 |
| Густав Водічка |
У скрутні для Батьківщини часи до кого звернутися за роз’ясненнями, як не до письменника? Майстер іронічного жанру Густав Водічка написав чимало гострих есе на політичні теми. Автор відомої книги "Земля замріяних янголів" дещо знає про український менталітет і не соромиться називати явища своїми іменами.
"Ніхто не знає, що революція буде завтра"
- Ви якось сказали, що "ситуацію в Україні не змінять політики – її змінить історія. І тут стануться події, страшніші, ніж події 1918 року". Що ви мали на увазі?
- Українці дуже м’які й знають, що горілка смачніша за кров. Але наша історія демонструє, що такий м’який народ чомусь постійно провокують на поножовщину. Коліївщина – це наш героїчний епос. Гайдамаччина – це наші легенди. І мало не національною гордістю є Махновщина. Про що це свідчить? Оспівана у століттях мудрість і доброта українця – це живильне середовище для паразитів. Чому наша влада відкрито "мочиться" на голову нашому народові? Через безкарність.
- Можливо, колись це і призведе до справжнього соціального вибуху?
- Українець улаштований складно – як бандура, а не як балалайка. І його так просто не піднімеш. Він сам підніметься, і коли це станеться, як писав Тарас Шевченко: "потече кров у синєє море". У нас є дві крайності – ми або сміємося, або плачемо. У "95 кварталі" ми сміємося, і нас узагалі нічого не зупиняє. Це росіяни ходять із серйозними виразами облич, і влада у них – священна, а в Україні інше – вольниця!
Але та козацька вольниця, яку ми втратили, регулярно вішала своїх гетьманів. Начальство відразу ж відповідало за наслідки. Тих, хто завинив, або страчували, або, навпаки – даруючи життя, ще й залишали заслужене почесне звання: наприклад, колишній кошовий, колишній суддя. Люди пам’ятали: ця людина – визначна, вона правила нами. Не вкрала, нікого не образила – була праведною. А що сьогодні робить правлячий клас? На очах у всіх жере, знущається. Навіть якщо завтра в парламенті кого-небудь пожиратимуть на блюді, усім покажуть довідку з районного суду: "А я не винен!!!".
- Що, у країні терористів немає?
- Ось бачите: ви теж чекаєте! Дивіться, чого всі прагнуть: знищення українського правлячого класу (зауважте – знищення, а не в’язниці чи втечі з валізами на білий теплохід). Це бажання вже стало українською народною мрією. А тероризм – це спроба боротися з окремою раковою клітиною, але знищувати треба всю ракову пухлину.
Візьміть будь-яку революцію: хоч французьку, хоч російську. В усі часи ніхто не знав, що революція буде завтра. І багато хто навіть не розуміє, що вона вже почалася. Більше того, немає жодних ідей, в ім’я яких революція виникає. Що кричать? – "Геть короля!" Але це не ідея. Це називається "допекли". "Геть" – не означає, що ми готові щось робити. Ось коли тихі, добрі українські мужики раптом почнуть бігати з автоматами і знищувати всіх, у кого машина дорога...
- Тобто наше суспільство до "чистки" вже готове?
- Я поки що не зустрів жодної людини, яка сказала б, що цієї "чистки" не хоче. Раніше говорили про революції: "Ми вже це проходили – і жодних результатів". Сьогодні так уже не говорять, люди хочуть розібратись із владою, що набридла. Поки що все це на словах – так, мрії, але вони регулярні.
Назвіть мені межі нашого правлячого класу! Їх немає, вони розмиті. Ми знаємо, у кого в руках зосереджені основні кошти країни, скільки сімей в цьому бере участь, але межі правлячого класу все одно розмиті. І так було завжди. Імператорів публічно страчували й нишком різали. Нерон і Калігула теж ставили експерименти: до яких збочень можна дійти безкарно?
