Послання Братства до викладачів літератури

Масоны

Шановні колеги. 

Ми вправляємося в одному євангельському спорті – кидаємо перли свиням з поганим апетитом. Хіба що Ви – в професійній лізі. А ми – як аматори.

Ми бажаємо:

1. полегшити вашу працю за ті самі гроші.

2. захистити наших майбутніх онуків та дітей наших учнів, від тієї маячні, що вас примушують впарювати їм в робочий час за наші батьківські гроші. 

Культура, як і вино, має свій вік: її споживають лише частково, рештками, що не скисли на оцет, насолоджуються поціновувачі. Більшість задовольняється етикетками.

Є безсенсовим навязувати не фахівцям твори, споживання яких вимагає спеціальних згань за культуру доби та середовища, що в них вони постали. Отже:

Предметом викладання на уроках літератури – відразу після казок (в тому числі – за кохання), мають стати спогади. Це геніальне рішення дозволить викладати та споживати не виссаті з пальця алюзії, що їх алюзивність давно не очевидна, але покликані життям (!) рефлексії людей певної доби – вповні для споживача зрозумілі. Позаяк життя в своїх базових проявах не змінюється – окрім сталого зростання добробуту. Люди, як створіння Божі, позбавленні здатності «вдосконалюватися» та «розвиватися». «Одіссея», коли сприйняти її як quasi-мемуари, зрозуміліша за «Іліаду» з усім її патосом (Навіть, ви – дипломовані, навчаєте, буцім-то герой «Іліади» Ахіл, а насправді ж – Гектор…Вже не кажу, що ви неспроможні пояснити учням те, що греки не знали минулого часу дієслова – події «Іліади» це не «колись», а «десь» та «зараз». «Пой (нє «пєла»!), богіня про гнєв Ахіллєса»… Визнаю, що мені й самому це важко второпати. Книга Еклезіаста та Піснь Пісень зрозуміліші за Книгу Левітів, повірте на слово – я читав усі три. (Укладач).

Також, викладання літератури не має загрожувати психічному здровю дітей, підлітків та юнацтва. Хрестоматійна російська література є тривожно невротичною і провокує в учнях розвиток підліткових неврозів. Проза Достоєвського – пише британський мистецтвознавець – витримана в тональності сварки двох гомосексуалістів. Натомість існує інша література, написана психічно здоровими людьми, яка і має викладатися психічно здоровим дітям. Ці літератори мали громадянську позицію і досягли певного життєвого успіху: Краснов був повішений, Бабель - розстріляний.

Відповідно до цього know-how ми маємо переформатувати викладання літератури. Сподіваємося на Вашу допомогу. Кількість годин викладання має бути зменшена вдвічі – за ті самі гроші!!! Коли не платять більше – слід працювати менше.

Додатки:

1. Литература на русском языке

Методические указания Братства для учителей школ с русским языком преподавания.

Следует отказаться от практики преподавания некой общей и даже «единой» «русской литературы». Параллельно существуют как минимум три литературные традиции на русском языке. Их следует вычленить.

Основной признана литература русскоязычная – преимущественно советского периода. Она создана в основном евреями, проживавшими на территории б. Российской империи.

Рекомендуются для изучения:

Жаботинский Владимир (Зеев) Евгеньевич «Наброски без заглавия» или «Русская ласка» Это знаковое литературоведческое произведение посвященное Гоголю, следует изучать для понимания феномена русскоязычия.

Бабель Исаак Эммануилович «Конармия»

Ильф Илья Арнольдович (Иехи́ел-Лейб Арьевич Фа́йнзильберг) Петров Евгений (Катаев Евге́ний Петро́вич) «Двенадцать стульев», «Золотой теленок»

Мандельштам Осип Эмильевич – переводы оГюста Барбье, эпиграмма на товарища Сталина («Мы живем под. собою не чуя страны…», 1930—1934 — интерес к экспериментальным размерам сохраняется (дольник, тактовик, пятисложник, свободный стих — 25 %), но вспыхивает бурное увлечение трехсложниками (40 %). Ямба −30 %.)

(від укладачів: Володимир Маяковський-Павленко та Едуард Багрицький-Дзюбан включені до курсу української літератури)

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Второе место занимает литература москалей (московитов, имперская) – преимущественно периода Российской империи. Предметом изучения данной литературы является исследование трансформации сознания в период от антинациональной империи Петра Алексеевича через наднациональную империю Александра Павловича до попытки создания национального государства в царствование Государя императора Александра Александровича и последующее царствование. Изучение источников выявляет кризис сознания и объективную невозможность создания «русского» государства в пределах Империи. Эта попытка завершилась гибелью русских как политической нации. На смену им пришли евреи, создавшие «советского человека» - совка (см. выше).

Из соображений культурной актуальности и значимости следует знакомить учащихся лишь с авторами, творчество которых способно вызвать живые – первичные, а не выдуманные – вторичные, ассоциации у потребителей информационного продукта.

Рекомендуются для изучения

Куракин Борис Иванович «Архив князя Куракина»

Дурова Надежда Андреевна – «Записки» («Записки кавалерист-девицы») в полном тексте – не в цитатах!

Лермонтов Михаил Юрьевич - поэзия о Кавказе

Фон Торнау Теодор Теодорович «Воспоминания кавказского офицера»

Толстой Николай Николаевич «Пластун» (примечание авторов - вместо Толстого Л. Н.)

Алабин Петр Владимирович ««Четыре войны (Походные записки. 1849, 1853, 1855—1856, 1877—1878)»

Путилин Иван Дмитриевич «Сорок лет среди грабителей и убийц»

Морозов Николай Александрович «Повести моей жизни: Мемуары» (вместо Достоевского Ф. М.)

Спиридович Александр Иванович «Записки жандарма» (вместо Чехова А.П.)

Герасимов Александр Васильевич «На лезвии с террористами»

Мстиславский Сергей Дмитриевич «Откровенные рассказы полковника Платова о знакомых и даже родственниках»

Грулев Михаил Владимирович «Записки генерала-еврея»

Краснов Петр Николаевич «На рубеже Китая»

Психическое здоровье указанных авторов и позитивность их мировоззрения несоменны.

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Наименее знаком потребитель с собственно русской литературой. Она возникла в среде кацапов – старообрядцев, сохранилась в торгово-промышленной среде России вплоть до 1930 гг. и существует до сих пор.

Протопоп Авакум «Житие»

Лесков Николай Семенович «Соборяне», «Печерские антики»

Салтыков-Щедрин «История города Глупова»

Сухово-Кобылин Александр Васильевич «Картины прошедшего» (трилогия «Свадьба Кречинского», Дело», «Смерть Тарелкина»)

Варенцов Николай Александрович «Слышанное. Виденное. Передуманное. Пережитое»

Алексей Иванов «Золото бунта»

(предлагаем вносить авторов для обсуждения)

Додаток 4

Нинішні навчальні програми штучно виривають літературу з загальнокультурного контексту. Ця форма відчуження має бути подолана чим швидше й раз і назавжди. Разом з літературою (у вузькому сенсі) необхідно викладати дітям пісні, танці, плетіння лаптів та виготовлення бражки на уроках рос.літ., початкову стрілецьку підготовку та основи кавказької кухні на заняттях з укр.літ.

О преподавании лезгинки

Обязательным элементом изучения всех трех русскоязычных литературных традиций является разучивание и исполнение наиболее популярных и массовых литературных призведений – песен и танцев.

Пример соседней и некогда братской нам России убедительно показывает нам опасность ксенофоби и разобщения, порожденных банальной неготовностью выпускников школ жить в реальном обществе – они не умеют танцевать лезгинку и комплексуют! Это же очевидно любому учителю – раз ребенок не умеет танцевать – он зажат, ощущает себя ущербным. Это основа для конфликта, который потом приобретет форму «межнационального».

В условиях многонационального русскоязичного общества преподавание лезгинки – в ее русскоязычном – казачьем варианте должно быть обязательным. Каждый должен знать слова, мелодию и ритм – что бы подпевать и прихлопывать:

http://www.youtube.com/watch?v=sjTGxj_72Y8

«На горе стоял Шамиль, он Богу молился

За свободу, за народ, низко поколнился.

Ой-ся, ты ой-ся, ты меня не бойся,

Я тебя не трону, ты не беспокойся!

Чечен молодой…» – дальше по степени возрастных ограничений и цензуры.

"Дальше Дона не были, видели хохлёночка, на нем брюки галифе, серая шапчёночка.»

http://www.youtube.com/watch?v=Lw1tWUNI2cA&feature=related

В этом народном танце терских казаков четко прослеживается определенный культурный код – послание: «Русский девка увидал – уступи дорога» В смысле: «Мы такие же, только христиане. Будешь быковать, здесь не Россия – зарежем». Соседи это понимали.

Приложение 5

Викладання шансону

Ознайомлення дітей з шансоном слід обмежити піснями мовою оригіналу – ідиш та польською.

Иза Кремер «Чего ты кицечка сердита» - классическое исполнениеhttp://www.youtube.com/watch?v=Bb5CvVkoQrk

Сестры Берри «Шмаровозник» - популярное исполнение той же песни

Койпче папироссен - http://www.youtube.com/watch?v=F9KH8WvETJk

«Центральне везене» - в русском переводе «Таганка»

«Бейгелах» (Бублички) в исполнении сестер Бериhttp://www.youtube.com/watch?v=yAqKkXz5HQQ

Російською слід давати лише пісні, що є значимими для вітчизняної культури

«Кирпичики» http://www.youtube.com/watch?v=RXv8u19BqBs

«С одесского кичмана» - в оригінальній версії, улюбленій тов. Сталіним. «В вапняровской малине…» - суки! В Вапняровской.

Додаток 6

Збірка патріотичних пісень для багатоменшинної країни. Для перегляду та розучування в дитячих садках та молодших класах шкіл.
Слід пояснити, що деякі пісні розучити не вдасться, приклад чому – угорська пісня «Пане капітане» Százados úr, sejehaj.http://www.youtube.com/watch?v=8cpMjVHuqWs&feature=relate

Такі пісні слід награвати неодноразово, щоб діти отримали уявлення за них.

Пісні угорською мовою: 

Don-kanyarban áll egy szomorú fűzfa (мад. Дон сумний, верба схилилась)http://www.youtube.com/watch?v=Hv1hmhK-5JI&feature=related

Пісні румунською мовою:

Сântec de luptã http://www.youtube.com/watch?v=-wfocegmzls (коли цей варіант пісні видасться керівництву Районо «екстремістським», можливо розучувати адаптовану версію)

Treceti Batalioane Romane Carpatii !http://www.youtube.com/watch?v=zDlO1YTEcBc

Польською мовою

О moj rozmarynie rozwijaj sie (http://www.youtube.com/watch?v=ORqBKTpqTZE) – повний текст із звроткою «Дали ми рынграфик з Матка Боска – жебим се не зватпил в снегах под Москва»

Білоруською

«Пагоня» http://www.youtube.com/watch?v=C2oQhTDuRHQ,
«Развітаньне з Радзімай» (Полонез Огінського)

На ідиш 

Stil di Nakht http://www.youtube.com/watch?v=D_915bYVoLw.

Россійською

«Брала русская бригада»http://www.youtube.com/watch?v=XmP7UuxXmls,
«Не для меня придёт весна»http://www.youtube.com/watch?v=Kk4RcAwxjQM

Українські патріотичні пісні

Чорними хмарами http://www.youtube.com/watch?v=AzkuzQQyvQY
Хто живий: http://www.youtube.com/watch?v=pROf9eSlt1Q
Марш УНСО
По зчорнілій землі (вибачаємось, що за 20 років незалежності жодне свідоміцьке ракло не спромоглося записати цю пісню):http://www.youtube.com/watch?v=YjqLZA3G7Ok
Буде нам з тобою що згадати:http://www.youtube.com/watch?v=woFAJXouR98

Додаток 7

Викладання вітчизняної пісенної традиції

Гімн Русі - Богородиця

Діти мають вивчити його напамять та на слух. Знати, що наш гімн найдавніший в Європі, та вміти показати на мапі культурні межі Русі.

Лицарські пісні.

Діти мають знати напамять хоча б одну лицарську пісню, рекомендуємо «Їде Вітовт по вулиці». Також мають асоціювати оспівані події з історичними – битвами Русі з Москвою.

Їде Вітовт по вулиці

Лицарство все зійшлося

Битва під Оршею (обидва варіанти)

Козацькі пісні

Лицар Байда


Стрілецькі пісні

«По зчорнілій землі»

«Буде нам з тобою що згадати»

Пісні ОУН-УПА

Марш УНСО


Українська література має викладатися окремо від літератури меншин. Програма готується і незабаром буде опублікована http://104207.bratst00.web.hosting-test.net/ua/poslannya/4540-poslannya-bratstva-do-vikladachiv-literaturi

Могила Імператора Святослава Завойовника

Святослав. Худ. Лео Хао

Святослав. Худ. Лео Хао

Багато було написано за його походи та війни, якими він поширював терен першої Української Держави та обороняв її кордони.

В 1927 році почалися роботи по величезному будівництві Дніпрової Державної Електричної станції (Дніпрельдержибуд). Головним завданням того часу було спорудження бетонової греблі через увесь Дніпро. Ця гребля повинна була спинити Дніпрову течію, підвести в гору аж на 40 мтр. Та створити тим величезний став від Запоріжжя аж до Дніпропетровського (Катеринославу) а по Самарі – майже до Новомосковського (Самари О.Б). В процесі тих робіт великі терени підлягали різним формам деформації. Всі славнозвісні пороги Дніпрові та всі острови впродовж звиш 90 клм., як і значні площі берегів – мусіли вкритись водою. Дніпрові допливи та балки на цій ділянці – перетворилися на великі затоки та стави. Під час цих робіт до 200 сел було переселено, повністю або частково, на степ, з берегів Дніпра, які підлягали затопленню. 

Висажувались в повітря цілі скелясті острови та окремі скелі, зкопувались та змивалися «моніторами» цілі гори та великі площі землі.

Між тим ділянка порожистої частини Дніпра здавна уславилася так своєю історичною ролею, як і великою кількістю археологічних пам'яток, що там знаходили. Відтак Всеукраїнський Археологічний Комітет заходився біля питання охорони історичних та археологічних пам'яток на терені затоплення та взагалі деформації. Наслідком цієї колотнечі було заснування Дніпрельстанівської археологічної експедиції Наркомпросу України, яка в тому ж таки 1927 році взялася до праці. Експедиція повинна була дослідити весь терен деформації, від острова Хортиці аж до Дніпропетровського, виняти всі матеріяльні археологічні та історичні пам'ятки, які там буде знайдено, списати та зафіксувати всіми засобами науковими усі інші пам'ятки, що не даються до рук. 

Експедиція працювала протягом шости років, аж до осени 1932., поки було закінчено будівництво греблі, а разом з тим рівень Дніпра піднесений високо у гору – затопив усе сточище та долини ріки.

В процесі робіт експедиції було зібрано величезні матеріяли – до 40.000 окремих речей археологічного значення, до 5.000 негативів фотознимок, велику кількість плянів, мап, креслеників, рисунків, вирізок гранітових брил, монолітів, поховань та т.п. Кілька десятків звітів, сотні реєстрів та описів складених робітниками експедиції творили великі купи манускриптів. Ці тексти пояснювали та висвітлювали величезні збори археологічних речей, що мали наукове значення далекосягле за межі інтересів історії України. Завдяки несприятливим умовам для наукової праці в УССР, всі ці величезні матеріяли так і лишилися не обробленими, та навіть не був видрукований загальний, хочби найкоротший звіт про наслідки робіт експедиції. Таким чином надзвичайні досягнення та винаходи Дніпрельстанівської експедиції не пішли на користь науки, а в багатьох випадках вже забулися або загинули.

 В зв'язку з таким станом речей, уважаю себе повинним оголосити хоч би по згадках, хоч би в найкоротщих рисах одну з надзвичайних знахідок зроблених експедицією. Цей факт, за низкою обставин, не був опублікований хоч би в формі найменшої газетної звістки, між тим з учасників та свідків цієї знахідки, здається вже нікого немає на цьому світі. Маю на увазі знахідку, яка серед робітників експедиції одержала умовне назвище «Кічкаського скарбу».

В 1930 році Дніпрельбуд приступив до формування так званої «Площі А», на котрій мусіла будуватись ціла низка металюргійних фабрик. Площу «А» розташовано в цілком виключному місці, єдиному в своєму роді на всій просторіні Дніпра, від порогів до Чорного моря. В цьому місці, вище острова Хортиці, Дніпро вигинається коліном, оточуючи з двох боків велику та високу гору в формі півкулі, що знаходиться на лівому березі. Від зонального степу ця гора відрізується вибалками, що впадають у балку Московку та Цокурову мітусь. Під горою знаходиться відомий в історії «Кічкаський перевіз» через Дніпро, про якого згадує Візантійський імператор та письменник Костянтин Порфірогенет під назвою «Крарійський». Цей перевіз через Дніпро був найбільший та відомий вже за часів Боспорського царства, як то видно із знахідок на дні Дніпра на перевозі значної кількости Боспорських грошей. Особливого ж значення набуває Кічкаський чи Крарійський перевіз в 9 – 12 ст.ст., коли через нього йшов шлях з Херсонеса до Києва і в цьому місці перехрещувався з великим шляхом «з варяг в греки». В цьому ж місці, перед початком порогів, за свідоцтвом того ж таки Костянтина Порфірогенета зупинялися валки дубів, що йшли вгору по Дніпрові, люди з них висідали на беріг і обходили пороги пішки, переносячи човни на плечах або перетягаючи волоком. Інші валки, що йшли Дніпром за водою в цьому ж таки місці пускали на воду дуби і продовжували відсіль свою подорож вже водою. Очевидно в зв'язку з таким виключним значенням цього середохрестя найбільш торговельних артерій та шляхів сполучення того часу, при Кічкаському перевозі з обидвох боків Дніпра були розташовані великі слав'янські села, що їх залишки винайшла та дослідила Дніпрельстанівська археологічна експедиція. На дні Дніпра, на перевозі, було знайдено багато різних речей, в тому ж числі гроші бронзові, срібні та золоті – Понтійські, Ольбійські, Боспорські, грецькі, римські, арабські, київські, татарські та західньо-европейські. Тут же, в піску на дні, було знайдено 5 надзвичайної цілости великих мечей так званого «варяжського типу», та багато всякої зброї різних часів, від кам'яної сокири та до кулеметів часів громадянської війни.

Нижче Кічкаського перевозу, під тією ж горою, починається острів Хортиця, найбільший на всьому Дніпрі. На чолі острова випиналися з води три величезні скелі, на одній з яких був природний причіпок, що звався «Царицино крісло». Острів Хортиця пов'язаний низкою спогадів та пам'яток з нашою історією. Тут на ньому знаходився ще в 19 ст. величезний дуб – поганське жертвовище, якому вклонялися та приносили жертви слав'яни. На Хортиці з'їздилися в 1223 р. українські князі, перед походом на ріку Калку на зустріч татарам. В 16 ст. тут знаходилася перша Запорозька Січ, з отаманом Байдою на чолі. З початку 18 ст. Московський уряд побудував тут фортецю проти турків, а на справді проти Запорожців, що боронили тоді волю і незалежність України. На острові Хортиці навіть на поверхні ще видно чимало пам'яток, – могили, залишки січі, московської фортеці, та знайдено силу археологічних матеріялів.

Від Хортиці починався та простягався на низ по Дніпрі до самого гирла – «Великий Луг» запорожців. На низу луга був розкиданий величезний «Чорний ліс», що його згадує ще Геродот, під назвою «Гілеї». Вся просторінь Великого Лугу уявляє собою безкрайні блукви, кути, острови, рукава, плеса та багна, що були вкриті лісом, кущами, очеретом та всяким зіллям.

