в серці тім буяла,

Тож і шаблі Марсовій спати не давала.

Двадцять п'ять минуло літ 4 лицарю, як доля

Повела його в степи, до Дикого поля.

Небезпечна та важка випала дорога,

В першій битві скуштував щастя бойового.

Речі Посполитої охоронцем ставши,

За безсмертну славу сам, як належить, дбавши,

З лицарством своїм поля об'їжджав просторі,

Все шукали ворогів, все були в дозорі.

Доля їх не підвела, як нерідко може:

Ціле лігвисько орди вгледіла сторожа.

Перекопського царя двір, бач, розкошує,

Тільки не Девлет-Гірей — Шаткурей керує.

На прудких аргамаках буйно виїжджають,

Наших, що стоять здаля, битись викликають.

Князь сміливо на татар кинутись готовий,

Підбадьорює своїх красномовним словом:

Не боятися татар, хоч яка їх сила,

А по щастя в їхній стан ринути сміливо.

Кількість війська у бою часом важить мало,

Менший більшого долав — часто так бувало.

Сотні тисяч Ксеркс привів воїнів у гори,

Підкорити край чужий сподівався скоро.

Греків мужніх силу й міць нехтував, напевно, —

Військо втратив задарма, сам утік ганебно.

Тридцять тисяч мав монарх греків під рукою,

Та наклали в битві злій перси головою.

Упаде, мов Ксеркса міць, сила бусурманська,

Бог поможе подолать хитрого поганця,

Бачу, кожен має хіть кинутись у битву,

Отже, з Богом, вже нема часу на молитву.

Дружно вдармо на лихих грізних бусурманів,

Злі татари не страшні мужнім християнам.

Славу, мертві чи живі, ми добудем нині,

Хай вона із диких піль високо полине.

Став за звичаєм своїм бусурман до бою,

У руках готовий лук з гострою стрілою.

Битву розпочати знак подали зурною,

Прокотилося «гала!» грізною луною.

Князь із лицарством своїм кинулися мужньо,

До густих татарських лав підступили дружно.

Без страху з обох сторін шаблями рубають,

Інші з коней списами вершників спихають.

Довгий час точився бій, врешті християнам

Бог поміг, перемішав лави бусурманам.

Розпорошені в степу, крутяться безладно,

Наші знову зусебіч нападають справно.

Не один Гіревич злий полетів з бахмата,

Серед степу горілиць полягло багато.

Чи звитяга, а чи смерть — все у Божій волі,

Князь повірив у свою незрадливу долю.

Кровію татарською шабля обкипіла,

Нездоланний захисник праведного діла.

Він із лицарством здобув славну перемогу,

Знатним бранцям показав у полон дорогу.

Про великий грізний бій досі слава лине.

Серед степу, де Хорол до Дніпра доплинув 5

Підіймається курган, Кільдешовим званий,

Там валяються й тепер голови погані.

Давні римляни колись добрий звичай мали,

їхні лицарі в нудьзі час не марнували.

Хай був спокій, не війна — меч не відкладали,

У змаганнях молоду силу гартували.

В полі вчилися мерщій лави шикувати,

Управлялись, щоб умить на коня сідати,

Як до шанців, як на штурм, як іти у наступ,

Як і пішо, і з коня ворога покласти.

Добрих гетьманів також Україна мала.

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при княжому дворі — хто про те забуде! —

У змаганнях час минав лицарського люду.

Не достойних їх розваг лицарі цурались,

А своєму повсякчас ремеслу навчались.

Як з прудкого румака на скаку стріляти,

Як у герці бусурман шаблею рубати.

Як супроти кінних лав пішими ставати

Та нападника здаля списом уражати.

У навчаннях нелегких бойовому ділу

На Вкраїні піднялось лицарство уміле.

Має хіть вояк в поля часто виїжджати,

Не удома, а в степу мусить вікувати

Та вистежувать татар у полях широких,

За поганцем пильнувать із могил високих.

Кожен тільки тим живе, що про славу дбає,

Небезпечних бусурман гордо зневажає.

Якось нашим серед дня посміхнулась доля:

Турки свій обоз вели білгородським полем.

Зовсім близько князь Роман Сангушко покійний

Із двором своїм стояв, схований надійно.

Вишневецький з ним з'єднавсь, раду вкупі мали,

На якій провідника спільного обрали.

Князь Ружинський їх повів, наш Євстахій славний,

Серця мужнього вояк і собою гарний.

На покірливість йому дружно присягали

І негайно вусебіч чати розіслали.

Вістку ті несуть — сідла турок коней, певно,

Добре чути по росі, як дзвенять стремена.

Зблідли в небі золотім світанкові зорі,

Щойно день ясний почав випливати з моря.

Помолилися князі, — не спіткнись, мій коню! —

Легко рушили своїм звичаєм до бою.

Підійшли під самий бік схованого стану,

Кожний тільки знаку жде ринуть на поганих.

Турки, справні, як завжди, грізно насували,

Чати, як водилося, наперед послали.

Обережно їм устріч наші підступали,

Що задумав бусурман, зірко пильнували.

Із китайки прапорці розмаїті мають.

А на сурмах жалібні думи вигравають.

Раптом хитрі вороги вийшли з-за могили,

Наступать гучна труба нашим провістила.

Шпарко кинулись у бій, мужньо нападають,

Довгі списи бусурман жертв собі шукають.

Наші з луків і рушниць турка пригостили,

У траву з обох сторін мертві покотили.

Поле сповнив дикий крик, ехо гук розносить,

Щоб аллах поміг, турчин у розпуці просить.

Наші ворога тіснять, турки відступають,

А сміливці зусебіч мужньо насідають.

Добре шаблями січуть і з рушниць стріляють,

З ласки Божої од нас турки утікають.

Розгубилися украй, тил свій відкривають,

їм тюрбани із голів шаблею знімають.

Ті втікають в Білгород, кидаються в воду,

Де попало плавом пруть, не спитавши броду.

По гонитві преважкій ледь перепочили,

Раптом бачать — рій татар суне з-за могили.

Аж до неба дикий крик злодії зчинили,

Несподіваним «гала» наших сполошили.

Та осідлані стоять коні під рукою,

Лави кинулись умить шикувать до бою.

Бачать, свіжа сила йде, а самі стомились,

Та бундючних бусурман зовсім не страшились.

Ще сміливіше поган зустрічають ницих:

Ті лиш луки підняли — гримнули рушниці.

Стріли хмарою летять, дим у небо звився,

Не один вояк з коня без душі звалився.

Втрат обидві сторони немалих зазнали,

Бо фортуна тим і тим рівно слугувала.

Не злічить ряди татар, дужо напирають,

Ледве стримуючи їх, наші відступають.

Під ударами поган лави поламались,

Хоч сміливці, хто як міг, мужньо захищались.

Нещасливо повелось нашим серед поля,

Нещаслива в час лихий їх спіткала доля.

Хоч недовірків тіла густо землю вкрили,

Втрат зазнавши немалих, наші відступили.

Мужніх лицарів біда теж не обминає,

Бо зрадлива нам усім доля випадає.

Скандербег — великий князь, воїн знаменитий —

Стільки раз перемагав турків гордовитих,

Дуже часто святкував з лицарством хоробрим,

Та фортуна й з ним не раз повелась недобре.

А візьми Володислав 6, з королів угорських.

Перед ним колись тремтів султанат заморський.

Гору одинадцять раз брав над ворогами,

Турка з Тракії прогнав, як щура із ями,

Щоб до Азії назад повернув напасник,

Щоб на звільненій землі зраді край покласти.

А дванадцяту почав битву біля Варни,

Одвернулась доля зла, кров лилася марно,

Нещасливим був кінець, зірка з неба впала —

Короля великого нагла смерть спіткала.

Хто в сідлі, той під коня раптом може впасти,

Хоч до того багатьох сам зумів покласти.

Не водилося ще так на цім грішнім світі,

Щоб щасливці не були в лиха на приміті.

Щойно греки у похід військо спорядили,

Щоб у Трої вояки кривдників провчили,

Разом з ними й Ахіллес меч узяв одразу,

Бо ж вітчизні хтось посмів учинить образу.

Тож і князь сповна віддавсь лицарському ділу,

Щоб вітчизна утисків більше не терпіла.

Доброчесний син завжди неньку захищає,

Кривди їй від ворогів мужній не прощає...

Ще за Августа, тоді, як він у Посволі

З незчисленним військом став, геть покривши поле,

Щоб лівонця присмирить, хоч який він гордий,

Відомстить магістрові за незносні шкоди,

Чуйний князь не забаривсь до такого діла,

У почеті короля воював уміло.

До монарха з воїнством прилучивсь надійним,

Коні, зброя, лицарі — все було добірним.

Вірою і правдою, кров'ю слугували,

Де найважче, там свою мужність виявляли.

Вийшли з королівського табору дозором,

Щоб лівонця вислідить, хитрого і злого.

Розпустили вусебіч бойові загони,

Не один із німчиків опинивсь в полоні.

Бранців князь до короля хутко посилає,

Що король із вдячністю від слуги приймає.

Князь — природжений вояк, виявив відвагу,

Королівську заслужив шану та повагу,

Добрим старостою став 7 там на Україні,

Де до моря Борисфен плине по рівнині.

Мужнім лицарям завжди Україна рада,

Бо щороку від татар — підступи та зрада.

Не допустить добрий син землю плюндрувати,

Буде власними грудьми матір заступати.

Воєн не доводилось старості чекати:

Завжди лізе зла орда до чужої хати.

Серед степу понад Пслом злодії спинились,

Де зручніше грабувать, звіддалік дивились.

Про появу старости, мабуть, ще не знали,

Може, відали — новий, мало що зважали.

Та у замірах своїх помиливсь, поганин,

З перемоги не втішавсь лютий бусурманин.

Тільки князь про них почув — наказав ладнатись,

Обережно за Дніпро став переправлятись.

Потім лицарство його, що відвагу мало,

Розгорнулось, як у бій, чвалом поскакало.

На безпечнім місці кіш потайці розклали,

Князь розвідників послав, щоб хутчій узнали,

Де нападники свій кіш у степу ховають,

Скільки люду, з чим прийшли, що там замишляють,

А як тільки з місць своїх спробують рушати,

Щоб за ними повсякчас пильно наглядати.

В чистім полі «язика» важко ухопити,

Поки ждали певну вість, серце стало нити.

Та невдовзі в княжий стан чати прискакали,

Що до лігва ворогів близько підступали.

Татарове всім кошем скоро рушить мали.

Те почули від поган — їхню мову знали.

В другу чату 8 у татар вартових спіймали

І негайно до коша князеві прислали.

Все, що треба, за поган, врешті, з'ясували,

Бо у війську перед тим різне все гадали.

Триста збройних у татар — схоплені зізнались.

Хоч і більше, ніж у нас, мужні не злякались.

Бачать гетьмана свого наміри сміливі,

Добрий приклад бадьорить, додає всім сили.

Зарум'янилась зоря, почало світати,

Темінь ночі перед днем стала відступати.

В третю чату знак дали: вороги рушають,

Прудконогих румаків поспіхом сідлають.

Попереду наших князь справно порядкує,

В грізні лави бойові лицарів шикує.

Гадку має на коші ворога застати

І наказує ту ж мить уперед рушати.

Поспішали, скільки сил, кіш очам відкрився,

Раптом з лівої руки ворог появився.

З ласки Божої його легко погромили,

До коша ні жодного звідти не пустили.

Потім кинулись на кіш, крик страшний зчинився,

Стан татарський, наче рій, враз розворушився.

Поспішають чимскоріш сісти на бахматів,

Наші ж прагнуть швидше їх шаблею дістати.

Першим приклад князь подав: спис метнув щосили,

Тіло ворога з коня мертве полетіло.

Наші духом піднеслись, дужий гук піднявся,

Бо знамення то було їхнього звитяжства.

Ще сильніше на поган мужні напирають,

Як побачили, що ті вже вождя не мають.

Татарва в очеретах схованку шукає,

Хоч борониться на смерть, з боєм відступає.

Наші з коней втікачів списами спихають,

Хто у лозах заховавсь — звідти витягають.

Щасна доля там була князеві зичлива,

Де невірні всю свою загубили силу.

В'язнів, коней у татар узяли багато,

За таке звитяжство їм добру славу мати.

Півтораста в нас було люду бойового,

А татарина ущент розгромили злого.

За гетьмана у татар Сохор був великий,

Та в бою зневажив Бог всі його молитви.

Мужній гетьман Ганібал в Карфагені славнім

Натерпівсь од римлян злих за часів прадавніх.

Карфагенці отчий край дружно боронили,

Від кордонів римських зайд, як собак, гонили.

Бо неситі на чужу землю зазіхали,

Хоч на те ніяких прав злодії не мали.

Дай же, Боже, щоб сини мужнії родились,

Котрі б отчій стороні віддано служили,

Рідну землю ворогам кривдить не давали,

Речі Посполитої межі захищали.

Як ото цнотливий князь дбав за те належно:

Де відважно виступав, а де — обережно.

Над усе йому були честь і вічна слава,

У багатство не вбивавсь, бо то марна справа.

Послужив хоробро князь Речі Посполитій.

Задля неї не вагавсь кров свою пролити.

Ті діяння пам'ятні, за усе те, звісно,

Нагородою була ласка королівська.

Змушуєш укласти мир бусурмана злого,

Та не жди, не сподівайсь приязні від нього.

Ненадійне й нетривке з ницим побратимство;

Пристає на злагоду, думає про здирство.

Чи ж про дружбу з отаким може бути мова:

Присягався не чіпать, та ламає слово.

Знов береться за розбій, честі ж бо не має,

Здавна жити з того звик, що чуже хапає.

Рудаш із Білгорода з іншими агами,

Що були в своїх краях знаними вождями,

Силу взявши немалу, ліку їй не знали,

Вдерлися в князівську Русь, на Поділлі стали.

Що покривдили людей, що в полон побрали,

З награбованим добром хутко повертали,

Наші чати назирці, скоро сповістили,

Що грабіжники в степу близько зупинили.

Полем бродять, як вовки, «язика» шукають,

Певно, щось проти Черкас злісне замишляють.

Кільканадцять чоловік злодії схопили,

З ними зразу ж до коша чвалом поспішили.

Наші чати потайком по слідах помчали.

Де Пивиха є гора, ті кошем стояли.

З чати смілих молодців уперед послали.

Не загаялися ті, «язика» дістали.

Все, що треба, про татар вивідали швидко,

Непомітно до коша підступили близько.

Князь коротку раду мав, як справніш почати,

Після того наказав, де кому ставати.

Підбадьорював своїх, щоб страху не мали:

Менша сила скільки раз більшу розганяла,

І Господь, що помага вірним християнам,

Утішатися не дасть злодіям поганим.

Не тривожтесь, що татар завеликі сили,

Пригадайте, як раніш більшу силу били.

Пожаліймо й страдників, котрі потерпають

У полоні у татар, помочі благають.

Після того з місць своїх справно виступали,

Труби переможний марш гучно вигравали.

Перед світом Люцифер зачиняє браму,

День ясний із хмар нічних виплива рум'яно.

Як сторожа від татар вгледіла погоню,

З криками «гяур! гяур!» скочила на коней.

Князь за ними по слідах поспіхом ступає,

Рудаш стямився й своїх битись наставляє.

Наче в краї без людей татарва бродила,

Як у себе вдома, кіш в полі розложила.

Князь напучує своїх, військо об'їжджає,

Перший з кличем бойовим битву починає.

Як рогатину підняв, так і вдарив дужо,

Збив татарина з коня, виполошив душу.

