суботу, 28 квітня 2012 р.

І це теж вкрали! Матрьошка, як символ москальської душі

матрешка

Один з головних образів, що виникають при згадці про Московію (т. зв. Расєю), це матрьошка — виточена розмальована дерев'яна лялька, що вважається чи не ідеальним втіленням москальської культури та «загадкової російської душі».

Враховуючи особливості цієї самої «загадкової російської душі», не викликає подиву той факт, що ідея іграшки, яка стала символом Московії (Як і ВСІ інші кацапські символи, включно з гербом і прапором - ОБ), по суті є плагіатом.

Прототипом матрьошки є фігурки одного з семи японських богів удачі — бога вченості та мудрості Фукурума. Він входить до числа «семи богів щастя». Сім богів були популярні в Японії і могли вкладатися один в одного, а Фукурума був головною, найбільшою рознімною фігуркою.

русская матрешка

Як виявилося, в дев'яностих роках XIX століття з Японії А. Мамонтову і привезли фігурку Фукурума. Токар по дереву Василь Звездочкін виточив з дерева схожі фігурки, а художник Сергій Малютін розписав їх під дівчат у російському одязі.

русская матрешка

Іграшка моментально набула популярності і стала незмінним атрибутом Московії. Отримала нагороди, потрапила в кожен будинок.

Стала символом «загадкової російської душі». Що може ховатися усередині красивої іграшки можна тільки гадати…ВІДЕО(або тут)

Зброя — це цивілізація

Дозвіл на зброю
God made men, but Samuel Colt made them equal
У людей є тільки два типи взаємин: переконання і сила. Якщо ви хочете, щоб я зробив щось для вас, ви можете або переконати мене аргументами, або змусити мене виконати ваші вказівки під загрозою або впливом сили. Будь-які, без винятку, людські взаємини потрапляють під одну з цих двох категорій відносин.

Переконання або сила, от і все.

У високоморальному і цивілізованому суспільстві люди взаємодіють виключно шляхом переконання. Силі, як правильному методу впливу, немає місця в такому суспільстві. Єдина річ, яка виключає силу зі списку методів, як би парадоксально це не звучало для деяких з нас — особиста вогнепальна зброя.
Коли я озброєний, ви не можете впливати на мене з позиції сили. Вам доведеться використовувати переконання, тому що у мене є ефективний спосіб протистояти вашим загрозам або спробі застосування сили.

Вогнепальна зброя — ось те, що зрівнює 45-ти кілограмову жінку і 100 кілограмового грабіжника, 75-ти річного пенсіонера та 19-ти річного хулігана, самотнього перехожого і п'яних, озброєних бейсбольними битами хлопців, що набилися в автомобіль. Вогнепальна зброя усуває нерівність у фізичній силі і кількості, яка може виникнути між потенційними нападниками і тим, хто обороняється.
Багато людей вважають, що зброя є джерелом прояву злих сил. Це ті люди, які думають, що ми станемо більш цивілізованими, якщо суспільство повністю відмовиться від зброї. Вони вважають, що зброя полегшує роботу злочинців. Це звичайно ж вірно, але тільки у випадку, якщо потенційні жертви злочинців були повністю беззбройні, або, по волі випадку, або, через однобічність законодавства. Такий принцип не діє, коли більшість потенційних жертв озброєна.

Люди, які виступають за заборону зброї, вимагають цього від імені молодих і сильних, від імені більшості. А це повністю суперечить поняттю цивілізованого суспільства. Злочинець, а тим більше озброєний, буде процвітати тільки в тому суспільстві, в якому сама держава гарантувала йому монополію сили.

Також існує думка, що зброя робить смертельним будь-яке протистояння, яке могло б закінчитися просто травмами. Ця думка помилкова відразу з кількох причин. Без застосування зброї в конфлікті завжди перемагає сторона, що володіє більшою фізичною силою, що дозволяє їй завдавати тяжкі тілесні ушкодження переможеному.

Люди, які думають, що кулаки, біти, прути й камені не представляють смертельної небезпеки, просто дивляться надто багато фільмів, в яких герої переносять побої і виходять після бою з розбитою губою в гіршому випадку. Той факт, що вогнепальна зброя несе смертельну небезпеку, працює тільки на користь слабкого, що захищається, і проти сильного нападника. Якщо ж озброєні обидва — вони на рівних.

Вогнепальна зброя — єдина зброя, яка однаково смертельна як в руках 80-ти річного старого, так і в руках молодого важкоатлета. Вона не урівнювала б сили, якщо не була б смертельно небезпечною і простою у використанні одночасно.

Я ношу зброю не тому, що шукаю конфлікт, а тому, що хочу аби мене залишили в спокої. Коли зброя зі мною, силу проти мене вже не застосувати, тільки переконання. Я ношу зброю не тому, що відчуваю страх, а тому, що вона не дозволить мене залякати.

Вона жодним чином не обмежує дії людей, які в спілкуванні зі мною використовують переконання. Вона обмежує лише дії тих, хто хоче використати силу. Зброя нейтралізує силу як перевагу. І тому носіння зброї є дією цивілізованої людини.

Отже, найбільша цивілізація — це цивілізація, де всі громадяни мають рівні права на володіння зброєю.

Л. Кавділл, майор Корпуса морської піхоти США у відставці
Джерело: Політклуб

понеділок, 9 квітня 2012 р.

