Ілля Рєпін "Не чекали"

"Талант-шоу на телебаченні - це політичний інструмент зомбування українців"- сестри Тельнюк

"Talent shows on television are a political tool for zombifying Ukrainians" - Telniuk sisters

Сестри співачки Галина і Леся Тельнюк заявляють, що бездарні талант-шоу по телебаченню, це не лише бізнесовий, а й політичний ідеологічний проект. Співачки стверджуюсь, що в такий спосіб цілеспрямовано понижують рівень культури українців, які звикли сприймати весь сурогат, який їм показують з екранів телевізорів.

"Ці шоу - це перш за все політична річ. У Радянському Союзі було завдання лікбезу: навчити читати, але не вчитуватися. Що роблять ці шоу - вони закривають людям можливість і навіть притомну думку того, що щось можна шукати: вам все знайшли, ось полиця з книжками, яку треба читати" - говорить Галина Тельнюк.

"Додайте великий набір безкінечно гастролюючих російських попсових музикантів. Українських музикантів просто ніде нема. Їх позаганяли в якісь клуби. Це їхнє місце щонайбільше. А от до залів їм і дороги немає. - каже Леся Тельнюк. - До цього, як до випадкової речі, ставитись не можна. Це абсолютно свідоме культурне нищення населення, для того, щоб українців зазомбувати непотребом. Якщо люди почнуть слухати нормальну музику та свідомо ідентифікувати себе й інакше мислити, та вони ж розправлять плечі і будуть непридатними до того, щоб ними легко керувала та маніпулювала влада. Будуть знати, за що голосувати".

Галина розповідає, що в 1991 році їхній дует агітували переїхати і творити в Москву. Пояснювали: в Україні їм нічого не світить, тому що музичний ринок тут уже розподілений під сферами впливу московських продюсерів.

"Пропонували нам залишитися в Москві і казали: "Девочки, вас там сьедят с вашим украинским языком. Вы ничего там не добьетесь. Там все уже поделено". Вони нам показували на карті, як поділена на музичні сектори Україна і який власник у Москві яким сектором керує. Я думала, що ця людина з об'єднання "Квінта" все вигадала і лякає мене в цій машині "Вольво". А вони дійсно вирішують, що кому робити на цій території - кого крутити, який канал закривати, який не закривати. Я дивувалася: "І Київ входить у цю систему?" - "Да ваш Киев в первую очередь", - махав він рукою. Їм були цікаві не тільки ми. Вони тоді до багатьох підкочували лише з одним розрахунком, дивилися як на матеріал, куди можна припасувати цю шпульку: а раптом піде, і вони "слупят бабла".

Можливість стати зіркою на талант-шоу - лише ілюзія, каже Галя Тельнюк:

"Це один із факторів обману населення - що може вийти будь-який фрік і стати зіркою. Насправді це все не так. За цим сидить контора величезна професіоналів і звуку і образу. До цього шлях зовсім виявляється інший. Не з корабля на бал. А навпаки - ти цей корабель збудувати ще повинен, і цей бал. Мій син з 4 років грає на скрипці. Зараз йому 16. Це людина, яка професійно цим займається. І поруч з ним його ровесники, які на три дні стають зіркою. А в них враження, що стають зіркою на все життя. Викривлюються дзеркала. Люди коли споглядають історії Попелюшок, реально заливаються сльозами біля блакитних екранів. Вони реально в це вірять. Всі люди, які професійні займаються музикою й акторством, зараз нікому не потрібні фактично через появу цих шоу".

"Люди думають, що якщо великого артиста нема в телевізорі, значить, він помер. А він не помер. Він творити від цього не перестав. Просто спрацьовує дебільна залежність від телевізора. Село тільки цим і живе. Люди не мають замінника. Їхні справжні традиції підмінюють цим сурогатом. Вони думають, що спів бабусь - це не цікаво, і не розуміють, що це і є той базис, на якому вони можуть розвивати культуру свою і своїх дітей", - додає Леся.

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Послання Братства до викладачів літератури

Масоны

Шановні колеги. 

Ми вправляємося в одному євангельському спорті – кидаємо перли свиням з поганим апетитом. Хіба що Ви – в професійній лізі. А ми – як аматори.

Ми бажаємо:

1. полегшити вашу працю за ті самі гроші.

2. захистити наших майбутніх онуків та дітей наших учнів, від тієї маячні, що вас примушують впарювати їм в робочий час за наші батьківські гроші. 

Культура, як і вино, має свій вік: її споживають лише частково, рештками, що не скисли на оцет, насолоджуються поціновувачі. Більшість задовольняється етикетками.

Є безсенсовим навязувати не фахівцям твори, споживання яких вимагає спеціальних згань за культуру доби та середовища, що в них вони постали. Отже:

Предметом викладання на уроках літератури – відразу після казок (в тому числі – за кохання), мають стати спогади. Це геніальне рішення дозволить викладати та споживати не виссаті з пальця алюзії, що їх алюзивність давно не очевидна, але покликані життям (!) рефлексії людей певної доби – вповні для споживача зрозумілі. Позаяк життя в своїх базових проявах не змінюється – окрім сталого зростання добробуту. Люди, як створіння Божі, позбавленні здатності «вдосконалюватися» та «розвиватися». «Одіссея», коли сприйняти її як quasi-мемуари, зрозуміліша за «Іліаду» з усім її патосом (Навіть, ви – дипломовані, навчаєте, буцім-то герой «Іліади» Ахіл, а насправді ж – Гектор…Вже не кажу, що ви неспроможні пояснити учням те, що греки не знали минулого часу дієслова – події «Іліади» це не «колись», а «десь» та «зараз». «Пой (нє «пєла»!), богіня про гнєв Ахіллєса»… Визнаю, що мені й самому це важко второпати. Книга Еклезіаста та Піснь Пісень зрозуміліші за Книгу Левітів, повірте на слово – я читав усі три. (Укладач).

Також, викладання літератури не має загрожувати психічному здровю дітей, підлітків та юнацтва. Хрестоматійна російська література є тривожно невротичною і провокує в учнях розвиток підліткових неврозів. Проза Достоєвського – пише британський мистецтвознавець – витримана в тональності сварки двох гомосексуалістів. Натомість існує інша література, написана психічно здоровими людьми, яка і має викладатися психічно здоровим дітям. Ці літератори мали громадянську позицію і досягли певного життєвого успіху: Краснов був повішений, Бабель - розстріляний.

Відповідно до цього know-how ми маємо переформатувати викладання літератури. Сподіваємося на Вашу допомогу. Кількість годин викладання має бути зменшена вдвічі – за ті самі гроші!!! Коли не платять більше – слід працювати менше.

Додатки:

1. Литература на русском языке

Методические указания Братства для учителей школ с русским языком преподавания.

Следует отказаться от практики преподавания некой общей и даже «единой» «русской литературы». Параллельно существуют как минимум три литературные традиции на русском языке. Их следует вычленить.

Основной признана литература русскоязычная – преимущественно советского периода. Она создана в основном евреями, проживавшими на территории б. Российской империи.

Рекомендуются для изучения:

Жаботинский Владимир (Зеев) Евгеньевич «Наброски без заглавия» или «Русская ласка» Это знаковое литературоведческое произведение посвященное Гоголю, следует изучать для понимания феномена русскоязычия.

