Переговори з окупантами на твоїй землі можуть тривати не довше автоматної черги. Василь Кук. Negotiations with the occupiers on your land can last no longer than a machine gun burst. Vasyl Kuk, Commander-in-Chief of the UPA

Василь Кук

Полковник Василь Андрусяк (Грегіт-Різун) ЯК ПЕРЕМАГАТИ

Визволений із закритих архівів лаконічний підручник командира Різуна (полковника Василя Андрусяка) є живим свідченням високого рівня української військової думки, її внеском у світовий досвід.

«Як перемагати» — це фактично бойовий статут УПА, а статут, як відомо, «писаний кров’ю» і робить із озброєних людей боєздатне військо.

Зрештою, основи успішної партизанської війни ніколи не слід вважати виключно історичною пам ‘яткою, тим більше, коли вони стосуються наших реалій і нашої ментальності.

Тарас Прохасько

Книжка надана ГДА СБ України в м. Івано-Франківську

© Видавництво «Лілея-НВ», 2010

ЗМІСТ

I. Спецзавдання двох чи трьох стрільців у селі
ІІ. Постій роя в селі
ІІІ. Постій чоти в селі
IV. Постій сотні в селі
V. Випадкове квартирування рейдуючої чоти
VI. Таборування чоти в лісі
VII. Оборона в лісі та прорив з оточення
VIII. Наскок на село і бій в місцевості

Повстанцям, що полягли на Полі Слави, і тим, що в рядах УПАрмії — присвячую

І. СПЕЦЗАВДАННЯ ДВОХ ЧИ ТРЬОХ СТРІЛЬЦІВ У СЕЛІ

В жодному випадку одному стрільцеві невільно йти самому лісом чи селом зі спецзавданнями. Йде щонайменше 2-3 стрільці. Перед входом в село один стрілець залишається на 200-300 м від хат, а другий йде до крайньої хати провірити, чи нема ворога, Коли перевідає, стягає оставшого знаком чи свистком, а тоді вдвох йдуть до наміченої цілі. Входячи в хату, один з них стає на стійці, а другий полагоджує справи. Коли заквартировують вдень чи вночі в хаті, то один спить, а другий вартує. Ніколи не говорять — хто вони, чого прийшли, та з якої групи. Повинні бути зв’язані з місцевою цивільною розвідкою. Повстанець в хаті на спочинку не роздягається до білья. Не можна йому знімати зброї з пояса, або щоб зброєю бавились цивільні, не дозволить себе впоїти чи встрявати в жіноче товариство. Якщо два стрільці йдуть загроженим тереном, де сподіваються що ворог є, а не можуть його вислідити, тоді держаться один від одного на зорову віддаль (залежно від терену), і тим самим викличуть ворога. Ворог, замітивши їх, стрілятиме. Один може бути вбитий чи ранений, а другий все-таки має змогу вернути та повідомити свій відділ про ворога і вислід завдання.

ІІ. ПОСТІЙ РОЯ В СЕЛІ

Входячи з роєм у село, ройовий зупиняється з роєм під лісом, в укритті. В першу чергу висилає стрільців у село на розвідку. Якщо ворога нема, тоді закритим тереном (ровом чи яром) сходить до крайніх хат, залишаючи (під лісом), там, кудою думає виходити, одного стрільця. Займає (крайню) хату або дві собі сусідні. З одною ланкою квартирує ройовий, а з другою його заступник. Під хатою виставляє стежу. Стрільці до деякої міри в поготівлі.

Якщо ворог надходить або оточує село, стійковий під лісом повідомляє рій знаком, або свистком, а найкраще пострілами, умовленими наперед. Рій в одній хвилині в бойовій готовності. Виходить непомітно з хати та закритим тереном прямує в безпечне місце.

Якщо розвідає, що ворога небагато, тоді з укриття сильним збірним вогнем вдаряє по ньому та нищить, старається забрати трофеї і в бойовому порядку відходить.

III. ПОСТІЙ ЧОТИ В СЕЛІ

Входячи на постій в село з чотою, чотовий зупиняється з чотою в укритті перед селом, обеспечується стійками, а рій висилає в село на розвідку та для приготовлення квартир. Рій іде в бойовому порядку. Передні розшуки на зорову віддаль, зв’язковий, кулеметна ланка, опісля ройовий, стрілецька ланка, а в кінці заступник. Коли в село є два підходи, тоді ройовий з одною ланкою йде одним входом, а його заступник з другою ланкою другим входом. Загрожені входи забезпечується заставою. Сам розпитує перехожих про ворога, та в бойовім порядку підходить до крайніх хат, зоставляючи у віддалі 100—200 м на становищі кулемет, та розвідує про положення. Буває, що в одній з крайніх хат є сексот, який пильно поінформує про ворога. Тому ройовий для більшої певності розвідає в декількох хатах. Впевнившись, що ворога в селі немає, залишає стежу з двох стрільців на відтинку квартир чоти, а сам з іншими йде приготовляти квартири для чоти та чотового, який перебуватиме все при однім з роїв — в середині роїв.

Чота не може займати для квартирування цілого села, бо не зможе його і себе оборонити в разі бою. Тому підшукується відтинок, пригожий для квартирування та відходу (поруч з лісом, добрим яром і т. д.).

Піднайшовши квартири, ройовий з одною кулеметною ланкою охороняє найбільш небезпечне місце на віддалі 200-300 м від чоти, а другою ланкою забезпечує місце відходу чоти в разі потреби. Якщо немає двох кулеметів, то кулемет дається в більш загрожене місце, а друге місце забезпечується крісами та автоматичною зброєю. Від застави до застави ходить стежа з двох, трьох людей. Перед кулеметним становищем ставить ройовий зорця у віддалі до 100 м. Зорець (підслух) мусить мати далековид. Коли зорець завважить ворога, тоді алярмує кулеметну ланку та сам непомітно біля неї залягає. Буває, що ворог скорше побачить нашу заставу, а побачивши, старається її обійти. Тому застава не повинна нікого випускати в того відтинку, де квартирує чота, бо між перехожими бувають сексоти, які можуть ворога перевести через застави. За безпеку чоти відповідає ройовий чи комендант застави.

Перевіривши всі заходи забезпечення, стягає ройовий чоту на постій. Після того ройові ставлять алярмових під кожною хатою своїх роїв, а на відтинках роїв — стежі. Стежі ходять так, щоб ніхто їх не замітив, а вони бачили все навколо себе. Чотовий віддає останні накази ройовим: зазначує місце збірки в разі ворожого нападу, алярмову площу, проводить перекличку та зачитує порядок дня. Назначає інспекційного, який контролює заставні стійки (коменданта застав).

Буває так, що цивільне населення доносить, що з котрогось напрямку надходить ворог, причому звичайно застрашує про велике його число. Тоді треба добре розвідати про чисельність ворога і якщо це число не перевищує чоти, і якщо є дані, що підмога ворогові скоро не наспіє (далеко від району), тоді чотовий рішається вдарити по ворогові. Задля забезпечення чотовий залишається там, куди думає відходити, а сам робить засідку. Ніколи не втікає з села панічно перед ворогом. Коли чотовий має відвагу заквартирувати в даному відтинку, то нехай має відвагу охороняти його. Якщо сили ворога є переважаючі і дальше ведення бою було б недоцільне, тоді чота зорганізовано, в бойовому порядку відходить.

Ні в якому разі чота не може квартирувати в селі тиждень, або більше, це вже було б безділля. Партизанам пробачають, якщо вони відпочиватимуть день чи два, але дальше повинні самі за ворогом шукати, якщо його немає.

IV. ПОСТІЙ СОТНІ В СЕЛІ

Щонайменше годину перед приходом сотні перша чота входить бойовим порядком в село, де мала б заквартирувати сотня (гляди — постій чоти в селі). Чотовий вибирає праве або ліве крило села та квартири для сотні, приготовляє між чотами квартиру для сотенного враз з його почотом. На роздоріжжя в селі чотовий висилає заставу в силі одного роя. На тому шляху, куди мали б в разі чогось відходити ставить заставу, в силі одної ланки (евентуально роя). Від застави до застави ходить стежа силою 2-3 чоловіка. На передпіллі застав в лісі чи іншому закритому терені залишаються стежі у віддалі 2-3 км. Рівнож посилається розвідки силою 2-3 людей до сусідніх сіл. Добре було б, щоб така розвідка їхала на конях. Убезпечивши добре місце квартири, чотовий посилає гінця на ту дорогу, кудою марширують чоти разом зі сотенним. Гінець вручає записку від чотового, в якій звітується про положення в селі і залишається коло сотенного. Вмаршировуючу сотню здержують застави першої чоти, і по розпізнанні голосяться тощо. Щоби чоти довго не крутилися по хатах, на них чекають два стрільці з першої чоти, які розпроваджують їх по призначених квартирах.