Джохар Дудаєв

"Чоловіка прикрашають лише чотири речі: шрами, зморшки, сивина та вороги. Все решта - біжутерія." Джохар Дудаєв

четвер, 5 квітня 2012 р.

Джон (Iван) Дем’янюк. In memoriam

Нащадки німецьких нацистських виродків знущаються
 з українського ветерана війни І. Дем`янюка
«Помер нацистський злочинець Дем’янюк» — такими заголовками відгукнулася на цю подію світова преса. А що тут дивного? Суд відбувся. І ще коли він тривав у Мюнхені, я попереджав читачів: якщо хворий на рак Дем’янюк не доживе до його кінця, все одно можна буде гучно оголосити, що «нацистський злочинець не дожив до справедливого вироку». Встигли — й вирок винесли. Тоді цю новину Бі-Бі-Сі видало під заголовком «Джон Дем’янюк визнаний винним за нацистський табір смерті». Себто, вважай, він цей табір організував і керував ним. Якщо років за 10 його називатимуть «головним нацистським злочинцем», не буде чому дивуватися. От Польща зараз офіційно просить американські установи не вживати вислову «польські табори смерті», мовляв, не обтяжені історичними знаннями американці (а таких, що гріха таїти, переважна більшість) сприймають це як польський злочин, а не німецький...

Утім, щодо вироку Дем’янюкові. Його визнали винним у «співучасті у вбивстві 28 тис. 60 в’язнів табору Собібор». Проста арифметика показує, що із дня потрапляння в табір і до самого кінця його існування Дем’янюк щогодини брав участь у вбивстві двох в’язнів — без перерви. Безвідмовна «машина вбивств»! Але не арифметикою керувалося німецьке правосуддя. Воно вигадало нову юридичну доктрину доказу вини — увага! — «за відсутності доказів, що він скоїв конкретний злочин». Тобто якщо був у таборі охоронцем, значить, винний у всьому тому, що там було скоєно. До цієї формули німецький суд дійшов важкою працею. Двоє уцілілих в’язнів концтабору Собібор не змогли впізнати Дем’янюка як охоронця табору. Ще 23 заявлених обвинуваченням свідків, як виявилося на суді, померли. Головний свідок Ігнат Данильченко, який був оголошений німецькою прокуратурою «новим свідком», виявився не лише давно померлим, а й таким, чиї передсмертні свідчення фігурували на суді проти Дем’янюка ще в Ізраїлі. Нагадаємо, в 1993 році Дем’янюка виправдали там, де перед тим засудили до повішення як «Івана Грозного» із концтабору Треблінка. Дем’янюк тоді повернувся до США, йому поновили громадянство, а сам він (на свою біду?) почав судитися з міністерством юстиції за несправедливе обвинувачення. В 2001 році міністерство вдарило у відповідь, розпочавши друге коло переслідування.

Дем’янюк завжди стверджував, що ніколи не був у Треблінці, Собіборі й Травниках, а потрапивши 1942 року в полон, усю війну був у таборі для радянських військовополонених. До речі, суд над охоронцями табору Собібор відбувся ще в 1966 році. П’ятьох обвинувачених німців на чолі з начальником охорони Еріхом Ліхманом... звільнили, оскільки німецький суд вирішив, що він наказував вбивати, а його підлеглі вбивали під примусом, під страхом смерті!

Я зумисне наголошую зараз на національній приналежності обвинувачених, бо це відігравало на мюнхенському процесі вагому роль. Той же свідок Блатт, як виявилося, геть не пам’ятав німецьких охоронців, натомість постійно твердив, що «навкруги були самі українці, без них «фабрика смерті» не могла б функціонувати». Це дає підстави для сумнівів, а чи не будував цей свідок свої свідчення на популярному американському художньому фільмі «Втеча із Собібора» (1987 р.), де охоронці табору зображені українцями у кошлатих шапках. До речі, я дивився дві версії фільму — американську, для власного споживача, та другу — розраховану на іноземну аудиторію, й у ній охоронці — це українці, а от у власній американській версії вони заявлені «російськими козаками». Можливо, це зумовлене острахом перед тодішнім упливовим українським лобі у США — спробуй скласти наклеп на українців, і отримаєш відповідь під дих стотисячними демонстраціями, виступами конгресменів і бойкотом товару. Колись так і було. Але вже не сьогодні — українське лобі почило в бозі...

