"Талант-шоу на телебаченні - це політичний інструмент зомбування українців"- сестри Тельнюк

"Talent shows on television are a political tool for zombifying Ukrainians" - Telniuk sisters

Сестри співачки Галина і Леся Тельнюк заявляють, що бездарні талант-шоу по телебаченню, це не лише бізнесовий, а й політичний ідеологічний проект. Співачки стверджуюсь, що в такий спосіб цілеспрямовано понижують рівень культури українців, які звикли сприймати весь сурогат, який їм показують з екранів телевізорів.

"Ці шоу - це перш за все політична річ. У Радянському Союзі було завдання лікбезу: навчити читати, але не вчитуватися. Що роблять ці шоу - вони закривають людям можливість і навіть притомну думку того, що щось можна шукати: вам все знайшли, ось полиця з книжками, яку треба читати" - говорить Галина Тельнюк.

"Додайте великий набір безкінечно гастролюючих російських попсових музикантів. Українських музикантів просто ніде нема. Їх позаганяли в якісь клуби. Це їхнє місце щонайбільше. А от до залів їм і дороги немає. - каже Леся Тельнюк. - До цього, як до випадкової речі, ставитись не можна. Це абсолютно свідоме культурне нищення населення, для того, щоб українців зазомбувати непотребом. Якщо люди почнуть слухати нормальну музику та свідомо ідентифікувати себе й інакше мислити, та вони ж розправлять плечі і будуть непридатними до того, щоб ними легко керувала та маніпулювала влада. Будуть знати, за що голосувати".

Галина розповідає, що в 1991 році їхній дует агітували переїхати і творити в Москву. Пояснювали: в Україні їм нічого не світить, тому що музичний ринок тут уже розподілений під сферами впливу московських продюсерів.

"Пропонували нам залишитися в Москві і казали: "Девочки, вас там сьедят с вашим украинским языком. Вы ничего там не добьетесь. Там все уже поделено". Вони нам показували на карті, як поділена на музичні сектори Україна і який власник у Москві яким сектором керує. Я думала, що ця людина з об'єднання "Квінта" все вигадала і лякає мене в цій машині "Вольво". А вони дійсно вирішують, що кому робити на цій території - кого крутити, який канал закривати, який не закривати. Я дивувалася: "І Київ входить у цю систему?" - "Да ваш Киев в первую очередь", - махав він рукою. Їм були цікаві не тільки ми. Вони тоді до багатьох підкочували лише з одним розрахунком, дивилися як на матеріал, куди можна припасувати цю шпульку: а раптом піде, і вони "слупят бабла".

Можливість стати зіркою на талант-шоу - лише ілюзія, каже Галя Тельнюк:

"Це один із факторів обману населення - що може вийти будь-який фрік і стати зіркою. Насправді це все не так. За цим сидить контора величезна професіоналів і звуку і образу. До цього шлях зовсім виявляється інший. Не з корабля на бал. А навпаки - ти цей корабель збудувати ще повинен, і цей бал. Мій син з 4 років грає на скрипці. Зараз йому 16. Це людина, яка професійно цим займається. І поруч з ним його ровесники, які на три дні стають зіркою. А в них враження, що стають зіркою на все життя. Викривлюються дзеркала. Люди коли споглядають історії Попелюшок, реально заливаються сльозами біля блакитних екранів. Вони реально в це вірять. Всі люди, які професійні займаються музикою й акторством, зараз нікому не потрібні фактично через появу цих шоу".

"Люди думають, що якщо великого артиста нема в телевізорі, значить, він помер. А він не помер. Він творити від цього не перестав. Просто спрацьовує дебільна залежність від телевізора. Село тільки цим і живе. Люди не мають замінника. Їхні справжні традиції підмінюють цим сурогатом. Вони думають, що спів бабусь - це не цікаво, і не розуміють, що це і є той базис, на якому вони можуть розвивати культуру свою і своїх дітей", - додає Леся.

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Могила Імператора Святослава Завойовника

Святослав. Худ. Лео Хао

Святослав. Худ. Лео Хао

Багато було написано за його походи та війни, якими він поширював терен першої Української Держави та обороняв її кордони.

В 1927 році почалися роботи по величезному будівництві Дніпрової Державної Електричної станції (Дніпрельдержибуд). Головним завданням того часу було спорудження бетонової греблі через увесь Дніпро. Ця гребля повинна була спинити Дніпрову течію, підвести в гору аж на 40 мтр. Та створити тим величезний став від Запоріжжя аж до Дніпропетровського (Катеринославу) а по Самарі – майже до Новомосковського (Самари О.Б). В процесі тих робіт великі терени підлягали різним формам деформації. Всі славнозвісні пороги Дніпрові та всі острови впродовж звиш 90 клм., як і значні площі берегів – мусіли вкритись водою. Дніпрові допливи та балки на цій ділянці – перетворилися на великі затоки та стави. Під час цих робіт до 200 сел було переселено, повністю або частково, на степ, з берегів Дніпра, які підлягали затопленню. 

Висажувались в повітря цілі скелясті острови та окремі скелі, зкопувались та змивалися «моніторами» цілі гори та великі площі землі.

Між тим ділянка порожистої частини Дніпра здавна уславилася так своєю історичною ролею, як і великою кількістю археологічних пам'яток, що там знаходили. Відтак Всеукраїнський Археологічний Комітет заходився біля питання охорони історичних та археологічних пам'яток на терені затоплення та взагалі деформації. Наслідком цієї колотнечі було заснування Дніпрельстанівської археологічної експедиції Наркомпросу України, яка в тому ж таки 1927 році взялася до праці. Експедиція повинна була дослідити весь терен деформації, від острова Хортиці аж до Дніпропетровського, виняти всі матеріяльні археологічні та історичні пам'ятки, які там буде знайдено, списати та зафіксувати всіми засобами науковими усі інші пам'ятки, що не даються до рук. 

Експедиція працювала протягом шости років, аж до осени 1932., поки було закінчено будівництво греблі, а разом з тим рівень Дніпра піднесений високо у гору – затопив усе сточище та долини ріки.

В процесі робіт експедиції було зібрано величезні матеріяли – до 40.000 окремих речей археологічного значення, до 5.000 негативів фотознимок, велику кількість плянів, мап, креслеників, рисунків, вирізок гранітових брил, монолітів, поховань та т.п. Кілька десятків звітів, сотні реєстрів та описів складених робітниками експедиції творили великі купи манускриптів. Ці тексти пояснювали та висвітлювали величезні збори археологічних речей, що мали наукове значення далекосягле за межі інтересів історії України. Завдяки несприятливим умовам для наукової праці в УССР, всі ці величезні матеріяли так і лишилися не обробленими, та навіть не був видрукований загальний, хочби найкоротший звіт про наслідки робіт експедиції. Таким чином надзвичайні досягнення та винаходи Дніпрельстанівської експедиції не пішли на користь науки, а в багатьох випадках вже забулися або загинули.

 В зв'язку з таким станом речей, уважаю себе повинним оголосити хоч би по згадках, хоч би в найкоротщих рисах одну з надзвичайних знахідок зроблених експедицією. Цей факт, за низкою обставин, не був опублікований хоч би в формі найменшої газетної звістки, між тим з учасників та свідків цієї знахідки, здається вже нікого немає на цьому світі. Маю на увазі знахідку, яка серед робітників експедиції одержала умовне назвище «Кічкаського скарбу».