Сотенний, зайнявши квартиру, скликає всіх чотових на нараду. На нараді обговорюються завдання на другий день, визначає алярмову площу в разі заскочення, місце збірки в разі евентуального розбиття, встановлює клички та умовлені знаки: якщо таких дотепер не подано. Обговорює евентуальний відмарш при допомозі мапи та узгіднює всі інші відповідні завдання: (завдання, власні сили і стан, відомості про ворога, спосіб переведення, дальший намір). Зв’язкові від трьох чот мусять знати, де чотові квартирують, щоб в разі відмаршу чи негайної їх потреби могли їх скоро стягнути, зглядно повідомити. Службовий чотовий не спить, а перевіряє застави. Найкраще, щоб сотенний квартирував разом з одним з чотових. Інші формальності постою — як в роті.

Коли сотня рано виходить в ліс для замаскування свого побуту, то не відчалюється дуже далеко від села, але ближче, щоб в разі появи ворога в село можна було скорим підтягненням з лісу зробити засідку. В селі не залишати ні ранених, ні хворих, ні «маркірантів», а при відході забрати всіх. Хворих і ранених можна відставити конспіративно, до іншої місцевості, де цього дня не квартирувалося.

V. ВИПАДКОВЕ КВАРТИРУВАННЯ РЕЙДУЮЧОЇ ЧОТИ

Коли чоти йдуть в рейд по наміченій цілі, сотенний дає чотовим відповідні поручення (куди мають рейдувати, що мають зробити та коли мають вернутись до сотні чи куреня — до місця збірки). Подає чотовому свій зв’язок, а чотовий рівнож встановлює свій зв’язок, де б він не був, умовлені знаки, ба навіть записку кличку. Чотовий, виходячи з табору, не каже стрільцям, навіть ройовим, куди і чого йдуть. В таборі не залишають жодних речей, що зраджувало б їх таборування. В найближчому селі можна навіть замовити вечерю чи снідання, а по них не прийти, стрільців нагло зібрати і повідомити про відхід.

Чота відходить непомітно, через села, знайомі повстанцям, щоб змилити сексотів про свій напрям. Зустрічних перехожих під час вимаршу вночі не залишати. Можна їх брати з собою, придержати день та, змінивши напрям, рейду, відпустити. Евентуально розпитувати про зовсім противну дорогу, щоб змилити свій напрям. На день перед рейдом чотовий висилає трьох найкращих розвідників по лінії рейду для ведення розвідки. Умовляє з ними місце зустрічі, де мають на нього чекати. Чотовий має в плані кілька доріг до наміченої цілі, а вирушає в найбільш безпечну дорогу. Розвідка, вислана чотовим, в найближче місце квартир чоти, не входить з цивільними в балачки, ке сміє казати, з якої групи тощо, Вона в’яжеться з харчовим (якщо такий є), заготовляє харчі, при тім назначує, коли мають вони бути, але не каже, що прийде відділ, щоб в селі не знали, чи харчі треба кудись везти, чи хтось по них прийде. Якщо немає в селі харчового, то харчі заготовляє чота сама, прийшовши в село. Відповідальним за прохарчування робить чотовий звичайно голову «сільради».

Якщо захопить відділ день, а це літо, то чота може перебути день в лозах, густих корчах, високих травах, — одначе мусить туди заходити розстрільною, а не стрілецьким рядом, щоб не робити слідів. Якщо можливо добитися до більшого лісу, то ще краще. Повстанці все мусять уважати на правила забезпечення. Розвідку залишає чотовий щонайменше 2-3 км від місця свойого постою, а також обезпечує чоту на постою. По харчі сходить чота сумерком.

В міжчасі веде розвідку відносно удару по ворогові, на другий чи третій день. Ворога б’є ненадійно, наглим скоком з ліса. Вночі робить засідку при шляхах, чи планує напад на ворожий осідок. Вдаряє нечайно, скоро, не зв’язується з фронтальним боєм. Бити ворога не тільки ніччю: якщо пригожі умови до ведення бою днем, то ці умови треба використати. Після бою, якщо місце постою розконспіроване, скоро полишає дане місце, милить ворога, що йде ніби в ліси, а може податися в лози (залежно від терену) та перебути даний час, відповідно замаскувавшись. Якщо зводить бій вночі, то чотовий мусить так його повести, щоб ще до світанку відійти (коли терен не пригожий, а в сусідстві є районні осідки, що можуть надіслати скору підмогу ворогові).

Чотовий мусить бути чуйний та хитрий до тієї міри, щоб ворога все заскочити, а не щоб ворог його заскочив. Ініціатива мусить бути в нього в руках. Мусить вміло маневрувати тереном, де найменше ворог його сподівається (ровами, полями, корчами — навіть щоб не було близько якогось ворожого осідку. Ворог буде здезорієнтований).

Пізньою осінню та зимою чота переважно квартирує в селах, які є в сусідстві великих лісів. Заквартирувавши в селі, обезпечується, веде навкруги себе розвідку. На випадок заскочення відходить до лісу, і то в його глибину. Зимою ворог може за слідами переслідувати чоту, тому треба йти вглуб лісу так, щоб ворога придержати до сумерка (короткі дні, довгі ночі), а вночі відбитися щонайменше 15-20 км, або в інший район.

VI. ТАБОРУВАННЯ ЧОТИ В ЛІСІ

Чота не є аж такою самостійною одиницею, щоб могла розтаборуватися в лісі так, як сотня чи курінь. Замало людей в неї для подібної забезпеки. Коли прийдеться квартирувати чоті в лісі, підшукується місце під табор недалеко села (3-4 км) з відповідним джерелом води. Для добра забезпеки, чотовий не розтаборується над більшою річкою, бо звичайно понад річку ворог шукає партизан. В літі табору не конче будувати, коли є палатки. Розтягається палатки роями, в середньому рої звичайно чотовий. Коли чота не має палаток, то можна зробити відповідне накриття з кори, сіна і т.п.

Найкраще таборувати в долині між гущами і між височинами, тільки не в ярі між високими берегами. Ворог, коли нападе, не так легко кулеметним вогнем може знищити партизан.

Відділ совєтських партизан розтаборувався вдолині між гущами та відповідними горбками. Дві чоті наших повстанців напало на них сплячих. Тому, що вони були вдолині і не можна було підійти до них, вдарено по них з горбів. Партизани втікли, залишаючи тільки ранених. (Липень 1944 р., відділ Різуна в бою з большевицькими партизанами під Тухолькою).

Чому на горбі не є безпечно приміщуватися? Ворог з долини завжди повзком до горба підсунеться, хоч би ми як того горба боронили. Звичайно буває, що ворог наступає в більшій кількості, й тоді в нас є багато жертв.

(Напр: Табір під командою Різуна в квітні 1944 р. містився на горбі, долиною плила річка Луквиця. Большевицькі партизани почали наступ. Стрільці відкрили з горба кулеметний вогонь по большевиках, що стрибками лізли догори без жертв. Треба було відступати: залишено табір лише тому, що він був на горбі.

(Засадничо цей досвід автора суперечить правилам партизанської штуки: коли ти в гірському або різьбленому терені — старайся все бути вище, чим ворог. Так врятувався Ковпак від німецького оточення під м. Делятином. А й сам автор з бою свого куреня на горі Лопаті в дні 8.7.44 видержав цілий день наступи переважаючих сил німців, що втратили зверх 180 вбитими, гори не здобули і вечором відступили до м. Сколе. Власні втрати — 2 легко ранені і табір. — Це, зрештою, залежить від багатьох зовнішніх і внутрішніх моментів, до того ж, в данім випадку йдеться про чоту — примітка редакції).

