четвер, 13 січня 2011 р.

Медвинська республіка. Священна війна проти окупантів



Керівники Медвинського повстання
Так виглядають вільні ЛЮДИ!
Медвинське повстання — антибільшовицьке повстання українських селян Медвина на Богуславщині у 1920 році. Спричинене окупаційною політикою «воєнного комунізму». Кульмінацією повстання було проголошення Медвинської республіки. Придушене червоноармійцями та чекістами.

...У червні 1920-го «червоні» увійшли в село вп'яте. Четверо комісарів, що прибули на допомогу місцевому «волревкому», оголосили загальні збори села, вимагали мобілізації молоді до Червоної армії, дуже великого продовольчого податку і «боротьби з місцевою петлюрівщиною». Приводом до повстання стали сільські збори 18 серпня 1920 року, які проводив політком 2-го Канівського продзагону Косагов. Була негайно запроваджена продрозгортка — надзвичайно велика сума продовольчого податку та мобілізація до червоної армії. Збори були дуже бурхливі, продзагонівці поводили себе дуже зухвало. На запитання: «На який фронт буде мобілізація, коли війна закінчена?», була відповідь: «На колчаковский Сибірський фронт!»
- Чому такий великий податок? Це ж треба у людей все забрати!
- Ми з вас душу витрясемо, а зберемо!
- Чому представники виступають російською мовою?
- Це вам не петлюрівщина!Змусимо забути цю мову, а навчимо розмовляти 
більшовицькою російською мовою!

Продовження зборів було перенесено на другий день. Продзагін на чолі з Косаговим повернувся в Богуслав. На їх місце був направлений другий загін із 5 осіб. Вночі терміново був створений повстанський комітет на чолі з сотником Хомою Лебедем (Сидоренко), начальником штабу Миколою Василенком та пропагандистом сліпим бандуристом Антоном Петюхом (Митяй). За даними обласного архіву керував повстанням полковник Неграш. На другий день були заарештовані продзагонівці і місцеві члени волревкому. На ранок 26 серпня 1920 року стало відомим, що всі вони були розстріляні.

Того ж дня селяни проголосили республіку і для її оборони довкола села прикопали борони догори гостряками. Були впевнені, що протримаються кілька місяців, а там, мовляв, надійде підмога з сусідніх сіл і підійде військо Петлюри… З навколишніх сіл — Дмитренок, Гути, Хиженець, Боярки прибували невеликі загони вояків. Повстанці робили «вилазки» в найближчі населені пункти — Луку, Ківшовату, Бране Поле, Вільховець, Стеблів. Знищували мобілізаційні картки, забирали хліб продрозгортки. Утім зброї у захисників республіки виявилося обмаль (на 1000 добровольців — всього 300 рушниць і трішки набоїв). Коли через кілька днів повстанці напали на цукроварню й обеззброїли там кількох більшовиків, про цю подію дізналися в Києві, а невдовзі й у Москві. Більшовики занепокоїлися: приклад Медвина могли перейняти інші села.

Після розвідки в село заскочив кінний загін. Нападники спалили Успенську церкву, пограбували кілька обійсть і вбили двох господарів. Після перестрілки відступили. Майже щодня кількасот більшовиків з кулеметами наступали на село. Повстанська розвідка вчасно повідомляла про це, у церквах били в дзвони, селяни кидали роботу й бігли боронитися, переважно з косами й вилами. Селяни героїчно захищали своє село від місцевих більшовицьких груп, лише кадрова дивізія зламала опір селян і оволоділа селом. 10 жовтня — 13 жовтня 1920 р. закінчилась операція оточення Медвинської республіки. Медвин був підпалений, згоріло біля 600 хат, захоплений повстанський прапор. Вцілілі загони повстанців відступили до лісу.

