суботу, 29 січня 2011 р.

Кодекс честі свідомого українця. Десять заповідей Міхновського.


Микола Міхновський

1.   Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей.
2.   Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас.
3.   Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів.
4.   Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.
5.   Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі.
6.   Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7.   Не зробися ренегатом-відступником.
8.   Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.
9.   Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Микола Міхновський 1904р.

середу, 26 січня 2011 р.

Не треба їздити до Москви!

кацапи в екстазі

Москви треба уникати як місця, що заражене чумою. Там кривава історія, там Кремль, Мордор, гобліни та орки, там мавзолей Леніна, там Путін і Сурков, там брудна аура, що притягає до себе все брудне. Очищення неможливе. Там замишляють чорні справи. Там царство брехні. Там брешуть як дихають. У московської влади настільки дурна репутація, що їй не вірять, навіть тоді, коли вона говорить правду. Усе, абсолютно усе, про що повідомляє Москва, навіть дрібне та нейтральне, потребує окремої перевірки незалежними експертами.
Ось навіщо летіла до Москви та загинула якась одеська поетеса? Хотіла премії від Москви? Не могла визначити для себе, що премія від Москви не потрібна у жодному випадку, що такої просто нема? Британський капіталіст та узбецький гастарбайтер мають сказати собі, що їм не потрібні гроші, які вони зароблятимуть у Росії.
Але все одно вони пертимуть туди… Хоч і вбивають.

(перепост, переклад мій)


Таїландці громлять педофільські кубла російської мафії

москалі
За повідомленнями ЗМІ, в Таїланді почалися погроми і підпали російських «турфірм», що займаються «секс-турами» для російських педофілів, які приїжджають до Таїланду для розпусти з дешевими місцевими малолітніми повіями.

У Таїланді в секс-притоні Паттайя в ніч з понеділка на вівторок згоріло декілька офісів російських турфірм. Російські сутенери називають пожежі і гоніння умисним підпалом і початком погромів. Місцеві пожежники говорять, що «причиною спалаху могло стати коротке замкнення».

Як передає газета «Pattaya daily news», пожежа в Паттайі відбулася на вулиці Tхомсан 338/7 в бізнес-центрі на четвертому поверсі, де розташовуються офіси декількох російських «туроператорів», що належать російській мафії.  Спалах відбувся близько 05:30 ранку за місцевим часом.

Одночасно відразу шість російських турфірм, що працюють на популярному тайському острівному «секс-курорті» Пхукет, позбавлено права здійснювати свою діяльність протягом подальших п'яти років.

Рішення було ухвалене нещодавно утвореним органом по контролю в туристичній сфері — Комітетом з підтримки туризму під приводом, що російські підприємці здійснювали всі фінансові операції по оплаті турів безпосередньо в Росії і таким чином ні тайська влада, ні місцеві працівники туризму не отримували доходу з російських «відпочиваючих»

КЦ

Росія зазнає поразки

капище, жах, мордор, москва, путін, россия, чорна аура

Західна преса продовжує коментувати останні події в Москві у зв'язку з вибухом в аеропорту «Домодедово»

The Christian Science Monitor указує, що жителі Росії вже відкрито запитують — чи «Не означають теракти в Москві, що Росія тзазнає поразки у війні?»

«Жменька людей навіть висловлює вголос раніше немислиме припущення, що Путіну слід піти у відставку, оскільки він — лідер, найтісніше пов'язаний з формуванням політики протягом десятирічного циклу тероризму і жорстоких контрзаходів спецслужб на тліючому Північному Кавказі», — відзначає кореспондент видання Фред Уейр.

«Ми повинні терміново змінити порядок денний і наполягти, щоб Путін і Нургалієв з'явилися в Думу і дали пояснення. Влада зазнала поразки в боротьбі з тероризмом, не може гарантувати національну безпеку, то чом би нам не обговорити відставку уряду Путіна», — сказав депутат держдуми від КПРФ Володимир Улас.

«На думку експертів, російська влада не послухала тривожні дзвінки, якими були атаки в Центральній Росії в останні два роки», — помічає видання.

Багато критиків говорять, що відповідальність за уразливість Росії перед диверсіями повинен нести Путін.

«Путін прийшов до влади під гаслом боротьби з тероризмом», — говорить один з лідерів руху «Солідарність» Борис Немцов. За словами Немцова, «за 11 років знаходження Путіна у влади можна сказати, що боротьба з тероризмом провалилася. Кількість терактів — зокрема майже щоденні прояви насильства на Північному Кавказі — збільшилася в 6 разів, до 780 минулого року».

Ігор Коротченко, у минулому високопоставлений офіцер спецслужб, вказав, кажучи про Північний Кавказ:

«Зараз замість систематичних заходів ми шлемо туди гроші як підпору для місцевих еліт. Цей метод не працює. Ми бачимо масове безробіття і убогість на тлі палаців місцевої еліти. Це надійне знаряддя вербування бойовиків».

