 |
| Дмитро Донцов |
Клич "об'єднання" став незвичайно славним в колах української демократії. Після кожного струсу, після кожної катастрофи історичної, після кожної компрометації того чи іншого проводу – лунав клич об'єднання. Кожний, кому оброблені фрази заступали думку, розумів цей клич, як єдині ліки проти всіх недуг, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.
Чому саме демократія носиться з тим кличем, як хтось з "писаною торбою"?
Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування багатьох, знав лише закон числа, тягар "живої ваги"; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати при: "Ах, залитім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!" – ось ті, до зануди пережовуванні, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають оздоровити націю.
Клич об'єднання такий привабливий і ніби такий ясний й логічний, – має одну велику хибу. Ті, що твердять про необхідність об'єднання різних сил, в суспільстві, цілком минають питання громадської вартості тих сил. Заохочуючи ліпити одне ціле з найрізнішого людського матеріалу, вони минають надзвичайно важливе питання якості матеріалу, з якого ліплять. Забувають, що гасло об'єднання – не існує само для себе, лише – як засіб для досягнення цілі. Коли кілька військових відділів об'єднують в один, то для того, щоб збільшити їх ударну силу. Надзвичайно важливе питання: чи всяке об'єднання ту ударну силу збільшує?
Чи коли зберемо до купи ("об'єднаємо"!) кепського флейтиста, кепського скрипаля і ще гіршого піаніста, – чи з того вийде добрий оркестр? Або чи вийде добрий оркестр з вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер? Наполеон казав, що: "армія з ослів, під проводом лева, зробить більше, ніж армія з левів під проводом осла".
Чи, коли до загартованого в боях відділу домішати у десять разів більше здеморалізованих, зледачілих, не звиклих до дисципліни страхополохів, чи це збільшить ударну силу такого "об'єднання"? Чи могли б ми загасити пожежу, об'єднавши всіх пожежників, зібравши їх до .купи на вози, але з дірявими шлангами? Чи чисельна політична організація довго проіснує, коли об'єднає ідейних людей з провокаторами?
Справа об'єднання не така ясна й проста, як видається демократичним прихильникам механічного об'єднання чистих з нечистими. Якщо суспільство переживає лихоліття, причиною цього лихоліття не обов'язково є роз'єднання. Коли спільноті треба збільшити її силу опору ззовні чи зсередини, або коли треба удесятерити її ударну силу, – то не допоможе у цьому тільки об'єднання.
Добра воля – є доброю волею, але убогість думки демократів – мусить уступити перед історичними фактами, підтвердженими солідними й не дурними дослідниками. А історичні факти промовляють не на користь наївного гасла маніяків об'єднання.
На ці факти спирався я вже не раз і не двічі, і – мушу визнати – без будь-якого успіху. Від демократичного туподумства відлітали вони, неначе від стіни горох. Користаюсь з нагоди, щоб ще раз повернутися до тих фактів – не для поучення демократів, а для тої частини нашого суспільства, яка хоче і вміє думати над прикладами історії...
Перед нашими очима пронеслася, кривава епопея української революції в царській імперії. Чи хтось, хто вивчав ту епоху, посміє сказати, що Україна впала через брак об'єднання? Що її згубило роз'єднання? Та ж у Центральній Раді об'єдналися всі наші партії – соціал-демократи, соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти, ліві, середні і подекуди праві. Згадую повні заздрості і подиву статті російських часописів 1917 року, – про велике діло об'єднання, довершене в Україні. Особливо у порівнянні з політичним розгардіяшем, що тоді всесильно панував у Московщині.
І – незважаючи на ту політичну єдність, незважаючи на "мир і тишину", яка панувала між партіями в Україні, – вона була збита з ніг, повалена на землю... Ким? Політично роз'єднаною, розпорошеною, взаємно посвареною Московщиною!
Бо тодішня Московщина справді уявляла собою рідкий образ розбрату, роз'єднання й боротьби всіх проти всіх. Партійна боротьба, чимраз гостріша, буквально розшарпувала тодішню Московщину. Діяльні і зачіпні ще були монархісти-романівці. Проти більшовиків виступали "кадети" з Мілюковим, виступали меншовики і соціалісти-революціонери. Каплан стріляла у Леніна. На Петербург йшов Юденіч, на Урал – Колчак, Денікін підходив під Курськ і Орел – майже під саму Москву. Тодішня – поділена на групи, групки й табори, закручена в вирі громадянської війни, палаюча у вогні політичних пристрастей – Росія 1917 року справді не світила прикладом святої згоди. Вона нагадувала хутчій банку з павуками, що загризали один одного на смерть...
Тим не менше, якраз така Росія розвинула в собі величезну ударну силу. Якраз роз'єднана, посварена й порізнена Росія положила на обидві лопатки об'єднану і погоджену в середині, Україну. Щось, видно, не в .порядку з тим всеспасенним гаслом об'єднання, коли в одному випадку (коли було) – воно нічим не допомогло, а в іншому (коли не було) – нічого не зашкодило.
Другий приклад. Революційна Франція кінця XVIII століття. На неї сунула грізна коаліція об'єднаної Європи. Європи, в якій, різним чином, кожна нація була об'єднана під своїм володарем або своєю аристократією. Що, натомість, уявляла собою революційна Франція? Таку саму банку з павуками, що зжирали себе взаємно, як і революційна Росія. В тодішній Франції лютувала жорстока громадянська війна всіх проти всіх. Один політичний переворот змінював інший. Одна конституція змінювала другу. Жиронда посилала на смерть роялістів, "Гора" – Жиронду. За підозрілими ганяли жандарми конвенту, мов хорти за зайцями. Марат – жадав тисячі й тисячі нових жертв для гільйотини, щоб самому знайти несподівану смерть від жіночої руки, месниці – Шарлоти Корде. Робесп'єр посилав на смерть Дантона. Таліан і термідоріанці – Робесп'єра і його брата. Тулон віддався Англії, Вандея і Бретань – горіли вогнем повстання проти якобінців. Це дійсно була Содом й Гоморра розбрату, роз'єднання й нещадного взаємного винищення. Коли б слушною була думка демократичних об'єднувачів, з велетенської війни повинна була 6 вийти переможцем не розшматована політично й ідейно Франція, а тільки сконсолідована й об'єднана Європа.