В 1930 році Дніпрельбуд приступив до формування так званої «Площі А», на котрій мусіла будуватись ціла низка металюргійних фабрик. Площу «А» розташовано в цілком виключному місці, єдиному в своєму роді на всій просторіні Дніпра, від порогів до Чорного моря. В цьому місці, вище острова Хортиці, Дніпро вигинається коліном, оточуючи з двох боків велику та високу гору в формі півкулі, що знаходиться на лівому березі. Від зонального степу ця гора відрізується вибалками, що впадають у балку Московку та Цокурову мітусь. Під горою знаходиться відомий в історії «Кічкаський перевіз» через Дніпро, про якого згадує Візантійський імператор та письменник Костянтин Порфірогенет під назвою «Крарійський». Цей перевіз через Дніпро був найбільший та відомий вже за часів Боспорського царства, як то видно із знахідок на дні Дніпра на перевозі значної кількости Боспорських грошей. Особливого ж значення набуває Кічкаський чи Крарійський перевіз в 9 – 12 ст.ст., коли через нього йшов шлях з Херсонеса до Києва і в цьому місці перехрещувався з великим шляхом «з варяг в греки». В цьому ж місці, перед початком порогів, за свідоцтвом того ж таки Костянтина Порфірогенета зупинялися валки дубів, що йшли вгору по Дніпрові, люди з них висідали на беріг і обходили пороги пішки, переносячи човни на плечах або перетягаючи волоком. Інші валки, що йшли Дніпром за водою в цьому ж таки місці пускали на воду дуби і продовжували відсіль свою подорож вже водою. Очевидно в зв'язку з таким виключним значенням цього середохрестя найбільш торговельних артерій та шляхів сполучення того часу, при Кічкаському перевозі з обидвох боків Дніпра були розташовані великі слав'янські села, що їх залишки винайшла та дослідила Дніпрельстанівська археологічна експедиція. На дні Дніпра, на перевозі, було знайдено багато різних речей, в тому ж числі гроші бронзові, срібні та золоті – Понтійські, Ольбійські, Боспорські, грецькі, римські, арабські, київські, татарські та західньо-европейські. Тут же, в піску на дні, було знайдено 5 надзвичайної цілости великих мечей так званого «варяжського типу», та багато всякої зброї різних часів, від кам'яної сокири та до кулеметів часів громадянської війни.

Нижче Кічкаського перевозу, під тією ж горою, починається острів Хортиця, найбільший на всьому Дніпрі. На чолі острова випиналися з води три величезні скелі, на одній з яких був природний причіпок, що звався «Царицино крісло». Острів Хортиця пов'язаний низкою спогадів та пам'яток з нашою історією. Тут на ньому знаходився ще в 19 ст. величезний дуб – поганське жертвовище, якому вклонялися та приносили жертви слав'яни. На Хортиці з'їздилися в 1223 р. українські князі, перед походом на ріку Калку на зустріч татарам. В 16 ст. тут знаходилася перша Запорозька Січ, з отаманом Байдою на чолі. З початку 18 ст. Московський уряд побудував тут фортецю проти турків, а на справді проти Запорожців, що боронили тоді волю і незалежність України. На острові Хортиці навіть на поверхні ще видно чимало пам'яток, – могили, залишки січі, московської фортеці, та знайдено силу археологічних матеріялів.

Від Хортиці починався та простягався на низ по Дніпрі до самого гирла – «Великий Луг» запорожців. На низу луга був розкиданий величезний «Чорний ліс», що його згадує ще Геродот, під назвою «Гілеї». Вся просторінь Великого Лугу уявляє собою безкрайні блукви, кути, острови, рукава, плеса та багна, що були вкриті лісом, кущами, очеретом та всяким зіллям.

Недалеко від Кічкаського перевозу вгору по Дніпрові – знаходиться видатне своєрідне красою місце, що звалося «Вовча глотка». Тут сходяться близько Дніпрові береги, в вигляді сторчових високих скель. Тут маємо найбільшу на все Надпоріжжя височину від скелястого дна ріки до верховини скелястої берегової кручі – 70 м. Дніпро з страшенною силою та ревищем проривається в цьому місці крізь «Вовчу глотку».

Вище «Вовчої глотки» знаходиться гарна «Зелена забора» та перший знизу поріг «Вільний», що описаний у Костянтина Порфірогенета під «слав'янською назвою Вульніпраг». Від порогу вгору починається власне порожиста частина Дніпра, що складається з 9-ти порогів, 91 забори, та нечисленної кількости островів великих та маленьких, 120-ти скель, та каменів, розкиданих купами та поодинці. Гора, на тім'ї якої знаходиться «Площа А», домінувала над всією цією околицею. З верховини гори розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів. Униз – на Хортицю та Великий Луг, вгору – на початок порогів, на схід – безкрайні степи. Під горою – Кічкаський перевіз та середохрестя великих шляхів. І вгору і униз по багатьох місцях блищала срібна поверхня Дніпра на віддаль якої тільки можна було досягти оком.

В 1930 р. почалися роботи Дніпрельстану на поверхні гори, яку мусіли перетворити на цілком рівну площу «А». Для цього треба було знести найвищу частину гори площею приблизно 2x2 км. Землю, яку зкопували з цієї маківки звозили на околиці площі. Робота переводилася без ніяких механічних приладів, ручно, черкаськими грабарями, яких робило на той час на горі коло 2,500 людей з понад 1,000 однокінних грабарських хур.

Вже під час попереднього огляду верховини гори, на площі, що підлягала нівелюванню виявилася значна кількість пам'яток – звиш 80 могил різного розміру, залишки стародавнього укріплення в вигляді замкнутого вала з каменю засипаного землею, рештки якоїсь площі брукованої каменем, глибокі рови, що вже засунулися землею від часу і т. под. Крім того під поверхнею в землі виявилося надалі в різних місцях сила людських поховань з різного часу. Грабарська праця по знесенню верховини провадилася швидко. Археологічна експедиція, що робила на той час в сточищі Дніпра, могла кинути на гору не більше 2-3 наукових робітників, чого було замало. Грабарі одноразово в кількох місцях глибоко орали плугами площу, що підлягала здійманню. Інші на той час накидали з'орану землю грабарками на хури та вивозили геть на периферію площі, де звалювали в балки та поглиблення. Майже щодня, іноді по кілька разів, плугами руйнувались стародавні поховання. На гору викидались людські черепи, кістки, посуд, зброя і т. п. Археологи не встигали вживати потрібних заходів для охорони знахідок, через що багато їх загинуло.

При таких умовах дослідження городища, що було розташоване на найвищій крапці гори, – було доручено молодому археологові Володимирові Грінченкові. Він узявся до дорученої йому роботи ретельно та пильно, розподілив всю площу городища – коло 3,000 кв. м. – мережею простих ліній на 2 метрові квадрати і обстежив послідовно квадрат за квадратом.

Завдяки такій методі робіт, В.Грінченко знайшов на площі городища «Кічкаський скарб», але не зрозумів його, через що можливо й не дослідив до кінця. Через те може було б краще, як би цю роботу було доручено хоч не такому молодому робітникові, проте з більшим знанням та досвідом. Але все те виявилося вже запізно.

Обстежене спорудження виявилося не типовим для городища, бо не мало звичайної для городища перерви вала – в'їзда в середину. Під час дослідження рештки зруйнованого від часу валу уявляли собою смугу з каміння заввишки в середині до 20 см. та шириною 7 м. Смуга каміння вже і зверху вкрилася землею та поросла бур'яном, через що була мало помітна на око, навіть зблизька. Городище мало форму простокутника, що утворювався безпереривним валом. Один короткий бік цього простокутника був вигнутий півколом надвір. Під час розкопів городища, поміж камінням знаходилися залізні вістря до стріл та фрагменти сірого посуду, близькі по свойому типові до так званої Салтівської (Аланської) або Північно-Кавказької культури 7–9 ст.ст. В північній частині городища, проти вигнутого боку, на цілком рівній поверхні було знайдено «Кічкаський скарб». 

