Доктор Дмитро Донцов "Дороговказ Григорія Сковороди нашій сучасності"

Григорій Сковорода

„Дух животворить”

Ця маловідома праця має свою особливу цінність, а це тому, що вона є останньою, яку написав доктор Дмитро Донцов в свойому житті і то в кінцевих тижнях перед своєю смертю. Остання сторінка так і залишилась не витягненою з валка машинки до писання...

В нинішні часи філософія Г.Сковороди не дуже в моді. Це тому, що він, “не модерний”, виступав же проти тих „учених”, які - кажучи словами Шевченка - хотіли Україну та “повести за віком”, тобто за тими „современними вогнями” Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріялізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки - Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни - заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію.

І власне тому, що Сковорода був містиком і погромником матеріялізму, - є він такий цікавий, такий начасний в нашу хаотичну, опановану темними силами диявола, - добу. Є актуальний, бо у нього знайдете ясні відповіді на проблеми нашого часу, - культурного і політичного характеру.

Родився Сковорода на Полтавщині, лише тринадцять літ по упадку Мазепи, жив за гетьманування Данила Апостола і Кирила Розумовського; а помер два роки перед кінцем царювання Єкатерини ІІ-ої, яка знищила всяку автономію його країни. В добу тріюмфу Робеспієрів і Маратів “великої французької революції”. Філософія тої доби проклямувала першенство людського перед Божим (“Немає Бога, тільки я!”), ілюзорність духового, лише реальність матеріяльного. Розум людський поставлено над Божественною мудрістю, якою тримається лад всесвіту, і людської спільноти, і людської душі. Замість тієї Мудрости, поставлено суверенний людський розум, який привласнив собі право краяти і перекраювати все в суспільстві, незважаючи на одвічні космічні закони.

Замість “Духа Істини” і його волі - поставили волю необмежених людських інстинктів обездушеної людини. Руссо проголосив, що людина сама по собі добра, майже безгрішна, і аби її лиш не псули „обставини”, “суспільство”... Коли ж вона зледачіє, то винна не вона, а середовище... Одним словом - людина за свої вчинки не відповідає. Може робити що і як хоче, не маючи жодної над собою дисципліни, не стримана ніякими правилами в своїх плотських інстинктах і забаганках. Бо дисципліна „тільки псує” свобідну людину... Так зване людське щастя стало для матеріяліста щастям фізичного добробуту, комфорту, насолоди й забави свого фізичного „я”, її відповідальність перед законом Вищої Сили, - касувалася; а без цього гине дисципліна людини, гине лад в спільнотах людських, а самі люди обертаються в отару домашньої худоби, або в звірів. Для отари ж потрібний чабан з києм, а для звірів - рушниця вартового. Без одного чи другого наступає анархія, стан, до якого з блискавичною скорістю наближається наша теперішня цивілізація, а перед чим перестерігав Сковорода. Ким був Сковорода?

Був українським Сократом, мандрівним філософом. Вчився в Києво-Могилянській Академії; проповідував, подорожував по Україні, Польщі, Угорщині, Прусії, Німеччині, Італії; студіюючи богослов`я і філософію, вивчав мови грецьку, латинську, старо-жидівську, німецьку; викладав в харківській Колегії, навчаючи етики шляхетських дітей. В свиті, з палицею в руці і торбою з книгами та рукописами, ішов своїм апостольським шляхом, навчаючи по пасіках і хуторах, в хатах і в панських палацах, на базарах, по цвинтарях... Писав вірші, байки, притчі, трактати... Тематика була одна і та сама: Проповідь примату духа над матерією, - „плоть нічтоже. Дух животворить!”

Проповідував свою науку не як віддалений від життя своєї країни філософ-інтернаціоналіст, чи космополіт. Власне в багатьох своїх творах маніфестує свою гарячу любов до своєї країни (України), в якій прагнув жити і вмерти, в любови до її великих людей й історії, „мужів зібраних”, “героїв вольности”. Тому й москалі, які як правило - своїми героями називали многих великих чужинців в загарбаних ними землях, - ніяк не могли зробити подібної операції з Сковородою, мусіли визнати в нім „українського філософа”.

В цій статті зупинюся на духово-соціологічних і політичних поглядах Сковороди, що стоять в тіснім зв'язку з проблемами людської спільноти, а з них побачить читач, наскільки наука Сковороди є палючо-актуальною, начасною для нашої сучасности, коли духова гангрена, яка почалася в його (Сковороди) часи, загрожує тепер катастрофою для цілої нашої культури, християнської культури Заходу.

Сковорода учив, що помиляється матеріяліст, думаючи, що існує тільки видимий, сприйманий нашими фізичними змислами світ. Існує ще світ незримий і якраз в нім, в цім незримім світі криється сила, що рухає і кермує всім. Він пише: “Розкладай перед сліпим все що хочеш, кільки хочеш - все для нього пусте. Він може тілько помацати щось, а без дотику нічого не розуміє. Кілько разів чуємо ми про повітря? Скілько разів чуємо про воду і про дух? Чи не на повітря спираються птахи? Воно твердше від заліза. Одначе кожний скорше спостереже дерев’яний мур, а повітря уважає за порожнечу. Чому? А тому, що його не можна так легко сприйняти фізично, змислами. Мур скорше намацаєш. Скорше спостережеш різні барви, а повітря безбарвне. Одначе кріпше від каменя і заліза. А таке потрібне щоб дихнути, без нього не можна жити, як і всяке діло без думки й ідеї його, ніщо є.