Адвокат Дем’янюка Ульріхт Буш так тоді прокоментував цей «наїзд на українців»: «Німці вбили у таборах 3 млн слов’ян. І це теж голокост. Дем’янюк теж став жертвою геноциду. Можна згадати і колабораціонізм самих євреїв у концтаборах. Але ж ця тема — табу!»
Дійсно, колабораціонізм і співучасть у вбивствах не знали національних меж. Починаючи з 1960-х в Україні неодноразово перевидавалася книжка колишнього в’язня концтабору Освенцім Вадима Бойка «Слово після страти». Під час окупації його ще підлітком вивезли зі Сквири на рабську працю до Німеччини. За кілька спроб утечі його заточили в Освенцім, де він став активним учасником підпілля, а згодом — повстання. У своїй книжці Бойко заперечував аргументи тих, хто пропонував поблажливо ставитися до волонтерів, які йшли працювати в зондеркоманди, аби отримати шанс вижити. Він писав: «Не менше семисот колишніх зондеркомандівців Освенціму ще й нині гуляє по світу. Певна річ, вони нікому не розповідають, що вони робили в Освенцімі, як душили газом, як спалювали цілі ешелони людей, як виривали в них золоті зуби, як стригли жінок...» Колишній в’язень наводив конкретні прізвища і вказував, де їх шукати: «Головний дантист» Фельдман — у його обов’язки входило виривати золоті зуби в живих і мертвих. У живих, які «капризували» й добровільно не хотіли прощатися з зубами, Фельдман вибивав їх одним тренованим ударом. Фельдмана боялися як вогню, бо він мав особливі повноваження. Навіть у критичні для Освенціму дні, коли есесівці замітали сліди своїх злочинів, вони не знищили Фельдмана... Він вигулькнув під чужим прізвищем аж у Південній Африці, де в Солсбері відкрив приватну зубопротезну клініку. Там його знайшли всюдисущі журналісти. Збувши за безцінь клініку, Фельдман зник. Нарешті він знайшов собі пристановище в Ізраїлі, як і більшість його колег по зондеркоманді».

Як на процесі в Ізраїлі, так і на суді в Мюнхені головним документальним доказом проти Дем’янюка служило його буцімто посвідчення охоронця, який пройшов відповідну підготовку у таборі Травнікі, з фотографією, але без указаної дати й місця видачі. Проте експерти ще на ізраїльському суді встановили, що посвідчення є фальшивим. Колишній комендант табору Карл Штрайбель засвідчив адвокатам Дем’янюка, що аж ніяк не міг би підписати таке посвідчення без дати й місця видачі. Не знайшли й особової справи Дем’янюка — всіх інших знайшли, а от його справи — ні! Але мюнхенський суд і це проігнорував.

У цьому контексті, як виглядає, зовсім не випадковою була позитивна реакція Росії на суд над Дем’янюком у Мюнхені. Російське МЗС називало процес «знаковою подією» й вихваляло суд за «об’єктивне розслідування всіх діянь Дем’янюка», таким чином начхавши на презумпцію невинуватості. У Москві хвалилися і передачею Німеччині «копій документів у справі Дем’янюка», які так ніхто й не побачив. Пояснення просте: Москва й до суду кілька років звинувачувала Україну й країни Балтії у «виправданні й героїзації нацистських поплічників». Пропагандистська кампанія, слід визнати, велася вміло й за повної безпорадності влади української. Тільки 22 червня 2011 р., як повідомлялося, у ПАРЄ українська депутат Юлія Льовочкіна дала гідного відкоша російському колезі Олександрові Починку, який узявся протягнути чергову резолюцію із згадкою України серед тих країн, «в яких нацистські військові злочинці досі не притягнуті до кримінальної відповідальності, а їхні злочини не розслідуються з правових або ідеологічних мотивів». І домоглася виключення цієї резолюції.

І під час суду, і після вироку українські посадовці мовчали. Лише один, пригадується, на пряме запитання журналіста почав вихваляти німецький суд мало не виразами Смердякова з відомого роману Достоєвського : «Зрозумійте, це ж європейський суд!» Можна зрозуміти пієтет цього відомого «євроінтегратора» до німецького суду. Але тут, даруйте, очевидна підміна понять. Німецький суд не є по суті судом європейським. Існує Європейський суд із прав людини у Страсбурзі, куди громадяни країн Європи скаржаться на несправедливі, як вони вважають, рішення національних судів, й зокрема німецького. І рішень, якими Європейський суд скасовував рішення національних, серед них і німецького, за роки існування вже греблю можна загатити. Зокрема, за порушення права на справедливий суд. Дем’янюку поважний вік такого шансу не дав.

Коли Дем’янюка в черговий раз позбавили американського громадянства й готували до депортації, ні Україна, ні Польща (де відбувалися злочини, в яких його звинувачували) не виявили бажання влаштувати суд у себе. Натомість зненацька виявила інтерес Німеччина (на прохання американського міністерства юстиції?), чия прокуратура перенесла «місце злочинів» Дем’янюка з концтабору Треблінка в концтабір Собібор. Така заповзятливість не може не викликати запитань, адже досвід ФРН у переслідуванні нацистських злочинців геть не взірцевий. Ще 1953 року там амністували тих, хто віддавав накази страчувати співгромадян, які відмовлялися воювати проти військ антигітлерівської коаліції. Коли 1960 року в Ізраїлі на слідстві горезвісний Ейхман згадав своїх 387 співучасників, виявилося, що багато хто з них займав керівні посади у ФРН. І тоді уряд ФРН подбав, щоб Ейхман не зміг скомпрометувати посадових осіб боннської республіки. Спеціальний представник уряду ФРН зустрівся з тодішнім прем’єром Ізраїлю Бен Гуріоном, який пообіцяв з усіма матеріалами попередньо познайомити уряд ФРН. Мало того, ізраїльський уряд пішов на те, щоб Ейхмана захищав західнонімецький адвокат Серватіус, котрий був довіреною особою найвідоміших нацистів ФРН. У 1965 році ФРН припинило порушення кримінальних справ за встановленим раніше строком давності. А в 1969 році взагалі оголосили амністію. Виходить, що мав рацію Пат Б’юкенен, коли писав таке: «Дем’янюк має послужити жертовним ягням, чия кров повинна змити плями гріхів Німеччини». А член Польського інституту мистецтв і науки, видавець батьківського щоденника в часи окупації (до речі, високо оцінений ізраїльським «Яд-Вашемом») Ян Чекаєвскі уточнив: «Хіба не іронія, що тепер німці (...) взяли на себе роль суддів. Чи не намагаються вони відвести увагу від власної відповідальності? Я не можу позбутися думки, що справа Дем’янюка не має нічого спільного із справедливістю. Це пропагандистський засіб».