Більшовики три дні грабували село. Також зібрали величенький продподаток. Кілька днів ходили більшовики по хатах, шукали «бандитів», та найбільше їх цікавив домашній скарб. Після сплати великої контрибуції та введення військової влади в селі, прибула секція Губчека. Всіх підозрюваних відправлено до м. Сміли, де засідав військовий трибунал, звідти ніхто не повернувся. Повстанські загони переформувалися і діяли невеликими силами біля Лисянки, Стеблева та сусідніх з Медвином районах. Саме в цей час більшовики перекидали свої з'єднання на врангелівський фронт і біля Медвина (в урочищі Гударів Яр) був розбитий один з обозів 1 Кінної армії Будьонного. Вся провина впала на медвинців. Зранку 13 жовтня 1920, перед Покровою, зі Звенигородки приїхав до Медвина каральний загін. Більшовики оголосили збір села. Заїжджі відібрали до сотні молодих чоловіків від 18 до 30 років і завели їх до волості. Вмістилося десь із 80, хто менший — протиснувся через вікно, одного 14-річного відправили додому. Комісар заявив: «Ви — відоме бандитське село і маєте повернути все пограбоване з військового обозу». Якщо ж ні, то всім, мовляв, буде таке: вивів з натовпу чоловіка і з нагана стрілив йому в голову. Дав людям одну годину, щоб позносили продукти. Селяни полякалися, розбіглися. Колона заручників була виведена за село і біля урочища Ковтунів лісок порубана. Кільком чоловікам вдалося врятуватися. Вночі місцеві жителі розібрали вбитих і поховали на сільських кладовищах. Всі ці події відбувались напередодні Покрови.


Після поразки Медвинського повстання, яким керував отаман Хома Лебідь (справжнє прізвище Хома Сидоренко), повстанський загін медвинців на початку вересня відійшов у район Винограда, Боярки та Лисянки. Тут отаман Лебідь (Сидоренко) склав свої повноваження (згодом він емігрував до Польщі), а медвинські повстанці влилися в загін Цвітковського. Його помічником став Платон Слуцький, син медвинського священика, зарубаного будьонівцями. Штаб очолив Микола Василенко (пізніше він написав спогади «Мова про пережите»). 

Після окупації міні–республіки більшовики ще два десятиліття вишукували і знищували в Медвині всіх, хто хоч якось був причетним до повстання. Загалом у Медвині знищили понад 6 тисяч людей. Кобзар Антін Петюх потрапив у засідку в 1921 році і застрелився, щоб не датися в руки чекістам. Його бандуру надійно сховали, у 2000 році вона потрапила до Петра Гогулі, нині експонується в Богуславському краєзнавчому музеї.

Мешканець Медвина та свідок Медвинського повстання Іван Дубинець у 1952 році в еміграції у США видав книжечку «Горить Медвин». В Україну її привезла у подвійному дні валізи емігрантка Олександра Бражник, яка у 1960-х роках відвідала рідний Медвин. Селяни нишком копіювали книжку, невдовзі її мала ледь не кожна родина. «Населення Медвина, що стихійно підтримало повстання, понесло надзвичайні жертви, але ніколи не було в нього каяття чи нарікання за цю акцію проти більшовиків. Тільки тепер селяни зрозуміли свою помилку: треба було не Медвин збройно боронити, а свою державу українську і своїх синів віддавати в жертву... на загальних фронтах Української армії», — писав вже відомий науковець і громадський діяч української діаспори Іван Дубинець.

Приклад Медвина класичний. Він свідчить і про величезну стихійну українську силу, і її фатальну сліпоту й роздрібленість. Адже якби у 1919 – 1920 роках Україна мала кількасот таких Медвинів, то з успіхом могла б розтрощити всю більшовицьку імперію.
Трагічні події початку століття скоротили населення вдвічі. Колись 12-тисячне містечко перед Другою світовою війною налічувало 6 тис. чоловік. Війна скоротила населення ще більше. Медвин не оговтався після цих втрат і дотепер, адже нині тут проживає близько 4,5 тис. чоловік.
Медвинці – люди особливі. Після стількох випробувань і втрат вони нічого не забули. Ще після страти заручників у жовтні 1920 р. на місці трагедії було насипано могилу й вставлено великий хрест. Більшовики його невдовзі зняли, а могилу розрівняли. Під час німецької окупації жителі села знову відновили хрест. Та радянська влада вкотре його знесла. Протягом усього періоду панування радянської влади до цього страшного місця було небезпечно підходити – за це людину зараховували до розряду “неблагонадійних” і брали під кагебістський нагляд. Зараз хрест відновлено. Встановлено пам’ятник, на якому вказані імена загиблих. Навколо посаджені молоді дубки. Місце має назву «Парк пам’яті жертв комуністичного терору». Поруч б’є джерело, встановлено поминальний стіл.



Немає коментарів: