четвер, 25 грудня 2008 р.

Татари оголосили про свою незалежність і створили уряд у вигнанні


На адресу КЦ передано текст Декларації про незалежність Татарстану, яка була прийнята 20 грудня 2008 року на розширеній сесії Міллі Меджлісу татарського народу.


ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТАТАРСТАНУ. (Повний текст)

От уже 456 років татари знаходяться під гнітом найлютішого людського витвору — російського колоніалізму. За цей час змінилося багато правителів Росії в особі царів, імператорів, перших секретарів, президентів.Мінявся також суспільний устрій: феодалізм, капіталізм, соціалізм та ін. Незмінною залишалося лише одне: політика насильницького хрещення, русифікації, нелюдяної експлуатації, фізичного знищення татар шляхом постійного і цілеспрямованого геноциду.

Якщо на початку 18 століття, згідно перепису, влаштованого Петром I, росіян і татар було приблизно по 5 з половиною мільйонів, то наприкінці 20 століття росіян стало 120 мільйонів, а кількість татар залишилася на рівні 5 з половиною мільйонів людей.

Наприкінці 90-х років татари, доведені до останнього відчаю, піднялися на боротьбу з російським колоніалізмом і прийняли декларацію про державний суверенітет, провели референдум за участю іноземних спостерігачів, в ході якого 61,4 відсоток населення Татарстану висловився за державний суверенітет республіки.

Крім того, Татарстан відмовився брати участь в референдумі щодо нинішньої конституції Російської Федерації (РФ) і не підписав федерального договору, тим самим заявивши про його нелегітимність.Яких-небудь угод між Татарстаном і Російською Федерацією про його включення до складу останньої не існує.

Перший президент РФ Б. Єльцин погодився з тим, щоб татари узяли стільки незалежності, скільки вони в змозі реалізувати. Проте, ця згода, як завжди, виявилася черговим прийомом російських колонізаторів, направленим на обман і виграш часу.

Тоді як РФ була змушена змиритися з відходом з-під її панування 14 її колоній (колишніх «радянських республік» — КЦ), вона категорично відмовилася визнати незалежність Татарстану і вжила ще жорстокіших заходів знищення елементарних прав його народу, зокрема, мати свій обраний орган представників місцевих законодавчих зборів і президента республіки, замінивши їх намісником і його адміністрацією, що призначаються Кремлем.

Більш того, Кремль заборонив татарам мати свою абетку, насильно нав'язавши їм непридатну для їхньої мови кирилицю, а зараз забороняє вчити татарських дітей їх рідною мовою.

Мусульман-татар, за відмову молитися під контролем мулл, які по суті, призначаються колоніальною адміністрацією, і навіть за один факт наявності в їхніх житлах мусульманських книг, жорстоко переслідують, піддають тортурам і кидають на багато років у в'язниці.

Відбувається нещадний грабунок природних ресурсів Татарстану. 85 відсотків прибутку від продажу нафти безоплатно відбирає Кремль, позбавляючи самих татар засобів існування.

Все це відбувається на тлі цинічного і лицемірного визнання Російською Федерацією незалежності грузинських республік Абхазія і Південна Осетія.

Хочеться запитати, чим же ж відрізняються права татарського народу — колонії росіян — від прав народів вищеназваних республік? Нічим. Правда в тому, що Росія фактично знов закабалила і ці народи, зробивши їх своїми підданими.

Отже, татарам більш неможливо розраховувати на добру волю російських колонізаторів, живлячи марні надії на свою деколонізацію і отримання незалежності.

Виявляючи волю татарського народу і в ім'я його порятунку від повного знищення, Міллі Меджліс (Парламент) Татарського Народу:

1. Підтримує Декларацію про державний суверенітет — незалежність — Татарстану від 30 серпня 1990 року і заявляє про нелегітимність його насильницького включення до складу Російської Федерації.

2. Звертається з проханням до всіх держав світу і Організації Об'єднаних Націй визнати незалежність Татарстану.

3. Для захисту інтересів татарського народу затверджує склад уряду у вигнанні.

4. Закликає всіх татар, що мешкають за кордоном, організувати масові кампанії на підтримку незалежності Татарстану перед урядами своїх країн і громадськістю.

Прийнято на розширеній сесії Міллі Меджлісу Татарського народу 20 грудня 2008 року



P.S. Вранці 24 грудня 2008 року загін ОМОН постукав до помешкання президента Міллі Межлісу Татарського Народу Фаузії Байрамової в Набережних Човнах. Фаузія категорично відмовилася відкривати двері і стала телефонувати знайомим і звати на допомогу людей.

Теж саме трапилося, коли ОМОН постукав до помешкання заст. президента Міллі Межлісу Фаїка Тазієва. Він також відмовився відкрити двері. Омонівці не стали виламувати дверей, їх метою, вочевидь, було налякати татарських патріотів.

Прокурор міста викликав редактора молодіжної газети «Чалли яшьлере» Даміра Шейхетдінова і виніс йому офіційне попередження у зв'язку з публікацією в газеті Декларації Незалежності Татарстану.