Наше військо, як один, мужньо напирає,

Бачать злодії — не жарт, хто куди втікає.

Той хапається коня, той без ладу б'ється,

Із коша виття татар лине в піднебесся.

Рудаш крик підняв на тих, котрі коней мали,

Щоб гяурів одбивать з луками ставали.

Стріли падають, як дощ, з посвистом недобрим.

Князь із військом не здригнувсь, кинулись хоробрі

Й збоку обійшли татар, коней захопили,

Боронитись не стає ворогові сили.

Що одні від куль рясних з коней повалились,

Інших переляк узяв, зовсім розгубились.

Наших доля вберегла, ницих розгромили,

А розгромлених в степу, як зайців, ловили.

Рудаш з жменькою своїх у яру сховався,

Десь у ямі чи під пнем ночі дочекався.

Не так здобич, як полон наші одгромили,

І мужів, і матерів з дітками малими.

Сорок схоплених татар там же пов'язали,

Наче бидло, до Черкас в замок їх погнали.

Ось як благородний син за вітчизну дбає,

Татарву від рідних піль мужньо одбиває,

Для вітчизни жертвує статками, здоров'ям,

Хай лиш слава на весь світ лине з Подніпров'я.

Перемогу вкотре вже князь із військом справив,

В Гродно двадцять бусурман зв'язаних одправив,

Королеві Августу виказав пошану.

З-над дніпровських диких піль, зі свойого стану

Королеві в'язнів князь часто відсилає,

Тільки винагороди жодної не має.

А годилось вшанувать князя тим же чином,

Як сторонні королі, в інших землях, чинять...

Прикро, як сусідом той, що на зле готовий,

Та ще й віра не така, зовсім інша мова.

Як оце ми поблизу бусурмана маєм.

Україна від злодюг вічно потерпає.

Він не сіє і не жне, за жнива не дума,

Награбованим добром живиться бандюга

Кочове життя веде, харцизяк збирає,

Нашу землю грабувать злодій поспішає.

Не сидить в коші, в степу никає невпинно,

Де що можна потягти, підглядає пильно.

Бакай, Телес, Сивербас серед поля стали,

У Черкасах промишлять підлий намір мали.

Тільки зло задумали, зразу й учинили,

З різних боків до Черкас швидко підступили.

Перед містом у полон люду нахапали,

Що худоби, що добра потягли немало.

Князь про напад бусурман певні вісті має,

У погоню зразу ж сам військо споряджає.

Підбадьорив лицарів полум'яним словом,

Кожен щоб з поганином битись був готовий.

Щоб найперше всі за честь дбали та за славу,

Щасна доля у бою випада по праву.

Щойно на Чигирині злодіїв догнали,

На тім місці без страху битву зачинали.

Кожен лицар, наче лев, сміло наступає,

Мужність один одному у серця вселяє.

Звичним танцем 9 татарва з криком наїжджає,

Не здригнувшись, той наскок військо одбиває.

Закипів кривавий бій, градом сипле стріли,

Князь встигає бути скрізь, править битву вміло.

Крикнув: «Ну ж бо, як один, з усієї сили,

Вдармо, діти, разом, як раніш трощили.

Подивіться, злодії з ляку метушаться,

Врятуватися від нас їм тепер не вдасться».

Бакай із старшиною свіжих приганяють,

Танцем знов наскакують, сильно напирають.

Крики, брязк шабель, які здобичі шукають,

Бусурмани хмари стріл з луків випускають,

їх до річки, до води наші притискають,

Татарове на той бік утікать гадають.

Наші хитро удають, що не помічають,

А тим часом до ріки підступ одрізають.

Татарва одбігла враз дружно з поля бою,

Знов зібралась, наліта лавою одною.

І з такою силою знову насідають,

Так січуть, що з-під шабель іскри вилітають.

Хоч татарин і конав, але мужньо бився,

Від рогатини з коня не один звалився.

Та немає ладу в них, хто куди тікає,

Наші гонять і січуть, у полон хапають.

В тому полі мужній князь, воїн справедливий,

Перемогою втішавсь з лицарством щасливим.

Після бою багатьох у полон забрали,

Котрих, Августе, тобі тут же відіслали.

Ясно князь усім сказав про свої заслуги,

Він був сповнений чеснот, як той Гектор Другий.

Як належиться, чинив до своєї смерті,

Благородний не зганьбив лицарської честі,

Часто грізних бусурман він долав щасливо,

Був для нашої землі батьком милостивим.

І на римлян татарва мало що зважала,

Хоч було, що римська міць всюди панувала.

Гострі стріли бусурман князя обминали,

В Дикім полі перед ним вороги дрижали.

В кожній битві у полон брав татар звитяжець,

Що даремно гаяв час — так ніхто не скаже.

Скрізь ласкавою була до щасливця доля,

Тільки з ласки Божої не упав десь в полі.

На Вкраїні серед піль завжди неспокійно,

Без запрошення сусід преться ненадійний.

Тягне, лупить, шарпає все, що попадеться,

Хоч і знає, що йому дарма не минеться.

Смерть тут знайде, та на те злодій не зважає,

Як зневажив власну честь, про життя не дбає.

Під Черкаси Рараджа вивів п'ятсот кінних

Через хащі потайки в темені осінній.

Хитро сплутавши сліди, бусурман ховався,

В місто вдертися вночі нагло намірявся.

Вдень кусати не посмів, ночі став чекати,

Щоб зненацька налетіть, сонних пов'язати.

Рано сонця ясного світлий лик сховався,

Місяць слідом появивсь, високо піднявся.

Люд, як завжди, уночі упокоївсь, сонний,

Раптом по усіх церквах вдарено у дзвони.

Сон де й дівся у людей. «Пробі! Ґвалт!» — волають,

А татари тут і там частокіл ламають.

Князь, зачувши шум страшний, джурів не чекає,

Вмить прокинувшись від сну, воїнів гукає,

Щоб перед поганином боязні не мали,

Щоб татарських злих собак з міста виганяли.

Мовби сонце, так лице місяця світилось,

Як тривога через зайд в місті учинилась.

Татарюги хмари стріл на людей пускають,

Гострі стріли з посвистом з луків вилітають.

Та від наших влучно б'ють довгії рушниці,

Не урвавши здобичі, утікають ниці.

Князь із мужніми людьми далі напирає,

Переслідує татар, остраху не знає.

Бусурмани захисту на лугах шукають,

Інші все ще стрілами місто осипають.

Одгромили татарву, відкотивсь напасник,

Хоч з ганьбою відступив, знову ж буде красти.

Так і є, за кілька днів хижі повернулись,

Посягнути на чуже ще раз заманулось.

Щойно в небі зайнялись світанкові зорі,

Фебос віз свій золотий викотив із моря,

Як татари де й взялись, місто обступають.

Але й наші проти них з міста поспішають.

Пішим строєм підійшли, битву починають,

Ратищами довгими вершників збивають.

Татарва наскакує, випускає стріли,

Наші кінних із рушниць відбивають сміло.

З коней падають одні, інші утікають,

Наші гонять втікачів, на аркан хапають.

Двадцять зв'язаних татар в замок волочили,

А ще більше на лугах мертвих залишили.

Як і перш, розбійник злий не урвав нічого,

Хоч і хитро підступав до добра чужого.

Знов невдачу потерпів, відійшов з ганьбою,

Бо відважний чуйний князь вчасно став до бою.

Потім Бакай сподівавсь — більшого добуде,

Немалий оршак зібрав здирницького люду.

Вдерся через частокіл уночі до міста,

Вдень кусати не посмів бусурман зловісний.

Та нічого не урвав хитрістю своєю,

Обернулось так, що сам потерпів від неї.

Ледве цілий до орди якпрудкіш подався,

Цілий день в очеретах, мов кабан, ховався.

Як хитруєш, то й чужу хитрість мусиш знати,

Коли хочеш з хитрості зиск для себе мати.

А поганці на своїй хитрості спіткнулись

І, діставши одкоша, биті повернулись.

Тільки ж той розбійник злий часу не марнує,

Нашу Наддніпрянщину знов і знов плюндрує.

Як і ми, й Москва від них часто потерпає,

Так-бо сталося, що їх за сусідів маєм.

Не виборюють у нас волю, незалежність,

Мають око заздрісне на чужу маєтність.

Тої волі, що у нас, злодії не знають,

Тільки задля користі шаблю підіймають.

Справедливо дав Господь силу християнам,

Щоб могли протистоять хижим бусурманам.

А коли б між християн та була ще згода,

Не терпіли б, як тепер, їхні землі шкоди.

Злодіїв уже б давно в Азію загнали,

Де вони колись свої становиська мали.

Був безпечний би тепер батько з діточками,

Не ховався б по лісах та поза кущами.

Подивіться, як в сльозах орачі блукають,

Вигнано їх із садиб, шеляга не мають.

Бачимо ж, як бранців тьму тягнуть на арканах.

А той сам подався геть, на місця незнані.

Рідко хто, було, з нужди вибереться швидко,

Як жорстокий бусурман обдере до нитки.

На Поділлі лихо те й на Волині знають,

Наддніпрянці од татар часто потерпають.

Дякувати долі: є на Дніпрі потужні

України оборонці, сміливі і мужні,

Котрі гострих шипаків зовсім не бояться,

Котрі силі хижій, злій здатні опираться.

Певно, Краків, Познань теж часто б потерпали,

Коли б хижих над Дніпром наші не спиняли.

А ще тут за бусурман певні вісті мають,

Про великі напади в Краків сповіщають.

А як влізуть потайки, цілими не вийдуть,

Ледве ноги винесуть, як не зовсім згинуть.

Триста кінних вів ага, Білгородський Януш,

Думав хитро плюндрувать подніпровський край наш.

Заходились грабувать, як завжди робили,

Вірні люди про татар князю сповістили.

Двісті кінних він узяв, швидко спорядився,

За грабунки вчинені злодіям помстився.

Татарва понад Дніпром здирства учинила,

З награбованим добром до коша спішила,

І Трипіль, що на Дніпрі, геть розруйнували,

У полон людей взяли чи замордували.

Аж на Чорнім Ташлику злодіїв догнали.

Як ті наших вгледіли, в лави шикувались,

Якхутчіш в один загін кіннії зібрались.

Князь та лицарі його прямо наближались,

Мов не бачили, що їх можуть оточити.

Тою хитрістю вдалось ницих обдурити.

Як зіткнулися, ураз сурми залунали.

Татарюги, як завжди, хитро підступали.

Князь ті викрути татар дуже добре знає,

Від яких і сильний муж часом потерпає.

Зразу ж крикнув на своїх, щоб до бою стали,

Нечестивих, як один, дружно одбивали.

Крики бранців та плачі хмари розганяють,

Просять Бога зв'язані, жалібно благають,

Щоб у час лихий поміг з неба християнам

Та щоб силу покрушив ницих бусурманів.

Не загаявся Господь порятунок дати

Тим, кому судилося слізно так прохати.

В нечестивих у бою мужності не стало,

Скоро військо бусурман від страху дрижало.

Наші з князем ще жаркіш хижих припирають,

Ті ж частинами з рядів врозтіч випурхають.

Правда гору узяла, знітились погани,

Наші б'ють їх і січуть, ловлять на аркани.

Коротко з поганами аргументували,

Силогізми шаблями їхні спростували.

Скоро клятих бусурман до ноги розбили,

Трупами розбійників берег річки вкрили.

Бранці до своїх осель цілими вертали,

Злодії в злих намірах одкоша дістали.

Не всім щастя випада, як нашому князю,

З ласки долі серед піль не зазнав ні разу

Він поразки від татар, воював звитяжно,

Тільки й знав, що все ходив степом неосяжним.

Добрий гетьман і про те мусив пам'ятати,

Що безсмертну славу муж має здобувати.

Та клейнодів пильнував, котрі йому дано,

Од кордонів одганяв бусурман поганих.

Королеві сповіщав, де вони кочують

І коли з арматою вдертися міркують.

А не менше ще й на те князь мав пильне око,

Щоб з Московії царем не порушить спокій.

До царя своїх послів посилав із миром,

За провини сповіщав бусурман нещирих,

Котрі й під час злагоди чинять шкоду часто,

А тому й у мирний час жди від них напасті.

Хроніки пригадують Вітовта старого,

Над ординцями значні давні перемоги.

Аж за Волгою татар ще й ногай громивши,

Він в Литву привів полон, слави тим заживши.

То чому б це похвала князя обминала,

Як його рука не раз бусурман в'язала?

Та іще й царевичів, а не простих бранців,

Як ото Сатман-Гірей, зверхники поганські.

І калга, що Алп-Прей, тих зазнав розкошів,

Селямет-Гірей із ним, брат його молодший.

У дарунок їх віддав королю обачно,

За ту послугу король князеві був вдячний.

Заслужив на те наш князь, правду слід сказати,

Щоб в історію діла славні записати.

Завжди правив з гідністю і хоробро бився,

Україні над Дніпром щиро прислужився.

Захищав її, як син, чуйність мав і чесність,

Ні за себе він не дбав, а ні за маєтність.

Як годилося, чинив за свого гетьманства,

Україну не давав шарпати поганцям.

При звитяжцю не могли злі татарські орди

Звичними розбоями учиняти шкоди,

Особливо ж над Дніпром, де сидів потужний

Оборонець і вояк, сміливий і мужній.

І про те наш князь подбав, щоби городища

Щонайліпшими людьми осадить найшвидше.

Де раніше дикий звір по ярах ховався,

Де в державу нетрями бусурман вторгався, —

Там князь місто осадив, прямо в межиріччі,

По-прадавньому його Корсунем нарікши.

А коли б йому Господь більше літ дав гожих,

Мабуть, не лишилося б городищ порожніх...

Славнозвісний Сціпіон і Манілій добрий

Також консул Квінт Катул, Марій прехоробрий —

В цілім світі голосні римські гетьманове,

Риму послужить були повсякчас готові

Вірою і правдою, честю і здоров'ям,

Не жаліли ні життя, ні своєї крові.

Тож так само й мужній князь, це незаперечно,

Україні послужив там, де небезпечно.

Неодмінно там наш князь мусив появитись,

Тільки де з поганином випадало битись.

Як уважно до діянь князя приглядатись,

То, мабуть, неважко нам в тім переконатись,

Що наш князь хоробріший від отих гетьманів,

Од славетних Маріїв, Сціпіонів знаних»

Сміло олені себе в стаді почувають,

Як вони за гетьмана лева собі мають.

Левів юрмисько слабке, хоч вони й сміливі,

Як за гетьмана у них олень боязливий.

Так і військо, хоч яке і сміливе, й мужнє,

Як хоробрий не веде, не назвеш потужним.

Ганібал з малим числом війська проти римлян

їх при Каннах розгромив, силу вражу вим'яв.

Вправний гетьман святкував славну перемогу,

З поля битви ворога не пустив живого.

Кілька мірок перснів зняв з мертвих після бою.

Чом би ж князь у славі мав нещасливу долю?

Римський гетьман Сціпіон славен в цілім світі,

Гектор Ганібал також звісний, знаменитий.

Досі й слава Вітовта, хто того не знає,

Як ширококрилий птах, високо літає.

Чом же, князю наш, твоїй славі утихати?

їй годиться у віках голосно лунати!

Хай хоробрий Сціпіон, як державець перший,

Ахілеса доблесть ти хай не перевершив,

Ганібала не затьмив, вправного у війнах,

Геркулесу-велету ти нехай не рівня,

Що троянцям він наніс грізного удару,

Тільки ж, князю, й ти громив турчина й татара.

По тих війнах час настав в отчий дім вертати,

У вітцівському краю статки пильнувати.

Ні над чим не мудрував, гадку мав єдину:

Рідний край навідати, рідну предківщину.