Дійсно, Німеччина вже тривалий час і послідовно веде лінію на те, щоб позбутися того комплексу «національної провини», за словами головного агітатора й живого класика Мартіна Вальзера — «припинити історичний садомазохізм», «відвести моральну довбню Освенціма, яка робить націю вразливою».

У цьому контексті зовсім не повинен дивувати недавній скандал із «лекціями» горе-аспіранта Россолінскі-Лібе. Це, знову ж таки, акція в багаторівневій німецькій публічній дипломатії на захоплення й формування чужого історичного дискурсу, визначення його контенту й меж. Показова відвертість публічної відповіді керівників Центру польських та європейських студій НаУКМА, які пручалися нав’язуванню цього «лектора»: «Ми не мали жодного впливу на вибір запрошуваних лекторів, тож довіряли це нашим партнерам (Німецькій службі академічних обмінів, Фонду Бьолля й посольству ФРН)».

Така довіра й улесливість може дорого обійтися.

Ігор СЛІСАРЕНКО, спеціально для «Дня»

До теми:

Заява Івана Дем`янюка




Полювання на підарів-педофілів - "Бізнесмен"

середу, 4 квітня 2012 р.

Олександр Блистів-Гайдамака - "...іду на смерть за те, що так люблю свою Україну!.."

Цього року відзначаємо 73 річницю подій Карпатської України. Але цією публікацією хочу згадати про одного з героїв тих подій - Олександра Блистіва. Доля поставила перед ним важкий іспит. Але він не ухилився від нього. Це був його свідомий вибір. Вибір, що засновувався на попередніх роках свідомої праці на користь свого народу.

4 лютого 2012 р. Олександру Блистіву виповнилося б 96 років від дня народження. Прожив усього 23 роки, проте своїм життям залишив нам яскравий зразок мужності, готовності стати до важкої праці у вихованні молоді, незламності у поглядах, твердості у вчинках, любові до України.
Олександр Блистів в пластовому однострої
З уривків спогадів Степана Пап-Пугача, що вийшли друком у книзі "Пластовий Альманах" (Рим, 1976) дізнаємося більше про долю Олександра.
Бої на Красному Полі
"16 березня. Уранці пластунам-семінаристам прийшла поміч. Сотня січовиків під командою старшого пластуна розвідчика Кіштулинця. Він довголітний таборовик, пластун при Торговельній Академії в Мукачеві. Він уже вислужив військову повинність, був поручником чехословацької армії. В його сотні теж трійка старших пластунів з куреня «Самітні Рисі»: Іван Рак, Михайло Теґза та Олександер Блистів.".

"...Трійка «Самітних Рисів» зайняла стратегічне місце... Іван Рак, вислужений вояк, підстаршина чехосл. армії. Зате М. Теґза й О. Блистів уперше держать кріси у своїх руках. Рак із скорострілом у руках. Він командує:
- Ви обидва не вмієте стріляти, піддавайте мені амуніцію!
Вони не пускають мадярів через міст Тиси.".

Розстріл

"...Діти перед тюрмою далі забавлялися. Олександер Блистів, ведений на страту, їх миттю пізнав. Це найменші хустські пластуни - вовченята. Їм ще не грозила тюрма. Граючись перед тюрмою, вони зірко стежили, кого вивозили на розстріл. Так і ті найменші були свідками історичної боротьби українського Закарпаття.

Олександер Блистів, визначний закарпатський пластун, ідучи на смерть, їх бачив. У його серце вливалась нова надія. Це ті найменші, що підуть до дальшої боротьби... їх не спинить ані терор, ані тюрма. Вони пластуни. Вони сміло підуть уперед!".
Олександр Блистів, фото з Пластового Альманаху
Інакшу, ніж у С. Пап-Пугача, історію розстрілу подає у своєму щоденнику Василь Ґренджа-Донський (т. 8, "Щастя і горе Карпатської України")
Фото Блистіва з книги Гренджі-Донського
Уривок зі щоденника спогадів В. Гренджі-Донського
Вечеря з нагоди посвячення українсько-американського дому в Хусті.
Крайній праворуч стоїть О. Блистів. Також на фото: о. Волошин, Владика Няраді, Ревай, Штефан, д-р Долинай, Ю. Химинець, д-р С. Росоха, Роман, Марія Химинець, Єлисавета Кузьмівна та інші.
* * *
Знаходимо згадку про розстріл Олекандра Блистіва також і в спогадах Володимира Бірчака ("Карпатська Україна. Спогади й переживання").

