Показ дописів із міткою Ворог. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Ворог. Показати всі дописи

понеділок, 20 травня 2013 р.

Як знищувати пацюків? Добрі поради фахівців

щури
Боротьбу з пацюками слід вести систематично, комбінуючи різні методи та засоби. Винищувальні заходи включають в себе чотири основні методи: хімічний (заснований на застосуванні отруєних приманок і газоподібних речовин), фізичний (використання механічних знарядь вилову і знищення), біологічний (використання природних ворогів гризунів) і бактеріологічний (використання різних мікробів і вірусів).


Пік розмноження щурів припадає на весну й осінь (в цей же час за дивним збігом обставин в цій республіці постійно відбуваються вибори недоторканих депутатів, чиї руки ніколи не крали - КМ). Крім того, восени відбувається масова міграція гризунів у склади готової продукції. Виходить, псувати зерно буде дуже багато шкідників. Сподіватися на те, що пшениця на сусідньому елеваторі або в сховищі виявиться для шкідників більш привабливою, не варто - пацюків і мишей у природі стільки, що їх, на жаль, вистачить на всіх. Тому потрібно терміново приймати відповідні заходи.

Зрозуміло, що проблему краще попередити, ніж вирішувати. Профілактичні заходи дератизації - санітарні, санітарно-технічні та технічні - спрямовані на те, щоб позбавити гризунів їхніх притулків і перекрити доступ до їжі. Будівлі та двори в структурі сховищ і елеваторів слід очищати від сміття і відходів, які служать притулком і одночасно джерелом корму для паразитів.
Якщо виявлено присутність гризунів (при наявності нір, слідів, екскрементів, ознаках псування зернопродуктів або мішків, гризуни у пастках і капканах), треба приймати винищувальні заходи.

Гризунів різних видів поєднують загальні ознаки: висока плодовитість, ненажерливість, уміння адаптуватися практично до будь-яких умов, гострий слух, добре розвинений нюх. Вони чітко розрізняють запахи, що допомагає відшукувати їжу на досить великій відстані. Завдяки розвиненим органам почуттів пацюки вільно орієнтуються в просторі, швидко запам'ятовують деталі будівель, куди поселяються. Усі ці якості дуже заважають людині боротися зі шкідниками.
Щурі - істоти, у яких сильно розвинений інстинкт самозбереження. І до заходів щодо їх знищення потрібно підходити з усією серйозністю. Перед цим необхідно визначити види паразитів, чисельність, фазу розвитку популяції і щільність заселення, а після цього - спосіб дератизації і загальний обсяг робіт.

Винищувальні заходи включають в себе чотири основні методи: хімічний (заснований на застосуванні отруєних приманок і газоподібних речовин), фізичний (використання механічних знарядь вилову і знищення), біологічний (використання природних ворогів гризунів - кішок, собак, птахів) і бактеріологічний (використання різних мікробів і вірусів).
Хімічний метод винищування гризунів - найпопулярніший. Отруйні речовини (родентициди) діють потрапляючи в систему травлення, легені або печінку шкідника. Отруйні речовини можуть випускатися у формі зернових сумішей, порошків, розчинів, брикетів, паст, галет, суспензій тощо. Вибір таких речовин залежить від кулінарних уподобань паразитів. 

Виявлено, що привабливість визначених продуктів для пацюків продиктована місцем їх постійного перебування. Зокрема, шкідники, що живуть на хлібних елеваторах і в зерносховищах, охоче споживають м'ясні продукти.

Синтетичні отрути поділяються на дві групи - гострої дії і пролонгованої (антикоагулянти).
Отрути гострої дії (тварина гине після одноразового поїдання принади за кілька годин) - це фосфід цинку, з'єднання миш'яку, стрихнін, монофторин, шоксин, фторацетамід та ін. Усі вони дуже токсичні і надзвичайно небезпечні при використанні - як для людини і нецільових тварин і птахів, так і для навколишнього середовища в цілому. Причому при відносно невисокій ціні ефективність приманок на основі гострих отрут також невисока через швидку адаптацію гризунів до них.

Також потрібно враховувати й те, що пацюки постійно передають один одному інформацію: після сигналу "розвідника" до отруєння принади НЕ доторкнеться жоден член "родини". Згодом у гризунів виробляється або "бар'єр" до споживання, або імунітет практично до будь-яких отрут гострої дії. Тому їх періодично необхідно змінювати.
Отрути пролонгованої дії знижують здатність крові до згортання й ушкоджують стінки кровоносних судин. При одноразовому попаданні в організм гризуна невеликої кількості антикоагулянти симптоми ураження майже не виявляються (хоча деякі принади - "Шторм", "Щуряча смерть № 1" - завдяки особливій технології ретельного змішування інгредієнтів ефективні й при одноразовому поїданні). Але при багаторазовому споживанні концентрація отрути, що накопичується в організмі, зростає. Як наслідок - крововилив і смертельне кровотеча. Гризуни не пов'язують симптомів отруєння з їжею, яку їдять, і не передають популяції інформацію про те, що цю отруту їсти не можна. Гризун відчуває задуху, виходить на повітря і гине за межами приміщення. Це означає, що не потрібно шукати трупи для знищення шкідників.

Відповідно до "Переліку пестицидів і агрохімікатів, дозволених до використання в Україні" (офіційне видання за 2003 рік, Київ), в Україні зареєстровано 11 приманок для боротьби з гризунами. Найбільш поширені такі принади-антикоагулянти, як "Ракумін", "Родента", "Шторм", "Ратіндан", "Щуряча смерть № 1". З нових препаратів можна виділити "Щуряча смерть № 1", який виготовляється на основі рослинної олії (а значить, він стійкий до вологи), ароматизований і не вимагає спеціальної утилізації.

При роботі з будь-якими отрутами потрібно строго дотримуватися норм безпеки і точно виконувати інструкції.

Для боротьби з гризунами можна використовувати і гази (сірчане, вуглекислий, хлор, окис етилену та ін) - вони викликають повну загибель тварин за умов, що ті не підуть з отруєної зони. Але, так само як і гострі отрути, гази надзвичайно небезпечні для людей та інших тварин. Крім того, ціни на подібні послуги "кусаються".

Серед фізичних методів винищування можна виділити застосування пасток і капканів. Їх встановлюють біля щурячих нір або в часто відвідуваних гризунами місцях. Причому успіх тут залежить не стільки від конструкції пастки, скільки від правильного користування нею.

Розставляють пастки і капкани ввечері, забирають вранці, звільняючи їх від трупів гризунів і несвіжої приманки. Пастки і капкани необхідно якомога частіше мити, а металеві частини змащувати жиром. Цей метод безпечний для людей і домашніх тварин. Перевага фізичного методу - високий ступінь вибірковості у відношенні конкретного виду; пастки і капкани не забруднюють навколишнє середовище пестицидами. Однак фізичний спосіб боротьби в умовах зерносховищ і елеваторів малоефективний - він не викликає масової загибелі шкідників. Краще його комбінувати з іншими методами.

Ефективність бактеріального способу (зараження пацюків і мишей штамами сальмонел) остаточно не з'ясована, вона коливається від 60% до 80%. Застосування штамів сальмонел призводить до сильного забруднення навколишнього середовища, небезпечно для людини і домашніх тварин.

В останні роки з'явилися альтернативні методи боротьби з гризунами, засновані на застосуванні ультразвуку або електричного струму. Системи, які випромінюють звукові й ультразвукові частоти великої потужності ( "Корнет", "Сонар"), травмують слуховий апарат гризунів і застовляют їх залишати територію, яка опромінюється, протягом 2-3 тижнів. Є пастки, що випускають смертельний розряд електроструму, миттєво знищуючи гризуна (наприклад, "Rat Zapper"). Ці методи, звичайно, більш гуманні і прості, але і ціна на них відповідна.

Боротьбу з гризунамі слід вести систематично, комбінуючи різні методи та засоби. Пам'ятайте: застосування навіть найефективніших засобів від повторного заселення гризунами не рятує. А головне - у гонитві за ефективністю не варто забруднювати навколишнє середовище - нам тут жити! - І піддавати ризику своє та чужое здоров'я.

вівторок, 7 травня 2013 р.