Вийшло навпаки! Роз'єднана, роздерта міжпартійною війною, ослаблена нечуваним впливом крові, революційна Франція – переможно відбила атаку об'єднаної коаліції всієї Європи, а у своєму переможному розгоні – дійшла аж до Мадриду, Риму, Відня, Берліну, Каїру й Москви...
Ні, мабуть щось не в порядку з всецілющою силою того об'єднання! Це не значить, що в тій Франції бракувало маніяків об'єднання. (Ця порода не переводиться .ніколи). Але як вони закінчили? Цікавою під тим оглядом, як вічне нагадування всім прекраснодухам, буде сцена, яку прозвали Ваіsег dе Lаmоurеttе (поцілунок Ламурета). Франція переживала тяжку кризу. Національні Збори, надія країни, "розділилися на ся". В таку хвилину на трибуну входить медоустий посол, священик Ламурет, (пізніше ліонський єпископ) і солодкими словами (його ім'я значить французькою – "коханнячко") – закликає всіх висуванців народу забути взаємні образи і партійні сварки, заприсягтися у вічній згоді і мов браття подати один одному руки у довічнім об'єднанні... Його промову зустрічають криками радості; правиця цілується з лівицею, Гора обіймається з Долиною; ті, що вчора обкидали сусідів найогиднішими наклепами, в сльозах просять вибачити їм їх вину. Згода, об'єднання, якого світ не бачив! Але на другий день, доля пожартувала над ними: примирені брати виступили проти один одного з ще більше жорстокими наклепами, а вчорашню урочисту присягу – прозвали глузливо "поцілунком Даліли". Так міфічні брати Етеокль і Полініс, сини Едіпа і Йокасти, які полягли на війні між собою і які – хоч були братами і повинні були один одного любити, – так жагуче ненавиділи, що полум'я з їх опалених трупів – як каже легенда – розділилося на двоє... Найтрагічніше, що сам абат "Коханнячко" – що закликав до згоди, був посланий на гільйотину тими, кого закликав до цієї згоди... В звичайні часи спроби таких Ламуретів (у нас їх звуть Маніловими) – закінчилася менше-більше смішно: взаємною гризнею примирених "братів" і повним безсиллям їх "об'єднання". В хвилини, схожі на ті, які переживала тоді Франція, – справа закінчувалась гільйотиною.
Це не значить, що європейській коаліції дала відсіч необ'єднана Франція. (Так само, як Україну окупувала необ'єднана Московщина). Вона була об'єднана, її ударна сила була збільшена. Лише її об'єднали інакше, не механічною згодою всіх, лише згодою, накинутою всім активною, діяльною меншістю. Ця меншість – навіть ще в стані громадянської війни всіх проти всіх, – була настільки сильна, щоб почати наступ на "об'єднаного" противника, щоб пізніше, провівши своє об'єднання, доконати свого противника.
Францію об'єднали не довкола круглого столу крамарів, де один відняв, а другий додав, не торгами досягли "святого порозуміння", не міжпартійними перемовами, не поцілунками і присягами істеричної миттєвої більшості. Ні, її об'єднав Робесп'єр в Парижі, на майдані, де стояла гільйотина. Об'єднав генерал Гош, що вішав на деревах вандейських повстанців. Об'єднав Руже де Ліль героїчною Марсельєзою, гімном, що від нього мертві вставали з домовини, а живі йшли на смерть. Перед ними зі страхом падали голови байдужих і противників на власні груди або до катівського коша.
Ось яким чином об'єдналася Франція! Ті, що її "роз'єднували", – надали їй більшої ударної сили, ніж Ламурети.
Подібним чином, під час війни 1914 р., об'єднав французів Клемансо. Перед його приходом до влади, комбінатори сходилися, радилися, діставали вотум довіри від палати, – і поволі вели Францію до неминучої воєнної поразки. Даремно шукали спільної платформи мілітаристи й пацифісти, ті, що ненавиділи Німеччину і ті, що її лякалися. Ті, що готові були жертвувати і битися .до кінця й ті, що за кордоном планували сепаратний мир і зраду союзників Франції... Нарешті не було вже вибору. Очі всіх звернулися на того, хто ціле життя дорослої людини жив одною гадкою, одною ідеєю-причепою, відплатити ганьбу 1871 року. Довкола його імені – імені Клемансо – наступила кристалізація людей і зусиль така сильна, що сам Пуанкаре, його рішучий ворог, не смів йти проти течії і покликав його до влади.
А тоді сталося чудо. Тоді всі примари дефетизму нараз зникли – зник бездарний Пенлєве, непевний Кайо, зникли темні типи, як Альмерейда і Мальві. Замовкли провокатори і германофіли, припинилася підривна робота в запіллі. Коли з'явився "старий", всі ці ознаки недуги щезли неначе чудом. Його міністерська декларація змусила сильніше битися серця, збудила сплячі енергії, випровадила з остовпіння націю, комбатантів і не комбатантів:
"Ми з'являємося перед вами з єдиною думкою: війна всіма нашими силами аж до кінця. Не буде більше пацифістської балаканини, ні німецьких інтриг, ні зради, ні пів-зради, –тільки війна! Лише війна! Ми не дозволимо, щоб наші армії були між двома вогнями!.."