І так ми слабшу річ беремо часто за більш дійсну. Чому? Тому, що не сприймаємо невидимого. За видимим - мур на вид грубший і густіше нашим очам бовваніє, а повітря більш для ока укрите, хоч і основне є, а здається ніби в нім зовсім нічого нема сили. Хоч воно жене кораблі, рухає морями, ламає дерева, крушить гори, всюду проникає...”

Аналогічно і в політиці. За практикою політиків і час теж невидимий, також про невидиму силу укритої думки забувають...

„Бачиш, не такою природа є, як ти вважаєш! В ній якраз те сильніше, що менше показне... А коли щось вже так від наших змислів сховалося, що ніякими змислами помацати його не можна, то в тім і є найбільша сила. Коли майже не можемо впевнитися про суще повітря і за ніщо його маємо, ніби не існуюче в природі, - хоч воно шумить, гримить, тріщить, - то як можемо признати те, що очищене від всяких шумів, трісків і змін, - у вічнім покої і в спокійній вічности, блаженно пробуває?”

Це “щось” зве Сковорода Духом Божим. В нім вся сила і наша душевна і сила суспільств...

„Такою ж невидимою силою є сила Невидимого Бога, 'ділаючого тайною своєю десницею', що Велике виростає з 'нічого'. Тому не називай малим те, з чого родиться величне. Маленька щілина в кораблі впускає до середини погубну небезпечну течію, що цілий корабель знищить. Не думай, що інакше в суспільстві людському. Один, злої вдачі чоловік, може занечищити його, звести у брехню і облуд. Лише одні прості люди уважають за існуюче те, що можна взяти в кулак.

Бомба небезпечна не чугуном (всім видимим), а порохом і укритим в поросі вогнем. Все невидиме сильніше від всього видимого і від невидимого залежить видиме. Невидима ж 'думка рухає і править ділом'. Язик - це 'видимість', це ніби будильник, що дзвенить, а сама спружина, що це робить, сама суть - це думка. Думка - це невидна річ, це корень тілу. Думка неослабна спружина, безпереривний рух. Поглянь на слабосильне сотворіння - людину. Вона водить (думка) ведмедів і слонів. Поглянь ще на малу скриньку з компасом - і на кермо в кораблі - воно править течією, а течія вказує путь. Мала іскра висаджує в повітря міські мури. З маленького зерна виходить велика яблуня. Шум легенький повітря - є випущене з уст слово, та часто воно або ранить (смертельно), або оживлює душу і додає їй відвагу. Все те, що по плоти ніщо, але скритою в собі внутрішньою сутею - є сильне. 'Дух животворить'. Душа це „мобілє перпетуум” - непереривний рух. Її крила - це думки, погляди, переконання. Вона - або бажає чогось, або біжить від чогось; бажаючи - любить, тікаючи - боїться. Коли не знає чого бажати, чого тікати - мечеться в сумнівах... Подібно до суспільств і водіїв, що втратили поняття своєї правди і 'Духа, що творить', удавшись в 'плоть і плотське'”.

Назверх ці думки Сковороди про примат духа над матерією, невидимого над видимим, Бога - над плоттю, видаються абстрактними, засухими? Але ж бо з них випливає ціла страшно актуальна наука про суспільність, етика Сковороди, його жадання і дороговкази щодо тутешнього земного життя, - як одиниці, так і цілої національної спільноти. Так само, як з сухої науки Карла Маркса - вийшла ціла диявольська система комуністичного порядку життя, ціла система чітко практичних постулатів і канонів для одиниці, - для підсовєтського кріпака, і для підсовєтської „общественности”, велетенського примусового совхоза...

Взагалі т.зв. практичним людям треба пам'ятати, що нема практики без емоцій, ідеології без теорії, ні чину без думки, ні акції без ідеології. Без „Капіталу” Маркса не можна собі уявити комунізму. Без Магометового „Корану” - не можна собі уявити воюючого ісляму. Без Руссо - не зрозуміємо французької революції, ні Наполеона. І без Євангелії - не повстало б християнство...

В кожній людині, пише Сковорода, є дві натури. - Божа і плотська. Коли людина вірить, що створено її по образу і подобію Божому, то вона прагне жити і поводитися по Божому. Коли ні - то є вона лише не надлюдина, а над малпою якимсь супер-ґорилем, без героїки, зобов'язань, без етики. - стає двоногою худобою. Тоді людина кориться (каже Сковорода) своїй „сліпій натурі” нерозуму, з її „прихотями” лже-еліти і „забаганками”. Така людина віднімає силу і честь, буття і славу нематеріальному благому Духу, а замість того обожає мертві стихи, маску тлінь. До них приліпляється своїм серцем, своїми думками. А „злі думки с носіями зерна злих діл”. Хто не живе по натурі, натхнутій Богом, той „вибирає собі вожатим скотську і сліпу натуру”, той руйнує свій організм. „Суспільство, - пише Сковорода - це те саме, що машина. Зараз в ній повстане замішання, коли її частини відступлять від того, до чого вони своїм майстром-будівничим зроблені ”.