"...На подвір’ї суду, де були й арешти, розстріляли 23 січовиків; чи були це ті самі, що поховані в одній могилі, — не знаю. І на подвір’ї магістрату розстріляли мабуть 30. Розстрілювали теж на полях над берегами Тиси й кидали убитих у Тису. З міста щез у цих днях учитель Митрович, Ващишин, власник торгівлі, студент університету Олекса Блистів та інші.

Оповідали, що якісь січовики зголосилися до мадярської розвідки й видавали тих січовиків, що були поховалися по домах у Хусті. Тут годі поминути один болючий епізод.".
 
 * * *
Подаємо уривки з книги Юліана Химинця "Мої спостереження із Закарпаття". Книга про події на Закарпатті другої половини 1930-х рр. й проголошення незалежности Карпатської України у 1939 р. Автор спогадів - свідок і учасник подій, був міністром карпатоукраїнського уряду.
 
Якщо б така сама відвага була з боку українського учительства й по інших школах, замість нашої половинчастости у мовній проблемі, то зужиту енергію на мовному відтинку можна було використати в куди кращий і більше продуктивний спосіб.

Організаційну працю ОУН велося у двох, напрямках: Юнацтво, що було переважно між студіюючою молоддю у середних школах. І так в ужгородській гімназії - І. Кардашинець; в хустській гімназії - Олександер Блистів; в берегівській - Федір Савчур; в Учительській семінарії в Мукачеві - Федір Могіш. В Трговельній Академії в Мукачеві: Дмитро Бандусяк, Михайло Габода, Дмитро Галай, Петро Стерчо, Юрко Шанта, Михайло Киштулинець, Іван Рожко-Ірлявський. Цей останній крім організаційного вишколу дістав ще й поміч у писанні поезій від літературного критика М. Мухина й поета д-ра О. Кандиби.

З-поміж студенства високих шкіл і старшого громадянства ми бачимо в 1934 році таких осіб: Миколу Вайду, Василя Кузьмика, д-ра Юрія Шпильку, Івана Рогача, д-ра Лева Канюгу, Івана Кедюлича, д-ра Василя Івановчика, Єлисавету Кузьмівну, Іванку Гірну, Оксану Голубінку та інших.

Прийшов нарешті той час, коли наше молоде покоління, виховане в українському соборницькому дусі, могло прийти до слова, але не лише до слова, але й закотити рукави й братися до фактичного державного будівництва своєї держави. Наша молодь була об'єднана в організації Пласт, але велика її частина, будучи членами “Юнацтва” ОУН, що були по цілому Закарпатті, не сиділа безчинно, але взялася з великим ентузіязмом до праці. Найкраще вона себе проявила в “Карпатській Січі”. Не буду тут подавати імен осіб, які визначилися, бо їх багато, згадаю тільки тих, що згинули в боротьбі за Батьківщину, ставши символом великої відваги, самопосвяти та геройства: О. Блистів, Федір Тацинець, М. Киштулинець, Д. Бандусяк, І. Кедюлич, В. Кузьмик, І. Рогач, М. Габода, І. Ірлявський і багато, багато інших.

Степан Пугач описує свій побут у мадярській тюрмі так: “Уже два тижні минає, відколи сиджу в хустській тюрмі. Перших три дні мене нічого не питали. В'язнів багато. Їх не встигають переслухувати, радше сказати - побивати! По трьох днях мене покликали на переслухання і завели мене до тюремної канцелярії. Передо мною стали три терористи. Мене нічого не питають, ані нічого не записують. Зразу прискочив до мене один з них і вдарив мене в лице. Мені зашуміло в голові. Тоді другий почав бити, куди попало, приговорюючи: “Ти чого ходив до чеської школи? Чому не чекав на мадярів?”

Нараз мене вхопили за руки. Зачали мене бити по руках гумовими палицями, мої руки посиніли, задеревіли, а відтак стали мов колоди. Далі я вже не відчував, що в мене руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і зачав бити моєю головою об стіну. Я все ще тримався на ногах. У дари спадали на мене, мов той град. Зразу я відчув, що щось твердого вдарило мене під самісеньке око. Я повалився на землю... Коли я прочунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки, до малої тюремної келії для одного в'язня”.

Далі Пугач подає, що в одній з келій перед кількома днями прощався із життям Олександер Блистів. На стіні на дверях - його ім'я. Його повели на страту. Відтак до тієї же келії вкинули в'язня Михайла Киштулинця. Розглядаючись по келії, він побачив кусник паперу, що стирчав із-за дошки. Витягнув папірець, а він цілий записаний кров'ю. Блистів не мав олівця, тому шпилькою проколов собі палець і своєю власною кров'ю написав доручення: “Я, Олександер Блистів 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну”.

С. Пугач подає далі склад “Мадярської Народної Ради” в Хусті. Головою її був адвокат С. Будай, членами були: реформатський пастор Бейла Сабов, греко-католицький парох о. Іван Бокшай, православний москвофіл священик о. Георгій Станканинець та один селянин, прихильник мадярів. “Мадярська Народня Рада” засідала в тюремній залі, звичайно вночі. Однак, увесь Хуст знав про її злочини. Вона засуджувала невинних людей на смерть тільки тому, що вони вважали себе українцями.
 
* * *
Вже після віднови Пласту на Закарпатті з`явилася стаття пл.сен. Юрія Керекеша з нагоди 80-річчя від дня народження О. Блистіва (машинопис). Базується вона переважно на спогадах Папа-Пугача.
 