Коли відступаючий Пенлєве пробубонів щось про те, що деякі з членів його кабінету готові були б (з своїми міністерськими портфелями) служити далі і під Клемансо, – той відповів, що не потребує старих меблів. Він був самодостатнім, він і його товариші. З ними – він довершив духовне об'єднання Франції, проти нерішучої, охлялої заляканої більшості... Окрилена надлюдською вірою 77-літнього дідугана, – вірою в геній його нації, його любов'ю до вітчизни і ненавистю до наїзника, країна об'єдналася в одному зусиллі, об яке розбилися залізні когорти кайзера, що залили Європу від західної Бельгії до Кавказу...
В своїх споминах пише генерал Людендорф:
"В листопаді 1917р. Клемансо стає головою ради міністрів. Це була найзавзятіша людина Франції... Він був найбільш гарячим представником ідеї відплати за 1871 рік. Клемансо докладно знав, чого хотів. Він провадив війну, він придушив всяку пацифістську агітацію і скріпив дух своєї країни... Він думав лише про перемогу... Спосіб ведення війни у нашого противника став вдесятеро енергійнішим, ніж досі."
Може й несвідомо, перечислив тут Людендорф три обов’язкові передумови, потрібні для успіху такої акції окремої людини чи групки – щоби зцементувати націю в одну цілість і надати їй велику ударну силу. Ці передумови були такі: ясна думка, що вказувала шлях ("знав, чого хотів"), по-друге – сильна сугестивна воля (яка "скріплювала дух країни") по-третє – безпардонне винищення шкідників серед "рідних" земляків" ("придушив пацифістську агітацію"). Цим способом – Клемансо об'єднав свій народ, зробив "в десятеро енергійнішим".
У цьому випадку також наступило духовне об'єднання .нації. Але яким же ж іншим способом, ніж той, який сповідують маніяки полюбовного, міжпартійного порозуміння! Воно наступило як і в 1793, – завдяки силі однієї людини, або невеличкої групи, сугестивною силою їх гарячого патріотизму, їх волею – не підписувати пакти з ворожою силою і не терпіти її агентів всередині народу, їх готовністю йти проти всіх і всього, що посміє лягти колодою поперек їх дороги. Воля цієї людини випростувала хребти патріотам, замкнула пащеку інтриганам, загнала в підпілля шкідників і напівзрадників. Об'єднанню чесних патріотів ніщо вже не стояло на перешкоді. Об'єднанню, якого ніколи не удалося б досягнути механічним способом єдиного демократичного фронту добровільного порозуміння. Воля одної людини – "наказала мовчанку боягузтву й зраді, уярмила перемогу й викинула наїзника з країни". Завдяки збільшеній ним ударній силі нації.
Клемансо чудово й сам знав, що не добровільними пертрактаціями й нарадами – не згодою зграї пуголовків осягнув він моральне об'єднання країни перед обличчям переможного наїзника. Він знав, що ціле те чесне товариство дрібних політиків 3-ої республіки він змусив скоритися собі силою. І коли – вже після перемоги – при звуках Марсельєзи – посли Палати дефілювали перед ним, перед "батьком перемоги", щоб потиснути йому руку, коли Арістід Бріян простягнув йому свою, Клемансо – відверто, щоб всі бачили – сховав свою до кишені. А коли дехто з інших прагнув розцілуватися з ним, .він чемно, але вже здалеку, стримав їх, йому бо не кортіло, як казав пізніше, "дістати сверблячку": "Ті самі, що його тепер так вітають – щойно в травні хотіли прогнати його геть" – зауважив Доде, який спостерігав за цією сценою.
Старий знав вартість демократичної галайстри не менше від Кромвеля. Коли під час урочистого в'їзду останнього до Лондону, підлизи звернули йому увагу на те, з яким захопленням вітали його і як тішилася юрба на вулицях, – Кромвель відповів: вона б так само тішилася, "коли б побачила мою голову, настромлену на спис"...
Клемансо знав, що ні з інтриганів і пацифістів, ні з тих політичних флюгерів, які крутилися за вітром, ніякого сильного, страшного для ворога, об'єднання не зліпити. Що таке об'єднання ніколи не мало би потрібної, в ті трагічні часи, всерозтрощуючої сили...
Так було і після 1-ї війни в Німеччині.
Противників Гітлера був легіон, "через те, що їх було багато", вони були об'єднані: католицький центр, безбожницька соціал-демократія, масонські націонал-ліберали, і звиклий слухатися, але не політикувати – покірний "рейхсвер". Що ж бракувало їм, щоб створити з нації дійсно моноліт? Що паралізувало силу тих об'єднаних і через те здавалося б таких міцних груп в боротьбі з закордоном і в боротьбі з новою силою – націонал-соціалізмом?
Про один – найважливіший – з стовпів веймарської демократії, про соціал-демократію оповідає такий безсумнівно-певний свідок, знаний німецький жид-демократ – Георґ Бєрнгард:
"Бісмарк, який соціальними уступками прагнув відвести німецьку соціалістичну масу від воюючого соціалізму, цілковито досягнув своїх цілей – соціальне законодавство, дуже в Німеччині розвинене, яке забезпечило німецькому робітничому класу протекцію, про яку і мріяти не сміли в інших країнах – на довший час придушило у німецьких соціалістів войовничий дух."
В своїх синдикатах і в могутній, чисельній партії – провідники соціалізму зробилися звичайними бюрократами, які – необережними й ризикованими кроками – боялися наразити на небезпеку існування партії і синдикатів. Соціал-демократія перетворилася на "бонзократію". Коли ці бюрократи, коли ці шановні пани потрапляли, як посли, до рейхстагу чи до локального свого парламенту, вони передусім думали про виконання своїх адміністративних обов'язків, поволі привчаючись думати не як політики, а як бюрократи.
А коли прийшла революція, коли щезла монархія, коли запанувала їх вимріяна демократія, ці соціал-демократи і буржуазні демократи – не зуміли дати демократичній думці пропагандивну силу в масах, ні навіть оформити ту думку в пориваючі гасла й формули. Всякі спроби того роду занедбувалися з тактичних міркувань. Партії прагнули задовольнити всіх, а в дійсності – викликали незадоволення всіх.
Коли нова сила почала усувати їх з їх позицій – вони капітулювали, вони просто втратили панування над своїми нервами в хвилину, коли треба було змусити діяти апарат охорони республіки, викутий ними ж самими в передбаченні грядущих подій...
Комуністи Айснер, Роза Люксембург, Лібкнехт – недороблені німецькі чекісти, недороблені німецькі Троцькі, Сталіни, або Евгенії Бош – гинуть від рук месників... Правлячим партіям, що погодилися з утратою цілих провінцій, мільярдними репараціями, що добровільно – на чужинецький наказ – витиснули на своїй країні ганебне тавро "винуватиці війни", – цьому товариству заявили гітлерівці, що роблять вони безчесне діло, стискаючи кайдани на ногах свого народу.
Подібним чином – хоч на короткий час – воз'єднав революційну Росію Ленін і більшовики. Як Гітлер – в мюнхенській пивниці, так і він почав своє діло об'єднання над Женевським озером, в дешевих "брассері", де сходилися обдерті й зголоднілі, довговолосі, нечесані російські емігранти. Що знав світ про них? Для світу була це купа пуголовків, соціалістичних рабинів в найкращому разі, що виривали один одному волосся за те, що не досягали згоди у толкуванні якоїсь таємничої фрази з "Капіталу" Маркса, викинуті за борт життя, нежиттєві фантасти... їх назва – "більшовики" – була знана лише в партійних колах, серед партійних буквоїдів і конспіраторів, що в темні вечори, в таємних помешканнях або по царських тюрмах збиралися на наради... І нагло це ім'я, ця назва "більшовики", завдяки фанатизму її прихильників, дісталася з женевських "брассері" і з революційного підземелля, – на поверхню громадського життя, стало страшним ім'ям нової віри, з своїми догматами, з своїм папою, інквізиторами і кострищами для іновірців... Вірою, яка вийшла на завоювання світу, а перш за все – на завоювання, на об'єднання цілої революційної Росії. Купка цих фанатиків мала готові аксіоми, готові свої – нехай і абсурдні – правди, готові відповіді на всі питання дня й доби. Мир чи війна? Кому має належати земля? Кому влада? Що буде з фабриками? З панськими маєтностями? Як поступати з ворогами революції, з прихильниками старого режиму? Відповідь на ці питання була ясна, простолінійна, однакова. Була і фанатична воля її втілити в життя. Так, нова віра, що постала в катакомбах, в купці перших "вірних", та чортова віра завоювала мільйони.
Ось чому, коли зібралися в Петербурзі установчі збори, перша конституанта Росії, про яку мріяли і за яку, ризикуючи життям, боролося стільки поколінь російських революціонерів, вибрана загальним голосуванням всього об'єднаного одною мрією народу, представниця його суверенної волі, де більшовики були в зникаючій меншості, – то вистачило, щоби до зали нарад представників "суверенного, об'єднаного народу" ввійшов відділ матросів-більшовиків і наказав об'єднаним послам об'єднаного народу забратися геть, щоб конституанта перестала існувати; щоб в перші роки революції маси російські пішли не за конституантою, а за тою жменькою більшовицьких одчайдухів, які не мирили всіх з усіма, не сідали за круглий стіл, не об'єднували, а роз'єднували суспільство. Перед лицем цієї нової сили розсипалася, мов буда з піску, піраміда об'єднаних демократичних партій; до нової сили полетіли цілі відділи перебіжчиків, зміцнилися ряди прихильників, а противники стояли, паралізовані жахом, нездатні до рішучої дії. Бо не знали самі добре чого хотіли. На боці ж більшовиків був ще, нині згаслий, фанатизм, був ідейний запал, було прив'язання до їх дикої ідеї. Це мов магніт тягнуло до них маси, об'єднуючи їх також, як кожний рішучий чин і кожна ясно сформульована думка. Тому ці маси, в перші роки революції, горнулися до більшовизму. Саме їх згодою, згодою тих мас, об'єднали більшовики тодішню Росію, їх згодою побили Колчака і Денікіна, Антанту на Білім морі і в Одесі, їх же ж згодою – залили червоним потопом Україну.
І в цьому випадку об'єднання нації відбулося іншим способом, не тим, що його вихваляли партійні балакуни, маніяки порозуміння всіх партій і груп, не Керенські, Львови і Мілюкови. Це доконане більшовиками об'єднання нації й надало останній, в перші роки революції, страшної ударної сили, якої не могли б дати їй ніякі установчі збори, ніякі міжпартійні порозуміння.