Це власне, є те замішання, яке ми обсервуємо в тім домі божевільних, що зветься цивілізованим світом. Те фатальне замішання - ДЕМОКРАТІЯ, яке Сковорода бачив вже 200 літ тому, - його початки.

Всю увагу своєї науки зосереджує Сковорода на тій еліті, якої, на думку Сковороди, головна мораль в тім, що держати суспільність - на її провідній верстві і високій якости. Серце і розум правителів повинні бути вільні від турбот про буденні справи, вільні від дрібних „печалей житейських”. Сковорода пише: „Скажім є сином Страховим: “Чим може умудритися той, хто тримає рало? „Його думки і розмови про бики, про свиней, про корм для худоби... Правда, що суспільність без них не насилається, але не можуть вони бути у раді, яка всім лад тримає ”.

Але катастрофа наступає для суспільства, коли ті, що мають його, - думками і серцем приліпляються до своєї - „не Божої” - а „скотської натури”, до „видимого і тлінного”. прагнучи вислуговуватися чужим панам „за ласки многі і немногі” (Шевченків образ “дулі”, чи хай „хоч пів-дулі”), вдаватися в „чужі правди” з корисливих міркувань, чи замість „вибраних”, „ліпших” людей, - спиратися на „зграю льстивих фаворитів"; а людей „цнотливих” і „лучних” віддаляючи від суспільства у своїй „гонитьбі” за “ілюзорною фортуною” чи власною „славою”, часом і за тою „поганою славою”, про яку співається в стародавніх піснях:

„Ой пішла та слава, та погана слава, по світу ходити, людям лихо робити”.

Ввесь цей „зміст сутьскости”, який мотивами мудрості бринить в етиці Сковороди, так нагадує образ феноменів питомих часом і нашим, і таких актуальних... Нагадує людей і явища, які вкладаються у візію сучасної демократії, такої по духу далекої до традицій етики і навчань Сковороди, далекої до глибоко закорінених тих же традицій в нашій національній моралі, як моралі типово ідеалістичній.

Розпад суспільства наступає, коли на його чолі опиняється каста фарисеїв, обманців і лицемірів, людей, що женуть за особистим, за матеріальним; каста правителів безхарактерних, без чести, без совісти, без голосу Божого в своїм серці; людей, які гонять за видимим, заглушуючи в собі голос Невидимого. “Цілі республіки падали”, каже Сковорода, через те, що правителі їх мали за ідола матерію.

Людина може добре лише ту роботу робити, до якої сотворена своїм Творцем. Це так само, як в звіринім царстві. Солодка є праця, коли вона „природна”, відповідає природі, натурі, вдачі того, хто нею займається.

„З якою радістю - пише Сковорода - гонить зайця хорт! Яке в нього захоплення, як лиш почує зданий сигнал на полювання! Як тішиться своєю працею бджола, що збирає мед! За мед її вбивають, але вона невсипуща в тій праці поки живе. Солодка їй, як мед, і солодша сота праця. Бо до неї вона родилася. Пес береже стадо день і ніч з вродженої любови і розшарпує вовка з вродженого нахилу, не зважаючи на те, що і сам наражує себе на небезпеку бути розшарпаним хижаками. Ні кінь, ні свиня не зроблять цього, бо не мають природи до того. Нахил, охота, приємність, природа, 'сила Божія', дар - є те саме що 'сродність' до любимого діла, чину, чи праці”.

З Богом, з природою, солодка всяка праця. І навпаки, мертвою стає дуже натура людська, яка напряжена до неприродної собі роботи. „Не сродної”.

Коли ж хтось опиниться на місці, не маючи сродної до того дуті, - терпить суспільність. „Натомість - як пише про це Сковорода - треба юнакам, щоб збагнути свою природу”, свої нахили, вдачу, - заки возьмуться до чогось. „Шкода, що заздалегідь батьки не закарбують цього в серцях своїх синів. Звідти й буває нераз, що військовий відділ провадить той, хто повинен би сидіти в оркестрі".

Нахил до творення, праці, діла, - не можна здобути „ні куплею, ні просьбою, ні насильством", бо це „дар Духа Святого”. Його мав Сократ в старих Атенах.

“А коли - пише наш філософ - таких бесідників не стало в Атенах, тоді повстали зборища Філософських малп, які крім маски (крім зовнішності) - крім філософської опанчі і бороди - не мали в собі нічого, що є суттю справжньої мудрості”...

Вони розтлили атенське юнацтво, відвернули його від Божого в їх душі, погнали без пуття за своїми забаганками... Таким фальшивим вождям духовим не ходило про хосен для суспільства від їх фаху і праці, а про хосен для себе самих... Коли такі проповідники дістають віжки в руки і сідають на козлах, тоді з Богопошани - виходить лицемірство і забобон, з правління - тиранія, з справедливости і правосуддя - грабунок. з воїнської штуки - плюндрування і насильство, з науки - знаряддя злоби...