9 травня 1945 року – комуністично-московський міф

Україна наближається до 9 травня. Правлячий режим Януковича вже виставив вздовж зруйнованих доріг  бігборди з написами: «Пишаємося Великою Перемогою», комуністи готуються до святкувань під червоними прапорами і злочинною комуністичною символікою, які заборонені у західних областях, як символи окупаційного режиму.
Тоді виникає питання: що нав’язує святкувати суверенній, незалежній Україні Партія регіонів, Компартія та режим бандократії Януковича? Логічно, що 9 травня для незалежної України це не свято перемоги, а день національної трагедії і катастрофи, коли було підтверджено окупацію України російською комуністичною імперією з центром у Москві. Зрозуміло, що у 1941-1945 роках не було ніякої «великой отечественной войни», а відбувалася кривава битва двох хижацьких імперій – фашистської Германії та комуністичної Московії за територію України.
Незаперечним є факт, що Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року, після підписання пакту Молотова-Ріббентропа між двома бандитами диктаторами Джугашвілі (Сталіним) і Шикльгрубером (Гітлером)і поділу суверенної Польщі. Цей пакт, який був підписаний 23 серпня 1939 року, дозволив Германії поглинути відведену їй частину Польщі, а Московії – здійснити те саме із територією, яка згідно пакту була відведена їй, а також поглинути суверенні країни Прибалтики – Литву, Латвію та Естонію. Після цього перед двома диктаторами постало генеральне питання: кому належатиме Україна, як світова житниця, як держава із величезними сільськогосподарськими, природними, людськими ресурсами.
На той час, на початку 1940-их років, Україна була окупована російською комуністичною імперією. Це сталося у 1922 році, коли незалежна Українська держава, проголошена Третім і Четвертим Універсалами Української Народної Республіки і визнана Брестським мирним договором як незалежний суб’єкт міжнародних відносин, була захоплена більшовиками. Як відомо, в результаті нападу на Україну російських комуністично-чекістських військ був повалений законний український уряд і сформовано штучне колабораціоністське утворення з центром в Харкові, де зрадники української нації за підтримки московських більшовиків, яких очолював Ульянов-Бланк (бандитська кличка Ленін) і Бронштейн (бандитська кличка Троцький)почали наступ на столицю Української Народної Республіки – Київ, і встановили свою комуністичну московську диктатуру.  Але більшовицькі загарбники так боялися національного  державницького спротиву, що проголосили ляльковою столицею окупованої України не Київ, а Харків. Потім комуністично-чекістський режим організував геноцид української нації, Голодомор і лише після знищення 10 мільйонів українців, коли повністю було здійснено зачистку України, столиця у 1934 році була перенесена до Києва.
Отже, про яку перемогу можна говорити? Україна стала жертвою двох кровожерливих людиноненависницьких імперій, двох вбивць, диктаторів. І ці дві імперії влаштували бійню за територію України. Їх метою було просто знищення української нації та окупація України, як житниці світу, як держави, яка володіє найкращим людським арійським ресурсом. Тому що саме українці є нащадками аріїв, спадкоємцями Русі.
Тому, що можуть відзначати українці 9 травня? Яка може бути перемога? Яка «великая отечественная война»? Що це за назва? Чиє це було «отечество»? Очевидно, що це було зовсім не українське «отчество». Все це вигадки московських шовіністів і комуністів. Для нас, українців, це – трагедія, траур, національна катастрофа, це війна, яка розколола українську націю, що є спадкоємницею Русі, арійсько-скіфської держави. І сьогодні наше завдання – дати правдиву оцінку цим подіям, зрозуміти, що в результаті війни гітлерівська фашистська окупація була замінена окупацією іншої імперії. І ми жили під цією окупацією комуністичної кадебістської Московії до 1991 року. Сьогодні ми повинні від цього очиститись і вилікуватись, бо лише це видужання дасть можливість об’єднати українську націю і відродити велич Русі-України, як потужної центральноєвропейської країни, спадкоємниці арійської, скіфської держави.
Таким чином, ніякого спільного минулого з Московією ми не маємо. І для нас це ніяка не «великая отечественная война», і ніяка не перемога. Навпаки, це наша поразка, тому що українська нація, на відміну від Польщі, Чехословаччини, Румунії, Франції, інших країн, не зуміла відстояти своєї незалежності. Ми не змогли це зробити. Прикладом для нас мають слугувати країни Балтії, які звільнились і від фашистської германської  окупації, і від комуністичної московської. Тому головне завдання української духовної, інтелектуальної еліти – дати правильне знання пересічним українцям про ці події. І лише правильний погляд на Другу Світову війну – що це була боротьба за Русь-Україну з боку двох хижацьких імперій, двох чорних сил, генетично ворожих для Русі-України – може нас вивести на новий рівень розуміння сучасної геополітичної та геоекономічної реальності.
Українці мають усвідомити, що сьогодні головний наш геополітичний опонент – це спадкоємець комуністично-кадебістського Радянського Союзу – сучасна Російська Федерація, штучний фіно-угорський, тюркський конгломерат, який повинен розпастися на цілу низку фіно-угорських, тюркських, кавказьких держав. Ці протонаціональні країни, 21 республіка, мають врешті-решт пройти свій шлях національного самоствердження. А так звана Російська Федерація – це химера, яка неминуче розпадеться. І чим швидше вона розпадеться, тим краще. А швидше вона розпадатиметься в тому випадку, якщо будуть зруйновані міфи. І одним із найбільш шкідливих, некрофільних міфів є міф, що була так звана «великая отечественная война». Ми повинні нарешті усвідомити, що насправді мала місце Друга Світова війна, це була битва двох різних ідеологічних імперій, яка охопила весь світ. І ця війна на європейській території завершилась 8 травня. Всі цивілізовані європейські нації відзначають завершення цієї війни 8 травня, як пам’ять про загиблих, згадуючи цю трагедію, війну з величезними людськими жертвами, яка ніколи не повинна повторитись. А в цілому Друга Світова війна завершилась 2 вересня, після того, як була зруйнована ще й і Японська імперія.
Отже, 9 травня – це міф, який є дуже шкідливим для Русі-України. І нам цю дату відзначати немає жодних підстав. Мають бажання її відзначати лише московські посіпаки і лакузи. Якщо вони є такими служками нинішньої Московії і кадебіста Путіна, то нехай їдуть до нього в Кремль, і там у нього працюють лакеями, гувернантками і швейцарами, щоб відчиняти двері Путіну, Медвєдєву та іншій московській кадебістській камарильї.
А ми – українці, українська нація, яка змогла навіть в страшних умовах консолідуватися на війну з двома імперіями. І тепер наслідки цієї страшної війни нам треба подолати. А зробити це можна лише шляхом примирення всередині самих себе, і усвідомлення, що ми є єдина, потужна центральноєвропейська країна Русь-Україна, спадкоємець арійської, скіфської, сарматської держави.
Олег Соскін, голова Української Національної Консервативної партії
OSP-UA.INFO

четвер, 11 квітня 2013 р.

ВІДЕО. Прокремлівський ідеолог Дугін закликав захопити Європу і приєднати до Росії. VIDEO. Pro-Kremlin ideologue Dugin called for taking over Europe and annexing it to Russia


Ще у 90-ті, коли Москва готувала напад на Ічкерію та концентрувала війська на кордоні, оголошуючи, що "Чечня це внутрішня справа Росії", а захід мовчки проковтнув це, Джохар Дудаєв попередив: "Якщо Захід буде мовчати і погодиться з агресією Москви - незабаром Європа стане внутрішньою справою Росії".

У той час багато хто сприйняв слова Джохара Дудаєва як емоційно-пропагандистське гасло, але сьогодні попередження Дудаєва вже не виглядає таким надуманим.
 russian agression
Коли у 1999 Москва знову напала на Чечню, московські ліберали оголосили, що "Росія встає з колін". З'явилася нова московська ідея - ліберальна імперія, ідеологом якої став Чубайс, а виконавцем Путін.

Пізніше у Москві проголосили еру "енергетичної держави". Нафта і газогони були оголошені головною зброєю Москви у планах тиску на Європу.

Сьогодні про захоплення Європи заговорили прямо. Один з головних прокремлівських ідеологів Дугін прямо закликав захопити Європу і приєднати її до Росії, вирішив тим самим проблему кацапської національної ідеї, технологічного прориву (захоплення європейських технологій) і відродження Москви під прапором нової римської (Московської) імперії.


середа, 16 січня 2013 р.

"Талант-шоу на телебаченні - це політичний інструмент зомбування українців"- сестри Тельнюк

"Talent shows on television are a political tool for zombifying Ukrainians" - Telniuk sisters

Сестри співачки Галина і Леся Тельнюк заявляють, що бездарні талант-шоу по телебаченню, це не лише бізнесовий, а й політичний ідеологічний проект. Співачки стверджуюсь, що в такий спосіб цілеспрямовано понижують рівень культури українців, які звикли сприймати весь сурогат, який їм показують з екранів телевізорів.
"Ці шоу - це перш за все політична річ. У Радянському Союзі було завдання лікбезу: навчити читати, але не вчитуватися. Що роблять ці шоу - вони закривають людям можливість і навіть притомну думку того, що щось можна шукати: вам все знайшли, ось полиця з книжками, яку треба читати" - говорить Галина Тельнюк.
"Додайте великий набір безкінечно гастролюючих російських попсових музикантів. Українських музикантів просто ніде нема. Їх позаганяли в якісь клуби. Це їхнє місце щонайбільше. А от до залів їм і дороги немає. - каже Леся Тельнюк. - До цього, як до випадкової речі, ставитись не можна. Це абсолютно свідоме культурне нищення населення, для того, щоб українців зазомбувати непотребом. Якщо люди почнуть слухати нормальну музику та свідомо ідентифікувати себе й інакше мислити, та вони ж розправлять плечі і будуть непридатними до того, щоб ними легко керувала та маніпулювала влада. Будуть знати, за що голосувати".
Галина розповідає, що в 1991 році їхній дует агітували переїхати і творити в Москву. Пояснювали: в Україні їм нічого не світить, тому що музичний ринок тут уже розподілений під сферами впливу московських продюсерів.
"Пропонували нам залишитися в Москві і казали: "Девочки, вас там сьедят с вашим украинским языком. Вы ничего там не добьетесь. Там все уже поделено". Вони нам показували на карті, як поділена на музичні сектори Україна і який власник у Москві яким сектором керує. Я думала, що ця людина з об'єднання "Квінта" все вигадала і лякає мене в цій машині "Вольво". А вони дійсно вирішують, що кому робити на цій території - кого крутити, який канал закривати, який не закривати. Я дивувалася: "І Київ входить у цю систему?" - "Да ваш Киев в первую очередь", - махав він рукою. Їм були цікаві не тільки ми. Вони тоді до багатьох підкочували лише з одним розрахунком, дивилися як на матеріал, куди можна припасувати цю шпульку: а раптом піде, і вони "слупят бабла".
Можливість стати зіркою на талант-шоу - лише ілюзія, каже Галя Тельнюк:
"Це один із факторів обману населення - що може вийти будь-який фрік і стати зіркою. Насправді це все не так. За цим сидить контора величезна професіоналів і звуку і образу. До цього шлях зовсім виявляється інший. Не з корабля на бал. А навпаки - ти цей корабель збудувати ще повинен, і цей бал. Мій син з 4 років грає на скрипці. Зараз йому 16. Це людина, яка професійно цим займається. І поруч з ним його ровесники, які на три дні стають зіркою. А в них враження, що стають зіркою на все життя. Викривлюються дзеркала. Люди коли споглядають історії Попелюшок, реально заливаються сльозами біля блакитних екранів. Вони реально в це вірять. Всі люди, які професійні займаються музикою й акторством, зараз нікому не потрібні фактично через появу цих шоу".
"Люди думають, що якщо великого артиста нема в телевізорі, значить, він помер. А він не помер. Він творити від цього не перестав. Просто спрацьовує дебільна залежність від телевізора. Село тільки цим і живе. Люди не мають замінника. Їхні справжні традиції підмінюють цим сурогатом. Вони думають, що спів бабусь - це не цікаво, і не розуміють, що це і є той базис, на якому вони можуть розвивати культуру свою і своїх дітей", - додає Леся.