І сюди по всіх трудах у час вечоровий

З дітьми і княгинею прибував здоровий.

Та фортуна зрадила, враз перемінилась,

Замість того, щоб радіть, всі ми засмутились.

По таких важких трудах тануло здоров'я,

Хоч оточений він був шаною, любов'ю.

Нагла хворість з тіла міць швидко забирала,

Жодні ліки кволому не допомагали.

Змучений, відчув кінець, до його покою

Неминуча скоро смерть з'явиться з косою.

За повинність пригадав, що він — християнин,

З щирим серцем прилучивсь до Господніх таїн...

При ясній був пам'яті, розмовляв до того,

Як, знесилений, віддав тихо душу Богу...

На п'ятдесят п'ятому відійшов він літі,

Благородно вік прожив князь на цьому світі.

Зросту був помірного, вигляд мав поважний,

Проти ницих ворогів мужній та відважний.

Повновидим був з лиця, вигляд мав ласкавий.

З цього кожен міг пізнать, що то князь наш славний...



ДО ЛАСКАВОГО ЧИТАЧА


Ні сріблу, ні золоту, ні сяйним клейнодам

Не дано тії ціни, що людським чеснотам.

Не за срібло-золото цноти добувають,

А своєю доблестю, ділом набувають,

Котрі в світі голосні, славу скрізь розносять

І хоробрих лицарів високо підносять.

Тих обранців на віки доля коронує,

Смерть не смерть їм, бо вони вічно тріумфують..

І хвала на всі віки матері щасливій,

Що для світу славного сина народила.

Вишневецьких княжий дім — то вітчина слави,

Котра голосно луна й по чужих державах.

Мужні лицарські сини з дому вилітали,

Поміж котрих доблесні гетьмани бували...

Вишневецький Михаїл, князь наш преподобний,

Каштелян був київський, похвали достойний...

Олександр , що в ратному був умілий ділі,

Рідний брат покійного, воїн сильний, смілий...

І Дмитро 11, великий князь, лицар всемогутній,

Муж достойний, доблесний, праведний і мужній.

Під горами Пивськими 12 разом з нашим князем

Він супроти бусурман бився, як звитяжець...

Не лякав сміливого хижий бусурманин —

Ні злий турок у чалмі, ні лихий татарин.

Шаблею чалму знімав разом з головою

І не раз проти татар він ставав до бою.

Це його на Хортиці добував цар кримський.

За той штурм татарин злий добре поплатився.

З втратами великими хижі відступили,

Яничарів і татар безліч загубили.

Знав про нього і турчин, знав і цар московський,

Потім зрадили його на землі волоській.

Так і князь, як повелось, з предків ще віддавна,

Краю рідному служив віддано та справно.

Добрі пагони ростуть з доброго коріння,

А від добрих паростків добре і насіння.

Що увесь достойний рід, що його коліна

Славу тільки доблестю добули нетлінну,

Котра голосно бринить, шириться повсюди

І ніколи не помре, вічно жити буде.



ЗАМКНЕННЯ ТИХ ВІРШІВ


Не гадай, татарине, що безкарно нині

Шкоди можеш учинять тут, на Україні.

Є ще славнії сини в нашій материзні,

Будуть мужньо боронить шаблею вітчизну.

Стережися, не зневаж князя молодого,

Він такий же войовник, як був батько в нього,

Котрий, пам'ятаєте, не спускав провини,

Як собак скажених, гнав вас із України.

Тим же чином доля дасть князю молодому

Силу й мужність, щоб змію одганять од дому.

Хай же доля береже славу його мості

І від лиха заступа крильми з високості,

Щоби син наслідував батьківськую справу,

Україні послужив, як державець правий.



АНОНІМ



«Epicedion,

себто вірш жалобний про шляхетного й вічної пам'яті гідного князя Михайла Вишневецького».


Твір дається за: Українська поезія XVI ст. — С. 169 — 194. Переклад з польської В. Пепи.

Ім'я і роки життя автора невідомі. Жив у Новій Білці, неподалік Кременця, служив секретарем у князя Михайла Вишневецького (рідного брата легендарного Дмитра Вишневецького-Байди).



1 Вказані число і день тижня дають змогу встановити, що автор користується новим стилем. Це дає підстави вважати його прихильником реформи.

2 «Як Марон...» — Йдеться про Вергілія.

3 «Панував у чехів...» — Один із князів Корибутів — Сигізмунд — був учасником гуситських воєн і правителем Чехії у 1422 р.

4 «Двадцять п'ять минуло літ». — Йдеться про битву з татарами на р. Хорол 1554 р.

5 «Хорол до Дніпра долинув» — твердження помилкове, бо Хорол впадає у р. Псьол.

6 Володислав — йдеться про Владислава III Варненьчика.

7 «Добрим старостою став.» — Йдеться про черкаського та канівського старосту Михайла Вишневецького.

8 «В другу чату» — За римським звичаєм нічний час автор розділяє на чати: друга чата заступала опівночі, третя — на світанку.

9 «Звичним танцем» — бойовий прийом татарської кінноти, що полягав у несподіваному наскоку, випусканні стріл з луків і такому самому несподіваному поверненні назад.

10 Олександр — мовиться про Олександра Вишневецького.

11 Дмитро — Дмитро Вишневецький. 

12 «Під горами пивськими» — поблизу Кременчука на Полтавщині.



середа, 16 вересня 2020 р.

Помер наш сусід Микола Козій - голос Альфа та Капітана Коломбо

Микола Козій (19 червня 1941—7 вересня 2020)


Повернувся з Вінниці до дому у Київ і дізнався, що 7 вересня помер наш сусід – Микола Козій (19 червня 1941—7 вересня 2020), з яким ми прожили через стінку більше 10 років. Вирішив написати про пана Миколу, бо він був одним з тих, завдяки яким мільйони людей почали сприймати українську рідною мовою.

 

Микола Козій брав участь в озвучуванні українською низки популярних телесеріалів та програм, зокрема пізнавальних передач Українського радіо для шкільної молоді, так званого «Шкільного наукового радіотовариства», які виходили у 1980-і роки щобудня від 16:10 до 16:35.

Від середини 1990-х був одним із ведучих ранкової інформаційної програми НРКУ, що звучала у проміжку 7:00 до 7:40.

 

Брав участь у дублюванні та озвученні українською  таких фільмів як:

Врятувати рядового Раяна

Основний інстинкт

Братство вовка

Клон

Аліса у дивосвіті

Титанік

Вол-стріт

Король говорить та десятків інших

 

Телесеріалів:

Альф (Голос Альфа), Коломбо, Людина невидимка, Династія тощо.

 

Мультсеріалів:  Паровоз Томас та його друзі, Трансформери, Вольтрон — оборонець усесвіту та десятки інших.

 

Озвучив велику кількість аудіокниг (частину з яких зроблено для УТОС), передачі французької телекомпанії FCI, програму «Дотик природи». Численні читачі УТОС завжди вважали Миколу Козія найкращим диктором аудіокниг. Вони нерідко брали в бібліотеках аудіокниги, керуючись у своєму виборі лише його іменем на коробці зі стрічкою.

 

І ще. Пан Микола не мав дітей, а жив з племінником Олександром та зі старенькою бабусею , яку ми усі вважали його мамою. А вже після смерті ми дізналися, що це не його мама, а няня, яка не мала де жити і нікого, хто б її доглянув і пан Микола забрав її до себе і опікувався як рідною.

 

Вічна пам’ять!

Честь!

пʼятниця, 31 липня 2020 р.

Про Івана Котляревського та українських письменників та поетів 13-18 століть

Ось виникла у мене тут дискусія з жертвами радянської та пост-радянської освіти, які щиро вважають, що церемонимейстер полтавського шляхетства, сл.п. Іван Котляревський був "засновником української літератури та мови". Я ж вважаю його останнім письменником українського барокко.
Спеціально для тих, хто досі не виліз з кацапського підводного човна, подаю  перелік українських письменників та поетів 13-18 століть:
Григорій Цамблак, Григорій Чуй, Себастіян Кленович, Матвій Стрийковський, Йосип Верещинський, Симон Пекаліда, Данило Корсунський, Станіслав Оріховський, Василь Загоровський, Ісайя Кам'янчанин, Герасим Смотрицький, Стефан Зизаній, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Мелетій Смотрицький, Іван Домбровський, Тома Євлевич, Йоаникій Волкович, Софроній Почаський, Афанасій Кальнофойський, брати Зиморовичі, Кирило Транквіліон-Старовецький, Петро Могила, Афанасій Филипович, Іван Вишенський, Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Ян Жоравницький, Герасим Смотрицький, Андрій Римша, Лаврентій Зизаній, Дем'ян Наливайко, Афанасій Селецький, Самійло Зорка, Сильвестр Косів, Лазар Баранович, Теодосій Софонович, Олександр Бучинський-Аскольд, Іоанікій Галятовський, Климентій Зиновіїв, Іван Величковський, Петро Попович-Гученський, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Григорій Вишневський, Пилип Орлик, Іван Орновський, Данило Братковський, Іларіон Ярошевицький, Іван Максимович, Теофан Прокопович, Лаврентій Горка, Іван Мазепа, Григорій Граб'янка, Микола Ханенко, Пилип Борзаківський, Павлр Ладинський, Семен Климовський, Самійло Величко, Інокентій Нерунович, Василь Григорович-Барський, Митрофан Довгалевський, Йоасаф Горленко, Михайло Козачинський, Георгій Кониський, Гнат Максимович, Семен Дівович, інок Яків, Григорій Сковорода, Іван Некрашевич, Іриней Фальківський, Василь Капніст, Василь Довгович

Для прикладу - побутовий вірш (т. зв. пашквіль) 1575 року !!!!!!, написаний прекрасною СУЧАСНОЮ, абсолютно зрозумілою нам українською літературною мовою, луцьким шляхтичем Яном Жоравницьким:

Хто йдеш мимо, стань годину,
Прочитай сюю новину.
Чи є в Луцьку білоглова,
Як та пані ключникова?
Хоча й вік подойшлий має,
А розпусти не встидає,
Убираєтся в форботи,
Леч не дбає про чесноти.
Нашо модли єй, офіри?
Аби були каваліри!
Лиш малжонок іде з двора - 
Внет тут молодиков чвора!
З ними учти і беседи -
Не вертайся, мужу, теди!
Ой ти, мужу необачний!
Зроби жоні бенкет смачний:
Змаж ю лоєм з дхлого хорта,
Ачей, зженеш з шкури чорта.
Смаруй кієм над статечность,
Нех забуде про вшетечность.

субота, 23 травня 2020 р.

Рюзькі мір. Один зі стовпів мокшанського світу - Російська імперія. Але багато хто не знає, що імперією з 1762 до 1917 правили виключно 100% німці.

Рюзькі мір.

Ніколай 2 Гольштайн-Готторп з двоюрідним
братом Георгом 5 (Королем Великобританії) Саксен-Кобург-Готським.

Ніколай 2 Гольштайн-Готторп з двоюрідним
 братом Георгом 5 (Королем Великобританії) Саксен-Кобург-Готським.
Один зі стовпів мокшанського світу - Російська імперія. Але багато хто не знає, що імперією з 1762 до 1917 правили виключно 100% німці. Німецька династія Гольштайн-Готторпів правила імперією від прізвищем Романових (насправді Кобили) від 1762 року до 1917 року. Від Карла Петера Улріха фон Шлезвіг Гольштайн-Готторпа (т.зв. Петро 3) і аж до Миколи 2 не мала ЖОДНОЇ краплі мокшанської крові ні за чоловічою ні за жіночою лінією. Німецьким принцесам, які виходили заміж за німців – імператорів давали комічні мокшанські прізвиська:
Дружина Петра 3 (Карла Петера Улріха фон Шлезвіг Гольштайн-Готторпа) – т.зв. Єкатєріна 2 Алєксєєвна – НАСПРАВДІ принцеса Софія Авґуста Фредеріка Ангальт-Цербст-Дорнбурґ, дочка князя Христіана Авґуста Ангальт-Цербстського з роду Асканіїв, губернатора тодішньої пруської провінції Штетін та принцеси Йоганни Елізабет фон Шлезвіг Гольштайн-Готторп

Дружина Павла 1 – т.зв. Марія Фьодаравна - НАСПРАВДІ принцеса Софія-Марія-Доротея-Августа-Луїза Вюртембергська, дочка Герцога Вюнтембергського Фрідриха Євгенія та принцеси Фридеріки Доротеї Софії Бранденбург-Шведскої

Дружина Алєксандра 1 – т.зв. Єлізавєта Алєксєєвна - НАСПРАВДІ Луїза Марія Августа Баденська, дочка маркграфа Баден-Дурлахського Карла Людвига Баденського та Фредеріки Амалії, вродженої принцеси Гессен-Дармштадтської

Дружина Нікалая 1 – т.зв. Алєксандра Фьодаравна – НАСПРАВДІ принцеса Фредеріка Луїза Шарлотта Вільгельміна Пруська, донька пруського короля Фрідріха Вільгельма III Гогенцоллерна та принцеси Мекленбург-Стреліцької Луїзи Августи Вільгельміни Амалії

Дружина Алєксандра 2 – т.зв. Марія Алєксандравна – НАСПРАВДІ принцеса Гессенська та Райнська Максиміл’яна Вільгеміна Августа Софія Марія, донька Людвига 2, великого Герцога Гессенського та великої Герцогині Гессенської та Прирайнської Вільгеміни Луїзи Баденської

Дружина Алєксандра 3 – т.зв. Марія Фьодаравна – НАСПРАВДІ Принцеса Марія Софія Фредеріка Догмар, донька Кристіана IX (Кристіан Шлезвіг-Гольштайн-Зондербург-Глюксбургський), короля Данії та Луізи Вільгельмиіни Фредериіки Кароліни Августи Юлії Гессен-Кассельської, кололеви Данії, рідна сестра Олександри Датської, дружини Короля Великобританії Едуарда 7

Дружина Нікалая 2 - т.зв. Алєксандра Фьодаравна – НАСПРАВДІ принцеса Вікторія Аліса Олена Луїза Беатриса Гессен-Дармштадтська, донька Великого Герцога Гессенського і Прирайнського Людвига 4 (Фридріх Вільгельм Людвиг Карл) та принцеси Аліси Великобританської (Саксен-Кобург-Готської), улюблена внучка королеви Великобританії Вікторії

На світлинах Ніколай 2 Гольштайн-Готторп з двоюрідним братом Георгом 5 (Королем Великобританії) Саксен-Кобург-Готським. Не переплутайте, бо раптом не той замироточить)

пʼятниця, 4 січня 2019 р.

Данило Шумук. Пам‘ятаємо, шануємо!

Зустріч Данила Шумука з Рональдом Рейганом
Danylo Shumuk and Ronald Reagan
Він був феноменом, відомим у світі, але належно непоцінованим у нас! 42 роки 6 місяців і 23 дні відбув він в ув’язненнях спочатку у польських, пізніше - нацистських і врешті - у московитських тюрмах і таборах! Народився Данило Шумук 30 грудня 1914 року в селі Боремщина (Володимир-Волинського повіту Волинської губернії) дев’ятою дитиною в родині. В двадцять літ, 1934 року, після п’ятого за рахунком арешту(!!!), він зазнав жахливих катувань. А у травні 1935 року молодого волиняка-комуніста засудили на перший тривалий термін - 8 років ув’язнення...

У вересні 1939 року московити зайняли Волинь. Данило Шумук почав працювати учителем.Та маховик сталінських репресій не оминув українця з комуністичним світоглядом. У травні 1941 року його заарештували, але одразу з тюрми відправили до армії.

Далі – німецький полон і неволя в сумнозвісному концтаборі Хорольська яма на Полтавщині, звідки Данило тікає. У березні 1943 року колишній комуніст Данило Шумук вступив до лав Української Повстанської Армії, був призначений інструктором УПА під псевдо «Боремський». Після відступу в 1944 році німецької армії «Боремський» зі своєю групою діяв проти сталінського режиму на Житомирщині, став провідником округи. 28 лютого 1945 року під час облави «Боремського» схопили радянські карателі. За участь в УПА і «за прєдатєльство родіни» військовий трибунал засудив Данила Шумука до розстрілу. Згодом смертний вирок замінили двадцятьма роками каторги. Навесні 1946 року його перевели в Норильський концтабір. Там він став активним учасником підпільного руху політв’язнів, у 1948 році організував українську Самодопомогову організацію.

У 1953 році в’язні Норильського концтабору підняли повстання й на кілька місяців вигнали табірну адміністрацію. Серед керівників повсталих був і Данило. Тому після кривавого придушення виступу політв’язнів його піддали жорстоким катуванням. А потім перевели до Красноярської тюрми, пізніше - до Володимирської і, зрештою, до концтабору в Іркутській області.

У серпні 1956 року спеціальна комісія при Президії Верховної Ради СРСР переглянула справу Данила Шумука і достроково звільнила його. Він повернувся в Україну, хоча проживати йому дозволили не на рідній Волині, а на Дніпропетровщині. Проте, коли Данило відмовився співпрацювати з КГБ, у листопаді 1957 року його знову заарештували. Суд у місті Луцьку виніс вирок: ув’язнити Данила Шумука на 10 років «за антісовєтскую агітацію». Строк він відбував у Воркуті, потім в Озерлагу 1962-го перевезений до Мордовського табору. У 1968 році Шумук вийшов на волю. Він отримав дозвіл на проживання в місті Богуславі на Київщині та роботу сторожем. Весь вільний час працював над написанням своїх спогадів. У тому ж 1968 році написав та розповсюдив статтю «Дорогим друзям», яка містила програмні настанови для боротьби проти радянського тоталітаризму. Також видрукував самвидавним способом і розповсюдив свої спогади «Оповідання про пережите». У Києві познайомився з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Василем Стусом. Там же у 1971 році одружився з Оленою Яновською. Недовго втішався!

12 січня 1972 року КГБ знову заарештувало Данила Шумука – за написання спогадів та «антісовєтскую агітацію і пропаґанду». 7 липня 1972 року Київський обласний суд засудив Патріота на 10 років утримання під вартою у таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Відбував покарання нескорений волинянин у Мордовії, в таборі Сосновка. Данило Шумук постійно брав участь у різних акціях протесту, голодівках. Виснажений до краю, у 1978 році став інвалідом другої групи. Тоді ж парламент Канади одноголосно ухвалив резолюцію: клопотатися перед урядом СРСР про звільнення в’язня. На захист Шумука виступило багато міжнародних організацій, представники влади і громадськості низки країн світу. Всесвітньо знана правозахисна організація «Amnesty International» (Міжнародна амністія) у 1980-х роках визнала його «найстаршим політичним каторжником».

У 1979 році Данило Шумук вступив до Української Гельсінської групи, яка займалася правозахисною діяльністю, та водночас став членом-засновником УГГ у місцях позбавлення волі. Після завершення ув’язнення та заслання, 4 січня 1987 року, на вимогу парламентарів Канади й США, Данилу Шумуку дозволили виїхати до міста Торонто в Канаді.
У демократичному світі Данила Шумука приймали як справжнього героя. У тому ж 1987 році його запросив у Білий дім на особистий прийом тодішній президент США Рональд Рейган. Після проголошення незалежності України у 1991 році, Шумук неодноразово приїжджав до рідної країни. І, зрештою, у 2002 році остаточно повернувся в Україну. Правда, не на Волинь, а на Донеччину, де на той час проживала його донька Віра. Помер Данило Шумук 21 травня 2004 року. Похований у місті Покровську Донецької області. Світла пам’ять славному волинянину!

джерело: Ihor Khodak

пʼятниця, 28 грудня 2018 р.

Сьогодні, 28 грудня 2018р. на 94 році відійшла у вічність моя бабуся Надія Тесленко

Надія Тесленко, Харків 1953
Сьогодні, 28 грудня 2018р. на 94 році відійшла у вічність моя бабуся Надія Тесленко (у дівоцтві Зачепило), мама моєї мами.
Народилася моя бабуся 25 січня 1924 року на хуторі Писарі (тепер частина села Капустяни) Решетилівського району Полтавської області. Мала дуже важке дитинство. Коли бабусі було 5 рочків, у 1929 у неї померла мама Єлизавета Зачепило (у дівоцтві Романенко). Мала дуже яскраві дитячі спогади з Голодомору 1932-1933. Родина вижила тільки завдяки тому, що її тато влаштувався на роботу на залізницю. Розповідала, що замість одягу разом з сестрами носили мішки, у яких прорізали отвори для рук та голови.
У 1941 році закінчила фельдшерсько-акушерську школу у місті Красноград. А у 1943 у віці 18 років була мобілізована в ЧА медсестрою в 3 український фронт. Війну закінчила лейтенантом медичної служби у Відні. Мала поранення ноги на Балатоні. Отримала медаль «За відвагу» та орден «ВВВ» 2 ст.
У 1947 році вдруге пережила Голодомор.
Після війни одружилася з моїм дідусем Павлом Тесленком. Спочатку жили у Хмільнику, Вінницької області, де дідусь працював керівником районного відділення охорони здоров’я, а на початку 1950-х переїхали у Полтавську область та оселилися в Лубнах. До пенсії працювала медсестрою у залізничній лікарні в Лубнах. Виховала мою маму, Вікторію Білецьку. Завжди була прикладом незламної, сильної, вольової, справедливої людини. Поховаємо бабусю у м.Кременчук, Полтавської області. Світла пам’ять Вам, Бабунечко!
На світлині бабусі 29 років.

неділя, 11 листопада 2018 р.

100 років тому у цей день офіційно закінчилася 1 Світова Війна.

Кобург, Німеччина 1894 (фотограф Е.Uhlenhuth)
В центрі королева Великобританії Вікторія (Саксен-Кобург-Готська)
зліва стоїть у капелюсі імператор росії Нікалай 2 (Гольштайн-Готторп),
поруч з ним у манто Вікторія Аліса Гелена Луїза Беатриса
Гессенська і Дорнштадська, улюблена внучка королеви Вікторії
 майбутня дружина Нікалая 2, відома в московії під прізвиськом
Алєксандра Фьодаравна

100 років тому у цей день офіційно закінчилася 1 Світова Війна. Війна всередині однієї великої німецької родини (за виключенням Османської імперії, Франції та США). Усі були між собою дуже близькими родичами.

Центральні держави:
Австро-Угорська Імперія – німецька династія Габсбургів
Німецька Імперія – німецька династія Гогенцоллернів
Болгарське Царство - німецька династія Саксен-Кобург-Готів
Королівство Італія – німецька Савойська династія
+ Імперія Османів

Антанта:
Велика Британія - німецька династія Саксен-Кобург-Готів (17 липня 1917 року змінили прізвище на Віндзор за назвою Віндзорського замку)
Російська імперія - німецька династія Гольштайн-Готторпів, яка правила імперією від прізвищем Романових (насправді Кобили) від 1762 року до 1917 року. Від Карла Петера Улріха 
фон Шлезвіг Гольштайн-Готторпа (т.зв. Петро 3) і аж до Миколи 2 не мала ЖОДНОЇ краплі мокшанської крові ні за чоловічою ні за жіночою лінією. Німецьким принцесам, які виходили заміж за німців – імператорів давали комічні мокшанські прізвиська (Марія Фьодаравна, Алєксандра Фьодаравна тощо)
+ Франція та США

Ось така Кайдашева сім’я в світовому мірилі.

неділя, 2 вересня 2018 р.

Аксіоми недоведених традицій (Іван Білик)

Фрагмент Cкіфської пекторалі із кургану Товста могила (вага — 1150 г), виявлена видатним українським археологом Борисом Мозолевським у 1971 поблизу міста Покров (Дніпропетровщина). Зберігається у Музеї історичних коштовностей України (Київ) і належить до Історичного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння України.
Віддавна слово «гуни» вважається лайкою. Звідки тягнеться коріння тієї неслави, яка живе й досі, хоча самі гуни зійшли з теренів історії вже п'ятнадцять століть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народів Європи, зневаги, що дорівнює не менш одіозному імені вандалів?

Перші історики, чиї згадки про гунів дійшли до нас, виводили генеалогічне дерево цього народу то з берегів Льодовитого океану, то з таємничих надр неіснуючих європейських пустель, але в кожного з них крізь афішовану об'єктивність проступає неприхована зненависть до гунів.

Римський історик кінця IV сторіччя Марцеллін Амміан доводить, нібито вони прийшли в Європу з країни Кінокефалів, що міститься десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, які зумисне обпікають собі обличчя, щоб не росла борода. Готський же історик Йордан виводить плем'я гунів од шлюбу якихось «відьом», що їх буцімто конунг Філімер, син Гадаріха, прогнав у дикі степи, та ще таємничих «нечистих духів». В іншому ж місці той самий Йордан твердить інше: гуни пішли з булгар...

Але не дивуймося Йорданові й Амміанові. Вони були дітьми свого часу, й над ними тяжіли традиції ранньосередньовічної хронографістики. Ми читаємо твори цих істориків із застереженням, і ніякі «відьми» та «нечисті духи», та казкові країни Кінокефалів не шокують нас.

Але як дивляться на предмет новітні історики? Перелічувати всіх авторів тут було б не доцільно, тож загляньмо до енциклопедій, що ввібрали в себе квінтесенцію знань. У відповідному томі БСЭ в статті «Гунны» читаємо: «Кочовий народ Центральної Азії, який мешкав спершу на північ і захід від р. Хуанхе й створив у III—II ст. до н. е. на території Монголії та Пд. Прибайкалля військово-племінний союз, відомий з китайських джерел під назвою "хунну".

Й далі йдеться про те, як гуни підкорили Китай, як потім, зазнавши поразки, розкололись навпіл, і північна частина їхня почала поволі кочувати на захід, аж доки не опинилася в Європі й у середині V століття прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейців.

Те саме читаємо й в УРЕ. Різниця тільки, що тут подано старіші відомості про «хунну»: вперше про них згадано в китайських літописах за 2356 років до н. е.

Але ж у тих славетних китайських джерелах ідеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про різні народи тут ідеться?

Якщо вивчити праці вітчизняних археологів й істориків В.В. Бартольда, К.О. Іностранцева, С.С. Сорокіна, С.В. Кисельова, М.П. Толя, М.Я. Бічуріна, В.В. Латишева, П.К. Козлова та О.М. Берштама, які зазначені в енциклопедіях серед учених, що досліджували історію цього народу, - то вийде, що "хунну" справді існували й, згідно з китайськими літописцями, десь на зламі ер почали свій повільний марш на захід. Знайдено й археологічне підтвердження того, що вони попутно засновували свої кочові держави то в Північній Монголії, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи ні на які старання вчених, західніше від Казахстану жодних слідів цього великого й могутнього народу не знайдено.

Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європі довгі століття.

Відомо, що донька гунського царя, якого Амміан називає Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а він, за хронологією Торфея, сів на престол ще 222 року н. е. Виходить, що гуни вже були в Європі принаймні з кінця II сторіччя. Останні ж згадки про гунів стосуються не Аттіли, й навіть не його синів, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворі імператора Юстиніана.

Звідси виникне логічне запитання: чи міг такий могутній і вельми численний народ, який проіснував у Європі щонайменше чотири століття, якому корився й сплачував данину цілий континент, не залишити по собі жодного сліду?

Ні, це був би абсурд.

Наші вчені, та й не тільки наші, стверджують, що після Аттіли його імперія розпалася. Й це справді так, але ж розпалась імперія, тобто відкололася більшість колоній та залежних племен і народів, а самі ж гуни не могли отак безслідно запастися в небуття!

Дійсно, історія знає чимало прикладів, коли той чи той народ зникав номінально, вливши свою кров у кров сильнішого. Так сталось із галлами, з більшою частиною західних слов'ян, із дакійцями, які в силу відомих обставин навіть називатися почали римлянами («румун» саме й означає «римлянин»); так вийшло, нарешті, й з незчисленними племенами наших половців. Але ж галли полишили по собі величезний арсенал матеріальних пам'яток, хоч і втратили мову, а половці, ставши, компонентом генези української нації, віддали нам тисячі й тисячі своїх слів, майже всі річки Лівобережної України та Причорномор'я й досі носять тюркські назви. А балки, а гори, а степові озера! Про високі половецькі могили з оригінальними пам'ятками на них уже годі й казати: то реліквії, які красномовно свідчать про те, що великий народ, у яку скруту б він силою обставин не потрапив, - зникнути безслідно не може.

Віддавна серед деяких істориків усталилася думка, що найближчими родичами стародавніх гунів є угорці. Воно й справді заманливо: адже в Європі Угорщину називають Унгарія (Hungaria), а державу Аттіли готські історіографи звали Гунігард або Гуналанд. Угорці щиро повірили в це, хоча й кажуть на себе «маджари», й почали посилено шукати підтвердження такої гіпотези. В похід вирушало безліч археологічних експедицій, які брали собі за мету знайти бодай які-небудь сліди легендарних гунів, однак усе марно.

І хоча всім відомо, що угорці прийшли, на свою теперішню землю з угро-фінського етнічного материка в Приураллі через добрих чотири століття після смерті Аттіли, але думка про Угорщину, як країну гунів, од багатократного повторення так укорінилася, що лишається й досі якоюсь аксіомою (ніким і ніколи, щоправда, не доведеною).

Висновок поки що може бути один: народів-примар в історії не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плід фантазії, традиція, яка тягнеться ще з сивих часів Геродота. Існують і існували народи в плоті й крові, й кожен був носієм своєї, лише йому притаманної духовної й матеріальної культури, а все, що стосується матеріального, - вічне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слідів Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, що їх не було, а просто ми не там або не те шукали. Але про це пізніше.

На яких же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та Монголії, чи продовжувати пошуки в тій-таки Угорщині, де ми безрезультатно блукаємо ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?

Далебі, ні. Тим часом багато істориків і дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунів у зовсім іншому напрямку, ніж ми шукаємо зараз.

За свідченням уже згадуваного Амміана, готи дуже давно були знайомі з гунами, ще задовго до славнозвісного Болимира (чи Велімира), який 376 року нібито з'явився з-за Дону зі своїми ордами. Навпаки, гуни служили у війську готських конунгів і навіть воювали проти своїх же одноплемінців у тій готсько-гунській війні.

Візантійський історик III століття (третього!) Марціан Гераклійський пише, що навколо Дніпра, за аланами, живуть так звані хоани. Отже, навколо Дніпра, а не десь там за Доном, за Волгою, чи в Середній Азії.

Думки про те, що гуни споконвіку жили на наших землях, дотримувалися й вчені пізніших часів. Вслід за Птолемеєм, який писав, що гуни (хойни) мешкають на лівому березі Дніпра, вслід за Амміаном та Марціаном Гераклійським, такої самої точки зору дотримується й Адам Бременський, північнонімецький хроніст другої половини XI сторіччя: столиця Гунігарду зветься в нього Хівен. І якщо ця назва здається нам сумнівною, то звернімося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського - Гельмольда. Цей історик, який жив у середні ХII сторіччя, в своїй фундаментальній праці «Хроніка слов'ян» неодноразово повторює, що всі слов'янські землі, які лежать на схід від Данії й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його час, називають їх також Гунігардом - через їхнє населення гунів. Там уміщує він і гунський метрополіс (столицю), який зветься Хуе.