І ось ця "ракова пухлина" дедалі більше розростається, проникає вглиб суспільства, і ми самі вже стаємо схожими на владу. Можновладців ми ненавидимо, не поважаємо їх, але при цьому хочемо до них приєднатися. Люди мріють стати народними депутатами. З якою метою? Щоб вкрасти, привласнити і жити так, щоб усім "мочитися" на голову. Тобто ті, хто записався в пани, – за мир, а кому не вистачило – за поножовщину.
"Українці – єдина у світі козацька нація"
- Ось, наприклад, у Греції раптом що – усі страйкують. А в Україні в офісі навіть профспілку створити бояться: мало що, краще сидітиму тихо в куточку...
- У нас не прийнято чинити опір за "три копійки". Це не тому, що ми чогось боїмося. Українці – єдина у світі козацька нація. Ще десь козаки є, але націй козацьких немає – у масштабах цілої держави, заявлених як політична претензія світу. Це я і називаю українською національною ідеєю, яку всі так дивно бігають і шукають, як божевільні.
Але як можна бігати й шукати те, про що вже написано в гімні? У цій пісні – одному з національних символів – чітко сказано, за що ми готові вмерти: не за Україну, а за нашу свободу. І що ми цим доведемо всьому світові? "Доведемо, що ми браття козацького роду". Дуже дивна мета, погодьтеся.
Як територія Україна нас не цікавить. Це для росіян або німців дуже важлива своя земля, а українці – інші. До речі, Україна не є мостом між Сходом і Заходом, ми не сполучаємо нікого ні з ким. Ми – нейтральна смуга. Росіяни вважають, що ми – європейські. Ліберали в Європі – що ми росіяни. А ми знаємо, що ми – посередині.
- А що означає "браття козацького роду"?
- Це означає – особисто вільний, озброєний і незалежний. "Не заважай мені Богу молитися і не вказуй, як жити! Я житиму так, як хочу!" – ось гасло українця. Якщо в Україні буде ліберальний лад – це вже не свобода. Якщо житимемо як французи – із глузду з’їдемо. Навіщо нам це? Ні, нам цього не треба!
Якщо почнемо жити як росіяни та їздити до Чечні воювати зі словами "влада священна" – це теж не свобода. А ось вольниця – це те, що треба. Ми всі не бажаємо сплачувати податків, всі не любимо міліцію і вважаємо, що вона не може нас захистити: це такі ж бандити, тільки у формі. Яка може бути влада за такої свідомості?
А козацька вольниця була дуже системною. Вольниця не означала беззаконня. Якщо тебе вибрали в начальство – спробуй відмовитися! Ще вб’ють... І тоді жодної недоторканності й бути не могло! Як тільки "рильце в пушку" – начальство відразу ж карали, миттєво.
І ось коли одного дня українські мужики зрозуміють, що на вибори треба йти ще й з автоматами, і що після виборів люди, які обійняли певні посади, – мало не смертники, ось тоді ми доведемо всьому світові, що таке свобода, вольниця і відповідальність.
- Ну, з відповідальністю у нас найскладніша ситуація...
- А у наших предків із відповідальністю було все гаразд. На мою думку, є лише два види відповідальності: в’язниця і страта. Але як наші сучасні політики відповідатимуть за скоєне? Якщо жодного не повісили – значить, відповідальності немає. Ми начебто страту скасували, а живемо в беззаконні. Чия територія – Україна? Та нічия.
У нас воїн "живе у своїй сторонці", а не в державі. З думками: "І не треба – ми і без держави чудово обійдемося!" Українці звикли думати так: "У мене все є, тільки не чіпайте!". Але правлячий український клас припускається страшної помилки: він чіпає наш народ. Є такий нюанс: "Крадете? Крадіть! Але так, щоб це нас не зачіпало!". А володарі наїжджають і чіпають!
- Країна вже на всіх рівнях ледве функціонує. Коли ж наводитимуть лад за такого свавілля?