Розмістившись відповідно, чотовий виставляє 2-3 стійки на віддалі 100— 200 м, переважно по лініях (дуктах). Стійка відповідно замаскована, не зраджує свого побуту, незнаних людей спиняє або не зрадившись пропускає це залежить — ред.). Коли надходить ворог, стріляє до нього, алярмуючи табір. На більш підозрілих місцях чотовий дає кулеметну ланку. Від стійки до стійки ходить стежа силою двох чоловік. В таборі є один алярмовий. Крім цього, чотовий посилає розвідку в найближче село силою щонайменше трьох. Розвідка, перевіривши положення в селі, вертає по наказу. Чотовий наказує площу збірки, а навіть дві, що в разі відлучення когось від групи можна було його стягнути відповідними умовними знаками чи сигналами. В таборі перебувається найбільше один місяць і переноситься в друге місце.

До табору не впускають самі стійки нікого, хіба за дозволом чотового. Стійковий може пустити до табору тих стрільців, які знають кличку, або викажуться посвідкою, що повертають з даної роботи. Командир табору всім стрільцям, які виходять поза табір, дає посвідку. Без посвідки стійковий не дозволяє вийти, ні увійти до табору. Коли трапиться, що стрілець іде з посвідкою з невідомими людьми, то стійковий їх здержує. Стрільця з посвідкою впускає до табору, а незнаних людей задержує при стійці, поводячися з ними як з ворогами або підозрілими: певна віддаль, обернись, евентуально але не завжди — відкинь зброю, — а щойно по дозволі командира може їх пустити до табору. Буває, що невідома для стрільців людина прибуває до табору і з командиром табору обговорює свої справи. Стрільці знають лише його з вигляду. Коли стрілець стоїть на стійці, а знайома людина йде до табору, знаючи навіть кличку, стрілець його без посвідки не пустить, але держить на «цівці кріса» здалека. Чому викриває нас ворог а лісі? Заскакує?

Ми маємо великі жертви і часом так тяжко пробитися? — Бо:

А) Розвідка, коли йде в село, розмовляє з дівчатами, бабами і принагідно один зі стрільців висловиться, яка сила їх в лісі, то знову в романсах з дівчатами або при склянці горілки скаже, яка зброя, а навіть скільки кілометрів до табору і в котрому він місці.

Б) Буває, що стрілець замовить собі у бабуні порядний обід і вона піднесе його в ліс близько табору, друга підійде зі стрільцем аж до стійкового, а він з нею ще там сотий раз прощається, третя, залюблена в чотовому або в сотенному, має такі великі «фори», що прийде до табору.

В) Харчі звичайно підвозять близько табору і замість дядька залишити 5 кілометрів за табором чи прямо не брати нікого з села, то дядько їде зі стрільцями під табір, бо стрілець залінивий відправити сам коні в село. Стрільці самі повинні заготовляти харчі, вночі їх забирати і вночі відставляти фіри.

Що діється, коли багато людей знає про табір? Отже ворог впадає в село, лапає одну з дівчат, що носила їсти, або дядька, що возив харчі, а вони вже приведуть, або точно опишуть, де табір міститься. Коли ворогові ще неясна справа, то він висилає своїх спеців, а ті вже докладно прослідять хто, що, коли, де, як.

Стійковому не можна опускати свого місця зорення, навіть коли побачить ворога, аж поки вистрілить кілька разів до зорога. Бігти в той час, коли ворог є близько, і давати знати голосом, вже є запізно. Ворог в парі зі стійковим вже буде коло табору. Рівнож розвідка, що йде зі села в село, або лісом, коли побачить недалеко табору у віддалі 100-200 м ворога, не може тікати, але обов’язком її є вдарити по ворогові, хоч би він був чисельний.

Примір: І. XI. 44 р. — табір командира Гамалії, Чорний ліс: розвідка на віддалі 1 км від табору побачила ворога, що йшов в напрямі табору, і втекла в іншому напрямі. Стійковий, що доглянув ворога на віддалі 100 м, прибіг, алярмуючи. З його приходом большевики вдарили вже на табір.

VII. ОБОРОНА В ЛІСІ ТА ПРОРИВ З ОТОЧЕННЯ

буває часто, що ворог збирається на облаву і транспортує військо автами в підлісні села. Одних привозять, других знову відвозять, щоб змилити партизан. Буває, що ворог немає відповідної розвідки, заквартировує в котромусь з підлісних сіл, та арештує людей, розпитує їх про повстанців: де містяться, скільки їх. Між арештованими все знайдеться хтось, хто заломиться духово і після того, що знає, подасть деякі дані.

Під лісом кладе ворог сильні застави та висилає розвідки дещо у глиб лісу. Така розвідка має за завдання шукати слідів і взагалі різних познак, які вказували б про присутність повстанців. Напередодні генеральної облави група смільчаків йде дальше вглиб ліса, де сподівається зустріти повстанців, одначе з ними боєм не зв’язується, а тільки розвідує про місце перебування, силу тощо.

Перед приїздом розвідної групи в підлісні села, ворог кидає багато своїх розвідників в убранню звичайних фронтових військ, які йдуть часто без зброї чи зі зброєю та декількома набоями. Такі розвідники — це звичайні собі енкаведисти. Вони поводяться з людьми дуже добре, лагідно, просять їсти та заночувати. Кажуть, що вони втікають з фронту, що хочуть йти в УПА і т. п. При тому ведуть розвідку спільно з місцевою сіткою сексотів чи власну. Часто такі розвідники йдуть в ліс і полонини (в горах). Обсервують терен, сліди, та замітні рухи в лісі. Крім військових розвідників, пускають в розвідку малих хлопців від 14 до 16 літ та дівчат. Дають завдання дістатися до табору повстанського, дати себе зловити, вислідити силу і зброю партизан, та викрутитися від них, по змозі втекти. Після такої розвідки з’їжджаються в підлісні села, випитують людей, та аж тоді роблять намічену облаву на ліс.

Повстанці повинні такі розвідки придержувати, точно допитувати (від них можуть мати всякі дані про плани ворога). На менші залоги під лісом нападати, нищити їх, щоб перешкодити ЇМ в їх цілях.

Буває, що ворог стягне десятикратні сили, заблокує всі підлісні села й увійде в ліс, щоб знайти і змусити до бою, — та по його думці знищити. Коли ворог немає відповідних розвідчих даних, тоді шукає їх сам. Таке шукання вимагає від нього більшого перегрупування сил зі всіх боків лісу. Перед самим «нападом» повстанець зорієнтований, котрого навіть дня ворог увійде в ліс, бо ворог день чи кілька днів перед тим стягає а підлісні села свої сили. Подальше від ліса скупчення ворога є помітне вже навіть тиждень перед нападом.

Коли командир даного відділу в лісі веде добру розвідку і знає все про ворожі рухи, то, не чекаючи нападу ворога день ба навіть два перед сподіваним нападом, виходить в інші ліси, вільні від нападу, а в літі в лази, густі корчі, отверте поле і т. п. Ворог все-таки нападати на ліс буде, бо йде по плану. Щоб «надармо» не відходити, то напередодні свого відходу вдарити на ворога в його рай осідку чи в поблизу лісу на спеціальну залогу, а тоді непомітно відійти.

Буває, що ворог підсуне свої сили так швидко (добрі дороги навколо лісу, районні центри, з яких протягом години може блокувати), що нема вже часу вибратися з лісу, або зорог є вже на тропі і стає нам на п’яти. Тоді треба оборонятись. Напасти на групу в лісі в таборі після доброго її забезпечення, — ворог нагло не може. Командир відділу своєю розвідкою є вже зорієнтований про вхід ворожих сил до лісу. Ворог перекликається поміж собою стрілами, зв’язкує, або стріляє тоді, коли що-небудь побачить. Група є в бойовім поготівлі, не залишає нічого на місці постою, а коли має що, то лишає подальше і замасковує.

Часом сексот чи навіть ворог зорієнтований по слідах або здогадуючись про місце постою відділу — підсувається близько, вдаряє наосліп провокаційним вогнем, щоб повстанці відізвались і тим самим здемаскували своє розположення. Тоді повстанці не встрявають у бій, а непомітно відходять.

Буває, що ворог, обійшовши застави, нагло повстанців обстрілює. У тому випадку не можна скоро відходити, бо настане паніка, але і годі теж з місця обороняти місце постою. Треба з місця постою відплазувати або стрибками відбігти хоч 200-300 м. В точці такого відходу зорганізуватись в бойовий лад і, оскільки цей лад не є поміченим ворогом, відходити дальше, щоб уникнути бою. Якщо ворог біжить навздогін, тоді тил, решти бодай 1/3-тя наших сил, залягає і вдаряє сильним вогнем. Ядро сил міняє напрям, вбік чи попри ворога в його тили (в лісі поле зорення від 10-15 м, так, що 100 м боком попри ворога можна пройти в його готовлене окружне кільце. Таким чином повстанці дуже тихо попри дороги маневрують в боки або в його тили (ніколи там, де ворог хоче).