Бабель Исаак Эммануилович «Конармия»

Ильф Илья Арнольдович (Иехи́ел-Лейб Арьевич Фа́йнзильберг) Петров Евгений (Катаев Евге́ний Петро́вич) «Двенадцать стульев», «Золотой теленок»

Мандельштам Осип Эмильевич – переводы оГюста Барбье, эпиграмма на товарища Сталина («Мы живем под. собою не чуя страны…», 1930—1934 — интерес к экспериментальным размерам сохраняется (дольник, тактовик, пятисложник, свободный стих — 25 %), но вспыхивает бурное увлечение трехсложниками (40 %). Ямба −30 %.)

(від укладачів: Володимир Маяковський-Павленко та Едуард Багрицький-Дзюбан включені до курсу української літератури)

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Второе место занимает литература москалей (московитов, имперская) – преимущественно периода Российской империи. Предметом изучения данной литературы является исследование трансформации сознания в период от антинациональной империи Петра Алексеевича через наднациональную империю Александра Павловича до попытки создания национального государства в царствование Государя императора Александра Александровича и последующее царствование. Изучение источников выявляет кризис сознания и объективную невозможность создания «русского» государства в пределах Империи. Эта попытка завершилась гибелью русских как политической нации. На смену им пришли евреи, создавшие «советского человека» - совка (см. выше).

Из соображений культурной актуальности и значимости следует знакомить учащихся лишь с авторами, творчество которых способно вызвать живые – первичные, а не выдуманные – вторичные, ассоциации у потребителей информационного продукта.

Рекомендуются для изучения

Куракин Борис Иванович «Архив князя Куракина»

Дурова Надежда Андреевна – «Записки» («Записки кавалерист-девицы») в полном тексте – не в цитатах!

Лермонтов Михаил Юрьевич - поэзия о Кавказе

Фон Торнау Теодор Теодорович «Воспоминания кавказского офицера»

Толстой Николай Николаевич «Пластун» (примечание авторов - вместо Толстого Л. Н.)

Алабин Петр Владимирович ««Четыре войны (Походные записки. 1849, 1853, 1855—1856, 1877—1878)»

Путилин Иван Дмитриевич «Сорок лет среди грабителей и убийц»

Морозов Николай Александрович «Повести моей жизни: Мемуары» (вместо Достоевского Ф. М.)

Спиридович Александр Иванович «Записки жандарма» (вместо Чехова А.П.)

Герасимов Александр Васильевич «На лезвии с террористами»

Мстиславский Сергей Дмитриевич «Откровенные рассказы полковника Платова о знакомых и даже родственниках»

Грулев Михаил Владимирович «Записки генерала-еврея»

Краснов Петр Николаевич «На рубеже Китая»

Психическое здоровье указанных авторов и позитивность их мировоззрения несоменны.

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Наименее знаком потребитель с собственно русской литературой. Она возникла в среде кацапов – старообрядцев, сохранилась в торгово-промышленной среде России вплоть до 1930 гг. и существует до сих пор.

Протопоп Авакум «Житие»

Лесков Николай Семенович «Соборяне», «Печерские антики»

Салтыков-Щедрин «История города Глупова»

Сухово-Кобылин Александр Васильевич «Картины прошедшего» (трилогия «Свадьба Кречинского», Дело», «Смерть Тарелкина»)

Варенцов Николай Александрович «Слышанное. Виденное. Передуманное. Пережитое»

Алексей Иванов «Золото бунта»

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Додаток 4

Нинішні навчальні програми штучно виривають літературу з загальнокультурного контексту. Ця форма відчуження має бути подолана чим швидше й раз і назавжди. Разом з літературою (у вузькому сенсі) необхідно викладати дітям пісні, танці, плетіння лаптів та виготовлення бражки на уроках рос.літ., початкову стрілецьку підготовку та основи кавказької кухні на заняттях з укр.літ.

О преподавании лезгинки

Обязательным элементом изучения всех трех русскоязычных литературных традиций является разучивание и исполнение наиболее популярных и массовых литературных призведений – песен и танцев.

Пример соседней и некогда братской нам России убедительно показывает нам опасность ксенофоби и разобщения, порожденных банальной неготовностью выпускников школ жить в реальном обществе – они не умеют танцевать лезгинку и комплексуют! Это же очевидно любому учителю – раз ребенок не умеет танцевать – он зажат, ощущает себя ущербным. Это основа для конфликта, который потом приобретет форму «межнационального».

В условиях многонационального русскоязичного общества преподавание лезгинки – в ее русскоязычном – казачьем варианте должно быть обязательным. Каждый должен знать слова, мелодию и ритм – что бы подпевать и прихлопывать:

http://www.youtube.com/watch?v=sjTGxj_72Y8

«На горе стоял Шамиль, он Богу молился

За свободу, за народ, низко поколнился.

Ой-ся, ты ой-ся, ты меня не бойся,

Я тебя не трону, ты не беспокойся!

Чечен молодой…» – дальше по степени возрастных ограничений и цензуры.

"Дальше Дона не были, видели хохлёночка, на нем брюки галифе, серая шапчёночка.»

http://www.youtube.com/watch?v=Lw1tWUNI2cA&feature=related

В этом народном танце терских казаков четко прослеживается определенный культурный код – послание: «Русский девка увидал – уступи дорога» В смысле: «Мы такие же, только христиане. Будешь быковать, здесь не Россия – зарежем». Соседи это понимали.

Приложение 5

Викладання шансону

Ознайомлення дітей з шансоном слід обмежити піснями мовою оригіналу – ідиш та польською.

Иза Кремер «Чего ты кицечка сердита» - классическое исполнениеhttp://www.youtube.com/watch?v=Bb5CvVkoQrk

Сестры Берри «Шмаровозник» - популярное исполнение той же песни

Койпче папироссен - http://www.youtube.com/watch?v=F9KH8WvETJk

«Центральне везене» - в русском переводе «Таганка»

«Бейгелах» (Бублички) в исполнении сестер Бериhttp://www.youtube.com/watch?v=yAqKkXz5HQQ

Російською слід давати лише пісні, що є значимими для вітчизняної культури

«Кирпичики» http://www.youtube.com/watch?v=RXv8u19BqBs

«С одесского кичмана» - в оригінальній версії, улюбленій тов. Сталіним. «В вапняровской малине…» - суки! В Вапняровской.

Додаток 6

Збірка патріотичних пісень для багатоменшинної країни. Для перегляду та розучування в дитячих садках та молодших класах шкіл.
Слід пояснити, що деякі пісні розучити не вдасться, приклад чому – угорська пісня «Пане капітане» Százados úr, sejehaj.http://www.youtube.com/watch?v=8cpMjVHuqWs&feature=relate

Такі пісні слід награвати неодноразово, щоб діти отримали уявлення за них.

Пісні угорською мовою: 

Don-kanyarban áll egy szomorú fűzfa (мад. Дон сумний, верба схилилась)http://www.youtube.com/watch?v=Hv1hmhK-5JI&feature=related

Пісні румунською мовою:

Сântec de luptã http://www.youtube.com/watch?v=-wfocegmzls (коли цей варіант пісні видасться керівництву Районо «екстремістським», можливо розучувати адаптовану версію)

Treceti Batalioane Romane Carpatii !http://www.youtube.com/watch?v=zDlO1YTEcBc

Польською мовою

О moj rozmarynie rozwijaj sie (http://www.youtube.com/watch?v=ORqBKTpqTZE) – повний текст із звроткою «Дали ми рынграфик з Матка Боска – жебим се не зватпил в снегах под Москва»

Білоруською

«Пагоня» http://www.youtube.com/watch?v=C2oQhTDuRHQ,
«Развітаньне з Радзімай» (Полонез Огінського)

На ідиш 

Stil di Nakht http://www.youtube.com/watch?v=D_915bYVoLw.