- Доти, доки ми суперечитимемо нашій козацькій природі, – так усе й триватиме. Ми – нація індивідуалістів. Погляньте: у кожній українській хаті було зображення козака Мамая. Цей герой – іконописний соціальний ідеал: особисто вільний, озброєний, незалежний і самотній. Йому ніхто не потрібен, у нього все є. Таких героїв не було в будинках інших народів. І, поглянувши на Мамая, я розумію, що хочу бути таким, як він. Чому саме українське козацтво ліквідовували, а не російське? Тому що Мамай – це абсолютно інший ідеал, який міг збудувати абсолютно інше суспільство.
- Хіба ми не розгубили бойового духу?
- Не розгубили. Просто змінилися часи: армії перестали бути регулярними. До речі, мало хто знає, що в ХVI–XVII століттях майже всі війни проходили під козацьким впливом: кожна армія на третину або чверть складалася з козаків-найманців. Величезні маси озброєних українців ходили Європою – вони там жили.
- У вас особисто є козаки в роду?
- Мій прапрапрапрадід Тимофій Топчій був останнім командувачем Запорізької артилерії. І документи, підписані його рукою, зберігаються в архіві на Солом’янці. Через пізні шлюби – після 40 років – мій рід виявився "розтягнутим" у часі. Мій дід був ровесником Леніна – 1870 року народження. У багатьох сім’ях діти, внуки, прадіди можуть зібратися за одним столом, а у мене в роду не зберуться…
- Але усвідомлюють своє козацьке коріння далеко не всі українці.
- Просто не всі на це звертають увагу. Євреї, які хоч трішки пожили в Україні, поводяться як козаки. У них уже запорізький погляд. Архетип затягує і підпорядковує.
- Ось, наприклад, Юлія Тимошенко – найвпертіша козачка?
- Справжня панночка. Козаки пішли, а господиня займається справою. Це, до речі, її прямий обов’язок – займатися господарством. Хамів ганяти.
"Герой нашого часу – жлоб"
- Чи можна сьогодні проводити якісь паралелі з подіями в Україні, грубо кажучи, столітньої давності? Погляньте, як багато збігів: і тоді, й тепер – розруха й епідемії. Я ще довго думала над словом "безвладдя"...
- Ні, влада у нас є. А якщо говорити про паралелі, то страшнішого, ніж 1918 рік, в українській історії нічого ще не було. Найголовніше – революцію ніколи не затівали в Україні. У Петербурзі, в Москві влаштовували барикади – в Україні було спокійно. Та все ж найсерйозніші події громадянської війни відбулися саме на українській території. Тут творилося бозна-що. Майже все населення брало участь у цих страшних подіях. Думаєте, цього хтось хотів?
- А зараз українці топчуться-топчуться... І нікуди не поспішають. Ще питання – що нам покажуть чергові вибори.
- Щодо багатьох речей ми зволікаємо до останньої хвилини. Мріємо, щоб сталося, але робити цього ніхто не хоче. Як правило, все відбувається випадково: зачепилося за якусь дрібницю і розростається – і вже не можна зупинити. Цікаво, що дуже багато палаців у Криму побудували за рік до початку Першої світової війни. Тихо було, спокійно, добре. Так само і громадяни, які звели свої палаци в Кончі-Заспі, думають, що вони зустрінуть у них старість. Але не слід забувати, що різати панів – це наша народна традиція. Головне – дочекатися часу Х.
Ось, наприклад, чому так налякала криза? Усі подумали: ага, зарплат не буде, грошей не буде, це означає, що всі стануть злидарями. А що зроблять жебраки? Почнуть грабувати одне одного. Щоб врятувати те, що грабують, треба взяти до рук зброю. А якщо взяти зброю – це вже інше суспільство. Значить, нинішня влада не затримається. Але поки криза не стала такою глибокою – це нас рятує.
- Для змін потрібні нові кадри. Але аж ніяк не можу пригадати, щоб нинішні політики шукали нових людей для своїх команд.
- Я точно знаю, що вся Україна вже вкрилася такими маленькими союзами "меча й орала". Менти, бізнесмени, які заробили мільйони, вже готувалися завойовувати владу на місцях, готувалися застосовувати зброю. І куди б я не приїхав – скрізь є ці готові союзи "меча й орала". А всі нинішні політики нову владу не очолять. У разі соціального вибуху ніхто з них не залишиться.
Союзи "меча й орала" і є тими самими командами, які розуміють: владу так просто не здобути. В Україні, до речі, немає великих політичних сил. За жодним політиком не стоять мільйони людей. А коли за політичною фігурою – лише величезні гроші, що маніпулюють перетіканням інформації, про які вільні вибори може йтися? Свобода – це можливість вибирати те, що ви хочете, а не те, що вам пропонують.
- Що ж із нами відбувається?
- Як сказав один український олігарх: "Усе знецінилося, навіть моє становище. Я їду в статусній машині, а поряд у такій же машині – 19-річна “піхота”. Питання: навіщо мені треба було стільки красти, щоб ми їздили в однакових машинах?". Сьогодні в Україні – щоб ти не робив, тебе не поважають. Тому що в нашому суспільстві поважають лише гроші. І немає шанованих людей. Ніде: ні зверху, ні знизу.
- Хто ж наразі є героєм нашого часу?
- Мій батько впродовж тривалого часу не був на київському вокзалі. І коли він там опинився, був шокований: "Не можу зрозуміти, що це за люди? Що старі, що малі – усі одягнені в якісь кеди, кросівки, спортивні штани. Вони що – себе не поважають? Раніше люди їхали в дублянках, пижикових шапках, у чоботях. Було видно: ось іде військовий, його дружина. Це – лікар. Ідуть красиві люди. А сьогодні – що це повзе світом?". На жаль, герой нашого часу – жлоб.
Пригадую, нещодавно я побачив у метро чоловіка бездоганної зовнішності, надзвичайно охайного, схожого на доктора високооплачуваних наук. Він ішов зі шкіряним портфелем. Я вирішив із ним познайомитися. "Чим же ви займаєтесь, якщо маєте такий вигляд?" – запитав я. Чоловік відповів, що займається екранопланами. Це такі високошвидкісні судна на динамічній повітряній подушці, що літають над водою. Я поцікавився: "Скажіть, а “наші” ще є?". Маючи на увазі інтелектуалів, інтелігентів. "Так, небагато, але є", – відповів він.
Знаєте, для мене як для письменника розпад країни почався з відсутності атомної бомби. Немає атомної бомби – значить, більше не потрібні хіміки, фізики, математики. Якщо їх немає – не потрібні філософи. А немає філософів – немає художників, яким важливо, щоб їх оцінювало вище інтелектуальне середовище. І письменникові потрібне середовище, яке зможе його оцінити. А сьогодні, аби твою книгу видали великим накладом, треба написати яку-небудь вульгарщину. Переконаний – культурою є лише те, що не соромно показувати дітям. А зараз соромно показувати дітям просто все.
- Що у вас сьогодні викликає оптимізм?
- Це непросте запитання. Є така притча: "Для чого євреї? Щоб Бог прийшов! Для чого росіяни? Щоб Бог залишився. А для чого українці? Щоб вічно воювати за те й інше". У нас віра в Бога не перебуває у спокої. У Росії немає суперечностей між патріархатами, а у нас постійно точиться боротьба. І коли віра не перебуває у спокої – це означає, що Бог зробив на нас ставку. Там де спокій – там кінець. Скільки часу минуло, а ми продовжуємо віру шаблею захищати... Це означає, що для нас актуальні речі, про які у світі давно забули. Ми грішимо разом, а спасаємо душу – окремо. І те, що ми спасаємось, – видно.
Спілкувалась: Ксенія Мелешко
Джерело: glavred.info
Немає коментарів:
Дописати коментар