Пацаніфікація: пацифікація по-пацанськи

Українська Самооборона

Восени 1930 року Другою Річчю Посполитою прокотилася хвиля каральних акцій, що залишилася в історії під терміном "пацифікація", себто "упокорення". Попри поширене уявлення, її було спрямовано не лише проти українського населення як такого, але і проти антирежимно налаштованих поляків. Якщо українцям ставили у провину близько 2000 нападів на польські маєтки (підпали, пограбування тощо), то до польських опозиціонерів режим маршала Юзефа Пілсудського мав інші претензії – власне їхнє існування та активізацію діяльности.

Безпосередніми наслідками військово-поліцейських операцій, які тривали кілька місяців, стали, з одного боку, погром українських суспільних структур, поліцейське тероризування українського населення та арешти півтори сотні українських національних діячів, з іншого – погром польських опозиційних організацій, ув'язнення кількох тисяч "незгідних" поляків, обезголовлення політичної опозиції уряду Пілсудського.

Подальшими наслідками виявилися радикалізація політики і практики новопосталої Організації українських націоналістів і взагалі українського протестного руху через наочну демонстрацію невдоволеним українцям виняткової ускладнености, якщо не неможливости, захисту своїх, як би зараз сказали, прав, свобод та інтересів у політичний, парламентарний спосіб. Крім того, очевидно що пацифікаційні акції надалі аж ніяк не збільшили ентузіазм українського населення Польщі у захисті держави у вересні 1939-го.
Більш віддалені наслідки чергового акту спільного засівання спільного поля зубами дракона відгукнулися на Волині у 1943 році.

Детальніше про "пацифікаційні" події кожен може почитати сам у фахових публікаціях, це було б куди змістовніше, ніж міг би написати я, тим більш, що тут – не про історію, а про сьогодення.

З поправкою на те, що пацани Януковича (яко же і сам) навряд чи читали багато історичних розвідок (та і не тільки історичних розвідок, а й взагалі), а також на те, що історичні аналогії завжди бодай трохи неуникненно накульгують – зараз в Україні відбувається акція пацифікації суспільства. Суспільства, потенційно здатного принаймні на Майдан, жах від якого напевно що надалі передаватиметься поколінням тих свиней, що вважають себе "елітою", генетично.

Втім, напевно, варто зробити ще одну поправку – термінологічну: ясно, що натхненникам та виконавцям пацифікації по-пацанськи ближчим є путінський термін "зачистка". Ймовірно, дехто з них іноді навіть шкодує за можливостями і досвідом використання практики російських "спєцназов" щодо непокірних та бунтівних. Ймовірно, дехто з них навіть сподівається, що ті можливости ще не втрачено остаточно.

Оскільки Юрій Андрухович днями назвав¹ Януковича "пародією на Путіна", я б, визнаючи змістовну справедливість визначення, хотів запропонувати уточнення: Янукович – не пародія як така, адже пародійний жанр передбачає прагнення звеселити публіку. Янукович - це цілком намірна, зумисна, але з низки причин цілковито провальна спроба змонтувати в Україні якусь подобу "керовано-демократичного" Путіна з малопридатного вітчизняного матеріялу – підручного і, відповідно, підніжного. "Я его слепила из того, что было" – зізнавалася колись якась російська співачка чи то пак "пєвіца". Ті хто натужно штовхав важкий предмет в крісло на Банковій, з повними підставами могли б їй тепер підспівувати. Путіна не вийшло, вийшло справді пародійно, вийшов клоун, але з числа тих клоунів, котрих лякаються діти.

Російський політолог та інтелектуал (у хорошому сенсі, адже російським політологом та інтелектуалом мабуть вважає себе, скажімо, і Дугін) Андрєй Піонтковський, "користуючись улюбленою лексикою г-на" Путіна, визначає² путінізм як "контрольний постріл у голову Росії". Позаяк ми в Україні маємо справу не з правдивим путінізмом, а з його "вторяком", що відгонить сивушними маслами єнакієвського розливу, позаяк тутешні владоможці дурніші і кегебешних академій не закінчували (принаймні - масово), тут це не контрольний постріл у голову, а радше удар по карку України беркутівським кийком. Не завжди смертельно, зате можна неодноразово повторити. З насолодою.

Окрім залякування на майбутнє, помсти за Майдан та намагання своєрідною колективною психотерапією у вигляді позірної бульдозерности притлумити колективне побоювання його повторення (надто – на іншому якісному рівні), йдеться також про вульгарний рефлекс робити розпальцьовку "чтобы все дрожали, чтобы уважали". "А чудо в тому полягає, що п…дити не будете ви їх" – одкровенничав до загону піонерів-гопніків сліпий пророк Микола Островський у п'єсі Леся Подерв'янського "Павлік Морозов", і був таки правий – то було б чудо. Перерости мстивість, перерости бажання залякувати інакшомислячих, перерости потребу у "козі" пальцями подібні люди навряд чи здатні.