Россійською

«Брала русская бригада»http://www.youtube.com/watch?v=XmP7UuxXmls,
«Не для меня придёт весна»http://www.youtube.com/watch?v=Kk4RcAwxjQM

Українські патріотичні пісні

Чорними хмарами http://www.youtube.com/watch?v=AzkuzQQyvQY
Хто живий: http://www.youtube.com/watch?v=pROf9eSlt1Q
Марш УНСО
По зчорнілій землі (вибачаємось, що за 20 років незалежності жодне свідоміцьке ракло не спромоглося записати цю пісню):http://www.youtube.com/watch?v=YjqLZA3G7Ok
Буде нам з тобою що згадати:http://www.youtube.com/watch?v=woFAJXouR98

Додаток 7

Викладання вітчизняної пісенної традиції

Гімн Русі - Богородиця

Діти мають вивчити його напамять та на слух. Знати, що наш гімн найдавніший в Європі, та вміти показати на мапі культурні межі Русі.

Лицарські пісні.

Діти мають знати напамять хоча б одну лицарську пісню, рекомендуємо «Їде Вітовт по вулиці». Також мають асоціювати оспівані події з історичними – битвами Русі з Москвою.

Їде Вітовт по вулиці

Лицарство все зійшлося

Битва під Оршею (обидва варіанти)

Козацькі пісні

Лицар Байда


Стрілецькі пісні

«По зчорнілій землі»

«Буде нам з тобою що згадати»

Пісні ОУН-УПА

Марш УНСО


Українська література має викладатися окремо від літератури меншин. Програма готується і незабаром буде опублікована http://104207.bratst00.web.hosting-test.net/ua/poslannya/4540-poslannya-bratstva-do-vikladachiv-literaturi

Дмитро Корчинський. ІЛЮЗІЇ

Мої безпосередні попередники – Мойсей, Єзекіїль, св. Павло, Франциск, Чемберлен, Шпенглер і Шухевич – провіщали перед глухими, а мені доводиться – перед простими. Їхня авдиторія не бажала нічого знати, а моя – вважає, що і без мене знає все краще за всіх.

Св. Іван гадав, що всього спасеться 144000. Він погарячкував. Але якщо це правда, то 143000 з них – це люди до 1939 року народження. Перед останніми днями антихристу не доведеться нікого обдурювати. Він цілком відповідатиме тим уявленням, які більшість "християн" мають за Христа.

Цілком усвідомлюючи марність просвітництва, наважуся зробити кілька зауважень щодо деяких найпопулярніших ілюзій нинішнього політичного сезону.

Ілюзія 1. Нібито Янукович, Азаров, Литвин та інші національні лідери погані.

Це не так: вони нормальні. Такі самі, як ми всі. Їм просто поталанило. Чи має Янукович відмовлятися на нашу користь від того, що саме пливе до рук? От, наприклад, від якої суми, читачу, ви згодилися б відмовитися заради мене?

На Литвина гніваються ті українці, які не захотіли проявляти героїзму, але очікували на героїзм Литвина. Він доволі довго чекав, хотів подивитися на те, що ми з вами зробимо з Ківаловим і Колєсніченком. Ми побоялися. І Литвин побоявся не підписувати далі.

Йому може закидати Віталій Запорожець, який стріляв, можуть «патріотівці», які били, може нещодавно ув‘язнений Віталій Грузинов, який «чинив опір», але яке право сварити Литвина мають всі ці інтернет-файтери?

Якщо вони (януковичі) – це ми, то їх більше, ніж нас. У зв‘язку з цим непогано було б, щоб боротьба проти них супроводжувалася боротьбою з собою. Убий Азарова в серці своєму – висловилася б із цього приводу біблійна людина.

Ілюзія 2. Буцімто головне – це виборчі перегони, тобто те, що ДО виборів, а не те, що ПІСЛЯ.

Насправді, перед українським суспільством 2 завдання: обрання якомога більш демократичної Верховної Ради та якомога швидший її розпуск. Отже, одночасно треба обрати депутатів (Яценюк каже, що нам навіщось потрібні якісь депутати і я чомусь йому вірю) і голів страйкових комітетів. Я хотів би бути головою страйкового комітету бульвару Шевченка. Голосуйте за мене, і коли надійде час скакати на ворога, наші тачанки будуть запряжені волами!

Ілюзія 3. Буцімто прийняття російської мови в якості регіональної – це перемога «Русского міра».

Язик сам по собі – ніщо! Треба впроваджувати російську культуру цілком, а не по частинах! Якщо громадянин вимагає освіти чи діловодства рос.мовою, а сам при цьому у госдепівських джинсах – то він саботажник, а не рускоязичник (бо інакше які в нього причини ускладнювати життя держ.органів?)

Законодавчо впровадити дрескод росіянина!  Косоворотка, лапті, або валянки, балалайка, борода, курна ізба. Інакше, яка з них нацменшина! Ортодокси в Ізраїлі за свій особливий статус не миються, тягають талеси і пейси – їх відрізниш одразу. Русскіє в Україні, як завжди хочуть проїхатися на шару. Хай спочатку доведуть свою російськість!

Якщо воно каже, що русскій, а сам без балалайки, сміливо посилайте його туди, звідки він виліз – в Кострому.

Ілюзія 4. Буцімто українцям європеїзуватися не важче, ніж румунам. Нажаль, це не так.

Від часів Солона та Лікурга європейська правова, соціальна традиція не переривалася ніколи. Чемберлен нагадує нам: римська імперія (у своїх правових та організаційних формах) існувала до 6 серпня 1806 року, а найдавніша римська посада, яку посідав уже Нума Помпілій – понтифікс максимус – існує й нині. Це титул римського Папи.

Секрет Європи – у безперервності традиції. Саме цього нас, українців, позбавили наші історичні вороги. Наша традиція переривалася багатократно.

Вражає те, що в Європі, незважаючи на зусилля англо-американської авіації, зберігається все. На відміну від нас, де не зберігається нічого.

Якось я пережив культурний шок, коли потрапив до арсеналу невеликого австрійського міста Ґрац. Цей арсенал – п‘ять поверхів складів зброї та амуніції – був сформований у шістнадцятому-сімнадцятому століттях. Тисячі шоломів, штабелі алебард, нескінченні завали ґнотових рушниць, обладунків для вершників та піхоти, запаси кременів для пістолів, дерев‘яні кілки для наметів… можна за півдня спорядити полк і відсилати на Османський фронт.

Чому все це не було переплавлене у вісімнадцятому столітті, не розкрадене у дев‘ятнадцятому, не розпродане у двадцятому? Бо це – Європа.

Підіть знайдіть в українських зібраннях десяток гайдамацьких списів. Жалюгідні рештки нашої історичної спадщини – рештки української Європи – донищуються щороку.

Ілюзія 5. Буцімто Україна здатна споживати московські енергоносії не споживаючи московщини.

Якось у невеличкій веселій компанії я мандрував з Кувейту до Іраку. Тривала війна, з першого разу проїхати не вдалося, тож довелося потикатися по різних пропускних пунктах, завдяки чому я мав нагоду добре роздивитися облаштування кордону. Кордон являє собою вал, метрів з десять заввишки, через кожні сто метрів на ньому обладнана позиція крупнокаліберного кулемету, під валом – рів, заповнений солонуватою водою. Позаду валу – ланцюжок поліцейських дільниць (раптом хто прорветься!)