Тут на поверхні без ніяких прикмет, при самому пильному огляданні, було помічено в бур'яні невеликий камінь, що ледве висувався з землі, але ж сам собою навряд чи зміг сюди попасти. Відразу тут було розпочато обережні розкопи та обстеження суцільної площі довкруги того каменя. Таким чином було виявлено тут цілу низку великих каменів, що знаходились під землею неглибоко – на 10–20 см. Це каміння було розташовано під землею в формі майже циркульного кола, з діяметром до 10 м. В лінії цього ж кола було знайдено циліндричну яму з сторчовими стінками, заглибшки в 2 м. Яма та була забита в суціль до самого краю камінням та землею. Серед каміння траплялися залізні трьох гранчасті вістря до стріл. На самому споді під камінням було знайдено кілька незначних уламків кісток, серед них одна більшого розміру, очевидно частина людської гомілкової кости. Уламки кісток, як і деяке каміння, були обпалені. Цей факт надзвичайної ваги не був у свій час спостережений дослідувачем, через що й сама істота пам'ятки в цілому лишилася йому незрозумілою. Дуже ретельне та щире дослідження було разом з тим механічним, без розуміння суті пам'ятника, що підлягав вивченню та реконструкції. Крім того самий «Кічкаський скарб» остільки притяг до себе увагу дослідувача, що деякі додаткові частки всього комплексу могли лишитися невиявленими.

В лінії того ж кола знайшовся і самий «Кічкаський скарб». На глибині лише 20 см. від поверхні, під час розкопів з'явилися держаки трьох залізних шабель давнішого типу, що стреміли сторч. Як виявилося надалі, в цьому місті в свій час було викопано циліндричну яму, діяметром коло 70 см. та глибиною коло 90 см. Цю яму було цілком забито великою кількістю металевих речей, які було проткнуто зверху наскрізь трьома шаблями. Відтак скарб був заворожений і шаблі мали охороняти його. Поміж залізними речами скарбу, по місцях блищало золото. Скарб було вирізано цілком і нерухомо, переміщено в відповідну велику скриню з грубих дощок і в такому вигляді, за збройною охороною перевезено вантажним автом до Дніпропетровського. Тут, в Дніпропетровському Краєвому історично-археологічному музеї особлива комісія обережно розібрала увесь скарб, записуючи кожну річ в протокол /6/ та реєстр. Після того всі речі було кілька разів фотографовано.

В скарбі виявилося: коло 50 залізних стремен, коло 20 залізних удел, також пряжки, кільця тощо від кінських уборів. 2-3 пари стремен та удел були орнаментовані срібною та золотою насічкою. Далі в скарбі було до 1.500 золотих речей, майже виключно у вигляді бляшок та грудочок від стопленого металю. Бляшки всі були орнаментовані різними визерунками, найбільш півкулевими опуклинами (зерню), та пороблені штампом. Форму мали також неоднакову. Найбільш – круглі опуклі та продовгасті, іноді з заокругленим одним коротким кінцем. Всі ці бляхи та бляшки уявляли собою прикраси до кінських та людських убрань з ременю, на зразок тих мідних наборів на кінську шлею, що досі роблять цигани, козаки роблять такі убори на уздечки з срібла, а на Кавказі носять ремінні пояси з такими ж бляшками. Поміж золотими бляхами були й золоті кільця та обійми піхов від шабель. Була також широка та довга золота смуга прикрашена рослинним орнаментом – обклади верхньої частини сагайдаку. Були й менші золоті платівки, також орнаментовані, можливо обклади луків, сідел та іншого військового приладдя. Майже всі ці речі мали сліди перебування в огні, а багато речей було деформовано стопленням, в вигляді шматочків золота та крапель. Зі срібних речей прегарної цілости виявився чималий срібний орел, вилитий з топленого металю та оброблений карбиком. Ноги орла обкручувала гадюка, яка підводилася головою до грудей орла і гризла його в серце. Відома з античного світу алегорія – боротьба сили та хитрости. На верхній частині лівого крила знаходилося кругле візантійське клейно. На грудях чималими літерами вирізано напис «ПЕТРОУ». Без сумніву цей орел уявляв собою вершок стяга (signum) когорти якогось византійського войовника – може командира імператорської гвардії. Друга також пластична фігура, того ж призначення, уявляла собою лева, від якого на жаль лишилася тільки голова, решта ж була стоплена. Крім того було чимало частково стоплених, або поламаних – срібних речей, з яких більшість – церковне начиння: – кадила, чаші, діскоси і т. п. Деякі речі не було визначено взагалі, оскільки весь матеріял не було науково оброблено. 

Кічкаська знахідка не тільки не була ніде публікована, але за неї не було навіть найменшої звістки в газетах. Молодий археолог В.Грінченко, що переводив розкопи, досліди та опис цієї знахідки, думав дальшу обробку знайденого матеріялу використати для своєї наукової дисертації. Між тим вже з 1930 року почався «розгорнутий соціялістичний наступ»: усуспільнювання, розкуркулювання, шалений голод, боротьба зі шкідництвом, буржуазним націоналізмом і т. д. Разом з тим за короткий час було знищено всю українську інтелігенцію. Загинув і В.Грінченко. Він був схоплений НКВД і зник без сліду. Разом з ним зникли й описові матеріяли, що були в нього – щоденники розкопів, пляни, кресленики, рисунки, фото і т. д. З часів знахідки минуло вже більше 19 років. Зникли вже й інші свідки цих подій. Далі мовчати не можна, і я уважаю своїм обов'язком публікувати вищенаведені факти, до відома українських археологів, істориків та всього суспільства.

Щодо змісту та сенсу «Кічкаського скарбу», то В.Грінченко гадав, що це є звичайний скарб, захований будівничими та господарями городища підчас небезпеки. Потім всі господарі були вбиті і, завдяки тому, що про скарб не знав більш ніхто, а зверху не було ніяких прикмет, він переховався протягом 1.000 років. Гіпотеза В.Грінченка – помилкова і її цілком відкидає як складний ритуал, в умовах якого находився скарб, так і напівспалення його речей. Таких скарбів не буває. Знахідка по всьому своєму характеру, не викликає ані найменшого сумніву і уявляє собою не скарб, а звичайне для того часу князівське поховання, обрядом трупоспалення та закопування в землю його рештків. Поховання не є пов'язане з городищем у той спосіб, як гадав В.Грінченко. Весь комплекс ритуалу поховання не досліджено до кінця і можливо що десь там же лишилися ще невиявлені частки поховання. Безперечність та непохитність такого розуміння пам'ятника, повністю визнав і проф. Л.Мацулевич – найкращий знавець мабуть на всю Европу византійсько-варварських культур, в приватній розмові зі мною в 1932 році. 

Поховання значних осіб та войовників шляхом трупоспалення на кострищі зо всім майном та зброєю, вживалося вже на зорі античного світу. З найбільш відомих описів таких поховань, можна пригадати похорон Гектора, як він виспівується в Іліяді, або похорон Юлія Цезаря, що виразно описаний Апіаном. Для часів кічкаської могили маємо найбільш відомий опис такого ж поховання «значного русина» обрядом трупоспалення на кострищі, у арабського письменника Ібн-Даста. На підставі цього опису малярем Семиградським була намальована відома картина «похорон значного русина». В археології маємо відому «Чорну Могилу», в Чернігові, що її розкопав Д.Самоквасов. Тут в могилі було знайдено рештки трупоспалення якогось руського витязя 9–10 ст., з залізною зброєю і тур'їми рогами, окутими срібними орнаментованими плитівками.