Тепер більшовизм – видохся. Він не є вже чинником, що об'єднує російську націю. Як царат часів занепаду, став він чинником розкладу. Але власне тому, що втратив і свій ідеал, і віру в нього, а значить – і ідейних прихильників. Ніхто в СССР, ні в партії навіть, в ніякий соціалізм не вірить. Об'єднуючу ідеологію змушені тепер більшовики запозичати в зненавидженого царату з його "отєчеством" і "царем", з російським шовінізмом і з його традиційною нагайкою. Фанатизм теж закінчився, його замінили прислужництво з одної сторони, гола сила з другої, яка сама ніколи нічого доконати не зможе... В 1917-18, проти зорганізованого опору різних партій – він переміг, завдяки ідеалізму партійців і, в наслідок того, великої ударної сили партії. Тепер – коли відпало і одно й друге, більшовизм конає, хоч розтрощив всю зорганізовану опозицію і створив своє механічне партійне "об'єднання".
А як об'єднав Італію довкола лікторських різок Муссоліні?
І він почав свою кар'єру під – (лозанським) мостом. І він прищеплював противникам пошану до фашистської єдності – на вулицях, не за зеленим столом. В той час, як Джолітті, Факта і інші демократичні політики займались балаканиною, створювали і відправляли у відставку кабінети "національної згоди", – в країні панувала анархія. Бездумні демократи – знали лише мертве гасло механічного об'єднання; воно нікого запалити не могло. Великої ідеї, яка могла б упорядкувати хаос й органічно, не механічно, зв'язати в одне спершу духовно, а потім – політично – розбіжні енергії нації, їм бракувало. Вождь фашизму не мирив партії, щоби повернути порушену національну єдність, не займався погоджуванням посварених партій. Він кинув свою ідею, зібрав довкола неї чорні сорочки і вони поставили партіям ультиматум. І так само як вибраний більшістю народу німецький рейхстаг з об'єднаних партій, так само як вибрані більшістю народу російські установчі збори з об'єднаних партій, так само й вибраний більшістю народу італійський парламент з представників об'єднаних партій – підкорився волі невеличкої меншості "розбивачів", у цьому випадку – фашистам.
В усіх випадках – механічно об'єднана більшість була імпотентна провести фактичне об'єднання народу. За неї мусила зробити це творча меншість.
Упертих противників нова віра зломила. Хитких – зігнула. Прихильних – з неясними ще мріями – захопила й зірвала. Силою? Очевидно, силою свого ентузіазму і волі. Об'єднання, і знову яке ж інакше?
Згадайте Туреччину Кемаля Ататурка. Тепер забулося, яка катастрофа грозила Туреччині в 1918 році. її армія – розбита, уряд – заляканий, готовий до капітуляції. Султан над Золотим Рогом — почесний бранець союзників, що з вікна палацу Ілдиз-Кіоску оглядав грізні силуети британських панцирників. Колишня оттоманська імперія мала бути, як Арабія, поділена між союзниками, мала щезнути з мапи Світу.
Проти цього виступив Кемаль. Чи він намагався з'єднати партії? Чи приєднував до своїх планів султана, коли починав свою непевну й небезпечну гру? Ні, без засобів майже, без людей, виступив він проти султана, проти уряду, проти власного розкладеного суспільства, проти п'яних перемогою союзників. Щоб об'єднати націю довкола великої цілі – відвоювання незалежності, – він оперся на малий гурток загарільців. І, з знесиленого і збайдужілого, прибитого поразкою народом, цей гурт зробив диво. Слово Кемаля – стримало наступ греків на малоазійське узбережжя, знерухоміло страшний союзницький флот в Босфорі і коло Дарданеллів. Видуло життя з надутої союзницьким киснем султанської ляльки, а для нової ідеї з'єднало сотні тисяч безкорисних і відданих борців. Об'єднання нації – завершилося не демократичними методами. Гурток кемалівців, які перші принесли розбрат в суспільство, об'єднав цілу націю. Ті ж, що зневірились в боротьбі і ніби то єднали цілу націю, втратили її...
Коли турецький народ несподівано, після стількох війн – з Італією, з балканськими державами (1911-1913), з Антантою (1914-1918), з Грецією (1919), вийшов хоч з великими втратами, але сильний і об'єднаний на своїй етнічній території – то це об'єднання доконала не крамарська демократія, не смішне гасло "єдиного фронту" чистих і нечистих, ідейних і кар'єристів, – а метода сильної малої групи, яка знає, чого хоче і має незнищенну волю своє "хочу" накинути більшості нерішучих і байдужих.
Як і хто об'єднав тепер Іспанію? Скільки ж то років шамоталася країна на своїм ліжку хворої під доглядом консіліума з демократичних баб-шептух. Вибори і повстання, міністерські кризи, міжпартійні угоди і єдині фронти – вузькі, ширші і найширші, – все закінчувалося балаганом і ще більшим розгардіяшем... Фактичне об'єднання почало йти певним кроком вперед тоді аж, коли знайшлася групка фанатиків, людей творчої думки і волі, людей, які зрозуміли, що потрібна не демократична метода, а "кінська курація", людей, які пригадали собі приповідку Гіпократа: "Quod medicamenta non sanat – morssanat. "
Пієр Долінік писав в "La Republiqt" про войовників громадянської війни в Іспанії:
"Ясно, що це не такі люди, як ви або я, це віруючі, готові завтра стати мучениками… Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, в чиїх серцях живе дух посвяти… Я бачу лише віру цих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються в своїй вірі?"
Це були ті, які не злякалися, не втратили віри; серця і чола яких виявилися твердішими за діаманти; які прийшли з Божим наказом – карати ідолопоклонне плем'я, не вести переговори з ним; в яких, в кожному з них, гримів голос пророка: "йди до земляків своїх та й говори до них і скажи їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати чи не будуть". Мала жменька цих людей об'єднує Іспанію. Не шукали вони об'єднання нації шляхом узгодження програм і поглядів різних груп. Мати власну програму й ідеал, віру в нього, якої не мали їх противники. Цією зброєю – перемагали власний народ. Об'їжджали його, мов дикого коня. Прутом й острогами, просьбою й погрозами, їх об'єднуючі кличі, їх об'єднуюча метода, мали в собі щось більш величне, ніж заяложені гасла й тактика демократичних знахарів.
Коли повернемо очі в минуле, в тривожні й переломні хвилини тої чи іншої нації, тої чи іншої спільноти, – побачимо те саме: потрібна єдність думки й волі осягалася не тортами, чи голосуванням, а — поривом маси, яку тягнула за собою якась одиниця, якась гру¬па, певна себе і свого задуманого діла.
Так було перед приходом Месії. В своєму романі показує нам Мосендз пролог великої дії – як прийшла нова віра в світ, на порозі нашої ери, щоб – принісши війну й меч – об'єднати йото в тій новій вірі. Каже до Захарії незнайомий:
"– Я слуга того, хто йде! – певні слова мов пройшли кімнату переможним кроком... – Ми лише торуємо йому шляхи!
– Як торуєте? То ти не один! Скільки ж вас?
– Нас мало. Але все ж найбільше нас гуртується там, де треба викликати спір, сварку, повстання.. Ми роздмухуємо його.
Захарія аж схопився за голову. Чи справді він чув це жахливе зізнання?
– Що ти кажеш! Схаменися! Хто вклав тобі в серце ці страшні наміри? Чекаємо на Месію, а маємо зустріти його розбратом і братовбивчою війною? Чи так маємо готуватися до зустрічі з ним?
Ти сказав, Захаріє. Так маємо зустріти його! Бо інакше ніколи не зустрінемо. Треба спору й розбрату, треба війни… Бо лише з кров'ю витече гній з хворої душі… Щоб міцна й здорова, могла вона прийняти Месію."
Їх було не багато ("нас мало"!), але вони принесли меч на свою змиршавілу суспільність, на суспільність фарисеїв. Бо до фарисеїв Месія ніколи не приходить. А потім, – тих "мало" повалили Рим.
Ігнатій Лайола об'єднав збунтовану і розбиту Церкву католицьку без ніяких соборів, без нарад, лише своїм особистим магнетизмом, і свого новозаснованого ордену. До найдрібніших подробиць передумана ідея, погана самопосвята на Службі тої ідеї, – налила заліза у згорблений хребет церковного тіла. Впорснула життєвого еліксиру в жили, доконала чудо, якого даремно намагалися довершити собори.
Орлеанська дівчина... Коли Франція стелилася до ніг англійського завойовника, коли феодали, один за другим, переходили на службу короля Едварда, а розбиті армії Франції губили віру в перемогу, а з ними і лялька на троні святого Людовіка, – в той час об'єднала народ та дівчина з Дом-Ремі, яку тепер звуть Святою, яка не прислухалася до голосів оточення, до голосів земляків, лише до голосів, які чула в своїй душі і які називала голосами святої Катерини й Михаїла. Їй і не снилося "узгоджувати" свої наміри з думками посварених баронів, князів Церкви й дофіна. До них вона промовляла в формі наказу; вони були засобом в її великій справі об'єднання Франції, в якій вона знала лише Бога й себе. "Вона думає, що знає ліпше, ніж будь-хто інший" – казав про неї дофін Карл, – і так було в дійсності. Вона воліла бути "сама" з своїм Богом і поборювати більшість, не об'єднуватися з маловірами. І як в подібних випадках, не торги і шукання спільної мови з масою недовірків об'єднало Францію, надихнуло новою енергією, зірвало проти завойовника, лише якраз віра тої самітниці.
Але не лише віра. Мішле твердить, що Жанна нав’язала свою волю нерішучій більшості, двору, Церкві, дворянам, і воякам, – не лише своїм натхненням, але й – ясною думкою. Попри все своє захоплення – вона (теж дар візіонерів!) ясно бачила речі довкола себе. Вона розрубала заплутані .вузли, які даремно намагалися розплутувати фахові політики. Вона – в ім'я Боже – проголосила Карла правдивим королем, – проти його власних сумнівів. Вона била англійців з тим військом, яке недавно вважало їх непереможними... Вона і її перші соратники, що сліпо пішли за нею, щоб об'єднати Францію проти волі зневірених французів. Сепаруючись, роз'єднуючи, вона стала чинником організуючим. Ті ж, що єдналися разом – були чинником, який роз'єднує.
Коли перейдемо від старої Франції – до сучасної, так само роздертої ідейно, навстіж відчинену для інвазії чужих антинаціональних – більшовицько-масонсько-московських доктрин, – що готують інвазію політичну, – і тут ствердимо; повне безсилля повернути знищену духовну єдність нації методами звироднілої демократії, міжпартійним ліпленням "національної згоди", шляхом порозуміння між людьми, між якими не може бути ніякого порозуміння. Але ствердимо й дещо інше: проблиски ясної думки, як вийти з кризи, опозицію проти дурійки об'єднання ("лівий блок", "людовий фронт"), проблиски, відчуття ідеї, яку туподумна демократія наша не може прийняти: ідеї переконаності, що марні її зусилля врятувати націю злукою пів-зрадників, перевертнів і туманів.
Ось що писав „Маtіn":
"Об'єднання, об'єднання, об'єднання! Але з ким? І на ґрунті якої ідеї? Певно, що можна об'єднати в одному уряді – послів і сенаторів, що прагнуть стати міністрами і що належать до різних партій, але неможливо об'єднати в країні – громадян, які хочуть скріпити національну оборону, і тих, що її хочуть знищити; прихильників ладу, і організаторів безладдя. Не можна об'єднатися на засаді, що вимагає тісного союзу з тим самим СССР, який щоденно втручається у внутрішні справи Франції. Не можна об'єднатися на засаді оборони європейської цивілізації, навстіж відчиняючи двері азіатському варварству. Об'єднання політиків – нетривале. Воно основується на словах і на інтересах. Дійсним об'єднанням, цінним об'єднанням могло би бути тільки об'єднання громадян на спільній ідеї і спільній програмі."
