вівторок, 9 грудня 2008 р.

Урок УПА

Семен Глузман
Семен Глузман




Тепер, через двадцять років, з дивним відчуттям смутку і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА. Чужі, незнайомі обличчя, що ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах. Хто вони, ці люди?

Там, на зоні, було багато рефлексії. Дуже багато. Людина не повинна довго думати про своє місце в світі. Людина повинна жити, просто жити.

Там, на зоні, було місце відчуттю власної гідності. З розсуненими сідницями під час обшуку, з холодом і голодом штрафного ізолятора, з нескінченним напруженням виготовлення тексту, що виснажує. Тексту правди про себе і своїх товаришів.

Сьогодні я твердо знаю: ці постарілі в радянських в'язницях і таборах українські партизани дали мені головний урок мого життя. Василь Пірус, Дмитро Басараб, Василь Підгородецький, Евген Пришляк, Степан Мамчур. Всі вони, мої старші друзі і вчителі, навчили мене жити без ілюзій. Зокрема, і без ілюзії про майбутнє.

У них не було майбутнього. Не могло бути. Виживши в таборах, віддавши радянському Молоху двадцять п'ять років свого власного життя, вони мали «повернутися» в чужу країну. Де головним умінням щасливої долі було вміння не говорити правди. Їм, солдатам незалежної України, що так і не відбулася, які пройшли голод і холод життя «поза законом», катованих радянськими дізнавачами і слідчими, які бачили жахіття сталінських зон і мізерну харчем і правдою липку сірість зон хрущовських і брежнєвських, не потрібна була така «свобода». І вони боялися, не хотіли її. Там, на зоні ВС 389/36, спілкуючись з ними щиро, тепло і щодня, я написав про них, стариків, які не хотіли радянської свободи, спеціальну статтю, передану мною з табору на захід і опубліковану в американському психіатричному журналі. Я так і назвав її: «Страх свободи: декомпенсація психічного стану або феномен існування?».

Солдати УПА. Їх недоглянуті могили – в різних регіонах жорстокої імперії. Тому що не всім їм, які віддали неволі по двадцять п'ять років життя, вдалося повернутися на батьківщину. Хтось повернувся, встиг. Померти вдома. Під важким поглядом КДБ, на самоті і в бідності. З єдиною радістю – листами таких же колишніх табірників. Я писав їм часто, як міг, отримував короткі відповіді. Так хотілося продовжити спілкування з ними, допомогти їм. Опікуваний у своєму сибірському засланні, а потім у Києві різними єврейськими активістами, я як міг одаровував їх розкішшю Біблії українською мовою, новим японським транзисторним приймачем, грошовими поштовими переказами. Я допомагав своїм братам, старшим братам.

Помер Дмитро Басараб, щирий, теплий. Про це написав Пришляк. Потім від Підгородецького я дізнався про смерть Пришляка. Зараз, через двадцять років, з дивним відчуттям туги і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА, все ще бадьорих і активних. Чужі, незнайомі обличчя, які ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах і на пересилках тієї похмурої країни. «Хто вони, ці люди? - запитав я не дуже давно свого співв’язня Миколу Горбаля, - Чому я не пам'ятаю нікого з них?». Микола відповів: «Їх не було з нами. Ці – інші, що не сиділи. Та і хто визначить їх минуле...».

Я виріс в абсолютно іншому світі. Тиха, сокровенна правда моїх батьків про реалії ГУЛАГу і Голодомору не розповсюджувалася на минуле Західної України. Ні від них, ні від Віктора Платоновича Некрасова я нічого не чув про бандерівській опір. Друзки випадково почутих або прочитаних слів не склалися у мене в якесь узагальнююче знання. Життя в зоні вимагало визначеності у відносинах, «свій» і «чужий» були важливими критеріями в цьому. Вони, солдати УПА, дуже швидко стали моєю референтною групою. Спочатку я увійшов до їх незламного, дуже певного світу зеківського життя нескінченної зовнішньої одноманітності існування людей, що так і не «стали на шлях виправлення», і лише потім, поступово, дізнався їх дотабірне минуле. Такий далекий для мене, народженого в 1946 році, світ Європи після засекреченого двома тиранами пакту Молотова-Рібентропа.

У вільні від рабської праці години я розпитував їх, табірних «людей» похилого віку, про минуле своєї країни, яка ретельно приховувала від мене, ще молодого громадянина, її криваву імперську історію. Прості селянські сини, які постаріли в ГУЛАГу, вони не володіли загальними академічними знаннями, не цитували сторінки книг і документів. Вони розповідали про себе, про свої сім'ї, про людську кров, свою і чужинців, ворога. Про камери Львівської і Вінницької в'язниць, переповнених тілами мертвих в'язнів, розстріляних відступаючими під натиском Німеччини солдатами НКВС. Про багато що, дуже страшне і дуже переконливе. І тоді я, російськомовний єврей, сказав собі: «Ти – з ними. І в їх сьогоденні, і в їх минулому. Тому що вони воювали на своїй землі...». Тоді я про багато що розпитував інших «людей» похилого віку, селянських синів з Латвії, Литви, Естонії, що стали «лісовими братами» і потім такими ж двадцятип’ятирічними в'язнями ГУЛАГу.

Зрозумівши все це, впустивши це нове для себе знання в своє серце, я, молодий в'язень епохи Брежнєва, написав у зоні і передав на свободу кращий свій табірний текст, думаю, кращий текст усього мого життя, коротке есе під назвою «Селянин, син селянина». І зараз, через тридцять три роки бачу, як виступили сльози на очах незабутнього мого вчителя і друга Івана Олексійовича Світличного, котрий читає мій рукопис, як відкрито схлипуючи плакали латиші Іварс Грабанс і Віллі Асельбаумс.

Вони, мертві, не потребують виправдання. І прощення. Прощення потребуємо ми, що так і не зрозуміли просту істину їх життя і їх боротьби. Вони воювали на своїй землі. Де Гітлер і Сталін були непроханими гостями.


Оригінал тексту на http://ukr.pik.org.ua/
Фото Главред

Немає коментарів: