 |
| Тарас Шевченко |
Ідея Бога – провідна ідея цілої нашої історії – умирає в їх обмежених мозках. У найкращому випадку замикають вони Бога в церкві, а в суспільному житті християнські ідеї, на їх думку, не можуть відігравати якоїсь поважної ролі. Вони дуже журяться – у своїх програмах і писаннях, чи Україна має бути республіканська, демократична, але мало їх обходить, чи має вона бути християнська? Їх дуже цікавить, чи в школах України має бути радіо, стадіон, тільки зовсім не обходить, чи мають у тих школах навчати закону Божого. Серед розбурханого моря новочасного безбожницького нігілізму непорушною скелею стоїть Шевченків «Кобзар».
У «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов’язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди.
Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів.
Такими є шляхи цього Провидіння: шляхи Господні – це таємниця, яку від віків намагаються збагнути уми людськості. Намагався зробити це і Шевченко, але був свідомий немочі плотського людського розуму, залишеного на самого себе. Поет стояв перед велетенською світовою загадкою. «Все йде, все минає» (Гераклітові – «панта ре, панта хей») «і краю немає… Одне зацвіло, а друге зів’яло, навіки зів’яло». Чому? Чому у тому вічному колообігу життя одні нації падають, а другі встають? Очевидно, особливо боліло й мучило поета це питання у відношенні його до України.
Властиво, він питав, не чому впала Україна, а - за що? Як християнин, знав Шевченко, що від Адама й Єви через Содом до Потопу і аж до того що передчував «іспиту вогнем», а не водою вже, який нашле на звиродніле людство гнів Божий, - все стається не тому що, а за те що. За чиїсь провини.
Каже поет: «Не нам діла Твої судити!», діла Божії. Хоч не раз виривався у нього крик розпачу за те, що караючи зло, Господь надто довготерпеливий. Та з іншого боку знає: «Ти люті зла не дієш без вини нікому!» - ні окремій людині, ні народам. Його мужня душа відкидає полохливу ідею нашого ХІХ віку про безневинно скубану чайку при битій дорозі. Він шукає вини. Де ж він шукає тієї вини? Де шукає причини занепаду України, її гноблення, визиску, обернення в рабство, знущання над людською і національною гідністю? Де шукає причини того, що «розкрадають мов овець» нас; що будь-який драпіжник (хижак. - Ред.) безкарно нападає на Україну, неначе «в бур’яні курча». Питає, за що сміє знущатися над нею, як над Яремою, всякий поганець, що «над козаком коверзував»?
Причину цієї національної катастрофи знаходив Шевченко насамперед в деґенерації нашої провідної верстви, в деґенерації пастирів. Від голови-бо риба смердить. Проти цієї верстви і звертається поет своїм картаючим словом. Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, - ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України.
У чому ж була їх вина? У тому, що «занапастили Божий рай» на Україні. У тому, що в країні, де кожного призначення було: «людей любити і Бога хвалити», розвели пекло. У тому, що насміялися з Христа і з Правди його. Червоною ниткою через усю поезію «Кобзаря» тягнеться ідентифікація двох понять: Євангелії Правди і Правди Євангелії. Згадує про одну, то зараз і про другу: «скрізь неправда, скрізь Господа лають»; «правдою торгують, Господа зневажають». Правда – це коли Йому одному: «жива правда у Господа Бога». Навчає – «путями добрими ходить, Святого Господа любить». Шукати людей, шукати правди – це у нього те саме, що «шукати Бога», Слово у нього є водночас – «кадило Істини» і «Божеє кадило». Наказує «молитись Богові одному, молитись правді» … Обидва ці поняття завжди йдуть у «Кобзарі» в парі. Іншої Правди, як християнської, він не знає.
Власне за те й упали всі нещастя на Україну, що відцуралася її провідна верства тієї християнської правди, з неї насміялась, її розіп’яла. За те, що члени провідної верстви тієї – «чужим богам пожерли жертви, омерзились», за те, що «жили лютими звірми, а в свині перейшли». Звірі і свині, або, як казав Сковорода (а його знав і вивчав Шевченко) – звірі і скоти, - ось у кого перемінилась колись блискуча старшина козацька на Україні, а, властиво, її здрібнілі душею нащадки, які в своїй душі «занапастили образ Божий, багном осквернили».
Такою була відповідь поета на питання, за що каралась і мучилась його Україна, за що гинула. За гріхи своїх пастирів, не лише через якісь зовнішні причини. Грозив їй і нагадував: «Сама розіпнешся, твої сини тебе уб’ють». Бо не були це ті пастирі, не були це ті євангельські ігемони, яким Бог давав меча, щоб допомагали добрим і карали злих. Тому хоч і з болем у серці, але визнає, що «праведно Господь великий кайдани повелів кувать» на цей рід поганий. Чи не так воно було й раніше, чи не впала кара Божа на Єрусалим, коли його провідна верства почала складатися з Іродів, Каяф, фарисеїв або тих, що поробили з храмів вертеп розбійників? Які віддали Боже – кесареві.
Скажуть: таж каралися на Україні не лише «пани лукаві», а й народ? Певно, так і в Єрусалимі, який узяв невдовзі після розп’яття Христа римський цезар, також терпів народ. За що ж він терпів? За що терпіла вся нація? Пригадаймо, що та нація зродила із себе Юду, скорилася фарисеям, воліла розбійника Вараву а не Христа, коли останнього судили на смерть, ревіла мов несамовита – «розіпни його!». Пригадаймо, що багато у тому народі було тоді нікчем і боягузів… Річ у тім, що самого терпіння народу не достатньо, з точки зору християнства, для його спасіння. Цих терпінь вистачає тільки тоді, коли на них ідуть свідомо, в боротьбі за правду, - «імені Мого ради», з глибокою вірою в правду Христа. У євангеліста Луки читаємо, що у одному містечку привели до Ісуса всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох із них, не всіх! Зцілив тих, які вірували. Вірували в тріумф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли закріпиться воля битися за неї, тоді лише впадуть з нього ланцюги рабства. Доки ж цього не сталося, доки дають себе розкрадати шулікам, як овець або як в бур’яні курчат, доти не вийдуть з рабства. Стосується це і тих часів і наших. Каже поет: «Коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат» деспотів. Глузує: «Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі». Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею. Тому гноблять нащадків хмельничан, що не в Богдана – «не в батька діти» вдалися. Жили колись славні діди, що клали голови за правду, та лежать тепер, а над ними могили синіють… А онуки? Жито панам сіють! «Без озву!» Нараховує на Україні поет лише одного козака – протестанта із мільйонів свинопасів, які на все лихо і зло лише «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби, німії підлії раби». Або робили, як той Ярема: «заплаче, та й знову до праці», у ярмо всякого хама, що над ним коверзував. І чого мали для себе «якогось раю бажати», коли вміли лише «в ярмі падати»? Кара впала на Україну – за провину усіх; на одних за те, що були катами, на других за те, що були рабами.
Встане Україна – читаємо в «Кобзарі» - коли ті, що оглухли й похилилися; що нагинались, бо не знали, як той Ярема, що крила у них за плечима виросли, коли вони пізнають, що не рабами створив їх Господь; коли увірять, що «небо дістануть, коли полетять», коли зірвуться до боротьби «за святую правду-волю», за волю Христа. Встане Україна, коли підростуть її малі діти і «на ворога встануть».
Коли таке прозріння, коли така віра спалахне в їх душі, тоді тільки вложить Господь до їх рук караючого меча своєї справедливості. Тільки тоді, коли в обороні нації, коли в обороні гноблених знову стануть Гала йди і Хмельницькі. Тільки їхніми руками Господь «кара неправих, правим помагає».Залишиться Україна у рабстві аж доти, доки її «малі діти на ворога встануть». «Сім’ю вольну, нову» , нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, здолають вибороти лише люди вільні духом. Якими є ці люди? Це ті, каже Шевченко, що пізнають Правду Христа: «Пізнайте Істину, і Істина визволить вас!» Це ті, які зі своїх жил вицідять гнилу сукровату кров невільників, а на наллють натомість живої, чистої, святої, козацької крові. Лише вони розірвуть кайдани.