четвер, 10 січня 2013 р.

Как чекисты готовятся купить западный мир (московською) How the Kremlin is preparing to buy the Western world

Впервые об Александре Волкове я услышал в конце 90-х. Знакомый журналист, специализирующийся на экономике, с большим воодушевлением рассказывал о компании «Минфин», легендарных рейдерах, которые без административного ресурса, пользуясь исключительно экономическими и правовыми рычагами, захватывали или защищали от захвата самые разнообразные активы.

Собеседник мой особенно напирал на то, как лихо они создавали проблемы великим мира сего. На рейдерских сайтах, где кучкуются в основном те, кто занимался этой веселой деятельностью в девяностых – начале двухтысячных, до сих пор признается первенство «Минфина» – группы интеллектуалов во главе с Александром Волковым.

Потом, спустя несколько лет, имя Волкова стало часто возникать уже немного в другом контексте. Во-первых, о нем заговорили как о серьезном и авторитетном аналитике, «который понимает, как все устроено». А во-вторых, как об авторе концепции «операторов и оперов».

Когда Александр Николаевич Привалов, человек, буквально символизирующий собой трезвость суждений и рациональность мировосприятия, начал объяснять мне про «операторов», которые всем управляли, и их конфликт с «операми», которые теперь всем управляют, поминутно ссылаясь на Волкова, я был сильно озадачен. Чего-чего, а конспирологии я от Привалова явно не ожидал. Как и от других солидных, тертых и осведомленных людей, от которых впоследствии доводилось слышать об этих самых «операх» и «операторах». Эти странности я списывал тогда исключительно на авторитет Волкова как аналитика.

Чуть позже я познакомился и с самим Волковым. Он всегда был немногословен, а на расспросы чаще всего отвечал встречными вопросами, которые, впрочем, оказывались часто полезнее многих ответов. Много лет я хотел подробно расспросить его о том, что, по его мнению, происходит, с чем мы сегодня имеем дело, ну и, конечно, об «операх и операторах». Но как-то все не получалось. Возможно, просто время тогда не пришло.

Мы говорим в его офисе где-то в арбатских переулках: две комнаты – это все, что осталось от той самой легендарной компании «Минфин». Мы говорим долго, точнее, говорит в основном он, я даже не столько задаю вопросы, сколько пытаюсь думать над его словами. А он говорит. Медленно, спокойно, без какой-либо ажитации; как бы рассуждает вслух.

Говорит про систему власти, про захваты активов, нехотя – ему уже не так интересны подробности его давней теории – про «операторов» и «оперов». Я слушаю. И постепенно в моей голове складывается история захвата (даже точнее – поглощения) огромной страны. История убедительная, цельная и законченная. А за ней вырисовывается другая, новая история, которая только начинается и в которой понятны только исходные позиции и общие контуры обусловленных этими позициями действий.

Впрочем, обо всем по порядку. Наверное, начинать такого рода истории правильно не с начала, а с точки «здесь и сейчас». Так, как делают в фильмах: показывают какое-то событие из «здесь и сейчас», а потом появляется титр «пять дней назад», и мы получаем объяснение того, как герои дошли до такой жизни и ситуации.

Итак. Здесь и сейчас мы имеем бюрократический капитализм, то есть систему, где собственность управляется и контролируется чиновниками. Впрочем, и это не совсем так. Из картины, которую рисует Волков и которая совершенно не противоречит всему, что я знаю и вижу, ясно – «Чиновник не субъект системы. Он не имеет директивных функций. Он не может самостоятельно ставить и формулировать задачи. Чиновник как объект управления только получает сигнал и транслирует его».

За это ему предоставляется «закрепленный источник дохода в виде ренты». За каждым чиновничьим креслом («не за человеком, а креслом»), так или иначе, закреплена рента – возможность получать доходы. То есть брать взятки, воровать и так далее. И это никакая не коррупция (разъедающая систему ржавчина), это, наоборот, – структурный элемент системы.

А кто же субъект системы? Кто обладает директивными функциями, кто формулирует и ставит задачи? Чекисты. И речь не только и даже не столько о действующих сотрудниках и руководителях ФСБ, а о системе, в которой ключевую роль играют бывшие сотрудники спецслужбы (как эта система организована и как управляется – чуть позже).

И тут почти нет никакой конспирологии. То есть дело не в тайных правителях, неведомыми рычагами управляющих страной, – рычаги вполне ведомые. Большая часть финансовых потоков, большая часть активов прямо контролируется этими самыми чекистами. Волков называет цифру 60%. И это именно прямой контроль. Остальные 40% (ну, может, 39,2, например, процента) контролируются ими косвенно, через тех же чиновников, крупных бизнесменов (которые по сути те же чиновники, только с другой формой ренты). При желании эта собственность в любой момент может перейти под прямой контроль чекистов.

Но это уже активы, которые проще контролировать через косвенные рычаги – возни много, а деньги небольшие. Да и чиновникам надо же с чего-то ренту собирать.

Тут, наверное, самое время пустить титры «за пять дней до того» и начать историю сначала, то есть рассказать о том, как же получилось так, что страна контролируется чекистами. Впрочем, сначала еще хорошо бы прояснить вопрос о чекистах. Кто они? Что они такое?

«Вход в чекистские социальные лифты состоит из системы фильтров. Есть первичный отбор, потом штат действующих сотрудников региональных структур. Когда человек попадает в эти структуры, у него появляются функции и полномочия, которые он должен выполнять и реализовывать. Если он справляется, проявляет должные качества – его продвигают дальше. Он попадает в систему.

Начинает работать с конкретными предприятиями уже под началом старших товарищей. То есть на этом этапе возникает системная иерархия, параллельная служебной. Тут ключевую роль играют «старшие товарищи» – и это не только вышестоящие офицеры, а в первую очередь бывшие сотрудники. Через них идут финансовые потоки, они их курируют и направляют. Они принимают решения и ставят задачи (в рамках отведенных полномочий и ресурсов). Они, с одной стороны, уже не сотрудники спецслужбы и не подставляют непосредственно систему, с другой стороны, обладают всеми полномочиями и возможностями использования штатных сотрудников и структур ФСБ.

Ну и дальше – те, кто выделен по тем или иным качествам и включен в систему, те растут и постепенно вырастают в «старших товарищей», которые получают уже полномочия и ресурсы для решения вопросов».

И еще, «очень важно, что данная система исключает буквальное единоначалие на верхнем уровне. Если в такой системе единственный субъект, принимающий решения, то она становится слишком зависимой от него и потому крайне неустойчивой. Потому верхний уровень должен быть распределен по группе или даже группам голов».

70-е. Операторы

Внешнеторговые операции в СССР осуществлялись через систему внешнеторговых объединений. Они создавались собственно для осуществления прямых экспортно-импортных операций, а также для закупок оборудования, в том числе для военного производства. Кроме того, через эти предприятия аккумулировались на западных счетах средства, необходимые для решения внешнеполитических задач (помощь рабочим партиям, дружественным режимам, средства на проведение операций спецслужб, на ту же неофициальную или полулегальную закупку оборудования). И, естественно, деятельность этих предприятий и аккумулирование средств происходили в большой степени через оффшоры.

У этих предприятий были две очень важные для нас особенности: во-первых, они, естественно, работали под непосредственным контролем КГБ. Вот, например, «Совкомфлот» (как говорит Волков, много лет работавший с различными пароходствами) в момент создания состоял на 15% из профессионалов и на 85% из чекистов. Наверное, где-то были другие соотношения, но во всех этих внешнеторговых структурах был подавляющий контроль чекистов». А во-вторых, все эти объединения были встроены в советскую плановую систему. То есть их деятельность строилась на основе планирования. На все был четкий план: на перемещение финансов в страну, на выделение ресурсов на закупку.