Вибух в московському аеропорту «Домодедово» може виявитися палицею о двох кінцях, пише у свою чергу італійська Corriere della Sera.

«Вибір найбільшого аеропорту Москви і зали прибуття для жахливого теракту, здійсненого в понеділок, і той факт, що серед жертв, — 7 іноземців, збільшує резонанс акції, але загибель стількох європейців ще більше ослабить симпатію світової спільноти, що і без того зменшується, до чеченських сепаратистів», загрожує Corriere della Sera кавказьким моджахедам, хоча до цих пір з їх боку не було зроблено ніяких офіційних заяв із цього приводу.

Про те, чим допомогла «симпатія світової спільноти» запобігти черговому геноциду чеченців вже в 21 столітті Corriere della Sera сором'язливо умовчує.

Нагадаємо в зв'язку з цим, що в роки найвищих симпатій до «чеченських сепаратистів» з боку Європи, Росія двічі вдерлася до Чечні, убивши більше 255 тисяч мирних жителів, зокрема 42 тисяч дітей до 11 років, і вигнавши близько 400 тисяч чеченців з їх Батьківщини.

Corriere della Sera тим часом визнає, що вирази, використані Путіном і Мєдвєдом для оцінки нинішньої атаки, стали лише повторенням слів, що вже звучали у минулому.

Починаючи від захоплення театру на Дубровці в 2002 році і вибухів в метро в 2010 році чутна одна і та ж риторика. «Ми їх мочитимемо в сортирі», — загрожує Путін.

«Кубла цих бандитів, як би вони не називалися, повинні бути ліквідовані», загрожує Медведев.

У свою чергу Time помічає, що цього разу, після чергової атаки керівництво російських спецслужб мовчить і ховається від сторонніх поглядів

Time має на увазі ватажка МВС РФ Нургалієва і ватажка ФСБ РФ Бортникова.

«Медведев поклав основну провину на слабкість заходів безпеки в аеропорту, а зараз, здається, захищає керівництво правоохоронних органів Росії від самого животрепетного питання населення: «Чому ніхто не запобіг теракту?» пише Time.

Той факт, що спецслужби і влада не дають пояснень, демонструє не тільки недостатню підзвітність, але і відкрите презирство до російського народу, говорить експерт Андрій Солдатов.

«Наша система збудована так, що керівництво служб безпеки вище за докори і не зобов'язано ні перед ким відповідати», — вказав Солдатов в інтерв'ю російським журналістам.

Коли у вівторок Медведев все-таки зустрівся з керівництвом ФСБ, він поїхав туди сам, що є безпрецедентним кроком.

Видання Le Nouvel Observateur звертає увагу на те, що опозиційна преса в Росії в один голос звинувачує владу в нездатності забезпечити безпеку в країні. Частина громадської думки закликає до відставки голови служби безпеки. Головним об'єктом нападок стала міліція, яку постійно звинувачують в корупції.

Видання указує на очевидну політичну ситуацію, що склалася в Росії, яка не дозволяє ні Путину, ні Медведеву використовувати вибух в Домодедово напередодні виборів 2012 року, оскільки «теракт є визнанням провалу антитерористичної політики Кремля» (читай особисто Путіна — КЦ).

«Сьогодні Москва, щоб забезпечити своє майбутнє, повинна спиратися на позитивні підсумки в плані політичної стабільності і модернізації. Тому влада постарається зам'яти цю справу, як було з березневими терактами 2010 року. До того ж розігрувати кавказьку карту дуже небезпечно. Російський уряд не упевнений в своїй здатності тримати під контролем націоналістів, які можуть скористатися цим аргументом», — вказало видання Le Nouvel Observateur.

Організації, які воюють з Москвою на Північному Кавказі, безумовно є ісламістськими, але не варто вважати, ніби проблема тероризму в Росії подібна до проблеми «Аль-Каїди», пише у свою чергу The Times в редакційній статті.

«На ділі це «проблема в стилі ІРА». «У Чечні, Дагестані, Інгушетії і всіх інших місцях між Чорним і Каспійським морями екстремістська релігійна ідеологія існує лише у формі, яка паразитує на вже існуючій ідеології націоналістів. Більш того, хоча методи, вживані сепаратистськими організаціями, огидні, їх домагання на свою державність справедливі», — мовиться в статті.

Росіяни мимоволі звиклися з терактами, але організатори вибуху в міжнародному аеропорту Домодедово, мабуть, хотіли привернути увагу не тільки росіян, припускає The Times, нагадуючи про Олімпіаду в Сочі і ЧМ-2018. «Рано чи пізно Росії слід припинити спроби розчавити проблеми Кавказу і спробувати їх вирішити», — укладає видання.