За його словами, земля гунів починається відразу ж за Ельбою. Вчений, якого ніяк не назвеш слов'янофілом, - навпаки, в німецькій експансії на Схід він був одним з її ідеологів, - усі ці землі віддає гунам. І це в той час, коли, якщо вірити деяким історикам, гунів уже давно й на світі Не було, а їхні рештки хто зна й скільки сторіч тому буцімто засимілювались між мадьярами.

Отже, слід гадати, що так звані гуни - народ споконвіку європейський і нізвідки, тим більше з Північного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось нове. Говорячи про Гунігард, Гельмольд ніскілечки не сумнівається, що це країна суто слов'янська, й навіть у свій час, у середині XII сторіччя, в добу найбільшого розквіту Київської Русі, наймогутнішої серед усіх європейських держав, називає "метрополісом" слов'янського світу Хуе.

Що це справді Київ, знаходимо підтвердження в інших, раніших і пізніших авторів. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примітках до першого німецького видання «Пісні про Нібелунгів» каже, що Київ, той самий, що за Гельмольдом зветься Хуе, в сагах «Кіенуборг у Канугарді» варяги називали Самбатом, тобто збірним місцем для кораблів на Дніпрі (німецькою Sammelplatz der Boote, скорочено Sambot).

Цей Самбат не викликає ніяких сумнівів. Здається, усі історики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тільки, чому, погодившись з одним, вони повз увагу пропускають інші твердження того самого автора: що й Кіенуборг, і всі до нього подібні назви, - то не вигадка й не химера, а Київ.

Шведський вчений XVII сторіччя Олай Варелій у примітках до видання «Герварської саги» пише, що в скандинавському епосі Русь часто називається Країною гунів, а його співвітчизники віддавен називають Русь Гунегардом. І для підтвердження покликається на Саксона Граматика, який у життєпису Фродо III русів та гунів так само вважає одним народом.

Карта Європейської Сарматії Птолмея (2 сторіччя нашої ери).
Видавець: Гол Лінгарт, 1482
Розмір: 34 x 51см.
Маштаб: 1:5,000,000
Академік російської АН Л. Стефані, який у Лейпцигу видавав книгу Гельмольда «Хроніка слов'ян», твердить: Русь колись називалася Гунігардом. Але в цій книзі читаємо:

"Якщо приєднати до Славонії й Угрію, чиє населення й модою, й звичаями не відрізняється од слов'ян, то територія, яку займають слов'яни, майже незмірима". Що ж, Угорщина навіть у XII столітті, після трьохсотрічного панування прийшлих мадярів, ще лишалася власне слов'янською країною. Й нічого дивного в тому, що сучасна угорська мова ввібрала в себе масу слов'янських слів, особливо культурної лексики осілих слов'ян-хліборобів.

Думки, що "гуни" - то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, який невідомо звідки взявся й не знати в які тартарари канув, дотримувалися й пізніші історики, в тому числі й слов'янські. Й навіть наші - вітчизняні. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний історик-демократ Юрій Гуца, походженням українець, який досліджував історію слов'ян і виступав під псевдонімом Венелович і Венелин. Ще в першій половині минулого сторіччя він висловив певність, що царство Аттіли було руською державою. Мав він і численних послідовників. А ось що каже з цього приводу відомий чеський вчений, чий авторитет немає потреби доводити, П. Й. Шафарик:

«Не тільки видатні візантійські письменники Феофан і Кедрін словом гуни називали слов'ян; західні письменники, починаючи від Беди Венерабіліса, гунами називали теж слов'ян. Тому й зрозуміло, чому в германських народних переказах та інших давніх пам'ятках під словом гуни маються на увазі слов'яни... Так само і в північних квідах... гунські богатирі Jarisleifr - Ярослав і Jarizscar - Ярожир та інші - також виявляються слов'янами». Більше того: Шафарик твердить, що нащадків слов'ян у Швейцарії до останнього часу звали гунами.

Так, стародавні, античні історики, починаючи від Геродота, мали за звичай називати одним, збірним іменем багато племен і народів, які їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усі північні народи в них були гіпербореями, тоді стали скіфами, пізніше сарматами й т. д. І якщо ми вже кажемо, що гуни - аборигени Європи й мають власну назву слов'ян, то логічно виникає запитання: а хто ж тоді були скіфи? Чи справді їх асимілювали сармати, заполонивши їхні землі після походів Олександра Македонського, як твердить М. М. Карамзін услід за Діодором Сіцілійським? І куди ж ділися тоді самі сармати? Черговий народ-примара?

Звернімося ж до історії.

Говорячи про стосунки греків з гунами, Пріск свідчить про те, що імператором Феодосієм II, «крім того, було наказано передати гунському цареві усно, що він не повинен вимагати, щоб до нього виряджали послами сановників найвищого рангу, бо цього не бувало ні за його предків, ні за інших правителів Скіфської землі». Й зразу ж наводяться слова грецького чиновника Вікілли, який каже: «В ромеїв уже нема жодного втікача з числа скіфського народу, всі вони видані. Аттіла, спалахнувши гнівом, ще дужче лаявся, бо втікачів з його народу в ромеїв багато».

Й тут, і там гунів називають скіфами, й рід Аттіли виводять з найдавніших скіфських династій, навіть сам Аттіла каже, що його народ - скіфський. Чи не помилка це? Але гортаймо щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттілу та його підданців. «Бачачи, - каже Пріск, - як Максимін занепав духом, я взяв із собою Рустикія, бо він знав скіфську мову, й разом з ним пішов до Скотти».

Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скіфською мовою. Й трохи ближче: «Аттіла при цьому оголосив, що коли ромеї зволікатимуть або ж почнуть готуватися до війни, то й він перестане втримувати скіфське військо від нападу».

Таким чином, і військо в так званих гунів - скіфське. Та не тільки Аттіла належав до предковічної скіфської династії - ввесь його народ, як і тисячу років тому, є державним: «Коли Епігена було призначено послом, вони поїхали до Уннів. Дісталися Марга, Місійського міста в Іллірику. Воно розташоване на березі Істру навпроти фортеці Константії, яку видно на тому боці. Туди ж прибули й царські скіфи».

Виходить, мало що змінилося після Геродота, й недоцільно позбавляти скіфів етнічної приналежності. Це не описка історика. Пріск і далі вживає щодо гунів той самий термін: «Щоб за дотримання договору Ромеї платили Царським Скіфам щорічно по сімсот літрів золота"... «Він (Аттіла) подарував їм (новим послам) коней та звірячих смушків, які правлять за оздобу Царським Скіфам».

І все в гунів скіфське: й одяг, і зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттілової столиці, Пріск каже:

«Подолавши певну путь разом із варварами, ми за наказом скіфів, приставлених до нас, виїхали на інший шлях, а тим часом Аттіла зупинився в якомусь місті, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жінок: скіфський закон дозволяє багатоженство».

«На наші крики скіфи повибігали з хат із запаленими жмутами очерету... й гостинно запросили нас до себе... Володарка селища, одна з дружин Вліда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливі жінки. Це в скіфів є виявом шани».

Пріск, який опинився в країні гунів, увесь час говорить нам про скіфів, і то знаменно: «Онігіс, після царя найбагатший і наймогутніший з-поміж скіфів…» І це тоді, коли після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити Діодорові Сіцілійському та Карамзіну.

Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимовільно починаєш думати: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а жона першого сановника піднесла йому хліб-сіль. При цьому історик зазначає: «Такий звичай вважається в скіфів знаком високої шани».

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні й народні звичаї східних племен, у тому числі й монгольських. А цей звичай відомий нам з документів Х-XI сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, Пріском описаний хор дівчат, що співав своєму цареві скіфських пісень, то хліб-сіль промовляє ще виразніше. Цей звичай міг народитися тільки в народові, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не серед кочових скотарських племен. Отже, ні гуни, ні скіфи, про яких ідеться в Пріска, не були й не могли бути монголами чи якимись іншими вихідцями з Північного Китаю.

Може скластися враження, нібито Пріск і взагалі не знав слова «гуни». Тоді погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями столиці Аттіли, він зустрів чоловіка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скіф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: «Оскільки дружина в них складається з різних варварських народів, то й дружинники, крім своєї власної варварської мови, переймають один від одного гунську, й готську, й італійську мови; італійську - від частого спілкування з Римом... Той, що вітав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках і розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав підстрижене в кружечок…»

Ще один приклад — кажучи про скомороха на бенкеті в Аттіли, Пріск усміхається: «Дивний у своїй зовнішності й одягові, в голосі та рухах, він мішав докупи латинську, гунську й готську мови, й усі аж качались од сміху».

Отже, тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скіфській, а є її синонімом, як і в цім уривку. Це стверджує й російський дослідник Пріска Г. С. Дестуніс у своєму коментареві. Що ж до «підстриженого в кружечок волосся», то він тут цілком погоджується з Юрієм Венелином, так само як і відносно «хліба-солі» та інших атрибутів гунського побуту й звичаїв. А Венелин був цілком переконаний у тому, що Пріскові гуни-скіфи - народ слов'янський.

У двох останніх уривках навіть немає слова «скіфи», але Пріск його не забув, бо далі читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамісові покликати послів на пишний обід, то греки завітали знову ж «разом з деякими знатними скіфами». «Всі присутні (на обіді), за законом скіфської поштивості, піднімалися з-за столів, вітали нас повними келихами, обіймали й цілували кожного».

У цій картині теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзаці Пріскового щоденника поперемінно подибуємо ці два слова, які є синонімом одне одного: «гуни» й «скіфи». Й напрошується логічний висновок, що це - синоніми до третього слова - «слов'яни», й до четвертого - «руси».

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина - мед; саме так і називали його в цих місцях. А ті, що нас супроводжували, одержували теж просо та напій з ячменю, що зветься по-варварському камос». Це надзвичайно цікаве свідчення, бо тут зафіксовано, що так звана скіфська мова гунів складалася з слов'янських слів.

Мед у даному випадку не викликає сумніву щодо походження. Зате навколо іншого напою - «камоса» - було чимало дискусій. Цей напій дехто вважав не чим іншим, як кумисом. Отже, питання національної приналежності гунів мовбито розв'язувалося: кочовики, бо лише кочові народи вживали кумис.

І хто зна, чому обходили пояснення Пріска, що той «камос» виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напій хліборобського народу, не кочового. Просто або ж Пріск, вуха якого буди незвиклі до вимови «варварських» слів, не зміг написати правильно, або ж переписувачі сплутали літери (грецька «вета» легко могла бути замінена літерою «мі», надто ж якщо переписувалося зі старих рукописів). Було в Пріска й інше цікаве слово - «страва». Навколо нього в світі й досі точаться баталії. Автори різних національностей намагаються уподібнити його до якогось мало або й ще менш подібного кореня, й звідси найфантастичніші тлумачення. На жаль, української мови жоден з цих дослідників не знає, а в нас же це слово - серед найуживаніших і досі. Це Пріскове слово зберіг для історії Йордан, переписуючи в грецького автора ритуал поминання обідом. «Після того, як його було оплакано таким голосінням, вони справляють на його могилі страву (так це в них самих називається), супроводжуючи її великим пиром».

У такий спосіб виходить, що «гуни» й «скіфи» - то не самоназви, а просто два іноземні наймення наших предків. Відомий історик Йосиф Флавій говорить про населення нашої країни наприкінці минулої ери: «Магог правив над тим народом, що пізніше був так і прозваний - магогами, а греки називали його скіфами».

Пізніше автор, який був сучасником Аттіли, Ієронім, підтверджує: «Магог - це скіфи». «Але, - читаємо в коментарях до нового видання Йорданової «Готики» О. Скржинської, - Ієронім - письменник початку V ст. - безсумнівно, вкладав у поняття «скіфи» («магог») інший зміст, ніж Йосиф Флавій - письменник I ст. Під магогом-скіфами Ієронім мав на увазі сучасних йому гунів». І відома дослідниця пізньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: «На початку VI ст. архієпископ Кесарійський Андрій у коментарі до Апокаліпсиса писав, що біблійні племена гог і магог — ті ж таки скіфські племена, «що їх ми тепер називаємо гунськими» (MPG, 106, сd. 416)». Такої думки дотримувалися сучасники Аттіли, так само вважали й історики наступних часів. А Лев Диякон, видатний візантійський історик Х сторіччя, йде ще далі, говорячи про війну греків з князем Святославом: «Надавши чин патрикія мужньому й запальному Калокірові, він (імператор Никифор) послав його до Тавроскіфів, яких подеколи називають Росами». Й так Лев упродовж усієї своєї «Історії» називає росів скіфами, тавроскіфами й навіть таврами й дуже рідко власним ім'ям.

Отже ж, греки, котрі, безсумнівно, добре знали й свою історію, й грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам'ятали, що народ, котрий мешкав на північ від Чорного моря, звався двома назвами: скіфи й гуни. Хоча вже в Х сторіччі, коли скіфи-гуни виявилися на новому піднесенні й почали знову набувати слави наймогутнішого в Європі народу, греки почали ближче цікавитися ними. Найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний, каже: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».

Та, зрештою, всім відомі й слова нашого, київського історика Нестора Літописця, який, перелічивши всі руські племена, зауважує: «І є городи їхні й донині, й прозивані вони греками Велика Скіфія».

На нашу думку, свідчень про те, що «гуни» та «скіфи» - синоніми, - досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тільки скіфів, тобто східних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?

Найстаріші пісні германського епосу, найстаріші й, безумовно, найменш переінакшені, - ісландські казання про грізного царя Аттілу «Атлаквіда» та «Атламаль», - дають нам пряму відповідь на запитання: гунами германці називали й західних слов'ян. У всім відомому драматичному сюжеті нібелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що ці бургунди - германці, то й германців слід називати гунами, бо ж бургунди - родичі гунам. Такої ж думки й Шафарик.

В іншому епосі, так званій «Новій Едді», слово - гуналюнди», тобто народ гуни, вважається як синонім до слів "енети" і «венети». Це вчені помітили вже давно й висловили своє ставлення до квід як згустку найдавнішої народної пам'яті. В скандинавському епосі «Хельга-квіда» слово «гуни» має те саме навантаження, що й в ісландських квідах. В одній з примовок до «Хельга-квіди» сказано, що під словом гуни давні шведи розуміли слов'ян, пізніше почали їх називати вендами й венедами. Звідси слід зробити висновок, що "гуни" - загальна назва всіх слов'янських народів: і антів та склавенів Йордана, яких пізніше грецькі ж таки історики називають лише скіфами, й венетів чи венедів. Що венети, венеди, венти та венди - слов'яни, в цьому ніхто не сумнівається. В Саксона Граматика та Й. Меурсія є спільний епізод про те, що Ерманарік жив у полоні в слов'янського князя Ісмара (певно, Ізімира). Так і сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В іншому епізоді Саксон каже: «Слов'яни під проводом свого князя Струнича напали па півострів, яким уже володів Фродо III, король готів-датчан». І якщо в усьому іншому ці стародавні історики ідентичні, то в епізоді про напад слов'ян Йоган Меурсій твердить щось зовсім інше: напасники в нього названі не слов'янами, а вандалами.