Система аккумуляции средств полноценно заработала к концу 1972 года. А осенью 1973 года начинается нефтяной кризис. Цены на нефть в течение 1974 года выросли в 4 раза (с 3 до 12 долларов за баррель). План по перемещению средств на 1974 год оставался тем же, а вот денег на счета, где аккумулировались средства, поступило намного больше – образовался значительный остаток. Весной 1979 года революция в Иране вызвала новую волну нефтяного кризиса. С 1979 по 1981 год цены выросли почти втрое. Объем средств, осевших на специальных счетах, снова резко увеличился. Ну и наконец, в 80-м году Рейган объявил о новой экономической политике («рейганомика») и начал с того, что поднял ставку рефинансирования до 20%.

В Америку рванули деньги со всего мира – в том числе и наши «остатки», которые за короткое время еще удвоилась.

Само название «операторы» Волков взял из доклада ФБР о русской мафии в США. В нем описывается группа из 15–20 человек, сосредоточенных в основном на Западном побережье, которая названа «операторами», так как они, собственно, не делали ничего, кроме управления банковскими счетами.

Итак, есть деньги, большие деньги, связанные с системой внешнеторговых организаций, полностью контролируемых КГБ, которые управляются группой людей, непосредственно связанных с КГБ. «Как можно было удержать такие деньги. Почему их не растащили те, кто проводил операции с ними? Кто принимал решения о направлении движения денег?

Ничего, кроме внутренней партии, тут не придумывается. Достаточно независимая, сплоченная группа, с внутренним уставом, с круговой порукой, распределенными полномочиями и коллективным руководством. Скрепленная, кроме всего этого, страхом физического уничтожения». Насколько они были подконтрольны руководству и системе КГБ? Изначально это была созданная и полностью подконтрольная КГБ структура. Однако, как считает Волков, сама логика устройства таких структур (закрытых, сплоченных групп) предполагает, что время работает на усиление их независимости.

К середине 80-х это была группа, сохранившая глубокие формальные (в частности, на уровне обязательств и связанного с ними страха физического уничтожения) и неформальные связи с «конторой», но достаточно независимая, чтобы принимать решения вне системы советской иерархии.

Вернемся к деньгам. «В какой-то момент эти деньги стали настолько значимыми, что сами стали движущей силой». Деньги, выросшие, окрепшие и состоявшиеся на Западе в среде рыночной экономики, но принадлежащие СССР, от которого оторваны, – и не только территориально, но и на уровне технологических циклов.

Как их вернуть назад? Советская экономика может закупить на них еще зерна, потратить на ширпотреб, на станки для оборонки… то есть проесть и профукать. А деньги и те, кто ими управлял, существуют в другой системе, где деньги не профукиваются, а растут и умножаются. При этом лучше всего эти деньги могут умножиться, именно вернувшись назад на Родину, но только в страну с уже другой экономической системой и технологическим циклом. Причем не просто умножиться. С их помощью сплоченная группа, опирающаяся на могучую систему советских спецслужб, может буквально захватить (а точнее – поглотить) огромную страну.

Разумеется, речь не идет о том, что перестройка и последующее крушение СССР –исключительно результат деятельности группы «операторов». Тут, безусловно, сошлось много факторов. Но все-таки значимость того, в какую игру и на чьей стороне играют структуры, связанные с КГБ, за которыми к тому же стоят громадные финансовые ресурсы, недооценивать не стоит.

Лихие 90-е. Операторы и их опера

Какими бы ни были средства на счетах оффшорных компаний, контролируемых чекистами, просто взять и скупить огромную страну и ее активы было невозможно. Крушение СССР и советской экономики открыло эту возможность. Реализация которой заняла почти 20 лет.

Поздний Советский Союз – это страна, контролируемая и управляемая партийно-хозяйственной элитой. Причем больший вес в этой конструкции имела именно хозяйственная элита. Директора крупных заводов, руководители добывающих объединений. Крушение советской системы нанесло по ней сильный удар, однако она по-прежнему оставалась реальной силой, и под их контролем находились все значимые активы страны. И вот эти самые лихие 90-е – они в том числе и про борьбу за собственность и власть между партхозактивом и чекистами. И октябрь 1993-го, и залоговые аукционы, и консолидация нефтяных активов Восточной Сибири ЮКОСом – про это. Ну, может, не только про это, но в том числе и про это.

Какие ресурсы были у «операторов»? Деньги. В России в начале 90-х больше ни у кого не было настоящих денег. Но в мире они были. И одной из главных задач было – не допустить крупные иностранные деньги в Россию. Это было не так сложно. Большие деньги – деньги осторожные и понятливые. Надо было только внятно объяснить всем, кто интересовался, что вложения в Россию крайне рискованны. И это удалось – деньги не пошли в Россию.

Даже такой игрок, как Сорос, вынужден был действовать очень осторожно: сначала вкладывая в чистую благотворительность (кстати, очень полезную и эффективную). Только позже, вроде бы нащупав почву, он решил приступить к вложению денег в активы и, как потом он сам неоднократно говорил, это стало главной ошибкой во всей его карьере. Что говорить про куда менее крутых игроков типа Кеннета Дарта. За тем, чтобы деньги чекистов были монопольными, очень внимательно следили специальные люди.

Но сами по себе деньги – это всего лишь деньги. Нужны были те, через кого они проходят, те, кто скупает ваучеры, создает компании, участвует в залоговых аукционах и получает лицензии. Нужны экономические контрагенты, через которых деньги превращаются в активы. И это должны быть лучшие, удачливые и, что очень важно, контролируемые.

Волков рассказывает про разные компании (например, «Совинторг»), которые были в начале 90-х на том же ходу, что и ЮКОС. Кто-то из них справлялся с заданиями – и с ними работали дальше. Кто-то не справлялся, оказывался неэффективным (как экономический контрагент или как недостаточно контролируемая структура) – и их оттирали. И если внимательно изучить историю того или иного нефтяного или металлургического гиганта 90-х, то в путаной схеме оффшоров непременно найдется оффшор со странным названием, который был создан в 70-х – начале 80-х и со счетов которого поступили основные инвестиции для всех крупных сделок начального периода.

В свое время Александр Привалов, разбирая первый процесс по делу Лебедева и Ходорковского, недоумевал: почему вдруг адвокаты Ходорковского не поставили вопрос о том, кто же реально владеет оффшорами «Килда» (создан в 1974 году) или «Джамблик» (создан в 1984 году), к которым сходились все ключевые нити обвинения. Кстати, оффшор с названием «Джамблик» в 1996 году – уже владелец большого пакета акций Братского алюминиевого завода и других активов империи братьев Черных.

Впрочем, в выбранные компании операторы вкладывались не только деньгами. Они вкладывались также и… чекистским ресурсом. И этот ресурс был важнейшей частью всей схемы. Чтобы решать вопросы в судах и управах, чтобы помогать контрагентам разбираться с возникающими проблемами, ну и, наконец, чтобы контролировать этих самых контрагентов, получать полноценную информацию о них, необходимы были конкретные люди. Опера. Бывшие (а их тогда образовалось великое множество) сотрудники КГБ, сохранившие и развивавшие тесные связи с действующими сотрудниками спецслужбы, которая теперь часто меняла руководителей и названия.

Оперская деятельность была разнообразной, но, пожалуй, главным инструментом, на который была сделана ставка, довольно быстро стала база компрометирующих материалов (БКМ), точнее, умение ее создавать и работать с ней. Разумеется, если на уровне борьбы за активы работа с компроматом была всего лишь одним из элементов, то на уровне решения кадровых вопросов, взаимоотношений с чиновниками и общим контролем за ситуацией в стране компромат был определяющим элементом.

Были, разумеется, и другие формы работы. Вот, например, когда Ходорковский завоевывал Восточную Сибирь, аккумулируя нефтяные активы. Там было много случаев, когда нефтяные генералы (руководители нефтедобывающих предприятий) – люди тертые и очень непростые – внезапно тонули или гибли на охоте. Впрочем, все же знают, что это дело рук исключительно Ходорковского с Пичугиным.

Поглощение. Опера и их операторы

К концу 90-х основная задача перехвата контроля за страной и ключевыми ее активами была решена. Деньги вернулись и преумножились. Создана и эффективно действует чекистская структура, которая так или иначе позволяет контролировать собственность и ключевые процессы в стране. Даже президент теперь свой, элемент той самой структуры. Вполне можно было и остановится.

Судя по всему, так оно многими из операторов и предполагалось. Однако активы, пусть и под контролем, но весьма косвенным. Формальные собственники почувствовали вкус собственности и все больше и больше воспринимают ее как свою. А главное, структура оперов создана для контроля и захвата – они хотят действовать, им нужно пространство для развития. А вокруг еще столько всего не поглощенного, столько активов, которые чьи-то. Особенно в регионах. Там, где самые голодные опера.

Волков раньше свою концепцию «оперов и операторов» строил на их конфликте: операторы, рыночники по своей психологии, в начале 2000-х вступили в конфликт с операми – которым куда проще и естественнее делать ставку не на финансовые рычаги и конкуренцию, а на силовое давление. Первый путинский срок начинается как торжество операторов, а заканчивается как полное их поражение.

Опера и их логика силового давления и прямого контроля становится доминирующей и определяет дальнейшую судьбу страны. Сейчас он не говорит о конфликте, скорее о взаимопроникновении. Опера научились у операторов управлению с помощью финансовых потоков, а операторы признали эффективность прямого силового давления. Возможно, после того, как столкнулись с проблемой бунта контрагентов (дело ЮКОСа), а может, после того, как опера нашли абсолютно эффективный и малозатратный способ получения активов (о котором, впрочем, чуть ниже).

Так или иначе, но начиная где-то с 2002–2003 года чекистами решается уже немного другая задача – полный захват страны. И если для первого этапа скупки собственности и борьбы с партхозэлитой демократия и рыночная экономика были наилучшей средой, то теперь стали препятствием. А потому общественная формация активно перестраивается в систему бюрократического капитализма, тут даже не надо было специальной воли. Новые задачи и новые люди, появившиеся среди тех, кто принимает ключевые решения, определили направление движения.

Благо модель бюрократического капитализма уже по факту начала осуществляться региональными руководителями, в первую очередь Лужковым. Только теперь с одним важным изменением – чиновников лишили директивных функций (символично, что едва ли не последним штрихом, окончательно оформившим захват страны чекистами, стало устранение Лужкова).
Волков рассказывает, как в начале 2000-х Сергею Генералову (одному из руководителей «Менатепа» и ЮКОСа до 1998 года, министру энергетики в правительстве Кириенко) поставили задачу консолидировать всю морскую инфраструктуру Дальнего Востока.

Ему выделили ресурсы: деньги (что-то около 80 млн), чекистский ресурс – административный и соответствующую БКМ. Он делал все правильно, грамотно. По Дальневосточному пароходству все прошло: он скупил акции – естественно, пришлось платить почти рыночные деньги. Потом после соответствующей обработки согласился уйти гендиректор. А с Приморским пароходством не получилось.

Люди уперлись. Кстати, Волков рассказывает, как к его «Минфину» обратились за помощью в решении этого вопроса сразу с двух сторон из «Роснефти» (тогда это была всего лишь средненькая нефтяная компания) и «Альфа-Групп». Но запрос по-прежнему формулировался исключительно с опорой на нормы права. «Минфин» просили как профессионалов, работающих в правовом и экономическом поле. Это очень показательный пример ограниченных возможностей правовой схемы.

Параллельно в начале 2002 года была проведена короткая и очень удачная операция, которая во многом определила дальнейшее развитие страны, – это операция с «Сибуром» и его владельцем Яковом Голдовским. Перед Новым годом прямо в приемной нового председателя правления «Газпрома» Алексея Миллера его арестовали. А уже к 10 января он написал заявление о сложении с себя полномочий гендиректора, а контрольный пакет акций «Сибура», расписанный на самых разных людей, был передан «Газпрому». Этот силовой инструментарий показал столь высокую степень эффективности, что довольно быстро стал определяющим и сам стал определять многое.

Если вы будете консолидировать акции, очень грамотно работать с ними, использовать админресурс и базу КМ, то, конечно, можно сильно опустить цену. Но как показывает практика – максимум вдвое. Совсем другое дело, когда владелец сидит у вас в соседней комнате за решеткой. Он готов (а при правильной работе почтет за счастье) заключить договор даже и за 10% от стоимости активов.

Теперь основным инструментом поглощения активов и их консолидации стал арест. Арест осуществляют, разумеется, не чекисты, а милиция (где-то за соответствующее вознаграждение в виде небольших денег и/или закрытой папки с компроматом). Они же часто делают работу по прессовке и доводке, но тут уже по прямым указаниям оперов. Эта схема примечательна еще и тем, что в ней важную, пусть и чисто техническую роль играет милиция. Ее используют, причем именно в том качестве, которое предполагает некоторый карт-бланш на самостоятельные действия подобного рода по отношению к мелкому бизнесу и простым гражданам.

Системно такая милиция – большая проблема для чекистов: население – то немногое, чего чекисты реально боятся, и угроза слишком тесного столкновения с населением – для них большая опасность. Но ничего сделать с милицией они не могут – им нужна именно такая милиция, им нужен этот ресурс для захвата собственности, для контроля за страной.

Тотальный захват активов в нулевые шел в несколько этапов. Основной задачей была консолидация активов внутри страны. В основном тех, которые уже так или иначе контролировались через операторские схемы 90-х. Основные активы, которые прибирали к рукам чекисты в первой половине нулевых, – активы приватизированных предприятий. Нелегитимных в глазах значительной части населения и ощущавшиеся как «свои» самими чекистами. Но они быстро закончились.

А машина поглощения продолжала работать – довольно значительные неподеленные активы были в регионах. Для обеспечения консолидации региональных активов необходимо было максимально ограничить независимость местной власти, в первую очередь губернаторов. Что и было сделано к 2004 году.

К тому же за время, прошедшее с крушения СССР, возникло много новых современных активов, созданных умом, удачей и талантом бизнесменов (впрочем, часто не без некоторой поддержки деньгами и другими ресурсами со стороны чекистов). И эти активы тоже довольно быстро стали объектом поглощения. Захват «Евросети» Чичваркина был далеко не первым в этом ряду, но самым отчетливым сигналом для тех, кто еще не понял, с кем и с чем имеет дело.

Конец поглотителей

К 2008 году основная задача была решена, а к 2011-му операция по поглощению страны завершилась окончательно. Все. Больше нечего захватывать. Все, что есть, – поделено. А нового не возникает.

Да и не может возникнуть. Во-первых, потому, что бизнесмены хорошо учатся и больше не хотят отстраивать объекты для поглощения. А во-вторых, и в-главных, созданная чекистами система крайне эффективна для захвата собственности, для экстенсивного развития.

Но крайне неэффективна для развития интенсивного. Сначала заговорили об инновационном развитии, потом, когда оказалось, что ничего не получается и получиться не может, о модернизации. Но и модернизации не может получиться без конкурентной среды, без свободного экономического пространства. Активы консолидированы, денег много, очень много, но пространства для развития – нет. Система впадает в стагнацию. А если к этому добавить все то же давление оперов – голодных, агрессивных оперов на низших ступенях, которые попробовали живой крови рейдерства. Что с ними делать? Отправить в офис? В отдел маркетинга?

(Тут Волков вдруг начал рассказывать о том, чем пробавляются сейчас отправившиеся на вольные хлеба, но сохранившие связь с системой рейдеры низшего звена. Об их работе на уровне ТСЖ и органов опеки. О тех ужасных вещах, которые там происходят, о том, как отнимают недвижимость у душевнобольных, как делают здоровых людей душевнобольными и переписывают себе их квартиры… Кроме всего прочего, эта деятельность крайне опасна из-за слишком тесного соприкосновения с людьми. Люди, которые видят и слышат, как отнимают имущество у душевнобольных, – они уже одной ногой на Болотной.)

Собственно стагнация для поглотителей – это крушение и смерть (а после Болотной, возможно, не медленная и тягучая, а быстрая и болезненная).
А единственный выход преодолеть стагнацию – внешняя экспансия. Об истории операторов и захвате чекистами России Волков говорит устало, ему, очевидно, не очень интересно говорить о том, что он понял и продумал много лет назад, но когда речь заходит про грядущую экспансию чекистов, его слова наполняются мрачным воодушевлением. Это для него по-настоящему важно.

Там, на Западе, есть активы, много активов, причем не просто активы. А высокотехнологичные активы, модернизированные и даже инноватизированные. Финансовые ресурсы скоплены и сосредоточены, однако этих ресурсов, как оказалось, мало. Не только в буквальном смысле, но еще и потому, что не все решают только деньги. Попытка «Северстали» купить Arcelor в 2006 году, еще более поздняя (2009 год) история с несостоявшейся покупкой Opel – и там, и там денег предложили достаточно, намного больше, чем это стоило по рынку. Обе сделки сорвались.

В первом случае Лакшми Миттал показал значение работы с советом директоров. А во втором вроде бы и поддержкой правительства ФРГ заручились, и инвестиционные обязательства по рабочим местам в Испании на себя взяли, однако, несмотря на все это, сделка не состоялась. General Motors отказался от продажи, как только речь зашла о поправках к договору, предусматривающих полный доступ к технологиям.

Но ведь технология внутреннего захвата – это не только и даже не столько финансовая технология. Опыт работы с компроматом, умение его копить, создавать и использовать – это как раз то дополнение к деньгам, которое может обеспечить успех экспансии. «Инструментарий, конечно, будет другим. Но в любом случае в его основе останется БКМ: ее сбор, формирование и агрессивное использование.

Вычислять страхи конкретных людей (например, членов совета директоров выбранных для захвата компаний или чиновников, ответвленных за те или иные решения, возможно, журналистов, формирующих общественное мнение), а потом формирование навеса угрозы над их страхом – это, собственно, и есть работа с КМ, которую они умеют делать. С учетом западной специфики это непростая и очень дорогая работа». И, судя по всему, она уже идет (Волков специально оговаривается про отсутствие прямого инсайда, но по косвенным признакам убежден в этом).

Уже после разговора с Волковым я беседовал с сербским журналистом, который с ужасом рассказывал, как стремительно меняется отношение к России и русским инвестициям у него на родине. Все ждали русских денег, «братушек», которые придут и своими инвестициями поднимут сербскую экономику. Однако вышло совсем не так, как мечталось сербским пророссийским патриотам. Пришли мрачные люди, которые сначала трясли деньгами и указывали на свои связи с еще большими деньгами в России, а потом начинали прессовать владельцев и захватывать их активы за бесценок.