Чи прикладом останнього не є атомна бомба? Чи треба далеко шукати, щоб побачити на трибунах провідників політичних, пресових, церковних, - тиранів і лицемірів? Які думають лише про користь для себе, не для загалу; які видряпуються на свої провідницькі козли насильством, обманом, або куплею? Яких манить лише або зовнішній блеск, сполучений з тим чи іншим званням, або доходи і матеріяльні користі? Чи ж не перед такими провідниками перестерігає Євангеліє? Перед такими, що бундючаться шатами своїми, що люблять перші місця на бенкетах і хочуть, щоб їх величали як „учителів”? Чи ж не з таких провідників виходять Юди? Для Юди ж навіть уряд апостольський був лише джерелом особистого збагачення! Сковорода каже, що „гонити в якімсь занятті чи уряді за доходами, - нехибний знак несродности”... Це нездатність такої людини той уряд повнити. В спільноті з такими провідниками все іде шкереберть.

Сковорода пише: „... без смаку їжа, без очей зір, без керми корабель, без сенсу балачка, без природи діло, без Бога життя, - є те саме, що будувати не вимірявши, не скроївши - шити, без такту - танцювати. Нехай вовк буде кухарем, ведмідь - різником, а лошак під вершником. Це діло чесне. Коли ж вовк грає на сопілку, ведмідь танцює, а лошак (як пес) носить поноску, - не можна не сміятись... Тільки коли стає вовк пастухом, ведмідь - ченцем, а лошак (чи осел) радником (чи вождем) - це вже не жарт, а біда! Це вже загибіль спільноти!”

Сковорода наводить байку про кота, що ловить рибу для всіх котів в околиці. Але для нього була це мука смертная, - думати не міг про човен, про воду... Хоча любив рибу... Звідси повстала приказка: “Кіт ловить рибу, та води боїться”... Це нещастя - каже Сковорода - спадає на всіх ловців, які люблять не саме діло, а доходи і вигоди, з ними пов'язані. Це, очевидно, не природний ловець, бо природньому ловцеві більше насолоди справляють самі лови, ніж поставлений на стіл смажений заяць... Лише той може успішно і гарно робити вибране діло, в кого ні втрата доходів, ні нужда, ні хула, ні переслідування. - його любови до діла не можуть вгасити.

Тому такі фальшиві провідники сидять на своїх кріслах провідницьких лише так довго, як довго є доходи! Коли доходів тих немає, „нужда” „змушує” їх кидати своє крісло і жебрати кошики хоч би навіть у свого і свого народу ворога (тепер - навіть у большевиків! Тому переслідування ломлять їх! Тому, що бракує їм підтримки того „кураже” (відваги), бракує тої „доблесті" (благородства, шляхетності) і тої „мудрости духа", якого вони позбавлені, фарисеї і навіть Юди! Які, на жаль, не цікавились і не цікавляться знайти собі осики... (Такі як Винниченко і прочі)...

Як орел створений до лету, а гадюка – плазувати, так і люди: Одні до одного діла, другі - до другого. Це Богом заложене в їх природі. Цю правду треба вміти розпізнавати.

„Коли - каже Сковорода - хлопчик зробив собі іграшку, волове ярмо, накладаючи його щенятам чи котенятам, це зраджує в нім нахил хліборобської душі. Коли припоясує шаблю, - нахил до воєнного ремесла. Коли цікавиться божественними співами, заглядає в святі книги, - це нахил до Богословенства... Треба лиш пізнати свої нахили. - хто до того роджений. Ліпше бути природним котом, ніж з ослячою природою львом. Не треба думати, що кожний може повнити в суспільстві кожну функцію. Як в годиннику - стрілка не може бути колісцятком і навпаки. Як в людськім організмі - ніс не може сповняти функцій вуха, а кишки чи шлунок - функцій мозку”.

Пише Сковорода, що „Бог подібний багатому фонтану, водограю”. Над водограєм надпис: „Не рівна всім рівність". Ллються з різних рурок різні течії в різні збанки, що стоять довкола фонтану. Менший збанок менше має, та в тім рівність більшому, що рівно є повний... І що є глупіше, як рівна рівність, яку намагаються даремно ввести в світ дурні?” - питає Сковорода.

“Не стреми до того, що не дано тобі від природи. Хто роджений воїном, дерзай і збройся з природою (з внутрішнім до того нахилом), хутко навчишся боронити хліборобів і купців (боронити націю) від розбійників і зовнішніх неприятелів... Що є солодшим природному воїну, як воїнське діло? Помстити образу, боронити страдающу і безборонну невинність, хоронити правду - основу суспільства - найприємніше для нього діло. З Богом йому легко буде зносити - голод, спеку, безсонницю, кріваві рани і самий страх смертний... Правдивому воїну, замилування до воїнського звання робить всі недогоди його приємнішими в сто разів, від рангів і доходів того звання. Ранґу може носити кожний, але дійсне діло може робить єдино той, хто тому є природний. Діло і без ранги є ділом, та ранґа без діла - ніщо, як ніщо є діло - без Бога”.

