понеділок, 6 червня 2011 р.

Мирослав Симчич — Рука Божої кари.

Мирослав Симчич
Початок січня 1945 року відзначився тим, що в Карпатах воїнами УПА було знищено зведену дивізію НКВД разом з її командувачем — генералом, Героєм Радянського Союзу, Сергієм Дергачовим. Своє «геройське» звання і генеральські погони цей енкаведист отримав не за героїзм в боях з німецькими фашистами, на фронті цей «герой» не був і дня, а за активну участь у організації і здійсненні депортацій чеченського та інгушського народів у лютні — березні 1944 року і кримсько-татарського народу в травні того ж року. В Карпати від прибув зі своїм 256 конвойним полком для виконання тих самих злочинів, які він здійснив на Кавказі і в Криму. Та не так сталося як гадалося… Тут «геройські вертухаї» зіткнулися не з дітьми і старими, яких нікому було захистити, а з Українською Повстанською Армією і  з одним з легендарних її старшин — сотником Кривоносом (Мирославом Симчичем).

Треба відзначити, що генералові Дергачову на додачу до прибулого з ним полку злочинців, в Прикарпатті були придані сили 31, 33 і 87 прикордонних загонів та сили місцевої міліції. Таким чином була створена зведена дивізія НКВД, яка заходилася активно боротися з бандерівським рухом. В грудні 1944 перед цією бандою було поставлено задачу захопити селище Космач  і знищити курені і сотні УПА, які дислокувались у цьому районі.

5 січня 1945 року частини цієї дивізії, складені з прикордонників, почали наступ на Космач, з якого бійці УПА вийшли, щоб уникнути кровопролиття серед мирного населення. Виконавши задачу, прикордонники зайняли оборонні позиції на околицях Космача, а у селище вдерлись горлорізи Дергачова. Вони зчинили і місті справжню різанину, грабіж і гвалтування. Тобто, зайнялися, звичною для них з часів Криму та Кавказу, бандитською справою.

В цей час у лісах навколо Космача збирались сили української армії, скликані з прилеглих районів — місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», «Гуцульський» і «Перемога», з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута. Всього — близько 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.

Сюди ж рушила і Березівська сотня першого куреня УНС (української народної самооборони), в якій служив командиром чоти Мирослав Симчич, молодий старшина, який на той час вже відзначився у багатьох боях з загарбниками. Дорогою у селі Шипіт ця сотня розгромила батальйон карателів, але в бою було поранено сотника Мороза, котрий передав командування сотнею Симчичу. Так він і став сотником Березівської сотні.

Коли сотня прибула в район Космача, там вже третій день йшов бій з дивізією Дергачова. Повстанці, оточивши з усіх боків містечко, в ночі атакували позиції конвойного полку і прикордонників. Розслаблене безкарними грабунками і насильствами, воїнство Дергачова впало у паніку. У темряві вони відкрили вогонь по своїх же прикордонниках, що тримали оборону з боку лісу, прийнявши їх з переляку за бандерівців. Додало страху і паніки й те, що українські повстанці зуміли дати хибний сигнал ракетами для авіації яку викликали для підтримки енкаведистські бандити. Бомби, що призначалися бандерівцям впали на голови дергачівців. Зазнаючи величезних втрат і не маючи змоги вирватись з оточення, вони були змушені викликати підкріплення.

Генерал Дергачов прийняв рішення особисто вирушити на допомогу із залишками своєї зведеної дивізії. Але радіограми з воланням про допомогу і рішенням генерала перехопила розвідка УПА.
Завдання зупинити енкаведистський резерв було покладено на Березівську сотню, котру посилили 22 легкими кулеметами, однією 23-мм. протитанковою гарматою, двома мінометами та бійцями з сотні сотника Юрка. Всього Симчич мав під командуванням 215 вояків.

Мирослав прийняв рішення влаштувати засідку на дорозі Яблунів — Космач в урочищі річечки Рушір. Ця операція в майбутньому увійде в усі підручники бойової підготовки партизанських з'єднань, як зразок організації засідок в гірській місцевості. Її вивчатимуть бійці Че Гевари, Дудаєва, Хо Ши Міна.

Бійці Мирослава Симчича розібрали міст через річку Рушір, а самі зайняли ретельно замасковані позиції обабіч дороги таким чином, щоб противник потрапив у вогневий мішок. Два кулемети було винесено далеко вперед для того, щоб вони мали змогу обстрілювати хвіст ворожої колони і не дали можливості для втечі.

Позиції були зайняті повстанцями з вечора 7 січня. А на світанку до зруйнованого мосту прибули 12  (за іншими даними — 15) вантажних «студебеккерів» вщент забитих карателями. Серед тих «студебеккерів» рухалась легкова автівка з генералом Дергачовим. Сніг, що випав вночі, запорошив сліди і ще краще замаскував позиції бійців сотника Симчича. Вислана Дергачовим розвідка не змогла викрити засідку.

Дергачівське вояцтво посипалось з автівок і почали шикуватись для переправи через потік. В цей момент сотником Симчичем було подано команду: «Вогонь!!!». Кара Божа, а може й Аллаха наздогнала катів вайнахів, кримських татар і українців в урочищі Рушір.

Поранений в цьому бою, Мирослав Симчич стікаючи кров'ю продовжував керувати боєм поки не знепритомнів. Командування взяв на себе сотник Юрко.

В ході двохгодинного бою практично вся колона була знищена кинджальним вогнем кулеметів і артилерії народних месників. За відомими даними в цьому бою загинуло 376 енкаведистів, ще 53 померло від ран і обморожень у шпиталі. Загинув і сам сумнозвісний кат генерал Дергачов. Результатом цього бою стало, також, повне знищення зведеної дивізії НКВС у Космачі, котра так і не дочекалась допомоги.

Сьогодні Мирослав Симчич проживає у своєму рідному селі Вижній Березів біля Коломиї. Цього року він відзначив своє 88-річчя. 32 з половиною роки з них він провів у більшовицьких в'язницях та концентраційних таборах. Крім цього бою він провів в цілому 42 бої, з яких виграв 40, а два закінчились «у нічию».

Легендарний герой України, якого можна сміливо вважати і національним героєм-месником  чеченців, інгушів та кримських татар, всім своїм життям показав майбутнім поколінням приклад незламної віри у перемогу справедливості і торжество національної ідеї. Він став наочним прикладом того, як має бути покаране Зло!!!

За нашу і вашу свободу!!!
Ярема Галайда

До теми: Мирослав Симчич - Кривоніс

3 коментарі:

radutny сказав...

Кілька невеличких поправок. Дергачов - підполковник і не ГРС. Також дещо перебільшені втрати НКВСників та їхня "елітність".
Це розкопали вже у наші часи, й, звичайно, автор опису бою не міг цього знати.

Петро ЩУР сказав...

Та ні ж бо: Дєрґачьов − був саме ґенерал НКВД. Але сов'єти не могли змиритися з тим, що якась сотня «бандитів» завалила таку високу шишку. І тому, аби применшити звитягу УПА, почала поширювати пропаґанду, мовляв, то був якийсь пересічний такий собі падпалковнічєк. Через що, до речі, ледь не постраждали його рідні (дружина, тощо), позаяк могли позбутися ґенеральський виплат на сім'ю через загибель «прі ісполнєнії» свого годувальника.

Власне, завдяки цьому згодом і виплила правда на поверхню: як так? Дружина наче підполковника, а отримує ґенеральські виплати?

Радше йдеться про те, що татарів, чеченців та інгушців він виселяв з рідних країв у полковницьких званням, а вже як доїхав до УПА − то вже був ґенералом.

Самі ж упівці, включно з Мирославом Симчичем, достоту так і не знали, кого вони завалили: вони просто зробили засідку на полк НКВДистський карателів. Тож сам Мирослав Симчич довідався про те, що його сотня УПА знищила людожера Дєрґачьова аж у 1968-69 роках: він лише встиг рік побути на волі після перши своїх концтаборів (від 1946, якщо не помиляюся), і «по вновь открившімся абстаятєлствам» йому впаяли ще один термін, який він відбував десь до 1986 року.

Цими новими «абстаєтєльствамі» було те, що нарешті, з плином стількох літ!, КҐБісти дізналися, хто знищив їхнього ґенерала.

Щодо перебільшення втрат НКВДинців, то дійсно, то був полк, а не дивізія. Але з того полку лише близько половині вдалося вилізти живими: тікали як щурі! Здебільшого вижив той, хто у тріскучі морози встиг застрибнути у невеличкий гірський потічок, який був такою собі «мертвою ділянкою» для обстрілу − кулі туди, по суті, не досягали. І ось так, по крижаній воді, рачки виповзали браві карателі. Звісно, декого наздогнали потім, але багато кого − ні.

Було то все на одній з доріг помежи гір, що веде до Космача. Сам був у тому урочищі: місце для засідки − годі кращого й шукати!

Jest nas Wielu сказав...

Симчич був засуджений 13.04.1949 у Івано-Франківську по ст. 54-1 “а” (Ізмєна родінє) та 54-11 участь у контрреволюційній діяльності - 25 років. Вийшов на волю у 1985, всього пробув за гратами 32 роки, 6 місяців та 3 дні. Слава Героям!