Недавній вибух в московському аеропорту «Домодедово» похитнув «пакт, укладений Путіним з народом», пише в німецькому тижневику Stern Котить Глогер. Влада більше не може гарантувати народу стабільність і безпеку.

Медведев збирався на форум в Давосі, де він міг в черговий раз з'явитися в ролі прихильника модернізації, нехай і боязкого. Натомість він з'явився на екрані і напружено вдивляється в монітор комп'ютера, з телефонною трубкою в руках.

«Це інсценування було покликане демонструвати рішучість, проте оголило скоріше безпорадність на тлі страхітливих кадрів, зроблених після теракту в Домодедово», — пише автор статті.

«Знову ріки крові і трупи в самому серці Росії — і знову, можливо, кавказький слід. Причини відомі, — мовиться в статті. — Потрібно покращувати якість життя людей на Кавказі, не втомлюється повторювати президент Медведев. І ось, в рамках програми по модернізації регіону мільярди будуть витрачені. на створення гірськолижних курортів в недосяжних горах Кавказу», — вражається журналістка.

Бомбова атака в Домодедово стає потрясінням для Росії ще і з тієї точки зору, що підриває основи «суспільного договору», укладеного владою з народом.

«Тандем Путін-медведев, корумпована бюрократія, свавілля в системі правосуддя — все це змучений кризами народ терпить в обмін на гарантії стабільності і, перш за все, безпеки», — відзначає автор.

Що стосується стабільності, то останні два роки живо продемонстрували, наскільки катастрофічна економічна стійкість країни, потужність якої грунтується лише на експорті енергоресурсів. А безпека? Сьогодні як ніколи люди розуміють: безпека існує лише для тих, хто ховається за спини охоронців, роз'їжджає в броньованих лімузинах і має «запасні аеродроми» в Лондоні, указує журналістка.

вівторок, 25 січня 2011 р.

Повний провал візиту Януковича до Японії

Незважаючи на спроби преси хоч трохи виправити повний провал візиту Януковича до Японії, це не вдається.

З президентом України, не зустрівся жоден міністр, жоден губернатор і навіть мер м.Токіо не прийшов на ранковий сніданок, під час якого Янукович зустрічався з головою ГРОМАДСЬКОЇ організації, що займається вивченням ринку і видачею рекомендацій. Не прийшли на зустріч і мери Кіото і Осаки, а це дуже впливові люди.

Вдалося умовити імператора на символічну зустріч, під час якої Янукович завдав образи в особі імператора всьому японського народу. Він перший протягнув руку і не зробив символічного поклону.

Це не дрібниця для японця – такого не дозволяв собі жоден іноземний керівник.

Але ще гірше, що за повідомленням газети "Хоккайдо сімбун", Януковича відмовлялися супроводжувати навіть японські поліцейські.

Чому так сталося, що візит президента України перетворився на ганьбу для всієї країни України?

Відповідь проста. Японці не українці.

Крадіжка є дуже тяжким злочином, а сам злодій назавжди затаврований суспільством. Тим більше двічі злодій і бандит. З таким ніхто не спілкуватиметься.

Японські поліцейські-офіцери – найчесніші у світі і на відміну від українських, НІКОЛИ не повісять у себе в кабінеті портрет злодія, навіть якщо він став президентом.

Для японців та зверхньо-панська поведінка, яку продемонструвала українська делегація, є за суттю огидною. І справа не тільки в Сінкасее, коли Янукович викупив у компанії цілий вагон, а й багато інших фактів.

Японська преса зробила з Януковича посміховисько, нагадавши про його злодійства і судимості, яхти та вертольоти, панський спосіб життя і Межигір'я, вкрадені мільярди – ним і його дітьми, а також про те, що він син зрадника і дезертира, який відмовився захищати свою Батьківщину і добровільно став на службу ворогу.

Не треба було здійснювати цей візит.

Він вас зганьбив.

Але ще більше, зганьблені його виборці. Ті, хто міг обрати ТАКОГО президента.

Тепер у Японії знають, що з себе представляє народ України.

Президент, від зустрічі з яким ВІДМОВИЛИСЯ зустрічатися всі.

Імператор не береться до уваги. Він ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ зустрічатися і зберігати обличчя Японії.

Він тільки символ Японії.

Соромно! За вас соромно!

Не треба приїжджати до Японії.



(Переклад і передрук http://kandidatov.net.ua/)

четвер, 13 січня 2011 р.