Правда, діла можна навчитися. Але до досконалости наука доведе тільки при „сродності”. Коли її нема - що поможе наука?

„Птах може навчитися літати, але не черепаха! Орла зараз навчиш позирати на сонце, але не сову. Оленя легко привабиш пити з чистих нагірних потоків, але не вепра!”

Природи не зміниш! Можна їй тільки допомогти. „Тільки їй не заважай... відгортай перешкоди... Яблуні не вчи родити яблука... Лиш відгороди її від свині” - поучає Сковорода.

Хто хоче взяти на плечі якесь діло, а тим більш відповідальне, - мусить себе збагнути. Берись за нього тільки тоді, коли не порожнє славолюбство, ні шукання користи, але сам Господь кличе тебе з вродженою до цього діла любов'ю: Хто одержимий нею, той не зважає на ніякі перешкоди, ні наруги, на недостатки. Ніби гірський потік, або полум'я, - тим сильніше рветься через всі перешкоди до мети...

Так само з другим званням, - бути проповідником Божої Правди, бути священиком. До такого ж - каже Сковорода - „стережись сребролюбства! Кой ти мені богослов, коли сребролюбець?”

Коли хочеш чим славитися, будь того достоїн! Що розтліває всяке діло, всяке звання? Несродність! Коли за діло (спільноти, нації) беруться фарисеї або грошолюби... Хто нівечить і мертвить все, і науку, і мистецтво? Несродність! Хто збезчестив чин священичий і чернечий? Несродність! Вона всякому ділу „яд і убивання”... „Учителю, іду за Тобою!” - Не ходи... Не досить, що ти розумний і вчений... Мусиш любити своє звання, своє діло, - не доходи і славу од нього!

Серце, це безодня думок. А думки - це зерна і джерело вчинкам. Де серце скоруптоване лжою, - там ведуть вожді свою спільноту в правдиву безодню упадку і руїни. Хто кличе в ліси і сади соловїїв і дроздів? На поля жайворонків, а жаб в води і багна? Хто тягне до магнату із сталі? Хто встромляє в гору тремтяче полум'я? Це - Бог! Треба коритися Його закону!

„З жаби ніколи не вийде соловій, ані з вола. Ні з черепахи чи гадини - орел. Ні з труса - воєначальник, ні з злодія - суддя, ні з чревоугодника і грошолюба - чернець. Пізнай свою породу: Чи ти є кінь? Вози їздця! Чи ти віл? Носи ярем! Чи ти є хорт? Лови зайця! Все добре на своїм місці”.

Сковорода картав маскараду в суспільнім житті. Особливо, коли нею займалися правителі нації. Це божевілля сучасного світу є в тім, що на командних становищах сидять скрізь люди до того не покликані. Яких богом-ідолом є матерія. Скільки бачимо ми на тих становищах „ослів у львиних шкурах”, як виражався Сковорода! Скільки бачимо в ролі „вождів - бизнесменів! В ролі аскетів і провідників слова Божого - грошолюбців! В ролі виховників молоді тих, що її розтлівають доктринами матеріялізму і безбожництва! В ролі журналістів, що мали б боротися за Правду, - трусів, які запобігають ласки диявола, зі страху втратити гроші за друковане в їхній газеті оголошення! Скільки черепах і гадів на становищах, які колись займали орли! Скільки таких, що слова: Переконання, ідеал, засада, - беруть в знаки наведення („ – “), як „перестарілі забобони"! Скільки письменників, поетів, новелістів, які проповідують ідеали малої людини, людського плаза, дрібних пристрастей! Скільки трусливих демагогів, що так схлібляють юрбі і масі, як ніхто ніколи не схлібляв царям! Які кричать за мир, хоч би ціною рабства і смерти міліонів! Які, поставлені на чоло нації, - думають не про свободу, а про інтерес, спокій, карієру „цього дня”!

Де нема сродности, там всі категорії - політичні, мистецькі, пресові, церковні - зробилися крамничками, в яких на перше місце ставиться інтерес особистий, чи організації, чи кліки... Коли у їх проводирі убралися оті „осли у львиній шкурі”, про яких говорив наш філософ, й уводять в блуд світ...

Вони увірували в матерію, в силу гроша, в „загальний добробут”, в „число”: в танки, в палку... Забуваючи, що там, де вмирає дух, розкладається і фізично найсильніше тіло. Там падають твердині, розсипаються армії, в непотрібний свисток паперу обертається гріш.

Це ті люди, в яких згас всякий ідеалізм. Це ті — казав Сковорода — “малпи чеснотливі” і “дооблично святі”, а по серцю “всіх беззаконніші". Це ті що „...над усе цінять срібло і зовнішню пошану, що радіють з сусідської біди, в доходах бачуть благочестіє і які щодня цілують заповіди Божі, а за копійку (алтин) їх продають: це нетопирі, що не вибрали між правим і лівим шляхом, ні мужесько, ні женського роду. Ні теплі, ні студені, ні пес, ні видра. Беззаконники від них бокують, бо носять маску святости: чесні — відкидаються, бо бачать їх дійсне лице. Лобизають як друг, продають як Юда. Нетопирі, що воліють тьму від світла”.

Вожді цього ґатунку стають легкою жертвою обману. Через те, що глядять на зовнішнє, на слова цинічної пропаганди, не на укрите в них. Пише Сковорода: „Тетервак бачить сітку, а в сітці їжу... Чи дійсно він щось бачить? Він бачить хвіст, ноги, п'яту цього діла; а голови і серця... не бачить. Де ж цього діла голова? Це серце ловця в тілі його, укритім за кущем. Тетервак... дивлячись, не бачить, має тілесні очі, але сліпе серце.... бо серце зриться серцем. Лише той збавиться від напасти, хто дивиться не на зверхнє, а на суть справи... Напав тетервак на їжу. Чи бачить це? Як не бачити? Це і свиня бачить. Але це тінь, п'ята, хвіст... І падає жертвою своєї жадности і — хитрунства ловця”.

Як стільки політиків та вождів наших впали жертвою московського ловця, який зваблював їх в свої сіти голосними фразами про „українізацію”, соціялізацію, про соціяльну справедливість і т.п.

Як стільки нині європейських політиків і мислителів, обдурених і сліпих, падають жертвою тої самої процедури. Тому, що виховані в тупій науці матеріалізму. беручи за дійсне тільки зовнішнє, тільки видиме. — не бачать за гучними фразами і принадами сховане невидиме обличчя диявола! Каже Сковорода: „Прозрінь у всякім ділі духа, що в нім гніздиться — чи він є благ, чи зол? Не судіть по лиці... Часто гад ангельською маскою — обличчя Сатани!”.

Люди, що бачать лише видиме, не тільки дають себе легко дурити. Вони нездібні покланятися й великому ідеалові, ні прямувати до нього, вони не бачать своїми тілесними очима укритої в ідеалі мудрості і шляхетності, річей невидимих...

Згадує Сковорода тих жидів, що їх водив пустинею Мойсей в Землю Обіцяну. Голота ремствувала: „Що за земля обіцяна? Як може бути те, чого не можна бачити? Це ж байка! Лише погинемо всі в боях. Бо як втратимо ноги чи руки, що в нас буде? Не хочемо цього! Де це видиться, щоби було щось таке, та ще і сильне, чого не бачиш? Дай нам вернутися в нашу стару землю (де в рабстві єгипетськім жили). Не подобається нам той, хто виводить в порожнечу...”

Було їх 600 тисяч тих, які в глупоті своїй нарікали, і їх зве Сковорода — „шістьсот тисяч дурнів”...

Хто не вірить в реальність „здійснимости невидимого" (того, чого видимо нема), той не вірить в жодний ідеал! Той не змагатиметься за нього! Той завше волітиме сконати в країні неволі. Бо каже Сковорода — “вся сила в Бозі укрита, не в зовнішній видимости”. „Хто є з Ним, той має віру, бо віра, це певність невидимого і неіснуючого, немов би було вже видимим, сущим".

Де серце людське відвертається від Творця й падає та покланяється матерії — стає дурним, тратить ідеалізм, нищить та руйнує все своє окруження — вчить Сковорода.

Сковорода вчить більше! Стверджує, що вся наша цивілізація іде до гибелі, бо пішла фальшивою, неправою путтю: До опанування матерії, до культу її, добробуту, тілесних вимог, — забуваючи про плекання духа, про ушляхетнення душі. Пише він: „Я не раз дивуюся, що ми в просторонних справах занадто цікаві, добачливі й проникливі: Змірили море, землю, повітря, небо, вдерлися в надра землі, шукаючи металів, розмежували планети, дошукалися на місяці гір, і рік, і садів, знайшли світів незчислиме множество, будуємо дивовижні машини, засипаємо безодні..., що день — то нові досвіди і подивугідні винаходи. Боже мій! Чого лиш ми не вміємо! Але при всім отім бракує нам щось велике".

А це тому, що всі ті науки є лише служнички при їхній пані. Хвіст при голові, без якої ввесь тулуб не існує. Лише до неспокою, до великих бід веде, коли наше серце узброїться цими „рабинями” — без їх пані... Без неї, як корабель без керманича... Тому опановуємо матерію, але серце наше надаємо тій матерії обернути в її раба. Для цивілізації, яка забула Бога, всі винаходи будуть атомною бомбою в руках Джинґіс-хана, як божевільного.

“Що дасть — питає Сковорода — точна наука і політика без благого серця? Хіба що стане знаряддям злоби, підступу, мечем в руках біснуватого, або крилами й рогами у свині...

Ці слова Сковороди звучать так, ніби їх написано нині!

Матеріялістична цивілізація обернула людей — як каже Сковорода — або в скотів, або в звірів, не знаючих внутрішньої дисципліни совісти, чи божественного слова. Там, де нема дисципліни внутрішньої, — неминуче приходить дисципліна зовнішня, палка диктатура.

