субота, 16 квітня 2011 р.

КШАТРІЇ

Козак Мамай у стані медитації, 18 ст.
(руки складені подібно до індійської йогівської вправи Дх'яні-Мудри )
Кша́трії (санскр. क्षत्रिय katriya, «пануючий, владний, шляхетний»), також ра́джан (санскр. राजन् rājan, «повелитель, пан») — одна з чотирьох варн в традиційному арійському суспільстві,  шляхетна каста правлячих воїнів, друга за значимістю після брахманів, що складалася з володарюючих воїнів. Традиційно правлячий чи військовий клас належав до цієї варни. З цієї варни в Давній Індії обиралися царі. Рама був кшатрієм з роду Сур'яванші. Також Крішна був кшатрієм з роду Чандраванші.
В стародавньому ведичному суспільстві Індії, варна особи приписувалася на основі здібностей (ґуна) , поведінки (карма), та природи (свабгава). 


Веди так характеризують цей санскритський термін: "Кшатрії – люди сили й дії, котрі відмовляються від свого життя задля справи; члени другої за значимістю з чотирьох страт (шарів); правителі, воїни, керівники; у символічному плані "Божественна сила в людині". 
На санскриті, термін кшатрія походить від слова кшатра, що означає "панування, владу, уряд" від кореня кші "правити, керувати, володіти". Староперське кшаятія (імператор) та ксшатра (володіння) є спорідненими термінами, так само як і перські слова шах (імператор) та шахр (місто, панування). Термін визначає шляхетний стан.
До обов’язку (дхарми) кшатріїв належить захист слабких, встановлення закону та порядку в матеріальному світі. Для цього кшатріям надані особливі права. Вони єдині з усіх варн мають право карати (до вбивства включно) тих, хто не шанує дхарму та відходить від норм поведінки і моралі власної варни. Кшатріям пробачається гнів та інші прояви пристрасті, бо це природньо необхідно для виконання кшатріївських обов’язків.
Кшатрій зобов’язаний за будь-яких обставин захищати п’ять типів людей: Брахманів, старих людей, дітей, жінок, хворих, а також тих, хто не в змозі сам себе захистити та просить кшатрія про допомогу.
Кшатрій не є звичайною людиною шляхетного походження – це набір певних якостей. Вважалося, що навіть людина, яка не мала військового вишколу та була підкинутою в родину іншої варни, будучи кшатрієм, у будь-якому випадку завжди проявлятиме такі якості, як шляхетність, правдивість, добре володіння зброєю, силу, витривалість (Карна). Саме ці властивості ведуть кшатріїв до отримання статусу правителя.

пʼятниця, 1 квітня 2011 р.

Третього квітня Іванові Дем’янюку виповнюється 91 рік. Многая Літа!

Нащадки німецьких нацистських виродків знущаються
 з українського ветерана війни І. Дем
`янюка
 
Третього квітня в’язню німецької буцигарні Іванові Дем’янюку виповнюється 91 рік.


Листи, телеграми підтримки та привітання можна надсилати на адресу Івана Дем’янюка, на жаль, безпосередньо до німецької в’язниці. Адреса:

John Demjanjuk
Justizvollzugsanstalt Munich
Stadelheimer Str. 12
81549 Munich
GERMANY

Попередження: Тюремну пошту можуть переглядати німецькі спецслужби. 



До теми:





Нова енергетична ініціатива президента США Барака Обами може знищити і без того конаючу Росію.


кацапня

Нова енергетична ініціатива президента США Барака Обами може нанести потужний удар по експортних прибутках Путіна-Мєнделя (Мєдвєдєва), та знищити і без того конаючу Росію. План Обами передбачає зменшення на третину  споживання імпортної нафти, шо може обвалити світові ціни на нафту до 10-20 доларів за барель. 

Цей сценарій може стати реальним ще й тому, що не тільки США, але й ЄС та Китай, планують замінити нафту іншими джерелами енергії.  



Анатолій Лупиніс: “Мафія — майбутнє нашого політичного життя”

Анатолій Лупиніс виступає на Сесії УНА та УНСО
(Київ. 1993 р.)
Обставини політичного життя в Україні, що характеризуються силовими методами державного й адміністративного правління, а також відсутністю традицій парламентаризму, роблять безсенсовими спроби творення “класичних” демократичних політичних партій, з їх боротьбою за виборця й парламентську більшість, як методу досягнення політичних цілей. Крім того, низька політична культура, нерозвиненість окремих соціальних, культурних, етнічних груп суспільства з їх окремішніми зацікавленнями та пріоритетами значно обмежує самі цілі, зводячи політичні програми до банальної соціальної демагогії. Софістика у виконанні “провідників-інтелектуалів” є найвищого ґатунку, але й вона лишається абстрактною, а як така – незрозумілою рядовому слухачеві. Тому в розумінні широкого загалу публіки всі – від націоналістів до комуністів, обіцяють одне й те саме: ковбасу. В крайньому разі, одні – ковбасу через відокремлення, інші – ковбасу через федерацію, а насправді всі прагнуть одного – дірватися до годівниці. Саме годівниця в розумінні рядового виборця є альфою й омегою української політики.
Кожна ціль вимагає відповідних засобів. Якщо відкинути демагогію слів та придивитися до їх носіїв, то стане зрозумілим, що й структура самих партій є пристосованою до володіння саме годівницею. За структурою й методами діяльності – це зграї. “Пахан” – зверхник на чолі. Під його особу певні зовнішні сили “башляють” гроші, технічні засоби. “Пахан” у відповідь пристосовує свою музику до побажань завойовників. “Пахана” оточують “пристяжні”, які властиве “тримають масу”, ділять здобич та накидають “лінію партії” масам. Дехто з них мріє стати “наглядачами”, а якщо це не вдається, – вони відокремлюються зі своєю “кодлою” й творять нову зграю. В їхніх руках знаходиться й бізнес організації: перепродаж літератури, символіки, матеріальних цінностей, просто шахрайство та побори. З цих двох статей доходу “вкладення” на “пахана” та “навар” з бізнесу й складається прихідна частина партійного бюджету, розходна ж має з головними статтями гроші на новий бізнес, платню функціонерам та хабарі партійному “лоббі” в місцевих та центральних структурах.

“Пахана” та “пристяжних” оточує “шобла” – ті, хто вже відчув “смак падла” та, повні надій на легкий хліб, рвуться “в долю”. Вони – головний конкурент старих “пристяжних”, надія й опора “пахана” в конфліктах, але одночасно й “кодла” окремих “пристяжних”, майбутні “пристяжні” в нових зграях. Вони за межами “діла”, але під їх впливом знаходиться певна кількість “мужиків” – рядових членів організації та симпатиків. Їх обов’язком є відпрацювання грошей замовників, творення ілюзій масовості та якоїсь “діяльності”. Вони щасливі своєї причетності до “великої справи”, бо нічого більше, крім неприємностей, вони з того не мають. Частина “мужиків” “сучиться”, трафляє до “шобли”, частина найбільш розумних та порядних відходить від політики, а невиправні оптимісти в надії “знайти щось справжнє” переходять до іншої зграї.

Якщо формою організації є зграя, метою – годівниця, то методою просто мусить бути інтрига. Пліткарство, змови, боротьба “всіх проти всіх”, лиття бруду на опонентів – ось власне й весь арсенал засобів українських партій від КПУ до УНП, не виключаючи Руху. Всі вони є провідниками політики зовнішніх сил, бо знаходяться під іноземним контролем, на іноземному утриманні. Завдяки своїй нечистоплотності партійні структури давно вже стали угіддям шпигунської та провокаторської діяльності, середовищем для вибору агентів та знаряддям й дахом для шпигунських операцій.

У подібних Україні “збалканізованих” суспільствах це явище профанації політичної діяльності не є чимось винятковим, скоріше характерним. Не заглиблюючись в аналіз причин, що його викликали, звернемося відразу до наслідків, які воно викликає. Це – економічна та політична залежність України від зовнішніх сил, провінціоналізація, другорядність внутрішнього життя, денаціоналізація й деградація суспільства на тлі відносного процвітання компрадорської меншості й азіатського зубожіння більшості.

Національне відродження, національне творення неможливо осягнути методами “традиційної” політики. Людське суспільство, як й звичайний натовп, є далеким від розуміння власних інтересів. Задля впровадження цих інтересів у життя, воно повинно опиратися не на здеорганізовану аморфну масу “суспільства взагалі”, а на своїх окремішніх свідомих зацікавлених, конкретних соціальних угрупувань, верстви.

В умовах Совітської імперії та України з їх розпадом чи з незформованістю організованих сил суспільства, спиратися можна лише на організаційні (кастові) структури, чи, вірніше, їх залишки. Себто об’єднувати рештки організованих сил суспільства на клановій, мафіозній основі.

В своєму сучасному значенні поняття мафії чи клану означає обов’язково злочинне поєднання різних суспільних структур в одну систему. Але злочинну чому? Лише тому, що протистоїть офіційній системі правова “легальність” якої ще не означає її правости. І КУ-КЛУС-КЛАН на півдні США, і класична так звана. “Мафія садів” – Коска на Сіцілії – виникли як відповідь на загрозу існуванню традиційного національного суспільства після розгрому його державницьких інституцій зовнішніми силами. Тільки таке, не зв’язане комплексом законів, нав’язаних загарбником з метою утвердження чи то “легалізації” свого панування, таємне всепроникаюче об’єднання могло захистити національно свідому особу від поневолення колаборантами та чужинцями, національну культури й цінності буття від зденаціоналізації, деградації та цілковитої загибелі. В умовах розпаду державних структур, неефективності їх діяльності в “легальному” вигляді виникали й таємні кастові організації. Коли державна поліція вже корумпована до того, що не може вести боротьбу зі злочинністю, цю боротьбу перебирають на себе поліційні “ескадрони смерті”: коли суд присяжних не карає злочинців, це робить суд Лінча; коли розкладається військо – ті що лишаються вірними, творять “Фрейкори” або “Добровольчєскую Армію”; коли забороняють мати власну розвідку, вона твориться приватно, як “Нунтія” або “Організація Темна”.

Все це є нормальні процеси самоорганізації суспільства, постання “знизу” альтернативної державності як вищої форми національного резистанцу. В умовах України така держава вже була один раз створена. Її творець ОУН й була саме такою всепроникаючою мафіозною структурою. Але зі смертю славнопам’ятних Шухевича та Бандери ця ОУН скінчилася. Скажемо прямо – її більше немає. При всій своїй вірності ідеї та щирості намірів, добродії за кордоном не є центром, проводом національного відродження України. Властиво, вони так й лишилися “Закордонними частинами”, тільки тепер уже без організації. Їхні спроби створити собі ЗЧ в Краю є отим самим “творенням враження”, якщо не “відробленням грошей”. Кожне намагання ЗЧ вийти з кола функцій запілля, себто постачання, школення кадрів з Краю, напрацювання прихильної опінії світової публічности щодо подій в Україні, призводитиме до нових непорозумінь, помилок, провокацій КГБ, затримки розвитку національної справи. Невже панове “з-за калюжі” не розуміють, що в структурах, творимих ззовні не є можливим зберегти “чистоту рядів”, що “виїздники”, з якими вони здебільшого працюють “там”, є верствою до сих пір контрольованою КГБ, що “заїжджі гастролери” під час своїх короткотривалих візатів оточені щільним кільцем тих, хто чекає подачки або просто топчеться по п’ятах, а тому не знають тих, хто дійсно працює. Добродії з-за кордону, найчастіше та найохочіше погоджуються з вами ті, хто втирається у вашу довіру за завданням КГБ, чи під його контролем. Ви не бачите нових сил, обертаєтесь весь час в одному й тому ж колі старих бійців, наскрізь пенетрованому КГБ.

Результати відомі. Де, на що пішли гроші та матеріальні засоби, пожертвувані на національну справу? Добре, якщо не на Володимирській чи не на потреби КГБ, а лише на чорний ринок та люксусове життя “панів провідників” тут. Третій рік саботується розвиток національної справи. І це в час, коли імперія ось-ось впаде, постане хаос, почнеться (власне уже починається) катастрофа. Після цього найпростіше й цілком відповідним українським політичним традиціям було звинувачення в зраді. Воно є універсальним й ним можливо пояснити все, що не розумієш. Але ж будемо розумними людьми. Хвіст не може вертіти собакою. Що можливо побачити, в чому можливо розібратися з такої відстані, при такій різниці світосприйняття? Ви чужі в цьому світі, панове, так само, як й ми в вашому. То ж давайте кожен робитиме свою справу. Україна є тут, боротьба точиться тут. Організація Українських Націоналістів так само мусить бути тут. Нова ОУН буде пам’ятником ОУН, буде пам’ятником ОУН Коновальця, Шухевича, Бандери. Вона змагатиме осягнути поставлені ними цілі боротьби й виконати тим самим історичну місію ОУН. Разом з тим, ця організація буде цілком новою, сучасною, опертою на власну синтезовану ідеологію в основі якої лежатимуть кращі традиції визвольного руху та досвід інших національно-визвольних організацій. Вона творитиметься за мафіїстичним принципом, на засаді пов’язання в систему різнорідних доповнюючих одна одну структур.

Офіційно ці структури можуть бути й не зв’язаними в одне ціле, виступати як окремі, навіть протилежні за напрямами своєї дії, організації. Члени її можуть й не знати на що, в ім’я чого працюють. Достатнім буде, якщо ключові посади в них обійматимуть люди Організації, які втілюватимуть потрібну їй політику. В умовах початкової кадрової бідності це буде єдиною можливістю швидкого зростання меж організації, її впливів.

Слід продумати й принцип відбору кадрів. Особи, які рекрутуються з дотихчасових “колополітичних” кіл, є достатньо зіпсованими атмосферою “політичного життя”. До того ж вони, як правило, не мають ні фахових навичок, ні досвіду практичної діяльності. Нині, за умови великих змін в імперських структурах, виникає можливість рекрутації осіб, звільнених з державної служби. На відміну від “маргиналів” вони мають освіту й досвід, а їхня жага порахунків з системою є певнішим мотивом діяння, ніж абстрактне бажання справедливості. Фахівців політичних кіл відбивають кола бізнесові. До цих пір політиками ставали лише ті, хто не міг пристосуватись у бізнесі. Але, якщо раніше, в умовах підйому коньюктури, конкуренція чи союз з бізнесом були неможливі, то зараз, в обставинах спаду й антибізнесової кампанії, це стає пожаданим для обох сторін. Бізнес потрібен політиці як джерело фінансування, політика – бізнесові як виразник та провідник його інтересів. Такий взаємозв’язок визначає зверхництво бізнесу. Для недопущення цього існує мафія з методами популярного, доступного й найтупішим пояснення суті справ. Таким чином, на часі контакти з кримінальними колами. При всьому їх небажанні влазити в політику, остання зачіпає й їх, вимагає певної участі. Як би там не було, а “брати касу” приємніше з “ідейних міркувань”.

Мафіозів поважають, бо бояться. Член українських політичних організацій нині викликає хіба що співчутливу, поблажливу посмішку. Це відношення оточення слід переломити: “Захоплення й страх мусите викликати ви в одномірних”. Щоб там не було, а совітське суспільство призвичаїлося до терору. Зворушити його може хіба що міцне “кровопускання”. З цією метою необхідно активніше вдаватися до практики “психологічного терору” як невід’ємного елементу впливу на суспільство.

Слід переглянути стосунки з іншими організаціями й державними структурами. Піти на компроміс, домовитися є можливим навіть з ворогами, тільки не з конкурентами. Ті, хто разом з вами змагають до однієї цілі якраз і є справжніми ворогами. Компроміс з ними неможливий. Україна, яку будують Рух чи УРП, не буде нашою Україною. В цій Веймарській “банановій” республіці ні націоналізмові, ні націоналістам місця не передбачено. Пора відкидати сентименти недавнього минулого на кшталт “сиділи разом”, “разом вистоювали на мітингах”… Практична корисність особи справі націоналізму мусить стати критерієм поділу на “своїх” та “чужих”.