Недалеко від Кічкаського перевозу вгору по Дніпрові – знаходиться видатне своєрідне красою місце, що звалося «Вовча глотка». Тут сходяться близько Дніпрові береги, в вигляді сторчових високих скель. Тут маємо найбільшу на все Надпоріжжя височину від скелястого дна ріки до верховини скелястої берегової кручі – 70 м. Дніпро з страшенною силою та ревищем проривається в цьому місці крізь «Вовчу глотку».

Вище «Вовчої глотки» знаходиться гарна «Зелена забора» та перший знизу поріг «Вільний», що описаний у Костянтина Порфірогенета під «слав'янською назвою Вульніпраг». Від порогу вгору починається власне порожиста частина Дніпра, що складається з 9-ти порогів, 91 забори, та нечисленної кількости островів великих та маленьких, 120-ти скель, та каменів, розкиданих купами та поодинці. Гора, на тім'ї якої знаходиться «Площа А», домінувала над всією цією околицею. З верховини гори розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів. Униз – на Хортицю та Великий Луг, вгору – на початок порогів, на схід – безкрайні степи. Під горою – Кічкаський перевіз та середохрестя великих шляхів. І вгору і униз по багатьох місцях блищала срібна поверхня Дніпра на віддаль якої тільки можна було досягти оком.

В 1930 р. почалися роботи Дніпрельстану на поверхні гори, яку мусіли перетворити на цілком рівну площу «А». Для цього треба було знести найвищу частину гори площею приблизно 2x2 км. Землю, яку зкопували з цієї маківки звозили на околиці площі. Робота переводилася без ніяких механічних приладів, ручно, черкаськими грабарями, яких робило на той час на горі коло 2,500 людей з понад 1,000 однокінних грабарських хур.

Вже під час попереднього огляду верховини гори, на площі, що підлягала нівелюванню виявилася значна кількість пам'яток – звиш 80 могил різного розміру, залишки стародавнього укріплення в вигляді замкнутого вала з каменю засипаного землею, рештки якоїсь площі брукованої каменем, глибокі рови, що вже засунулися землею від часу і т. под. Крім того під поверхнею в землі виявилося надалі в різних місцях сила людських поховань з різного часу. Грабарська праця по знесенню верховини провадилася швидко. Археологічна експедиція, що робила на той час в сточищі Дніпра, могла кинути на гору не більше 2-3 наукових робітників, чого було замало. Грабарі одноразово в кількох місцях глибоко орали плугами площу, що підлягала здійманню. Інші на той час накидали з'орану землю грабарками на хури та вивозили геть на периферію площі, де звалювали в балки та поглиблення. Майже щодня, іноді по кілька разів, плугами руйнувались стародавні поховання. На гору викидались людські черепи, кістки, посуд, зброя і т. п. Археологи не встигали вживати потрібних заходів для охорони знахідок, через що багато їх загинуло.

При таких умовах дослідження городища, що було розташоване на найвищій крапці гори, – було доручено молодому археологові Володимирові Грінченкові. Він узявся до дорученої йому роботи ретельно та пильно, розподілив всю площу городища – коло 3,000 кв. м. – мережею простих ліній на 2 метрові квадрати і обстежив послідовно квадрат за квадратом.

Завдяки такій методі робіт, В.Грінченко знайшов на площі городища «Кічкаський скарб», але не зрозумів його, через що можливо й не дослідив до кінця. Через те може було б краще, як би цю роботу було доручено хоч не такому молодому робітникові, проте з більшим знанням та досвідом. Але все те виявилося вже запізно.

Обстежене спорудження виявилося не типовим для городища, бо не мало звичайної для городища перерви вала – в'їзда в середину. Під час дослідження рештки зруйнованого від часу валу уявляли собою смугу з каміння заввишки в середині до 20 см. та шириною 7 м. Смуга каміння вже і зверху вкрилася землею та поросла бур'яном, через що була мало помітна на око, навіть зблизька. Городище мало форму простокутника, що утворювався безпереривним валом. Один короткий бік цього простокутника був вигнутий півколом надвір. Під час розкопів городища, поміж камінням знаходилися залізні вістря до стріл та фрагменти сірого посуду, близькі по свойому типові до так званої Салтівської (Аланської) або Північно-Кавказької культури 7–9 ст.ст. В північній частині городища, проти вигнутого боку, на цілком рівній поверхні було знайдено «Кічкаський скарб». 

Тут на поверхні без ніяких прикмет, при самому пильному огляданні, було помічено в бур'яні невеликий камінь, що ледве висувався з землі, але ж сам собою навряд чи зміг сюди попасти. Відразу тут було розпочато обережні розкопи та обстеження суцільної площі довкруги того каменя. Таким чином було виявлено тут цілу низку великих каменів, що знаходились під землею неглибоко – на 10–20 см. Це каміння було розташовано під землею в формі майже циркульного кола, з діяметром до 10 м. В лінії цього ж кола було знайдено циліндричну яму з сторчовими стінками, заглибшки в 2 м. Яма та була забита в суціль до самого краю камінням та землею. Серед каміння траплялися залізні трьох гранчасті вістря до стріл. На самому споді під камінням було знайдено кілька незначних уламків кісток, серед них одна більшого розміру, очевидно частина людської гомілкової кости. Уламки кісток, як і деяке каміння, були обпалені. Цей факт надзвичайної ваги не був у свій час спостережений дослідувачем, через що й сама істота пам'ятки в цілому лишилася йому незрозумілою. Дуже ретельне та щире дослідження було разом з тим механічним, без розуміння суті пам'ятника, що підлягав вивченню та реконструкції. Крім того самий «Кічкаський скарб» остільки притяг до себе увагу дослідувача, що деякі додаткові частки всього комплексу могли лишитися невиявленими.

В лінії того ж кола знайшовся і самий «Кічкаський скарб». На глибині лише 20 см. від поверхні, під час розкопів з'явилися держаки трьох залізних шабель давнішого типу, що стреміли сторч. Як виявилося надалі, в цьому місті в свій час було викопано циліндричну яму, діяметром коло 70 см. та глибиною коло 90 см. Цю яму було цілком забито великою кількістю металевих речей, які було проткнуто зверху наскрізь трьома шаблями. Відтак скарб був заворожений і шаблі мали охороняти його. Поміж залізними речами скарбу, по місцях блищало золото. Скарб було вирізано цілком і нерухомо, переміщено в відповідну велику скриню з грубих дощок і в такому вигляді, за збройною охороною перевезено вантажним автом до Дніпропетровського. Тут, в Дніпропетровському Краєвому історично-археологічному музеї особлива комісія обережно розібрала увесь скарб, записуючи кожну річ в протокол /6/ та реєстр. Після того всі речі було кілька разів фотографовано.

В скарбі виявилося: коло 50 залізних стремен, коло 20 залізних удел, також пряжки, кільця тощо від кінських уборів. 2-3 пари стремен та удел були орнаментовані срібною та золотою насічкою. Далі в скарбі було до 1.500 золотих речей, майже виключно у вигляді бляшок та грудочок від стопленого металю. Бляшки всі були орнаментовані різними визерунками, найбільш півкулевими опуклинами (зерню), та пороблені штампом. Форму мали також неоднакову. Найбільш – круглі опуклі та продовгасті, іноді з заокругленим одним коротким кінцем. Всі ці бляхи та бляшки уявляли собою прикраси до кінських та людських убрань з ременю, на зразок тих мідних наборів на кінську шлею, що досі роблять цигани, козаки роблять такі убори на уздечки з срібла, а на Кавказі носять ремінні пояси з такими ж бляшками. Поміж золотими бляхами були й золоті кільця та обійми піхов від шабель. Була також широка та довга золота смуга прикрашена рослинним орнаментом – обклади верхньої частини сагайдаку. Були й менші золоті платівки, також орнаментовані, можливо обклади луків, сідел та іншого військового приладдя. Майже всі ці речі мали сліди перебування в огні, а багато речей було деформовано стопленням, в вигляді шматочків золота та крапель. Зі срібних речей прегарної цілости виявився чималий срібний орел, вилитий з топленого металю та оброблений карбиком. Ноги орла обкручувала гадюка, яка підводилася головою до грудей орла і гризла його в серце. Відома з античного світу алегорія – боротьба сили та хитрости. На верхній частині лівого крила знаходилося кругле візантійське клейно. На грудях чималими літерами вирізано напис «ПЕТРОУ». Без сумніву цей орел уявляв собою вершок стяга (signum) когорти якогось византійського войовника – може командира імператорської гвардії. Друга також пластична фігура, того ж призначення, уявляла собою лева, від якого на жаль лишилася тільки голова, решта ж була стоплена. Крім того було чимало частково стоплених, або поламаних – срібних речей, з яких більшість – церковне начиння: – кадила, чаші, діскоси і т. п. Деякі речі не було визначено взагалі, оскільки весь матеріял не було науково оброблено. 

Кічкаська знахідка не тільки не була ніде публікована, але за неї не було навіть найменшої звістки в газетах. Молодий археолог В.Грінченко, що переводив розкопи, досліди та опис цієї знахідки, думав дальшу обробку знайденого матеріялу використати для своєї наукової дисертації. Між тим вже з 1930 року почався «розгорнутий соціялістичний наступ»: усуспільнювання, розкуркулювання, шалений голод, боротьба зі шкідництвом, буржуазним націоналізмом і т. д. Разом з тим за короткий час було знищено всю українську інтелігенцію. Загинув і В.Грінченко. Він був схоплений НКВД і зник без сліду. Разом з ним зникли й описові матеріяли, що були в нього – щоденники розкопів, пляни, кресленики, рисунки, фото і т. д. З часів знахідки минуло вже більше 19 років. Зникли вже й інші свідки цих подій. Далі мовчати не можна, і я уважаю своїм обов'язком публікувати вищенаведені факти, до відома українських археологів, істориків та всього суспільства.

