Показ дописів із міткою Кацапня. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Кацапня. Показати всі дописи

вівторок, 11 вересня 2012 р.

Послання Братства до викладачів літератури


Масоны


Шановні колеги. 

Ми вправляємося в одному євангельському спорті – кидаємо перли свиням з поганим апетитом. Хіба що Ви – в професійній лізі. А ми – як аматори.

Ми бажаємо:

1. полегшити вашу працю за ті самі гроші.

2. захистити наших майбутніх онуків та дітей наших учнів, від тієї маячні, що вас примушують впарювати їм в робочий час за наші батьківські гроші. 

Культура, як і вино, має свій вік: її споживають лише частково, рештками, що не скисли на оцет, насолоджуються поціновувачі. Більшість задовольняється етикетками.

Є безсенсовим навязувати не фахівцям твори, споживання яких вимагає спеціальних згань за культуру доби та середовища, що в них вони постали. Отже:

Предметом викладання на уроках літератури – відразу після казок (в тому числі – за кохання), мають стати спогади. Це геніальне рішення дозволить викладати та споживати не виссаті з пальця алюзії, що їх алюзивність давно не очевидна, але покликані життям (!) рефлексії людей певної доби – вповні для споживача зрозумілі. Позаяк життя в своїх базових проявах не змінюється – окрім сталого зростання добробуту. Люди, як створіння Божі, позбавленні здатності «вдосконалюватися» та «розвиватися». «Одіссея», коли сприйняти її як quasi-мемуари, зрозуміліша за «Іліаду» з усім її патосом (Навіть, ви – дипломовані, навчаєте, буцім-то герой «Іліади» Ахіл, а насправді ж – Гектор…Вже не кажу, що ви неспроможні пояснити учням те, що греки не знали минулого часу дієслова – події «Іліади» це не «колись», а «десь» та «зараз». «Пой (нє «пєла»!), богіня про гнєв Ахіллєса»… Визнаю, що мені й самому це важко второпати. Книга Еклезіаста та Піснь Пісень зрозуміліші за Книгу Левітів, повірте на слово – я читав усі три. (Укладач).

Також, викладання літератури не має загрожувати психічному здровю дітей, підлітків та юнацтва. Хрестоматійна російська література є тривожно невротичною і провокує в учнях розвиток підліткових неврозів. Проза Достоєвського – пише британський мистецтвознавець – витримана в тональності сварки двох гомосексуалістів. Натомість існує інша література, написана психічно здоровими людьми, яка і має викладатися психічно здоровим дітям. Ці літератори мали громадянську позицію і досягли певного життєвого успіху: Краснов був повішений, Бабель - розстріляний.

Відповідно до цього know-how ми маємо переформатувати викладання літератури. Сподіваємося на Вашу допомогу. Кількість годин викладання має бути зменшена вдвічі – за ті самі гроші!!! Коли не платять більше – слід працювати менше.

Додатки:

1. Литература на русском языке

Методические указания Братства для учителей школ с русским языком преподавания.

Следует отказаться от практики преподавания некой общей и даже «единой» «русской литературы». Параллельно существуют как минимум три литературные традиции на русском языке. Их следует вычленить.

Основной признана литература русскоязычная – преимущественно советского периода. Она создана в основном евреями, проживавшими на территории б. Российской империи.

Рекомендуются для изучения:

Жаботинский Владимир (Зеев) Евгеньевич «Наброски без заглавия» или «Русская ласка» Это знаковое литературоведческое произведение посвященное Гоголю, следует изучать для понимания феномена русскоязычия.

Бабель Исаак Эммануилович «Конармия»

Ильф Илья Арнольдович (Иехи́ел-Лейб Арьевич Фа́йнзильберг) Петров Евгений (Катаев Евге́ний Петро́вич) «Двенадцать стульев», «Золотой теленок»

Мандельштам Осип Эмильевич – переводы оГюста Барбье, эпиграмма на товарища Сталина («Мы живем под. собою не чуя страны…», 1930—1934 — интерес к экспериментальным размерам сохраняется (дольник, тактовик, пятисложник, свободный стих — 25 %), но вспыхивает бурное увлечение трехсложниками (40 %). Ямба −30 %.)

(від укладачів: Володимир Маяковський-Павленко та Едуард Багрицький-Дзюбан включені до курсу української літератури)

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Второе место занимает литература москалей (московитов, имперская) – преимущественно периода Российской империи. Предметом изучения данной литературы является исследование трансформации сознания в период от антинациональной империи Петра Алексеевича через наднациональную империю Александра Павловича до попытки создания национального государства в царствование Государя императора Александра Александровича и последующее царствование. Изучение источников выявляет кризис сознания и объективную невозможность создания «русского» государства в пределах Империи. Эта попытка завершилась гибелью русских как политической нации. На смену им пришли евреи, создавшие «советского человека» - совка (см. выше).

