вівторок, 22 березня 2011 р.

У Москві почали допитувати читачів української бібліотеки

Російські слідчі активізували розслідування кримінальної справи за фактом розповсюдження екстремістської літератури у Бібліотеці української літератури у Москві. Працівники російських правоохоронних органів почали допит читачів бібліотеки, прізвища яких були відзначені у читацьких формулярах конфіскованих видань.

Про це повідомило УНІАН поінформоване джерело.

За словами джерела, у першу чергу увага приділяється колишнім військовослужбовцям, а також партійним або іншим високопоставленим чиновникам. Окрім того, було допитано всіх працівників бібліотеки, а деяких із них по кілька разів.

Згідно з інформацією джерела, слідчі досі не повернули жорсткі диски комп'ютерів і сервери. Таким чином, у бібліотеки немає свого сайту.

Співголова Об'єднання українців Росії (ОУР) Валерій Семененко повідомив, що його двічі викликали на допит як свідка у кримінальній справі стосовно Бібліотеки української літератури у Москві. При цьому слідчі «постійно переконували, що Бандера і Шептицький — зрадники і прислужники Гітлера».

Свій, чужий та ворог

Коли свій стає чужим, і коли чужий стає ворогом?

Одним із принципових моментів етики є розмежування на своїх та чужих, на ближніх та дальніх. Ближні та дальні – це відносно новий вимір людської етики, який виникає у зв'язку з розвитком коннективності світу та утилітарного характеру соціальної діяльності. Коли світ стає більше поєднаний дорогами та газетами, відстань між людьми дуже зменшується, і дальній стає ближнім. З іншого боку, ближніх починають використовувати утилітарно, так що любов до ближнього перетворюється на свою протилежність. Так з'являється принципово новий погляд на етику – ближній не той, хто входить до нашого ближнього кола, а той, чиї цінності тотожні.

В ісламі є три рівні близькості: 1) сім'я та сусіди; 2) друзі та колеги; 3) віруючі та невіруючі. Християнство не мало чогось подібного. Розмежування на ближніх та дальніх було введено в філософію Ніцше, який опонував доволі простій етиці християнства, яка вже в часи Ніцше не могла дозволяти однозначно інтерпретувати етичні дії щодо оточуючих.

Ніцше змінює фундаментальну християнську настанову – "люби не ближніх, а дальніх". Ніцше показує залежність етичної дистанції не від особистих вчинків, а від соціальних відносин: "дальні оплачують вашу любов до ближнього". Окрім того, Ніцше вперше вводить принципово новий спосіб любові – любов через конфлікт та війну – "якщо ви зберетеся вп'ятьох, шостий має померти".

Отже тільки конфлікт та війна в соціальному світі дозволяють справді побачити, хто ближній, хто дальній, хто свій, а хто чужий. Розмежування на своїх та чужих не є важливим у спокійні часи. Ми можемо мати відносини як зі своїми, так і з чужими. Цінності людей є дуже часто не проявленими не тільки для інших, але і для самої людини, допоки не настає ситуація конфлікту. Будь-який конфлікт рано чи пізно стає ціннісним, і от тоді, коли питання доходить до засадничих речей, проявляються глибоко приховані спрямування душі. Конфлікт вимагає завжди різкого розмежування і чіткої ідентифікації – хто є хто, де свої, де чужі.

Що таке свій? Це означає не приналежність до одного кола, а ототожнення в якихось спільних цінностях. Глибоко приховані цінності, як було сказано, проявляються тільки в конфліктах або в інших пограничних ситуаціях. Свій – це той, чиї засадничі цінності є ідентичними самості, а не просто схожими. Просто схожість завжди дасть збій, завжди призведе до конфлікту. Чому такі важливі спільні цінності, і чому вони стають такими принциповими у ситуації конфлікту? Бо конфлікт чи війна означає зміну світу, появу нової перспективи.

Що таке чужий? Тільки з людьми тотожних засадничих цінностей ми маємо спільну перспективу. З людьми чужими ми маємо різну перспективу. Інакше кажучи, якщо ви маєте стосунки з ближнім своїм, який став чужим, то його перспектива – віддалення від вас, інше майбутнє, з чужими людьми, у іншому колективі. І коли це відбувається, чужий завжди каже – подивись, я ж свій, я не змінився, ми ж з тобою маємо спільне минуле, нам є що згадати, нам разом було добре. Можна сказати, що це все так – чужий завжди апелює до минулого. А той, хто хоче визначитися, апелює до майбутнього.

І коли більш далекоглядний каже чужому – у нас нема спільного майбутнього, конфлікт перетворюється на війну. Саме тому чужий стає ворогом. Не війна породжує ворогів, а вороги породжують війну. Колись розумна сволота Геббельс казав: "головне це правильно вибрати ворога". Ворог – це та персоніфікована перспектива, якої людина хоче уникнути, перетворюючи чужих на ворогів.

Проте війни це не просто конфлікти між ворогами. Війни це також знищення багатьох інших людей, які втягнуті у конфлікти примусово. Війни проходять крізь сім'ї, партії, корпорації, кола друзів та знайомих. Війни це також знищення ресурсів своїх чужими, а чужих своїми. Війни це народження нової перспективі на рівні конфлікту засадничих цінностей на уламках старого. Саме неможливість мирно обрати універсальну позитивну перспективу породжує війни.

Чому стала можлива війна в Україні? Саме тому, що для універсальної позитивної перспективи олігархічно-владний клас повинен відмовитися від монопольного становища в країні на користь домінування середнього класу. Але це вже неможливо. Олігархічно-владний клас втратив розуміння ситуації, втратив відчуття перспективи, втратив залишки довіри.

Це не перший конфлікт, що має можливість стати війною. Тоді, в 2004 році, нам вдалося втриматися на межі. Тоді були сподівання, що представники частини еліти зможуть подолати монополізм олігархічно-владного класу. Але сьогодні не залишилося жодних таких сподівань на жодну політичну групу. Далі – лише війна.

Не автор почав цю війну. Не журналісти почали цю війну. Не середній клас почав цю війну. Війну почав олігархічно-владний клас проти середнього класу. Середній клас потрібен олігархічно-владному класу тільки в якості найманих працівників. У якості вільних підприємців середній клас їм не потрібен, бо дуже свободолюбивий і здатен на протести. Саме тому іде податкова та силова війна проти нього.

Проблема лише в тому, щоб визнати початок війни як війну. Саме невизнання початку війни призвело до страшенних втрат в 1941 році з боку СРСР ("не піддаватися на провокації" – так говорила влада). Влада і зараз це говорить. Отже той, хто не визнає війну, по суті діє на боці ворожого олігархічно-владного класу, намагаючись збільшити втрати. Щоб діяти адекватно, потрібно мати мужність називати речі своїми іменами.

Чи зможемо ми цього разу втриматися на межі? Як і в 2004 році знову виникає питання цілісності країни. Але якщо вірно вибрати ворога, як казав сволота Геббельс, то тоді можна ще повоювати за позитивну перспективу. Наші вороги не донецькі, і не галичани. Наші вороги – олігархічно-владний клас і ті, хто залишається на його боці.

вівторок, 15 березня 2011 р.

Сповідь солдата-енкаведиста: «Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років»

На ім'я одного з сільських голів Заліщицького району прийшов зі Східної України лист такого змісту:

«Я — колишній солдат спецгрупи НКВД,  яка під маркою бандерівців у 1944–1945 рр. організовувала вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя не один десяток людей нібито за симпатії до совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти,  хто ж насправді організовував ці криваві акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та пощади їм не було…

Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: «Не бий мого татка!». Він вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина вхопив хлопчика за ніжки ї з усього маху вдарив об стінку головою… Я за той час розстріляв двох сестричок 10–12 років.  Вони заціпеніли з жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах благали нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара. Просили: «Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні» (вони думали, що ми бандерівці). А ми звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забрали силоміць.

Таких випадків було багато, але мені особливо запам'ятався голос того хлопчика: «Не бий мого татка!». Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків переслідують мене останнім часом вдень і вночі. Пішов я до церкви й висповідався. Старенький священник прошепотів: «Сину, великі гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тоді, коли ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров».

Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, вони погрожували: «Хатітє бить чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак!». Ми боялись один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось наш старшина з необережності вистрелив у себе з автомата й помер у муках, ми лише переглянулись…

Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!»
.
Дмитро Карп'як

P.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за волю України.
Чернівці, газета «Час», 3 березня 2006 року

понеділок, 14 березня 2011 р.

Москалі у самоцитатах






Деякі вислови відомих російських письменників і діячів про російську державу і нарід. 

«Я конечно презираю отечество моё с головы до ног». (А. Пушкин).

«Недоброжелательство - основная черта русских нра­вов» (А. Пушкин).

«Чтобы заставить русского человека сделать что-нибудь порядочное, надо сперва разбить ему рожу» (граф А. Аракчеев).

«Страна, где нет не только никаких гаран­тий для личности, чести и собственности, но нет даже и полицейского порядка, а есть только огромная корпорация разных служебных воров и грабителей» (В. Белинский).

«В русских деревнях на детей и смотреть невозможно - хуже и гаже свиней» (В. Белинский).

«Любовь к отечеству отозвалась бы приторным хвастаньем. Доказательством тому наши так называемые квасные патриоты: после их похвал только плюнешь на Россию» (Н. Гоголь).

«Лучше ли мы других народов? Ближе ли жизнью ко Христу, чем они? Никого мы не лучше, а жизнь еще неустроенней и беспорядочней всех их. "Хуже мы всех прочих" - вот что мы должны всегда говорить о себе» (Н. Гоголь).

«Страна рабов, страна господ» (М. Лермонтов).

«У меня не тоска по родине, а тоска по чужбине» (Ф. Тютчев).

«Терпимости у нас никакой... Осуждать, бранить, насмехаться - чем скандальнее, тем приятнее» (М. Погодин).

«Русский патриотизм может заключаться в одной ненависти к России... Любовь к России, заключающаяся в желании жить в России, есть химера, недостойная возвышенного человека. Россию можно любить как блядь, которую любишь со всеми ее недостатками, проказами, но нельзя любить как жену, потому что в любви к жене должна быть примесь уважения, а настоящую Россию уважать нельзя» (князь П. Вяземский).

«Когда же нам запретят быть хамами и прикажут быть порядочными людьми?» (кн. П. Вяземский).

«Мы народ какой-то неуемный, какой-то грубо-первобытный народ» (А. Григорьев).

«Эх ты, Русь православная! заморянину - родная мать, своим детушкам - злая мачеха!» (П. Мельников-Печерский)?

«У нас такой обычай: где едят, там и мерзят, у кого живут, того и ругают» (М. Салтыков-Щедрин).

«Нам все еще чудится, что надо нечто разорить, чему-то положить предел, что-то стереть с лица земли. Не полезное что-нибудь сделать, а именно только разорить. Ежели признаться по совести, то это собственно мы и разумеем, говоря о процессе созидания» (М. Салтыков-Щедрин).

«Про отвращение, возбужденное во мне Россией, страшно рассказывать» (Л. Толстой).

«Есть страны так же «темные», как Россия; но везде это по­нимается как несчастье; и нет стран, где, как у нас, невежество стояло бы в вызывающей позе и чувствовало бы достаточный фундамент под этою позой» (В. Розанов).

«Возвращаясь в Россию, каждый раз удивляешься - до чего все заплеванное, заплюзганное, точно мухами засиженное, пришибленное, ползучее, бескрылое» (Д. Мережковский).

«Деспотизм и дитя его большевизм — вот формула всей России» (М. Пришвин).

«Товарищ, винтовку держи, не трусь: пальнем-ка пулей в святую Русь!» (А. Блок)

субота, 12 березня 2011 р.

Толерантність це... У «демократичній та толерантній» Німеччині за відмову розбещувати своїх дітей батьків саджають за ґрати

толерантність
В Німеччині жінка засуджена на 43 дні в'язниці за те, що відмовилася з моральних переконань відпускати своїх дітей на уроки «сексуального виховання». Предмет є частиною програми в початковій школі, в якій навчаються її діти. Наразі справа знаходиться на розгляді в Європейському суді з прав людини.

Фахівці організації Alliance Defense Fund (ADF), що представляє права цієї сім'ї в Страсбурзькому суді, повідомили, що за останні 5 років у Німеччині 35 батьків потрапили до в'язниці або повинні були виплатити солідні штрафи за відмову від відвідування їхніми дітьми уроків сексуального виховання в державних школах.

Голова організації «Професіонали за етику» (PPE), яка співпрацює з ADF у справі захисту прав батьків, Тереза Гарсія-Ноблехас уточнила, що за подібні «порушення» німецькі закони передбачають тюремне ув'язнення від 4 днів до півтора місяців або штраф у розмірі від 200 до 2 тис. євро. Гарсія-Ноблехас класифікує ці випадки як порушення міжнародного і європейського законодавства, де прописано, що в питаннях моралі першими і головними вихователями є батьки.

Джерело: Тризуб

субота, 5 березня 2011 р.

Самозахист по-українськи — 2. Харківський досвід


самозахист

В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов'яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.

І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.

Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…

Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.

Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.

Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.

Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав 
Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.

Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…

Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…

При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.

Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.

Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.

Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.

Але про силу прикладу якось іншого разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст,
Харківська обл., село Губарівка,
Товариство «Малого Кола»

пʼятниця, 4 березня 2011 р.

Принцип забороненого плоду


Україна і толерантність

Інтрига ситуації в Україні носить природній характер. Чим сильніше пружина стискається, тим потужніше і швидше випрямляється. Дія породжує протидію. Революція породжує контрреволюцію. Тиск феодалів породжує протидію активної частини трудового населення. Відсутність протидії в умовах України обумовлена генетичною виснаженістю корінного етносу, який відчув на собі протягом ХХ століття селекцію двома світовими війнами, голодом 1921-22/1946-47 років, геноцидом 1932-33 років, за які жоден з організаторів та виконавців не був покараний. З останнього факту, цілком можливо, будуть зроблені відповідні практичні висновки.

Тривалість генетичного виснаження обумовлена фактором часу. Феодальні нащадки організаторів та виконавців злочинів проти трудового народу України, не відчуваючи належного спротиву, збільшують градус тиску, адже лише методом активізації економічно-психологічного виснаження в карально-репресивному режимі зберігається тотальний суспільний контроль. Інформаційне зомбування генетично і морально виснаженого населення покликане унеможливити його спротив. Циклічність інтервалів між спалахами корегується при цьому волею Всевишнього.

Підставами грандіозних змін стають навіть побутові причини. Погана поведінка дрібного елітного хама Чаплинського породила феєрію під назвою Хмельниччина. Хто дасть гарантію, що завтра вкотре витримають наругу нерви  викинутого феодалом на вулицю сталевара, тероризованого бандою чергового лозинського селянина чи втомленого від зневіри безквартирного офіцера? Історія констатує доконаний факт – ніхто такої гарантії дати не може. Є чаплинські-лозинські – є хмельницькі-залізняки. Нічого дивного в тому, що феодальний кагал чаплинських-лозинських прагне морально і фізично ліквідувати потенційних хмельницьких і залізняків, немає. Більше того – це нормально, адже феодальне поголівя має посилений інстинкт самозбереження з огляду на бажання скористатися награбованими матеріальними благами за період  власного фізичного існування.

Розуміння природи речей привносить елемент байдужості. Проте байдужість багатогранна, і далеко не завжди статична. Пекельний коктейль ненависті, огиди і байдужості як наслідок непопулярних реформ. І побутовий конфлікт, що здатен, як свідчить наша історія, породити цунамі. Бо непопулярні реформи не потрібні – потрібні реформи популярні. Непопулярними реформами окупанти називали Голодомор.

Новий феодалізм базується на крадіжках в особливо великих розмірах. Процес розкрадання започаткований т.зв. «перестройкой», ініціатором якої була Комуністична партія на чолі зі своїм Генеральним секретарем М.Горбачовим. Хто і якими каналами підкинув цю ідею комуністам не суттєво, проте на слід пошуків вказують і профінансований запломбований вагон ліваків-екстремістів навесні 1917 року, і етнічна одноманітність керівних органів лівоекстремістських політичних партій, і оперативне перевтілення партійно-комсомольського активу на недоторканих банкірів-депутатів. Хіба не цікаво дізнатися, де і ким нині працюють онуки кагановічєй-хатаєвічєй? І на якій, власне, підставі? Коріння нового феодалізму – буржуазно-комуністична єресь нащадків, посібників та поплічників організаторів і виконавців Голодомору. Це ключовий момент того, що відбувається.

Нові феодали розуміють – контроль над минулим дозволяє контролювати сьогодення. З цієї причини  ліквідований національний кінематограф і загнана в гетто українська книжка. Художні фільми про героїчне минуле українського народу за визначенням становлять небезпеку для нових феодалів, адже являють собою пряму аналогію, стаючи таким чином керівництвом до дії. Остаточне вирішення хазарського питання Святославом, Хмельниччина, Коліївщина, боротьба за самостійність у ХХ столітті – всі ці актуальні теми є табу для залишків кіновиробництва, штучно спрямованих в бік серіальної обслуги. Історія України заборонена. Заборонена історія України – заборонений плід, що має властивість притягувати. Очевидний попит втомленого бидлогламуром суспільства на праву справу сигналізує – з кожним днем термін, відведений провидінням на генетичну реабілітацію корінного народу, спливає.  Процес неминуче наближається до логічного завершення, що стане стартом швидкого – бо позбавленого нікому не потрібних інтелектуальних розмірковувань - повернення до витоків. Все очевидно, і це добре, бо економить час.
Тому і не потрібна революція. Революція – руйнація. Революція – це те, чим займаються нові феодали, руйнуючи ландшафтні старожитності з метою побудови спа-салонів і суші-барів. Різниці між революційними бланками-бронштейнами та їхніми нащадками, поплічниками і посібниками немає. Як ті, так і інші байдикували на гламурних закордонних курортах, а народ в цей час працював і воював.

 Термінологія карбує реальність. Революція – ліберальний проект. Натомість правий – від слова «правильний», а не від розташування лавок в конвенті наприкінці ХVIII століття. На кожен напад є самозахист, на кожну революцію – контрреволюція. Трудовому народу  потрібна хороша зарплата, цікава праця, повернення до великодержавного статусу Київської Русі як відновленої ядерної держави, домашній затишок і яскраві радісні видовища, базовані на збереженні расово-культурної ідентичності свого роду. Хто проти? Феодали та їхня агентура. Тому, в принципі, персональна  ідентифікація феодалів, які розікрали землю, ліси, лани, санаторії, дитячі табори відпочинку, пляжі, озера і мальовничі галявини, не обов’язкова. Персональна відповідальність = колективна відповідальність. Часи написання розлогих текстів відходять в минуле. Актуальними стають інструкції та директиви.  

Ф.Крюгер

Джерело: Княже Місто 

Олена Теліга. СИЛА ЧЕРЕЗ РАДІСТЬ*

Олена Теліга
В передмові до однієї з книжок «Квартальника Вісника» читаємо: «Хто в боротьбі з противником бачив лише обов’язок, а не насолоду; хто в ненависті до нього бачив лише гідний осуду шовінізм; хто ставив над волею холодний інтелект, вічно гіпнотизований обставинами, той не надавався на провідника маси, умундированої чи ні».

В цьому є глибокий зміст. Любити свою справу понад усе, дивитися на неї як на саме життя, віддаватися їй з радістю — цю велику правду зрозуміли добре нації, що ростуть і міцніють на наших очах,— Італія і Німеччина. «Сила через радість» — так зветься одна з розривкових юнацьких організацій нової Німеччини. Та власне «радісна сила», яка джерелом б’є від неї, залишає незатерте враження на чужинцях. Спогади про ту небувалу радісну силу вивозять чужинці з Німеччини до своїх батьківщин, і ті спогади лишаються в їх душах глибше і довше, як враження від порядку нової Німеччини і від усіх її здобутків в ділянці техніки чи мистецтва.

Не тяжким обов’язком, не жертвою, не зреченням є життя тієї молоді. І разом з тим не порожнім і легким забиванням часу. Праця і спочинок, сила і радість, обов’язки і пристрасті переплітаються у тих юнаків в одну цілість. Вони нічого не зрікаються в житті, живуть барвно і гостро, але живуть для Німеччини. Кожний, хто бачив ту радісну молодь під час спортивних змагань, в бальовій залі, фабриці, в бюрах чи в струнких лавах під час маршу, бадьорих і розсміяних, відчував, що так само, як радістю є у них життя для батьківщини, — так не жертвою, а радістю буде і смерть для неї.


Власне тепер, коли лунають домагання плекати культ наших традицій, мені хотілося б піднести високо традицію нашої радісної сили, очайдушного українського гумору, щоби забути назавжди понуру традицію XIX віку: традицію, що сприймала життя й служення нації, як  тяжкий сірий обов'язок, як тісне ярмо, яке так стискає за горло, що з нього видобуваються лише стогін, квиління або благання. Не сміх, не клич чи наказ.


Десь в глибині душі — я певна, що не лише моєї, а багатьох з нас — цілком окреме місце займає блискучий світ козаччини. Мов добрих знайомих уявляємо ми собі людей того часу. З усміхом і подивом згадуємо струнких юнаків і мужчин, подібних до Тараса Бульби, які з розмахом і гумором жили, кохали, рубалися за свій край і з таким же самим шибеничним гумором за нього умирали. Кожне обличчя з знаного образу «Запорожці пишуть листа» нам ближче і симпатичніше завдяки своєму очайдушному гумору, аніж не одне лице тих добрих знайомих, яких ми зустрічаємо щодня.

Коли читаємо про постаті того часу — живіше б’ється серце, гостріше працює фантазія і в душі росте одне з найхмільніших почувань — національна гордість. І дійсно, не може не захопити своєю особою хоч би такий Сірко, що був справжнім поетом війни: безкомпромісовий і безоглядний супроти ворогів, і блискучо-дотепний в своїх листах до кримського хана.

Кожний, хто читав трилогію Сєнкєвича, був на довгий час полонений Богуном. «Бути таким, як він!» Про це мріяли сотні юнаків, з захопленням вдивляючися в пориваючу постать, яку навіть перо чужинця не хотіло викривити. «Хай будуть такими, як він!» — проносилося в думках не однієї дівчини. Богун є непереможно захоплюючий своєю яскравою фантазією, нестримною сміливістю і безоглядністю в бою і таким лицарським відношенням до жінки, якого б мусів вчитися у нього не один з висококультурних українців нашого віку, що вважає чемність до жінки за прикмету слабости, негідну мужчини.

Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв’язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути.

Безперечно, той тип міг мати тисячі вад, що їх не має навіть пересічна людина, може, йому бракувало багато чеснот, але він — і йому подібні — дали нам ту гостру емоцію, яку відчуваємо, читаючи у вищезгаданого автора, як ціла будова світу, з яким вони боролися, в крові й болоті лежала у їх ніг.

Натомість жодної емоції не відчуваємо, читаючи твори багатьох українських поетів і письменників минулого віку. В нашій нації з’являється тип не очайдушного лицаря, лише культурно-розважливого комбінатора. Він ніколи не рве вузли, тільки завжди хоче їх помалу і обережно розплутати. Цей тип зневажливо ставиться до сили гумору і завзятости Богунів. Для нього життя і служення Батьківщині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов'язком. Служення навіть найдорожчій, вибраній ідеї завжди лишається чомусь жертвою.

Безперечно, цей тип — ідеал XIX віку — має багато чеснот, незнаних Богунам і Сіркам. Він не дасть ніколи нікому «в зуби», навіть коли його образять, навіть не вилається. Він багато розмовляє про загальне добро, любить всіх — цілу людськість і цілий світ, і старається зрозуміти і просвітити свій нарід. Любить він свою батьківщину, але такою безкрилою любов’ю, яка не в стані була пірвати за собою не лише інших, а й його самого. 


Ці українці XIX віку дивилися на життя не як на п’янюче змагання з головокружними взлетами нагору або й із зривами згори, лише як на сірі, безконечні, але цілком безпечні сходи, з низькими ступінями, а кожний крок на такий ступінь вважали вони епохальною подією.

Публіцисти і громадські діячі того віку із завзяттям, вартим ліпшої справи, старалися знищити все, що мало ще на собі вогненну печать неспокійних душ Сірків і Богунів.
Драгоманів картав кожний відрух фанатичної любови до батьківщини серед своїх сучасників. Навіть члени Братства Тарасівців у своєму визнанні віри в «Правді» нібито і мріяли про найвищі ідеали, але не «вогнем і мечем» їх здобувати лагодилися, лише «духом і розумом». І надалі прагнули брататися з московськими поступовими колами, а у себе в Україні — аби була своя мова, аби влаштовувати Шевченківські свята і вчити неписьменних.

Вони хочуть бути вірними своєму народові, віддати йому життя, але у переносному значінні слова, бо звичайно вони ні на хвилину не ризикують головою, роз’їжджаючи по селах, збираючи етнографічний матеріял чи вивчаючи народну мову. На іншу, чинну любов їхня фантазія не могла натхнути нікого. Та й як могло бути інакше, коли членами тієї організації були люди, яких один з видатніших її членів характеризував як людей «надзвичайно м’якої вдачі, чулої душі і гуманного світогляду, що межував з тодішніми толстовцями». Все це чесноти з категорії тих, яких напевно ні однієї не мав ні Сірко, ні Богун. Такі люди йшли в народ і виконували свою дрібну муравлину працю, проклинаючи за неї долю.

І по цім боці настрій не був іншим. Навіть Франко в однім місці («Obrazki galicyjskie», передмова) писав, що працює для свого народу «з почуття собачого обов’язку, з обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шеляги, які взяв з народа на своє виховання». «Мій патріотизм,— пише він,— се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі».

Як на таке ж ярмо дивилися на свій патріотизм і поети XIX віку. Вогненне Шевченкове слово, відлунавши, не відбилося на їх творчості. Від сентиментальних зітхань і йойкань, від культу ідилічно-розмріяного життя перейшли вони до сухої безрадісної і безплідної інтелектуалістики.

Тоді в нашій поезії — слава Богу — зачали затихати соловейки, рідше співали солодкі Марусі, і змінилися Гриці. Але в своєму новому вигляді ці Гриці не звеличували Сірків. Вони почали виголошувати мудрі речення в роді: «Праця єдина з неволі нас вирве»; почали захвалювати розум і терпеливість, а героїзмом вважати найбільш безбарвне і безпристрасне життя.

Перечитуючи поезії того часу, ми не знайдемо в них захоплення життям, віри у власну силу, ні прагнення надзвичайного. Ці поети не дозволяють собі бути радісними в час недолі ані навіть в своїх думках — не мріють, як з тією недолею скінчити. В кожному вірші заклик не до боротьби, не до «фантазії», а до праці, і — чекання на чудо...


Капельгородський пише:

Сили й знання положімо ми сміло
На діло.
Щоб внести у царство темряви й гніву
Освіту...

А тоді вже:

Доля щаслива до Неньки-Вкраїни
Прилине.

Шелухин з обуренням ставиться до всіх,

Хто ніколи за віку свого не шукав
Для життя ідеалу земного
І до щирої згоди людей не скликав,
Або душу зневажив другого.

Білиловський теж собі уявляє ідеальною людиною таку, у якої в душі — нема «нічого, крім любови».

Грабовський вірить у відродження України тому, що

Рід людський за правду стане,
Хоч неправді «потура»!

Рід людський цілий має за нас, бідних, подбати!
В одному з інших своїх, неймовірно понурих, віршів той же Грабовський звіряється:

Закипали в душі сльози,
Дивлючись на муки,
І зривались тихо з кобзи
Нерозважні гуки.

Зрозуміло, що ніхто не здолав би такі «нерозважні гуки» слухати довго.
Ціле це безрадісне наставлення мусіло викликати реакцію. Сам Грінченко, який в своїх творах весь час підкреслював, що «тільки праця з неволі нас вирве», який довший час вважав всі пристрасті і радості за найбільшу перешкоду в тій праці,— як свіжого повітря запрагнув радости й сміху:

Майте ж, прапори надії,
Знов озвись, оживши, сміх.
Ділом стануться всі мрії
Літ найкращих молодих…
Воскресайте ж, сонця діти,
Розсипайте щастя квіти,
Хай сміється всім блакить
І звитяжний спів дзвенить.

Вірш примітивний, але характеристичний.

Тип безбарвного інтелектуаліста, що підпорядковує розуму всі свої пориви, як життєвий ідеал стовідсоткового українця, викликав реакцію і в повісті, але ця реакція спочатку була дуже однобічною.


З’являється Винниченко, який в своїх творах дає карикатуру сильної людини. Герої і героїні Винниченка, щоправда, завжди безоглядні по дорозі до своєї мети, але, на жаль, їхньою метою ніколи не буває ані велика ідея, ані навіть велика пристрасть, лише якась забаганка найгіршого роду. З своїми ж ідеями герої Винниченка так само безсилі, як і інші герої XIX століття. Вони лише говорять про ідеї, але не здобувають для них нічого.

Такі герої були запорожні, щоб стати протиставленням до типу культурника для тих, яким тип культурника був чужий. Починають з’являтися люди, які отому типові мурашки-інтелектуаліста протиставляють тип людини-борця. Може, одним з перших серед них — не в літературі, а в публіцистиці і в житті — був Міхновський, один з провідників РУП, що на переломі двох віків, в 1900 році, видає свою брошуру «Самостійна Україна». В ній знову воскресає відважний дух XVII віку: почуття гострої непримиримости до противників; прагнення моментальної віддачі ударів. Знов народжується поезія «рубання», а не пиляння, жадань, а не благань.


Ми зустрічаємо цю поезію передусім в глибоких і сильних творах і досі недоціненої Лесі Українки на Наддніпрянщині і у Василя Стефаника в Галичині. І в одної, і в другого твори пересякнені фанатизмом. В любові до батьківщини є багато пориву, ліризму, а не складних розважань. Герої їх творчости дивляться на свою боротьбу не як на жертву, лише як на своє життя, на свою мету. Вони не шукають середньої дороги, воліють смерть, як ганьбу, як то є в «Оргії» Лесі Українки або «Синах» Стефаника, де Максим, відпроваджуючи своїх синів на великий подвиг, каже їм: «Андрію, Іване, взад не йдіть! За мене пам’ятайте». Які ж ці слова ніби прості, а разом з тим — які ж далекі й не доступні розслабленій психіці XIX століття і тим, що ту психіку перенесли в XX вік.

Хай в творчості обидвох цих письменників змагання не було ще радісним, але вже ж власне вони у своїй суворості були батьками тих поетів радісного змагу, які у нас з’явилися в останні роки після 1917. У них вже був той фанатизм, ті натхнення боротьби, які виросли в щастя у їхніх молодших наступників. Так як у суворих, але сильних батьків можуть бути сильні і радісні діти, так трудно собі уявити, щоб такі діти виросли від понурих і слабих батьків (Драгоманових) або від фіглярно-легковажних гістериків (Винниченко). 


Отже, по Драгоманову, Україна збагатилася плеядою анемічних комбінаторів-культурників. По Винниченкові — десятком дрібненьких еротоманів, які і до цього часу, на жаль, шаліють часом в нашій літературі.


Метерлінк в одному зі своїх творів писав:
«Лише тоді можемо собі схлібляти, кажучи, що ми зрозуміли якусь правду, коли ми самі відчуваємо непереможну потребу уформувати після неї своє життя».


Власне так розуміють правду боротьби герої поезій Ольжича, найбільш яскравого представника сучасної молодої поезії. Для них боротьба і життя — синоніми. Життя — це боротьба, а боротьба — це справжнє життя. І нема тут чого розпачати. Навпаки, треба провести цю боротьбу найбільш блискучо і найбільш радісно. Образи, від яких волосся ставало б догори у гуманних письменників минулого віку, у Ольжича викликають зовсім інші емоції.

Ось він пише про революцію:

Сховалось равликом місто,
Січе його дощ, січе,
В під’їздах будов — тісно,
Набої через плече
Забиті. Числить? Ледве!
З-під мурів — повів гниття.
Життя, що таке щедре,
Багате таке життя.
Хто дихав хоч день так вільно,
До смерти хмільний украй.
Ти збурилось пінно-пінно
І вилилось через край.

Уявім собі, якого розпачливого вірша написав би з цього приводу такий Грабовський, і ми відчуваємо всю безодню, яка ділить психіку цих двох поколінь поетів. Зрештою, найліпшу характеристику покоління, до якого належить і сам Ольжич, і молодь сучасної Німеччини, і кадети Альказару, дає нам сам поет:

Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.


Таким солодко жити навіть перед небезпекою, і вони люблять життя в усіх його проявах тим більш інтенсивно, що кожної хвилини може покликати їх до себе доля на змаг.
Ольжич знає, що життя, яким його сотворив сам Бог, є «багате і щедре». Серед його дарів є і «любов і творчість, туга і порив», «відвага і вогонь самопосвяти».

Солодких грон, і промінястих вин
Доволі на стволах його веселих,
Іди ж сміливо і бери один,
Твоєму серцю найхмільніший келих!

Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що ці насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри в свою мету. Завдяки їм завжди потрафлять відірватися від «найхмільнішого келиха» до змагання, яке на них чекає. Яка ж мала мусіла бути любов до батьківщини у тих, що уникали всіх радощів, боячися, що завдяки їм забудуть про свою мету. І чи ж не бачимо ми тепер сотки прикладів, коли сучасні герої кидають найдорожчі речі — любов, родину, творчість,— навіть не з почуття обов’язку, а з почуття покликання, для формування нового світогляду, яке є такою ж складовою частиною життя, як і його насолоди.


Всі ми пам’ятаємо безприкладний вчинок кадетів Альказару, і ніхто їм не може закинути невиконання свого обов’язку. В яку бездонну розпач попали б юнаки з психікою ХІХ-го століття, сидячи стільки часу в мурах старого замку. Для них той період був би повільним умиранням. Їх з’їдав би біль, що так мало гуманности в житті! Оборонці ж Альказару хотіли умирати лише в ту єдину, найбільш потрібну хвилину. Весь же період сидження в замкнених мурах вони жили нормальним життям: голилися, співали, навіть влаштовували бали, і власне ця нормальна радість тримала їх до кінця незаломаними.


Пригадую, читала я в часописі лист якогось кореспондента з Еспанії. Він оповідав, як сидів колись в каваренці, близько прифронтової смуги, де відбувалися бої. Каварня була порожня, й настрій у кількох людей, що опинилися там, дуже пригнічений, бо невідомо було, що їх чекає за хвилину. Але в сусідній кімнаті грав патефон і якесь молоде товариство весело розмовляло і танцювало танго. Кореспондент-чужинець був здивований, так як були б здивовані наші народники. Бавитися в той час, коли під боком іде забава не на життя, а на смерть! Але ще більше він був здивований, коли двоє панів з того товариства глянули на годинники, швидко вхопили свою зброю, що лежала десь в куті, і — попрощавшися з товариством — просто від танго відійшли туди, куди кликали їх переконання і, може, смерть. Одним з тих хлопців був молодий Прімо де Рівера, розстріляний пізніше червоними.


І таке поступовання характеристичне для сучасної молоді. Шалена любов до життя і шалена погорда смерти. Чи може бути більш прекрасне і глибоке з’єднання? Звичайно, можна бути завжди поважним і бути героєм. Але нас завжди будуть більше захоплювати ті, які з усміхом стрічали небезпеку. Це тип людей, який своїми ідеями, своїми жертвами ніколи не гнітить свого оточення; навпаки, його захоплює і пориває за собою.


В тій самій Еспанії червоні взяли в полон молодого повстанця, сина одного з чолових провідників національного руху. Його получили телефонічно з батьком і під загрозою смерти змушували повідомити, що він буде забитий, якщо батько з своїм відділом не зложить зброї. Але юнак під люфою револьвера встиг крикнути: «Батьку, тримайся! Дай тобі, Боже, успіху!» — і розсміявся в лице тих, що його оточували смертельною петлею. Його забили відразу, але чи ж не було в його сміху щось, що було сильніше за смерть?


«Велика є серед людей і великий будить жах сила сміху, проти якого ніхто в своїм сумлінню не чується охоронений з усіх боків. Хто має відвагу сміятися — той є паном світу, як той, що завжди готовий на смерть».


Так писав Джіякомо Леопарді і так думає багато наших поетів, починаючи ще від Грінченка, стужених за тим звитяжним сміхом, який відлунав у нас ще в XVII віці.


По тому боці тужив за сміхом Тичина. Він хотів вірити, що
«... буде так. Фальшиве небо сміхом хтось розколе, і стане світ новий і люди мов Боги».
І якби сам Тичина посідав силу сміху і насміху, то не загубив би так швидко ˜образу і подобія Божого і не став би ніколи підніжком ворогів.


Але все ж цей героїчний сміх проривається все частіше і частіше в нашій поезії, поза Ольжичем, у якого він звучить найміцніше, чуємо ми його в поезіях Кравцева, Кушніренка і інших. У Кравцева бринить цей сміх у його сонетах. 


Так вабить воля! 
Вирватися, вмерти у борні,
Нагально впасти від ножа чи кулі!


Найбільшою радістю, яка може чекати його на волі, є боротьба. Такою ж найбільшою радістю ввижається вона і Сергієві Кушніренкові. Жорстокість життя не лякає його:

Їжиться життя нове скажене,
П’яне від захоплення й зусиль!
Надзвичайно обладовані антени...
Перехрестя надто важних хвиль...

Там, де поет минулого віку вчув би лише зойк і зітхання, Кушніренкові вчувається сміх:

В Африці сміються канонади
І, як завжди, як в історії — колись,
Хто відстав — не матиме пощади,
Хто безсилий — згинь чи покорись,
Йдуть події твердою ходою,
Множаться листки нових історій.

Кушніренка, як і Ольжича, понад усе інше ваблять ці листки нової історії, що ми ще маємо написати.

Орлами нам в синь вилітати!
Так ваблять залізнії грюки —
Колеса найтяжчих гармат,
Бригади чобіт по бруках!

Після цих слів вже зрозумілими робляться інші рядки поета:

Вже хруснув засув — трісли темні брами,
По звалах вкритих предковічним мохом,
Наперекір невольницьким думкам,
Ми вкрочили в зубатую епоху!

Він бачить «налиті сонцем, молоді, рішучі» — «залізнії когорти», їх крок, їх спів, їх чин.
Читаючи таку поезію, ми відчуваємо, що дійсно в неї увійшла, наперекір невільницьким думкам, нова сила, «налита сонцем, молода, рішуча» з культом завзятців, із змаганням, на яке дивляться як на радість.


Але, на жаль, ще й досі в нашій поезії зустрічаємо погляд на життя, як на тяжкий обов’язок, а на боротьбу, як на тяжку жертву. Занадто довго сидів в нашому письменстві понурий дух попереднього покоління, щоб так швидко можна було його цілком вигнати звідти! Навіть дехто з молодших ще дивиться на чин, як на зречення життя, жертву.


У Кушніренка, поруч з поезіями, наскрізь овіяними новою силою, знаходяться рядки, що звучать дивним дисонансом в його творчості, нагадуючи старі часи. Це відчуваємо тоді, коли він закінчує свого, повного сили, вірша дидактичним міркуванням, що, мовляв,

Життя ж бо ані казка, ані жарти,
Лиш боротьба й повинність.

В той час, коли ця свіжа і глибока течія допіру починає бурити все інше і тягнути його за собою, серед тих українців, що своєю психікою не можуть ще розлучитися з відшумілою добою, зроджується реакція проти нової течії. Глибокий і обов’язковий, але разом з тим сміливий і амбітний тип людини, що запанував у всіх оздоровлених країнах Европи, є ще не до прийняття багатьом українським душам. Вони знову протиставляють йому давно знайомий їм тип людини-мурашки, який має бути в житті чимсь неначе робітник в верстатах Форда, де непотрібно ні творчої фантазії, ні героїчних привидів, де лише вимагають акуратности і рутини.


Цей культ сірої маси хоче піднести і автор «Української Доби», для відміни оздобивши ту масу якоюсь ближче не окресленою прикметою, яку назвав «мовчазною відданістю». Безперечно, така маса потрібна, як необхідний фундамент кожної організації, але, як вже показало нам наше недавнє минуле, ще більше потрібні люди, які надали б цій масі певну форму і навчили б її вже цілком окресленої відданости. Бо чим є маса без тих людей, найліпше каже Кассон:

«Велика маса мужчин і жінок скидається на тих кріликів: на першу чутку про небезпеку вони ховаються. Подивіться на Китай — це ж череда з мільйонів голів, що вічно тремтять зі страху перед бандою грабіжників. Один єдиний невстрашимий очайдух міг би піти туди і стати володарем соток тисяч душ...»

«Безпека понад усе!» Це було гасло людства тому 500.000 літ — але це ніколи не було гасло його вождя.


«Вождь мусить зважуватися на небезпеку, на відповідальність та мусить наставляти голову на лютий буревій».

Завданням сучасної нашої інтелігентної молоді мусить бути стремління стати на чолі рядів, а не лиш м і ж ними, а тому і повинна вона старатися виробити в собі прикмети не лише рядовика, а й провідника. Не лише послуху, а й команди, не лише ремісничого виконання, а й плянуючої фантазії, блискавичної орієнтації. Щоб бути готовим кожної хвилини взяти лише на себе відповідальність, а не почувати, що ця відповідальність мусить лягати завжди рівномірно на плечі всіх її сусідів.

Автор «Української Доби» пропонує створити культ традиції, культ наших предків. Але, як ми вже не раз бачили і не раз про це говорили,—традиції треба шанувати, але не всі і не всяких предків. Відкинули ж італійці традицію свого жебрацтва, і вийшло це їм тільки на ліпше. Можемо і ми відкинути традицію свого духового жебрацтва, з найбільшою для себе користю.

Ніхто не в стані видушити з свого серця хоч краплю сентименту і пошани до якогось безпринципного панка, який ніколи нічого не зробив позитивного, лише за те, що він був його прадідом. Таких прадідів, звичайно, замовчують або признаються до них не з гордістю, а з найбільшим смутком. Тому і до своїх предків сміло можемо ставитися критично і розбирати, до кого можемо мати пошану, а до кого погорду. Зрештою, в справі предків найліпше висловився Унамуно, один з найбільших письменників сучасної Еспанії:
«Не те важне, хто мав яких предків, але те, чи він сам буде предком своїх нащадків. Дбаймо скорше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, аніж синами нашого минулого».


Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же ж вона не зрікається цієї чести, виховуючи себе лише на сірих рядовиків. 



Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам’ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому?

Для того щоб амбіції не замінило амбітництво, а наші провідники не нагадували отаманчиків, кожний, хто вірить в свої сили, мусить до себе ставити великі вимоги і старатися розвинути в собі безліч прикмет. Безперечно, провідник мусить мати риси, потрібні для розвитку, як словність і обов’язковість, але, крім них, він мусить мати ще багато інших рис.

Провідник мусить добре орієнтуватися у всіх подіях і течіях у світі і у себе дома. Але цікавлючися усіма течіями, триматися вперто лише однієї, не піддаватися протилежним хвилям.

Хто готується на провідника, мусить вчитися спочатку бути вірним хоч би й невеличкому гуртові, бути його патріотом і боронити його честь.


Лише ті, що потраплять бути вірними якомусь невеликому колективові, будуть вірними і великому колективові — нації.


З англійської літератури бачимо, як ті юнаки, що завзято змагаються за першенство своєї школи, спортового клюбу чи якоїсь корпорації, так само завзято боронять пізніше інтереси цілої нації. Ті ж, що в усіх змаганнях чи дискусіях з людьми, хай своєї нації, але з протилежних таборів, завжди лишаються пасивними чи уступливими, так само уступливими будуть супроти вже не ворожої організації, а ворожої нації.


Той, хто хоче бути провідником, повинен мати багато прикмет, цілком не потрібних звичайному рядовикові. Він мусить добре орієнтуватися в усіх ділянках життя, бо кожну з них може використати для своєї справи. Він повинен не забивати, а розвивати в собі почуття гумору, бо це почуття, як жодне інше, допомагає бути критичним у відношенні до себе і до інших. Крім того, це ж почуття допомагає завжди нищити шабльон, який є ворогом всього творчого.


Так як і гумору, не треба боятися радости; вони не заплутують, а опромінюють шлях до мети, коли ми лише самі вміємо їх брати, а не віддаватися їм, як невільники. Унамуно каже:
«Коли у вашій мандрівці побачите квітку край дороги і захочете її зірвати — то зірвіть. Але,— проходячи мимо, не зупиняючися, зараз наздоганяючи свій відділ».


Не треба бути занадто скромними, бо це прикмета для тих, хто стоїть в рядах, а не на чолі їх. «Ніхто не може бути рівночасно вождем і скромною фіялкою»,— пише Кассон. Отже, кожний мусить вибирати: або бути скромною фіялкою, яку всі будуть обдаровувати ніжною симпатією, або тим, кого чекає обурення чи захоплення.


Той, хто хоче бути провідником, безперечно, мусить гострити свій інтелект, але ні в якому разі не ціною зречення всіх своїх фантазій і поривів, до яких дехто з нашої сучасної молоді ставиться чомусь з погордою, як до порожніх слів, зараховуючи її до безплідної романтики. Ні, мусимо вперто пам’ятати, що кожне діло, створене розумом, може бути лише дуже добрим; створене ж з фантазією, героїчним поривом чи з гумором — може бути геніяльним.


«Від Еспанії,— писав Унамуно,— відлетів дух гумору, так тісно пов’язаний з духом героїзму. Всі стали страшенно поважні, поважні аж до глупоти. Вони навчають поважно, проповідують поважно, брешуть поважно, працюють, бавляться і навіть сміються поважно».


І це тому, пояснює Донцов, що відлетів від них дух донкіхотського героїзму, відлетів і дух гумору трагічного лицаря.


Унамуно писав ці рядки ще кілька літ тому. Тепер вони вже не актуальні на його батьківщині. Дух донкіхотського героїзму пекучим полум’ям вибухнув в душах його земляків.


Але які ж актуальні є ще слова Унамуно у нас! Як потребує цього неминучого полум’я душа нашого покоління.

* Відчит виголошений в Українській Студентській Громаді в Варшаві 15 червня 1937 р. 



До теми:
Олена Теліга ВIДПОВIДЬ


У цей день 22 лютого 1942 року у Бабиному Яру було розстріляно Олену Телігу. Слава Героям!!!