 
* * *
Про Олександра Блистіва також згадує у своїх "Споминах" і Вікентій Шандор - на той час представник Уряду Карпатської України в Празі.

"...До справи змови проти уряду Волошина обізвався також поет Зореслав (о. Севастіан Сабол, ЧСВВ) в листі від 26 січня 1984 р. Про замах він пише таке: «Про змову проти уряду Карпатської України я чув ще в Хусті. Я часто бував у будинку Головної команди Карпатської Січі, а також брав участь у її нарадах раз-двічі в місяць. Не пам’ятаю, однак, від кого я довідався про змову. Можливо від О. Блистова, який завжди був дуже щирий зі мною...".

"...Для ілюстрації тогочасних відносин наведемо деякі конкретні випадки. Так, наприклад, професор Яків Голота подав, що коло Севлюша у боях полягло 26 учнів учительської семінарії. Мадярські офіцери в Хусті говорили, що між Севлюшом та Великою Копанею вбили 70 січовиків і пластунів. На подвір’ї суду в Хусті розстріляли 23 січовиків, а на подвір’ї магістрату до 30.
З міста зникли учитель Митрович, батько багатодітної сім’ї, власник крамниці Ващишин та студент університету, пластун Олександр Блистів. Пізніше виявилося, що їх розстріляли.".

"...Пластовий скаутмайстер Степан Пап-Пугач так описує свій побут у хустській тюрмі: «Зачали мене бити по руках гумовими палицями. Мої руки посиніли, задеревеніли, а відтак опухли, мов колода. Далі я вже не відчував, що в мене є руки... Тоді третій з терористів скочив на мене, як розлючений звір, вхопив мене за волосся і почав бити моєю головою об стіну... Зразу я відчув, що щось тверде вдарило мене під самісіньке око. Я повалився на підлогу... Коли я очунявся, з підлоги вже змивали мою кров. Мене занесли і кинули до самітки... Там я пролежав три дні на дошках у гарячці. Такі катування переживав кожен в’язень. Декотрі і по кілька разів (Степан Пап-Пугач. У мадярській тюрмі. — Ню Йорк, 1978. — С. 8). Автор далі описує смерть розстріляного Блистіва, визначного пластуна, та ув’язнення професорки Ростислави Бірчак, доньки проф. В. Бірчака.".
 
* * *
Не потрібно гучних мітингів, пафосних слів і промов під чергову дату. Потрібно просто згадати тих, хто віддав своє життя за нашу з вами сьогоднішню незалежність.

Андрій Ребрик
Голова Закарпатського обласного осередку Пласту-НСОУ, член Головної Пластової Булави, філолог