Из соображений культурной актуальности и значимости следует знакомить учащихся лишь с авторами, творчество которых способно вызвать живые – первичные, а не выдуманные – вторичные, ассоциации у потребителей информационного продукта.

Рекомендуются для изучения

Куракин Борис Иванович «Архив князя Куракина»

Дурова Надежда Андреевна – «Записки» («Записки кавалерист-девицы») в полном тексте – не в цитатах!

Лермонтов Михаил Юрьевич - поэзия о Кавказе

Фон Торнау Теодор Теодорович «Воспоминания кавказского офицера»

Толстой Николай Николаевич «Пластун» (примечание авторов - вместо Толстого Л. Н.)

Алабин Петр Владимирович ««Четыре войны (Походные записки. 1849, 1853, 1855—1856, 1877—1878)»

Путилин Иван Дмитриевич «Сорок лет среди грабителей и убийц»

Морозов Николай Александрович «Повести моей жизни: Мемуары» (вместо Достоевского Ф. М.)

Спиридович Александр Иванович «Записки жандарма» (вместо Чехова А.П.)

Герасимов Александр Васильевич «На лезвии с террористами»

Мстиславский Сергей Дмитриевич «Откровенные рассказы полковника Платова о знакомых и даже родственниках»

Грулев Михаил Владимирович «Записки генерала-еврея»

Краснов Петр Николаевич «На рубеже Китая»

Психическое здоровье указанных авторов и позитивность их мировоззрения несоменны.

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Наименее знаком потребитель с собственно русской литературой. Она возникла в среде кацапов – старообрядцев, сохранилась в торгово-промышленной среде России вплоть до 1930 гг. и существует до сих пор.

Протопоп Авакум «Житие»

Лесков Николай Семенович «Соборяне», «Печерские антики»

Салтыков-Щедрин «История города Глупова»

Сухово-Кобылин Александр Васильевич «Картины прошедшего» (трилогия «Свадьба Кречинского», Дело», «Смерть Тарелкина»)

Варенцов Николай Александрович «Слышанное. Виденное. Передуманное. Пережитое»

Алексей Иванов «Золото бунта»

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Додаток 4

Нинішні навчальні програми штучно виривають літературу з загальнокультурного контексту. Ця форма відчуження має бути подолана чим швидше й раз і назавжди. Разом з літературою (у вузькому сенсі) необхідно викладати дітям пісні, танці, плетіння лаптів та виготовлення бражки на уроках рос.літ., початкову стрілецьку підготовку та основи кавказької кухні на заняттях з укр.літ.

О преподавании лезгинки

Обязательным элементом изучения всех трех русскоязычных литературных традиций является разучивание и исполнение наиболее популярных и массовых литературных призведений – песен и танцев.

Пример соседней и некогда братской нам России убедительно показывает нам опасность ксенофоби и разобщения, порожденных банальной неготовностью выпускников школ жить в реальном обществе – они не умеют танцевать лезгинку и комплексуют! Это же очевидно любому учителю – раз ребенок не умеет танцевать – он зажат, ощущает себя ущербным. Это основа для конфликта, который потом приобретет форму «межнационального».

В условиях многонационального русскоязичного общества преподавание лезгинки – в ее русскоязычном – казачьем варианте должно быть обязательным. Каждый должен знать слова, мелодию и ритм – что бы подпевать и прихлопывать:

http://www.youtube.com/watch?v=sjTGxj_72Y8

«На горе стоял Шамиль, он Богу молился

За свободу, за народ, низко поколнился.

Ой-ся, ты ой-ся, ты меня не бойся,

Я тебя не трону, ты не беспокойся!

Чечен молодой…» – дальше по степени возрастных ограничений и цензуры.

"Дальше Дона не были, видели хохлёночка, на нем брюки галифе, серая шапчёночка.»

http://www.youtube.com/watch?v=Lw1tWUNI2cA&feature=related

В этом народном танце терских казаков четко прослеживается определенный культурный код – послание: «Русский девка увидал – уступи дорога» В смысле: «Мы такие же, только христиане. Будешь быковать, здесь не Россия – зарежем». Соседи это понимали.

Приложение 5

Викладання шансону

Ознайомлення дітей з шансоном слід обмежити піснями мовою оригіналу – ідиш та польською.

