Сорок років у підпіллі

Ілько Оберишин

Бандерівець Ілько Оберишин – унікальна людина. Багато років провів поза людської спільноти. Він не сидів у в’язниці і не був у засланні – навпаки, всі ці роки насолоджувався волею. Більше сорока років (1951-1991 рр.) він провів у підпіллі. Лише у самому кінці 1991 року, вже після референдуму, на котрому українці висловилися за незалежність, Оберишин вийшов із лісу.

Бандерівець здався владі

Залишивши ліс, Оберишин одразу відправився у… «Рух»! Тодішній голова Тернопільського крайового проводу Народного Руху України Іван Бойчук, м’яко кажучи, скептично поставився до оповідання невідомого. Оберишин сміється, коли згадує ту зустріч: «Він, мабуть, уперше побачив бандерівця так близько». Але все ж таки Бойчук подзвонив голові обласної ради Богданові Бойку. І новостворена СБУ, і міліція, і органи влади у більшості своїй складалися з «вчорашніх». Тут «відлюдник», можливо, вперше за десятиріччя злякався. Бути заарештованим уже в незалежній державі, за котру стільки років боровся…

– Вирішили двійко тижнів почекати. Знаєте, я ходив по Тернополю, дивився на людей, слухав розмови. Ночував на залізничному вокзалі. Усе це дуже пригнічуючи діяло на психіку. Тут все ж таки Україна, вже Гімн «Ще не вмерла…» виконують, а я ще у підпіллі. Крім того, я був хворий. Коротше кажучи, я ще раз пішов до «Руху» і кажу: хлопці, робіть хоч що-небудь. Це було наприкінці січня 1992 року.

Бойко при мені зателефонував генералові Радченку, керівникові обласної СБУ (незабаром він посів пост голови Служби безпеки України). Прийшов Радченко, один з міліційних начальників – Хмель; я їм усе розповів. Хто я такий, що робив.

– Цікаво, якою була їхня реакція?

– Їм було дуже гірко в роті. Сказали – не будемо поспішати. За два тижні знову прийшли: вони просто перевіряли архіви КҐБ. Дозволили оселитися в Тернополі, видали паспорт. Я лишився працювати в «Русі», мене навіть обрали до крайового проводу. А 1993 року я очолив обласний «Меморіял».

Війна врятувала «Стецька» від комсомолу

– Пане Ілько, як бачимо, «органи» не знайшли у вашій біографії нічого злочинного. Чому ж ви ховалися стільки років?

– Я народився 1921 року у селі Потік на Рогатинщині (наразі Івано-Франківська обл.). Від самого дитинства я зростав у патріотичному середовищі. Сімнадцяти років я вступив до «Юнацтва», молодіжну структуру ОУН. Мені доручили провадити антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом красной армії в 1939 році я поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, я кинув навчання та пішов вчителювати. Там мене дуже довго примушували вступити до комсомолу – в селі не було жодного комсомольця. Можна сказати, війна врятувала від комсомолу.
У 1941 році я став членом ОУН, моє псевдо – «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. Я знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. Організація мені доручила діставати медикаменти для підпілля. Із наближенням других совітів, десь на початку квітня 1944 року, я перейшов до підпілля ОУН. Мене включили до групи Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН. Моїм керівником був «Гар». З боями ми пройшли по Тернопільщині; з 50 членів групи тоді загинуло 20.
Треба сказати, що в нас не було досвіду боротьби з большевицькою аґентурою. Скажемо, у Копиченецькому районі одна місцева дівчина підмовила нашу боївку напасти на місцеву тюрму, щоб визволити товаришів. Але вона навмисно не повідомила, що будівля тюрми стоїть у чистому полі, поруч залізнична станція, де повно солдат. Словом, ледве ноги унесли.
Незабаром потому мене перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу, мене призначили обласним провідником УЧХ. Кінець війни приніс сумніви: що робити? Ми чудово розуміли, що форнтові чатсини тепер кинуть проти нас. На початок 1947 року медична служба була розформована. Прямих сутичок стало менше – не було, кого лікувати. Людей у підпіллі було мало, тому мене призначили водночас на три посади: надрайонового провідника ОУН, СБ і референта пропаганди обласного проводу. Ми розуміли, що за суттю, діємо на самознищення. На Тернопільщині збройна боротьба продовжувалася до 1951 року, а у Карпатах до 1953 року. [В. Мороз наводить факт збройних сутичок відділів УПА з большевиками ще у 1963 році біля Бережан, тобто якраз на Тернопільщині – М.К.]

На початку 1951 року мої друзі з боївки зайшли до однієї хати край села, а вона виявилася під прицілом. Хату большевики спалили. І залишився один.

«Переміг я, а не большевики…»

– Чи не було думки кинути спротив, як він ставав безперспективним?

– Я виключив для себе можливість явки з повинною. Я багатьох людей знав, люди мене знали, тому я вирішив піти у глибоке підпілля. Я розірвав стосунки практично з усіма. Тільки п’ятеро осіб, яким я повністю довіряв, знали, що я живий. Василь Цетнер жив у селі Городниче Підволочиського району. Я йому порекомендував вступити у партію; його вибрали головою колгоспу і скоро навіть нагородили орденом Лєніна. Але саме він підтримував мене довгі роки, за необхідності давав гроші.
Організоване підпілля припинило існування. Після смерті друзів я декілька разів виходив на явки, але жодного разу нікого не зустрів. Люди, які були готові у 1944 пустити собі кулю в лоб, у 1951 морально зламалися. Багато хто просто боявся. За склянку води для підпільника давали роки тюрми.

– Доля більшості вояків УПА, членів ОУН, які потрапили до рук СМЕРШ або МҐБ, відома: у кращому разі 25 років таборів – від Воркути до Магадана; в гіршому розстріл за присудом «особого совєщанія». Чому ви не вийшли з підпілля на початку п’ятидесятих, як десятки тисяч повстанців?

– Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити, як тяжко довгі роки бути одному. Але людина до всього звикає. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики.

Не впізнав брат брата

– А, може, вас і не шукали? Багато повстанців перебиралися куди-небудь на Донбас, Миколаївщину, там влаштовувалися…

– До середини п’ятидесятих КҐБ не знало про мене нічого. Тобто, вони мали інформацію, що був такий керівник СБ і підпілля, але зник. І тільки після арешту мого університетського товариша, який мешкав за фальшивим паспортом, він розповів їм про мене – назвав моє справжнє прізвище, звідки я родом та таке інше. Тоді вони заходилися допитувати родину, шукали мене по таборах, навіть у діяспорі – у Західній Европі і в Америці.

– Ви згадали родину. З ким з родичів ви підтримували стосунки?

– Я зробив вдалий тактичний хід, розірвавши будь-які стосунки із сім’єю. Мої близькі нічого не знали про мене, а я нічого не знав про них. Батько загинув ще 1944 року, коли на подвір’ї розірвався снаряд. Але були живі мама, брати і сестри.
У Святвечір 6 січня 1992 року я уперше підійшов до рідної хати. Я не був вдома понад сорок років. На подвір’ї стоїть якийсь старенький чоловічок, чути, як діти плачуть. І, знаєте, я не зважився увійти до своєї ж хати у такий вечір. Я знову пішов у поле, заліз у копицю, в ній переночував. Наступного вечора я знову пішов додому, в тому старому впізнав брата. Не по обличчю, а по фігурі. Я кашлянув – він питає: хто це? Я кажу: Ілько…

Він спочатку подумав, що то провокація. Ще хвилин десять ми розмовляли, сперечалися. В мене на мізинці є родима пляма, але я не здогадався показати її. Брат узяв мене за руку, і я побачив у нього в очах сльози. І в мене сльози…

* * *

1 грудня 1991 року Ілько Оберишин почув на залізничному вокзалі в Тернополі, як люди співають Український Гімн. 91 відсоток українців висловився за незалежність. Він усе життя не визнавав владу комуністів над Україною, боровся проти цієї влади зі зброєю в руках. І відмовлявся вірити, коли це сталося насправді.

В пана Ілька немає трудового стажу, він не був репресований, отже, не підлягає реабілітації. Тернопільська міська рада на паях з соцзабезом сплачують йому щомісячну допомогу – 32 гривні. Менше, чим років, проведених у підпіллі. Він не нарікає на долю. Він, можливо, просто щаслива людина, яка знає ціну свободі.

Переклад з російської статті В. Кіпіані «Сорок лет в подполье»

Джерело: Рідна Україна

Ілько Оберишин

Довідка:

Ілля (Ілько) Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5»; 1921 - 11 листопада 2007) — український партизан, воїн Української повстанської армії, що провів у підпіллі 40 років.

Народився в 1921 році на Івано-Франківщині. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН, де йому було доручено антинікотинову та антиалкогольну агітацію. З приходом Червоної армії в 1939 році поступив до фізико-математичного відділення Львівського університету. Після того, як розпочалися масові арешти серед студентів, кинув навчання та пішов вчителювати. У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів, його псевдо — «Стецько», на честь одного з лідерів Організації, Ярослава Стецька. В 1941 р. знову поїхав вчитися, але тепер поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Незабаром потому його перевели до допоміжної структури УПА «Український Червоний Хрест». Після відповідного вишколу його призначили обласним провідником УЧХ. На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.

З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був на нелегальному становищі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. Жив у Тернополі. Був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року.