Всі речі Кічкаського скарбу з боку стиля та техніки свого виробу – характерні для византійської культури 8–10 ст. ст. і найближче нагадують речі відомого «Перещепинського скарбу», що його було знайдено підпасками в кучугурах недалеко від Полтави в 1912 р. Цікаво, що цей останній, незрівняно більший та різноманітніший ніж Кічкаський, також складається з речей византійського діла, серед яких багато церковного начиння. Перещепинський скарб був закопаний в кучугурах іменно яко скарб, на сховище дорогоцінностей, очевидячки на прикінці 7-го ст. Цей цікавий факт указує на те, що слав'яно-українські князі вже за ті часи стреміли до Дунаю та Чорного моря й ходили походами на Византію. Ці ж самі походи, як найважніше державне завдання, переводили й надалі, після утворення першої української держави в Києві – князі Олег, Ігор, Святослав та Володимир.

Вертаючись до тієї історичної картини, яку малює нам Кічкаський скарб, без найменшого сумніву можемо сказати таке: тут, в 10 ст. було поховано шляхом трупоспалення зо всім майном, та послідуючим похороном в землі рештків, – якогось видатного войовника – князя, що повертався із здобиччю з Византії на Україну і загинув біля порогів. Хто би то міг бути крім київського князя Святослава?

В нашій літописі маємо оповідання, як великий український князь-лицарь Святослав, вертаючи до дому з Дунаю, 972 р. біля Дніпрових порогів зненацька попав в засідку, що зробили печеніги, чекаючи на його поворот. В бою князь був забитий. Таким чином в обидвох джерелах – письменному і археологічному – маємо рідкий збіг, і цей збіг стверджує з одного боку легенду літопису про смерть Святослава, з другого не лишає ніякого сумніву в тому, що Кічкаський скарб – є Святославова могила. Місцевість де виявлено могилу Святослава, указує й на низку можливих історичних деталів. Святослав вертав до дому з Доростолу над Дунаєм, маючи при собі й всю здобич. Мабуть ці обставини і підштовхнули печенігів напасти на нього по дорозі. Для нападу було призначено найзручніше для цього місце – біля Кічкаського перевозу, де подорожні люди мусять зупиняти човни та висідати на беріг. З високої гори над перевозом, що ми за неї говорили вище, печенізька сторожа слідкувала за Дніпром та берегла повороту Святослава з дружиною. При таких умовах печеніги могли його побачити заздалегідь, могли сховатися десь біля перевозу та підготуватися до нападу. Після бойовища, яке мабуть відбулося на березі і в якому загинув Святослав, решта його дружини одійшла на гору, де й поховала труп героя зо всіми почестями, що йому належали. Під час цієї затримки, дружина перебувала на горі в старому городищі. Похорон відбувся не вдома, в умовах близького дорога та військової небезпеки, через те над похованим не було насунуто величезної могили і поховання придбало як би таємний характер. Можливо, що поховання відкрито не повністю і десь поблизу знаходяться ще якісь його деталі.

Місце могили Святослава знаходиться в північному краю Нового Запоріжжя, на терені «поселка 6». Виявити це місце легко, наклавши на сучасний плян місцевости (містини) плян тієї ж містини за часів Дніпрельбуду, де означено «Площу А» та городище.

У всякому разі конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий зараз в Україні стан, перевести на місці знахідки поховання найширші додаткові розвідкові розкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам'ятник українському князеві-лицареві Святославові, а гора прибрати назву «гори Святослава». Це ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам. Віримо, що в найближчій будуччині умови життя й розвитку України радикально зміняться і державою буде правити нарід, який в ній живе. Розгорнеться «третій розквіт» і аж тоді ми зможемо оглянутися взад та вшанувати пам'ять великих синів України на вічні часи. До числа таких національних героїв належить і князь Святослав, за якого ще далеко не сказано останнього слова. Багато було написано за його походи та війни, якими він поширював терен першої Української Держави та обороняв її кордони. Але Святослав був не тільки завойовником, що прагнув тільки здобичі. Він був ще й до того великим політичним діячем, ясно уявляв собі значення для розвитку української держави – Північного Кавказу, Руського моря, Хвалинського моря та Балкану. Він не боявся навіть підняти питання про перенесення столиці української держави з Києва на Нижній Дунай до «Руського моря». Цим він думав також закріпити за Україною навіки панування над Руським морем, до якого стреміли своїми походами всі його попередники. Літопис наводить думки Святослава, якими він обґрунтовував перенесення столиці на Нижній Дунай, тобто теоретичні підвалини політичних прагнень. Відтак Святослав уявляється з історичних джерел, як предтеча та один з основоположників ідеології сучасної української морської великодержавности.

В цьому зв'язку історична постать Святослава, разом з тим і питання за його могилу та пам'ятник, підводяться на нову височінь та набувають нового значення в циклі національно-політичних завдань, що стоять перед українським народом. 

Часопис «Старожитності» 7–10, 1993 р.В тексті вказані сторінки з оригінала кн. Міллера. 

Джерело: svyatoslav.org.ua, Княже Місто

Як український козак Терентій Корень лева переміг!

Терентій Корінь

Всім відомо про подвиги Геракла, та Самсона, котрі виходили переможцями у двобої з диким левом. Але мало хто знає, що серед наших співвітчизників була людина, яка повторила це досягнення. Звали богатиря з України Терентій Корень, а відбулося це в липні 1907 року на арені чиказького цирку.

Варто зазначити, що тоді деякі сміливці вже виходили на манеж боротися з левом (наприклад, борець Сендоу), але звір був у наморднику й спеціальних чохлах-рукавичках. Цього ж разу адміністрація цирку вирішила загострити ситуацію: царя звірів випустили без намордника…

Коли український борець у самому лише трико увійшов до манежу, величезний лев від люті шкріб лапами землю та бив хвостом. Щойно за Терентієм зачинилися металеві двері, цар звірів якимось дивом звільнився від рукавичок, що приховували жахливі кігті на передніх лапах (пізніше подейкували, що хтось із місцевих «доброзичливців» навмисно «забув» зав’язати мотузочки на чохлах). Глядачі від жаху аж зойкнули.

Пізніше сам Терентій Корень пригадував: «Тієї миті я зрозумів: або я, або він. Назад дороги вже не було». Лев підскочив до атлета й завдав потужний удар лапою по правому підребер’ю. Водночас величезні ікла вп’ялися в тіло атлета (як констатували згодом лікарі, в нього утворилася рвана рана й були зламані три ребра). Втрачати борцеві не було чого. Терентій щосили ударив лева в перенісся, а потім, приловчившись, схопив звіра за горло й, відірвавши від землі, почав душити. Але втримати його 150-кілограмову тушу, що сіпалася в агонії, було дуже важко.

Тоді силач із України, піднявши за гриву дикого звіра над головою, жбурнув його на арену. Кидок був такої сили, що вже за хвилину ветеринари констатували смерть лева внаслідок перелому хребта. Бурхливим оваціям не було кінця. Захоплені американці вручили Терентію велику золоту медаль із написом «Переможцю левів!».

Відтоді минуло вже понад 100 років, але ніхто зі знаменитих силачів і спортсменів і досі не наважився на такий поєдинок. І навіть славнозвісний кореєць Масутасу Ояма, «переможець биків» та засновник нового виду карате, уважно зваживши всі «за» і «проти», відмовив своїм промоутерам в екстремальному шоу. Адже, на його думку, шансів вижити людині у двобої з левом чи тигром практично немає.

Терентій Савович Корень народився 27 жовтня 1883 року в селі Блистова, що на Чернігівщині, в родині бідного козака.

Ще підлітком вирізнявся з-поміж однолітків спритністю та блискавичною реакцією. Спочатку він пробував силу на бичках: чи зможе скрутити та поставити на коліна? Любив підбурити двох-трьох старших парубків помірятися силою в боротьбі. Згодом, наслідуючи борців, улаштовував імпровізовані чемпіонати серед ровесників і завжди здобував перемогу.