Без особливих коментарів…


Наше Славне Лицарство 20 ст.
Українці іншої, не рабської породи! 
"У Холодному Яру один хлопець, схожий на Чорного Ворона, каже: "Ми адміністрацію президента за 15 хвилинвізьмемо! Удвадцятьох!". Подумав- подумав і каже: "Але не втримаємо…" 
Із інтерв'ю Василя Шкляра
Я вже якось згадував, що в нашій родині побутувала легенда про славетного полковника Богуна.
Якийсь шляхтич настрочив на Івана донос догетьманської канцеляріїЦя кляуза з часом потрапила до БогунаПолковникдовго не розмірковуючивикликав поклепника нагерць. А перед тим, як взятися до зброї, поцікавився у шляхтича, якою рукою він писав той донос. Почувши, що правицею, тільки й мовив: "Шкода, вона тобі більше не знадобиться!", вихопив шаблю – і відтяв поклепникові руку.
А на прощання додав: "Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А той без нього б залишився".
Цю історію я пригадав, після того як на матеріал "Людина зі стрижнем..." отримав низку листів, в котрих дописувачі на власному чи історичному досвіді підтверджували мою тезу, що серед українців завжди були, є і будуть люди, котрі не лише відають про гідність та честь, але й можуть встати на їх захист.
Листів із такими історіями стільки прийшло, що хоч антологію починай складати.
Але особливо мене вразили спогади мого давнього знайомого Віктора. Один уривок, з його дозволу та певними скороченнями, я й пропоную вашій увазі.
"Я зростав в старовинному невеличкому містечку, і з часів, коли бігав ще в шароварчиках, мав друга Вовку.
Ми не пасли задніх і вважали себе відчайдухами. Бо коли батьківське око хоч трохи втрачало свою пильність, то нас тоді можливо було знайти ген-ген десь на лузі біля річки, або на стінах старовинного замку, який знаходився неподалік i завжди приваблював нас своєю величчю та таємничістю.
Вовка був трохи старшим за мене. Хоча й він і любив завжди прибрехати, але був не жадібним, таскав мене завжди куди-небудь з собою, вигадував щось цікаве, та й взагалі був гарним друзякою, за що я його поважав, i ставився як до старшого брата.
Інколи Вовка десь знаходив та притягав пару гранат без запалiв, чи то обойму поржавiлих патронiв, або, звідкись навіть i ствол ручного кулемета без затвора. Це було для нас неабиякими іграшками. І тоді ми ставали оборонцями нашого замку вiд нападникiв, котрі малювалися в нашiй уяві.
Батько у Вовки був військовий. Тож інколи нам щастило потримати в руках справжній ТТ, і в зброї ми вважали себе неабиякими доками. Воно, може, й зовсім не так, але усіляко й тут задніх не пасли.
В старших класах ми з Вовкою, замість того щоб йти до школи, вже могли тихцем сховатися в кав'ярні за келишком вина, хоча особливо тим не зловживали.
У десятому класі, одного дня по обіді, ми так i зайшли в одну з кав'ярень. Стояла вже пізня осінь, накрапало. Та й узагалі не було якогось іншого настрою перейматися чимось марудним.
Кав'ярня розташувалася в невеличкому дворику. По обидва боки від її входу стояли наповнені землею пузаті керамічні вази із живими квітами. В залі на декілька столикiв майже нiкого не було, окрім молодої кельнерші, що поралась за шинквасом, та компанії із трьох чоловіків, якi сиділи на стільцях з високими спинками за столиком бiля вікна. Столик був вщент заставлений тарілками з недоїдками, кухлями з недопитим пивом, пляшками вина та графином горілки. Гультяї голосно розмовляли, i було зрозуміло, що пиячать вони вже не першу годину.
Ми примостилися з протилежного боку ближче до виходу. Вовка, зобразивши авторитетного знавця доброї бакалії, замовив пляшку сухого вина та щось там до нього.
У цей час увійшов ще якийсь дядько в сiрому піджаці, вишитій сорочці та в заправлених в чоботи чорного кольору штанях. Він зняв капелюха, струсив його на порозі від крапель дощу, та присів за сусідній столик біля дверей – обличчям до веселої компанії та в профіль до нас. Капелюха чоловік поклав на стілець поруч й оглянув приміщення. На вигляд йому було років 35-40, над лівою бровою він мав невеликого шраму.
– Борщ i чарку горілки, – мовив чоловік кельнерші.
– Так, – відповіла дівчина, i незабаром принесла та поставила перед ним замовлене. А потім принесла i наше. Вовка хлюпнув в келихи, i ми потроху хильнули. Той чоловік взяв хліб i чарку з горілкою.
– Што, бєндєра, борща захотєл? – несподівано досить гучно промовив хтось один з компанії. – Жрі, жрі, нє подавісь!
Чоловік у вишиванці, якось навіть не глянув – мазнув оком скандаліста, і також, як здавалось, поблажливо і неуважно, оглянув іншу компанію та й випив.
– Што ты смотрішь, вошь болотная. Отвєчай, когда я спрашиваю. Когда из схрона вилєз, сучьє вимя... Што, самостійним стал… – продовжував прискіпатися скандаліст.
Чоловік мовчки неквапливо їв борщ.