Джерело: День

Японія для японців. Повчальний приклад


У тих, хто відвідує Японію, може створитися враження, що японці – такі ж люди, як ми. Вони носять такий самий одяг, вони будують хмарочоси і слухають Бетховена. Багато хто з них навіть говорить по англійськи. Майже кожна спроба аналізу японського успіху концентрується на фінансовій політиці, техніці управління або чомусь подібному. Але це приблизно так само розумно, як шукати причини бідності американських гетто в програмах федеральної допомоги.
Я провів у Японії багато років. Японці – не такі, як ми. У чомусь вони такі, якими ми були колись раніше, а в чомусь вони такі, якими ми ніколи не будемо. Але найголовніше – вони були і завжди будуть японцями.
Японці переконані у своїй унікальності. Жоден інший народ світу не проводить стільки часу, вибачаючись за свою неповторність або оспівуючи її. Існує цілий жанр публікацій, який можна було б назвати “теорія японців”, де автори із задоволенням розмірковують про те, якими незбагненними є японці для інших народів.
Звісно, сильно розвинене відчуття унікальності вимагає чіткого розуміння відмінностей між японцями і всіма іншими. Ще в 17 столітті японці настільки сильно не хотіли присутності іноземців на своїй землі, що закрилися від світу на два століття. Їх вимушене повернення в світ в 1853 році не змінило їхні почуття відокремленості. Для них все просто: єдиний спосіб стати японцем – це народитися ним.
Найкращою ілюстрацією до цього є те, як Японія чинить з корейцями, що живуть у ній. Між 1910 і 1945 роками, коли Корея була частиною Японії, багато корейців переїхали до Японії. У Японії живуть тисячі корейців в третьому поколінні. Вони виглядають і поводяться так само, як японці. У них є вид на проживання. Але вони не громадяни Японії. Вони не можуть голосувати, працювати в урядових органах, і більшість японців не вступлять з ними в шлюб і не візьмуть їх до себе на роботу. Останнім часом ця ситуація почала обговорюватися в ліберальній пресі, але більшість японців вважає, що якщо корейцям у них не подобається, вони завжди можуть повернутися до себе в Корею.
Слово “нація” походить від латинського natio, що означає “раса” або “порода”, і від nasci, що означає “народжуватися.” Японці відчувають це дуже добре. Неважливо, наскільки по-японськи виглядають корейці – їх походження робить їх іноземцями. Я питав японців, скільки поколінь буде потрібно, щоб корейці стали японцями. Вони дивилися на мене так, як ніби я сказав дурницю і відповідали: “Вони завжди будуть корейцями”.
Японці також з недовірою ставляться до своїх співвітчизників-емігрантів. Для них ті, хто залишив Японію, щоб жити в Бразилії чи США, назавжди перестали бути японцями. Якщо вони або їхні нащадки коли-небудь захочуть повернутися в Японію, ставлення до них буде таке ж, як до корейців.
Якщо японці відчувають себе настільки далекими від тих, хто від них майже не відрізняється, неважко уявити собі, як вони ставляться до тих, хто відрізняється від них разюче. У 1986 році прем’єр-міністр Японії Ясухіро Накосоне зауважив, що великий відсоток чорного і мексиканського населення у США уповільнює американську економіку і робить країну менш конкурентоспроможною. У США це зауваження викликало лють, але в Японії воно було сприйнято як очевидна істина.
Неприязнь японців до чорних людям – не новина. Одним з наслідків післявоєнної окупації Японії є покоління дітей, народжених від японців та американців. Наполовину білих дітей з бурчанням терплять. Наполовину чорні були відправлені до Бразилії разом з матерями.
У лінгвістичному, культурному і расовому відносинах Японія – одна з найбільш однорідних країн у світі. Це означає, що їй ніколи не доводилося замислюватися про проблеми, які так хвилюють Америку. Оскільки в Японії існує тільки одна раса, ніхто не використовує слово “расизм”. Такі явища, як “рух за громадянські права”, боротьба за інтеграцію різних рас, розвезення школярів за рішенням суду в школи, що знаходяться в інших районах, відсутні. Немає також навчання на різних мовах і квот для різних груп населення при прийомі на роботу.
Немає тиранії “політичної коректності”. Ніхто не оспівує мультикультуралізм і ніхто не хоче переписати історію. Коли фірма наймає нових працівників, ніхто не думає про етнічний баланс; фірма просто бере найбільш кваліфікованих кандидатів.
У Японії немає Комісії з цивільного права та Комісії з рівних можливостей при наймі на роботу (Civil Rights Commission and Equal Employment Opportunity Commission). Немає закону про рівні права на житло або закону про рівноправне голосування (Equal Housing Act or Equal Voting Rights Act). Ніхто не змінює межі виборчих округів, щоб могли бути обрані кандидати від меншин. У Японії відсутні етнічні групи, які намагаються впливати на зовнішню політику. Японці не мають ані найменшого уявлення про те, що таке “злочин ненависті” (“hate crime”).
Про що писали б в Америці багато журналістів, за рахунок чого жили б багато людей, якби в Америці не було расових проблем? Той час, гроші та сили, яке американці витрачають на вирішення цих проблем, японці використовують продуктивно.
“Прогресивні” американці вважають, що метушня навколо расових проблем якимось чином корисна для країни, і іноді буквально шаленують через прагнення японців провести чіткі межі між собою і іншими народами. Безумовно, прагнення до існування цих кордонів – одне з найбільш очевидних і великих переваг Японії і природна характеристика будь-якого здорового суспільства.
Одна з найбільших відмінностей між Японією і США – це те, що у своїй основі японці подібні трьом мушкетерам – один за всіх, і всі за одного. Що б японці не робили, вони роблять це разом. Це почуття спільної мети проявляється по-різному. Наприклад, в Японії майже відсутня злочинність. Хто завгодно може ходити де завгодно в Японії в який завгодно час. Якщо у власника магазину занадто багато товару, він виставить надлишки на тротуар.
Ще одним результатом єдності та національної солідарності є практична відсутність соціальних конфліктів. Оскільки країна населена переважно японцями, які отримують дуже гарну освіту і виховуються в одних і тих же традиціях, вони чекають від оточуючих одного і того ж. У порівнянні з американцями у них набагато менше сумнівів про те, що є прийнятним, а що ні.
Одним з наслідків цього є те, що більшість японців помирають, не побачивши у своєму житті жодного юриста. В Японії в 20 разів менше юристів на душу населення, ніж у США, і японці не витрачають свій час на те, щоб судитися один з одним. Якщо бізнесменам потрібен контракт, вони сідають і пишуть його. Їм не потрібна допомога юристів. Якщо у них виникають незгоди, вони обговорять і вирішать їх.