Пізніше, згадуючи ті часи й намагаючись зрозуміти феномен своєї сили, він зазначав, що в 14–15 років просто «горів» від надлишку енергії. Фахівці це пояснюють підвищеним виробленням тестостерону (чоловічого гормону) в організмі юного богатиря. Ночами він навіть не міг спати й таємно бігав на млин, де перевертав і переносив жорна вагою майже 200 кілограмів. Якось за цією справою його застав мірошник і довго хрестився, не вірячи власним очам. Подейкують, що один із родичів його батька якраз почав зводити дерев’яний будинок. Коли треба було перенести величезну колоду, шестеро кремезних чоловіків не змогли підняти її. А ось Терентій самотужки з цією ношею впорався. Слава про його незвичайну силу швидко поширилася.

Невдовзі Терентій разом із гуртом селян подався на заробітки до Таврійської губернії, наймитував у німців-колоністів. Якось побився об заклад із хазяїном на «п’ятірку», що втримає запряжений добрим конем візок, яким той саме збирався їхати до церкви. Уперся Терентій об поріг воріт, і віз, скільки німець не поганяв коня, так і не зрушив з місця. Довелося колоністу визнати перемогу юного силача.

У 16 років доля привела Терентія на Далекий Схід. Саме там, у місті Харбін, юний атлет уперше потрапив до цирку. А коли переміг місцевого велетня-богатиря, його відразу прийняли туди на посаду силача.

Тоді в Сибіру був дуже популярний борець Григорій Бісів. Для реклами цирку його, обклеєного пір’ям, возили в клітці й розповідали, що він харчується сирим м’ясом. З ним і почав працювати Терентій Корень. Терентію не було рівних у боротьбі на поясах. До того ж молодий атлет розривав навпіл складені в купу дві колоди карт, гнув підкови, забивав кулаком цвяхи в дводюймову дошку.

1904 року Терентія відправили до Петербурга підвищувати майстерність як борця. Утім, чернігівського силача більше приваблювали робота із «залізом», силові трюки. Цікаві його антропометричні дані: ріст – 185 см, вага – 140 кг, об’єм біцепса – 52 см.

Тому не випадково 1906 року Терентій брав участь у змаганнях «стронгменів» у Лондоні. Вони змагалися, піднімаючи важкі камені та штанги. А «фішкою» шоу стала особлива атлетична вправа: з положення лежачи на спині й тримаючи у витягнутій руці величезну вагу, стати в солдатську стійку, залишаючи руку прямою.

Більшість атлетів, виконуючи цю вправу, справлялися з вагою в чотири пуди, а Терентій – у шість (96 кг! – Авт.), та ще й лівою рукою. Тож міжнародне журі одностайно присудило йому головний приз змагань.

У 1908 році йому довелося змагатись у містах Російської імперії. Разом із групою артистів-борців Терентій вирушив на гастролі до Баку, де на показових виступах запрягався у віз і катав на манежі 30 осіб, піднімав середніх розмірів паровий котел, носив залізне коромисло, на яке з обох боків чіплялося по 15 осіб, розгинав підкови, «зав’язував краватку» з дахового заліза. Тоді людей із надзвичайною фізичною силою дуже шанували й інколи гастролі цирку, які збирали великі натовпи, навіть продовжували на вимогу громади міст.

Особливо всім запам’ятався номер, що його продемонстрував Терентій Корень у Царицині. Силач складав руки на грудях, до яких прикріпляли спеціальні віжки. Їх у різні боки тягнули два верблюди. Проте кораблі пустелі так і не змогли розвести силачу руки. А в Саратові замість верблюдів Терентію «гнуздали» по двоє коней на кожну руку. І він знову виходив переможцем.

Підкріплювала авторитет богатиря і його славнозвісна перемога над левом. Звістка про неї швидко облетіла весь борцівський світ, Терентія почали називати «переможцем левів». До речі, вже через 5 місяців після нелегкого бою з царем звірів він став абсолютним чемпіоном світу з французької боротьби.

Серед нагород Терентія Кореня – 7 золотих хрестів, 9 золотих медалей, срібні та бронзові медалі чемпіонатів світу, грошові премії.

Жив бідно, на хліб заробляв тим, що з групою борців гастролював Росією. У його арсеналі було чимало силових номерів (боровся водночас із 20 добровольцями, розривав ланцюги, ударом кулака розбивав дерев’яні кругляки та величезні камені). Пішов з життя уславлений борець, маючи за плечима 46 років. Похований у Саратові. В Україні збереглася хата, де жив Терентій Корень. Земляки, вшановуючи пам’ять цієї видатної людини, в селі Блистова назвали його ім’ям вулицю та відкрили пам’ятну стелу.

Автор: Євген ТИЩУК

Хто робить Україну країною рабів?

The Hindu caste system is ordered hierarchically,
 with Brahmins at the top and Sudras at the bottom.
 Untouchables, also known as Harijans or
Dalits, fall outside of the caste system all together.

Усі людські риси, притаманні цивілізованій людині, є результатом її суспільного життя. Якщо б найобдарованішу дитину у віці немовляти залишити в умовах дикої природи, ця дитина ніколи б не оволоділа не тільки якими-небудь професійними навиками, але й ніколи б не навчилася елементарних норм гігієни. У дорослому віці вона перетворилася б на кошлату брудну істоту з мавп’ячими рефлексами, а середня тривалість життя таких істот не перевищувала б 20-25 років.

Отже, саме суспільство робить з примата людину і надає їй можливості для людського життя. З цього можна зробити висновок, що для свого власного благополуччя людина повинна ставити інтереси суспільства, принаймні, не нижче своїх власних.

Щоб виконувати суспільні норми життя, люди мусять володіти певним рівнем соціальної відповідальності. Соціальна відповідальність людини змушує її в усіх випадках поступатися своєю вигодою заради суспільних інтересів, якщо між ними виникає суперечність.

Скажімо, з точки зору особистої вигоди індивіда було б оптимальним зібрати усі рейки, або каналізаційні люки, які йому попадуться на очі, і здати їх на металобрухт. Однак, з точки зору суспільства дана активність була б явно небажаною.

З позицій простої людської логіки розуміння важливості дотримання суспільних норм поведінки та слідування інтересам спільноти заради загального добра, в тому числі – індивідуальної вигоди кожного члена суспільства – повинно було б бути автоматичним для кожної людини, що вміє хоча б читати та писати. Справді, якщо уявити собі суспільство мислячих людей, кожен з яких усвідомлює свої дії та готовий нести за них відповідальність, то в такому суспільстві не повинно було б бути ані жодних злочинів, ані просто порушень громадського порядку. Який смисл приносити шкоду суспільству, яке робить з тебе людину?

Але у реальному житті ми стикаємося з прямо протилежною картиною. Більше того: з точки зору логіки пересічної української «простої людини» у всіх ситуаціях слід керуватися виключно власними меркантильними інтересами. І якщо вона про це не говорить усім і кожному, то принаймні, так вважає і чекає такої поведінки від усіх інших.

А тому в українському суспільстві сьогодні панує специфічна філософія життя, суть якої можна сформулювати наступним чином: «Хапай, що бачиш, доки ближній тебе не випередив». Для суспільства така ситуація має катастрофічні наслідки. Адже, замість того, щоб дбати про примноження спільного добра, кожен намагається урвати якомога більше з нього, не рахуючись з тим, як це вплине на добробут усіх інших.

Необхідно зазначити, що у межах одного суспільства поведінка кожного його члена безпосередньо зачіпає усіх інших. Адже єдиним джерелом добробуту кожного є національний дохід, ширше – національне багатство даного народу. І це національне багатство завжди має обмежені параметри, а тому подібне до казана, з якого можна взяти не більше того, що у нього покладеш. І якщо хтось бере більше, то усім іншим залишається менше, а декому – може й нічого не дістатися.

Однак, національний дохід будь-якого суспільства є завжди продуктом спільної праці. Тому ті, кому не залишається майже нічого зі створеного спільною працею майна, рано чи пізно починають задумуватися: а чи варто їм взагалі працювати на благо суспільства, яке не дає їм можливостей для достойного життя? А чи може краще його знищити дотла та створити на його місці своє, більш справедливе?

Очевидно, для того, щоб зрозуміти ці прості істини, потрібний мінімальний рівень свідомості, оволодівши яким, людина починає відчувати якісь вищі матерії, ніж ті, які доступні тваринам та рослинам. Тобто: для соціальної відповідальності людині потрібно мати певний рівень духовної досконалості.

З точки зору побудови суспільства рівень духовної досконалості людини вимірюється відношенням у її свідомості суспільних цінностей до її власного матеріального споживання. Тобто – домінуванням інтересів суспільства над особистими інтересами людини.

Логічно припустити, що отримувати задоволення від служіння потребам суспільства може тільки та людина, яка здатна сприймати їх як свої власні. Однак, для розуміння цих потреб людина мусить володіти, принаймні, певним рівнем духовних та інтелектуальних сил, а це далеко не така поширена серед людей риса, як може видатися на перший погляд.

Самих інтелекту та освіти тут буде явно недостатньо. Рівень духовної досконалості людини виявляється не у розумінні нею вищих інтересів, а у місці цих інтересів у її повсякденній діяльності. А для того, щоб пасивне розуміння та внутрішнє бажання перетворилися на активний інтерес та свідому дію – потрібно володіти певними вольовими здібностями і бути, принаймні, активною особистістю. Тому шлях духовного вдосконалення доступний далеко не кожному, хоча це й не виправдовує тих, хто не хоче по ньому йти.

Німецький філософ А́ртур Шопенгауер виділяв у кожному суспільстві «народ» та три види аристократії: духу, меча та грошових мішків. Належність людини до того, чи іншого типу аристократії визначається тим, інтереси якого порядку домінують у її практичній діяльності. У сенсі домінування інтересів систем різного порядку у свідомості окремої людини можна виділити чотири рівні духовної досконалості (у порядку зростання):

1.  «Народ», «Раби» (в арійській теорії суспільства – «Шудра»)

Домінування інтересів біологічного тіла людини, суто фізіологічних потреб

2.  «Аристократія грошових мішків», «Бізнесмен» («Вайш’я»)

Домінування інтересів власної самореалізації, яка втілюється, як правило, у власній справі – життєвому покликані

3.  «Аристократія меча», «Воїн», «Державний діяч» («Кшатрія»)

Домінування інтересів партії, раси, суспільства в цілому

4.  «Аристократія духу», «Жрець» («Брахман»)

Домінування інтересів Всесвіту

Необхідно зауважити, що духовний рівень людини в реальності не обов’язково співпадає з її соціальними функціями.

У давньоарійській теорії суспільства ці чотири рівні духовної досконалості стали основою для виділення чотирьох типів людей, з властивими кожному типові ментальністю та поняттями Добра і Зла:

Раб, або «шудра»

Людина, яка характеризується цілковитою нездатністю до сприйняття будь-яких абстрактних премудростей та духовних цінностей, і тому керується виключно фізіологічними потребами свого організму.

Опирається на свої матеріальні відчуття, матеріальні об’єкти оточуючого світу та володіння ними для задоволення своїх потреб. Незалежно ні від свого рівня освіти, ані обдарувань, не володіє духовними силами, щоб приборкати власні бажання, а тому є їхнім рабом.

Раб боїться втратити матеріальні цінності, тому стає до них прив’язаним і залежним від них. Оскільки кожне наше бажання у тій чи іншій мірі задовольняється матеріальними благами, то людина такого типу стає рабом матеріальних благ, і не може ані відмовитися від них, ані відвести їм у своєму житті належне місце.

Людина з ментальністю раба виконує свою роботу не з духовних прагнень, а з мотивів заробітку та матеріального процвітання. Бажання «доробитися», уявлення про світ, як набір матеріальних благ та залежність від них формують у раба своєрідну ментальну в’язницю, з якої він не здатен вибратися.

Така людина вважає, що цінність людини полягає у кількості грошових одиниць, якими вона може розпоряджатися, а «гроші не пахнуть» і «крадуть всі». Над її свідомістю домінує виключно прагнення до матеріального нагромадження. Будь-яку роботу раб розглядає, як небажане напруження, необхідне виключно для того, щоб заробити якісь гроші. Зароблені гроші, однак, він тут же витрачає на своє матеріальне задоволення, а тому швидко їх позбувається і мусить знову йти на заробітки.

Раб ніколи не користується справжньою повагою у інших членів суспільства, і вважає, що це є наслідком його бідності та відсутності «крутизни». А тому він завжди намагається привернути до себе увагу дорогоцінними (з виду) та якомога «крутішими» цяцьками, як то – потужні автомобілі, «розкішні» жінки, палаци-«сиротинці», а то й просто слухи про його великі багатства.

І що цікаво: раб визнає слушною думку саме таких, як він, тому саме на таких і розрахована уся його «розкіш». І тому він завжди знаходить більш, ніж достатньо тих, хто захоплюється його марнотратством.

Навіть дорвавшись до влади, чи одержавши великі маєтки, раб не перестає бути рабом, а тому зовсім не переймається продуктивним використанням своїх можливостей. Відповідно, все його багатство і влада ідуть у марнотратство. З чого можна зробити висновок, як казали наші предки: «Не дай, Боже, хлопа на пана».

Зрозуміло, що якщо над свідомістю раба панує виключно його матеріальний інтерес, то ніякі закони для нього не мають жодної сили, якщо їхнє порушення не тягне за собою фізично відчутного для нього покарання. І якщо людині такого типу буде легше що-небудь вкрасти, ніж заробити чесною працею, то вона радо з цієї нагоди скористається. Якщо після цього вона потрапить до в’язниці, то перейматиметься там виключно тим, щоб його не били, не ганяли і добре годували. На всі запитання, як він туди потрапив, відповідатиме, що «життя таке погане» і у всьому винні «погані люди».

Очевидно, що керувати рабами можна тільки засобами матеріального впливу, в тому числі – фізичними покараннями. Але це не їхня вина, а їхня суть, якої вони обійти не можуть. Могли б – не були б рабами. А тому жодна демократія не зможе зробити з раба свідомого громадянина.

Рабом керує інтерес до матеріального присвоєння, завдяки якому його можна стимулювати до суспільно корисної діяльності. Таким чином раб стає активним і корисним членом суспільства. Тому виключним правом раба у суспільстві є переслідування своїх матеріальних інтересів.

«Аристократ грошових мішків», бізнесмен, «вайш’я».

До бізнесменів належать люди, здатні осягнути абстрактні істини та духовні цінності, які усвідомили свою життєву місію та зробили її стрижнем власного життя. 

Спеціалізація на своєму покликанні наділяє таких людей творчими силами.

Людина з ментальністю бізнесмена не залежить від матеріальних речей, а панує над ними, оскільки є здатною до створення нової якості речей чи стосунків. Вона вже знає істинну цінність тих чи інших речей та їхнє співвідношення. Матеріальна та соціальна творчість стимулює її до невтомної діяльності, у якій вона весь час прагне здобути якомога більше успіху.

Головна відмінність справжнього бізнесмена від ділка-раба полягає в тому, що раб розглядає гроші як самоціль, а бізнесмен – як засіб до самореалізації, а тому не впадає у марнотратство і поважає всяку продуктивну працю.

Справжнього бізнесмена не цікавлять гроші, здобуті будь-яким шляхом. Для нього існує та сфера продуктивної діяльності, в якій він є найбільш компетентним. Тому суспільству об’єктивно вигідно передати всі свої продуктивні капітали в руки бізнесменів, які знайдуть цим капіталам найбільш ефективне використання.