Але таке об'єднання – неможливе без рішучого розтрощення одного з ворожих таборів отже, без "роз'єднання"!
Там, де в нації дозріває перелом, під час загального розгардіяшу духовного й морального, під час розхитаних, колись спільних, цінностей, – які нині визнаються одними і заперечуються іншими – ніяке механічне порозуміння нічого не дасть, лише збільшить маразм і розклад. В такі переломні хвилини – мусить прийти до зіткнення, мусять з'явитися носії нової об'єднуючої, дисциплінуючої ідеї, мусить з'явитися їх гурт, – щоб захопити одних, зірвати других і усунути третіх. Інших шляхів об'єднання – немає.
Це останнє змушує здригатися від гніву і обурення наших демократів. Сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємну недовіру! У рідну хату .вносити роздор!
Так, якраз це! Бо без цього – немає ніякого об'єднання ніякої спільноти. Що туподумна демократія цього не второпає – нічого дивного. Чим "поступовіша", чим "радикальніша" вона, тим більш реакційна й відстала. Зрештою демократична порода людей ніколи таких речей не зрозуміє. Але їх починають вже розуміти не лише дехто у нас, але і в тій самій нещасній Франції, яку інвазія європейського шумовиння змусила напружено думати і шукати виходу з страшного становища; яка вже розуміє, що довершити ідейне цементування народу довкола спільної всім ідеї, довкола суворих догм, ясного розрізнення добра і зла, того, що личить – від того, що не личить, – можуть не люди "єдиного фронту", а люди одної сталої думки, не хоруговки на даху, які крутяться куди вітер віє. Ось що писав той самий „Маtin":
"Будьте безпощадні для хоруговок на даху!
Коли побачите генерала, що вимагає оглядно трактувати антимілітаристів або буржуа, що являється прихильником комунізму, чи гігієніста, який вимагає виправдання для бруду, або священика, який прославляє атеїзм, – не дайте себе розчулити і не кажіть: ось незалежний дух! Швидше скажіть: ось скалічений розум! Бо єдина прекрасна лінія життя – є проста лінія, коли ви лишаєтеся вірними своїй професії, своїй верстві, своїй вірі і своїй доктрині. Будьмо безпощадні до хоруговок на даху. Вони не підкоряються ніякому ідеалу, пориву душі, лише – дмуху вітру."
А з них – у Франції і у нас – якраз складається та більшість високошанованих громадян, які йдуть за вітром, які лижуть чоботи кожній хвилино-переможній течії, підробляють свої "ідеали" до кожної нової ситуації, які – при першій нагоді – зраджують свою віру, свою верству, свою традицію, свою націю – прикриваючись високими мотивами "реальної політики", бо ж "засоби і шляхи досягнення цілі мусять бути гнучкі і мінятися залежно від обставин"... А в критичні переломні хвилини, "обставини" так валять молотом в тім'я реальних хоруговок, що вони зовсім туманіють і стають повільними засобами в руках того, хто – в ім'я "обставин" – приходить з молотом, чи просто з батогом в руках...
З цих хоруговок і радять звичайно творити єдиний фронт. З ними – робити "об'єднання", їх – шанувати як "своїх рідних", які могли й помилятися, але які ж – свої, рідні, земляки, родимці, краяни!
Тим часом дійсне об'єднання народу можуть провести лиш ті, які ґрунтовно знешкодять "рідних" дурисвітів і перекинчиків. Вже в тій самій Франції реагують на туподумство єдинофронтових знахарів. Недавно писав Роберт Андріво в одному французькому тижневику на цю тему:
"Франція переходить катастрофу за катастрофою у своїй політиці внутрішній так само, як у зовнішній. Але перед кожною грядущою катастрофою, чого прагнуть вони (єдинофронтовики)? Об'єднання! Це їх єдиний спосіб оборони, їх вселікуюча масть. Падає франк, – об'єднання! Грозить війна – об'єднання! Об'єднання в ту хвилину, зроблене все-рівно як, все-рівно з ким. В одну купу звалити соковиті і гнилі овочі. Комуністи – союзники московських убивць? – це не шкодить, з них будуть чудові міністри! Блюм з своїми мов лихварі витискають Францію? – це не має значення, довіримо їм нашу долю! Тумани і пуголовки зруйнували нас і пхають нас у провалля? – нічого, хай знову прийдуть! Треба зново взяти до купи всіх винуватців наших нещасть, посадимо їх до спільного міністерства й завтра ми почнемо нову добу Людовіка ХІV-го! (Як це нагадує наших "єдинофронтовиків" з центрально-радянськими соціалістами! – Д. Д.).
Отже – ні, досить того! Французам пропонують увійти в свого роду братство, якого гаслом є: "без ненависті".
Не входьте до нього, брати, це новий фортель, щоб вас ліпше і непомітно обскубли. З'єднайтеся під знаком ненависті, яка вічно стоїть на сторожі, яку ніщо не сміє роззброїти! Ненависть – добрий дорадник! В день, коли німці займуть Страсбург, ці пани сформують велике міністерство об'єднання, твердячи, що треба скоритися перед необхідністю.
Так, ненависть добрий дорадник, треба, щоб вона нарешті видала свої плоди"!