„Коли хто — пише Сковорода — дерзаєть без Бога цінити або навчати, або навчатися, хай пам'ятає приказку: `Вовка в плуг, а вовк в луг'. Доки перстень висить з ноздрі свині, доти не риє. Вийми (перстень, кільце) з ноздрі, — таки безобразить землю".

Це не виховання, і не наука, не обузданіє, то муштра. Хто самохотно не підлягає дисципліні в натурі себе, не робить того, що потрібно, — на того історія знаходить дисципліну зовнішню. Такі народи, які розледачились й розбріхались, які втратили охоту до власної правди, або зусилля до її оборони, — падали жертвою варвара-завойовника, може й менше культурного, але противника більш твердого у своїй правді і більш здисциплінованого. Так було за старих цивілізацій — за Вавилону, Персії, за Греції, за Риму. Так є і тепер.

Божий закон, каже Сковорода, Божа Премудрость, є джерелом, є обручами, які роблять ввесь склад і людського і суспільного організму кріпким, як і свобідним. Коли родина, місто чи держава збудовані на ґрунті цього закону (Бога), — вони просперують. Коли ж, забувши за цей закон, „людина стає звірем", як каже Сковорода, або стає „скотом", тоді нічим вона від них (звірів і скотів) не відрізняється: Ні милосердям, ні справедливістю, ні розумом, ані “воздержанієм" (самоконтролею). Тоді нічого не вийде з того, що вона, людина, підготовляє зробити. Тоді даремно кричатимуть про добробут („проспериті”), чи про солідарність... Не буде нічого з того там, де людина людині є вовком! Тоді даремно балакатимуть про патріотизм... Хто має за ідола власну кишеню і гріш, для того ані правди, ані чести нема, немає „натури”, немає отчизни! Тоді даремно балакатимуть і про визволення... Бо вони ті коти, що люблять рибу, але бояться води... Це ті, що плещуть про рідний край, а проклинають тих, що за нього ідуть в вогонь і в воду... Тоді даремно кличуть в землю обіцяну... Бо спокій і тиха мрія про мирне життя — хоч і під тираном — є їхнім законом.

Бо адоруючи матерію, не маючи віри в Бога, — не мають віри в ідеали, віри в речі далекі й невидимі... Тоді даремно будуть твердині, танки і літаки, бо розсиплеться це все, де не ставлять ідеал над матерією, боротьбу над неволею, честь над продажністю і бизнесом, ідеологію над тактикою. Тоді даремне вбираються в пишні шати народних вождів, у королівські мантії чи в священичі ризи, в воїнську зброю, чи в спудейську тогу, — все це буде форма без змісту, без душі, тіло, від якого відлетів дух... Бо ніщо плоть, якої не животворить дух! Установи, видимі підпори держави, її правителі, це — як каже Сковорода — „невидимих ізвіщеніє". Не „однострої і зброя воїна" становить про силу армії, а ..безстрашність і хоробрість його, дух воїна" (невидимий). Про велич храму рішає не цегла, вапно, залізо, пісок чи вода, — а будівничий, „мистецтво творця", задум його. Все тримається творчою енергією, „духом проводу". „Хочеш бути царем?” — питає Сковорода. „Нащо ж тобі вінець, скипетр, корона?” “Це тінь, тлінь, якщо не є твоє серце царське!” Невидиме, нематеріяльне, тримає матеріяльне. Пише Сковорода: „Хто не мислить про гарнеє", „не думає про вище", то в того є „серце хамське", яке визнає тільки „філософію черева". Під таким проводом спільнота обертається в євангельське „стадо свиноє", в яке вселилися біси і яке потонуло, кинувшись в землі Гадарській з берега у воду. „Серце земне, без божественного духа, преображаєт нас в ріжні нечисті звірі і скоти". “Всяк в тім, чиє серце в нім", який в нім дух. Коли перейшла в сталь магнетна сила, тоді сталь стає справжнім магнетом. Але рута рутою перестала бути, як лиш з неї спирт і силу вивести. Бо це „в серці і суть Правди”.

Така була філософія, життєва мудрість, якої вчив Сковорода. Мудрість примату Духа, серця, внутрішнього горіння, — над матерією, над скотською натурою в нас. Проповідь ідеалізму над егоїзмом; індивідуалізму над отарним; проповідь „твердих законів” Божих, напечатаних в гармонії небесних світил, в устрою людського організму і в суспільнім ладі спільнот, які той закон шанують. Нарешті — голосі нашої совісті. Тим законом держиться все.

Смолоскип своєї науки передав Сковорода, наш мандрівний філософ, наступним поколінням, передав і Шевченкові. І знова доказ, ще один з багатьох доказів, величезної життєвої сили нашої нації, що в момент народження і перших побідних кроків атеїстичного матеріялізму на Заході, в кінці XVIII століття (про що перший писав д-р Ю.Русов в своїх — українською і французькою мовами — працях про Сковороду) з проповіддю примату духовости та божественного — проти моди свого часу — виступив якраз наш український філософ! Підносячи давню, ще старо-київську традицію і живу ще за його життя — традицію козацьку, духовість, шляхетність й аскетизм.