І іракці, і кувейтці – брати, Ірак вважає, що Кувейт – це ісконна іракська частина, Кувейт з цим навіть десь погоджується, саме тому і ставиться до кордону серйозно.

Треба постановити якнайшвидше і раз і назавжди, що Україні окрім братерської любові більше нічого на потрібно від Московії, ні енергоносіїв, ні товарообміну, ні транзиту, нічого. Тому Карпати мають бути пересунуті з західного кордону на східний, і замість кулеметів розставлені гармати. Всіх, хто прагне відвідати Московію, треба вільно випускати, але зворотньо вже не впускати. Тоді у нас з'являється шанс. Саме облаштування східного кордону має бути центровим пунктом програми опозиції. Кажуть, Путін не любить Україну. Справжня біда станеться тоді, коли він нас полюбить.

Я знаю, як можна було б завдати нищівний удар ісламу. Перетворити РПЦ на РМЦ (російську мусульманську церкву), а московський патріархат на московський муфтіят.  Гарантую, що в короткий термін чеченці зречуться ісламу й попросяться до калмиків у буддизм, Іранські аятоли стануть равінами, саудіти євангелізуються.

Гадаю, свого часу Золота Орда розвалилася саме тому, що московський улус настільки перейнявся ординськими ідеалами, що вони одразу остогидли монголам. Навіть у мене – православного русича – русскоє православіє зуміло викликати палку любов до католицизму й стійку асоціацію до слова Русь – усрусь.

Ілюзія 6. Буцімто мітинги та інші легальні протестні акції функціонально відрізняються від мастурбації.

Так ось, не існує ефективних легальних способів проявити любов до своєї нації. Ефективний патріот – це анонімний патріот. Націоналізм негайно має взяти на озброєння євангельські принципи, аби "права рука не знала, що робить ліва". Хоча, з другого боку, досвідчені люди кажуть, що мастурбація – найкращий захист від СНІДу, а легальний протест не дратує тих, проти кого спрямований. У цивілізованих країнах вважають, що мета кожної акції – завдання бодай найменших збитків ворогові, а не самореклама. Проте, я не раджу нашій активній молоді вдаватися до будь-яких протизаконних вчинків, адже нам досі не вдалося нормально забезпечити передачами та адвокатами навіть тих небагатьох патріотів, які вже сидять.

Втім, якщо ми не в стані зробити нічого доброго, то, принаймні, можемо не робити відвертих дурниць. Ось приклад таких дурниць.

В Московії відьом, які блюзнірствували біля вівтаря, ментам здала церква. В Україні на ексгібіціоністок, які спиляли хреста, заяву до міліції накатала ОУН.

В Московії це зрозуміло, їхній клір належить до сусіднього з МВС відомства. Натомість в Україні, де за словами тієї ж таки ОУН діє режим внутрішньої окупації, звертатися по допомогу до окупантів є трохи дивним.

Деякі речі, такі як виконання подружнього обов‘язку, помста, виховання дітей, не варто передоручати правоохоронним органам.

Й нарешті:

Ілюзія 7. Буцімто є можливим побороти суспільні ілюзії.

Немає слів…

Джерело: Братство

Як москалі в України Колобка поцупили

Світлина з видання «100 казок» від видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Не повезло росіянам із фольклором. А все тому, що їхня нація творилася згори, від правлячої еліти, яка мала мужика за пусте місце, через те навіть назви місяців не народні, нема народного гімну, ба навіть жодної пісні, яку б народ слухав чи співав стоячи. 

Взагалі з піснями біда, дуже мало таких, що годяться для співу, наприклад, за столом чи для обробки сучасною естрадою. 

Російські народні пісні дуже рідко виконують навіть народні хори, воліючи співати щось, що вийшло не з вуст мужиків, а створене поетами і композиторами: "Ой мороз, мороз", "Из-за острова на стрежень", "Коробейники", "В далеких степьях Забайкалья", "Ямщик, не гони лошадей", "Однозвучно звенит колокольчик" або ж пісні на мелодії поцуплені у січових стрільців ("Дан приказ ему на запад", "Там вдали за рекой", "Поручик Голицын" ба навіть "Катюша", яка спочатку існувала у стрілецькому варіанті ще під час Першої світової, а вже у Другу світову прикрасилась приспівом "Ой ти Галю, Галю, з Нахтіґалю!" 

З казками та сама біда. При чому не тільки з народними. Алєксєй Толстой переписує "Піноккіо" Карла Колоді і видає "Буратіна", Корнєй Чуковський робить ту саму процедуру з казкою Х'ю Лофтінґа "Доктор Дулітл" і маємо "Доктора Айболита", а ще він позичає в англійців малюка Бібігона. 

Ще хитріше вчинив А. Волков, поцупивши у американця Л. Ф. Баума цілу країну Оз та сотворивши на тій основі п'ять книг, шоста начебто оригінальна, але надто поступається за художністю попереднім. 

Дехто вважає, що все нормально: Волков переписав книги Баума для совєтських дітей. Тоді насувається думка: а що як узяти та й переписати "Анну Каринину" або "Мертвые души"? А потім видати під своїм іменем? Яка буде реакція? 

Ось брати Капранови зредагували "Сестер Річинських" Ірини Вільде і повикидали усе, що було там написане на догоду радянській ідеології. Але роман вийшов під іменем Ірини Вільде, а не Капранових. 

Більшість казок Пушкіна не мають жодного стосунку до російського фольклору. Казка про золоту рибку походить з Німеччини. "Конек-горбунок" Єршова походить з українських записів. 

"Маленький цветочек" Аксакова – це англійська казка. Як і казка Толстого "Маша и три медведя". Жодна з цих казок ніколи не було зафіксована у фольклорних записах до того, як з'явилася в літературному опрацюванні. 

Казки про "Снігурочку", "Колобка", "Ріпку" – усе це позичено в українців, а казка "По щучьему веленью" у фінів. Коли візьмете в руки три томи "Народных русских сказок" А. Афанасьєва, то побачите там цілу купу українських і білоруських казок, одні з них в оригіналі, інші – в перекладі, а ще доволі багато казок, про які скоромно не вказано, де записані. 

 Хоча сумніватися не доводиться. У примітці до казки №56 про дурного вовка читаємо: "К словам "Ну, уж никому так не достанется, как кургузому" дано пояснение "У малороссиян существует поговорка "Кому, кому, – а що куцому, то вже не минецця". До чого тут українська приказка, якщо казка російська? Але, де вона записана – знову мовчок. 

Більшість записів російських казок були сфальсифіковані. У той час, як українці не мали в Росії своєї літератури, а казки існували винятково в усній формі, росіяни уже з XVІІІ ст. масово поширювали серед народу так звані лубочні книги.

Їх розносили по селах разом з гребінцями й люстерками коробейники, по-теперішньому комівояжери. Відтак селяни, прочитавши німецькі, французькі чи там арабські казки, залюбки потім пригощали ними фольклористів. 

У зібранні Афанасьєва у примітках до казок так і пишеться: "Текст перепечатан с лубочного издания" або "Текст представляет собой літературно-повестовательную обработку былины об Илье Муромце и Соловье-разбойнике". 

Питається: на якій-такій підставі ці казки приписані до народних? А що серед народних російських казок роблять авторські казки українських письменників Миколи Тихорського, Євгена Гребінки, Григорія Квітки-Основ'яненка, Михайла Максимовича, Левка Боровиковського? А казки записані у Башкирії, Татарстані, Мордовії? 