Щодо змісту та сенсу «Кічкаського скарбу», то В.Грінченко гадав, що це є звичайний скарб, захований будівничими та господарями городища підчас небезпеки. Потім всі господарі були вбиті і, завдяки тому, що про скарб не знав більш ніхто, а зверху не було ніяких прикмет, він переховався протягом 1.000 років. Гіпотеза В.Грінченка – помилкова і її цілком відкидає як складний ритуал, в умовах якого находився скарб, так і напівспалення його речей. Таких скарбів не буває. Знахідка по всьому своєму характеру, не викликає ані найменшого сумніву і уявляє собою не скарб, а звичайне для того часу князівське поховання, обрядом трупоспалення та закопування в землю його рештків. Поховання не є пов'язане з городищем у той спосіб, як гадав В.Грінченко. Весь комплекс ритуалу поховання не досліджено до кінця і можливо що десь там же лишилися ще невиявлені частки поховання. Безперечність та непохитність такого розуміння пам'ятника, повністю визнав і проф. Л.Мацулевич – найкращий знавець мабуть на всю Европу византійсько-варварських культур, в приватній розмові зі мною в 1932 році. 

Поховання значних осіб та войовників шляхом трупоспалення на кострищі зо всім майном та зброєю, вживалося вже на зорі античного світу. З найбільш відомих описів таких поховань, можна пригадати похорон Гектора, як він виспівується в Іліяді, або похорон Юлія Цезаря, що виразно описаний Апіаном. Для часів кічкаської могили маємо найбільш відомий опис такого ж поховання «значного русина» обрядом трупоспалення на кострищі, у арабського письменника Ібн-Даста. На підставі цього опису малярем Семиградським була намальована відома картина «похорон значного русина». В археології маємо відому «Чорну Могилу», в Чернігові, що її розкопав Д.Самоквасов. Тут в могилі було знайдено рештки трупоспалення якогось руського витязя 9–10 ст., з залізною зброєю і тур'їми рогами, окутими срібними орнаментованими плитівками.

Всі речі Кічкаського скарбу з боку стиля та техніки свого виробу – характерні для византійської культури 8–10 ст. ст. і найближче нагадують речі відомого «Перещепинського скарбу», що його було знайдено підпасками в кучугурах недалеко від Полтави в 1912 р. Цікаво, що цей останній, незрівняно більший та різноманітніший ніж Кічкаський, також складається з речей византійського діла, серед яких багато церковного начиння. Перещепинський скарб був закопаний в кучугурах іменно яко скарб, на сховище дорогоцінностей, очевидячки на прикінці 7-го ст. Цей цікавий факт указує на те, що слав'яно-українські князі вже за ті часи стреміли до Дунаю та Чорного моря й ходили походами на Византію. Ці ж самі походи, як найважніше державне завдання, переводили й надалі, після утворення першої української держави в Києві – князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир.

Вертаючись до тієї історичної картини, яку малює нам Кічкаський скарб, без найменшого сумніву можемо сказати таке: тут, в 10 ст. було поховано шляхом трупоспалення зо всім майном, та послідуючим похороном в землі рештків, – якогось видатного войовника – князя, що повертався із здобиччю з Византії на Україну і загинув біля порогів. Хто би то міг бути крім київського князя Святослава?

В нашій літописі маємо оповідання, як великий український князь-лицарь Святослав, вертаючи до дому з Дунаю, 972 р. біля Дніпрових порогів зненацька попав в засідку, що зробили печеніги, чекаючи на його поворот. В бою князь був забитий. Таким чином в обидвох джерелах – письменному і археологічному – маємо рідкий збіг, і цей збіг стверджує з одного боку легенду літопису про смерть Святослава, з другого не лишає ніякого сумніву в тому, що Кічкаський скарб – є Святославова могила. Місцевість де виявлено могилу Святослава, указує й на низку можливих історичних деталів. Святослав вертав до дому з Доростолу над Дунаєм, маючи при собі й всю здобич. Мабуть ці обставини і підштовхнули печенігів напасти на нього по дорозі. Для нападу було призначено найзручніше для цього місце – біля Кічкаського перевозу, де подорожні люди мусять зупиняти човни та висідати на беріг. З високої гори над перевозом, що ми за неї говорили вище, печенізька сторожа слідкувала за Дніпром та берегла повороту Святослава з дружиною. При таких умовах печеніги могли його побачити заздалегідь, могли сховатися десь біля перевозу та підготуватися до нападу. Після бойовища, яке мабуть відбулося на березі і в якому загинув Святослав, решта його дружини одійшла на гору, де й поховала труп героя зо всіми почестями, що йому належали. Під час цієї затримки, дружина перебувала на горі в старому городищі. Похорон відбувся не вдома, в умовах близького дорога та військової небезпеки, через те над похованим не було насунуто величезної могили і поховання придбало як би таємний характер. Можливо, що поховання відкрито не повністю і десь поблизу знаходяться ще якісь його деталі.

Місце могили Святослава знаходиться в північному краю Нового Запоріжжя, на терені «поселка 6». Виявити це місце легко, наклавши на сучасний плян місцевости (містини) плян тієї ж містини за часів Дніпрельбуду, де означено «Площу А» та городище.

У всякому разі конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий зараз в Україні стан, перевести на місці знахідки поховання найширші додаткові розвідкові розкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам'ятник українському князеві-лицареві Святославові, а гора прибрати назву «гори Святослава». Це ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам. Віримо, що в найближчій будуччині умови життя й розвитку України радикально зміняться і державою буде правити нарід, який в ній живе. Розгорнеться «третій розквіт» і аж тоді ми зможемо оглянутися взад та вшанувати пам'ять великих синів України на вічні часи. До числа таких національних героїв належить і князь Святослав, за якого ще далеко не сказано останнього слова. Багато було написано за його походи та війни, якими він поширював терен першої Української Держави та обороняв її кордони. Але Святослав був не тільки завойовником, що прагнув тільки здобичі. Він був ще й до того великим політичним діячем, ясно уявляв собі значення для розвитку української держави – Північного Кавказу, Руського моря, Хвалинського моря та Балкану. Він не боявся навіть підняти питання про перенесення столиці української держави з Києва на Нижній Дунай до «Руського моря». Цим він думав також закріпити за Україною навіки панування над Руським морем, до якого стреміли своїми походами всі його попередники. Літопис наводить думки Святослава, якими він обґрунтовував перенесення столиці на Нижній Дунай, тобто теоретичні підвалини політичних прагнень. Відтак Святослав уявляється з історичних джерел, як предтеча та один з основоположників ідеології сучасної української морської великодержавности.

В цьому зв'язку історична постать Святослава, разом з тим і питання за його могилу та пам'ятник, підводяться на нову височінь та набувають нового значення в циклі національно-політичних завдань, що стоять перед українським народом. 

Часопис «Старожитності» 7–10, 1993 р.В тексті вказані сторінки з оригінала кн. Міллера. 

Джерело: svyatoslav.org.ua, Княже Місто

Дмитро Корчинський. ІЛЮЗІЇ

Мої безпосередні попередники – Мойсей, Єзекіїль, св. Павло, Франциск, Чемберлен, Шпенглер і Шухевич – провіщали перед глухими, а мені доводиться – перед простими. Їхня авдиторія не бажала нічого знати, а моя – вважає, що і без мене знає все краще за всіх.

Св. Іван гадав, що всього спасеться 144000. Він погарячкував. Але якщо це правда, то 143000 з них – це люди до 1939 року народження. Перед останніми днями антихристу не доведеться нікого обдурювати. Він цілком відповідатиме тим уявленням, які більшість "християн" мають за Христа.

Цілком усвідомлюючи марність просвітництва, наважуся зробити кілька зауважень щодо деяких найпопулярніших ілюзій нинішнього політичного сезону.

Ілюзія 1. Нібито Янукович, Азаров, Литвин та інші національні лідери погані.

Це не так: вони нормальні. Такі самі, як ми всі. Їм просто поталанило. Чи має Янукович відмовлятися на нашу користь від того, що саме пливе до рук? От, наприклад, від якої суми, читачу, ви згодилися б відмовитися заради мене?

На Литвина гніваються ті українці, які не захотіли проявляти героїзму, але очікували на героїзм Литвина. Він доволі довго чекав, хотів подивитися на те, що ми з вами зробимо з Ківаловим і Колєсніченком. Ми побоялися. І Литвин побоявся не підписувати далі.

Йому може закидати Віталій Запорожець, який стріляв, можуть «патріотівці», які били, може нещодавно ув‘язнений Віталій Грузинов, який «чинив опір», але яке право сварити Литвина мають всі ці інтернет-файтери?

Якщо вони (януковичі) – це ми, то їх більше, ніж нас. У зв‘язку з цим непогано було б, щоб боротьба проти них супроводжувалася боротьбою з собою. Убий Азарова в серці своєму – висловилася б із цього приводу біблійна людина.

Ілюзія 2. Буцімто головне – це виборчі перегони, тобто те, що ДО виборів, а не те, що ПІСЛЯ.

Насправді, перед українським суспільством 2 завдання: обрання якомога більш демократичної Верховної Ради та якомога швидший її розпуск. Отже, одночасно треба обрати депутатів (Яценюк каже, що нам навіщось потрібні якісь депутати і я чомусь йому вірю) і голів страйкових комітетів. Я хотів би бути головою страйкового комітету бульвару Шевченка. Голосуйте за мене, і коли надійде час скакати на ворога, наші тачанки будуть запряжені волами!

Ілюзія 3. Буцімто прийняття російської мови в якості регіональної – це перемога «Русского міра».

Язик сам по собі – ніщо! Треба впроваджувати російську культуру цілком, а не по частинах! Якщо громадянин вимагає освіти чи діловодства рос.мовою, а сам при цьому у госдепівських джинсах – то він саботажник, а не рускоязичник (бо інакше які в нього причини ускладнювати життя держ.органів?)

Законодавчо впровадити дрескод росіянина!  Косоворотка, лапті, або валянки, балалайка, борода, курна ізба. Інакше, яка з них нацменшина! Ортодокси в Ізраїлі за свій особливий статус не миються, тягають талеси і пейси – їх відрізниш одразу. Русскіє в Україні, як завжди хочуть проїхатися на шару. Хай спочатку доведуть свою російськість!

Якщо воно каже, що русскій, а сам без балалайки, сміливо посилайте його туди, звідки він виліз – в Кострому.

Ілюзія 4. Буцімто українцям європеїзуватися не важче, ніж румунам. Нажаль, це не так.

Від часів Солона та Лікурга європейська правова, соціальна традиція не переривалася ніколи. Чемберлен нагадує нам: римська імперія (у своїх правових та організаційних формах) існувала до 6 серпня 1806 року, а найдавніша римська посада, яку посідав уже Нума Помпілій – понтифікс максимус – існує й нині. Це титул римського Папи.

Секрет Європи – у безперервності традиції. Саме цього нас, українців, позбавили наші історичні вороги. Наша традиція переривалася багатократно.

Вражає те, що в Європі, незважаючи на зусилля англо-американської авіації, зберігається все. На відміну від нас, де не зберігається нічого.

Якось я пережив культурний шок, коли потрапив до арсеналу невеликого австрійського міста Ґрац. Цей арсенал – п‘ять поверхів складів зброї та амуніції – був сформований у шістнадцятому-сімнадцятому століттях. Тисячі шоломів, штабелі алебард, нескінченні завали ґнотових рушниць, обладунків для вершників та піхоти, запаси кременів для пістолів, дерев‘яні кілки для наметів… можна за півдня спорядити полк і відсилати на Османський фронт.

Чому все це не було переплавлене у вісімнадцятому столітті, не розкрадене у дев‘ятнадцятому, не розпродане у двадцятому? Бо це – Європа.

Підіть знайдіть в українських зібраннях десяток гайдамацьких списів. Жалюгідні рештки нашої історичної спадщини – рештки української Європи – донищуються щороку.

Ілюзія 5. Буцімто Україна здатна споживати московські енергоносії не споживаючи московщини.

Якось у невеличкій веселій компанії я мандрував з Кувейту до Іраку. Тривала війна, з першого разу проїхати не вдалося, тож довелося потикатися по різних пропускних пунктах, завдяки чому я мав нагоду добре роздивитися облаштування кордону. Кордон являє собою вал, метрів з десять заввишки, через кожні сто метрів на ньому обладнана позиція крупнокаліберного кулемету, під валом – рів, заповнений солонуватою водою. Позаду валу – ланцюжок поліцейських дільниць (раптом хто прорветься!)

І іракці, і кувейтці – брати, Ірак вважає, що Кувейт – це ісконна іракська частина, Кувейт з цим навіть десь погоджується, саме тому і ставиться до кордону серйозно.

Треба постановити якнайшвидше і раз і назавжди, що Україні окрім братерської любові більше нічого на потрібно від Московії, ні енергоносіїв, ні товарообміну, ні транзиту, нічого. Тому Карпати мають бути пересунуті з західного кордону на східний, і замість кулеметів розставлені гармати. Всіх, хто прагне відвідати Московію, треба вільно випускати, але зворотньо вже не впускати. Тоді у нас з'являється шанс. Саме облаштування східного кордону має бути центровим пунктом програми опозиції. Кажуть, Путін не любить Україну. Справжня біда станеться тоді, коли він нас полюбить.

Я знаю, як можна було б завдати нищівний удар ісламу. Перетворити РПЦ на РМЦ (російську мусульманську церкву), а московський патріархат на московський муфтіят.  Гарантую, що в короткий термін чеченці зречуться ісламу й попросяться до калмиків у буддизм, Іранські аятоли стануть равінами, саудіти євангелізуються.

Гадаю, свого часу Золота Орда розвалилася саме тому, що московський улус настільки перейнявся ординськими ідеалами, що вони одразу остогидли монголам. Навіть у мене – православного русича – русскоє православіє зуміло викликати палку любов до католицизму й стійку асоціацію до слова Русь – усрусь.

Ілюзія 6. Буцімто мітинги та інші легальні протестні акції функціонально відрізняються від мастурбації.

Так ось, не існує ефективних легальних способів проявити любов до своєї нації. Ефективний патріот – це анонімний патріот. Націоналізм негайно має взяти на озброєння євангельські принципи, аби "права рука не знала, що робить ліва". Хоча, з другого боку, досвідчені люди кажуть, що мастурбація – найкращий захист від СНІДу, а легальний протест не дратує тих, проти кого спрямований. У цивілізованих країнах вважають, що мета кожної акції – завдання бодай найменших збитків ворогові, а не самореклама. Проте, я не раджу нашій активній молоді вдаватися до будь-яких протизаконних вчинків, адже нам досі не вдалося нормально забезпечити передачами та адвокатами навіть тих небагатьох патріотів, які вже сидять.

Втім, якщо ми не в стані зробити нічого доброго, то, принаймні, можемо не робити відвертих дурниць. Ось приклад таких дурниць.

В Московії відьом, які блюзнірствували біля вівтаря, ментам здала церква. В Україні на ексгібіціоністок, які спиляли хреста, заяву до міліції накатала ОУН.

В Московії це зрозуміло, їхній клір належить до сусіднього з МВС відомства. Натомість в Україні, де за словами тієї ж таки ОУН діє режим внутрішньої окупації, звертатися по допомогу до окупантів є трохи дивним.

Деякі речі, такі як виконання подружнього обов‘язку, помста, виховання дітей, не варто передоручати правоохоронним органам.

Й нарешті:

Ілюзія 7. Буцімто є можливим побороти суспільні ілюзії.

Немає слів…

Джерело: Братство

Відео. Запорізький корпус Армії УНР-Zaporizhia Army Corps of UNR

Тотеми прадавніх родичів

**** Слово Праведний - походить від поняття ПРАВИ – одного з трьох всеосяжних світів, про які уявлення і знання наших праукраїнських предків розкриває «Велесова Книга»: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть наступає. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв"(дошка 1). Вважається, що, проживши в проявленому, тобто в реально земному, просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела – через світ Нави до Богів Прави. Походження слова «православ’я» також пов’язано з поняттям ПРАВИ. Звідси ж і - правИЛо, правитЕЛЬ, правда, правосуддя, правонаступництво тощо.

Руслан Морозовський 

Зі щирим подивом автор зустрів невідомо ким розповсюджену в Інтернеті свою, написану кільканадцять літ назад та опубліковану ще у славнозвісному «Вечірньому Києві», а трохи пізніше - в одному з номерів народознавчого часопису «Берегиня», статтю. Згодом стаття  послужила підвалиною однойменної короткої доповіді автора на одному з зібрань громади дослідників «Буття українців». Виявляється, зміст колишньої праці не втратив актуальності й донині. Про що, зокрема, свідчать феноменальна назва, тематика і рубрики сайту, творці якого  люб’язно поширили скромний доробок автора в Інтернет просторі. (див.): http://kharakternyk.in.ua/forum/ Характерник - форум української духовної традиції (самовдосконалення, пошуки істини, гартування, осягнення світу, магія, міфологія, характерництво, мольфарство, просвітлення, езотерика, українська духовність).

Надіємось, що запропонована нижче публікація дослідження, особливо під кутом зору аргументованої протидії печерній україножерській пропаганді перефарбованих у регіональних демолібералів вчорашніх комуношовіністів, загарбників українського життєвого простору, майна та людського потенціалу  викличе цікавість і стане корисною  шанувальникам «ЗБ».  Подаємо статтю з мінімальним числом доопрацьованих автором  і роздобутих на сторінках енциклопедій (зокрема з Вікіпедії) необхідних ілюстрацій, доповнень та  уточнень. (ред.)

1.  Усі слова колись були Богами

«До твого питання (про Телесика Тільця, Дівчину(Орел) натрапив на цікавустаттю…» (Цитата з листування візитерів Інтернету щодо змісту нижченаведеного матеріалу).

З давніх-давен український бог шлюбу та кохання називається Лель. Земною священною іпостассю Леля вважався i вважається лелека. Трепетні, лагiднi, майже нiжнi стосунки українців з лелекою обумовлені саме тим, що лелека приносить діточок. Цiлi народи називались іменем лелеки.

лелека

ЛЕЛЕКА — один із символів України, який з’явився задовго до язичницьких часів, і наші предки з особливими трепетом ставилися до цих сакральних (священних) птахів. Вважається, що назва «лелеки» пішла від імені праукраїнського бога кохання Леля. Оскільки від кохання народжуються діти, не дивно, що українці й досі поетично висловлюються — що дітей приносить лелека. Досі існує така прикмета: якщо побачиш одного лелеку, то цілий рік будеш сам, двох — будеш у парі.

Отже, задовго до ЕЛлiнiв БАЛкани, пiвострiв ПЕЛопонес, острови Егейського моря,  як свідчать давньогрецькі історики та географи, населяли праслов’янські племена пЕЛасгів та лЕЛегів. Цей благодатний край, як i всю планету, зiгрiває світило, одне з людських імен якого ГЕЛiос. Найголовніший герой найстародавнішого, створеного у ХХІІ столітті до н. е., шумерського епосу носив ім’я ГІЛЬгамеш. А в тодішній шумеро-аккадській міфології дружина головного божества повітря, який відокремив Небо від Землі, ЕнЛІЛЯ носила ім’я НінЛІЛЬ. Операцію відокремлення Неба від Землі згодом повторив біблійний ЕЛохім. Хто забажає вияснити, чому сталась така нісенітниця з архітекторами всесвіту, хай уважно прочитає геніальну працю Івана Франка «Сотворення світу».

ЦАР І ГЕРОЙ СТАРОДАВНЬГО ШУМЕРСЬКОГО ЕПОСУ

ГІЛЬГАМЕШ З ПЕРЕМОЖЕНИМ ЛЕВОМ (3000 – 2500 рр. до н. е.)