– Нє понімаєт, – прокоментував ситуацію ще один. – Об'ясні бєндєрє, – звернувся він до молодшого.
Той встав, підійшов до дядька i сперся перед ним на стіл кулаками.
– Што, свінья, брєзгуєшь разгавором?!
I раптом взяв тарілку з борщем та вихлюпнув чоловіку в обличчя.
Ми з Вовкою сиділи як мишенята, потупивши очі долу та длубаючи виделками в тарілках.
Завзятий повернувся до свого столу i йому з реготанням налили.
А дядько встав, вийняв із кишені хустину та почав витирати волосся, в якому заплуталась капуста, обличчя, шию, сорочку, піджак...
А потім він неквапно витер руки і дістав із бокової кишені піджаку пістолет.
Гучно пролунали постріли. Запахло порохом. В долоні чоловіка димівся Люгер. Весельчаки повільно сповзали у різні сторони зі стільців на підлогу. По столу, мабуть, рикошетом від чогось, до мене котилася гільза. Я підібрав її, і ще теплу сунув до кишені.
Дівчина дивилася круглими великими очима, затуливши рота руками. Було тихо аж дзвеніло в вухах. Ми сиділи не рухаючись.
Дядько глянув на нас, на дівчину, сховав пістолета назад до кишені, взяв капелюха i, штовхнувши двері, вийшов геть.
Через якусь мить Вовка смикнув мене за рукав, i нас змело наче віником на двір, де дощ періщив вже на повну силу. Ми чкурнули з дворика i повернули направо, я озирнувся: той чоловік завертав за ріг в протилежному напрямку.
Ми забігли в якийсь двір, потім ще дворами вибрались на глуху вулицю, і мокрі, як цуцики, забились під якийсь дах. В животі крутило i трусило до дрібного клацання зубами. Так ми мовчки простояли деякий час. Ставало холодно. А дощ і не збирався вщухати.
Потім ми купили пляшку горілки, знову сховалися в якомусь дворі за сараями, i випили її з горла. Додому ми присунули вже пізно ввечері – мокрі, п'яні і сині від холоду.
Про ту пригоду ми з Вовкою не розповсюджувалися й навіть поміж собою про неї не згадували, ніби її й не було ніколи.
Згодом роки теж внесли в наше життя свої корективи і розкидали нас в просторі…
…Але одного дня в мене задзвонив телефон, і я, знявши трубку, почув Вовкин голос:
– Думаю, старий, підгребти з приводу твого ювілею. Якщо не заперечуєш, то зустрічай.
Я, звісно, не заперечував, навіть навпаки – був радий побачити свого старого товариша. То ж, наступного дня подався його зустрічати.
З автобуса вийшов Вовка. Точніше, солідний пенсіонер, Володимир Йосипович, ветеран військ стратегічного призначення із неабияким животом, що ніяк не влізав в піджак і нависав над широкими штаньми, підтримуваний знизу паском. Мабуть, аби нікуди далеко не відкотився.
Вовка йшов, широко розставивши руки й з посмішкою до вух.
Ми обійнялися, побили один одного по спинах, витріпуючи позаторішню пилюку. Потім сіли в міський автобус, з уявою про те, що наприкінці нашого маршруту вже готуються смачні страви, які нам доведеться спожити. А потому ми сидітимемо біля каміну, і під тріскотіння дровець неквапно будемо вести розмову до пізньої ночі. Балакатимемо про все і ні про що. Та й, власне, неважливо про що саме.
– Знаєш, старий, – сказав Вовка, – я б оце зараз пивка б... Ти як?
А що я... Бажання товариша мені було зрозумілим. Тому ми вийшли, не доїжджаючи до дому, і завітали до тієї самої кав'ярні, в котрій не були вже років із тридцять. Присіли за той самий столик, де колись сиділи. Нам принесли пиво.
За двома столиками від нас розташувались хлопці з дівчатами. Вони весело теревенили про щось та сміялись. А біля вікна якийсь літній сивий чоловік читав газету, тримаючи її перед собою. На столі перед ним стояв кухоль із пивом.
Я ж, напередодні Вовкиного приїзду, риючись в шухляді столу, натрапив на ту саму гільзу. Вона там пролежала, забута на довгі роки серед інструменту, закотившись в куток. Покрутив її в руках – і поклав до кишені.
А тепер витяг на стіл перед Вовкою.
Той сьорбнув пива і наступив мені боляче на ногу, поглядом вказуючи на сивого чоловіка. Чоловік трохи опустив газету, і я побачив на його лобі шрам. Той самий, що й тоді, стільки років тому.
Ми повільно допили пиво і попрямували до виходу. Проходячи повз стіл чоловіка, я на мить зупинився і поставив гільзу йому на стіл.
Дядько, а це був він, подивився на гільзу, декілька секунд розглядав її, а потім глянуві на нас і промовив:
– Мабуть, буде дощ. Не забудьте парасольки, панове, – і посміхнувся в вуса. Ми кивнули головами на прощання, та й подались геть.
Того вечора ми з Вовкою знову добряче набралися. А вночі пішов дощ. Ми сиділи біля каміну, відблиски полум'я малювали на стінах кімнати химерні візерунки.
Розмова якось не в'язалася. Тай про що було розмовляти за такої погоди. Дощ хлюпотів за вікнами, а ми сиділи і дивились на догораючі дрова в каміні…"
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", спеціально для УП