Бізнесмен мислить інтересами справи, вважає таку справу сенсом життя кожної людини і тому є прихильником найширших прав індивіда, а кожну людину вважає мислячою свідомою істотою, яка може керувати своїми почуттями і спрямовувати їх у справу. Тому бізнесмен зневажає рабів, як істот недосконалих і нездатних до самостійного мислення.

Однак, людина з ментальністю бізнесмена не здатна усвідомити інтересів суспільства і вважає їх чимось абстрактним і таким, до чого нормальна людина не може мати справи. А тому він завжди йде на порушення законів чи приписів, якщо таке порушення може принести користь його справі.

Приватні інтереси його діяльності змушують його постійно поступатися мораллю заради «справи». Тому бізнесмен-державний діяч більш, ніж поблажливо ставиться до своїх недоліків і завжди готовий до «розумного компромісу» між обов’язком служби і власними інтересами. Такий компроміс є для нього природнім, тому ганьбити його за це не можна.

Саме тому в Індії до людей такого типу відносять також проституток (чого не можна сказати про їхніх українських «колег»). І тому бізнесменам (вайш’ям) категорично заборонено займати матеріально відповідальні посади у системі влади.

Причиною такої «аморальності» є «ділова», вузькоспеціалізована, мікроекономічна ментальність бізнесменів, що не дозволяє їм у повній мірі осягнути та сприйняти інтереси цілого суспільства. Їхнім аналогом в Україні є різного роду бізнесмени, митці, спеціалісти – всі, хто має якусь свою справу і є в ній спеціалістом.

Інтереси справи для бізнесмена є важливішими понад усе, і він їх реалізовує, наймаючи на роботу рабів. Бізнесмен може завжди купити раба, оскільки гроші, які над рабом панують, є для бізнесмена лише робочим інструментом, з яким він ніколи не має проблем.

Організовуючи рабів на корисну працю, бізнесмен створює таким чином економічний фундамент держави у вигляді народного господарства.

Але мислячи категоріями своєї справи, і лобіюючи свої інтереси, він може вдаватися до підкупу держслужбовців, чим розповсюджує корупцію і зміщує розвиток суспільства на свою користь.

З його точки зору він не робить при цьому нічого поганого, адже вважає, що державний чиновник є свідомою і відповідальною людиною і ніколи б не взяв би хабаря, якби це не лежало в його інтересах. Попавши у владу, такий бізнесмен закриває очі на те, що його підлеглі також починають переслідувати власні інтереси на шкоду державним, і вважає негуманним застосування проти них жорстких засобів покарання.

Головною умовою для виконання бізнесменом своєї соціальної функції є можливості для вільної творчості. Тому виключним правом вайш’ї у суспільстві є право на творчий самопрояв. Використовуючи це право, ваш’я творить нову якість і таким чином розвиває матеріальну базу суспільства в усіх сферах – від виробництва до мистецьких шедеврів.

Очевидно, для того, щоб не допускати корупцію у державному апараті, інтереси держави повинні охоронятися людьми, які ставлять їх понад усе.

Такими людьми є «аристократи меча».

«Аристократ меча», воїн, «кшатрія».

Здатність вичерпно усвідомити інтереси суспільства та підпорядкувати їм своє «Я» робить з людини самовідданого воїна. Справжній воїн – це той, хто ставить своє життя на службу вищим духовним цінностям і відмовляється від будь-яких видів активності, що суперечать такому служінню. Він вбачає свою самореалізацію в служінні суспільству, яке він сприймає як шлях до реалізації вищих ідей. При виході на рівень свідомості кшатрія спеціаліст-ділок перетворюється на владику, вільного від забобонів та передсудів.

Свідомість людей такого типу, звільнена від повсякденних матеріальних інтересів, стає здатною до візій – сприйняття глобальних перспектив та тенденцій розвитку. Для нього мірилом його справ є інтереси спільноти, якій він служить. Відповідно, основна різниця між бізнесменом та воїном є в тому, що перший мислить категоріями своєї приватної «справи», а воїн – спільноти в цілому. І тому у суспільстві він займає вище ієрархічне становище.

Очевидно, що люди такого рівня є природними державниками і в досконалому суспільстві займають, як правило, владні структури: політики, адміністратори, військовослужбовці тощо.

Як тільки люди з державницьким мисленням приходять до влади у суспільстві, бізнесмени і раби без зайвих слів починають розуміти своє місце у ньому і свій суспільний обов’язок. Бо воїн цінує своє життя значно менше, ніж моральні ідеали, яким він служить. А життя ближнього – тим більше.

А для бізнесмена (а тим більше раба) є цілковито безглуздим втратити життя заради якої-небудь ідеї, бо разом з його життям загине і його справа, і суб’єктивна радість, яку вона приносить.

У логіці воїна не існує виправдань будь-яким слабкостям і той, хто їх допустив, завжди заслуговує на осуд, які б у нього не були на рахунок цього причини.

В середовищі воїнів існує суворий кодекс честі з приписами і моральними канонами, яким кожен з них намагається відповідати з усіх своїх сил. Будь-який відступ від цього кодексу трактується як недостойна слабкість, якої потрібно всіляко уникати, а той, хто не може боротися зі своїми вадами – не може вважатися справжньою людиною.

Воїн завжди суворий до тих, хто допускає будь-які порушення, і ставить до людей високі вимоги. Однак, він є також першим, хто цим вимогам відповідає, і хто їх застосовує насамперед щодо себе. У найбільш критичних ситуаціях він не втрачає самовладання, бере на себе ініціативу і без страху кидається назустріч небезпекам.

Він є ідеальним правителем і гарантом, який може забезпечити закон і порядок у найнерозвиненішому суспільстві. Він не допускає несправедливості та корупції у суспільстві, стоїть на сторожі закону і таким чином охороняє інтереси найменш захищених верств населення. Тому виключним правом воїнів у суспільстві є право здійснювати насильство щодо інших членів суспільства, в тому числі озброєне.

Однак, абсолютизація існуючих законів і приписів не дає воїнам можливості розвиватися у відповідності з вимогами часу. Той, хто служить реально існуючому, охороняє це існуюче від будь-яких змін, у тому числі – необхідних реформ.

Для того, щоб держава розвивалася і йшла в ногу з часом, у ній повинні бути люди, здатні з усієї мудрості вибирати тільки те, що необхідне тут і тепер, і формувати з цього оптимальні конструкції.

«Аристократ духу», жрець, «брахман».

Дану соціальну нішу займають люди найвищого рівня духовної досконалості, цілковито очищена свідомість яких дозволяє їм бути в гармонії з усіма проявами Всесвіту - мудреці. Мудрець не займається ні нагромадженням матеріальних благ, як раби, ні їхнім створенням, як бізнесмени, ані служінням суспільству, як воїни, тому що служить вищим духовним принципам, яких будь-яке суспільство може бути, в кращому випадку, лише матеріальним втіленням. Справжній мудрець є наповнений любов’ю до світу в усій його багатоманітності та позбавлений всякого ментального неспокою і будь-якої агресії.

Унікальні здібності «аристократа духу» є результатом не тільки його вроджених здібностей, але також оптимального розподілу своєї життєвої енергії. Мудрець, звичайно ж, не може обійтися без матеріального споживання. В кінці кінців, він є звичайною людиною, а людина звичайна мусить щось їсти, десь спати, митися, одягатися і т.п. Але він приводить усі свої бажання у відповідність зі своїми потребами.

Що це йому дає?

По-перше, споживання певного блага на рівні природної потреби в ньому дає максимальну користь від цього блага. Якщо ж споживати кожне благо на рівні потреби і споживати усі потрібні людині блага, то в такому випадку досягається максимальний рівень задоволення організму, що має наслідком максимальну життєву активність, максимальну тривалість життя та мінімальні витрати енергії на підтримання життєдіяльності. Чому мінімальні витрати? Бо підтримання життєдіяльності відбувається природнім шляхом, автоматично-підсвідомо і тому інтелектуальних сил на себе не відволікає.

Мудрець просто не переймається тим, що йому не потрібно для душевної гармонії, не споживає зайвого, і тому не страждає від того, що переїв чи перепив.

Мудреці живуть у побуті скромно, їдять мало і просто, але здорову їжу, більшість з них є вегетаріанцями чи, у всякому разі, дотримуються певних обмежень у харчуванні. І, зрозуміло, ніяких надмірностей сучасної цивілізації вони не шанують.

Отже, силою мудреця є його звільнені духовні потенції, доведені до максимуму оптимальним способом життя.

Якщо бізнесмен мислить інтересами індивіда, воїн – суспільства, то справжній мудрець керується інтересами Всесвіту в цілому, тобто: найбільш фундаментальними цінностями та принципами, які тільки можуть бути. Тому його сприйняття дійсності є максимально коректним, а ідеї, які він проголошує, є універсально чинними. Такі ідеї не можна знищити, більше того – спротив їм приносить тільки шкоду.

Мудрець керує воїнами, бо його сила є об’єктивною, а воїнів – суб’єктивною. Убивши воїна – переможеш ворога, а убивши мудреця, ідеї не вб’єш, навіть навпаки.

Лише мудрець може донести до суспільства неспотворену мудрість. Тому виключним правом жерців у суспільстві є право на трактування об’єктивної істини.

*********

З точки зору оптимальної організації суспільства в основі соціального статусу людини повинен лежати рівень її духовної досконалості. Рівень духовної досконалості людини автоматично відображається у її корисності для суспільства, здорове суспільство вивищує людей, залежно від їхньої суспільної корисності, тому стати аристократом без духовного вдосконалення неможливо.

Будь-який розвиток суспільства означає створення чогось якісно нового. А бути творцем може тільки вільна людина. Бути вільною людина може тільки будучи більш-менш рівноправною з усіма іншими членами суспільства. А це означає, що жоден член суспільства не може надто вивищуватися над усіма іншими. Добитися такої ситуації можна лише на основі спеціалізації кожного у межах його соціального стану. Тобто: вибравши для себе якесь основне виключне право, людина повинна відмовитися від усіх інших. Лише в цьому випадку природня неоднаковість людей не перешкоджатиме їхній соціальній рівноправності.

Кожен соціальний стан дає людині певне виключне право. З цієї точки зору вибір людиною свого місця в суспільстві максимально полегшується: потрібно тільки визначитися, від якого виключного права вона буде згодна відмовитися в останню чергу.

Добровільна відмова людини від втручання у сфери компетенції інших соціальних станів є мінімально необхідним рівнем її соціальної відповідальності та самопожертви в ім’я загального блага, без чого жодне суспільство не може розвиватися в принципі.

Духовні здібності людини у вирішальній мірі визначаються генетично, тобто: об’єктивно даними їй від народження талантами. З цієї точки зору усі соціальні стани і усі люди є однаково цінними, а різниця у соціальному статусі між ними служить виключно для того, щоб у кожного був стимул досягати максимального для себе рівня духовної досконалості. Кожен є цінним на своєму місці, як писав свого часу Григорій Сковорода. Кожна професія є цінною для суспільства, а бути одночасно добрим, скажімо, бізнесменом і розумним філософом неможливо.

Тому у досконалому суспільстві три види аристократій розподіляються за відповідними сферами своїх компетенцій: наукою, владою та бізнесом, утворюючи соціальні стани. У кожному такому стані панують свої уявлення про допустимі норми поведінки та «нормальних» людей.

У суспільстві недосконалому діють інші норми поведінки та уявлення, й владні структури заповнюють люди, яким це повинно було б бути заборонено, виходячи з самої їхньої природи. Саме тому високопосадовець, якого упіймали на хабарі, в Японії – робить собі харакірі, в Німеччині – подає у відставку та назавжди йде з політики, в Україні – купує собі черговий маєток, обирається до Верховної Ради та отримує депутатську недоторканність, придушуючи тих, хто з цим не згоден.

Щоб суспільство розвивалося, кожен має займати в ньому відповідне його духовному рівню місце. Вчені мають формулювати ідеї розвитку суспільства. Втілювати їх та здійснювати загальне керівництво життям суспільства повинні держслужбовці.

Бізнесмени мають організовувати всіх інших членів суспільства, які не належать вищезазначеним категоріям, на суспільно корисну працю.

Ситуації, коли порядок та процвітання суспільства забезпечувалися б репресіями, страхом та придушенням інакомислячих сьогодні не можливі. Відповідно, підкорення законам суспільства та державній владі повинне бути добровільним, а це є можливим тільки тоді, коли люди свідомо ідуть на певні самообмеження.

Тобто: для того, щоб суспільство розвивалося та міцніло, його інтереси повинні превалювати у житті кожного громадянина. А для цього громадянин має бути духовно сильним та активним членом суспільства.

У деяких народів (наприклад: німці, англійці, японці) такі люди складають значну частину населення, тому запровадження у цих народів демократичних устроїв, при яких кожен громадянин так чи інакше впливає на владу, сприяло їхньому соціально-економічному розвиткові. Свідомими та високодуховними людьми немає потреби особливо керувати: вони й самі розуміють, що потрібно для блага їхнього народу.

У тих народів, де такі люди в дефіциті, існування суспільства можливе лише завдяки репресивним методам. Тому запровадження в цих країнах (наприклад: Ліберія, Зімбабве, Південно-Африканська Республіка) принципів індивідуальної свободи та демократії веде до негайного занепаду та загальної деградації.

При відсутності імперативу духовного вдосконалення в суспільстві ним правлять олігархи. Олігархи перебирають на себе всі права аристократії: генерування істини, карати та вільної самореалізації; керуючись при цьому приватними матеріальними інтересами, як раби.

Тому при олігархічній демократії весь творчий потенціал суспільства йде не в розвиток, а в особисте матеріальне нагромадження купки «вибраних», по суті – в «чорну дірку», негативна сила якої збільшується по мірі присвоєної матерії.

Тобто: на відміну від нормального члена суспільства, олігарх ніколи не насититься, і ніхто не зможе схопити його за липку руку. Тому прихід до влади олігархів у суспільстві завжди означає початок його занепаду, що завершується лише із вичерпанням усіх можливостей для «прихватизації».

Історична організація українського етносу відповідала структурі залежного народу, що служив для метрополії майже виключно джерелом ресурсів. У цього народу не існувало ні воїнів, ні, тим більше, мудреців, оскільки питання його захисту вирішувалися метрополією, а питання осмислення реальності та вироблення свого власного шляху розвитку перед ним взагалі не стояли. Усі талановиті «кадри» робили кар’єру у Москві, Варшаві, Відні, Берліні чи Парижі, а той, хто туди не їхав – системою нейтралізувався.

З утворенням незалежної української держави її формотворчою елітою виступили «традиційні» для нас стани рабів та куркулів, що звикли займатися цією справою протягом віків.

Своїм основним завданням з моменту набуття Україною незалежності ця еліта бачила і бачить лише одне: особисте матеріальне збагачення шляхом «прихватизації» та ефективного знищення створених минулими поколіннями багатств.

Сформоване цієї елітою сучасне українське суспільство може існувати тільки в тому випадку, якщо його живить зовнішній притік матерії. Живильним джерелом сучасної української ринкової демократії стали національні багатства колишнього СРСР: від стратегічних підприємств і озброєнь, до вчених та здорової в усіх відношеннях і освіченої молоді. На сьогоднішній день ці багатства майже вичерпані, результатом чого стає загальна криза та життя країни майже виключно в борг за рахунок міжнародних кредитів, які тільки відтягують момент тотального колапсу.

Олександр Бобик