Анатолій Гальчинський - відомий вчений-економіст, колишній директор Національного інституту стратегічних досліджень і колишний радник президента Л.Кучми, визначаючи в інтерв'ю УНІАН Майдан-2004 як "дзеркало української душі", доволі романтично, як на мене, пише³: "я плекаю надію, що діючий президент зробить мужній (конче значущий для суспільства крок) та приєднається до відповідних оцінок Помаранчевої революції. Мені чомусь думалося, що це буде зроблено вже у інавгураційній промові, однак якщо це станеться на торжествах з нагоди двадцятиріччя проголошення Незалежності, то я в такому випадку аплодуватиму стоячи". Думаю, пану Гальчинському аплодувати Януковичу не доведеться. Принаймні – стоячи.

Колись, надивившись на освічених гарвардських хлопчиків у керівництві ахметівських компаній, я був подумав, що пацани назагал, "як клас", можуть вчитися й еволюціонувати. Тепер мушу визнати (залишаючись при незмінному переконанні, що голосування за"менше зло" – це зло саме по собі і, можливо, не менше за те, котре здається більшим): у грунті речей я тут помилився – навчання мімікрії це не еволюція. Бувають окремі випадки полілінгвізму та окремі докторські ступені західних вишів, бувають (набагато частіше) костюми "з голочки" та набуті манери позірного поводження на публіці, але залишається пацанське серце. 
Винятки, сподіваюся, можливі, але менше з тим. Винятки, як відомо, лише підтверджують правило.

До речі, певним чином вони зараз роблять те, що мали б робити ми. Ні, наразі я не про те, про що, можливо, хтось [небезпідставно] подумав – не про втрачений "помаранчевою"владою шанс встановлення після перемоги Майдану реального правопорядку і правосуддя для всіх і не про забуту та обпльовану обіцянку "бандитам - тюрми": на жаль, асоціювати ту владу з "нами" підстав не виявилося. Маю на увазі встановлення нормальних відносин між цивільним суспільством (котре мені також подобається називати простіше – нацією, адже нормальна, здорова нація є самоусвідомленим суспільством, здатним на опір загрозам хоч зовнішнім, хоч би і внутрішнім) та владою і політикумом". Єдино здорових і єдино цивілізованих відносин за простим принципом: щойно хтось з них підняв голову понад конституційну і законну планку – "вогонь". Хоча б задля того, щоб надалі не довелося лапки обабіч слова "вогонь" прибрати. 

На жаль, суспільство протягом "помаранчевих" років виявилося надто патерналістським, надто розпорошеним, надто пасивним і надто ледачим, а та частина, котра вважає себе активною – надто прихильною до симулякрів і симулякричної діяльности. Natura abhorret vacuum – там де нема постійного громадянського тиску, є прогресуючий владний "прес". Welcome.

Оцінюючи ситуацію у сьогоднішній Росії, Андрєй Піонтковський далі стверджує⁴: "времени для рождения и формирования массового протестного движения миллионов нет. Как бывает в критические моменты истории, очень многое зависит сейчас от мужества, решимости, пассионарности совсем немногих". Україна, як той казав, - не Росія: порівнюючи з кремлівською "бригадою.ru" у "бригади.ua" куди менше грошей і природних ресурсів для економічної підтримки "керованої демократії" (я б назвав це удаваною демократією), менше досвіду діяльности з облаштування концтабору у розмірах держави, менше сміливости і менше мізків. Проте все це може обернутися і зворотнім боком: тим, кому хоч яке державне і державницьке мислення є абсолютно недоступним, доступнішою ввижається пацифікація. Тобто пацаніфікація.

І якщо у Росії традиційно "бессмысленным и беспощадным" є бунт, а влада – навіть дуже"осмысленно-беспощадной", то мало-російська влада за своїми питомими ознаками дорівнює російському бунту. Нещадність є, смислу – нема: поки що люди у владі роблять все для того, щоб надалі їм і справді було чого боятися: "думаючи, що закручують гайки, вони стискають пружину". 
Проклинаючи пам'ять незрозумілого і страшного для них явища УПА - чи водночас не прикликають вони своїми упокорювальними потугами прихід якоїсь УРА – Української республіканської армії?

Сталося так, що ми, українці, є дуже різними: за ідеологічними переконаннями, політичними вподобаннями, ставленням до релігії, до подій і персонажів власної історії, до сходу і заходу та Сходу і Заходу, до сплати податків, до правил дорожнього руху, до паління тютюну в громадських місцях і до паління нетютюну вдома, до порід кицьок і песиків та до сортів пива тощо. Проте, на мій погляд, сьогодні у протистоянні з хамством як державною політикою ми маємо бути єдині у нашій свободі, відстояти котру треба разом, тут і зараз. А хто бажає посваритися, завжди встигне це зробити. Потім, якщо захоче.


Олександр Северин, к.ю.н.
Майдан