Практично на всій території давньої Європи, включаючи нинішню Україну, в давні часи мешкали роди та династії загадкових кЕЛЬтів. Згідно з мiфологiєю романо-германських племен ліси, траву, повітря, чагарі, гори та провалля населяють фантастичні безтiлеснi істоти – ЕЛЬфи. Назва європейської річки ЕЛЬби загадковим чином докорінно споріднена з іменем споконвічної життєдайної водяної артерії Єгипту – НІЛом. Місцем перебування давньогрецького Пантеону небожителів мешканці ЕЛлади обрали гору ОЛімп, а назва мусульманської верховної істоти — АЛлах. Як бачимо, рЕЛІктові звукосполучення типу –ел(ь)-, -ол(ь)-, -ал(ь)-, -ул(ь)-, -iл(ь) – в різних варiацiях, у різних мовах народів світу пов’язані з іменами правителів, народів, сакральних (від латинського –sacralis, священний) істот, з місцями їхнього мешкання, ріками, просторами поширення тощо. Чи не є це свідченням надзвичайної давнини виникнення самої божественної лексеми – ЕЛЬ? Чи не саме те це слово, що було споконвіку? Адже написано: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1). «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього» (Ів. 1:3).

Правнук Прометея, син Елліна й німфи Орсеїди, внук Девкаліона, повелитель вітрів Еол.

  

Давньоукраїнські імена сонцесяйних божеств ЯрИЛа та КупА(Й)Ла в основах власних імен своїх також явно зберегли взаємну загадкову кореневу спорідненість не тільки між собою, але й з іменами іноплемінних верховних істот - АпОЛлона,  ДевкАЛІона, його внука,  повелителя вітрів ЕОЛа (грец. Αἴολος Aiolos, лат. Aeolus) тощо. Ім’я вищезгаданого ветхозаповітного творця біблійного світу Елохiм — це теж множинна форма лексеми – ель, взята з арамейської мови. Ніби струменями талої води з періоду вЕЛикого ОЛеденiння, виплекані промінням животворящого ГЕЛiоса, розтікаються, розлітаються, розхлюпуються рЕЛІктові лексеми між бІЛими і небІЛими племенами та народами людськими, породжуючи все нові i нові слова, речі, явища та поняття, i відкриваючи нам, допитливим, у слушний час таємний зміст стародавніх заповiтiв предків.

Професор Володимир Шaян в знаменитій книзі «Віра предків наших» зазначає: «Наші терени славилися здавна виробом меду, сиченого, питного, ферментованого, а також «алу» або «олу», що вiдповiдає англійському «алє», у теперiшнiй вимові «ЕЛЬ», тобто рід густого пива.

Таким чином, центральне світИЛо сонячної системи, рідини, фантастичні істоти, річковий або ставковий мУЛ (iл), природні і поза природні (трансцендентні) вищі сИЛи концентруються фактично навкруг однієї i тієї ж лексеми. Слово янгОЛ прийнято перекладати словами – «посланець Бога». (Можливо – юний Бог (юнга)? Назва славнозвісної стОЛиці стародавньої вавИЛонії ВавИЛон перекладається – Брама Богів. Принагідно зауважимо,  що казкова країна, повна зОЛотом, мОЛоком та медом, до якої так рвалися конкістадори, іменується ЕЛЬдорадо. Місце священнодійства, тобто місце мОЛитовної єдності з Богами називається ОЛтар, а вища верства будь-якого народу, людського, рослинного чи тваринного, називається ЕЛІта. 

Останніми словами розіп’ятого засновника християнства були звернені до неба арамейські слова: «ЕЛІ! ЕЛІ! Лама азав та ні?», які, згідно з євангЕЛІєм, означають: «Боже, Боже, навіщо ти мене покинув?». Тут слово ЕЛІ перекладається (як побачимо далі – не зовсім правомірно) словом БОЖЕ(?). Причому інакомовні учасники розпинальної  екзекуції дивувалися, вважаючи, що розіп’ятий за співчуттям чомусь, як їм здавалося, звертається не до власного безжАЛісного небесного родича Ієгови, а до пророка Іллі, ім’я якого на слух нагадувало вигук ЕЛІ. А й справді, якого співчуття можна очікувати від біблійного діяча, котрий, далебі, в запалі приступу релігійного фанатизму, за один день,  на горі Кармель (івр. הר הכרמל Гар га-Кармель/Керем Ель — буквально: "Божий виноградник"; араб. الكرمل Курмуль араб. جبل مار إلياس,Джабаль Мар Ельяс — буквально: гора Іллі Пророка (Вікіпедія ред.) власноруч зарізав ~1000 колег-священнослужителів  тільки за те, що їхнє богорозуміння відрізнялося від уявлень головоріза? Можна собі уявити, яким потрібно бути оскаженілим кровожером, щоб, зарізаючи кожну годину ~100 чоловік, різати їх без перерви 10 годин підряд? Недарма саме цим «святитЕЛЕм» народ лякає малих дітей, коли закінчується купАЛЬний сезон: «Не купайся, бо верба нижче спини виросте!»

Отже, вогонь, вода, земля, повітря — всі чотири стихії, сакрАЛьні і псевдосакрАЛьні істоти, племена, країни, ріки, стОЛиці держав  i багато чого поза ними — усе охоплене загадковим поняттям ЕЛЬ, яке, подібно хвилям ЕЛектромагнiтного поля в ефiрi, пронизує свідомість народів та наповнює простір i час.

А тепер звернімося до знаменитого українського довідника СтЕЛЯ. З чого могли виготовляти наші первiснi предки покрівлю на своїх домівках чи куренях? Зi шкур тварин? Правильно! Пiвнiчнi народи i досі так роблять. Адже в давнину людей було мало, а звiрiв багато. Здобичі вистачало i на їжу, i на одежу, i на стЕЛю виготовлену зі шкури тЕЛЯти, тобто з тЕЛЯ  або ОЛеня. І стіна (для порівняння) тому так i називається, що споруджена вона з ТИНА, обтинькованого глиною. А попід стінами стЕЛилися тЕЛячi (ЯЛовичi) шкури. На них спАЛи та кохАЛися. Тому предмети для спання та кохання i досі називаються ПОСТЕЛЯ. Або ще краще ПОСТ ЕЛЯ, тобто пост Бога шлюбу та кохання. До речі, шлюбний головний убір нареченої називається ВЕЛін.

Бугай

Бугай птах

   

Загальновідомо, що тварин, які годували, зiгрiвали та рятували людей, стародавні люди обожнювали (фетишизували), вважаючи своїми оберегами не тільки їх, а навіть словесні та мальовані зображення тих істот. На стор. 218 книги «Віра предків наших» професор Володимир Шаян емоційно наголошує: «Знову ж не доводиться цитувати пречисленних місць iз Ригведи (священне письмо індоарійців ред.), як теж наведень, що могутнього звучання назвою «Бугая»(англ. Bull, мовою гінді вимовляється BaILa ред.) називали самих Богів». Турецький переклад слова Бугай –Boğa дивовижно підтверджує міркування професора Шаяна. Наразі, один з українських птахів так i називається БУГАЙ. Недарма також i українська хата називається осЕЛЯ. Тобто осiдок божества ЕЛЯ. А там де відсутнє ТЕЛЯ - там пусТЕЛЯ. До зображення золотого ТЕЛЯти, як відомо, молилися в пусТЕЛІ i євреї, що вивтікали під проводом Мойсея з Єгипту.

Отже, ми з’ясували, що принаймні одне з безлiчi значень лексеми -ель-, -аль-, -оль-, -іль-, – в українській мові міцно пов’язане зi словом ТЕЛЯ. А теля — це дитина корови, з якої можна виростити тЕЛицю або вола (ВЕЛЯ). Український бог торгiвлi, достатку, скотарства, Бог поетів та мистецтв (він же й ВОЛодар світу Нави) зветься, до речі, ВЕЛЕС. Наразі стародавнє і донині священне письмо українців називається «Велесова Книга». Тобто, можемо зауважити, що, давши наймення найкрасивішому, найпотрібнішому і найкориснішому створінню природи – тЕЛЬцю та обожнивши його, наші праотці розповсюдили варіації обожненого імені  і на інші живі та сакрАЛьні створіння. Особливо на птахів, адже вони набагато ближчі до неба.  Наразі українські сЕЛЯни (та, як відомо, індуси) досі відносяться до корів як до справжніх священних істот. А хто буває ближче до неба, ніж священні створіння? Звернімося, отже, до правічних, українських, священних, легендарних, сизокрИЛих...

2. Орел, Журавель, Бусел.

Тільки глухонімий, i то не всякий, відмовиться пізнати в цих крИЛатих словах звукові зображення споконвічних, живих, невмирущих тотемних карбів — оберегів української нації. (Наразі, слово «аист» подібної iнформацiї в собі нести аж ніяк не здатне). Отже, наші мудрi предки — прадавні українці, разом з іменами, якими вони нарекли найпопулярніших ссавців, плазунів та пернатих, передають нам, нинiшнiм i майбутнім українцям, священні ключі коду нашої Священної Мови. Згідно з цим кодом, одне зі смислових наповнень лексем -ель-, -оль-, -аль-, -иль – якраз i є значенням тотемного карбу, сакрального оберегу.

ОРЕЛ

         

А саме - ОР-ЕЛ — тотемний  карб, знак — оберіг народу Ора — прабатька всіх українців — Орiян** (оріїв i всіх арiйцiв. Орел — герб римлян, нiмцiв, англосаксів, американців, поляків i багатьох інших білошкірих націй).

ЖУРАВЕЛЬ

          

ЖУРА-ВЕЛЬ — тотемний знак — сакрАЛьний оберіг народу Жура (Цура, Чура, Джура, Пращура?)***, який оберігав територію праукраїнських племен задовго до трипільської доби. Наразі, слово журба хіба не рідня слову журавель?

БУСЕЛЬ

          

БУС-ЕЛЬ (бусол, лелека, боцюн, чорногуз) — тотемний знак народу Буса (Боза, Божа), на цей раз історичного (IV ст. нової ери) правителя (за свідченням істориків – корОЛя) племінного союзу наших праукраїнських предків Антів, трагедія якого (вірОЛомне розп’яття  на хресті його і ще 70 царедворців його дому задовго до прийняття візантійського варіанту чужоземного віровчення) описана в творах готського історика Йордана, в Бояновім «Слові о полку Ігоревім», у Велесовiй книзі, в багатотомній «Історії України-Руси» Михайла Грушевського тощо. Священне ім’я імператора Антів  Божа російський історик Михайло Тихомиров пов’язує з назвою українського племінного союзу Бужан, яке, в свою чергу, міцно прив’язане до імені знаменитої річки Буг (Бог) А звідси вже й недалеко від вищезгаданої в священному писані індоарійців «Ригведі» могутнього звучання назви «Бугая». Ім’я героїчного вождя давніх українців збереглося досі також в географічних назвах багатьох арійських місцевостей, зокрема в Києві (річка Бусiвка — притока Либедi) тощо.