Буває, що ворог, знаючи про постій групи, окружує її зненацька, і стрільці в паніці втікають, куди їх жене ворог. Тоді завданням командира є податись чимскоріше за втікаючими, в бігу сформувати їх в бойовий лад, не дозволити в паніці відступати, а підчинити своєю рішучістю наказом вдарити по ворогові та відходити планово, змилюючи напрям. Командир ні в якому разі не залишається від втікаючих, щоб самому чи ще з деякими одчайдухами боротися, — а навпаки, — він мусить обов’язково якомога скорше бігти за втікаючими, щоб своїм наказом чи кермуванням охоронити спанікованих від ворожих застав та переслідувань. Чейже ж він є за відділ відповідальний перед своїми зверхниками. Вихований повстанець розуміє, що ніколи йому не вільно залишати при відступі свойого командира позаду. Це саме, коли друг бачить свойого друга в небезпеці і атакованого ворогом, повинен його обороняти. В бою мусить бути солідарність. Повстанець не сміє бути однолюбом, не вільно йому залишити ранених чи знеможених друзів і командирів.

Буває, що ворожа розстрільна вдаряє на повстанців і жене їх на свої застави, або змушує до довшого бою з метою окруженкя. Тоді повстанці збірним вогнем вдаряють по середині ворожої розстрільної, розчленовують її на двоє своїм «кликом вперед», проривають на зади ворога і непомітно відходять. Здезорієнтований ворог б’ється між собою і не завважує прориву або напряму після прориву повстанців. Коли ворог втратив повстанський відділ з очей, тоді муситься бігти якнайскоріше в бойовому порядку, щоб відтягнутися якнайдальше від ворога. Коли ще не вечоріє, треба знайти відповідне місце там, де ворог вже перейшов, та, убезпечившись і замаскувавшись, чекати смерку.

Звичайно на деяких важніших проходах в лісі (лінії) є ворожі, сильні застави. Треба, отже, відшукувати відповідні теренові вглиблення, рови, якісь старі окопи та повзком прориватись (навіть попри ворога) туди, де треба. Ніколи не йти широкими дорогами, лісовими лініями, не виходити на широкі по/іяни або поля, бо там все є ворожі застави і ворог може легко всіх вибити. Проходити закритим тереном і підшукувати переходів непомітними зарослями, руслами річок, ярами, стежками і т. п. Перед прогалинами все треба стати, провірити їх і, впевнившись, що ворога немає, швидко перебігати. Коли ж така прогалина є небезпечна, коли сподіваємося, що на ній є ворожа змстава, а ми мусимо її проскочити, бо ворог жене нас ззаду, тоді вище чи нижче даного місця кинути рій чи ланку, щоб провокувала ворога, стараючись прорватися. Ворог усю свою узагу зверне у той бік, а відділ проскочить, користаючи з неуваги ворога.

Є й так, що ворог, оточуючи відділ, думає, що повстанці будуть прориватися вглиб лісу, або — коли це в горах — то на верхи гір. Тоді треба повстанцям вдати, що біжать у ліс. Тим часом вибрати собі напрям попри самий шлях, поле чи село, — взагалі туди, кудою ворог нас найменше сподівався б. Коли вже ворог збився з шляху, тоді група може зайти непомітно в гущавник (навіть, щоб це було близько ворожої застави). Коли є здогад, що ворог все-таки зможе за нами йти в погоню, тоді треба обійти ворожі застави вільним від залоги селом чи іншим закритим тереном і податися в інші ліси.

Ворог, звичайно, робить на ліс тижневі облави. Тому-таки зараз першої ночі по облаві, найкраще вийти із заблокованого лісу. Можна спокійно відпочивати в сусіднім лісі, лазах чи ярах, добре убезпечившись та поробити всякі заходи маскування. Якщо сили ворога збираються довкруги лісу і є здогад евентуальної облави, то зараз же треба з такого ліса чи лазів податись в інші, вільні від блокади, терени, хоча б як командири і люди були змучені, хоч би яка була негода (бурі, дощі), — за всяку ціну треба зараз же відходити в безпечне місце. Нераз військо і командири перед великою небезпекою хотять відпочити, спати. Треба це все перемогти і йти хоч би 20 км. Цим збережеться ціло себе і повірених собі людей.

Коли трапиться так, що відділ зупиниться в лісі, а вже зранку ворог оточує даний (малий) лісок, то хоч би це було і рано, треба не дати змоги ворогові «по плану» оточити себе, але прорватися. Тоді можна зустрітися з меншою силою та з меншим опором ворога, не приготованого до удару: він іде після «плану» і не сподівається нагального прориву або виходу повстанців з даного лісу, про який мав точні дані відносно місця нашого постою тощо.

Командир не допустить до того, щоб військо в неладі відступало або щоб зневірилося. Він повинен так кермувати, щоб без втрат і без паніки прорватися в безпечне місце. В першу чергу повинен командир вести себе холоднокровно і давати приклад стрілецтву. Під час оточення командир повинен бути серед вояків. Не сміє дати пізнати свойого зденервування, бо стрілецтво тоді отримало б віру у вихід з положення. Ніколи сам чи зі своїм почотом не залишає відділу — ганьба такому командирові, який, рятуючи своє життя, опускає людей. Під таким командиром група буде розбита. Коли командир в часі небезпеки не спроможний до командування (стратить голову), тоді будь— котрий старший підстаршина повинен перебрати командування, щоб не допустити до розбиття чи більшої поразки.

Можна також перебути час облави в лісі, але це вже залежить від командира, який вміє зачути (по стрілах, після вміло веденої розвідки, маневрування ворога) та, якщо має відповідну кількість харчів, таку блокаду перебуває ось як: удень іде в місце, яке ворог вже перешукав, і залягає ромбом. Ніччю переноситься в інше місце, також перешукане. Варять вечерю, відпочивають, і, відпочивши, знову йдуть у провірений уже ворогом терен.

Так поступають аж до кінця облави. Тому, що є різні роди облав, наприклад, одної днини ворог переходить ліс, то знову третьої і т. д. (хресні облави), треба вести добрі підслухи та розвідку, щоб не попастися. (Хресні облави проходять стрілецьким рядом за компасом, де-не-де розстрільною, без огляду на лінії і дороги). Слабша облава проходить тільки лініями, попри річки, дорогами на низах, — дорогами і верхами на горах.

Третій рід облав: йдуть розстрільною з одного боку лісу на другий і не вертають зараз, хіба другого дня знову поновлюють.

Четвертий рід — це подвійно-протилежні розстрільні з одного і другого боку лісу, що сходяться на умовленім місці (посередині). Тоді вичути і, щоб не попасти між розстрільні, належить прориватися на крилах (праве чи ліве).

Вмілий командир мусить зорієнтуватися, який рід облави, та відповідно до цього пристосувати маневрування.

Найважча облава на ліс є весною (березень, квітень): дні великі, трави та листя немає. Найменший день восени, ночі великі та різноколірність трав і листя. Восени можна маневрувати під час облави виключно в лісі, якщо мається відповідну кількість харчів. Літом можна найкраще скритись під час облави, завдяки рістні, та можна непомітно проходити з місця на місце. Зимою, коли є сліди і ворог по них може робити погоню, старатися поділити відділ на чоти а то й рої (коли було б неможливо вийти з лісу перед облавою) і різними напрямами маневрувати, щоб поробити багато слідів.

Коли відділ квартирує в лісі зимою, повинен поробити в різні напрями багато стежок, щоб на випадок облави змелити ворога. Можна і там робити сліди, де відділу не було. Та все-таки зимою найкраще передчасно відходити, щоб не попасти під облаву.

VIII. НАСКОК НА СЕЛО І БІЙ В МІСЦЕВОСТІ
(Непокоєння і виснажування)

Щоб ворога непокоїти і виграти з ним бій, повстанці звичайно нападають на нього з засідки, або роблять наскок вночі.

Не вказано нападати на ворога днем у селі, бо можуть бути жертви, хочби навіть ворог мав меншу силу. Він залягає і з укриття нищить довкілля. Днем нападати, коли командир рішений на жертви та коли мусить битися, щоб ворога викинути зі села. Звичайно нападається з закритого терену: лісу, лугів, збіжжя. Про силу партизан ворог не може знати.

Коли наскакуємо на село днем, ворог старається підтягнути резерв і як може найдовше вмотує нас у бій. Командир знає, що потрібно забезпечити відділ ззаду і з боків — коли наступає в село — значить з того боку, звідки наступає, кладе засідку, бо ворог звичайно вдаряє по задах, стараючись відтяти наші сили від запілля, відтягнути нас, розчленувати і зпанікувати.

При добрій засідці наступається на село з кількох сторін. Рівно ж при входових місцях до села дати сильні засідки на резерви, що приходять в поміч ворогові. В селі вдаряти зблизька гураганним вогнем, занявши відповідні для себе становища. Звичайно йдеться розстрільною і спільними або довгими стрибками наступається на село. Займати крайні хати, рови, дерева і т. п. Стрибками посуватися від хати до хати і викурювати ворога вогнем. Коли ворог ставить запеклий опір в деякім районі села, то для доброго підходу можна запальними кулями, ракетами чи гранатометними стрілами підпалити ту частину села (в добавок, коли це вороже село). Після викинення або знищення ворога, на відповідні свистки чи ракети вирушити шляхом, де мається забезпечений відворот. Ворожі резерви, правильно положена засідка повинна вибити (відбити).

Буває, ще ворог не здається і при найбільших втратах підтягає резерви далі. Командир тоді не входить у фронтальний бій з ворогом і дає відповідний знак до відвороту. Порядок до відвороту такий: перше ті, які б’ються в селі, очевидно, відходять у бойовім порядку. Засідки б’ються з ворогом доти, доки не відійдуть ті, що б’ються в селі. Кожний чотовий чи ройовий командир даної засідки відходить на умовлене місце збірки. Повстанці не лишають на полі бою ні вбитих, ні ранених, хоч би прийшлося їм за це в більшості згинути. Вдаривши поворотові вміло і зручно, забирають трофеї. Деколи трапляються в рядах панікери, за якими подаються навіть цілі відділи, з чого ворог користає. Приклад: дві чоти б’ються в селі, а третя забезпечує тили в засідці. І замість битися і не допускати ворожої резерви — панічно втікає без наказу перед переважаючими ворожими силами. Ворог нападає на стрільців ззаду, що б’ються в селі, і завдає їм великих втрат. Або: повстанський відділ перемагає ворога і ще потрібно кілька хвилин, щоби його остаточно добити. Нагло котрийсь з панікерів крикне: ворог ззаду! Стрільці без наказу командира в безладі опускають поле бою, а ворог, зорієнтувавшись в тому, що сталося, зорганізовано завдає відділові великих втрат.

Командир може зробити такий «трюк» (до того він мусить мати добрих боєвих стрільців): наші, що б’ються в селі, починають «панічно» тікати в ліс. На флангах під лісом командир заздалегідь дасть відповідні застави. Ворог звичайно за втікаючими біжить аж у ліс. Застави вдаряють і нищать, не даючи ворогові змогти вийти навіть з лісу. Таких боїв мало вдень зводиться. Корисні напади є нічні, тоді менше втрат.

Днем битися мусимо, коли ворог наскочить на нас або коли цього вимагає від нас престиж Української Повстанської Армії, оборона Народу та бойово-пропагандивний змисл.

В обороні застави, що забезпечують, вдаряють по ворогові, а ядро сил, зорієнтувавшись у силі ворога, в боєвому порядку відходить, завдавши із засідок великих втрат ворогові.

Нападаючи на ворога вночі, повстанці підходять з ліса відповідними дорогами чи ярами, перевівши перед тим добру розвідку (де ворожі застави, куди ходить стежа, де стійки, в котрих хатах головна сила). Обійшовши ворожі застави, нищать наглим скоком ворожі стежі і підсуваються під стійки. За відповідним умовленим знаком ударяють гураганним вогнем по головній силі ворога. Бій починати звичайно звечора, щоби мати доволі часу деморалізувати ворога вогнем і ще до сумерків відійти, не залишивши за собою жодних слідів. (Можна починати опівночі — залежно від сили ворога і від розпланування наскоку. Коли ворог замітить нас у селі, займе оборонні рови і почне боротися, щоб не було втрат, не потрібно лавою наступати на вогонь. Одні можуть легким вогнем в’язати ворога, другі — зайти непомітно ззаду й закинути окопи гранатами. Коли нема доброго підходу, тоді зв’язати поодиноким вогнем, щоб вичерпався з амуніції і викидав гранати. Як уже відчується його перемучення, підсувається повзком під окопи і закидується їх гранатами.

Ворог примушений здаватися або буде цілковито знищений. Нападаючий відділ на село вночі забезпечується так само, як і вдень.

Вночі є певність перемоги, бо ворог боїться присилати скору поміч, щоби не наткнутися на засідки. Поміч переважно прибуває над ранком. Коли напад відбувається близько головного міста, де є гарнізон, тоді частина ворожих сил може підійти і вночі.

Ворог добре знає, що під час ночі не нанесе повстанцям жодної шкоди. Ворожа сила, хоч би 10-кратно сильніша від нападаючих, буде переможена, бо не знає повстанських сил, планів і швидкості заскочення. Нагло нападений в селі ворог панічно тікає, не вспівши зорганізуватися. Застави на дорогах разять його кулеметним цільним вогнем. Коли не можна здобути даного об’єкту (мурований дім, бетонні бункери), старатися запалити його (ракетами, панцбулавками, фляшками з бензиною, гранатами тощо). Коли не видно ворога, звідки він борониться, можна запалити поблизу одну-дві хати і при світлі вогню викурити ворога з оборонної точки. Повстанські втрати в нічних боях бувають хіба через необережність або випадковість.

Коли б повстанців підвела розвідка і вони наткнулися на набагато більші ворожі сили, тоді під заслоною ночі нанести поодинокими стрілами ворогові паніки і відходити.

Після бою відділ відходить таким боєвим порядком, як і днем. Не легковажить собі ворога, хоч він розбитий або розбігся, бо ворог може також використати ніч і при відході зробити повстанцям засідку. Так само, як і в день, поодинокі командири відділів на умовлений знак (ракета) виходять на умовлене місце збірки.

У виснажуючій тактиці командир посилає кількох стрільців підданий район чи залогу ворожих військ із завданнями непокоїти ворога і виснажувати. Стрілами, серіями, пальбою не дати ворогові спати, алярмувати, залишати зайняті квартири тощо.

Видавництво «Лілея-НВ» вдячне за допомогу у виданні книжки партії «Українська платформа»
БЕГЕЮ Василю Амбросійовичу

Видавництво «Лілея-НВ»
a/c 250 вул. Незалежності, 18/2 м. Івано-Франківськ, 76018
Тел.: (0342)559-170 Свідоцтво ІФ № від 28.12.2000 р.

Джерело: Українське життя в Севастополі

Урок УПА Семен Глузман UPA lesson by Semen Gluzman

Семен Глузман
Semen Gluzman

Семен Глузман




Тепер, через двадцять років, з дивним відчуттям смутку і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА. Чужі, незнайомі обличчя, що ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах. Хто вони, ці люди?

Там, на зоні, було багато рефлексії. Дуже багато. Людина не повинна довго думати про своє місце в світі. Людина повинна жити, просто жити.

Там, на зоні, було місце відчуттю власної гідності. З розсуненими сідницями під час обшуку, з холодом і голодом штрафного ізолятора, з нескінченним напруженням виготовлення тексту, що виснажує. Тексту правди про себе і своїх товаришів.

Сьогодні я твердо знаю: ці постарілі в радянських в'язницях і таборах українські партизани дали мені головний урок мого життя. Василь Пірус, Дмитро Басараб, Василь Підгородецький, Евген Пришляк, Степан Мамчур. Всі вони, мої старші друзі і вчителі, навчили мене жити без ілюзій. Зокрема, і без ілюзії про майбутнє.

У них не було майбутнього. Не могло бути. Виживши в таборах, віддавши радянському Молоху двадцять п'ять років свого власного життя, вони мали «повернутися» в чужу країну. Де головним умінням щасливої долі було вміння не говорити правди. Їм, солдатам незалежної України, що так і не відбулася, які пройшли голод і холод життя «поза законом», катованих радянськими дізнавачами і слідчими, які бачили жахіття сталінських зон і мізерну харчем і правдою липку сірість зон хрущовських і брежнєвських, не потрібна була така «свобода». І вони боялися, не хотіли її. Там, на зоні ВС 389/36, спілкуючись з ними щиро, тепло і щодня, я написав про них, стариків, які не хотіли радянської свободи, спеціальну статтю, передану мною з табору на захід і опубліковану в американському психіатричному журналі. Я так і назвав її: «Страх свободи: декомпенсація психічного стану або феномен існування?».