Чи не помилка знову? Виявляється, що ні, не помилка й не випадковість. Трохи нижче Й. Меурсій оповідає, що син Фродо III Фрідлев (від гунської царівни) виховувавсь у... Русі! Так, у Русі: in Russia relictum. Та й за дружину собі цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо чи Грубона (ім'я Грубо й досі побутує серед сербів), отже, теж слов'янську князівну котроїсь сусідньої країни. А що держава Фродо III межувала із Слов'янщиною, про це свідчить той-таки Саксон Граматик: володіння його ширилися від Рейну до Русі (Rusciam). Крім того, перш ніж назватися королем Данії та Вандалії, Фродо три руські річки наповнив трупами. Бургунди, найближчі родичі вандалів, зараховані Агафієм до гунів. Такої думки дотримувалося чимало істориків, у тому числі й новітніх.

Таким чином випливає ще один висновок: вандали та бургунди - теж слов'янські народи. Й, коли, скажімо, взяти до уваги всі різнописання цієї назви вандалів у різних авторів, наприклад: вени, вінули, вендли, вони й венділи, то побачимо, що всі вони дуже добре лягають в одне синонімічне гніздо.

Й підтверджень цьому в історіографії скільки завгодно. Скажімо, Птолемей називає Рифійські гори та Ерц Гебірге, з якої витікає Ельба, горами Вендськими, а Діон Кассій - горами Вандальськими. Й. Меурсій, говорячи про завоювання готів-датчан, називаючи учасників цієї війни, каже, що Струнич — вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому іншому схожий до нього, тут уточнює Меурсія: Струнич - Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свідчить: готи прийшли із Скандинавії й підкорили вандалів.

Про зафіксоване історією переселення частини західних слов'ян, тобто вандалів, лужичів, бургундів тощо, на південний схід, до Дніпра та Дунаю, шведський історик середини XVIII століття Олаф Далін каже: «В цей час скіфи мовби набули нових сил, коли сюди з півночі прийшли їхні древні одноплемінці». А це ж було, найвірогідніше, під тиском готів, а такж неврожаїв, у VI сторіччі. І якщо О. Далін називає вандалів родичами скіфів, то ніякими родичами германців вони одночасно бути не можуть.

Але нагадаймо собі епізод, коли після війни готів-датчан зі слов'янами син готського короля Сіварда, Йормунрек, відомий пізніше під ім'ям Ерманаріка чи Германаріха, потрапив у полон до князя Ізімира. Про цього володаря й Саксон Граматик, і Й. Меурсій кажуть: rex Sclavorum. Але пізніший французький історик Д. Рауль-Роше заперечує або уточнює: Ізімир був roi des Vandales, тобто вандальським королем.

Значить, слов'яни західні, безпосередні сусіди готів-датчан, колись і справді звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пізніше за ними міцно встановлюється назва, яка відрізняє їх від слов'ян східних, слов'ян-скіфів, слов'ян-гунів.

Та й чи така вже прірва між цими двома назвами: «слов'яни» й «скіфи»? Далебі, ні.

Готською мовою Слов'янія звалася Світіод (Svothiod або Suithiod). Це скорочене слово, складене з двох різних: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod, thiuda означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторів, то матимемо: svivi, scuavi, scuivi, scuifi. Отже - Скіфи. А ще дужче зближаються грецькі «скіфи» (в іншому варіанті «скіти») з Тацітовими сітонами; тут переднє латинське «s» переходить у «sc». А сітони, судячи з Тацітової «Германії» - слов'яни. Й хоча сам він відносить і їх, і вандалів до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать і так звані лугії, й навіть венеди. Щодо венедів немає ніякого сумніву, а Тацітові лугії - це лужицькі слов'яни. Такої думки дотримується й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданні Таціта про венедів сказано дуже невиразно, а лугії тут - «загальна назва ряду германських племен, які жили на північ від Карпат, між Одром і Віслою».

Нас не повинна бентежити ота нібито мала схожість назви Suavi зі звичним нам «слави». Так писали готські та інші західні історики, а готи ж найближчими сусідами мали слов'ян західних, отже ж, і відомості брали безпосередньо в них. А попросімо, до прикладу, поляка написати по-своєму оте «слава», й він обов'язково напише так: slawa. Коли ж попросимо його прочитати написане, він прочитає: suawa, бо те «l» - то не звичайне «l», а так зване «тверде», й вимовляється воно як коротке «у», чи наше «в» в кінці слова або складу: прийшоу, дау, заубачливий, поуторний тощо, хоча ми теж пишемо: прийшов, дав, завбачливий, повторний (в українській абетці такої літери не запроваджено, хоча звук і є; існує ця літера тільки в сучасній білоруській абетці).

Таке тлумачення видається цілком переконливим, а отже, зрозумілий і готський принцип написання слів із коренем «слав». Навіть більше: з подібних випадків починаєш чіткіше уявляти, яка то стала річ - мова і як повільно змінюється вона, - найповільніше з-поміж усіх суспільних явищ.

Зі сказаного вище, між іншим, випливає й ще одне запитання. Хто були так часто згадувані в середньовічній історіографії свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такі самі германці, як, скажімо, з вандалів? І тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через західнослов'янське «l» органічно перетворилося на «в» та «у» (u): слеви - slewy - suevi - svevi - свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племені, чи тут далася взнаки тенденція різних іноземних авторів на свій національний кшталт транскрибувати чужі слова, але що й оті свеви - теж слов'яни, маємо чимало підтверджень різних істориків різного часу. Автор «Історії німецького народу» Г. Луден свідчить, що всім відомі свеви - то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослідник Ерік Густав Гейер на початку минулого сторіччя писав про стосунки ранньосередньовічних народів Швеції - свевонів та готів. Цього автора важко звинуватити в прихильності до слов'ян, його дослідження відверто великодержавні. Але подекуди правда історична виявляється дужчою за тенденційність, і тоді ми читаємо в його «Історії шведського народу»:

«Ці споконвіку ворожі стосунки свевонів та готів доводять, що єдність походження й віри цих двох народів не знищила їхньої незалежності й взаємної зненависті».

Хай нас не бентежить твердження про якусь єдність: просто в цьому абзаці виявилося палке бажання автора довести, нібито шведи - «чиста» германська раса, чимось вища від інших. Бо вже на наступній сторінці Е. Гейєр сам себе заперечує:

«Однак ці народи, що лиш змішуються, були довгий час різними. Але з давніх-давен єдність теократичного правління зблизила їх».

Та й німецький дослідник Л. Еттмюллер у передмові до видання епосу про Беовульфа стверджує, що в цій поемі лише готи й дани - родичі, всі ж інші - вороги їм, у тому числі й свеони та гуни.

Виходить, нащадки свеонів і шведських готів навіть у дев'ятнадцятому сторіччі пам'ятали про те, що вони - різні народи, й тільки ота Гейєрова «єдність теократичного правління», тобто колонізаторська, асиміляторська політика готів знищила самостійність свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонії, до якої, принагідно скажемо, належали й давні новгородські чи ільменські славени й про це ще було відомо нашому Несторові, не згадуючи давніших авторів. А ні в кого ж, здається, не викликає сумнівів усім відомий факт з історії Риму, який свідчить про те, що імператор Траян вигнав готів з Данії в Скандинавію. Отже ж, готи в Скандинавії - не аборигени: тут вони вже застали давніший народ, яким, певно, й були свеви. Звідси зрозумілими стають і ті численні топоніми, що й досі збереглись у південній Швеції й свого часу стали приводом для різних норманістських теорій.

Який же загальний висновок можна зробити з усього, досі сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи піддавати благородному сумніву те або те твердження окремих авторів, але загалом важко непогодитися, що принаймні на початок нової ери основне населення Півночі та надр Європи аж до Альп і Дунаю, до Чорного моря та мінімум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безліччю племен і племінних назв, які в силу обставин дійшли до нас у не завжди натуральному вигляді, що породило багато різночитань і плутанини.

У 20-50-х роках серед українських археологів усталилася була своєрідна «мода» - всі племена й народи, які лишили по собі пам'ятки так званого «сіроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливів». Ця культура тягнеться від Наддніпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторіччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» - просто звільняла істориків од важкого клопоту визначати етнічну приналежність народів, які полишили ці пам'ятки. Зате вона принесла й чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнішого, годі робити будь-які висновки.

Може б, тієї «моди» не варто було й згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нічого дивного в тому немає, що археологи знаходять сірі гончарні вироби на такій великій смузі: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян від Дону до Рейну, коли й не ще далі на захід.

Бо якщо академік М. Я. Марр знаходив наших родичів аж у Шотландії, то це, мабуть, не означає, що українці шотландського походження, а що швидше стародавні кельти прийшли на острови Великобританії з надр Великої Скитії (шотландці й досі називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотів»). Цікавим видається порівняння слів «сколоти» й «кельти» в плані так званого повноголосся (-оро-, -оло-, -ере-, -еле). Адже цілком логічно мміркувати, що воно сягає корінням ще в кельтські часи. А відомо, що одне зі скіфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так іменували римляни й давніх населенців теперішньої Франції - галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить і «галичани»? Адже ж саме цим ім'ям називає й наш Нестор сучасних йому французів: «галичанами».

Групи слов'янських племен були на стадії давно осілих суспільств із глибокими хліборобськими традиціями, що сягають у друге, якщо не в третє тисячоліття до нової ери. Займаючи на материку найкращі терени, придатні для їхнього основного заняття - хліборобства, слов'яни східні й західні стали - й не могли не стати - об'єктом експансії для інших народів, які ще не мали в Європі «постійної прописки» й, отже, прагнули до перерозподілу земель континенту, особливо його середніх та північних широт, бо на півдні був Рим і туди вони ще не наважувалися скеровувати свої списи.

Такими народами буди на той час войовничі германці. Війна готів зі слов'янами велася довгі століття, й упродовж усього часу фортуна всміхалася поперемінно то тим, то тим. І хто знає, як повернулися б справи, коли б в ту пору християнство не набуло такої моди. Для готів аріанська єресь стала тією зброєю, яка допомогла їм відвоювати в чужій континентальній Європі місце під сонцем.

Якщо досі, крім усього іншого, слов'янам сприяла в боротьбі з блукаючими готами власна релігія, тобто, ідеологія, за догмами якої рабство прижиттєве людина відносить і на той світ, отже, кожен слов'янин над усе цінував свободу, чого б вона не коштувала, то з прийняттям хреста опір не міг не послабитись, особливо ж у перші століття тріумфу християнства: володарів дає бог, а рабство на землі забезпечує страждальцям царство небесне.

Свідками цієї нещадної боротьби за життєвий простір є й залишки колись великих народів у надрах германців, і руїни десятків і десятків квітучих міст, і ті позначки, які слов'яни лишили на карті Європи у вигляді сотень тисяч топонімів і, зрештою, й той фольклор, який пізніше, коли слов'янське населення засимілювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослідити кожну деталь і співставити між собою всі оті квіди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсім нічого спільного не мають ні з побутом германців, ні з їхньою міфологією, а отже, й історією.

На думку перших видавців епосу «Вількіна сага», скажімо, він складається частково із слов'янських переказів. А коли так, коли навіть частково, то тут, звичайно, не обійшлося ні без вільного переспіву слов'янських пісень скальдами-професіоналами, ні без мимовільних помилок, підлаштовувань для нових потреб та й свідомих підробок.

Фольклор - то велика й невичерпна скарбниця знань, і ми не маємо права нехтувати ним. Бо саме так, узявши за путівник пісні та притчі Біблії, в яких доти вбачали все, що завгодно, тільки не зібрання інформації, археологи знайшли найбільші міста стародавнього Сходу. Саме пішовши слідами еллінського епосу часів Троянської війни, Шліман відкрив руїни Трої.

Це стосується й писаної історії. На перший погляд незначна, ба навіть чужа в загальній оповіді риса чи згадка може стати тією ниточкою, яка розплутає безнадійний клубок. У цьому зв'язку цілком зрозумілими стають і ті незрозумілі слова Йордана, де він намагається ховати кінці у воду:

«Хто не знає звичаю народів запозичати один в одного власні імена? Римляни прибирають собі македонські, греки - римські, сармати - германські. Готи ж здебільшого запозичають свої імена в гунів».

Хоча це було вже через сто років після смерті Аттіли.

Йордана спростувати неважко. Так, він має рацію: всім відомі факти, коли люди однієї нації беруть імена людей нації іншої. Це часом робиться дуже масово, але ніколи - без вагомих на те причин: або через приналежність до однієї релігії, або ж через національну залежність (при цьому брались імена поневолювачів, а не навпаки).

Ім'я людини в старовину було не просто формальністю, а символом і присвяченням тому чи іншому богові. Наприклад, усі чоловічі слов'янські наймення «героїчного» змісту були присвятою стародавньому богові війни й перемоги Юру. Це й власне Юрій (означає «той, хто присвячений Юрові», Юрич) і ціла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомість дівчат присвячували богиням весни, врожаю й т. д.

Щось подібне маємо й у тому випадку, що його так старанно намагається виправдати Йордан, придворний історик, який обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готів. З доброго дива він би не став виправдовуватись: певно, у VI сторіччі ще всім було відомо, що більшість володарів (а, напевно, простий люд і поготів) носили чужі германському духові ймення. Справді-бо: візьмім до прикладу найвойовничішого з-поміж готських конунгів, якого так уславлює Йордан: Германаріха. Чи не правда - як звучить? Найславетніший король і завойовник у германців - Германаріх! Тим часом у Йордана це ім'я трохи інакше: Ерманарік, у Саксона Граматика - Ярмерік, у багатьох датських істориків - Ярмар, а в квідах, тобто в народних переказах - Йормунрекс. І коли піти за Йорданом і далі, зважити на його вказівку, що Германаріх - ім'я гунське, то й вийде, що це просто Яромир-рекс, король Яромир. Ми вже й не кажемо про такі прозорі імена, які й без особливого аналізу виказують свою слов'янську приналежність: Вольдемар - Володимир, Яріслайфр - Ярослав, Валамер, Філімер - Велімир і т. д.

Висновок тут можна зробити подвійний: насамперед, готи тривалий час були складовою частиною того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхників давали імена своїм дітям (побіжно підтверджується й синонімічність понять «слов'яни» й «гуни»). Крім того, звідси випливає, що так звані «гуни» з'явилися в Європі й були сусідами готів ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з іншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пізніші часи прозелітами готів, згодом повністю засимілювались, і їхні наймення - то своєрідні топоніми, релікти слов'янщини в германському материку. Такі приклади ми можемо знайти й у рідній історії, бо після прийняття християнства кожен князь, починаючи з Воломира Першого, мав подвійне ймення: русинське й грецьке (чи біблійне). Що, до речі, завдає чимало клопотів історикам при ідентифікації.

В такий спосіб, нас не повинні відлякувати імена історичних осіб, які звучать нібито на германський кшталт. Цілком можливо, що за багатьма з них ховаються діячі нашої рідної історії.

Ми, наприклад, і досі дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велімира так самовіддано воювали в Каталаунській битві під прапорами гунів і жодного разу не зрадили їх, у той час як бургунди, франки, арморікани та алани під проводом якогось Сангібана (чи не Санко, бан аланський?) були в згаданій битві під пильним наглядом флангів, де розташувалися римляни та візіготи. Чи не слід в остроготах Видимира, Тодомира й Велімира вважати колишніх готських прозелітів, які перейшли на бік своїх кревних родичів - слов'ян? І чи не мають нічого спільного з ними всі оті названі західними істориками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нібелунги й за гренландськими сагами - родичі гунам або й просто гуни), франки, арморікани (венди Помор'я?) та алани (алани галльські; чи це не лужичі, мешканці галльських Лугів, поселені там ще Цезарем?)?

Бо й відомий французький дослідник XIX сторіччя Тьєррі пише про Каталаунську битву:

«Сангібан, воєвода аланський, якого підозрювали в зраді, був поставлений у центрі, щоб можна було стежити за всіма його пересуваннями й покарати, якщо зрадить».

Чи можна після всього вірити, що всі оті народи, яких силою примусили воювати на боці сполучених римо-готських військ, були готами? Чи просто прозелітами готів, які прийняли від останніх і віру християнську, й перначі васалів? Очевидно, що це найвірогідніше припущення, так само як і припущення про остроготів. Фома Архідиякон у своїй «Хроніці» каже про тих остроготів, яких 376 року «гунський» цар Велімир переселив у Паннонію, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готів, у той час як вони насправді є слов'яни.

Для пояснення нагадаймо собі слова Гельмольда, якими він стверджує: всі землі, що лежать на схід від Данії, називалися спершу Острогардом, а пізніше Гунігардом. Чи не тут слід шукати й розгадку таємничих остроготів?

Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше не могло жодне скіфське плем'я визволитися з-під гунського володарювання - тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли...». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в коментарях: «Як це не дивно, Йордан - сам «варвар» - назвав готів «скіфським плем'ям». А далі міркування, які з лабіринту не виводять.

Та це не єдиний випадок у Йордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали Блівіла, пентаполітанський вождь, і його брат Фроїла, до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Йордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій. О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунами та сарматами, вважає, що це помилка Йордана: «Слова «до цього ж самого роду» («ex quo genere») стосуються не племен сарматів, кемандрів та гунів, «названих у § 264 готів».

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентиніан мусив вислати назустріч йому благальників щоб якось одвернути «бич божий» від «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонно зайти аж в Італію? В той час як міфічні «переможці» - готські полки та римські легіони мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші, пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний продовжували не тільки Аттілі, а ще й його синам платити данину, а візіготи змушені були повернутися туди, звідки й вийшли, - в подаровану їм Аквітанію, не розжившись на війні.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналізу самого Йордана, бо гуни були й залишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів - Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам - гунським племенам». Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову.

А тепер на хвилинку звернім увагу свою до тих, хто, власне, став причиною Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні землі. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними федерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань каже:

«Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже теж знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію - лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною - й одержимо: luzici, а звідси й Luzitania (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужичі»). Так само galisi, galici. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець теж називав не інакше, як галичани.

Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану слов'ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло креси землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ні якимось іншим повинностям. Це засвідчує й Амміан: «Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони благородної крові».

Флавій стверджує їхню етнічну приналежність: «Алани належать до скіфських племен і живуть побіля Танаїса й Меотідського озера». Цілком згоден з ним і Лукіан: «Мова й одяг - це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся». Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис. Він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються од гунів, може, хіба, трохи стриманіші.

Традиція «волині» через форму всім відомих «бродників», які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає «вільну людину», але правдивішими здаються нам гіпотези походження назви «козак» від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою врочистий обряд постригання, лишаючи на тім'ї лише одну кіску; звідси - косар, косак і козак). Адже ще Лев Диякон писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду й голову й носив тільки вуса та довгу косу на голові, що було ознакою високого роду.

Ми не випадково пов'язали всі ці слова в один ланцюг - і козак, і косак, і гусар, і улан, і алан, і волиняни, бо щось подібне знаходимо й у Західному Римі: чи то була стародавня традиція, привнесена в Рим і в античну Італію тими, хто асимілював етрусків, чи згодом слов'яни перейняли від римлян цей звичай. Але в римському війську теж був кінний стан (сословие) - так званий «ordo equestur», куди теж вступали з урочистим «обручанням», як і в козаки.

Й хоча в Амміана аланами називаються всі племена й народи, які живуть на схід від Дністра, однак аланами називав Амміан і неврів, і будинів, і гелонів, і козарів, а це щось та означає. Тож нічого дивного в тому нема, що в IV столітті аланів знаходимо в Західній Європі. Фрагментарність цього дослідження не дозволяє приділити повнішої уваги таким землям, як Галлія або Іспанія. А тут же безліч топонімів, які свідчать про довге перебування в цих краях слов'ян і, на нашу думку, історикам варто звернутися на крайній захід континенту.

Таціт, описуючи землі по цей бік Ельби, каже, що сітони - такі самі, як і лужичі (лугії), лише управляють ними жінки. Ця давня історія, яка почалася ще з Геродота, мусила йти від помилки Геродотових переписувачів і продовжувачів або навіть і самого оригіналу, де амазони та їхні близькі сусіди алазони трактуються зовсім по-іншому. Амазонів Птолемей на своїй карті садовить уже зовсім не там, де ми їх бачимо в Геродота, тобто не біля Дніпра, а коло Волги. На місці ж Геродотових амазонок бачимо амадоків та амаксовіїв. Це дуже цікаво, хоча дехто з-поміж істориків, у тому числі й М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм і його картою. Цікаво з двох міркувань.

По-перше: Амадокія розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчі сусіди амадоків - амаксовії. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея - віз, хура, а похідне від них амаксеіс (амаксей) - перевізний, фурман. Отже, Птолемеєві амаксовії - перевізники. Тож варто пригадати собі й слова Нестора Літописця, який переказує легенду, нібито засновник Києва також був перевізником. І хоч Несторові здавалося, що це принижує гідність монарха, проте факт сам собою дуже красномовний. Тим паче, що в деяких діалектах української мови й досі збереглися дієслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», які означають переправлятися через річку, відштовхуючись києм на плоті або поромі. Мабуть, найстаріша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонімах принаймні двох сіл на Дніпрі неподалік від Києва та в місті, яке кодись звалося Київець на Дунаї, а тепер зветься Килія. Й чи не тут належить шукати розгадку української столиці? Згадаймо й варіант назви мешканців цього міста («київляни»), бо він теж може бути реліктом.

Але це не заперечує існування й власного імені з таким самим коренем, бо ймення або прізвиська в старовину давали й за фах людини. Слово ж «амадоки» давньогрецькою мовою означає колоди, стулені разом, тобто пліт. Отже, логічно думати, що амадоками називано людей, які плавали Дніпром на плотах, а це те саме, що й поромники-перевізники, найближчі родичі амаксовіям-фурманам - чумакам.

З другого боку, карта Птолемея цікава ще й тим, що вже тоді разом із згадуваними амадоками та амаксовіями-перевізниками тут мешкали й гуни, роксани та інші цікаві нам племена.

Пізніше це різночитання на картах Геродота й Птолемея було ще дуже поглиблено Йорданом та наступними істориками, які послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають кияни, плуталися з близькими за звучаннями словами kuna, quena, kwana й chona, які означають жінка. Просто Йордан і його апологети намагалися виправдати Геродотове твердження, що на Дніпрі був народ, яким управляли жінки, й у такий спосіб помилка потроху канонізувалася, перейшовши в норму. Киянів град, місто киян-перевізників, стало Куенугардом, Кіенуборгом - містом жінок, або ж просто Гунагардом, що вже й зовсім означає мсто гунів.

Або згадаймо з цього приводу слова Марціана Гераклійського про те, що обабіч Дніпра, відразу ж за аланами, живуть так звані хоани. Всі погоджуються з тим, що хоани - це гуни, так само, як і стосовно Птолемеєвих хоїнів. Але ж коли зважити на те, що «х» та «к» і в латинській, і, особливо, в давньогрецькій мові часто писались одне замість одного, то коїни й коани це не що інше як кияни, тобто перевізники.

Отже, якщо кияни так давно відомі історикам, то й їхня столиця, Метрополіс Птолемея та Басілея часів Геродота, це теж не що інше, як «мати городів руських» - Київ.

Але пригляньмося пильніше до «батька історії». Справді-бо, все, що говориться в нього про ту Басілею, не може не стосуватися Києва. На перехресті таких важливих доріг з півдня на північ і з заходу на схід мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролі міжнародної торгової перевалки, в ролі складу багатих товарів. Та й стратегічне розташування Києва - найкраще в усіх відношеннях: такої думки дотримувалися всі історики військової справи.

А тепер співставимо всі ці відомості перших століть нової ери та пізніших часів із тими, які залишив нам Геродот. Насамперед слід з'ясувати, кого має на увазі історик під словами "царські скіфи", «скіфи-орачі» та «скіфи-хлібороби». Може скластися враження, що панівний народ Великої Скіфії мешкав у кочовищах понад Чорним морем, оті ж «орачі» та «хлібороби» були підвладними колоніями «царських скіфів». І все було б зрозуміло й ясно, й можна б легко погодитися, що миролюбні, важкі на підйом осілі хліборобські племена підпали в залежність од войовничих кочовиків, що траплялося впродовж історії не раз. Хлібороби орють землю й забезпечують зерном своїх загарбників, а загарбники збирають із них данину й царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скіфський цар, і така струнка на перший погляд теорія починає хитатися й падати.

Геродот у своїй «Історії» каже: «Некрополі царів скіфських містяться в Геррах...».

Отже, не в причорноморській Гілеї, а зовсім інде, куди «40 днів плавання». Де ж маємо шукати ті Герри? Історик відповідає: «в тому самому місці, до якого Борисфен відомий».

Але читаймо далі: «Коли в них помирає цар, то... очистивши тіло від нутрощів і намастивши його запашними оліями.., його возами везуть у Герри».

Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи раніше; виявляється, в країні, яка носить назву однойменної річки чи навпаки.

«Річка Герр витікає з Борисфену там, де він стає широким; ця річка одержала назву від країни, названої Герри». Далі читаємо, певно, переписувачами попсовані рядки: Герр витікає з Дніпра і впадає... в Гіпакіріс (Сіверський Донець). Абсурд, бо дніпровсько-донецький вододіл, як свідчать топографи, не дозволив би жодному рукавові, який би витікав з Дніпра «на сорок днів плавання від гирла», впадати в річку зовсім іншої системи. Отже, Герр не витікав, а впадав у Дніпро в області Герри, а за 40 днів од моря Дніпром можна доїхати саме до Десни (згадаймо, скільки на Подесенні скіфських могил!).

І Геродот дає точні відомості про розташування царської вотчини: «За річкою Герром міститься ота сама Басілея й живуть найхоробріші й численні дуже скіфи, які вважають усіх інших скіфів своїми підданцями».

Таким чином центр Геродотової Скіфії переміщається з Причорноморських степів у землі «орачів» та «хліборобів», а це вже щось зовсім інше.

А тепер пройдімо шлях від гирла дніпрового до тієї Басілеї, де скіфи ховали своїх царів. Усе нормально: коли вирушимо човном на веслах або під вітрилами з Лиману, то за сорок днів опинимося, що б там не було, під Києвом, долаючи в день по 20-30 кілометрів. Отже, цілком вірогідно, що коли за часів Геродота вже був центр «усіх скіфів» Басілея, то це те саме, що Птолемеєва «мати городів» - Метрополіс, тобто Київ. Тим більше вірогідно, коли зважити, що так звані амаксовії - відомі нам із київських літописів перевізники-кияни.

Говорячи про землі, підвладні скіфам, Геродот каже: головних племен тут чотири - скіфи царські, скіфи-орачі, скіфи-хлібороби та скіфи-скотарі. Можливо, кожне плем'я по-різному себе й називало. Але ж як? Сколотами? Ні, це слово грецьке й означає «частокіл». Отже, й сколоти - не самоназва, швидше за все - теж переклад. А що ж ховається за самим словом «скіфи»? Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллініста Поспішіля. Там усі слова, що мають у собі корінь «скіф», означають дуже близькі поняття: «скіфропос» - похмурий, сердитий; «скіфрадзо» - бути похмурим, сердитим, сумним; «скіфропадзо» - дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти ці слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозуміле. «Російсько-грецький словник» Е. Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладів слова «похмурий»: стігнос, халепос, склерос і т. д., й лише на одинадцятому місці отой синонім «скіфропос», а слово «похмурий» (з відтінком «страшний») взагалі «скілерос».

І коли вчитаєшся в усі ті переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хіба слово «суворий» не лягає в одне синонімічне гніздо зі словами «похмурий», «сердитий», «страшний» і «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всіх отих понять. А коли так, то з ним асоціюється назва північних українських племен, які жили в суворій лісовій та болотистій землі й самі були, за свідченням Нестора Літописця, людьми суворої вдачі.

Латинською мовою «суворі» означає «severi», корінь із цих трьох звуків «с-в-р» на ознаку тієї самої якості зустрічається в багатьох індоєвропейських мовах, а майже в усіх слов'ян "север" став ознакою півночі - традиція, що тягнеться ще з докиївської Русі.

Отже, севери, сіверяни. Й це - єдино можлива самоназва скіфів, і Геродот, вірний традиціям своїх попередників (Платон свідчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати власні імена), автентичне, найбільш точно перекладає й назву цього народу: скіфи.

Й тоді кожна згадка Геродотова стає зрозумілою, й народ-привид набуває реальних рис і національної конкретності. Царство скіфів було царством северів, яких ми за правилами сучасної фонетики й літературної мови тепер звемо сіверянами. Сіверяни тримали своє військо на південних кордонах країни - на схід від Дніпра, бо вся Лівобережна Україна була споконвіку сіверською землею, навіть до татарської навали. Це військо зветься в Геродота царськими скіфами. Коли ж цар помирав, його везли на вотчину, на Подесення, в так званий Геррос. Що то вотчина - про це свідчить сам Геродот, а наш відомий філолог Іларіон Огоновський підтверджує його свідчення в своєму словнику: в часи Троянської війни «герас» означало «королівство» («Словар до Гомерової Одиссеї і Іліїди», Львів, 1900).

Таким чином виходить, що й гуни, й скіфи - це лише різні назви на різних етапах одного й того самого народу. Чому ж археологи й досі не підтвердили цієї гіпотези? Нам здається, тому, що вони не шукали підтверджень. Гуни, якщо вірити наслідкам розкопок, просто «випарувались», «пропаша, аки обри». Й це тільки тому, що всталилася застаріла думка, нібито гуни - північнокитайські племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголів або принаймні тюрків, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янські поховання й речі слов'янської зброї та побуту, це зовсім не асоціюється в них із поняттям азійців і не відповідає наперед загаданому об'єктові.

Із скіфами вийшло навпаки. Знехтувавши висновками сучасників-самовидців, археологи шукають у Причорномор'ї слідів тюркських кочовиків і знаходять їх, навіть дуже часто. Розкопано вже безліч скіфських могил з багатим умістом реліквій кочових племен. У них ми вбачаємо підтвердження теж наперед запрограмованої гіпотези, забуваючи при цьому слова Геродота, що «скіфи ховали своїх царів у Басілеї», а не в Причорномор'ї.



Отже, всі оті "царські могили" - не скіфські, а якщо й скіфські - то не царські. Ми знаємо про перебування в наших південних степах численних тюркських племен, і це факт, який не викликає сумнівів. І нічого дивного в тому немає, коли ми в «скіфських» могилах знаходимо поховання їхніх князів і вождів. Та й чи тільки їхніх?

Скажімо, антропологічний аналіз зображення на Куль-Обській вазі скіфів може призвести до твердження, що то люди не слов'янської зовнішності: характерний профіль, розріз очей, одяг тощо викликають асоціацію й аварів-обрів, і черкесів, і чорних клобуків, і представників якого завгодно тюркського племені, навіть греків. Натомість конопаси з Нікопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, викриває в собі характерні риси типового слов'янина. Й робити скидку на якусь традицію чи школу в мистецтві стародавніх карбувальників не доводиться, бо зображення на Нікопольській вазі свідчать про портретну правдоподібність зображених на ній фігур, чого не скажеш про вазу Куль-Обську: там усі на одне лице.