Иза Кремер «Чего ты кицечка сердита» - классическое исполнениеhttp://www.youtube.com/watch?v=Bb5CvVkoQrk

Сестры Берри «Шмаровозник» - популярное исполнение той же песни

Койпче папироссен - http://www.youtube.com/watch?v=F9KH8WvETJk

«Центральне везене» - в русском переводе «Таганка»

«Бейгелах» (Бублички) в исполнении сестер Бериhttp://www.youtube.com/watch?v=yAqKkXz5HQQ

Російською слід давати лише пісні, що є значимими для вітчизняної культури

«Кирпичики» http://www.youtube.com/watch?v=RXv8u19BqBs

«С одесского кичмана» - в оригінальній версії, улюбленій тов. Сталіним. «В вапняровской малине…» - суки! В Вапняровской.

Додаток 6

Збірка патріотичних пісень для багатоменшинної країни. Для перегляду та розучування в дитячих садках та молодших класах шкіл.
Слід пояснити, що деякі пісні розучити не вдасться, приклад чому – угорська пісня «Пане капітане» Százados úr, sejehaj.http://www.youtube.com/watch?v=8cpMjVHuqWs&feature=relate



Такі пісні слід награвати неодноразово, щоб діти отримали уявлення за них.


Пісні угорською мовою: 

Don-kanyarban áll egy szomorú fűzfa (мад. Дон сумний, верба схилилась)http://www.youtube.com/watch?v=Hv1hmhK-5JI&feature=related

Пісні румунською мовою:

Сântec de luptã http://www.youtube.com/watch?v=-wfocegmzls (коли цей варіант пісні видасться керівництву Районо «екстремістським», можливо розучувати адаптовану версію)

Treceti Batalioane Romane Carpatii !http://www.youtube.com/watch?v=zDlO1YTEcBc

Польською мовою

О moj rozmarynie rozwijaj sie (http://www.youtube.com/watch?v=ORqBKTpqTZE) – повний текст із звроткою «Дали ми рынграфик з Матка Боска – жебим се не зватпил в снегах под Москва»

Білоруською



«Пагоня» http://www.youtube.com/watch?v=C2oQhTDuRHQ,
«Развітаньне з Радзімай» (Полонез Огінського)


На ідиш 




Россійською



«Брала русская бригада»http://www.youtube.com/watch?v=XmP7UuxXmls,
«Не для меня придёт весна»http://www.youtube.com/watch?v=Kk4RcAwxjQM





Українські патріотичні пісні



Чорними хмарами http://www.youtube.com/watch?v=AzkuzQQyvQY
Хто живий: http://www.youtube.com/watch?v=pROf9eSlt1Q
Марш УНСО
По зчорнілій землі (вибачаємось, що за 20 років незалежності жодне свідоміцьке ракло не спромоглося записати цю пісню):http://www.youtube.com/watch?v=YjqLZA3G7Ok
Буде нам з тобою що згадати:http://www.youtube.com/watch?v=woFAJXouR98


Додаток 7

Викладання вітчизняної пісенної традиції

Гімн Русі - Богородиця

Діти мають вивчити його напамять та на слух. Знати, що наш гімн найдавніший в Європі, та вміти показати на мапі культурні межі Русі.

Лицарські пісні.

Діти мають знати напамять хоча б одну лицарську пісню, рекомендуємо «Їде Вітовт по вулиці». Також мають асоціювати оспівані події з історичними – битвами Русі з Москвою.

Їде Вітовт по вулиці

Лицарство все зійшлося

Битва під Оршею (обидва варіанти)

Козацькі пісні

Лицар Байда


Стрілецькі пісні

«По зчорнілій землі»

«Буде нам з тобою що згадати»

Пісні ОУН-УПА

Марш УНСО


Українська література має викладатися окремо від літератури меншин. Програма готується і незабаром буде опублікована http://104207.bratst00.web.hosting-test.net/ua/poslannya/4540-poslannya-bratstva-do-vikladachiv-literaturi

неділя, 9 вересня 2012 р.