Та й казки, записані на якій-небудь Тамбовщині, викликають тиху підозру про фальсифікат: "Сивко бурко, вещий воронко", "Две Доли", "Марко Богатый", "Лихо". Казка "Людська доля" подається чистою українською мовою, але... записана в "Малмыжском районе Кировской области".

І ось на фоні усього цього розкрадання чужого фольклору раптом дізнаємося, що автори "Казкової карти України" посварилися з укладачами аналогічної карти Росії, звинувачуючи росіян у тому, що вони привласнили собі таких казкових героїв як Колобок, Ілля Муромець, Курочка Ряба та інших. 

Герої українського фольклору відтепер будуть представляти світові Росію. Корінними російськими значаться ще й Дід Мороз і Снігуронька, Золота рибка, соловей-розбійник, Кощій Безсмертний, Мара, Баба Яга, Іван-дурень та інші. 

Згідно з "Казковою картою Росії", батьківщиною Колобка вказана Ульяновська область. В Ульяновську вже прийняли програму з популяризації цього казкового бренду". 

Насправді найдавніший російський варіант було записано в Архангельській області, але перед тим уже існував український. Саме слово "Колобок", як і "Сивко-бурко" не російське. 

Ілля Муромець, давно уже доведено, теж не в Росії жив: "Коли князь покликав Іллю Муромця захищати Київ, то він дістався до міста за 5 годин, тобто фактично дійсно він міг дістатися з Чернігівської області за 5 годин до Києва, але ніяк не з міста Мурома", – заявила керівник Казкової карти України Марина Применко. Та й похований Ілля Муромець у Києві. Але це ще не все!

"Російський виробник дитячих іграшок "Комета-Плюс" (Смоленськ) подав позов до Господарського суду Криму з вимогою припинити на півострові нелегальне виробництво м'яких іграшок, що нагадують мультиплікаційного персонажа Чебурашку". 

Ну, мультиплікаційний персонаж справді має своїх батьків і тут нічого не попишеш. Але ось казкова істота Чебурашка – це не що інше як український чеберяйчик. 

Судячи з української народної пісеньки він схожий на зайчика, чеберяйчики зустрічають у казках, у віршах і навіть у романі Павла Загребельного "Євпраксія", де чеберяйчикам присвячено цілий розділ. 

Саме слово Успєнскій сконструював з чеберяйчика та з назви танцю "чабарашка", "чеберячка" (дивись словник Б. Грінченка).

"Чеберяйчиків ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав, – читаємо у П. Загребельного. – Мабуть, а може, й напевне, чеберяйчики всі однакові. Побачити одного - однаково, що побачити всіх. 

Тому ніхто не може сказати, чи вони вмирають, чи живуть вічно. Їдять вони добре й часто, як у князя, хоч і не працюють. Що їдять? Може, росу, може, пахощі квітів... Яка в них робота? Дивуватися зі світу, з його чудес і багатств, ніколи не знаючи ні спочинку, ні втоми в цьому. 

Ще – розносять вони згуки. Луна – то справа чеберяйчиків. Вони залюбки підхоплюють кожен гарний звук і розносять його повсюди. Коли ж звук їм не подобається, вони нікуди не хочуть його нести і він умирає. Скажімо, хрюкання дика. Або лайка поганого чоловіка... 

 Взимку вони переважно сплять. Бо прокинешся серед снігів – умреш від тиші й таємничності. Адже світ, хоч і дивний, але таємничий, і на це нема ради.

Не поможуть ні молитви, ні книги, поможе хіба що мова. У мові вони кохаються. Кожен чеберяйчик мав свою власну мову. Як розуміють один одного? Називають кожен своє. Той квітку, той струмок, той дерево. 

Тоді розповідають один одному, обмінюються словами-назвами. І все називається неоднаково, але всім зрозуміло". 

Ото ж бо й воно, що поки одні у мові кохаються, інші – цуплять.

Джерело: tsn

До теми:
І це теж вкрали! Матрьошка, як символ москальської душі

МОСКАЛЬСЬКІ ТРАДИЦІЇ. Расєяні паразитують також і в спорті

Москалям знову не дають спокою українські танки!

Московська традиція красти. УКРАЇНСЬКИЙ ТАНК "ОПЛОТ" НА КАЦАПСЬКИХ МОНЕТАХ!

Московська традиція красти. Нацистський (СС) і сучасний російський нагрудні знаки

НАВІТЬ ЦЕ ВКРАЛИ: АК-47 розробив не Калашніков, а полонений Гуґо Шмайссер

Як совкова кацапня крала нацистський креатив

ВІДЕО. Наруга над Гімном: у школах висять плакати із фальшивими нотами.

Голова Івано-Франківської спілки композиторів, учень відомого композитора Анатолія Кос-Анатольського Богдан Шиптур виявив чимало помилок у написанні нот Державного Гімну України на плакатах, які висять чи не у кожній школі чи держустанові країни. Зокрема, йдеться про переплутані такти, брак нот і знаків альтерації, помилки у тексті.

Шиптур каже: «Держава Україна базується на державних символах. А що ж то за фундамент, коли цемент розікрали, – вкрали вісім тактів і кажуть, що це – Державний Гімн».Про це йдеться у матеріалі журналістів телеканалу ZIK.

Кожна літера Державного Гімну – під захистом закону, – наголошують правники. Усе надруковане повинне до коми співпадати зі зразком, що затвердила Верховна Рада України. Юрист з конституційного права Василь Скрипничук, хоч і не музикант, та каже, що навіть він бачить на плакатах з текстом і нотами Гімну розбіжності. За своє нехлюйство видавці повинні поплатитися, – каже юрист, і додає – якщо раптом знайдуться охочі позиватися через Гімн – справа виграшна.

«На мій погляд, якщо є неточності, то вони мають бути вилучені, а якщо це було зроблено спеціально, то юристи можуть це кваліфікувати, як злочин. За статтею 338 Кримінального Кодексу України «Наруга над державними символами», публічна наруга над Державним Прапором України, Державним Гербом України та Державним Гімном України карається штрафом до 50-ти неоподаткованих мінімумів громадян або арештом на термін до шести місяців, або позбавленням волі до 3-х років», – наголосив кандидат юридичних наук Василь Скрипничук

Але наразі не відомо про жоден позов від захисників канонічних тексту та мелодії Державного Гімну. Позиватися довелося б одразу до багатьох видавництв – адже за роки Незалежності, кажуть композитори, чимало різних фірм з різних регіонів друкували плакати з фальшивими нотами – за двадцять років їх продано сотні тисяч екземплярів.

ZIK

Толерантність це... Ліберальні виродки ненавидять дітей! У казці "Пеппі Довгапанчоха" знайшли елементи расизму

толерантність

У знаменитій дитячій книжці шведської письменниці Астрід Ліндгрен "Пеппі Довгапанчоха" знайшли ознаки расизму, повідомляє Gazeta.ru. Про те, що повість сповнена "колоніальних расистських стереотипів", заявила теолог Еске Вольрад з німецької асоціації жінок-евангелісток.

"Річ не в тому, що сама фігура Пеппі Довгапанчоха - расистська, а в тому, що всі три книжки з трилогії сповнені колоніальних расистських стереотипів", - вважає Вольрад. Вона розповіла, що з цих міркувань видавці вже змінили в одній з книг батька героїні - замість "негритянського короля" з'явився "південно-морський король". Але Вольрад переконана, що залишається ще багато проблемних фрагментів.

"У книзі чорні дітлахи кидаються один в одного піском на очах у білих хлоп'ят. Коли я читала книжку своєму племіннику - а він чорношкірий - я просто викинула цей епізод", - сказала Вольрад.

При цьому вона зазначила, що не може ні в чому дорікнути книзі загалом. Навпаки, за її словами, там є дуже багато позитивних речей: наприклад, сильний жіночий характер, відповідальність дітей за свої вчинки, протест проти жорстокості щодо тварин тощо.

Нагадаємо, раніше в США піддали цензурі знамениті романи Марка Твена "Пригоди Гекльберрі Фінна" і "Пригоди Тома Соєра". У новому виданні книжки видалили всі "неполіткоректні" вислови, зокрема слово "негр", а також слово "раб" стосовно чорношкірого. До цього твори Твена вилучили з програм десятків шкіл США через використання слова "негр".

Княже Місто

Скандал:"Проффессоры" на марші. Плагіат з Вікіпедії і дива перекладу з російської

 

Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова налічує аж 800 сторінок. Цей незабобонний пан вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця...

Останнім часом духовні обрії наших співгромадян помітно розширилися. Кого нині вразиш, скажімо, згадкою про видатного українського поета Чехова або про куди менш знаного діяча української культури Гулака-Артьомовського?
А от чи чув хто-небудь про художника - вибачте на слові - Ехренстрахла? А про славетного іспанського митця Ялину Греко? А про те, що Америго Веспуччі, увічнений п'ятсот років тому словом "Америка", був "головним пілотом" Іспанії? А чи знаєте ви, що цар Іван Грозний скасував харчування у Росії? 
Ні? Ну, тоді ми йдемо до вас - з книжкою "Україна - Європа: Хронологія розвитку. 1500-1800 рр." (К.: Кріон, 2010), виданою у рамках  проекту "Україна: історія великого народу".
Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова (головного редактора й упорядника "України - Європи"), надрукований видавництвом його дружини, налічує аж 800 сторінок. І, зауважте, це тільки один том із серії, яка охоплює декілька тисячоліть європейської  історії! Ну, хіба можна не порадіти за сивочолого нардепа, який, невтомно працюючи на благо України, викроює час для такої активної культуротворчої діяльності - та ще й попри брак відповідної освіти й досвіду. 

Депутат-регіонал Зубанов має час і натхнення редагувати книжки про історію

Як стверджують офіційні біографії, регіонал Зубанов закінчив гірничо-металургійний інститут і ледь не все життя пропрацював на сталедротовому заводі у Харцизьку - за що й удостоївся медалі та відзнаки "Ділова людина України".

Плагіат як найвище досягнення наукової думки  

Хтозна, чому така людина, замість дбати про сталедротове виробництво або, наприклад, добробут мешканців Харцизька (одного з найгірших за якістю життя міст в Україні), занурилась у глибини історії. 
Можливо, не обійшлося без культурного шоку від споглядання панно "Творці незалежності", яке прикрашає "будівлю під куполом": непоказні, але цілком впізнаванні українські нардепи у компанії янголів, Богородиці, рівноапостольногокнязя Володимира , Богдана Хмельницького  й Михайла Грушевського .
Чи, може, спонукою для п. Зубанова став приклад Віктора Пінчука, який на наших очах став "мислителем" світового масштабу  - і, здається, вже й сам у це повірив. 
Чи йдеться про внутрішній порив, що його так проникливо висловив   друг і земляк нардепа - Анатолій Толстоухов . Мовляв, "мается душа", "ей нудно":
...Мало дел, нужны еще слова.
Чистые, как белый лист бумаги,
Честные, как исповеди слог,
Мы еще дерябнем для отваги,
Чтоб услышал и народ, и Бог... 
Чи не такої миті й було задумано проект "Україна: історія великого народу"? 

Плагіат від двох політиків і одного професора 

Щоправда, п. Толстоухов задіяний у ньому тільки як співвласник авторських прав на всі видання, які друкує "Кріон" під відповідним логотипом. Натомість Володимир Зубанов показав себе справжнім універсалом, штампуючи товстелезні книжки стаханівськими темпами. 
Як наслідок, маємо приклад приголомшливого ребрендінгу: вчорашній промисловець не лише уподобав собі шати культуртрегера, а й очолив - наберіться терпіння - підкомітет з питань книговидання та книгорозповсюдження комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності. 
Як тут не згадати всесильного покровителя Паніковського - городового Небабу, який вартував на розі Хрещатика й Прорізної, а за нових соціальних реалій став музичним критиком! 
Щоправда, нардеп більше схожий на іншого патрона "великого сліпого". 
Як знаємо, свого часу Великий Комбінатор почав збирати гроші за вхід до п'ятигорського Провалу, зметикувавши, що "для людини, позбавленої забобонів", той може стати непоганим джерелом прибутків. 
Так само незабобонний п. Зубанов вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця: фактаж, ілюстрації й навіть механізм синхронізації подій, що відбувались у різних країнах. 
Так із глибин всесвітнього павутиння, як Афродіта із піни морської, постала "Україна - Європа" (далі: "УЄ"), що ґрунтується, головним чином, на загальнодоступній Інтернет-енциклопедії.
Щоправда, з'ясувати це доволі непросто: книжка містить розлогий список джерел, в якому Вікіпедія не значиться (натомість там присутні праці з історії Київської Русі , які не мають жодного стосунку до періоду 1500-1800 рр., що йому присвячена "УЄ"). 
Лише на останній, 800-й сторінці цього опусу літерами міліметрової висоти занотовано: "Автори проекту в частині статей з посиланням на Вікіпедію [а таких посилань у книзі немає. - О.Р.], а також їх модифікованні [sic!] версії, визнають право кожного на відтворення, розповсюдження, внесення змін згідно з умовами GNU Free Documentation". 
Тобто, зрозумілою мовою, придбавши книжку п. Зубанова, можна вільно користуватися тим, що є вільним за визначенням. 
При цьому, зауважимо, сама Вікіпедія, попри наявні у ній помилки, є значно надійнішим джерелом знань, ніж її версія, "модифікованна" депутатським "самвидавом" - хай навіть над "УЄ" попрацювала редколегія аж з чотирьох професорів, що з них троє (В. Горобець, О. Курочкін, О. Корнієвський) опікувалися історією, а один, М. Бровко, - філософією. 
Як зазвичай і буває у створюваних "на коліні" працях, новий опус видавництва "Кріон", рясніє, як і попередні, кумедними помилками.
Відверті "ляпи" починаються з анотації, яка обіцяє читачеві, опріч "цікавих фактів", "барвисті ілюстрації" - і це у чорно-білому виданні, де кольоровою є лише обкладинка! 
Не все гаразд і з задекларованою тут-таки "європейськістю" тематики, що під неї явно не підпадають розлогі описи експедицій Хабарова (379-381) або колонізації американського континенту (66-71). 
Останню, до речі, ілюструє мапа "Завоювання Північної Америки до 1715 р." (68) - не тільки повністю "німа" у чорно-білій версії УЄ" (в її електронному оригіналі заокеанські володіння Франції, Британії й Іспанії помальовано у різні кольори), та ще й англомовна. 

Карта з Вікіпедії...

Відтак, допитливий читач не раз почухає потилицю, аби второпати, що ж то, скажімо, за землі, "ceded by France to Great Britain by the treaty of Utrecht", і де вони, власне, знаходились.  