Прислужуються нам і подальші знахідки археологів. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках «скіфського некрополя» поблизу с. Балки Запорізької, області, знахідку, яку видобула експедиція Інституту археології АН УРСР під керівництвом В. І. Бідзілі. Багато вчених, у тому числі й академік Б.О. Рибаков, сказали, що цю знахідку важко переоцінити. Але вдивімося пильніше в чіткі риси зображених на вазі скіфів. Усі прийшли до висновку, що майстер IV сторіччя до н. е. викарбував на металі портрети конкретних осіб, а ці особи зовсім не схожі ні на іранців, ні на тюрків, а на наших дядьків, яких сотнями знайдеш у кожнім українськім селі.

Коли взяти до уваги й це, й факт, що в генезі нашого народу взяли участь численні тюркські племена, то мимовільно виникає вже певною мірою риторичне запитання: так хто ж були скіфи? Й хоч покійний В. П. Петров не дав ствердної відповіді, але він рішуче заперечив: скіфи не були іранцями. Це був індоєвропейський народ, споріднений із балто-слов'янами.

Й ще один не меншою мірою риторичний вигук: і хто були гуни, яких давні й пізніші історики майже одностайно називали теж скіфами?

На згадку мимовільно спадає, що сучасні монголи не відмовляються ні від Чінгісхана, ні від Батия, ні від того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слів із пісні не викинеш. Ніхто ніяких політичних конструкцій не будує на подіях давноминулих часів. Монголи не претендують на землі, які на певний час були потрапили в залежність до їхніх предків, так само, як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторіч тому став турецьким містом Стамбулом. І кожен народ зокрема, й усі народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, яким би воно не здавалося з позицій сьогоднішнього дня й сьогоднішньої моралі. Бо історія, як сказав один відомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми посідаємо найвищий поверх. Кожне покоління будує своє житло все вище й вище, й споруда тим міцніша, чим міцніші її підвалини. Ми повинні знати кожен камінь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхів, які лишилися під нами щоб при зведенні верхнього, нашого, ярусу врахувати все до дрібничок: і міцну гранітну кладку, й зотлілі підпори, не соромлячись казати собі правду й правильно оцінювати.

А соромитися гунів і скіфів нам таки й нема чого. Навпаки. Коли чуйним скальпелем зішкребти з полотна давніх подій не завжди вміле й не щоразу чесне малювання пізніших епох та істориків, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв і гірких поразок, геніальних полководців і мислителів і не менш геніальних пройдисвітів, панорама величних епох злету й періодів незбагненного спаду. Я все те наше, й все те - ми, бо ми вспадкували кров наших далеких і прадавніх пращурів, а разом з кров'ю й пам'ять тих часів, і ця істина вже не потребує жодних доказів.

Слова «гуни» й «вандалізм» ми сприйняли з чужих вуст, наче аксіому, в якій мовби не личить і сумніватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення руйнації й сліпої люті варварів, що зруйнували Рим і стільки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком світової культури й світової філософської думки, це так, це істина, але істина й те, що Рим був також і жандармом античного й ранньосередньовічного світу, фортецею, за чиїми гранітними мурами зібралися торговці, наглядачі й власники рабів і залізними легіонами намагались накинути рабство й всім тим народам світу, котрі ще не зазнали їхніх кайданів і нашийників. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, вже давно загнилася тотальною корупцією й давно вже перестала створю вати матеріальні й духовні вартості, пережовуючи старе й давно віджиле та шкідливе.

Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка б завалила ту незрушну тисячолітню фортецю, й такою силою стали слов'яни на сході та слов'яни й германці на західних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока - на життя чи смерть. Але згадаймо варварські розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над «варварами»: ріки крові й багатомильні «алеї» розіп'ятих, поголовний грабунок та знищення вогнем і мечем усього того, що насмілювалося піднятись проти Священної імперії та її новим богом помазаних володарів. Згадаймо все це - й жорстока лють «варварів» у жодне порівняння не стане з витонченим, освіченим варварством і вандалізмом римських легіонів.

Тим часом «вандалами» й «гунами» лишились в історії ті, хто ще не вмів у пишних трактатах і хроніках описати справжній хід подій і справжню вартість вождів та народів. Тому з потрійною пильністю ми повинні ставитися до кожного слова, мовленого про нас, і тому потрійної ціни набуває кожне об'єктивне речення, написане істориками в пориві великодушності чи з якихось інших, не відомих нам міркувань, бо ті, хто тримав у руках перо чи різець, не завжди, далеко не завжди були великодушні й прямі в своїх судженнях, заполонені шовінізмом або обплутані павутиною багатоярусної залежності від епох, класів та володарів; адже в усі часи ідеологія була й лишалася класовою, а історіографія, може, як жодна з наук, є наймогутнішим і найменш об'єктивним важелем у системі ідеологій.

Так, Аттіла був «варвар», якого історики ворожого табору намагалися змалювати найчорнішими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, скажімо, великого діяча давньоруської історії змальовувано красенем? З-під стила римських та грецьких істориків усі вони виходили кривими, похмурими й звіроподібними. Та коли відсіяти зерно від суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсім інший портрет.

Адже сам Пріск переказує нам слова Аттілових ворогів про царя гунів. Римський сановник Ромул у нього мовить: «Ніхто з-поміж царів, що володарювали в Скіфії чи в будь-якій іншій країні, в такий короткий час не здійснив стільки великих справ, як Аттіла». В германському епосі «Бітерольф і Дітліб» Аттіла мудрістю своєю порівнюється з Соломоном. Але Соломон, як свідчить переказ, при всій його величності не мав поряд себе стільки витязів, скільки їх бачив Бітерольф при дворі могутнього Аттіли.

Та й сам Йордан каже: «Аттіла, володар усіх гунів і можновладець - небачений у світі - племен чи не цілої Скіфії, достойний подиву в його невіродайній славі серед усіх варварів... Любитель війни, сам він був людиною поміркованою й витриманою, відзначався світлим розумом, був приступний для тих, хто потребував допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повірив».

Людиною виняткової справедливості змальовує його й Пріск, і простий люд горнувся до Аттіли. Грек Адамій, який жив у столиці гунів, сказав Пріскові - й правдивий історик не втаїв його висловлювання: «я люблю скіфські звичаї... Ми часто воюємо, зате в мирний період утішаємося досконалим спокоєм і не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишній батьківщині, в Римській імперії, володарюють тирани, а малодушні раби не наважуються оборонити себе... Там нема правосуддя, ні рівності в державних податках, а сильні гнітять слабших».

Ось які слова про великого полководця й державного діяча знаходимо в Пріска та Йордана: «Великий цар... великого народу, господар досі нечуваної могутності, царств Скіфії та Германії самодержець... вражаючи жахом Західний і Східний Рим..., незліченні підкорені міста не піддавав пограбуванню, а милостиво обкладав їх щорічною даниною».

За портретом цього «варвара», «бича божого», вимальовується постава справді мудрого й гуманного й дійсно прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навіть Карамзін, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогів Аттіли, каже після цитування Пріска: «Ми звикли зображувати гунів чудищами; слід думати, що Аттіла був не дуже потворний, бо Гонорія, сестра імператора Валентинівна, пропонувала йому руку свою». Та хіба ж не точно таким самісіньким азіатом малював і Святослава Лев Диякон - маленькі оченята, плескатий ніс тощо?

В статті, благословленій до друку академіком Б. О. Рибаковим, яка була надрукована в № 1 журналу «Народна творчість та етнографія» за 1962 рік, говориться: «Протягом довгої героїчної історії Русь переживала періоди розквіту, коли греки й римляни запозичали у неї міфологію, що була важливим елементом античної культури, метали, хліборобство. Могутня Київська держава IX—XIII ст. була тільки одним з пізніших фактів історії Русі, стародавня ж історія й культура її ще чекають на широкі дослідження».

Й одним з таких періодів, на наше глибоке переконання, був період Велімира - Аттіли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готів можна зрозуміти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землі того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленні гуни - напівзвірі, бо люто боронили свою прадідами заповідану землю. Але згадаймо часи готської експансії на європейському материку - й всі уявлення поміняються місцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вінітар, подолавши 376 р. одного з слов'янських володарів - Божа, розіп'яв і його, і його синів, і сімдесят найзначніших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемігши в битві західних слов'ян (вандалів), під виглядом, ніби збирається вести війну з якимось там спільним ворогом, скликав усіх слов'янських князів-васалів разом з найдобірнішим військом і по-зрадницькому перерізав, передавив та перевішав усіх, у такий спосіб позбавивши слов'ян можливості опору й назвавшись після цього конунгом датським і вандальським.

То чи треба ж так сліпо сприймати й готське твердження про «вандалізм» слов'ян? Далебі, ні, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справді жорстокою й у ній панував основний закон «зуб за зуб і око за око». Тим більше, то слов'яни обороняли свою землю й мали всі права на жорстокість щодо зайд-асиміляторів.

Так, русини перших століть нової ери були великим і висококультурним народом, і применшення цього - то відрижка ще не вмерлої норманістичної теорії. Адже така могутня імперія, як Київська Русь, що півтисячоліття підтримувала статус-кво в Європі, та й у всьому світі, не могла виникнути з надр напівдиких племен, які нібито перебували мало не в стадії родово-общинного ладу з примітивними ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненість класового суспільства. Ні, Європа розвивалася рівномірно в усіх своїх ланках. На одному боці був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боці - так звані варвари, які протиставили Римові нові, прогресивніші форми продуктивних сил та виробничих стосунків: усі варвари, в тому числі германці та слов'яни. Й коли в боротьбі проти спільного ворога вони загалом зберегли між собою стан рівноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рівні розвитку. Різниця полягає хіба в тому, що готи прийняли християнство значмо раніше, але й це сталося тільки через те, що вони жили ближче до ще могутнього на той час Риму, та й були залежними від нього в повному розумінні цього слова: підлеглими. А Русь, могутня й самостійна, ще цілих сім сторіч зберігала свою ідеологічну незалежність від Риму Східного й Західного й прийняла християнство тільки тоді, коли воно стало загальною «модою» й мірилом престижу. Й сприйняла не під тиском меча, як інші народи Європи, а добровільно й безболісно, не втративши при цьому свого морального суверенітету, не кажучи вже про територіальний.

Культура Русі античної була висока, про що свідчать й історичні, й фольклорні, й археологічні відомості. Безперервність традицій хліборобських народів, які населяли наші землі принаймні ще за три тисячі років до нової ери, давно стала аксіомою й не вимагає доведення. Знахідки ж останніх археологічних розкопок на Україні не тільки підтверджують це, а й беззастережно доводять високий рівень тодішньої культури й суспільного розвитку.

Нам досі було відомо, що на Україні вже п'ять тисяч років тому, наприклад, виробляли чудовий керамічний посуд, простота й витонченість форм якого ставили це гончарне мистецтво на рівень з шедеврами стародавнього світу. Не знали ми тільки - де й хто його виробляв. Закрадалися навіть сумніви щодо його походження з нашої землі, бо норманісти населяли її напівдикими примітивними людьми.

Та нещодавно археологічна експедиція Державного історичного музею України на чолі з Т. Г. Мовшею знайшла в басейні Середнього Дністра унікальні гончарні печі, де виготовлявся саме цей посуд. Цілий квартал гончарних майстерень! Ці печі належать до того типу, якими користуються й сучасні гончарі. «Наші дослідження, - стверджує Т. Г. Мовша, - змінюють уявлення про економіку давньохліборобських наших племен і про роль гончарства в ній». Гончарні печі, знайдені біля села Жванець, належать до тієї категорії, яку можуть обслуговувати лише чоловіки, а гончарство вже тоді стало не домашнім заняттям для власного вжитку, а ремеслом. Та й розміщення кількох таких двоярусних печей поряд свідчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку. Коли зважити на високу якість кераміки та її чудове оформлення, то стане зрозуміло, чому належить вважати культуру античної Русі дуже високою.

Учитаймось лишень пильніше в рядки Геродотових «Муз», і ми там побачимо, що так, усе збігається, все відповідає чітким законам співвідносності продуктивних сил і виробничих відносин: і та чудова гончарна промисловість, і високо розвинене хліборобство скіфів-орачів, бо ж сам Геродот каже - й ніхто не тяг його за язик казати саме таке: «Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Дністрі) живуть так звані скіфи-орачі, які сіють хліб не для власного вжитку, а на продаж». А це може означати лише одне: що хліборобське суспільство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом і ремеслами, а отже ж, очевидно, й класове.

І це в той час, коли Еллади ще й на світі не було, а стародавні єгиптяни називали греків не еллінами, а «дикими данайцями», які тільки й уміли - що служити в допоміжному війську найманих пращників найдавніших династій фараонів.

Рівень культури та соціального розвитку античної Русі підтверджують й археологічні розкопки в самому Києві. Сотні й сотні грошових знахідок і десятки грошових скарбів II-III сторіч нової ери можуть свідчити тільки одне: поряд з високо-розвиненою промисловістю ремісників існувала й широко розгалужена система торгівлі. Якщо в землі знайдено десятки великих грошових скарбів, то в сто й тисячу разів більше було їх в обігові, бо скарби закопували в землю не для археологів, а для того, щоб переховати на певний час, а потім викопати й пустити їх знову в обіг. Десятій багатих скарбів так і лишилися з невідомих причин у землі, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвідчують наявність високорозвиненого товарного виробництва тодішнього суспільства.

Звідси, очевидно, слід зробити і єдино можливий логічний висновок: наявність численного класу купців передбачає існування не якихось городищ або селищ общинно-родової формації, а міст, які цілком відповідали вимогам уже феодального суспільства.

Таким містом був принаймні в I-III сторіччях Київ, тобто Гунугард і Гуніборг часів Аттіли, тобто Метрополіс Птолемея, а може, й Басілея Геродота. І якщо французи нещодавно відсвяткували 2000-ліття своєї столиці тільки на тій підставі, що Юлій Цезар згадував серед переможених ним якесь плем'я паризієнів, а сам Париж засновано 500 років потому, - то ми мусимо взяти за рік народження нашшого Києва принаймі той рік V століття до нової еи, коли Геродот відвідав Україну, хоча "столиця скіфів Басілея" вже давно існувала до часів Геродота.

Київ стояв над Дніпром, і стояв з незапам'ятних віків. І не обов'язково шукати слідів його саме там, де він був у часи Володимира та Ярослава, бо кожна епоха мала свої вимоги й до людей, і до міст. Стародавній Галич, наприклад, містився від Галича сучасного за 6 кілометрів, але ж не кажемо, що це різні населені пункти. З цього приводу надзвичайно цінною видається нам знахідка Г. М. та І. Г. Шовкоплясів у київському районі Оболонь: вони відкрили поселення II ст. до н. е.- II ст. н. е., що неабияк прислужилось історикам, подовжуючи біографію Києва в глиб античних часів.

Історія наша повна білих плям, історіографія рясніє плямами темними й ще більше - затемненими. Й цей справедливий докір, - як казав О. Вельтман, російський письменний минулого сторіччя, може, не досить озброєний археологічними матеріалами, зате щедро обдарований талантом ретроспективного аналітика, - лягає на сумління не так найдавніших істориків, як на істориків доби істинно варварської, коли старанність, доброчесність та прагнення об'єктивності, що існували раніше, почали в масовому порядку, при переписуванні античних свідчень та хронік, замінюватись невігласькими перекручуваннями, описками та свідомим підтасовуванням для наперед планованого вкорінення в історіографії неіснуючих фактів і дій, прийшлих династій та прийшлих народів-завойовників.

І наш святий першообов'язок вишукувати в полові нещирості й тенденційних перекручувань зерна правди - як би це не важко й на перший погляд безнадійно не здавалось.