Шевченко вживає вираз – «Свята Правда». Тому і вибороти її зможуть тільки люди «святої козацької крові», або, як каже, «лицарі святії». Хочете знищити неправду? То пізнайте правду і борітеся за неї! Це і є сенс його – «борітеся – поборете!». Коли за Його правду, то «вам Бог помагає». Як колись їхні предки, такі люди мають право благати Бога, щоб він «розв’язав наші руки рукою твердою своєю», щоб допоміг їм і тепер «стать на ката знову». Читаємо: «преподобні славлять ім’я Боже, і мечі в руках їх добрі, острі обоюду». Ось до чиїх рук дасть Бог свого меча, до рук «преподобних», або «святих лицарів», які зненавиділи зло і готові битися за його правду.
Лише таким допоможе. Лише тоді з неволі вирветься нація, думає Шевченко, коли з неї народяться вожді, не Юди та Іроди або прибічники Варави, не «донощики і фарисеї», які узурпують право стояти на чолі народу, а ті лицарі святії, які правду Божу проголосять правдою своєї нації. Їм, сильним духом, допоможуть і їх народові – небесні сили. Коло них, та їх справи «сторожа власне з того світу» не дасть розпинати їх країну. На їхній стороні боротимуться, ім. допомагатимуть «душі праведних і сила архістратига Михаїла», патрона Києва, що їхніми руками тут на землі знову переможе дракона. Руками тих, душі яких пропечені «огнем Божественного слова», яке у них «пламенем взялось і огнено заговорило». Руками тих, які, коли не можуть «серцем жити й Бога хвалити», мають в собі сили, щоб неправду «проклинать і світ запалити» очищуючим вогнем, - світ, що лежить у злі.
Таким та їх нації Бог допомагає. Їх рукою карає неправду і визволяє народи. Їх рукою перевертає поганські ідоли і винищує власних Датанів та Авіронів, які тужили за мамоною і за рабськими рутами. Лише такі люди прищеплюють своєму народові віру у перемогу Божої Справедливості. Їх героїчна душа, їх віруюче серце, їх тверді руки знаходять допомогу вищої сили. Лише їх веде шляхом визволення нації Боже Провидіння.
У «Кобзарі» поняття Бога є наскрізь органічне, як у Старокиївській державі або в державі козацькій. Без тріумфу Правди Божої не уявляє собі Шевченко ні національного відродження України, ні життя в світі. Правда Євангелії – це для нього Євангелія Правди нашої, його правди, за яку карався, мучився, а не каявся. Під тим оглядом справа нації тісно пов’язана у нього зі справою тріумфу тієї Правди.
Бог Шевченка – це не абстрактне божество деїстів, а християнський Бог, Провидіння якого керує життям окремих людей і народів.
Такими є шляхи цього Провидіння: шляхи Господні – це таємниця, яку від віків намагаються збагнути уми людськості. Намагався зробити це і Шевченко, але був свідомий немочі плотського людського розуму, залишеного на самого себе. Поет стояв перед велетенською світовою загадкою. «Все йде, все минає» (Гераклітові – «панта ре, панта хей») «і краю немає… Одне зацвіло, а друге зів’яло, навіки зів’яло». Чому? Чому у тому вічному колообігу життя одні нації падають, а другі встають? Очевидно, особливо боліло й мучило поета це питання у відношенні його до України.
Властиво, він питав, не чому впала Україна, а - за що? Як християнин, знав Шевченко, що від Адама й Єви через Содом до Потопу і аж до того що передчував «іспиту вогнем», а не водою вже, який нашле на звиродніле людство гнів Божий, - все стається не тому що, а за те що. За чиїсь провини.
Каже поет: «Не нам діла Твої судити!», діла Божії. Хоч не раз виривався у нього крик розпачу за те, що караючи зло, Господь надто довготерпеливий. Та з іншого боку знає: «Ти люті зла не дієш без вини нікому!» - ні окремій людині, ні народам. Його мужня душа відкидає полохливу ідею нашого ХІХ віку про безневинно скубану чайку при битій дорозі. Він шукає вини. Де ж він шукає тієї вини? Де шукає причини занепаду України, її гноблення, визиску, обернення в рабство, знущання над людською і національною гідністю? Де шукає причини того, що «розкрадають мов овець» нас; що будь-який драпіжник (хижак. - Ред.) безкарно нападає на Україну, неначе «в бур’яні курча». Питає, за що сміє знущатися над нею, як над Яремою, всякий поганець, що «над козаком коверзував»?
Причину цієї національної катастрофи знаходив Шевченко насамперед в деґенерації нашої провідної верстви, в деґенерації пастирів. Від голови-бо риба смердить. Проти цієї верстви і звертається поет своїм картаючим словом. Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, - ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України.
У чому ж була їх вина? У тому, що «занапастили Божий рай» на Україні. У тому, що в країні, де кожного призначення було: «людей любити і Бога хвалити», розвели пекло. У тому, що насміялися з Христа і з Правди його. Червоною ниткою через усю поезію «Кобзаря» тягнеться ідентифікація двох понять: Євангелії Правди і Правди Євангелії. Згадує про одну, то зараз і про другу: «скрізь неправда, скрізь Господа лають»; «правдою торгують, Господа зневажають». Правда – це коли Йому одному: «жива правда у Господа Бога». Навчає – «путями добрими ходить, Святого Господа любить». Шукати людей, шукати правди – це у нього те саме, що «шукати Бога», Слово у нього є водночас – «кадило Істини» і «Божеє кадило». Наказує «молитись Богові одному, молитись правді» … Обидва ці поняття завжди йдуть у «Кобзарі» в парі. Іншої Правди, як християнської, він не знає.
Власне за те й упали всі нещастя на Україну, що відцуралася її провідна верства тієї християнської правди, з неї насміялась, її розіп’яла. За те, що члени провідної верстви тієї – «чужим богам пожерли жертви, омерзились», за те, що «жили лютими звірми, а в свині перейшли». Звірі і свині, або, як казав Сковорода (а його знав і вивчав Шевченко) – звірі і скоти, - ось у кого перемінилась колись блискуча старшина козацька на Україні, а, властиво, її здрібнілі душею нащадки, які в своїй душі «занапастили образ Божий, багном осквернили».
Такою була відповідь поета на питання, за що каралась і мучилась його Україна, за що гинула. За гріхи своїх пастирів, не лише через якісь зовнішні причини. Грозив їй і нагадував: «Сама розіпнешся, твої сини тебе уб’ють». Бо не були це ті пастирі, не були це ті євангельські ігемони, яким Бог давав меча, щоб допомагали добрим і карали злих. Тому хоч і з болем у серці, але визнає, що «праведно Господь великий кайдани повелів кувать» на цей рід поганий. Чи не так воно було й раніше, чи не впала кара Божа на Єрусалим, коли його провідна верства почала складатися з Іродів, Каяф, фарисеїв або тих, що поробили з храмів вертеп розбійників? Які віддали Боже – кесареві.
Скажуть: таж каралися на Україні не лише «пани лукаві», а й народ? Певно, так і в Єрусалимі, який узяв невдовзі після розп’яття Христа римський цезар, також терпів народ. За що ж він терпів? За що терпіла вся нація? Пригадаймо, що та нація зродила із себе Юду, скорилася фарисеям, воліла розбійника Вараву а не Христа, коли останнього судили на смерть, ревіла мов несамовита – «розіпни його!». Пригадаймо, що багато у тому народі було тоді нікчем і боягузів… Річ у тім, що самого терпіння народу не достатньо, з точки зору християнства, для його спасіння. Цих терпінь вистачає тільки тоді, коли на них ідуть свідомо, в боротьбі за правду, - «імені Мого ради», з глибокою вірою в правду Христа. У євангеліста Луки читаємо, що у одному містечку привели до Ісуса всіх хворих і біснуватих. Ісус зцілив тільки кількох із них, не всіх! Зцілив тих, які вірували. Вірували в тріумф його правди, в його силу, яка їм допоможе. Ось тоді, коли запанує в народі пристрасна віра в правду, коли закріпиться воля битися за неї, тоді лише впадуть з нього ланцюги рабства. Доки ж цього не сталося, доки дають себе розкрадати шулікам, як овець або як в бур’яні курчат, доти не вийдуть з рабства. Стосується це і тих часів і наших. Каже поет: «Коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат» деспотів. Глузує: «Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі». Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею. Тому гноблять нащадків хмельничан, що не в Богдана – «не в батька діти» вдалися. Жили колись славні діди, що клали голови за правду, та лежать тепер, а над ними могили синіють… А онуки? Жито панам сіють! «Без озву!» Нараховує на Україні поет лише одного козака – протестанта із мільйонів свинопасів, які на все лихо і зло лише «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби, німії підлії раби». Або робили, як той Ярема: «заплаче, та й знову до праці», у ярмо всякого хама, що над ним коверзував. І чого мали для себе «якогось раю бажати», коли вміли лише «в ярмі падати»? Кара впала на Україну – за провину усіх; на одних за те, що були катами, на других за те, що були рабами.