Солдати УПА. Їх недоглянуті могили – в різних регіонах жорстокої імперії. Тому що не всім їм, які віддали неволі по двадцять п'ять років життя, вдалося повернутися на батьківщину. Хтось повернувся, встиг. Померти вдома. Під важким поглядом КДБ, на самоті і в бідності. З єдиною радістю – листами таких же колишніх табірників. Я писав їм часто, як міг, отримував короткі відповіді. Так хотілося продовжити спілкування з ними, допомогти їм. Опікуваний у своєму сибірському засланні, а потім у Києві різними єврейськими активістами, я як міг одаровував їх розкішшю Біблії українською мовою, новим японським транзисторним приймачем, грошовими поштовими переказами. Я допомагав своїм братам, старшим братам.

Помер Дмитро Басараб, щирий, теплий. Про це написав Пришляк. Потім від Підгородецького я дізнався про смерть Пришляка. Зараз, через двадцять років, з дивним відчуттям туги і болю дивлюся телевізійні репортажі про вуличну ходу ветеранів УПА, все ще бадьорих і активних. Чужі, незнайомі обличчя, які ніколи не зустрічалися нам, радянським політв’язням, у таборах і на пересилках тієї похмурої країни. «Хто вони, ці люди? - запитав я не дуже давно свого співв’язня Миколу Горбаля, - Чому я не пам'ятаю нікого з них?». Микола відповів: «Їх не було з нами. Ці – інші, що не сиділи. Та і хто визначить їх минуле...».

Я виріс в абсолютно іншому світі. Тиха, сокровенна правда моїх батьків про реалії ГУЛАГу і Голодомору не розповсюджувалася на минуле Західної України. Ні від них, ні від Віктора Платоновича Некрасова я нічого не чув про бандерівській опір. Друзки випадково почутих або прочитаних слів не склалися у мене в якесь узагальнююче знання. Життя в зоні вимагало визначеності у відносинах, «свій» і «чужий» були важливими критеріями в цьому. Вони, солдати УПА, дуже швидко стали моєю референтною групою. Спочатку я увійшов до їх незламного, дуже певного світу зеківського життя нескінченної зовнішньої одноманітності існування людей, що так і не «стали на шлях виправлення», і лише потім, поступово, дізнався їх дотабірне минуле. Такий далекий для мене, народженого в 1946 році, світ Європи після засекреченого двома тиранами пакту Молотова-Рібентропа.

У вільні від рабської праці години я розпитував їх, табірних «людей» похилого віку, про минуле своєї країни, яка ретельно приховувала від мене, ще молодого громадянина, її криваву імперську історію. Прості селянські сини, які постаріли в ГУЛАГу, вони не володіли загальними академічними знаннями, не цитували сторінки книг і документів. Вони розповідали про себе, про свої сім'ї, про людську кров, свою і чужинців, ворога. Про камери Львівської і Вінницької в'язниць, переповнених тілами мертвих в'язнів, розстріляних відступаючими під натиском Німеччини солдатами НКВС. Про багато що, дуже страшне і дуже переконливе. І тоді я, російськомовний єврей, сказав собі: «Ти – з ними. І в їх сьогоденні, і в їх минулому. Тому що вони воювали на своїй землі...». Тоді я про багато що розпитував інших «людей» похилого віку, селянських синів з Латвії, Литви, Естонії, що стали «лісовими братами» і потім такими ж двадцятип’ятирічними в'язнями ГУЛАГу.

Зрозумівши все це, впустивши це нове для себе знання в своє серце, я, молодий в'язень епохи Брежнєва, написав у зоні і передав на свободу кращий свій табірний текст, думаю, кращий текст усього мого життя, коротке есе під назвою «Селянин, син селянина». І зараз, через тридцять три роки бачу, як виступили сльози на очах незабутнього мого вчителя і друга Івана Олексійовича Світличного, котрий читає мій рукопис, як відкрито схлипуючи плакали латиші Іварс Грабанс і Віллі Асельбаумс.

Вони, мертві, не потребують виправдання. І прощення. Прощення потребуємо ми, що так і не зрозуміли просту істину їх життя і їх боротьби. Вони воювали на своїй землі. Де Гітлер і Сталін були непроханими гостями.


Оригінал тексту на http://ukr.pik.org.ua/
Фото Главред

Мирослав Симчич - Кривоніс

1946р. Мирослав Симчич (ліворуч) з Буйтуром — Василем Синітовичем та його сестрою Олею

Вже декілька днів у відрядженні Київ-Рівне-Львів-Івано-Франківськ-Чернівці-Кам'янець-Хмельницький-Вінниця-Київ. Сьогодні заїхав в гості до Мирослава Симчича - легендарного сотника УПА Кривоноса у Вижний Березів (недалеко від Коломиї), батька мого товариша.

Нічого не хочу писати про життя цієї Людини - єдине очевидно - ВІН ЗІ СТАЛІ! Я просто не зустрічав ще ніколи людей такої ВОЛІ і не бачив ніколи в житті старої людини, яка випромінює світло (на фізичному рівні!) з таким молодим серцем і з такою потужною ВІРОЮ в перемогу.

Просто хочу подякувати Богові, що маю щастя спілкуватися з людиною ТАКОЇ ЯКОСТІ і ТАКИХ ШЛЯХЕТНИХ ЧЕСНОТ!

Многая Літа Залізному Командиру Залізної Сотні!

Подаю тут передрук статті Володимира Гонського для Української Правди УПА – армія-переможець. Сотенний Симчич-Кривоніс та інші від 26.03.2008, яка найбільше віповідає моєму світоглядові.

На початку 2008 року медіа розповсюдили повідомлення: "В місті Коломия Івано-Франківської області за життя встановлено пам'ятник сотникові УПА Мирославу Симчичу, який святкує свій 85-й день народження.

Мирослав Симчич, "Кривоніс", у січні 1945 року разом зі своєю сотнею розгромив цілу каральну дивізію НКВД, відому злочинами проти людяності, винищенням цивільного населення та депортаціями кримських татар і народів Кавказу. Симчич був кілька разів засуджений на тривалі терміни в радянських концтаборах і відбув там загалом понад 32 з половиною роки".

Мирослав Симчич, Данило Білецький,
Вікторія Білецька, Володимир Білецький
Коломия 2008р.

Myroslav Symchych, Danylo Biletsky,

Viktoria Biletska, Volodymyr Biletsky 

Kolomiya 2008

Реакція на це повідомлення російської і особливо малоросійської "прогресивної громадськості" була дещо дивною і зводилась до "Етово нє может бить". Мовляв, якби це насправді було, то про цього бандерівця вже було б написано десятки книг і відзнято кільканадцять фільмів.

І дійсно. В нормальному суспільстві навіть найпримітивніший обиватель захоплюється героями. А еліта вважає справою честі, власним моральним обов’язком віддати шану героям і сприяти заплідненню суспільної свідомості їхнім взірцем.

У нашому ж, постсовково-малоросійському, так багато "еліти" і так мало честі. А категорія "моральний обов’язок" взагалі зникла з інформаційного простору й мотиваційно-спонукальної сфери особи.

Власне від перегляду багатьох документальних фільмів про ОУН, УПА залишаються, в основному, політичні аспекти. А художні фільми про ОУН-УПА Янчука, на мій погляд, можуть викликати хіба-що меланхолійну жалісливість за "нещасними", вічно сумними хлопцями з лісу, тай за змарнованими на це вітчизняними і діаспорними доларами.
За що воювали ці насправді горді і мужні воїни, – не зрозуміло. Слова "Україна" в байдужих розмовах героїв цих фільмів взагалі не чутно...

Пісня "Тартака" з Нічлавою "Не кажучи нікому" – супер! І ніби непоганий відеокліп зробили хлопці на фоні легендарного напівзруйнованого в бою УПА з німцями монастиря в Новому Загорові на Волині. Але чому й у цьому кліпі режисер так відчайдушно давить на жалість, а образ упівців такий бідненький-нещасненький – всупереч історичним реаліям?