БУС БОЖ

                   

БУС (можливо титул – відсіля буси? Не впевнений, що існує якийсь лінгвістичний зв'язок з терміном Буси-до, тобто з кодексом самурая, але суголосся показове. Ред.), БОЖ, або БОГ (порівняй НЕБІЖ – НЕБОГА) — суть імена того самого слов’янського кореневого ряду, що i наша Матір Божа (тобто рідна мама нашого давньоукраїнського пращура Божа, а не чужоплемінного рабина Ієшуї). І польська Матка Бозка. І сербська країна Боснія, i чеська Богемiя, тобто країна Божа. Та й найпоширеніший український вираз, який нерідко і нині супроводжує ситуацію скрутного становища: « Ой Боже ж мій, Боже!», обов’язково звучав під час лиховісного розп’яття ватага Божа ще в ІV столітті нинішньої ери, коли наші пращури найменшої гадки не мали, що з нами станеться в 988 році. Отже, слово і поняття Бож, Бог має суто вітчизняне походження від конкретного власного імені одного з українських праотців – імператора героїчного народу Антів Буса Божа, чи, можливо, ще давнішого персонажа «Велесової Книги» Богумира.  І чи правильно наші пізніші християнські предки учинили, що дозволили перетворитисвященне власне, конкретне ім’я давньоукраїнського праотця Буса Божа  на загальну назву чужинецьких  створінь та ще й «позичили» питомо український термін «воріженькам» заради самообману, заради облудної словесної підміни біблійних імен суто іноплемінних, потусторонніх істот? Таке легковажне, малограмотне діяння колишніх і нинішніх перекладачів біблії дозволяє ганебно нівелювати заповітну пам'ять наших героїчних предків  і богохУЛЬно підмінювати священний правдивий український родовід та рідне богорозуміння  примарами кровожерливих іноплемінних демонів (давньогрецькою δαίμων, «божество»(!?), албанською мовою Dem – Бугай).

Від свідків Ієгови, наприклад, часто можна почути вираз – «бог Сатана». НормАЛьно?! НенормАЛьно також, що українці не протестують, коли які-небудь рЕЛІгійні сектанти-агітатори та проповідники вживають вираз «бог Ієгова». Це все одно, що вживати словосполучення «бог нечиста сила».  Адже, згідно з дослідженнями багатьох учених  біблієзнавців різних країн, упродовж викладу біблії нараховано ~7000(!) випадків, де в перекладах ветхозавітних та новозавітних текстів з юдейського оригіналу  на інші мови має вживатися не слово Бог (Gott, God, Θεός), а слово Ієгова (івр.יהוה‎).

Бо власні імена, хоч юдейські, хоч французькі, хоч гондураські, згідно з правилами граматики усіх на світі мов, ніколи ніким не перекладаються. Хіба, наприклад, англійці що-небудь зрозуміли б, якби в перекладеній англійською з української мови книзі про Великого Кобзаря замість імені Тараса Шевченка стояло ім’я Ісака Ньютона? Отож маємо завжди пильно пам’ятати, що переклад будь-яких текстів з мови іншого народу на рідну мову і навпаки обов’язково спотворює оригінал. Тим паче, мусимо не допускати, щоб недоречне вживання сакрАЛЬних (священних) термінів, завдяки недолугому перекладу іноплемінних текстів, спотворювало рідні, предковічні поняття добра і зла з точністю до навпаки. Цю обставину пречудово розуміють усі перекладачі біблії (в тому числі преподобний перекладач одного з останніх варіантів біблії Рафаїл Турконяк) та більшість християнських священиків. Але, на превеликий жаль, лише одна секта «Свідків Єгови» наполегливо і, з точки зору граматики, справедливо декларує необхідність негайної заміни в текстах Святого Письма ветхозаповітним  іменем власним Єгова, Ієгова або Яхве ~7000(!) псевдонімів біблійного Деміурга, зокрема,  термінівГосподь, Саваот, Адонай, особливо,  слова Бог тощо. Адже, хіба пересічному віруючому не важливо усвідомлювати, кому він під псевдонімом «Господь» молиться насправді: Ієгові, Єгові, Яхве, Богу-отцю, יהוה чи Богові Праведному****? Звичайно ж важливо! Одначе, далі пустопорожніх розмов і багатослівних пояснень проповідниками проблеми, питання адекватного, тобто правдивого, перекладу біблійного тексту чомусь досі  не вирішується. А рядовим прихожанам в гонитві за кусенем хліба нема часу поміркувати про те, що тільки рідне богорозуміння здатне врятувати людину від нескінчених і безнадійних блукань в лабіринтах пошуку Початку Початків, Верховного Абсолюту, Істинного Сенсу Життя, тобто Бога, якого крім нас, українців, ні в кого іншого нема! Бо в мовах усіх інших земних племен поняття про Початок Початків, про Деміурга, про Верховний Абсолют тощо графічно, на слух і ментально позначається абсолютно іншими іменами, ієрогліфами, звукосполученнями та розуміннями, як правило, діаметрально протилежними нашому розумінню. Саме така підміна, тобтозамасковане церковниками, протилежне праведному, підтасоване розуміння духовної сутності Всевишнього і руйнує, часом незворотно, природний менталітет кожного покоління довірливих тубільних прихожан.

Саме тому релігійного невігластва, чим би воно розумовими і духовними ледацюгами не виправдовувалось, єдиний у Сварзі, всемогутній, всюдисущий,  багатопроявний Бог не прощає. ВІН автоматично карає кожного, хто дозволяє дурманити себе анти Божими міфами.

Бо ВІН  кожному з нас дав гОЛову на плечі, щоб ми користувАЛися нею самостійно, без чужої, особливо зловорожої, підказки. Щоб ми, ЙОГО Дажбожі онуки, нащадки оріян, кіммерійців, кельтів, роксоланів, русів, полян, дулібів, угличів, тиверців, древлян… цілими сім’ями, родами, племенами та народами  добровІЛЬно, упродовж сотень літ, не лізли під ковпак підступного чужоплемінного забамбУЛення, духовного та тілесного рабства. Отож.

Залишаю читачеві насолоду відповідним чином поміркувати над СОК-ОЛОМ, (Дивлюсь я на небо, тай думку гадаю – чому я не СОКІЛ, чому не літаю?), СОЛОВЕЙКОМ, ЩИГ-ОЛЕМ, ЗОЗ-УЛЕЮ, ПЕЛІКАНОМ, ВИВІЛЬГОЮ, ДЯТ-(Е)ЛОМ, ГАЛКОЮ, ГАЛИЧЧЮ, ГАЛИЧИНОЮ, ГАЛЛІЄЮ, ГАЛІЛЕЄЮ тощо...

    

ВИВІЛЬГА

                                                

Слова джерЕЛо, дЕЛЬта, дЕЛЬфін, форЕЛЬ, кефАЛЬ, акУЛа,ВУЛик, ВУЛиця, щаВЕЛЬ, ВІЛЬха, сІЛЬ, кІЛ, кІЛЬ, кУЛЬка , бУЛЬка, стрІЛа, пАЛЯ, скЕЛЯ, кОЛо, сАЛо, сЕЛо, зОЛа, зЕЛо, вОЛя, дОЛя, дУЛя, дОЛина, ВОЛинь, ОЛія, ОЛово, гОЛота, гОЛка, обОЛонь і незліченна лічба інших, тут неназваних,  взаємо споріднених кореневими звукосполученнями термінів, також заслуговують на пильну нашу увагу.

Хто засумнівається, що вищенаведені і, за браком місця, не наведені споконвічні українські слова, не українські, або не ровесники Мізинської Стоянки, Кам’яної МогИЛи, ТрипІЛЬської ЦивІЛІзації, хай проковтне власного язика! 

Отже, обширні масиви споконвічних українських слів, а з ними й сама українська мова, за часом виникнення, сягають, не XIV-XVстоліть нинішньої ери, в чому нас уперто тужаться переконати наші недруги та вороги роду людського, а,  як мінімум,  льодовикового періоду, періоду приручення, періоду перетворення диких тварин на свійських. Тобто доби, коли тварини, звiрi та птахи, їхня їжа, питво, місця розповсюдження тощо одержували імена не від біблійного Ієгови, а від незбагненно давніших за Ієгову наших праотців, праукраїнців. Тобто, нинішні українські слова – однолітки  доби виникнення людської мови взагалі. Про це беззаперечно свідчать орлині, гiрськi та небесні висоти, лелечі пари в гніздах на українських хатах, журавлині ключі. Наші предки прагли передати i передали разом зі споконвічними, беззастережно українськими словами рідної мови та пісні у наше вічне володіння не тільки Землю, розпродажу якої мусимо не допустити, природу, простір i час, але й саму вічність. Бо не спускались ми на нашу землю на парашутах невідомо коли і невідомо звідки. Бо скільки тисяч літ існує українська земля, стільки з нею існуємо та існуватимемо надалі  й ми.

Однак питання полягає не тільки в тім, щоб доказати давність нашу і зберегти у власності Української Нації рідну Землю, ріки, ліси, озера тощо, але i в тім, щоб опанувавши сучасністю, лiквiдувати над нами, українцями, ганебний чужоплемінний контроль, особливо духовний. Бо без духовного рабства не буває рабства ні тілесного, ні матеріального. Початок зловорожого над нами релігійного контролю сягає часів, коли, намагаючись декому з нас прищепити почуття меншовартiсностi, наших предків-язичників хитромудрі пришельці незаконно, неправомірно і незаслужено звинуватили iдолопоклонництвi.

Що ж таке ідолопоклонство? Всім відомо, що ідол — це предмет поклоніння. Пригляньмося ж пильніше до цього терміну i поняття. ІД-ОЛ. По аналогії з вищерозглянутим, предківським ключем коду словотворення, це слово має означати тотемний знак, предмет поклоніння якихось Ідiв. А що таке Іди? Виявляється, мовою їдиш це не хто інший як євреї (івр.יהודי (иеhуди), лат. Judaeus,нім. Jude, польск. żyd, укр. так само тільки кирилицею).  Вони так i називають себе самі «брiдер iден», що в перекладі означає «браття євреї» (див. Васiлiй Гроссман «Жизнь и судьба» — стор. 148). Тобто поняття «ідол», «ідолопоклонство» вірогідно виникло для позначення своєрідних  прикметних вірувань кочівників, скотарiв-семiтiв i має застосовуватись суто до них i їхніх предметів поклоніння. Справді, страхітливі близькосхідні семітські ідоли, наприклад, мали імена БаАЛ (Ваал, Бел, Балу - загально семітський термін - букв. «бог(?), благий, володар, великий», який мав епітети Силач і Бик та МОЛох (гебр. Melek) , який, згідно з традиціями кабалістичних переказів, був

також увінчаний головою бика. Обидва демони вимагали людських жертвоприношень, найприємнішими з яких вважалися спалені живцем новонароджені діти. Семіти добросовісно виконували демонічні забаганки ветхозавітних ідолів. Про це чомусь в повсякденній суєті суєт мало хто з християнського духовенства згадує, зате щоденно чужоплемінні ветхозавітні провинності за невинні жертви релігійного фанатизму нашими недругами та попами раз-по-раз перекладаються з хворої ідолопоклонницької на здорову богопоклонну голову. Та ще й, самі ідолопоклонники, забуваючи про власне поганство, обзивають цим нечемним словом інших. Наразі, духовний спадкоємець Баала та Молоха Єгова, хоч і звільнив патріарха Авраама від обов’язку ритуального вбивства власного єдинокровного первістка Ісаака, в багатьох інших біблійних ситуаціях жадобу кривавих жертвоприношень семітофіл  з лихвою надолужив.

                                                     

Баал	Молох

Адже саме близькосхідні ідолопоклонники (бо богопоклонники до такого не додумалися б) вигадали термін «ІзраЇЛЬ» (ЇсраЕЛЬ), для перекладу якого прийнято вживати термін – богоборець. Наприклад: «І сказав (ангел): як ім’я твоє? Він сказав: Яків. І сказав (йому): віднині ім’я тобі буде не Яков, а Ізраїль, бо ти боровся з Богом, і людей долати будеш» (див. Книга Буття. Глава 22). Одначе, і в цій фразі, як і в багатьох інших місцинах недосконалого перекладу тори, тобто біблії – заморочка і велика неправда. Бо ангЕЛ, з яким єврейський патріарх Яків (Іаков) боровся в урочищі ПенуЇЛ, на переправі Яббок, згідно з текстом Ветхого заповіту, являв собою навіть не Яхве, не Єгову, не Саваота, тим паче, не Бога, а був усього-на-всього рядовим янгОЛом. Отже, виникає закономірне питання: з якого дива сповідникам християнсько-юдейської біблійної міфології нащадків «янголоборця» Іакова називати «богообраними»? Якщо їх, наразі, якось і пов’язувати з потусторнньою біблійною міфічною істотою, то, принаймні, слід вживати термін «єговообрані» або «єговоборці». Одначе тисячолітня людиноненависницька, антиарійська ідея богоборства виявилася надмірно живучою. З особливою сатанинською звірячістю ця ідея нещадно втілювалася в життя космополітами, комсомольцями, більшовиками та комуняками, які, порівняно нещодавно понищивши церкви, костели, синагоги, інші молитовні місця, згноївши в тюрмах, Гулагах та на інших бійнях мільйони росіян, українців, білорусів, тих же євреїв тощо, нині лицемірно заявляють про свою несподівану прихильність до біблійного віровчення. В погано завуальованому вигляді естафету народовбивства від більшовиків наприкінці ХХ століття перехопили доктринери «золотого мільярду», всесвітні шахраї, пройдисвіти і молохопоклонники – глобалісти, діяння яких вже привели до винищення понад п’яти мільйонів українців всього за 20 років.

Однак, в чому полягає боротьба з Богом  в нашу незалежну добу, на початку ХХI століття нової ери?

Наразі, боротьба творців, особливо недобросовісних перекладачів біблійних текстів та їхніх прислужників, з Богом, насправді, як зазначено вище, крім усіх інших проявів, полягає також в тому, що замість правдивого, власного, неперекладного імені центрАЛЬьного персонажа ветхозавітної Книги Буття (Ієгови, Єгови, Яхве), в суперкнизі сектантами та церковниками всіх мастей неправомірно, вперто і незаконно продовжує вживатися абсолютно непритаманне, чуже давньоєврейським авторам біблії, українське слово Бог. Слова Бог в біблії не повинно бути! Бо Єгова не Бог! І Бог не Єгова!  Тому що, як нам тепер, слава Богу, відомо, Український Праведний Бог до біблійної міфології немає ніякого відношення.

Іаків бореться з янгОЛом (Олександр Луї Лелуа, 1865)

Проте, сприйнявши явну підміну понять за істину, деякі(?) довірливі віруючі прихожани під прапором Авраама, під проводом малоосвічених, або лукавих і криводушних керівників взаємо ворогуючих конфесій, на жаль, самі собі, у власних уявленнях скаламутили богорозуміння. Українці ж бо (крім обдурених або озлоблених, неосвічених або малосвідомих, зажерливих або підкуплених) не були, не є i ніколи  не можуть бути богоборцями, тобто ідолопоклонниками, за визначенням.

  

ГОГОЛІ НАД ДНІПРОМ

Розглянемо нарешті ще одне цікаве слово — ГогОЛь. Згідно з тим же вищеназваним правилом розкодування, Гог-ОЛЬ — тотемний знак, оберіг народу ГОГА. Ось, виявляється, вiдкiля взялися «жахливі» та «страшні» бiблiйнi супротивники юдейських iдолопоклонникiв, знамениті ГОГ i МАГОГ! З «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки»! Трішки скоригувавши транскрипцію слова ГОГОЛЬ, одержимо ХОХОЛ. Пишатися потрібно таким героїчним, могутнім, безмірно давнім назвиськом. Адже вiдсiля походить i романо-германське ХОХ — високий.

Будьмо ж високими, як душею i вОЛею до свободи, так i засобами її досягнення та збереження!

P. S.  Обов’язково знайдуться діячі, які, проглянувши вищеподаний матеріал, заявлять: «На фіга оно тєбє? Пашлі лучче випєм!», або «Какая разніца, какому Богу моліцца?» Або мовчатимуть, бо взагалі нічого не зрозуміють. З такими справу мати не треба. А для тих, котрі хоч трохи навчилися користуватись Богом даною власною головою, подаю з брошури Іцхака Зільбера «Пламя не спалит тебя» цитату: 

«Если скажут народи всего мира евреям (виділення Р. М.): «Грабители вы! Вы захватили страну, в которой жили семь племен», те ответят: «Вся земля принадлежит Б-гу (зверніть увагу на транскрипцію - Б-гу, кому це? Р. М.), он ее сотворил и отдал, кому пожелал. Захотел – отдал им, захотел – отнял у них и дал нам».   (МП, изд. центр «ФИТА». – К., 1991 – С. 95).

Тож питання на засипку – хто зашифрований у цій цитаті під кличкою Б-г?  Невже Той Самий, через якого все повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього?

*Тотем – священна істота, яка вважається засновником та оберегом племені.

**ОРІЇ (АРІЇ, ОРІЯНИ. Прабатько їхній – ОР, прамати - Лель) — найстародавніша назва давніх українців. Першоорачі світу. Приручили коня, винайшли колесо та плуг. Першими в світі окультивували жито, пшеницю, просо. Свої знання з рільництва та народних ремесел понесли в Китай, Індію, Месопотамію, Палестину, Єгипет, Північну Італію, на Балкани, в Західну Європу, Скандинавію. Племена аріїв стали основою для всіх індоєвропейських народів. (За Л. Силенком).

***Цур (чур) - вигук. За деякими даними, слово походить від імені давньоукраїнського Бога родового вогнища Цура (ЖУРА), який оберігає межі земельних володінь. 
Таке розуміння було популярним серед вчених XIX століття. Ключевський писав: «обожненого предка вшановували під ім'ям Чура, в церковнослов'янській формі Щура; ця граматична форма досі вціліла в складному слові Пращур... Передання, залишило сліди в українській мові, які надають  (Цуру, Чуру, Журу, Джуру?)значення, однакове з римським Термом, значення зберігача родових полів і кордонів.» [ 1] Таке ж пояснення є в малому словнику Брокгауза і Ефрона «Цур, Чур,(Жур) слов'янськ. міфол. - божество прикордонних знаків, заступництва, надбання та наживи. Символи -цурки і колоди, тобто межові знаки»[2].  Згадаймо німецьке -ZURück  - назад (від моєї межі! Ред.). За матеріалами ru.wikipedia.org/wiki/Чур.

**** Слово Праведний -  походить від поняття ПРАВИ – одного з трьох всеосяжних світів, про які уявлення і знання наших праукраїнських предків  розкриває «Велесова Книга»: «Права бо є невідомо уложена Дажбогом, а по ній, як пряжа, тече Ява, і та соутворює життя наше, і та, коли одійде, смерть наступає. Ява текуща, а творена в Праві. Нава бо є по тій: до тої є Нава, і по тій є Нава, а в Праві ж є Яв"(дошка 1). Вважається, що, проживши в проявленому, тобто в реально земному, просторі відведений Богами час, душа повертається до свого першоджерела– через світ Нави до Богів Прави. Походження слова «православ’я» також пов’язано з поняттям ПРАВИ. Звідси ж і - правИЛо, правитЕЛЬ, правда, правосуддя, правонаступництво тощо.

Руслан МОРОЗОВСЬКИЙ 

1997 –  11 вересня 2011рр.