Нація проти диктатури: Як це було в Румунії


світлина: Інґвар Аркуша

«Нещодавно була 21 річниця румунського повстання, в результаті якого 25 грудня 1989 року диктатор Чаушеску був схоплений і після швидкого суду страчений поблизу Бухареста, а влада в Румунії була передана Національному демократичному комітету», нагадує російський політолог Антон Сусов.

«Ввечері 22 грудня країні було повідомлено, що на чолі держави тепер стоїть Національний демократичний комітет, пізніше — Фронт національного порятунку. Розуміючи марність опору, Чаушеску залишив Бухарест на вертольоті, але був затриманий військовими. Прокурор, що прилетів з столиці, виніс вирок і колишній диктатор був розстріляний разом з дружиною Оленою. Що характерно, на суді подружжя Чаушеску стверджувало, що не має ніяких закордонних рахунків, але категорично відмовилося від пропозиції підписати документ про згоду на переказ будь-яких грошей, які там можуть виявитися, на користь держави.

Дуже цікаво почитати витяги з процесу над колишнім диктатором. Чаушеску: «Це брехня, що я морив людей голодом. Брехня, відверта брехня в очі. Це показує, як у вас мало патріотизму». Прокурор: «У вас відмінні програми на папері. Але чому вони не виконуються?». Воістину, патріотизм — останній притулок негідників і тиранів.

Стрілянина в Бухаресті закінчилася 27 грудня після штурму телецентру. Проте це був ще не кінець. Почалася тотальна «зачистка» ГБшників. По всій країні співробітників «Секурітате» виловлювали пачками за списком і відразу ж ліквідовували. Як пишуть з посиланням на співробітників радянського посольства, тільки в невеликому містечку Клуже за добу було знищено близько 140 співробітників і агентів «Секурітате»: «їх заарештовували, на вантажівках привозили до військової частини, ставили до огорожі, розстрілювали з автоматів, потім трупи вантажили в машини, кудись вивозили, а натомість привозили нову партію засуджених. Аналогічно було і в інших містах Румунії.» У Бухаресті, де окремі групи чекістів намагалися чинити опір, ще йшла стрілянина, ловили невідомих снайперів. Морги Бухареста були заповнені смуглявими хлопцями без документів — близькосхідними терористами з числа «Секурітате».

Вистачило всього шість днів, щоб позбутися диктаторського режиму, який мав владу в Румунії 24 роки.

Висновки, які багатьом варто зробити з румунської революції:

По-перше, світова спільнота не помітила «витрат» революції. І це при тому, що Чаушеску був цілком лояльний США, а інтереси західних партнерів демонстративно ставив вище за інтереси власного народу. Навіть ця лояльність йому не допомогла, Захід схвалив його повалення. І якщо хтось думає, що зможе втекти на благословенний Захід витрачати поцуплені мільярди і західні союзники йому там щось гарантують, хай подумає ще раз, але вже трохи краще. До речі до закордону можна не встигнути долетіти, Чаушеску от недалеко відлетів.

По-друге, безмірне посилення репресивного апарату зовсім не гарантує утримання контролю над країною — чим сильніше стискається пружина, тим сильніше вона потім розтиснеться.

По-третє, створення видимості народної підтримки — не панацея, не варто переоцінювати методи маніпуляції масовою свідомістю. Зігнана масовка легко може перейти на бік протестувальників.

По-четверте, опора на власний народ набагато ефективніша за угоди з іноземними державами або нарощування карального апарату. Але спиратися на народ може тільки влада, чесно обрана цим народом і така, яка відстоює національні інтереси.

По-п'яте, перехід від диктатури до демократичного правління може відбуватися двома шляхами: по-польськи, мирно і добровільно, або по-румунські, з кров'ю і революцією. Право націй на самовизначення і повстання проти пригноблювачів ніхто не відміняв, воно визнане на світовому рівні і багато націй їм охоче користуються і користуватимуться.

І нарешті, по-шосте, своєчасний перехід на бік народу вкрай корисний для здоров'я.»

(До речі, цікаво, чому справа про «тероризм» проти бюста Сталіна в Запоріжжі, яку прокуратура Запорізької області передавала СБУ, повернулася до міліції? СБУушники розумніші мєнтів?)