...а це її "близнюк" з "УЄ"

Та це випробування не є поодиноким: на бідолаху-читача очікують ще й карти французькою, польською та німецькою мовами (і казна-що на с. 308 - аби розгледіти цю мапу Тридцятирічної війни, потрібен потужний мікроскоп). 
Загалом, з півтора десятка карт, поданих в "УЄ", лише декілька не призначені для поліглотів. 
Зрозуміло, що творці цього опусу, виходячи з власних, украй специфічних, уявлень про культуру видавничої справи, не відчували потреби у перекладі картографічного матеріалу - та це було б їм і не до снаги: нескладно пересвідчитись, що вони не здатні навіть транслітерувати кирилицею невідомі їм іноземні імена. 

Єжи став якимсь Джерзі

Як результат - такі характерні метаморфози, як трансформація польського маляра Єжи (Jerzy) Сємігіновського у Джерзі (!) Семігиновського (494), англійця Неллера - у Кнеллера (466-467, 490, 522), німця Еренстраля - в Ехренстрахла (435, 436), француза Уасса - в якогось Хуассе (517).  

Ця картина подається чомусь двічі. Та й у другому випадку автор значиться як Ніколя де Ларжійєр

Загадка для читачів "УЄ" (с. 237, 362): хто ж написав цю картину? Художникам у цій книзі взагалі якось не пощастило - їх імена спотворено до невпізнання не тільки невіглаством упорядників, а ще й електронним перекладом, до якого весь час вдаються у "Кріоні". 
Тим, хто не гребує такими перекладами, звісно, відомо, якої ретельної вичитки потребують отримані у подібний спосіб тексти. 

Німецько-угорський художник вон Блок став "геть" Блоком

Творці "УЄ" про необхідність редагування, вочевидь, і не чули, - а, відтак, маємо те, що маємо: у "перекладі" з російської славетний Ель Греко став ... Ялиною Греко, а Бенджамін вон Блок - Бенджаміном геть Блоком (127, 493). 

Ель Греко став... Ялиною. Дякуємо за це відкриття депутату Зубанову;)

А от хто - комп'ютерна програма чи людина - додумалась до "Портрета Козімо Медичі в збруї" (205) чи "переробила" Трафальгарську площу (Trafalgar Square) на сквер (468), залишається тільки гадати. 
Так проходить слава мирська: Франсуа Равальяка потрактовано як жінку, а Козімо Медичі - як коня ("УЄ", с. 205, 284).
Новація у топографії Лондона: помандрувавши із Вікіпедії до "УЄ", його найзнаменитіша площа стала сквером (с. 468). 

Оцей монумент, виявляється, стоїть у лондонському Трафальгарському сквері...

Та годі розглядати "барвисті ілюстрації" - час перейти до обіцяних читачам "цікавих фактів". 
Тут, звісно, також не обійшлося без "машинного" перекладу - і, відповідно, не скажеш, хто завинив, перетворивши церковні братства на "братерства" (224, 232, 266), запровадивши у Речі Посполитій "одноманітний державний устрій" (174) й оголосивши Івана Федорова видавцем першої в Україні "друкарської книжки" (яка звалася чи то "Апостол", чи то "Апостоли"), а заразом і особою, котра здійснила "установку традицій" національного книговидання (78-79, 204). 
"Цікавих фактів" з життя історичних осіб у книзі, насправді, хоч греблю гати: зокрема, Ломоносов тут "важко спілкується з академічним начальством" (597), Ньютон керує "Лондонським королівським суспільством" (356), цар Петро І "усмиряє своїх запеклих солдатів" і започатковує перший російський "прилюдний музей" (528, 574), а королева Єлизавета обіцяє своїм воякам полягти разом з ними "в гущавині битви" (157). 
З "УЄ" можна дізнатися також про "монастирські устремління" автора "Утопії" (120), про те, що Босх дістав як придане "значне особисте положення" дружини (96), - або ж тут-таки з'ясувати, що Джордано Бруно був магом (252), а Америго Веспуччі - "головним пілотом (штурманом) Іспанії" (65; у Вікіпедії ж йшлося про призначення його "главным кормчим для путешествий, предпринимаемых в Индию" - як кажуть, відчуйте різницю!).
Блиск правління шведського короля Густава ІІ Адольфа проілюстровано згадкою про корабель "Ваза", чи не "найбільший і найбагатший (= рос. "самый дорогостоящий")" у першій третині XVII ст. (292); при цьому якось забулося, що цей давній "Титанік" потонув, щойно його спустили на воду, і нині, піднятий на поверхню та відреставрований, є однією з найцікавіших стокгольмських атракцій. 
Чи візьмемо для прикладу царя Івана Грозного (116-120). У дитинстві його обвивала "нескінченна стрічка палацових інтриг", і тому "у пору своєї юності Іван увійшов вже ментально зрілою людиною". 

Волзькі татари згадали, як Іван Грозний брав Казань (ФОТО)  

Зокрема, юний цар заходився довкола "оптимізації управління і вироблення нових реформ", з-поміж яких приголомшує своєю радикальністю "відміна харчування" (у російському оригіналі йшлося, звісно, про ліквідацію так званих "кормлений" намісників). 
Годі й дивуватися, що "до кінця правління Івана Грозного країна знаходилася у пригніченому становищі" - плюс "залишав бажати кращого етичний стан царя". 
Кращого залишає бажати й хронологія Іванового правління: воно розпочалось аж ніяк не у 1532 р. - та й Судебник царя побачив світ аж ніяк не у 1549 р. (116, 117, 136). Вартим уваги є й "подвійне" народження Грозного: на с. 115 воно датується 1529 р., а на с. 116 - 1530 р.
Дещо подібне сталось і з Миколаєм Реєм: згідно з хронологічними таблицями "УЄ", він примудрився з'явитись на світ і в Польщі (31), і - як Микола - в Україні (29). 
Не може не зацікавити й сюжет про знаменитий Троїцький костел з волинського містечка Олика, яке творці "УЄ" воліють звати Олікою (352). З боку хронологічного тут усе вірно: споруду й справді звели у 1640 р. - хоч замість "Б. Моллего" (за версією "УЄ") у цьому задіяли знаного архітектора-єзуїта Бенедикта Моллі. Та вже у другому реченні собор зветься "Єлецьким" - тобто з незрозумілих причин "телепортується" у Чернігів, де є православні Єлецький і Троїцький собори. 

Війни за віру і війни за волю: як сплелися долі короля, гетьмана й отамана 

Зрушила з місця й могила Івана Сірка, опинившись, замість Копулівки, у якійсь Капилівці (466). Абсолютно незрозуміло, де саме у 1617 р. було укладено Столбовський мир - "в Столбовій" (301) чи "у селі Столбове" (302) - і де помер екс-цар Василій Шуйський: у Гостинінському (271) чи Гостинському замку (291).
Не менше інтригує те, що польський король Ян Собеський народився в "Олеському замку, що в Російському воєводстві" - і в тому-таки воєводстві (насправді, зрозуміло, Руському) побачили світ гуманіст Станіслав Оріховський і гетьман Петро Сагайдачний (90, 266, 332). 
З'ясовується також, що князь Василь-Костянтин Острозький  був "одним із найбагатших і найвпливовіших панів Російської Литви" (274) - а кримські хани регулярно видавали володарям Литви ярлики "на всі російські землі Великого князівства Литовського" (92, 125, 159). 
Звісно, прикро, що творці "УЄ", напевно, й не чули про "руську" самоідентифікацію давніх насельників України. 
Гірше, що під їхнім пером "російським" стало те, що в оригіналі (мого, як це не сумно, авторства) фігурувало як "руське". 

Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське"  

Тож, як бачимо, навіть високе мистецтво списування потребує певного фаху. Бо інакше моя "львівська вірменська громада" не стала би "львівським вірменським суспільством" (72), літописне оповідання - "сповіддю" про історичну битву під Оршею (128), місце­ві князі - "міськими" (13), митрополича кафедра - "митрополитською" (62), а той-таки Оріховський - Оріхівським (90, 131). 
Ба більше: "Трактат про дві Сарматії" не обернувся б на курйозний "Трактат про двох Сарматіїв", а автор латиномовних поезій Павло Русин з Кросна - на "короля Паннонії" (73, 98).
Загалом, думаю, треба мати якийсь особливий деструктивний хист, щоб, переписуючи найпростіші фрази та речення, повністю позбавляти їх сенсу. Так, мою фразу про Стародубську війну "Головним театром воєнних дій стає Сіверщина" трансформували у безглузде "Головною воєнною дією стає Сіверщина" (120). 

1240-1795: протистояння Литви-Русі, Польщі і Москви (ІНФОГРАФІКА)   

Або, скажімо, козацький "присуд" (тут: юрисдикція) з якогось дива став "вироком" - з усіма похідними ідіотизмами: сеймовою постановою про скасування "автономного козацького вироку" та "становленням козацької влади і козацького вироку" на землях, захоплених козаками під час повстань 1590-х рр. (241, 295). 
Варто занотувати, що в описі цих буремних подій одна й та сама річка постає під двома назвами: Солониця і Солоніца (239-241). І це тенденція, а не поодинокий факт. На сторінках „УЄ" успішно "співіснують" Тиціан і Тіціан (162, 210), Мазаріні і Мазаріно (370-371), Рейсдаль і Рейсдал (383-385), Менглі-Гірей і Менглі-Герей (9, 56, 92), Фальконе і Фальконет (722), Жолкевський і Жулкевський (278, 283), Ришельє і Рішельє (184, 296-297, 323), Алевіз і Альовіз (23, 29), Шемячич і Шем'ячич (6, 32), Босуелл і такий собі Босузм (172).
Острозька Біблія зветься водночас Острожською (217), "Апокрісис" Філалета - "Апокризисом" Філарета (248, 275), син Нострадамуса - Цезарем і Сезаром (23-24), паризький театр, заснований у 1643 р. Мольєром, - то "Величним", то "Блискучим" (360, 455). 
На 283-й сторінці "УЄ" король Генріх IV гине від того, що його двічі проштрикнули кинджалом - а на с. 165 маємо опис кожного з трьох ударів ножем, завданих Равальяком. 

Убивця виявився жінкою

Камбрейська ліга фігурує у книзі і як Камбрійська, а укладений у 1529 р. у Камбре мирний договір - то як "Дамський мир", то як "так званий Ladies' Peace" (63, 64, 114). 
Двічі й по-різному розповідається і про завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. (16, 20). Окрім того, вигадується московсько-литовська війна 1507-1522 рр. (59), яка, вочевидь, є "синтезою" війн 1507-1508 рр. і 1512-1522 рр. Зрештою, черга доходить до кожної з них, і одне й те саме перемир'я описується і під 1520, і під 1522 рр. (89, 105).
Звісно, у виданні такого штибу марно шукати якихось одкровень стосовно місця України в загальноєвропейському контексті (хоча, поза сумнівом, тішить, що Туреччина "досягла небувалої могутності на світовій арені" лише "завдяки жінці, ім'я якої - Роксолана" (103)). 
Навіть банальності про Україну як перехрестя цивілізацій абсурдизовано тим, як в "УЄ" розуміють міжкультурний обмін - скажімо, Растреллі "поєднав елементи європейського бароко з російськими і українськими архітектурними традиціями, такими як дзвіниці, дахи" (667). 
По суті, європейські сюжети в "УЄ" просто перемежовано із синхронними українськими; але якби ж йшлося лишень про синхронні події! 
Формуючи свою книжку за принципом "в огороді (чи, точніше, Європі) бузина, а в Києві батько", упорядники з легкістю переносяться у нинішні часи - зокрема, рапортуючи про сьогодення українських міст, заснованих у проміжку між 1500-1800 рр., що його охоплює книжка. 
Відтак, розгорнувши цей опус навмання, можна натрапити на речі, вкрай несподівані серед реалій XVI-XVIII ст. - як-от на увічненого у центрі Харкова Леніна, новобудови Дніпропетровська чи панораму Дніпровської ГЕС (393, 701, 719).  
Сентиментальним пейзажам Клода Лоррена додає реалізму сусідство з "Весіллям у Малинівці" і другом Маркса й Енгельса М. Ковалевським (350-351) - а творчість Джошуа Рейнольдса (який зветься воднораз Рейнолдсом і Рейнольді) виглядає опукліше на тлі трудових звитяг 73-го мостобудівного треста (748-749). 
Цікаво, що сказали б з цього приводу уславлені митці? 
А от "Королю-Сонце", гадаю, й у найстрашнішому сні не ввижалося, що коли-небудь його портретові складе компанію знімок убогого кременчуцького вокзалу - та й авантюрник Каліостро, як не вдивлявся у майбутнє, навряд чи бачив свій життєпис поруч з реляцією про миколаївський Південно-турбінний завод (184-185, 738). 
Не поталанило й Колумбу, чию експедицію 1502 р. уписано до "УЄ" разом із встановленням влади Рад у Бахчисараї (13).
Загалом, думаю, погортати цю книжку варто хіба для того, аби зайвий раз переконатись у незнищенності Homo Sovieticus - із природною еволюцією у бік сучасної "ділової людини", готової "прихватизовувати" все, що бачить око, аж до неозорих просторів віртуального світу. 
А результат...  "Сумбур замість музики" - або, точніше, історія, яку не можна читати без хрестоматійного брому. Звісно, якщо робити це всерйоз. 
Але, в принципі, знайомство з доробком нардепа Зубанова цілком може бути - вдамся до визначення зі с. 109 - "відпочивальною" справою: адже ледь не на кожній сторінці на охочих очікує якась нова "йолка" або "знайомий незнайомець" - Ян Дантишек, перетворений на Дантишенка, король Олександр у вигляді "О. Ягелончика" або художник "Рафаель Сан". 
У чомусь це схоже на розглядання титрів, якими нас донедавна так щедро ощасливлювало вітчизняне телебачення (мені, скажімо, траплялися перли на кшталт "рицарів круглого стільця"). 
Або ж на думку спадають письмові роботи ледачих студентів, що їх гумористичний потенціал оцінили в Українському католицькому університеті , видавши книжечку «„Галопом по Європам": Надкоротка й не обтяжена датами історія європейської цивілізації" (Львів: Видавництво УКУ, 2006).
Прикро лишень, що "УЄ" - це не студентський реферат, а праця, освячена авторитетом аж чотирьох дипломованих науковців...
Що ж, буває. Особливо в Україні.
Такі вони, особливості національної науки.
Така вона -  доба "проФФесорів".

Олена Русина
Старший науковий співробітник Інституту історії НАН України

 http://www.istpravda.com.ua/

http://starog1.blogspot.com/2011/10/800_31.html#more