 |
| самозахист |
В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов'яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.
І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.
Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…
Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.
Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.
Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.
Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.
Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…
Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…
При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.
Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.
Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.
Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.
Але про силу прикладу якось іншого разу…
Валерій Семиволос, вільний журналіст,
І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.
Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…
Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.
Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.
Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.
Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.
Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…
Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…
При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.
Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.
Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.
Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.
Але про силу прикладу якось іншого разу…
Валерій Семиволос, вільний журналіст,
Харківська обл., село Губарівка,
Товариство «Малого Кола»
Джерело: Блог Андрія Хартановича
Немає коментарів:
Дописати коментар