Японці дуже добре розуміють, що солідарність нації заснована на тому загальному, що у них є. Вони високо цінують однорідність свого суспільства і не хочуть, щоб воно було розрізнене. Практично єдиний спосіб стати громадянином Японії – це вступити в шлюб з японцем, і навіть у цьому випадку громадянство не присвоюється автоматично. Влада дуже уважно вивчають минуле іноземця та його характер. Цей процес триває роки і закінчується тільки тоді, коли іноземець насправді стає членом своєї нової японської сім’ї і змінює своє ім’я на японське.
Періодично Японію змушують до того, щоб поселити у себе іноземців. У 70-х роках США практично змусили Японію прийняти деяку кількість в’етнамскіх біженців. В’етнамци досить швидко зрозуміли, що їхня присутність тут небажана, і більшість з них врешті-решт переїхали до Америки. Японці тихо тріумфували.
Властива японцям згуртованість могла б привести до створення «держави-няньки» скандинавського типу, з урядом, які патронують громадян на кожному кроці. Але цього не сталося. Японські сім’ї, які завжди вимагали вірності до себе і обіцяли натомість заступництво, доглядають за своїми невдахами. Це означає, що в японських містах немає нічого схожого на орди тих, що живуть на допомогу, які присутні в громадських місцях в Америці.
Японські торгові галереї тягнуться на багато миль. У Нью-Йорку або Чикаго вони були б заповнені бомжами, і нормальні люди не посміли б там з’являтися після заходу сонця. В Осаці чи Токіо можна ходити цілими днями, намагаючись знайти «бездомного».
У наш час, коли моди та стилі легко переміщуються з однієї країни в іншу, як ніби кордонів не існує, здається просто неймовірним, як Японія змогла залишитися такою непохитно японською. Велику роль в цьому відіграє водна межа – адже все, що потрапляє до Японії, має перетнути океан. Але навіть з урахуванням цієї переваги вражає те, як Японія без особливого шуму порушує багато правил, які американці оголосили обов’язковими до виконання на всій планеті. (Звичайно, ці правила порушуються і іншими країнами, але це здебільшого країни, до яких нікому немає діла. Мавританія може навіть практикувати рабство, оскільки ніхто не може знайти її на карті).
Крім властивої японцям расової дискримінації жителів Заходу найбільше бісить дискримінація за ознакою статі. Чоловіки і жінки працюють в різних сферах діяльності і майже ніхто не заперечує проти цього. Багато компаній по різному планують кар’єри для чоловіків і жінок. Адже вийшовши заміж, жінки часто кидають роботу, так навіщо ж навчати їх менеджементу?
У той же час бути домогосподаркою в Японії – не така вже проста задача!
Більшість чоловіків передають дружинам всі турботи по закупівлях і всю зарплату, отримуючи від них лише на кишенькові витрати. Жінки вирішують, в яку школу віддати дітей, де провести відпустку і чи купувати будинок. Найважливіше те, що завдяки жінкам японські школярі так багато займаються вдома, що займають перші місця на всіх міжнародних змаганнях. Японські матері настільки стурбовані навчанням дітей, що їх навіть прозвали “освітні матусі”.
Такий стан японок-домогосподарок – образа для американських феміністок. Вони регулярно прибувають до Японії “трясучи зброєю” і пояснюють своїм японським “сестрам”, наскільки ті пригноблені. Японки уважно слухають і продовжують залишатися “пригніченими”. Схоже, що вони не заперечують проти того, щоб жити в суспільстві, де діти не прагнуть до свободи від батьків, дитяча злочинність практично відсутня, немає позашлюбних дітей, а рівень розлучень більш ніж в два рази нижче американського.
У японців також традиційний погляд на гомосексуалістів – вони їх не люблять. Боротьби “за права геїв” немає.
Чого в Японії дійсно мало, так це хворих на СНІД. За останніми підрахунками їх 400 у всій країні, в той час як у США, з населенням у два рази більше, 125000 хворих на СНІД і близько мільйона інфікованих.
В Японії хворих на СНІД іноземців негайно видворяють з країни, і японці ретельно стежать за тим, щоб вони не передали хворобу іншим.
Японці вважають нормальним те, що хтось досягне вершин, а хтось ні, і в загальному вітають це. Молодь з повагою ставиться до літніх, студенти – до вчителів, підлеглі – до начальників, а клієнтів поважають усі. Туристи починають це відчувати, як тільки заходять в готель чи ресторан. Японські традиції обслуговування не мають нічого спільного з американським “я нічим не гірше за тебе, приятель”. Офіціант або швейцар зробить все можливе, щоб ви залишилися задоволеними. Ніхто не вважає принизливим ставлення до клієнтів, як до принцам. Для японців це – правильне виконання роботи.
Звісно, було б неправильно сказати, що однорідність суспільства позбавляє Японію від всіх проблем.
В Японії є багато чого, що може подобатися тільки японцям. Ставлення японських чоловіків до сексу приблизно таке ж, як у американських школярів – з підморгуванням і хихотінням. Коли вони п’яні – і навіть коли ні – японці можуть поводити себе, як діти. І хоча в це важко повірити, японське телебачення ще більш вульгарне, ніж американське.
Одна з найсерйозніших проблем Японії, яка не повинна існувати в здоровому суспільстві – це рівень народжуваності, один з найнижчих на землі. У японської жінки в середньому 1.53 дитини, що є значно нижчим від рівня відтворення в 2.1. При рівні в 1.5 кожне наступне покоління на 25 відсотків менше, ніж попереднє, і статистики намагаються вирахувати, через скільки поколінь японці зникнуть з землі.
Важливо зауважити, що при такому низькому рівні народжуваності і нестачі робочих рук про необхідність імміграції говорять тільки ліво-ліберальні політики. Є розмови про те, щоб привозити працівників з Південної Азії, які були б під ретельним наглядом, але більшість японців проти цього. Замість цього вони обговорюють підйом пенсійного віку з 65 до 75.
За американськими поняттями, це дурість. Без імміграції вартість праці в Японії вища, а товари дорожчі. Однак, за цілісність нації треба платити і японці, на відміну від американців, готові це робити.
Тим не менш, це невелика ціна за все те хороше, що японці сподіваються передати своїм онукам – згуртованість, культурну єдність, сімейні зв’язки, любов до своєї країни і унікальний японський характер. Безумовно, у Японії є расизм, сексизм, гомофобія, нативізм – і при цьому це, можливо, найуспішніша країна на Землі.
Джерело: Прометей