Встане Україна – читаємо в «Кобзарі» - коли ті, що оглухли й похилилися; що нагинались, бо не знали, як той Ярема, що крила у них за плечима виросли, коли вони пізнають, що не рабами створив їх Господь; коли увірять, що «небо дістануть, коли полетять», коли зірвуться до боротьби «за святую правду-волю», за волю Христа. Встане Україна, коли підростуть її малі діти і «на ворога встануть».
Коли таке прозріння, коли така віра спалахне в їх душі, тоді тільки вложить Господь до їх рук караючого меча своєї справедливості. Тільки тоді, коли в обороні нації, коли в обороні гноблених знову стануть Гала йди і Хмельницькі. Тільки їхніми руками Господь «кара неправих, правим помагає».Залишиться Україна у рабстві аж доти, доки її «малі діти на ворога встануть». «Сім’ю вольну, нову» , нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, здолають вибороти лише люди вільні духом. Якими є ці люди? Це ті, каже Шевченко, що пізнають Правду Христа: «Пізнайте Істину, і Істина визволить вас!» Це ті, які зі своїх жил вицідять гнилу сукровату кров невільників, а на наллють натомість живої, чистої, святої, козацької крові. Лише вони розірвуть кайдани.
Шевченко вживає вираз – «Свята Правда». Тому і вибороти її зможуть тільки люди «святої козацької крові», або, як каже, «лицарі святії». Хочете знищити неправду? То пізнайте правду і борітеся за неї! Це і є сенс його – «борітеся – поборете!». Коли за Його правду, то «вам Бог помагає». Як колись їхні предки, такі люди мають право благати Бога, щоб він «розв’язав наші руки рукою твердою своєю», щоб допоміг їм і тепер «стать на ката знову». Читаємо: «преподобні славлять ім’я Боже, і мечі в руках їх добрі, острі обоюду». Ось до чиїх рук дасть Бог свого меча, до рук «преподобних», або «святих лицарів», які зненавиділи зло і готові битися за його правду.
Лише таким допоможе. Лише тоді з неволі вирветься нація, думає Шевченко, коли з неї народяться вожді, не Юди та Іроди або прибічники Варави, не «донощики і фарисеї», які узурпують право стояти на чолі народу, а ті лицарі святії, які правду Божу проголосять правдою своєї нації. Їм, сильним духом, допоможуть і їх народові – небесні сили. Коло них, та їх справи «сторожа власне з того світу» не дасть розпинати їх країну. На їхній стороні боротимуться, ім. допомагатимуть «душі праведних і сила архістратига Михаїла», патрона Києва, що їхніми руками тут на землі знову переможе дракона. Руками тих, душі яких пропечені «огнем Божественного слова», яке у них «пламенем взялось і огнено заговорило». Руками тих, які, коли не можуть «серцем жити й Бога хвалити», мають в собі сили, щоб неправду «проклинать і світ запалити» очищуючим вогнем, - світ, що лежить у злі.
Таким та їх нації Бог допомагає. Їх рукою карає неправду і визволяє народи. Їх рукою перевертає поганські ідоли і винищує власних Датанів та Авіронів, які тужили за мамоною і за рабськими рутами. Лише такі люди прищеплюють своєму народові віру у перемогу Божої Справедливості. Їх героїчна душа, їх віруюче серце, їх тверді руки знаходять допомогу вищої сили. Лише їх веде шляхом визволення нації Боже Провидіння.
Такою сильною й глибокою є Шевченкова концепція Бога і Нації.
Дмитро Донцов