Означені цілі й шляхи їх досягнення вимагають від усіх осіб та організацій, які вважають себе націоналістичними хоча б неформального, ділового порозуміння дій на майбутнє. До речі, це в традиціях мафії. Будемо відвертими, панове, кожен з нас прагне реалізувати себе в служінні націоналістичній ідеї. Це мимоволі викликає конкуренцію. Існують тільки два шляхи її подолання: зменшення числа конкурентів – цей шлях взаємних інтриг та порахунків практикувався до сих пір; розширення кола однодумців завдяки об’єднання під стягом націоналізму нових верств населення. Останній шлях здається кориснішим і для нас, і для справи. В Україні на всіх стане і праці, і слави, і стінок, до яких нас можуть поставити. Через осягнення такого порозуміння могла б бути робоча зустріч провідників та представників усіх націоналістичних організацій.

Підстави нашої величі

Ще в давні часи українці перші зрозуміли переваги контролю над Причорномор’ям та Кавказом. За часів Боспорського царства було здійснено першу спробу примусити світ рахуватися з Україною, на той час Великою Скіфією, як зі світовою державою. Провідна верства тогочасного суспільства спромоглась створити на противагу Римській державі союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну присутність України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор’я стратегічних товарів того часу – шовку з Китаю, коштовностей та прянощів з Індії, автоматично перетворював Україну на могутню Східну Імперію, яка робила виклик пануванню Риму в Південно-східній Європі та Малій Азії. У ІІ віці до Р.Х. Мітридат VI стає на чолі Понтійського царства й починає війну з кочівниками в прибережній смузі українських земель. Метою Мітридата було стати твердою ногою на північному березі Чорного моря й використати тамтешній величезний запас греко-української військової сили. У 106 році до Р.Х. війну закінчено перемогою: засновано Євпаторію, прилучено Херсонес, Феодосію та всі землі від Кавказу до Дністра з Ольвією. Під його протекцію підпадають міста західного берега Понту. Міста південного берега вже належали до Мітридатової держави. Він підбиває Колхиду й просувається до Дону. З потужним Вірменським царством та його царем Тіграном Мітридат вступає в союз. Вінцем трудів Мітридата стає підкорення держав Егейського моря, він ставить на чолі Афін свого ставленика Атеніона. Грецький світ з захопленням вітає військо Мітридата, як захисника від варварів-латинян. На жаль, подальші плани великого правителя не здійснилися. Риму пощастило більше. Він теж мав геніальних полководців – Помпея, Марка Антонія, Цезаря, а також могутню фінансову та військову базу. Підточена не стільки військовими поразками, але, як це потім часто буде повторюватись в українській історії, внутрішніми кризами, держава Мітридата розвалилася. Ідея опанування Сходу за допомогою Кавказької Брами зникає на століття.

Згадав про існування цього шляху до ринків Сходу в середині І століття після Р.Х. колишній супротивник – Рим. Намагання римських полководців пробитися до Індії традиційним для античного світу шляхом, повторити похід Олександра Македонського, не увінчалися успіхом. Римська експансія наштовхнулася на шалений спротив персів й далі Єфрату не пішла. Поразка призвела до колосальних збитків у римській торгівлі. За імпорт з Індії та країн Сходу Рим був змушений переплачувати значні кошти посередникам. Геній Нерона, імператора Риму, полягає саме в тому, що він оцінив тоді геополітичне положення Понту та України-Скіфії. Він звернув увагу на ці терени як на новий шлях до багатств Азії. Територія України, на його думку, могла б стати чудовою базою для легіонів Риму де можна було б зимувати, тримати резерви й звідти йти прямо до серця Азії. План цей приписує, зрештою, професор Ростовцев ще Цезареві, але впровадити його в життя спробував лише Нерон. Все північне узбережжя Чорного моря Нерон накрив сіткою військово-стратегічних фортифікацій. Він посилає Плавта Сільвіна, щоб той відновив фортифікаційну систему боспорських царів в Україні. З північних окраїн імперії пливуть когорти, йдуть війська з Македонії, з островів Середземномор’я. Війська сконцентрувалися для наступу в глибину Азії через гирло Волги й Каспію. Але наказу наступати не отримують. У 63 році Нерон покінчив життя самогубством. Перед смертю він відкликав до Риму більшість когорт з українського плацдарму. Там залишились лише кіпрська, тракійська та скіфська когорти. Свідчення щодо цього є в “Анналах” Тацита: “Місто (Рим) було переповнене надзвичайною кількістю військ. До них ще приєдналося багато військ з Германії, Британії, Індії, що їх Нерон закликав до себе й скерував до Каспійської Брами. Тепер він відкликав їх усіх назад”.

Київський Каганат, що постав на берегах Дніпра в ІХ-ХІІІ століттях, розвинув традиції попередніх поколінь. Основним напрямком руської експансії стає Кавказ та Каспій, а метою зовнішньої політики Київської Русі – здобуття міст та фортець, через які пролягав один з найважливіших торгівельних шляхів світу – Великий Шовковий Шлях. На заваді експансії Русі на Схід стояли дві могутні держави того часу – Візантія та Хазарський Каганат. Першочерговим завданням київських каганів-імператорів стає відвоювання земель царства Мітридата – Криму та Причорномор’я. Вже за часів Аскольда та Діра стають “доброю традицією” регулярні походи на Візантію й Кавказ. У 40-і, 60-і роки IX століття руси здійснюють напади на візантійські володіння в Криму, наслідком яких є контроль Києва над Кубанню, Доном та частиною Північного Причорномор’я. Ці здобутки підтверджуються тим, що походи Русі на Каспійське море не були б можливі, якби вона не почувала себе вдома на нижньому Дону – подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижньому Дніпрі.

За угодою Ігоря з Візантією 944 року, руський князь зобов’язується не перепускати на кримський бік чорних болгарів, що жили на Кавказькому березі Азовського моря. З цього виходить, що київський князь повністю контролював на той час Керченську протоку. Стара Фанагорія, що з VIII столітті в руських джерелах зветься Тмутаракань, є в числі руських володінь вже за часів Володимира, але наведений договір показує, що ті краї належали київському князеві ще в 1-й половині Х століття. Другий параграф тієї ж угоди, де князі руські зобов’язуються не воювати грецьких міст у Корсунськім краю та не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Русі допомогу – вказує на те, що Руська держава переходила й на кримський бік протоки, а руські князі пробували розширити свою присутність в Криму, відвойовуючи візантійські міста. Таким чином, спираючись на басейн Азовського моря, Київська держава могла вільно здійснювати свою східну політику. Перші спроби колонізувати Кавказ та Каспій були здійснені в останній чверті IX століття. Знаний історик Табаристану (південний берег Каспійського моря) Ібн ель-Хасан (його історія написана 1216/17 роках) пише, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (на території сучасного Ірану), але військо Абу-Зейда знищило нападників. (Абу-Зейд володів Табаристаном між 862 та 884 роками). Русичі повторили свій похід на Абесгун у 909-910 роках. У 912-913 роках відбувся новий похід, в якому українське військо дійшло до міста Гяджі (сучасний Азербайджан) та до іранського берега Каспію. Цікавим є шлях, яким русичі потрапляли до Каспію. Вони проходили на човнах Доном й звідти, переволочивши їх суходолом до Волги, йшли до Каспійського моря. І хоча такий історик як Масуді в оповіданні про похід 912/913 роках каже, що хазарський уряд тоді пропустив Русь на Каспій добровільно, але є очевидним, що ці походи були хозарам зовсім не до душі й коли вони їх не зупиняли, то тільки тому, що не мали сил протидіяти Києву в цьому регіоні. Лише коли Ігор 939 року захопив дуже важливе місто Самкерц (нині Тамань), хозари спромоглися на тимчасову відсіч русам у 940 році. Але вже 944 року Ігор здійснив новий похід на Кавказ. Русичі взяли місто Дербент, потім Ширван, Курою піднялися до столиці Аррама (Албанії) Бердаа (сучасний Азербайджан) та захопили її. Але, як повідомляє Ібн Міскавей, вони не пограбували місто, а стали в ньому табором. Можна зробити висновок, що місто повинно було стати базою для подальшої експансії Київської Імперії в бік Ірану.

У місті спалахнула жахлива епідемія дизентерії й русичі були змушені покинути місто (в якому вони пробули близько року) та повернутися додому. Останню крапку на існуванні Хозарії поставив у 964-968 роках молодий український каган Святослав. Його походи на Волзьку Булгарію та Хозарію закінчилися блискучою перемогою, внаслідок якої контроль Святослава поширювався на землі Північного Каспію з частиною Волги, Дону, Кубані та Кавказу. Вперше з часів Мітридата українська держава контролювала стільки стратегічно-важливих територій. Як зазначає М.Грушевський: “Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, якби не виникла терміново болгарська справа в планах Святослава, ми слідом почули би про руський похід на південне Каспійське узбережжя”. На думку багатьох істориків, смерть Святослава, така бажана для Візантії, яка усвідомлювала небезпеку для своїх східних володінь з боку міцніючої Київської держави, й не дала здійснитися цьому планові. Після Святослава Київ спромігся лише зміцнити свою владу на контрольованих територіях, та й то ненадовго. Процес розпаду Київської Імперії поклав край здобуткам Святослава та Ігоря. До часів Великого Литовського князівства русичам було не до Криму та Кавказу. Намагання литовських князів підпорядкувати собі хоча б Північне Причорномор’я скінчилися поразкою. В цьому регіоні з’явилися нові “буйні” тюркські етноси, що й опанували ці терени на довгі століття.

Не дивлячись на поразки, ідея українського варіанту “Drang nach Osten” залишалася дуже популярною серед українців. Навіть не маючи власної держави, вони змушували державу, до якої вони входили, воювати за потенційні українські інтереси на Сході. Польський історик О.Гурка підкреслює, що Польщі, завдяки пов’язаності з козацькою Україною, цілком непотрібно й шкідливо втягуватися в конфлікт на Півдні (Дунай, Чорне море), який їй цілком чужий. Так само Україна цілком змінила вісь експансії Москви. Якщо з половини XVIII століття метою експансії було Біле та Балтійське море, а з другого боку – Сибір, то з XVIII століття віссю московської геополітики стає Україна. Від Катерини II, канцлера О. Безбородька й до Л.І. Брежнєва включно, це була боротьба за Чорне море, протоки та за південні торгівельні шляхи. Невдала спроба пробитися до теплих морів через Афганістан є також спробою реалізації української ідеї.

Основоположник української геополітики Ю.Липа зазначає, що “Крим – осередок торгівельних й політичних доріг Чорного моря. Крим вирішує, чи Азовська система рік вливається до замкненого озера чи до затоки Чорного моря. Крим контролює тим самим і приазовські, і кубанські землі. Влада Криму може, спираючись на Дон, замкнути й волзьке гирло на Каспію та просуватися на Каспій, а також вздовж рік території Кубані. Влада Криму може просуватися на Кавказ аж до одного з найважливіших стратегічних пунктів Передньої Азії – Вірменського узгір’я”. На підтвердження цих слів можна додати текст таємного донесення начальника австрійського генштабу міністрові закордонних справ від 13.06.1918 року: “Німеччина ставить собі в Україні окрему господарсько-політичну мету. Вона хоче раз й назавжди закріпити за собою найбільш безпечний шлях до Месопотамії та країн арабського світу через Баку та Іран. Ця можливість особливо приваблює німців саме тепер, коли вони об’єдналися з Україною. Шлях на схід веде через Київ, Катеринослав та Севастопіль, а звідси починаються морські шляхи на Батумі й Трапезунд. На мою думку, німці хочуть залишити за собою Крим як свою колонію або винайдуть для цього іншу форму. Вони вже ніколи не випустять зі своїх рук такого вартісного Кримського півострова”. Не менш яскраво підтверджує все вищесказане намагання Росії будь-якою силою утримати ці території в сфері свого впливу.

Сьогодні ситуація кардинально змінилася. Україна знову отримала можливість здійснювати свою зовнішню політику самостійно. Геополітично Україна контролює всі стратегічно важливі регіони Сходу й Центру Європи. Крим, значні території Дону та Кубані, заселені етнічними українцями, дозволяють, спираючись на дружні країни та народи Кавказу й Закавказзя відкрити шляхи до ринків Сходу, ПСА, АТР. Вихід до теплих морів є сьогодні реальним.

Завданням української зовнішньої політики є формування геополітичної осі Україна-Дон-Кубань-Ічкерія, незалежні країни Закавказзя та Іран. Необхідно також активно протидіяти спробам Росії й Туреччини поширити свої впливи в цьому регіоні. Україна може скористатися внутрішньою нестабільністю в Росії та Туреччині. Поширення як пантюркізму, так й російського варіанту євразійства є для України неприйнятним. Доки Туреччина буде мати проблеми в Курдистані та на Кіпрі, а Росія на Волзі, Північному Кавказі, Сибіру та Далекому Сході, вони не будуть мати можливості протидіяти Україні в її східній політиці. Україна є головним захисником слов’янських інтересів й апологетом слов’янської єдності. Україна – найкращий друг тюркських народів та народів Кавказу. Той факт, що Україна має для цього сили, визнають й наші супротивники:

“Суверенітет України являє собою настільки негативне для російської геополітики явище, яке в принципі може спровокувати збройний конфлікт – Україна як самостійна держава з будь-якими територіальними амбіціями являє собою величезну небезпеку для всієї Євразії й без вирішення української проблеми говорити про континентальну геополітику взагалі не варто”. А.Дугін “Основи геополітики”, М.,1997г.

Україна мусить зробити кидок на Схід. Й вона його зробить.

1991 рік


АНАТОЛІЙ ЛУПИНІС

Народився Анатолій Лупиніс 21 липня 1937, в селі Новоолександрівка, Червоноармійського району, Донецької області, де проживали його батьки після втечі із сибірського табору.

У жовтні 1956 року за організацію студентських виступів був заарештований і засуджений Київським судом до шести років ув’язнення. У 1957 році за активну участь у страйку в 7 таборі із вироком за “антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу дістав десять років ув’язнення. Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму №10. Перебуваючи у Володимирські в’язниці піддаючись тортурам від режиму за те що з ним боровся, був паралізований (парапарез ніг). Повністю відбувши термін у 1967 році А. Лупиніс звільняється. По двох роках лікування зміг рухатися із допомогою милиць і одразу ж поступив на економічний факультет Української сільгоспакадемії.

22 травня 1971 року за виступ біля пам’ятника Тарасові Шевченко, у Києві, в день вшанування пам’яті Кобзаря, був заарештований КГБ. 12 років утримувався у в’язницях. Звільнився у 1983 році. Одразу ж включившись у підпільну активну роботу.

Лупиніс стає ініціатором створення асоціації “Зелений світ”, українського Меморіалу, членом ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України. Але зрозумівши безперспективність угодовської позиції на котрі переходили усі без виключення “перебудовчі” структури – спільно із революційною молоддю ініціює створення Української Міжпартійної Асамблеї, котра за його ж ініціативу була перетворена спочатку в Українську Національну Асамблею, а пізніше в УНА-УНСО.

Разом із політичною і революційною діяльністю Анатолій Лупиніс творив полум’яну поезію. Його твори надихатимуть на боротьбу не одне покоління українських національних революціонерів.
5 лютого 2000 року, на 63 році життя помер визначний політичний та громадський діяч, полум’яний український революціонер – Анатолій ЛУПИНІС. Похований на Байковому цвинтарі, поряд з побратимами з УНА-УНСО.