Як убивали в'язнів у тюрмах 1941 року


"Беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", але не всі. Деякi були визнанi занадто страшними".
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
…Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили…
Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
В. Симоненко, 1962 р.
Чомусь ніхто з помітних істориків чи політиків не здогадується дослідити і розповісти нам (наголошую, - не тільки дослідити, але й розповісти) про роль і місце українців у Другій світовій війні, яка розпочалася у вересні 1939 року нападом Німеччини на Польшу?
І чому ми так рідко і байдуже згадуємо цю дату. Мовляв, це там, далеко, у них,  нас воно не стосується?
Хто з українців-командирів чи рядових відзначився при героїчній обороні Варшави? Скільки нас полягло тоді, під час німецько-польської війни? Відсоток же українців у тодішній польській армії був не меншим, ніж у радянській…
А чому ті, хто з усіх політичних боків "єднає" Україну від Ужгорода до Луганська, до цього часу не здогадаються пропіаритися мислію: що фактично ця війна для України розпочалася ще раніше. 15 березня 1939 року регулярні війська Угорщини з благословіння Гітлера вдерлися в Карпатську Українську Державу і по-звірячому її знищили разом з тисячами українських патріотів – не тільки закарпатців.
Це була коротка, кривава, але воістину Вітчизняна війна – у Карпатській Січі воювали й добровольці-галичани, і "східняки" (ті, кому вдалося втекти від голодомору та репресій, ветерани армій УНР тощо).
Ту війну фінансово, інформаційно і т. п. підтримував увесь український (і не тільки) світ. Там були епопейні зразки українскої доблесті, честі, героїзму, лицарства! Яких нам зараз так не вистачає для світла на морально-психологічних маяках, для імунітету від хохляцького жлобства і малоросійської чмошності…
А зараз повернімося до червня 1941 р. Про героїзм радянських воїнів, залишених напризволяще Сталіним та його бездарно-жорстокими полководцями, вже сказано багато. Хай земля буде їм пухом… Історія знає небагато прикладів такого злочинно-байдужого ставлення вождів до своїх воїнів.
Але  історія взагалі не знає аналогів тих сатанинських вчинків, до яких я хочу привернути вашу увагу у цій статті.  
У перші дні війни в умовах масового відступу й поразок агонізуючий більшовицький режим вирішив максимально довершити знищення української еліти чи просто більш-менш свідомого українського "елементу".
 Тіла замордованих, розкладені для упізнання на подвір’ї в’язниці № 1
(по вул. Лонцького), м. Львів. Червень 1941 р.
По всій Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів десятків тисяч тих, кого не встигли знищити "розкуркуленнями", голодоморами чи репресіями.
Назустріч ешелонам з мобілізованими воїнами РА, на Схід, у Сибір і тундру (не на фронт!), йшли десятки ешелонів, набитих тисячами новітніх "врагов народа".
Про це чудово і страшно написано в книзі спогадів київського вченого Михайла Ільяшука "Сталинским курсом", виданій Київським "Меморіалом" на чолі з невтомним Р. Круциком. Обов’язково знайдіть і прочитайте!
В’язнів же західноукраїнських міст (і не тільки – наприклад, Вінниці) та містечок взагалі вирішили "эвакуировать по 1 категории", тобто умертвити. Телефоном в усі обласні та районні каральні органи було передано відповідне розпорядження. У Львівській області воно називалося санкцією Прокурора області від 26 червня 1941 р.
Жаль, що обмеження розмірів інтернет-статті не дозволяють навести всі документальні свідчення катів і жертв. Тому наведу тільки найпоказовіші зі скороченнями:
1.  "Докладная записка
“Об эвакуации тюрем Западных областей СССР”. 
Львовская область
Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к ВМН.
[…] тюрьмами Львовской области было расстреляно 2464 заключенных […]
Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Золочеве – в саду […]
Дрогобычская область
В двух тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведений о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101 заключенных […]
27 июня при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов, на просьбы начальника тюрьмы к руководству Горотдела НКГБ и НКВД оказать ему помощь в зарытии трупов – они ответили категорическим отказом. […]
В тюрьме гор. Самбор – надзиратель Либман при эвакуации застрелился. […] Надзиратель Савкун дезертировал […]
 Один із "розстрільних" списків в’язниці № 4 (Бригідки), м. Львів.
26.06.1941 р.
Станиславская область
Из трех тюрем гор. Станислав (Івано-Франківськ - ІП), Коломия и Печенежино этапировано 1376 заключенных. В тюрьме гор. Станислав осталось – 647 заключенных. В основном из числа обвиняемых за бытовые преступления. Остальные заключенные расстреляны […]
[…] По всем тюрьмам Западных областей УССР только личный состав тюрем приводил приговоры в исполнение и никакой помощи со стороны НКГБ не было оказано.
Начальник тюремного управления НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов (підпис)
2. "…начальником 2-го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ дворкиным, Начальником Тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном дворе около 2000 заключенных(Луцької тюрми – В. Г.) были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены.
Зам. Нач. тюрьмы тов. Лескиным перевезены в Киев […] Нач[альник] тюремного пр[авления] НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов № 85426 28 июня 1941 г."
3. " …Заключенные (тюрми №3 м. Острог – В. Г.)  в количестве 77 человек расстреляны, трупы зарыты […] Зам. нач. тюремного управления НКВД УССР – политрук Демехин.
28 июня 41"
4. "Доношу, что в тюрьме г. Бережаны Тарнопольской обл. осталось 48 з/к, не преданных земле, 20 трупов остались в подвале админ. корпуса тюрьмы не вывезенными и 40 трупов сброшены в реку под мост. В тюрьму г. Тарнополь выброшено 94 з/к з/к. 
Бережани влітку 1941 року 
Выше изложенное получилось вследствие того, что нач. НКГБ тов. Максимов 28.06.41 взял в свое распоряжение 60 з/к, уничтожив их в подвале тюрьмы, а трупы в эту ночь не убрал несмотря на неоднократные напоминания руководства тюрьмы […] 
8.07.41 г. Капитан (підпис)"
Таких звітів сатани знайдено вже чимало. Слід зауважити, що розстріли відбувались і після складення цих звітів. В’язні, про яких у звітах ідеться як про залишених у тюрмах, пізніше також були розстріляні. В останні дні перед утечею тюремників розстріли проводили вже без жодних списків, іноді просто в камерах.
Очевидно, що справжньої кількості замордованих та імен усіх загиблих не довідаємося вже ніколи. Так, немає списків жертв Перемишльської в’язниці (Перемишль тоді був ще українським).
Їх гнали двома пішими етапами на Схід. Один з етапів був оточений німецькими військами і більшість в’язнів розбіглися. Другий, згідно зі свідченнями, – близько 200 осіб, був знищений біля Старого Самбора – конвоїри живими поскидали в’язнів до соляних шахт Саліни.
Встановлено лише 5 імен. Усі списки, які не були втрачені під час відступу "червоних", роками зберігались у центральних архівах КҐБ під грифом "цілком таємно".
Багаторічні дослідження різних джерел дали можливість встановити загальне число жертв в’язничного терору, розгорненого під час відступу більшовиків із Західної України, – понад 22 тис. осіб, із них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині.
Львівське товариство "Пошук" на основі різних джерел склало іменний мартиролог замордованих, який і надалі поповнюється. Результати досліджень "Пошуку" опубліковані у книзі "Західноукраїнська трагедія 1941".
 Ексгумація жертв НКВС 1941 р. на подвір’ї в’язниці № 2
(Замарстинівської), м. Львів. 1991 р.
Події того часу розкривають безпрецедентний за жорстокістю та цинізмом масовий терор, який мав світовий резонанс і був яскраво відображений у тодішній західноукраїнській та європейській пресі.
Після відступу "червоних" мешканці великих і малих міст кидалися до покинутих в’язниць, розбивали двері камер, сподіваючись звільнити ув’язнених. На жаль, живих знаходили рідко.
Повсюдно люди натрапляли на свіжо закопані ями, замуровані підвали, казани зі звареними нещасними, а також на гори мертвих понівечених тіл, залишених на території в’язниць. Знищення в’язнів супроводжувалося нечуваними тортурами. Про це свідчать очевидці тих кривавих злочинів.
Відразу зауважу для особливо вразливих читачів: деталі цих свідчень не тільки малоестетичні, але й важкоймовірні для тих, хто вперше читає чи чує про них. Може, і для автора. Якби він сам не чув їх від багатьох свідків, у правдивості яких не доводилося сумніватися.  Ось деякі свідчення, що їх зібрало товариство "Пошук".
Може, хоч цей шок, ці замежеві жахи нарешті струсонуть байдужу совкову свідомість ментальних рабів постгеноцидного українського суспільства?:
СВІДЧЕННЯ ІВАНА ЧАПЛІ
Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.
"У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто… Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха.
По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВД (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії).
Був заарештований голова товариства “Рідна школа”  селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.
Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл.
Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Підбузького УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича.
 Дослідження масового поховання у м. Володимир-Волинському. 1997 р.
Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в’язні їдуть на роботу.
За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі “Остислав’я” машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […]  На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. […]
Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 людей. […]  Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими.
Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.
Коли більшовики потікали перед німецьким військом, люди пішли в “Остислав’я” і знайшли там, вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою.
Отакими нелюдами були наші “визволителі”. За що мордували вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюбного народу".
СПОГАДИ ІВАНА КІНДРАТА
Народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США.
"У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД.
Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат.
Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах.
З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок.
На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах – двi монашки, з тими органами в ротi.
Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – в порядному вуличному одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.
 Дослідження масового поховання поблизу Івано-Франківська. Дем’янів Лаз. 1989 р.
З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: “Да здравствует свободная Россия”. Жертва – майор радянської авiацiї.
До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей – кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступнiй камерi – двi дуже молодi i навiть посмертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку – свiжi плями розлитого мозку.
Ще один вияв звiрства – повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас – починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилізуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно.
[…] Потрапляю у більше приміщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовірно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi – рани з дивними дiрами. Нараз з дір вилазять один за одним кiлька щурiв. Це – один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів.
Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.
У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священика i монашку у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городi коло рiдної хати".
СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА
Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської
області.
"Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами.
На просторому подвiр’ї було пусто. […] Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також жмут дроту в статевому органi. […]
 Дем’янів Лаз. Черепи на одежі закатованих
На весь обсяг першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. […]
Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима, задушених парою – мiшечки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також".
СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА
Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської
областi 1930 р.
"Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах.
З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах.
Залитi кров’ю камери i коридори. Кривава стежка вела на подвiр’я. Там вже лежали рядами винесенi тiла, з обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. Липневої спеки стояв страшний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття.
Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використовував як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось вже прикрив ковдрою їх голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку – язик вирвано.
Вище зап’ястя – наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забита пляшка. Ще двоє дiвчат iз Нараєва були замордованi у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшні слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi голови.
Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навколо в’язницi ревiли двигуни тракторiв, якi не могли повнiстю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рiдних в основному по одежi.
Довго ще виловлювали тiла i з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи виловлювали i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано у iнших навколишнiх селах.
 Розкопки в Дем’яновому Лазі. Кляп у роті черепа жертви
Нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тіла ще трьох, засуджених до страти, вiдшукали пiзнiше, восени, у закиданiй камiнням ямi бiля Бережанського лiсу. У одного з них, Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чотирьох так i не знайшли. 15 iз 19 замордованих полiтв’язнiв села були вiком до 23 рокiв".
А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця "розповідь розстріляного" містить унікальні "кадри" моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків – одиниці. Бо інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.
СВІДЧЕННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА
Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської
області.
"Був червень 1941 р. До камери приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, коло шостої години, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!” А ми йому говоримо: “То відімкни нам двері і випусти!”
Він відповів, що не має ключів, бо їх забрали з собою енкаведисти. “Можу вам подати хіба якусь штабу, рятуйтеся!” Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати ґрати та втікати через вікно.
З нами сидів арештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: “Люди добрі, то так не можна. Ану ж це підступ з їх боку й вони повернуться ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як вернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас, певно, забрали, як закладників, а таких ніхто не мав права стріляти. Тож без суду навіть большевики не мають права карати – я якийсь адвокат і знав їх кодекс!” (Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини – В. Г.) Так ми чекали. Енкаведисти повернулися через дві години. […]  
Повернувшись, вони викликали арештованих поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели.
Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш, бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!” Ті лиш сміялися, а один сказав: “Нічево, ето точно, как зуб вирвать: болит – раз и по всьом!” Потім чути було з пивниці лиш постріли.
Дем'янів Лаз. Черепи закатованих, підготовлені до експертизи
Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів ішла на “дижурку”, правдоподібно пити горілку, бо, як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене до пивниці. Уже за порогом темної пивниці ті два, що вели мене під пахви, пустили, і в тій хвилині поклав на моє плече руку задній.
В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку і мені здавалося, що навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!
І, як нині пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний, я не знав. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав, що мене розстрілювали.
Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. В роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув із себе. То був труп розстріляного біберецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знав большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі трупів ще харчав. […]"
 Дем’янів Лаз. Жіночі коси, вийняті з другої могили з черепами
На жаль, багато інших свідчень і документів доведеться вивести за межі статті. Але на завершення я поділюся з вами вічною тугою багатьох своїх односельчан, яку вони відкрили колись моїй матері-харків’янці.
У 30-ті роки молодь села Голинь Калуського району Івано-Франківської обл., як і у всій Західній Україні, марила волею. Це була особлива віра, мрія, фактор честі, стрижень моралі людини і спільноти.
Найкращі пішли в підпільну ОУН. Поміркованіші просто зачитувалися українською літературою, історією і т. п.
Великий гурт голинської молоді став активістом "Просвіти" - ставили українські п’єси, читали вірші, створили хор… Діяла сильна футбольна команда.
 Дем’янів Лаз. Дірчастий перелом склепіння черепа квадратної форми. Чотирикутні багнети були лише в Червоній армії
І ось після "визволення" 1939 року в один день чотирнадцять молодих голинян зникли безвісти. Хтось дізнався, що їх забрало НКВД. Але тільки з початком війни 1941 р. родичі зниклих змогли відвідати їх в Івано-Франківській (тоді Станіславській) тюрмі – знайти тіла.
Кров була всюди. Було саме так, як в наведених вище свідченнях. Довго шукали рідні тіла з-поміж сотень трупів. Їх знайшли в одній з катівень тієї тюрми. Я запам’ятав опис тіла одного юнака, який ось-ось мав одружуватися зі своєю красунею-дівчиною.
Так от, його тіло було розіп’яте-прибите цвяхами до стіни. А в розірваному животі … лежала голова його коханої…
Все!!! Вривайтеся земле і небо у рокіт страждань моїх. Живем не лишень за себе – ми мусимо жити й за них. Це Василь Симоненко. Йому, до речі, імпер-кати дозволили дожити до неповних 29-ти. "Уж больно он любил Украину"…
У статті використано матеріали Центру досліджень визвольного руху, Музею совєцької окупації, Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса, товариства "Пошук", яким автор безмежно вдячний за святу роботу.


Володимир Гонський
Бард, публіцист (Київ)

понеділок, 3 вересня 2012 р.

Дмитро Корчинський. ІЛЮЗІЇ


Мої безпосередні попередники – Мойсей, Єзекіїль, св. Павло, Франциск, Чемберлен, Шпенглер і Шухевич – провіщали перед глухими, а мені доводиться – перед простими. Їхня авдиторія не бажала нічого знати, а моя – вважає, що і без мене знає все краще за всіх.
Св. Іван гадав, що всього спасеться 144000. Він погарячкував. Але якщо це правда, то 143000 з них – це люди до 1939 року народження. Перед останніми днями антихристу не доведеться нікого обдурювати. Він цілком відповідатиме тим уявленням, які більшість "християн" мають за Христа.

Цілком усвідомлюючи марність просвітництва, наважуся зробити кілька зауважень щодо деяких найпопулярніших ілюзій нинішнього політичного сезону.

Ілюзія 1. Нібито Янукович, Азаров, Литвин та інші національні лідери погані.
Це не так: вони нормальні. Такі самі, як ми всі. Їм просто поталанило. Чи має Янукович відмовлятися на нашу користь від того, що саме пливе до рук? От, наприклад, від якої суми, читачу, ви згодилися б відмовитися заради мене?

На Литвина гніваються ті українці, які не захотіли проявляти героїзму, але очікували на героїзм Литвина. Він доволі довго чекав, хотів подивитися на те, що ми з вами зробимо з Ківаловим і Колєсніченком. Ми побоялися. І Литвин побоявся не підписувати далі.
Йому може закидати Віталій Запорожець, який стріляв, можуть «патріотівці», які били, може нещодавно ув‘язнений Віталій Грузинов, який «чинив опір», але яке право сварити Литвина мають всі ці інтернет-файтери?

Якщо вони (януковичі) – це ми, то їх більше, ніж нас. У зв‘язку з цим непогано було б, щоб боротьба проти них супроводжувалася боротьбою з собою. Убий Азарова в серці своєму – висловилася б із цього приводу біблійна людина.

Ілюзія 2. Буцімто головне – це виборчі перегони, тобто те, що ДО виборів, а не те, що ПІСЛЯ.

Насправді, перед українським суспільством 2 завдання: обрання якомога більш демократичної Верховної Ради та якомога швидший її розпуск. Отже, одночасно треба обрати депутатів (Яценюк каже, що нам навіщось потрібні якісь депутати і я чомусь йому вірю) і голів страйкових комітетів. Я хотів би бути головою страйкового комітету бульвару Шевченка. Голосуйте за мене, і коли надійде час скакати на ворога, наші тачанки будуть запряжені волами!

Ілюзія 3. Буцімто прийняття російської мови в якості регіональної – це перемога «Русского міра».

Язик сам по собі – ніщо! Треба впроваджувати російську культуру цілком, а не по частинах! Якщо громадянин вимагає освіти чи діловодства рос.мовою, а сам при цьому у госдепівських джинсах – то він саботажник, а не рускоязичник (бо інакше які в нього причини ускладнювати життя держ.органів?)

Законодавчо впровадити дрескод росіянина!  Косоворотка, лапті, або валянки, балалайка, борода, курна ізба. Інакше, яка з них нацменшина! Ортодокси в Ізраїлі за свій особливий статус не миються, тягають талеси і пейси – їх відрізниш одразу. Русскіє в Україні, як завжди хочуть проїхатися на шару. Хай спочатку доведуть свою російськість!

Якщо воно каже, що русскій, а сам без балалайки, сміливо посилайте його туди, звідки він виліз – в Кострому.

Ілюзія 4. Буцімто українцям європеїзуватися не важче, ніж румунам. Нажаль, це не так.
Від часів Солона та Лікурга європейська правова, соціальна традиція не переривалася ніколи. Чемберлен нагадує нам: римська імперія (у своїх правових та організаційних формах) існувала до 6 серпня 1806 року, а найдавніша римська посада, яку посідав уже Нума Помпілій – понтифікс максимус – існує й нині. Це титул римського Папи.

Секрет Європи – у безперервності традиції. Саме цього нас, українців, позбавили наші історичні вороги. Наша традиція переривалася багатократно.

Вражає те, що в Європі, незважаючи на зусилля англо-американської авіації, зберігається все. На відміну від нас, де не зберігається нічого.

Якось я пережив культурний шок, коли потрапив до арсеналу невеликого австрійського міста Ґрац. Цей арсенал – п‘ять поверхів складів зброї та амуніції – був сформований у шістнадцятому-сімнадцятому століттях. Тисячі шоломів, штабелі алебард, нескінченні завали ґнотових рушниць, обладунків для вершників та піхоти, запаси кременів для пістолів, дерев‘яні кілки для наметів… можна за півдня спорядити полк і відсилати на Османський фронт.

Чому все це не було переплавлене у вісімнадцятому столітті, не розкрадене у дев‘ятнадцятому, не розпродане у двадцятому? Бо це – Європа.

Підіть знайдіть в українських зібраннях десяток гайдамацьких списів. Жалюгідні рештки нашої історичної спадщини – рештки української Європи – донищуються щороку.

Ілюзія 5. Буцімто Україна здатна споживати московські енергоносії не споживаючи московщини.

Якось у невеличкій веселій компанії я мандрував з Кувейту до Іраку. Тривала війна, з першого разу проїхати не вдалося, тож довелося потикатися по різних пропускних пунктах, завдяки чому я мав нагоду добре роздивитися облаштування кордону. Кордон являє собою вал, метрів з десять заввишки, через кожні сто метрів на ньому обладнана позиція крупнокаліберного кулемету, під валом – рів, заповнений солонуватою водою. Позаду валу – ланцюжок поліцейських дільниць (раптом хто прорветься!)

І іракці, і кувейтці – брати, Ірак вважає, що Кувейт – це ісконна іракська частина, Кувейт з цим навіть десь погоджується, саме тому і ставиться до кордону серйозно.
Треба постановити якнайшвидше і раз і назавжди, що Україні окрім братерської любові більше нічого на потрібно від Московії, ні енергоносіїв, ні товарообміну, ні транзиту, нічого. Тому Карпати мають бути пересунуті з західного кордону на східний, і замість кулеметів розставлені гармати. Всіх, хто прагне відвідати Московію, треба вільно випускати, але зворотньо вже не впускати. Тоді у нас з'являється шанс. Саме облаштування східного кордону має бути центровим пунктом програми опозиції. Кажуть, Путін не любить Україну. Справжня біда станеться тоді, коли він нас полюбить.

Я знаю, як можна було б завдати нищівний удар ісламу. Перетворити РПЦ на РМЦ (російську мусульманську церкву), а московський патріархат на московський муфтіят.  Гарантую, що в короткий термін чеченці зречуться ісламу й попросяться до калмиків у буддизм, Іранські аятоли стануть равінами, саудіти євангелізуються.

Гадаю, свого часу Золота Орда розвалилася саме тому, що московський улус настільки перейнявся ординськими ідеалами, що вони одразу остогидли монголам. Навіть у мене – православного русича – русскоє православіє зуміло викликати палку любов до католицизму й стійку асоціацію до слова Русь – усрусь.

Ілюзія 6. Буцімто мітинги та інші легальні протестні акції функціонально відрізняються від мастурбації.

Так ось, не існує ефективних легальних способів проявити любов до своєї нації. Ефективний патріот – це анонімний патріот. Націоналізм негайно має взяти на озброєння євангельські принципи, аби "права рука не знала, що робить ліва". Хоча, з другого боку, досвідчені люди кажуть, що мастурбація – найкращий захист від СНІДу, а легальний протест не дратує тих, проти кого спрямований. У цивілізованих країнах вважають, що мета кожної акції – завдання бодай найменших збитків ворогові, а не самореклама. Проте, я не раджу нашій активній молоді вдаватися до будь-яких протизаконних вчинків, адже нам досі не вдалося нормально забезпечити передачами та адвокатами навіть тих небагатьох патріотів, які вже сидять.
Втім, якщо ми не в стані зробити нічого доброго, то, принаймні, можемо не робити відвертих дурниць. Ось приклад таких дурниць.

В Московії відьом, які блюзнірствували біля вівтаря, ментам здала церква. В Україні на ексгібіціоністок, які спиляли хреста, заяву до міліції накатала ОУН.

В Московії це зрозуміло, їхній клір належить до сусіднього з МВС відомства. Натомість в Україні, де за словами тієї ж таки ОУН діє режим внутрішньої окупації, звертатися по допомогу до окупантів є трохи дивним.

Деякі речі, такі як виконання подружнього обов‘язку, помста, виховання дітей, не варто передоручати правоохоронним органам.

Й нарешті:
Ілюзія 7. Буцімто є можливим побороти суспільні ілюзії.

Немає слів…

Джерело: Братство