До речі, в тому знаменитому бою 8-11 вересня 1943 чота особливого призначення бунчужного Андрія Марценюка (псевдо "Береза") у стінах Новозагорівського монастиря тримала оборону і перемогла понад тисячу нацистів. Із 43 повстанців 29 загинуло. Але ж вони знищили 540 окупантів і біля 700 поранили, які прибули на 40 машинах та 10 танкетках і мали ще й гармати та три літаки.

То ж виникає запитання: доки нашу суспільну свідомість будуть формувати "митці" з хохляцьким комплексом невдахи !?

А нам так не вистачає хоча б одного фільму, де б ці люди, одержимі великою ідеєю визволення і об’єднання України, були показані у всій істинній їх величі і красі, а УПА – як не тільки героїчна і мученицька, але й найбоєздатніша партизанська армія у світовій історії! Це розуміли Че Гевара, Де Голль, який якось зазначив: "Якби у французької армії був такий дух, як в УПА…".

Хто він, Мирослав Симчич

Симчич народився у селі Березів Вижний колишнього Яблунівського, а нині Косівського району, 5 січня 1923 року, в сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзі-опришки.

Цікаво, що рідне село Симчича – одне з сіл старої української шляхти, засноване ще визначними воїнами князя-короля Данила Галицького. З таких сіл повиходило багато видатних українців (зокрема, Малкович, Павличко, тощо).

"Знаходив у якійсь книжці, що був боярин Симчич у короля Данила... По лінії моєї матері є одне особливе ім'я – Гриць Голинський. Це рідний брат мого діда... Сотник українських січових стрільців, командир Гуцульського куреня.

Він його організував, увійшов до складу корпусу січових стрільців і провоював усю війну (1917-21 роки) аж до відступу в Чехословаччину", – розповідав пан Мирослав про своїх вірогідних предків і реальних родичів у одному з інтерв’ю.

Двох інших дідових братів розстріляли німці. А самого Голинського в сумнозвісному Дем'яновому Лазу біля Івано-Франківська розстріляли "перші совіти". Його череп знайшли під час розкопок в 1989 та ідентифікували за платиновою латкою, якою лікарі закрили рану, отриману сотником в боях за Київ від більшовицької шрапнелі.

У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в чисельних сутичках з польськими ровесниками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

У 1941 вступив до молодіжної організації ОУН. Вже навчаючись у Коломийському архітектурному технікумі, восени 1943 року, направляється в перший курінь УНС (Українська народна самооборона) в Космач.

Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов на Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, з якої організовується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову в Коломию вести розвідку. Весною, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича в старшинську школу, яка була організована біля Космача на Заваялах у селі Снідавка.
Закінчивши цей вишкіл і отримавши звання чотового, він був направлений у Буковинський курінь, у сотню Криги, але на прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го Симчич повертається. Мороз доручив молодому старшині вишколювати сотню.

Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де за одну ніч розгромила деякі колгоспи, а також розігнала місцеві щойно створені "істрєбітєльні" загони.

Далі сотня рейдує по Буковині, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач. І тут починається найважливіше.

Битва за "бандерівську столицю"

Скептики мають рацію, сумніваючись у можливості сотні розбити цілу дивізію. Забігаючи наперед, скажу: розгром був і навіть більш, ніж дивізії. Але той бій сотні Симчича-Кривоноса був лиш завершальним етапом переможної битви за одну з УПівських столиць – величезне селище Космач, недоступної до того ні німцям, ні більшовикам, ні будь-яким іншим "визволителям".

За даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД генерала Дергачова, в тій операції брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та деякі інші формування.

З боку УПА – місцеві курені "Гайдамаки", "Карпатський", вірогідно, "Гуцульський" і "Перемога", а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь "Скажені" Павла Вацика-Прута (який замінив раненого курінного Різуна).

Всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.

Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в село Шипіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ю чотою. Разом з сотнею Гонти цей курінь оточив і за одну добу розгромив той батальйон.

У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.

Олександр Білецький та Мирослав Симчич
Коломия 2008

Oleksandr Biletskyi and Myroslav Symchych, 

Kolomiya 2008

А тим часом тривали запеклі бої куренів УПА з головними силами ворога у самому Космачі. Наш герой згадує: "Там було повно наших військ, але ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села.

На околиці Космача в заліснені місцевості більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив. І почав Ванька гулять: грабити людей, ґвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, – це всі знають.

Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити. Бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіограму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіограму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги".

Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії карателів-НКВДстів. Березівцям прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало оберігати їм.

Новий молодий сотенний Юрко також доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу. "Двісті п’ятнадцять стрільців треба було замаскувати так, щоб ворог не запідозрив нічого. Місцина відповідна знайшлася. Гори там брали дорогу в підкову. Мені подумалося, що сам Господь створив наші гори, щоб нищити в них непроханих зайд", – згадує Кривоніс.

Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, "бронебійку", понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта – карабіни (кріси) й гранати.

Ворожа колона з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними – понад 15), тісно набитих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися на самому краєчку провалля перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на виду.

За 2,5 години знищили майже всіх – 405 солдат і офіцерів полку дивізії НКВД, включно з її командиром – генерал-майором Дергачовим.

Чи жаль цих "майже всіх"? Дуже! Але ж страшенно жаль сотень тисяч замучених борців ОУН-УПА, яких так не вистачає Україні і людству! Усіх жаль, утім, між ними є різниця: одні прийшли на чужу землю зі зброєю встановлювати "новий порядок", а інші захищали цю землю і право свого народу самому вибирати свою долю...

Рани, хвороби, рейди, (не)останній бій

В бою Симчича було поранено: "Десь через сорок хвилин бою розривна куля влучила мені в праву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану я нікому не признавався (бо коли командир у бою поранений падає, то падає бойовий дух). Міцно перетягнув рукав кожуха на кисті, щоб кров не стікала. Через кілька годин бою я впав без свідомості — далася все-таки взнаки втрата крові...".

Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Але Симчич і тут не здався:: "Путню пораду дав мені в Акрешорі один господар: "Синку, не слухай тих докторів, а візьми з жолоба з-перед корови трину, запар її й промивай рану. Меш мати здорову руку". Послухав я старого чоловіка, і невдовзі гангрена відступила. У сіні є різне зілля. Воно треться, коли корова їсть сіно, і осідає на дні жолоба. Пилок з того різнозілля має чудові лікувальні властивості".

В одному з інтерв’ю Симчича запитали про знищення упівцями генерала Ватутіна. Він відповів: "Вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію: не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів, які займалися лише боєм із німцями, ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці".

Зимою 1946 – аж до весни Симчич хворіє на тиф. Гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, відновлює її боєздатність.

Один з моментів розповіді Кривоноса звучить особливо хвилююче і навіть сенсаційно: "Я пам'ятаю останню розмову з підпоручиком крайового Проводу Дзвінчуком восени 1946 року.

Він зібрав нас 5 чоловік сотенних – Білого, Вихора, Спартана і Юрка: "Хлопці, бравурні походи скінчилися. Заходимо в глибоке підпілля на довгі десятиліття, мінімум на 40-50 років. Мусимо показати перед світом, що Україна боролась, бореться і буде боротися до повної перемоги за свою незалежність".

Усіх рядових, які були хворі, ми старалися якось легалізувати. Ми вирішили вмерти, а не зганьбити Батьківщину, і тим самим пронести для майбутніх поколінь нашу історію".

Чи могли воїни УПА втекти за кордон? Могли! А березівці навіть там побували: "Командування наше домовилося з мадярами, що вони приймуть наших поранених у свій шпиталь, далеко на їхній території, треба було їх туди відвезти.

Ми нав'ючили 16 коней. Я мав від полковника Кропиви наказ: відвези людей у шпиталь, здай мадярам, передай документи від нашого командування. Як зможеш, то вертайся назад, як не зможеш – відступай разом з мадярами на Захід. Коли ми здали поранених, я вишикував чоту, 45 хлопців, пояснив наказ. Жоден не заїкнувся, що хоче відступати".
Весна і літо 1947 року – рейд по Буковині аж до Бессарабії і назад. Як витримували все це повстанці?

Симчич: "Були такі періоди під час великих облав, осінніми дощами, дощ і дощ... Мокрі, змерзлі, голодні, а воші такі, що не треба шукати: потягнув-потягнув, та й маєш повну жменю. Бо в такій біді, нужді страшно воші кидаються на людей... Відтак нас почав тиф косити. Екзема нас дуже мучила. Ми часто переходили Прут і Черемош убрід зимою.

Ще з вечора замочиш ноги, до рання маршируєш... Ранок настав – у лісі чи в чагарнику не накладеш вогню, щоб посушитися, бо дим і ти вже видаєш себе. Цілу ніч замерзлий ідеш, відтак цілий день сидиш, аж поки до вечора не обсохнеш від свого тіла трошки. Ноги гнили від стопи і майже по пояс".

4 грудня 1948 року Кривоніс із Петром Чернецем перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті. Раптом хату оточили більшовики. Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора. Людолови запалили хату. "Тоді, пам'ятаю, вирішив: "Краще згоріти" — і зомлів (від диму – В. Г.). Коли прийшов до тями, був уже, як клубок, обмотаний шнурками".

Але боротьба за свободу – ні сотника УПА Мирослава Симчича-Кривоноса, ні УПА, ні української нації – не закінчилася. Вона лиш перейшла в інші форми. Щоб перемогти у 1991.

Постскриптум:
Автор публікує цей матеріал, перш за все, як заклик до журналістсько-піарно-режисерсько-продюсерської еліти-без-лапок:

Є речі, не вимірні щоденною суєтою і не співмірні з товщиною гонорару чи джинси. Живімо не лишень за (на) себе. Мусимо жити й за них! Ми відповідальні за втілення гасла, з яким героїчно боролись і гинули сотні тисяч українських патріотів: "Ми віддаємо своє життя за Україну! Бо віримо, що на нашій крові зросте нова щаслива Українська нація!"
Але для того, щоб така нація нарешті зросла, треба, щоб вона хоча б здогадувалась про істинну велич її героїв.

P.S. (мій) Мирослав Симчич провів у московських в'язницях 32 з половиною !!!!!!!!!!!!!!!! роки (32 роки, 6 місяців і 3 доби) від дня останнього бою 4 грудня 1948 (з недовгими перервами) до 30 квітня 1985р.

Слава Героям!

.

У понеділок, 22 вересня 2008 р., помер у Львові проф. д-р Григорій Васькович, батько мого близького друга

Григорій Васькович

педагог і психолог, політичний і громадський діяч, видавець, дійсний член Наукового Товариства ім.Шевченка, професор, декан і проректор Українського Вільного Університету у Мюнхені, член Проводу Організації Українських Націоналістів.

Григорій Васькович народився 12 грудня 1919 р. в Ростичках, Долинського повіту, де й здобув початкову освіту, а згодом гімназійну в Рогатині. До ОУН вступив у березні 1937 р. і виконував доручення Дмитра Мирона та В. Кука-Леміша. Після виїзду до Кракова, де зустрічався м. ін. з Бандерою, Шухевичем, Климовим-Леґендою і Ленкавським, та повернення до Львова він у 1944 р. з доручення Організації остаточно виїхав з групою М. Лебедя на Захід. У Австрії мав змогу закінчити середню освіту. З дозволу Бандери його звільнено від оргаізаційних обов`язків для завершення студій. У вересні 1950 р. він захистив докторську дисертацію на Українському Вільному Університеті.

На початку 50-их виконував доручення у вужчому Проводі ОУН. Він зорганізував будівництво власного будинку для штаб-квартири Організації і розгорнув видавничу діяльність, зокрема у серії «Бібліотеки Українського Підпільника». Тут публіковано документи про визвольну боротьбу ОУН-УПА. Активно включався в організацію студентського руху. Зі середовищем Закордонних Частин ОУН він залишився тісно пов`заний все свідоме життя і занимав у ньому ключеві посади.

На окрему увагу заслуговує видавнича діяльність Г. Васьковича. Тут хоч би згадати його безпосередню участь чи причетність до великих монографій «Євген Коновалець та його доба», «Перспективи української революції» С. Бандери, «Твори Ярослава Стецька», німецькомовних видань «Історія України» Н. Полонської-Василенко, збірник історично-політичних матеріялів «Російський колоніялізм в Україні» та «Річник Українознавства» ( всього 18 видань з 1974-1991 за його редакцією). Особливу увагу він присвячував творам і матеріялам українського руху опору та їх розповсюдженню різними західньо-європейськими мовами.

З 1965 року Г. Васькович тісно пов`язаний з Українським Вільним Університетом. 1971 завершив габілітаційну працю про вплив відомого німецького педагога Кершенштайнера на українське шкільництво, яка публікувалася в серії скриптів УВУ, а у повному виданні була надрукована 1976 на німецькій мові. У цей період він займає в УВУ довгі роки посади продекана та декана філософічного факультету, а в тісній співпраці з ректором Володимиром Яневем, позначеній глибокою пошаною один до одного, розширено авдиторне навчання та видавничу діяльність УВУ і придбано за сприянням Блаженнішого Патріярха Йосипа Сліпого власний будниок для університету. Згодом у цьому будинку дано притулок першому генконсульству України у Німеччині.

Широку педагогічну діяльність Г. Васькович розгортав й поза УВУ, зокрема у світовій структурі Спілки Української Молоді та в шкільному товаристві «Рідна Школа».

Після довгих років праці на еміграції, яка у всіх її видах живилася джерелом ідеї державної незалежності України і вільного розвитку свого народу у всіх сферах його життя, Г. Васькович 1992 р. повернувся в Україну, щоб першим з поміж провідних діячів ОУН закордоном ще з передвоєнних часів зустрітися у Києві з останнім командиром УПА і колишнім другом з львівських часів Василем Куком.

1994 р. Г. Васькович з дружиною Надією, з якою одружений з 1954 р. – у них разом п`ятеро дітей - остаточно переселився на батьківщину до Києва. Із своїх творчих, зокрема науково-видавничих задумів він встиг здійснити лише один, видання книги «Шкільництво в Україні 1905-1920».

У різдв`яний час 1996 р. він у Києві став жертвою грабіжницького нападу, з чого залишився важко покаліченим. Останні 12 роки свого життя він прожив інвалідом під домашньою опікою дружини. У Львові, де взяв свій початок його шлях у еміграцію, Григорія Васьковича буде поховано у суботу на Личаківському цвинтарі.

Вічна Йому Пам`ять!

Родина

У Службі Безпеки України відбудеться фінальний турнір з рукопашного бою пам’яті Головнокомандувача УПА Героя України Романа Шухевича

Генерал Роман Шухевич

4 вересня ц.р. у Службі безпеки України відбудеться фінальний турнір з рукопашного бою пам’яті Головнокомандувача Української Повстанської Армії Героя України Романа Шухевича.

У змаганнях, які відбудуться на базі Центру спеціальних операцій «Альфи», візьмуть участь співробітники СБ України та діти, які займаються у секціях Національної федерації рукопашного бою України та пройшли до фіналу за результатами кваліфікаційних поєдинків.

Змагання будуть проводитись згідно з правилами рукопашного бою Національної федерації рукопашного бою України. Поєдинки проводитимуться з дозованим контактом без зупинки для визначення технічних дій. Суддівську колегію очолюватимуть судді Національної категорії Федерації рукопашного бою України. Переможці турніру будуть нагороджені грамотами, кубками та медалями.

У рамках турніру планується провести фотодокументальну виставку «Роман Шухевич: життя і доля», яка дозволить учасникам та гостям заходу ознайомитися з найбільш яскравими сторінками життя та діяльності Героя України. Виставка базується на документах, які довгий час зберігалися у Галузевому державному архіві СБ України, дослідженнях істориків та науковців.

Відвідати турнір, якому надано статус щорічного, запрошуються представники засобів інформації, громадських неурядових організацій, спортивних товариств.
Більш детальну інформацію щодо турніру можна отримати за телефонами: 528-36-06, 255-51-46, 255-54-30, 256-94-46, факсом: 278-78-73, електронною поштою: pressinfo@ssu.gov.ua.

Довідково: Рукопашний бій – один з найдинамічніших та найефективніших видів єдиноборств, який уособлює в собі найбільш технічні прийоми з карате, айкідо, дзюдо, боксу, таеквондо, самбо, котрі застосовуються у реальному бою. Широкий профіль підготовки спортсмена-рукопашника, який володіє великим арсеналом прийомів, надає йому велику перевагу у поєдинку проти спортсменів різних єдиноборств.

СЛАВА ГЕРОЯМ!

Джерело: Прес-центр СБ України