Джерело: Бандерівець


Пацаніфікація: пацифікація по-пацанськи

Українська Самооборона
Восени 1930 року Другою Річчю Посполитою прокотилася хвиля каральних акцій, що залишилася в історії під терміном "пацифікація", себто "упокорення". Попри поширене уявлення, її було спрямовано не лише проти українського населення як такого, але і проти антирежимно налаштованих поляків. Якщо українцям ставили у провину близько 2000 нападів на польські маєтки (підпали, пограбування тощо), то до польських опозиціонерів режим маршала Юзефа Пілсудського мав інші претензії – власне їхнє існування та активізацію діяльности.

Безпосередніми наслідками військово-поліцейських операцій, які тривали кілька місяців, стали, з одного боку, погром українських суспільних структур, поліцейське тероризування українського населення та арешти півтори сотні українських національних діячів, з іншого – погром польських опозиційних організацій, ув'язнення кількох тисяч "незгідних" поляків, обезголовлення політичної опозиції уряду Пілсудського.

Подальшими наслідками виявилися радикалізація політики і практики новопосталої Організації українських націоналістів і взагалі українського протестного руху через наочну демонстрацію невдоволеним українцям виняткової ускладнености, якщо не неможливости, захисту своїх, як би зараз сказали, прав, свобод та інтересів у політичний, парламентарний спосіб. Крім того, очевидно що пацифікаційні акції надалі аж ніяк не збільшили ентузіазм українського населення Польщі у захисті держави у вересні 1939-го.
Більш віддалені наслідки чергового акту спільного засівання спільного поля зубами дракона відгукнулися на Волині у 1943 році.

Детальніше про 
"пацифікаційні" події кожен може почитати сам у фахових публікаціях, це було б куди змістовніше, ніж міг би написати я, тим більш, що тут – не про історію, а про сьогодення.

З поправкою на те, що пацани Януковича (яко же і сам) навряд чи читали багато історичних розвідок (та і не тільки історичних розвідок, а й взагалі), а також на те, що історичні аналогії завжди бодай трохи неуникненно накульгують – зараз в Україні відбувається акція пацифікації суспільства. Суспільства, потенційно здатного принаймні на Майдан, жах від якого напевно що надалі передаватиметься поколінням тих свиней, що вважають себе 
"елітою", генетично.

Втім, напевно, варто зробити ще одну поправку – термінологічну: ясно, що натхненникам та виконавцям пацифікації по-пацанськи ближчим є путінський термін 
"зачистка". Ймовірно, дехто з них іноді навіть шкодує за можливостями і досвідом використання практики російських "спєцназов" щодо непокірних та бунтівних. Ймовірно, дехто з них навіть сподівається, що ті можливости ще не втрачено остаточно.

Оскільки Юрій Андрухович днями назвав
1 Януковича "пародією на Путіна", я б, визнаючи змістовну справедливість визначення, хотів запропонувати уточнення: Янукович – не пародія як така, адже пародійний жанр передбачає прагнення звеселити публіку. Янукович - це цілком намірна, зумисна, але з низки причин цілковито провальна спроба змонтувати в Україні якусь подобу "керовано-демократичного" Путіна з малопридатного вітчизняного матеріялу – підручного і, відповідно, підніжного. "Я его слепила из того, что было" – зізнавалася колись якась російська співачка чи то пак "пєвіца". Ті хто натужно штовхав важкий предмет в крісло на Банковій, з повними підставами могли б їй тепер підспівувати. Путіна не вийшло, вийшло справді пародійно, вийшов клоун, але з числа тих клоунів, котрих лякаються діти.

Російський політолог та інтелектуал (у хорошому сенсі, адже російським політологом та інтелектуалом мабуть вважає себе, скажімо, і Дугін) Андрєй Піонтковський, 
"користуючись улюбленою лексикою г-на" Путіна, визначає2 путінізм як "контрольний постріл у голову Росії". Позаяк ми в Україні маємо справу не з правдивим путінізмом, а з його "вторяком", що відгонить сивушними маслами єнакієвського розливу, позаяк тутешні владоможці дурніші і кегебешних академій не закінчували (принаймні - масово), тут це не контрольний постріл у голову, а радше удар по карку України беркутівським кийком. Не завжди смертельно, зате можна неодноразово повторити. З насолодою.

Окрім залякування на майбутнє, помсти за Майдан та намагання своєрідною колективною психотерапією у вигляді позірної бульдозерности притлумити колективне побоювання його повторення (надто – на іншому якісному рівні), йдеться також про вульгарний рефлекс робити розпальцьовку 
"чтобы все дрожали, чтобы уважали""А чудо в тому полягає, що п…дити не будете ви їх" – одкровенничав до загону піонерів-гопніків сліпий пророк Микола Островський у п'єсі Леся Подерв'янського "Павлік Морозов", і був таки правий – то було б чудо. Перерости мстивість, перерости бажання залякувати інакшомислячих, перерости потребу у "козі" пальцями подібні люди навряд чи здатні.

Анатолій Гальчинський - відомий вчений-економіст, колишній директор Національного інституту стратегічних досліджень і колишний радник президента Л.Кучми, визначаючи в інтерв'ю УНІАН Майдан-2004 як 
"дзеркало української душі", доволі романтично, як на мене, пише3"я плекаю надію, що діючий президент зробить мужній (конче значущий для суспільства крок) та приєднається до відповідних оцінок Помаранчевої революції. Мені чомусь думалося, що це буде зроблено вже у інавгураційній промові, однак якщо це станеться на торжествах з нагоди двадцятиріччя проголошення Незалежності, то я в такому випадку аплодуватиму стоячи". Думаю, пану Гальчинському аплодувати Януковичу не доведеться. Принаймні – стоячи.

Колись, надивившись на освічених гарвардських хлопчиків у керівництві ахметівських компаній, я був подумав, що пацани назагал, 
"як клас", можуть вчитися й еволюціонувати. Тепер мушу визнати (залишаючись при незмінному переконанні, що голосування за"менше зло" – це зло саме по собі і, можливо, не менше за те, котре здається більшим): у грунті речей я тут помилився – навчання мімікрії це не еволюція. Бувають окремі випадки полілінгвізму та окремі докторські ступені західних вишів, бувають (набагато частіше) костюми "з голочки" та набуті манери позірного поводження на публіці, але залишається пацанське серце. 
Винятки, сподіваюся, можливі, але менше з тим. Винятки, як відомо, лише підтверджують правило.

До речі, певним чином вони зараз роблять те, що мали б робити ми. Ні, наразі я не про те, про що, можливо, хтось [небезпідставно] подумав – не про втрачений 
"помаранчевою"владою шанс встановлення після перемоги Майдану реального правопорядку і правосуддя для всіх і не про забуту та обпльовану обіцянку "бандитам - тюрми": на жаль, асоціювати ту владу з "нами" підстав не виявилося. Маю на увазі встановлення нормальних відносин між цивільним суспільством (котре мені також подобається називати простіше – нацією, адже нормальна, здорова нація є самоусвідомленим суспільством, здатним на опір загрозам хоч зовнішнім, хоч би і внутрішнім) та владою і політикумом". Єдино здорових і єдино цивілізованих відносин за простим принципом: щойно хтось з них підняв голову понад конституційну і законну планку – "вогонь". Хоча б задля того, щоб надалі не довелося лапки обабіч слова "вогонь" прибрати. 

На жаль, суспільство протягом "помаранчевих" років виявилося надто патерналістським, надто розпорошеним, надто пасивним і надто ледачим, а та частина, котра вважає себе активною – надто прихильною до симулякрів і симулякричної діяльности. Natura abhorret vacuum – там де нема постійного громадянського тиску, є прогресуючий владний "прес". Welcome.

Оцінюючи ситуацію у сьогоднішній Росії, Андрєй Піонтковський далі стверджує
4"времени для рождения и формирования массового протестного движения миллионов нет. Как бывает в критические моменты истории, очень многое зависит сейчас от мужества, решимости, пассионарности совсем немногих". Україна, як той казав, - не Росія: порівнюючи з кремлівською "бригадою.ru" у "бригади.ua" куди менше грошей і природних ресурсів для економічної підтримки "керованої демократії" (я б назвав це удаваною демократією), менше досвіду діяльности з облаштування концтабору у розмірах держави, менше сміливости і менше мізків. Проте все це може обернутися і зворотнім боком: тим, кому хоч яке державне і державницьке мислення є абсолютно недоступним, доступнішою ввижається пацифікація. Тобто пацаніфікація.

І якщо у Росії традиційно 
"бессмысленным и беспощадным" є бунт, а влада – навіть дуже"осмысленно-беспощадной", то мало-російська влада за своїми питомими ознаками дорівнює російському бунту. Нещадність є, смислу – нема: поки що люди у владі роблять все для того, щоб надалі їм і справді було чого боятися: "думаючи, що закручують гайки, вони стискають пружину"
Проклинаючи пам'ять незрозумілого і страшного для них явища УПА - чи водночас не прикликають вони своїми упокорювальними потугами прихід якоїсь УРА – Української республіканської армії?

Сталося так, що ми, українці, є дуже різними: за ідеологічними переконаннями, політичними вподобаннями, ставленням до релігії, до подій і персонажів власної історії, до сходу і заходу та Сходу і Заходу, до сплати податків, до правил дорожнього руху, до паління тютюну в громадських місцях і до паління нетютюну вдома, до порід кицьок і песиків та до сортів пива тощо. Проте, на мій погляд, сьогодні у протистоянні з хамством як державною політикою ми маємо бути єдині у нашій свободі, відстояти котру треба разом, тут і зараз. А хто бажає посваритися, завжди встигне це зробити. Потім, якщо захоче.



Олександр Северин, к.ю.н.

Майдан