Доказом невмирущости цеї традиції був і факт, що в епоху тріюмфуючого походу матеріялізму на Заході і в Росії, де вже народився нігілізм — ці традиції духовости підніс Шевченко. Це ж Шевченко гремів проти тих земляків, що „перлися на чужину" шукати мудрости; які „з чужого поля на Україну принесли великих слів велику силу, та й більш нічого"; які декламуючи про свободу, лишалися рабами неправди, які в глупоті своїй гукали: „Немає бога, тільки я... Немає пекла, ані раю..." Цебто, як і матеріялісти, з якими воював Сковорода, так і матеріялісти Шевченкової доби, що хотіли „просвітити материнські очі современними вогнями, повести за віком”, — ставляли в центрі всього замість Бога — своє людське, марне „Я”...

Як одні, так і другі - заперечували пекло і рай, - цебто заперечували чин і обов'язки цього “Я” супроти Вищої Сили і відповідальність за свої вчинки... І це проти них, продовжуючи діло мандрівного філософа, гремів Шевченко в „Сні”, вказуючи на того „Духа Істини”, якого не приймали сучасники, бо не бачили Його тілесними очима... А “духового зору” ані в своєму серці, ані в свойому дусі не мали вони, з причини „малості своєї”...

Дехто порівнює проповідь українця Сковороди із наукою московського графа Льва Толстого. Подібности між ними немає! У Сковороди і життя і наука були в згоді. У Толстого — ні. Користаючи з усіх благ земних, він (Толстой) лише для реклями, чи з фантазії, ходив босим і „чхав”. Для реклями брався іноді і за плуг. Того не робив Сковорода, а вибрав собі „сродне звання” — учителя Слова Божого. Толстой робив з плєбса — ідола, навіть в бруді московського мужика чув „запах народа” - „богоносця"... Сковорода не лестився ні до можних, ні до малих. Не позволяла йому на те його гідність. Нарешті — Лев Толстой проповідував „непротивлення злу”, насильству, а в своїй науці про суспільство був типовим анархістом, адоратором тої — ворожій всякій владі — „свободи”, яка логічно закінчилась большевицьким києм. Український філософ, навпаки: Був сторонником упорядкованої, гієрархічної суспільности, ненавидів отарний егалітаризм, заперечуючи дорогу і питому українцеві індивідуальність; та був сторонником „нерівної всім рівності”, яка єдино існує в природі і про яку я згадав в його притчі про фонтани.

А вже зовсім чужа була Сковороді ідея — непротивитись злу силою"... Сам писав, що коли б відчував він в собі нахил до воєнщини, воєнського фаху, то припоясав би шаблю і пішов би „бити турка”.

В діялозі між Архистратигом Михаїлом і Сатаною — переказує Сковорода, як Михаїл надався на диявола за те, що той свою „отрую ізблював на дім Божий", Сатана відповів: „Не личить небесних воїнств Архистратигу бути сварливу, но тиху, кротку..." Але Михаїл відказав: „О, змію! Змягчив єси слова твої більше єлея, але є вони стрілами. Не тобі розуміти, що благовременний гнів — це є любов Божія, а безвременна милость — твоє серце!" (Диявола). Від диявола говорить той, хто проповідує ласку і милость — проти того, чи тих, хто йде руйнувати Правду і її храм. Гнів — є правдива зброя на такого! Не байдужість, не толєранція, — а активний спротив!

Голос нашої “внутрішньої совісти", — вчив філософ, — голос “волі Божої", лунає в серцях непорочних як голос друга; в розпусних — як голос судді: в непокірних — як голос месника. Цей внутрішній голос один раз врятував Сковороду від смерти. В 1770 році поїхав він з приятелем Сошальським до Києва. Поселився в одного кревного свойого, ігумена Юстима, в Китаївській Пущі коло Києва, в монастирі, і провів там три місяці. Але зненацька відчув в собі якийсь неспокій духа, який спонукав його тікати з Києва геть. Юстим намовляв Сковороду лишитися, так само як і приятелі київські, до яких звернувся він. Але Сковорода вперто твердив, що внутрішній голос наказує йому покинути Київ. В дорозі на Поділ він нагло зупинився на горі, бо почув сильний запах трупів і зараз звернув назад, і таки вийшов з Києва. По двох тижнях він прибув до Ахтирки і знов зупинився в монастирі, у архимандрита Венедикта. Там же прийшла вістка, що в Києві вибухла „морова” пошесть (про яку і чутно не було, як в ньому Сковорода був), та що місто замкнуте для виходу і входу.

Як немногії з втаємничених, Сковорода передчував час своєї смерти. Помер 1794 року. Перед смертю сам скомпонував надпис на своїй могилі: „Світ ловив мене, та не спіймав...” Матеріяльний, тлінний, суєтний світ не спіймав його, не міг його схопити собі. Це якраз тому і є він, Сковорода, такий актуальний, такий начасний і досі. Про нього, як і про Шевченка, можна би сказати словами Зерова, що „ніс він в майбутнє вогневий напій, що ним минувшина жила й міцніла”. І ми повинні відчути це як моральний заповіт Сковороди для сучасників, і для нашої доби, і для майбутніх поколінь.