А что же ждет чекистов на Западе? Как отреагирует западная элита, устроенная совсем не так, как наша, на предстоящую экспансию? Даже не на саму экспансию, а на подготовку к ней, сбор БКМ – это уже достаточное действие, чтобы вызвать сильную аллергическую реакцию западного организма. И куда будет направлена эта самая ответная энергия Запада – на крушение путинского режима или на его маргинализацию и локализацию внутри «крепости Россия»? Как поведут себя чекисты, когда столкнутся с этой реакцией? Или уже столкнулись, и многое из того «неожиданного», что мы наблюдаем в последние месяцы – следствие этого столкновения?

Впрочем, какой бы ни была эта история, она только начинается. У нее открытый конец, и в ней еще очень многое можно изменить.


вівторок, 8 січня 2013 р.

Карітас vs Лібералітас. (Елвін Дж. Шмідт, Як християнство змінило світ.) Caritas vs Liberalitas. (Elvin J. Schmidt, How Christianity Changed the World.)

Християнська благодійність дуже відрізнялася від благодійності античної. Перші християни практикували карітас, що протиставили лібералітас римлян. Карітас означало давання, аби полегшення економічної або фізичної біди отримувача допомоги, нічого не очікуючи на заміну, а лібералітас означало давання, аби догодити отримувачу допомоги, який пізніше мав чимось догодить давачеві. Впродовж багатьох століть римські язичники практикували лібералітас, а не карітас. Лише у винятково рідких випадках деякі римляни давали щось, нічого не очікуючи на віддяку. Зазвичай то були найшляхетніші з римлян...

Елвін Дж. Шмідт, Як християнство змінило світ.

Почіхрав потилицю і дійшов до висновку, що допомагаючи алкоголікам, циганам і фаховим пройдисвітам у державі - ти множиш лайдачне багно, або твориш карітас.
А підтримуючи доброго господаря, митця, талановиту дитину - чинеш лібералітас, гріх смертельний перед отцями святими - зменшуєш їм паству...
Тож ,панове робимо висновки ...)))

P.S. До речі, одне зі значень слова liberalitas перекладається як шляхетність і щедрість.



четвер, 25 жовтня 2012 р.

Їхали хозари із Дніпра додому

Їхали хозари із Дніпра додому,
Умовляли Галю їхати з собою:
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
Умовляли Галю їхати з собою.

«Єдєм, Галя, с намі, мудримі жидамі,
Будеш жить получше, чем у родной мами».
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
Будеш жить получше, чем у родной мами».

Не слухає батька Галя молодая,
До жидів на воза весело сідає.
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
До жидів на воза весело сідає.

Ті ж повезли Галю курними шляхами,
Крутими ярами, темними лісами.
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
Крутими ярами, темними лісами.

Розтинали Галю масними руками,
Прив'язали бідну до сосни косами.
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
Прив'язали бідну до сосни косами.

Попід ноги Галі накидали хмизу,
Запалили сосну ізверху донизу.
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
Запалили сосну ізверху донизу.

Сосна догоряє, Галя промовляє:
«Ой хто мене чує, нехай порятує».
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
«Ой хто мене чує, нехай порятує».

Козаки почули, до лісу майнули —
Жидів порубали, Галю врятували.
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
Жидів порубали, Галю врятували.

Ой хто дочок має, нехай научає
З хтивими жидами шляхом не пускає
«Ой ти, Галю, Галю молодая»,
З хтивими жидами шляхом не пускає

неділя, 9 вересня 2012 р.

Звідки пішла мода носити штани нижче дупи.

підари

Мода носити низько штани пішла з американських в’язниць, де в’язням заборонено носити ремінь. Але чому і наскільки низько треба спускати штани? Виявляється, те, наскільки низько сидять штани, визначається тим, наскільки той чи інший ув'язнений хоче і готовий вступити з іншим ув'язненим в педерастичний статевий зв’язок. Оскільки про це при наглядачеві в громадських місцях поза камерою говорити не можна, вони і придумали ось такий метод подавати один-одному сигнали. Чим штани нижче, тим він більше готовий і хоче. Потім ця мода перейшла в нормальне життя. Так що хлопці, підтягніть штани і не ганьбіться!

Як убивали в'язнів у тюрмах 1941 року


"Беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", але не всі. Деякi були визнанi занадто страшними".
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
…Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили…
Тремтіть, убивці, думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
В. Симоненко, 1962 р.
Чомусь ніхто з помітних істориків чи політиків не здогадується дослідити і розповісти нам (наголошую, - не тільки дослідити, але й розповісти) про роль і місце українців у Другій світовій війні, яка розпочалася у вересні 1939 року нападом Німеччини на Польшу?
І чому ми так рідко і байдуже згадуємо цю дату. Мовляв, це там, далеко, у них,  нас воно не стосується?
Хто з українців-командирів чи рядових відзначився при героїчній обороні Варшави? Скільки нас полягло тоді, під час німецько-польської війни? Відсоток же українців у тодішній польській армії був не меншим, ніж у радянській…
А чому ті, хто з усіх політичних боків "єднає" Україну від Ужгорода до Луганська, до цього часу не здогадаються пропіаритися мислію: що фактично ця війна для України розпочалася ще раніше. 15 березня 1939 року регулярні війська Угорщини з благословіння Гітлера вдерлися в Карпатську Українську Державу і по-звірячому її знищили разом з тисячами українських патріотів – не тільки закарпатців.
Це була коротка, кривава, але воістину Вітчизняна війна – у Карпатській Січі воювали й добровольці-галичани, і "східняки" (ті, кому вдалося втекти від голодомору та репресій, ветерани армій УНР тощо).
Ту війну фінансово, інформаційно і т. п. підтримував увесь український (і не тільки) світ. Там були епопейні зразки українскої доблесті, честі, героїзму, лицарства! Яких нам зараз так не вистачає для світла на морально-психологічних маяках, для імунітету від хохляцького жлобства і малоросійської чмошності…
А зараз повернімося до червня 1941 р. Про героїзм радянських воїнів, залишених напризволяще Сталіним та його бездарно-жорстокими полководцями, вже сказано багато. Хай земля буде їм пухом… Історія знає небагато прикладів такого злочинно-байдужого ставлення вождів до своїх воїнів.
Але  історія взагалі не знає аналогів тих сатанинських вчинків, до яких я хочу привернути вашу увагу у цій статті.  
У перші дні війни в умовах масового відступу й поразок агонізуючий більшовицький режим вирішив максимально довершити знищення української еліти чи просто більш-менш свідомого українського "елементу".
 Тіла замордованих, розкладені для упізнання на подвір’ї в’язниці № 1
(по вул. Лонцького), м. Львів. Червень 1941 р.
По всій Україні прокотилася хвиля арештів і розстрілів десятків тисяч тих, кого не встигли знищити "розкуркуленнями", голодоморами чи репресіями.
Назустріч ешелонам з мобілізованими воїнами РА, на Схід, у Сибір і тундру (не на фронт!), йшли десятки ешелонів, набитих тисячами новітніх "врагов народа".
Про це чудово і страшно написано в книзі спогадів київського вченого Михайла Ільяшука "Сталинским курсом", виданій Київським "Меморіалом" на чолі з невтомним Р. Круциком. Обов’язково знайдіть і прочитайте!
В’язнів же західноукраїнських міст (і не тільки – наприклад, Вінниці) та містечок взагалі вирішили "эвакуировать по 1 категории", тобто умертвити. Телефоном в усі обласні та районні каральні органи було передано відповідне розпорядження. У Львівській області воно називалося санкцією Прокурора області від 26 червня 1941 р.
Жаль, що обмеження розмірів інтернет-статті не дозволяють навести всі документальні свідчення катів і жертв. Тому наведу тільки найпоказовіші зі скороченнями:
1.  "Докладная записка
“Об эвакуации тюрем Западных областей СССР”. 
Львовская область
Подготовительная работа к эвакуации и сама эвакуация тюрем началась с 22 июня с.г. В 4-х тюрьмах содержалось 5424 заключенных. В первый же день вторжения немцев в СССР в тюрьмах были исполнены приговора по отношению к 108 заключенным, осужденным к ВМН.
[…] тюрьмами Львовской области было расстреляно 2464 заключенных […]
Все расстрелянные заключенные погребены в ямах, вырытых в подвалах тюрем, в гор. Золочеве – в саду […]
Дрогобычская область
В двух тюрьмах гор. Самбор и Стрий (сведений о тюрьме в гор. Перемышль не имеем) – содержалось 2242 заключенных. Во время эвакуации расстреляно по обеим тюрьмам 1101 заключенных […]
27 июня при эвакуации в тюрьме гор. Самбор осталось 80 незарытых трупов, на просьбы начальника тюрьмы к руководству Горотдела НКГБ и НКВД оказать ему помощь в зарытии трупов – они ответили категорическим отказом. […]
В тюрьме гор. Самбор – надзиратель Либман при эвакуации застрелился. […] Надзиратель Савкун дезертировал […]
 Один із "розстрільних" списків в’язниці № 4 (Бригідки), м. Львів.
26.06.1941 р.
Станиславская область
Из трех тюрем гор. Станислав (Івано-Франківськ - ІП), Коломия и Печенежино этапировано 1376 заключенных. В тюрьме гор. Станислав осталось – 647 заключенных. В основном из числа обвиняемых за бытовые преступления. Остальные заключенные расстреляны […]
[…] По всем тюрьмам Западных областей УССР только личный состав тюрем приводил приговоры в исполнение и никакой помощи со стороны НКГБ не было оказано.
Начальник тюремного управления НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов (підпис)
2. "…начальником 2-го отдела УНКГБ тов. Гончаровым, сотрудником УНКГБ дворкиным, Начальником Тюремного отделения УНКВД тов. Станом при участии других сотрудников НКГБ и НКВД, оставшиеся на прогулочном дворе около 2000 заключенных(Луцької тюрми – В. Г.) были расстреляны. Весь учетный материал и личные дела заключенных сожжены.
Зам. Нач. тюрьмы тов. Лескиным перевезены в Киев […] Нач[альник] тюремного пр[авления] НКВД УССР Капитан госбезопасности Филиппов № 85426 28 июня 1941 г."
3. " …Заключенные (тюрми №3 м. Острог – В. Г.)  в количестве 77 человек расстреляны, трупы зарыты […] Зам. нач. тюремного управления НКВД УССР – политрук Демехин.
28 июня 41"
4. "Доношу, что в тюрьме г. Бережаны Тарнопольской обл. осталось 48 з/к, не преданных земле, 20 трупов остались в подвале админ. корпуса тюрьмы не вывезенными и 40 трупов сброшены в реку под мост. В тюрьму г. Тарнополь выброшено 94 з/к з/к. 
Бережани влітку 1941 року 
Выше изложенное получилось вследствие того, что нач. НКГБ тов. Максимов 28.06.41 взял в свое распоряжение 60 з/к, уничтожив их в подвале тюрьмы, а трупы в эту ночь не убрал несмотря на неоднократные напоминания руководства тюрьмы […] 
8.07.41 г. Капитан (підпис)"
Таких звітів сатани знайдено вже чимало. Слід зауважити, що розстріли відбувались і після складення цих звітів. В’язні, про яких у звітах ідеться як про залишених у тюрмах, пізніше також були розстріляні. В останні дні перед утечею тюремників розстріли проводили вже без жодних списків, іноді просто в камерах.
Очевидно, що справжньої кількості замордованих та імен усіх загиблих не довідаємося вже ніколи. Так, немає списків жертв Перемишльської в’язниці (Перемишль тоді був ще українським).
Їх гнали двома пішими етапами на Схід. Один з етапів був оточений німецькими військами і більшість в’язнів розбіглися. Другий, згідно зі свідченнями, – близько 200 осіб, був знищений біля Старого Самбора – конвоїри живими поскидали в’язнів до соляних шахт Саліни.
Встановлено лише 5 імен. Усі списки, які не були втрачені під час відступу "червоних", роками зберігались у центральних архівах КҐБ під грифом "цілком таємно".
Багаторічні дослідження різних джерел дали можливість встановити загальне число жертв в’язничного терору, розгорненого під час відступу більшовиків із Західної України, – понад 22 тис. осіб, із них близько 5 тис. – на Львівщині, понад 3 тис. – на Тернопільщині.
Львівське товариство "Пошук" на основі різних джерел склало іменний мартиролог замордованих, який і надалі поповнюється. Результати досліджень "Пошуку" опубліковані у книзі "Західноукраїнська трагедія 1941".
 Ексгумація жертв НКВС 1941 р. на подвір’ї в’язниці № 2
(Замарстинівської), м. Львів. 1991 р.
Події того часу розкривають безпрецедентний за жорстокістю та цинізмом масовий терор, який мав світовий резонанс і був яскраво відображений у тодішній західноукраїнській та європейській пресі.
Після відступу "червоних" мешканці великих і малих міст кидалися до покинутих в’язниць, розбивали двері камер, сподіваючись звільнити ув’язнених. На жаль, живих знаходили рідко.
Повсюдно люди натрапляли на свіжо закопані ями, замуровані підвали, казани зі звареними нещасними, а також на гори мертвих понівечених тіл, залишених на території в’язниць. Знищення в’язнів супроводжувалося нечуваними тортурами. Про це свідчать очевидці тих кривавих злочинів.
Відразу зауважу для особливо вразливих читачів: деталі цих свідчень не тільки малоестетичні, але й важкоймовірні для тих, хто вперше читає чи чує про них. Може, і для автора. Якби він сам не чув їх від багатьох свідків, у правдивості яких не доводилося сумніватися.  Ось деякі свідчення, що їх зібрало товариство "Пошук".
Може, хоч цей шок, ці замежеві жахи нарешті струсонуть байдужу совкову свідомість ментальних рабів постгеноцидного українського суспільства?:
СВІДЧЕННЯ ІВАНА ЧАПЛІ
Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.
"У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто… Потім почали організовувати колгоспи. Люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в пивницях. У Нагуєвичах, звідки я родом, мали вивозити на Сибір чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола оборонив. Я працював сільським ковалем і не сподівався жодного лиха.
По обіді 22 червня 1941 року в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВД (тоді там був райцентр). Зразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії).
Був заарештований голова товариства “Рідна школа”  селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.
Усіх нас завезли у Підбуж. Там уже сиділи арештовані Андрій Юринець – директор Підбузької школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників з Підбужа, і ще багато мешканців навколишніх сіл.
Дня 26 червня о 10 годині вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціянтів та 3 невідомі особи викликали з тюрми Підбузького УНКВД 20 в’язнів і повезли вантажівкою у напрямі Дрогобича.
 Дослідження масового поховання у м. Володимир-Волинському. 1997 р.
Червоні кати обманювали нас, що пускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що в’язні їдуть на роботу.
За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі “Остислав’я” машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висідати, бо машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […]  На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. […]
Кати добивали людей чоботами, лопатами, ломами, від яких череп тріскав на голові. Так було замордовано 16 людей. […]  Завдяки безладній стрілянині і темряві та поспіхові міліціянтів, які поспішали по наступну партію арештованих, нам чотирьом удалося лишитися живими.
Не знаю, як про це довідався прокурор Строков, бо вже 27.06 приїжджав у Нагуєвичі шукати за мною, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися лишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.
Коли більшовики потікали перед німецьким військом, люди пішли в “Остислав’я” і знайшли там, вивезли помордовані тіла. У Корнеля Камінського було порізане усе тіло. Степан Дум’як мав розрубаний живіт. Іванові Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткали травою.
Отакими нелюдами були наші “визволителі”. За що мордували вони безвинних мирних людей? Однак ніхто не може знищити живе слово і дух волелюбного народу".
СПОГАДИ ІВАНА КІНДРАТА
Народився 1923 р., доктор медицини, Рочестер, США.
"У червні 1941 р. я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбкiвськiй 10 у Львовi. 29 червня наблизилися війська Вермахту, у мiстi була паніка й безлад. Залишалися війська окремого призначення НКВД.
Знайомий, що мешкав навпроти в’язницi по вул. Лонцького, розповiв, що в нiч з 28 червня чув звiдти глухi пострiли i божевiльнi крики. Ми, 4 студенти, вирушили на розвiдку. Замуровану тепер i закриту тодi тюремну браму пiдiрвали в’язкою гранат.
Перед входом на подвiр’я побачили 8 мертвих чоловiкiв i жiнок, бiля муру – ще двi жiнки, ще живi, але скривавленi i непритомнi. Надалi вияснилося, що це були не в’язнi, а найманi робiтники, яких знищили останнiми, як свiдкiв кривавого злочину. Обидвi жiнки скоро померли. Убитi вони всi 10 були уколами багнетiв, дехто мав по кiльканадцять ран у грудях i животах.
З подвiр’я дверi вели до великого примiщення, з горою трупiв аж пiд стелю. Нижнi були ще теплi. Вiк жертв – мiж 15 i 60 роками, але переважна бiльшiсть 20–35 рокiв. Лежали у рiзних позах, з вiдкритими очима i з масками жаху на обличчях. Мiж ними чимало жiнок.
На лiвiй стiнi було розп’ято трьох чоловiкiв, ледь покритих одягом з плеч, з вiдтятими статевими членами. Пiд ними на пiдлозi, у напiвсидячих похилених позах – двi монашки, з тими органами в ротi.
Виявленi нами жертви енкаведистського садизму були вбитi пострiлами в рот або в потилицю. Але ще бiльше було заколотих багнетами в живiт. Однi – голi чи майже голi, iншi – в порядному вуличному одязі. Один був у краватцi, напевно, щойно арештований.
 Дослідження масового поховання поблизу Івано-Франківська. Дем’янів Лаз. 1989 р.
З центрального примiщення, затопленого калюжами кровi, вели два коридори. Я подався направо, в надiї вiдшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повiшений на шнурi чоловiк у вiйськових штанях i чоботах. Його рiст вищий за той гак. На стiнi вишкрябаний напис: “Да здравствует свободная Россия”. Жертва – майор радянської авiацiї.
До однiєї з наступних камер тяжко було пiдступитися. По той бiк дверей – кiльканадцять тiл, притулених обличчями до щiлини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступнiй камерi – двi дуже молодi i навiть посмертi вродливi жiнки, задушенi, iз шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят iз розтрощеними черепами. На одвiрку – свiжi плями розлитого мозку.
Ще один вияв звiрства – повiдтинанi пальцi, знята пасами шкiра на спинах. Накручували шкiру на патик поступово, з дня у день. Закiнчували один пас – починали другий. Ретельно надрiзали скальпелем, стерилізуючи попереднi мiсця, щоб катований не помер передчасно.
[…] Потрапляю у більше приміщення, iз столом посерединi. На столi прив’язаний оголений чоловiк з неймовірно скорченим обличчям. Тiло вкрите скляним ковпаком. На животi – рани з дивними дiрами. Нараз з дір вилазять один за одним кiлька щурiв. Це – один з багатьох видiв тортур енкаведистiв. Пiд ковпак до живого в’язня запускали голодних щурів.
Все. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину 12 лiт життя. Напiвпритомний вiд жаху, вибiг iз в’язницi. Нiхто з нас так i не натрапив на живих.
У розбитiй крамницi беру фотоапарат i вертаюся фотографувати гору трупiв, розп’ятих священика i монашку у головному примiщеннi. До камер уже несила вертатися. За тиждень мої фотокартки з’явилися у "Кракiвських Вiстях", та не всi, деякi були визнанi нецензурними. Такi дикi злочини показувати не ризикнули. Пiзнiше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городi коло рiдної хати".
СПОГАДИ МИХАЙЛА МІРУСА
Народився 1929 р., мешканець м. Чорткова Тернопільської
області.
"Почувши, що німці, які вступили до міста, відчинили в’язницю, я, як і інші мешканці Чорткова, вирушив туди. Побачене вкарбувалося в пам’ять страшною картиною на все життя. Вздовж мурiв простягалися акуратно скопанi газони клумби iз свiжонасадженими квiтами.
На просторому подвiр’ї було пусто. […] Чоловiк i жiнка, обоє мертвi, були притуленi до стiни i пiдпертi кiлками, щоб не впали. У нього дiтородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також жмут дроту в статевому органi. […]
 Дем’янів Лаз. Черепи на одежі закатованих
На весь обсяг першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Згори їх присипано тонким шаром землi, видно, що роботу не встигли закiнчити. Згори лежали ще двоє, напевно, виконавцi тої роботи. Там були i лопати. […]
Обличчя чоловiка було наче спалене чи ошпарене, аж почорнiле. Посерединi знаходився металевий бак, вiд якого вiдходили труби завтовшки як рука або товщi. Тими трубами поступала пара i виїдала плоть. Пiд очима, задушених парою – мiшечки. Вух не було, геть повiдпадали, i носи також".
СПОГАДИ ЮЛIАНА ПАВЛІВА
Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопiльської
областi 1930 р.
"Навеснi 1941 року у селi Нараїв, як i в iнших мiсцевостях, були масово арештованi представники мiсцевої iнтелiгенцiї, серед них i моя тiтка Iванна, сiльська вчителька. У червнi 1941 року з 19 арештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнiв у Бережанах.
З початком вiйни село чекало повернення полiтв’язнiв. Замість того пiшли чутки про страшнi мордування у в’язницях. У перших числах липня родини подалися до Бережанської в’язницi на розшуки близьких. Задля безпеки жiнки взяли i нас, пiдлiткiв 10–12 рокiв. Там ми застали гори понiвечених трупiв у пiдвалах.
Залитi кров’ю камери i коридори. Кривава стежка вела на подвiр’я. Там вже лежали рядами винесенi тiла, з обрiзаними вухами, носами, зчорнiлими обличчями. Липневої спеки стояв страшний сморiд. Лунали голосiння, крики розпачу, прокляття.
Тiтку Iванну ми знайшли на березi рiки Золота Липа, бiля замку, який НКВД використовував як катiвню. Поруч були ще двоє чоловiкiв, хтось вже прикрив ковдрою їх голi понiвеченi тiла. Усе тiло тiтки вiд нiг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Обличчя зчорнiле. Вийняли з рота ганчiрку – язик вирвано.
Вище зап’ястя – наскрiзнi рани вiд ножа, живiт розрiзаний вiд низу до грудей, у статевий орган забита пляшка. Ще двоє дiвчат iз Нараєва були замордованi у подiбний спосiб. Iншi тiла мали не менш страшні слiди знущань: вибранi очi, вiдрiзанi статевi органи, обрубанi пальцi, потрощенi голови.
Мiсцевi мешканцi розповiли, що впродовж тижня навколо в’язницi ревiли двигуни тракторiв, якi не могли повнiстю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рiдних в основному по одежi.
Довго ще виловлювали тiла i з рiки Золота Липа, куди їх поскидали енкаведисти. Кiльканадцять кiлометрiв пливли вони у кривавiй водi аж до греблi в селi Саранчуки, де страшнi понівеченi трупи виловлювали i хоронили селяни. Неопiзнаних хоронили у спiльних могилах. Багато замордованих поховано у iнших навколишнiх селах.
 Розкопки в Дем’яновому Лазі. Кляп у роті черепа жертви
Нараївцi знайшли i поховали 12 закатованих односельцiв. Тіла ще трьох, засуджених до страти, вiдшукали пiзнiше, восени, у закиданiй камiнням ямi бiля Бережанського лiсу. У одного з них, Павлiва Т. Г., були обрубанi ноги. Чотирьох так i не знайшли. 15 iз 19 замордованих полiтв’язнiв села були вiком до 23 рокiв".
А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця "розповідь розстріляного" містить унікальні "кадри" моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких зразків – одиниці. Бо інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.
СВІДЧЕННЯ РОЖІЯ МИРОСЛАВА
Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської
області.
"Був червень 1941 р. До камери приводили все нових арештантів із сіл Бібереччини. При брамі стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, коло шостої години, той міліціонер сказав нам: “Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!” А ми йому говоримо: “То відімкни нам двері і випусти!”
Він відповів, що не має ключів, бо їх забрали з собою енкаведисти. “Можу вам подати хіба якусь штабу, рятуйтеся!” Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері і виломлювати ґрати та втікати через вікно.
З нами сидів арештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: “Люди добрі, то так не можна. Ану ж це підступ з їх боку й вони повернуться ще заки ми повтікаємо. А тоді буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як вернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати тікати, то тоді впевняться, що ми мали нечисту совість. Нас, певно, забрали, як закладників, а таких ніхто не мав права стріляти. Тож без суду навіть большевики не мають права карати – я якийсь адвокат і знав їх кодекс!” (Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини – В. Г.) Так ми чекали. Енкаведисти повернулися через дві години. […]  
Повернувшись, вони викликали арештованих поодинці з камер і водили їх до пивниці розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі принишкли до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, як його вели.
Найбільше просився Микола Дучій. “Товариші, та я ваш, бідняк, я маю жінку, дитину, змилуйтеся, не вбивайте мене!” Ті лиш сміялися, а один сказав: “Нічево, ето точно, как зуб вирвать: болит – раз и по всьом!” Потім чути було з пивниці лиш постріли.
Дем'янів Лаз. Черепи закатованих, підготовлені до експертизи
Після кількох екзекуцій трійка енкаведистів ішла на “дижурку”, правдоподібно пити горілку, бо, як прийшли по мене, то від них заносило горілкою. Своєї смерті я був певний, як мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене до пивниці. Уже за порогом темної пивниці ті два, що вели мене під пахви, пустили, і в тій хвилині поклав на моє плече руку задній.
В секунді я якось відчув, що він підносить свою праву руку і мені здавалося, що навіть цокнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!
І, як нині пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав непритомний, я не знав. Потім серед темряви я якось прочуняв. Мені здалося, що я хіба на другому світі, бо пригадав, що мене розстрілювали.
Перше враження було, що мені дуже стерпли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. В роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я помалу зсунув із себе. То був труп розстріляного біберецького адвоката Кульчицького, що нас під вечір переконував не втікати, бо він знав большевицькі кодекси. Я мав прострілені обидві щоки і лежав на трупах. Хтось у цій купі трупів ще харчав. […]"
 Дем’янів Лаз. Жіночі коси, вийняті з другої могили з черепами
На жаль, багато інших свідчень і документів доведеться вивести за межі статті. Але на завершення я поділюся з вами вічною тугою багатьох своїх односельчан, яку вони відкрили колись моїй матері-харків’янці.
У 30-ті роки молодь села Голинь Калуського району Івано-Франківської обл., як і у всій Західній Україні, марила волею. Це була особлива віра, мрія, фактор честі, стрижень моралі людини і спільноти.
Найкращі пішли в підпільну ОУН. Поміркованіші просто зачитувалися українською літературою, історією і т. п.
Великий гурт голинської молоді став активістом "Просвіти" - ставили українські п’єси, читали вірші, створили хор… Діяла сильна футбольна команда.
 Дем’янів Лаз. Дірчастий перелом склепіння черепа квадратної форми. Чотирикутні багнети були лише в Червоній армії
І ось після "визволення" 1939 року в один день чотирнадцять молодих голинян зникли безвісти. Хтось дізнався, що їх забрало НКВД. Але тільки з початком війни 1941 р. родичі зниклих змогли відвідати їх в Івано-Франківській (тоді Станіславській) тюрмі – знайти тіла.
Кров була всюди. Було саме так, як в наведених вище свідченнях. Довго шукали рідні тіла з-поміж сотень трупів. Їх знайшли в одній з катівень тієї тюрми. Я запам’ятав опис тіла одного юнака, який ось-ось мав одружуватися зі своєю красунею-дівчиною.
Так от, його тіло було розіп’яте-прибите цвяхами до стіни. А в розірваному животі … лежала голова його коханої…
Все!!! Вривайтеся земле і небо у рокіт страждань моїх. Живем не лишень за себе – ми мусимо жити й за них. Це Василь Симоненко. Йому, до речі, імпер-кати дозволили дожити до неповних 29-ти. "Уж больно он любил Украину"…
У статті використано матеріали Центру досліджень визвольного руху, Музею совєцької окупації, Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса, товариства "Пошук", яким автор безмежно вдячний за святу роботу.


Володимир Гонський
Бард, публіцист (Київ)