У Казані влада заблокувала інтернет-зв'язок членові незірату Міллі Меджлісу Зульфії Кадір.

Тим часом голова Міллі Меджлісу татарського народу Фаузія Байрамова затвердила склад татарського національного уряду у вигнанні. Нагадаємо, що раніше в Набережних Човнах була прийнята Декларація про незалежність Татарстану. Головою тіньового уряду республіки був обраний громадянин США Віл Мірзаянов.

З'їзд Міллі Меджлісу татарського народу пройшов в Набережних Човнах минулої неділі. Більше 100 делегатів зі всієї Росії і кількадесят представників татарських громадських організацій зібралися, щоб затвердити програмні документи Національних зборів.

За підсумками роботи Меджлісу було прийняте звернення «до президентів і парламентів держав і Організації Об'єднаних Націй» про визнання державного суверенітету Татарстану.

Також було сформовано татарський національний уряд у вигнанні (Міллі назарат), який очолив Віл Мірзаянов.

Колишній професор НДІ органічної хімії і технології Віл Мірзаянов прославився тим, що в 1992 році опублікував в газеті «Московські новини» статтю про виробництво бінарної зброї в Росії.

У матеріалі вчений заявив, що Росія всупереч міжнародним домовленостям продовжує дослідження в цій царині.

Після цього Мірзаянов був звільнений з інституту, звинувачений в розголошуванні державної таємниці і заарештований. 11 березня 1994 року кримінальна справа проти Мірзаянова була припинена за відсутністю складу злочину.

Після звільнення Мірзаянов займався політичною діяльністю, а у 1996 році емігрував до США.

Міллі Меджліс татарського народу виник на хвилі підйому національного руху татар на початку 90-х років. Після відомих подій лютого 2008 року в Косові і визнання Росією незалежності Абхазії й Осетії Міллі Меджліс вирішив активізувати свою діяльність.

У жовтні 2008 р. президія Меджлісу запропонувала кандидатури у татарський національний уряд у вигнанні (Міллі назарат). До складу обраного комітету увійшли 8 осіб. Половина міністрів — громадяни США, Туреччини і Німеччини.

«Міллі назарат планує найближчим часом передати документи, прийняті Меджлісом, до ООН», — розповіла журналістам Фаузія Байрамова.
Джерело: КЦ

вівторок, 9 грудня 2008 р.

Урок УПА

Семен Глузман
Семен Глузман




Тепер, через двадцять років, з дивним відчуттям смутку і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА. Чужі, незнайомі обличчя, що ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах. Хто вони, ці люди?

Там, на зоні, було багато рефлексії. Дуже багато. Людина не повинна довго думати про своє місце в світі. Людина повинна жити, просто жити.

Там, на зоні, було місце відчуттю власної гідності. З розсуненими сідницями під час обшуку, з холодом і голодом штрафного ізолятора, з нескінченним напруженням виготовлення тексту, що виснажує. Тексту правди про себе і своїх товаришів.

Сьогодні я твердо знаю: ці постарілі в радянських в'язницях і таборах українські партизани дали мені головний урок мого життя. Василь Пірус, Дмитро Басараб, Василь Підгородецький, Евген Пришляк, Степан Мамчур. Всі вони, мої старші друзі і вчителі, навчили мене жити без ілюзій. Зокрема, і без ілюзії про майбутнє.

У них не було майбутнього. Не могло бути. Виживши в таборах, віддавши радянському Молоху двадцять п'ять років свого власного життя, вони мали «повернутися» в чужу країну. Де головним умінням щасливої долі було вміння не говорити правди. Їм, солдатам незалежної України, що так і не відбулася, які пройшли голод і холод життя «поза законом», катованих радянськими дізнавачами і слідчими, які бачили жахіття сталінських зон і мізерну харчем і правдою липку сірість зон хрущовських і брежнєвських, не потрібна була така «свобода». І вони боялися, не хотіли її. Там, на зоні ВС 389/36, спілкуючись з ними щиро, тепло і щодня, я написав про них, стариків, які не хотіли радянської свободи, спеціальну статтю, передану мною з табору на захід і опубліковану в американському психіатричному журналі. Я так і назвав її: «Страх свободи: декомпенсація психічного стану або феномен існування?».

Солдати УПА. Їх недоглянуті могили – в різних регіонах жорстокої імперії. Тому що не всім їм, які віддали неволі по двадцять п'ять років життя, вдалося повернутися на батьківщину. Хтось повернувся, встиг. Померти вдома. Під важким поглядом КДБ, на самоті і в бідності. З єдиною радістю – листами таких же колишніх табірників. Я писав їм часто, як міг, отримував короткі відповіді. Так хотілося продовжити спілкування з ними, допомогти їм. Опікуваний у своєму сибірському засланні, а потім у Києві різними єврейськими активістами, я як міг одаровував їх розкішшю Біблії українською мовою, новим японським транзисторним приймачем, грошовими поштовими переказами. Я допомагав своїм братам, старшим братам.

Помер Дмитро Басараб, щирий, теплий. Про це написав Пришляк. Потім від Підгородецького я дізнався про смерть Пришляка. Зараз, через двадцять років, з дивним відчуттям туги і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА, все ще бадьорих і активних. Чужі, незнайомі обличчя, які ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах і на пересилках тієї похмурої країни. «Хто вони, ці люди? - запитав я не дуже давно свого співв’язня Миколу Горбаля, - Чому я не пам'ятаю нікого з них?». Микола відповів: «Їх не було з нами. Ці – інші, що не сиділи. Та і хто визначить їх минуле...».

Я виріс в абсолютно іншому світі. Тиха, сокровенна правда моїх батьків про реалії ГУЛАГу і Голодомору не розповсюджувалася на минуле Західної України. Ні від них, ні від Віктора Платоновича Некрасова я нічого не чув про бандерівській опір. Друзки випадково почутих або прочитаних слів не склалися у мене в якесь узагальнююче знання. Життя в зоні вимагало визначеності у відносинах, «свій» і «чужий» були важливими критеріями в цьому. Вони, солдати УПА, дуже швидко стали моєю референтною групою. Спочатку я увійшов до їх незламного, дуже певного світу зеківського життя нескінченної зовнішньої одноманітності існування людей, що так і не «стали на шлях виправлення», і лише потім, поступово, дізнався їх дотабірне минуле. Такий далекий для мене, народженого в 1946 році, світ Європи після засекреченого двома тиранами пакту Молотова-Рібентропа.

У вільні від рабської праці години я розпитував їх, табірних «людей» похилого віку, про минуле своєї країни, яка ретельно приховувала від мене, ще молодого громадянина, її криваву імперську історію. Прості селянські сини, які постаріли в ГУЛАГу, вони не володіли загальними академічними знаннями, не цитували сторінки книг і документів. Вони розповідали про себе, про свої сім'ї, про людську кров, свою і чужинців, ворога. Про камери Львівської і Вінницької в'язниць, переповнених тілами мертвих в'язнів, розстріляних відступаючими під натиском Німеччини солдатами НКВС. Про багато що, дуже страшне і дуже переконливе. І тоді я, російськомовний єврей, сказав собі: «Ти – з ними. І в їх сьогоденні, і в їх минулому. Тому що вони воювали на своїй землі...». Тоді я про багато що розпитував інших «людей» похилого віку, селянських синів з Латвії, Литви, Естонії, що стали «лісовими братами» і потім такими ж двадцятип’ятирічними в'язнями ГУЛАГу.

Зрозумівши все це, впустивши це нове для себе знання в своє серце, я, молодий в'язень епохи Брежнєва, написав у зоні і передав на свободу кращий свій табірний текст, думаю, кращий текст усього мого життя, коротке есе під назвою «Селянин, син селянина». І зараз, через тридцять три роки бачу, як виступили сльози на очах незабутнього мого вчителя і друга Івана Олексійовича Світличного, котрий читає мій рукопис, як відкрито схлипуючи плакали латиші Іварс Грабанс і Віллі Асельбаумс.

Вони, мертві, не потребують виправдання. І прощення. Прощення потребуємо ми, що так і не зрозуміли просту істину їх життя і їх боротьби. Вони воювали на своїй землі. Де Гітлер і Сталін були непроханими гостями.


Оригінал тексту на http://ukr.pik.org.ua/
Фото Главред

пʼятницю, 5 грудня 2008 р.

День Збройних Сил України




Сердечно вітаю моїх друзів та колег, а також моїх Братів по Зброї з Днем Збройних Сил України!

СЛАВА УКРАЇНІ!
СЛАВА ГЕРОЯМ!

понеділок, 1 грудня 2008 р.

Завод ім.Малишева відправляє нові танки до Українського Війська




Державне підприємство «Завод ім. Малишева» закінчило виконання контракту на виготовлення 20 танків БМ «Булат» для Збройних сил України.

ДП «Завод ім. Малишева» розпочав модернізацію Т-64Б в 2004 р. на замовлення Міноборони України. Після модернізації танк одержує найменування «БМ «Булат». Програма модернізації розроблена ХКБМ ім. Морозова. Головним виконавцем держзамовлення виступає ГП «Завод ім. Малишева».


У рамках програми оновлення бронетанкового парку ЗСУ впродовж останніх років завод ім. Малишева виготовив і відправив до української армії загалом 56 машин БМ «Булат»










Фото Володимира Андрєєва / УНІАН

Забрати Пулітцерівську премію у агента Москви Волтера Дюрантi!

Волтер Дюранті,
виродок і
 кацапський найманець
Розпочався збір підписів під вимогою до газети New York Times забрати Пулітцерівську премію, якою у 1932 році був нагороджений кореспондент цього видання Волтер Дюранті.

Волтер Дюранті, будучи спеціальним кореспондентом The New York Times у СССР, навмисно повідомляв у своїх матеріалах брехливу інформацію про ситуацію в Україні, замовчуючи Голодомор.


Підписи збирають тут