І це пише не дикун, не степовий варвар, це пише культурний француз в часопису, який – один з небагатьох – бореться з потопом інтернаціоналістів в країні Жанни Д'Арк і Расіна. Скільки аналогій, скільки думок тиснеться у голові українського читача, коли він читає цей пристрасний заклик француза! Якими туманами виглядають – на тлі його філіппіки – наші "рідні" оборонці зайд всякого роду з їх культом "згоди в сімействі", культом любові до всякої голоти, яку проголошують незайманою, з якою радяться – "во здравіє і во спасеніє" – ліпити Ноїв ковчег єдиного фронту. Скільки в тих роздумуваннях француза – схожого на те, що писалося і в "Вістнику" і в його "Квартальнику", – подібного, бо такого, що випливає з подібної ситуації.
Коли наші демократи радили порозумітися "демократично" з нашими перевертнями або "вчорашніми" більшовиками, чи з тими "Валенродами", що тиснуться до нас, щоб розкласти нас, – на основі спільного демократичного "етичного кодексу", на підставі якого завжди можна зліпити єдиний фронт і до чогось домовитися, – "Вістник" писав, що з вчорашніми більшовиками, з попихачами ІІ-го, ІІІ-го чи ІV-го Інтернаціоналу, – за спільний стіл нарад сідати не можна. Що з шахраями і кар'єристами, які служать лише своїй дрібній, або – чужинецькій великій – амбіції, що сідають грати з крапленими картами, не може бути ніякого спільного етичного кодексу; що не "всякий злак на пользу Україні"; що є злаки, які треба немилосердно виполювати... "Вістник" писав:
"Ні громи, ні блискавки душі філістра не змінили. Світ егоїстично захланний, жорстокий світ, що народився після війни, з облудною фразою на устах, з маскою на лиці – для філістрів не існував. Страшно було їм зрозуміти страшну правду, бо накладала страшні обов'язки. Сидячи віч-на-віч за карточним столиком з шулером, замість пустити йому пляшку в голову, вони – удавали, що вірять, ніби він лише з недогляду порушив плавила гри і намагалися йому пояснювати їх: як він повинен поступати, щоб не зломати норм "етичного кодексу", і для нього ж обов'язкового: та ж засада демократії!... та ж наука соціалізму!... та ж норма моралі!... вимагають, щоб він не мав в руках двох асів пік! Ми вам те зараз розтолкуємо!"
І – майже три роки пізніше – на ту саму тему, з приводу своєї власної "людово-фронтової" каналії, з приводу такої самої, як у нас, нечуваної поблажливості національної преси проти пропаганди єдиного фронту з шахраями, – писав французький тижневик:
"Треба визнати з рештою, що опозиційні часописи не виступають з своєю партійною точкою погляду, вони повні роздумів, доброї віри і духа справедливості (по відношенню до лівих). Бідолахи. Так наче їх противник користався тою самою зброєю, щодо них! Так наче, коли вони берегтимуть правила гри, їх не битимуть завжди ті, що при грі – шахрують!... Було б чудово, коли б французький народ міг бути об'єктивним. Але коли його обробляють найбільш безличні пройдисвіти, то скромність і об’єктивність значать нині стільки, скільки наївність і дефетизм.
Як і ті слова про спасенну ненависть, так і ці, – майже слова "Вістника"!
А ось ще один голос, жидівський, – який показує, що навіть серед збаламучених адептів демократії, знаходяться одиниці, які сумніваються в її здібності об'єднати націю і вирвати її – демократичними методами – з обценьків смерті чи катастрофи. Так писала жидівська "Сhwila" про завдання сіоністського руху:
„Представників народу вибрали на підставі загальних, рівних, безпосередніх і тайних виборів – формально найліпше забезпечення найсильнішого авторитету! Але єдності не створили. Вийшла тільки сама "демократична єдність". Тим часом йшло насамперед про те, "щоб активізувати внутрішню силу" руху, утворення ж "репрезентації" – це була – ціль побічна. А все тому, що сушити собі голови – формою, в якій маємо здійснити представництво, що до ніякого фактичного об'єднання ш; допровадило... Оманою є думати, або переконувати суспільство, що в демократичному характері представництва є суть справи, є фундаментальна передумова єдності. Може існувати тривала єдність без демократичних виборів і крихка – мимо демократичних виборів. Двічі – демократичні загально-сіоністські з'їзди всієї держави – вибирали начальні ради, і двічі – вони розпадалися і розклеювалися. Бо – бракувало дійсного порозуміння в середині... Треба під загрозою звалитися в провалля – знайти порозуміння на іншому шляху, не демократичному... Демократія, демократія! Так, неначе б вона була бальзамом для всього! Щоб розірвати петлю, а не про те, щоби конче її розірвати – демократично."
Нав’язуючи демократію іншим, жидівський часопис для себе чудово розуміє, що часом інші методи є спасенні для об'єднання нації...
Безлад в речах і в відносинах завжди виникає з безладу в думках, з браку системної ідеї, загальновизнаних догм. Великий струс 1914 року і наступних років, змив з поверхні політичного життя – в багатьох країнах стару привідну верству, або ця верства поволі вироджується. Нова, що прийшла їй на зміну новий демократичний провідний клас, нездібний замінити ту, що зреклася проводу. Втративши авторитет вгорі, суспільство розпорошилося духовно, морально і організаційно-політично. Нанівець пішли загальновизнані вартості, що тримали спільноту вкупі – вартості моральні, духовні, політичні, економічні, релігійні. В ослаблений організм вдерлися легіони бактерій, щоб зжирати його з середини. Вдесятеро збільшилися сили відцентрових тенденцій і течій. Всі розкладові чинники суспільства – соціальна і інтелігентська галайстра піднесли голову... В такі переломні моменти (а його переживає і наше суспільство) основне завдання: не дати суспільству розпастися, не дати отруйним бацилам зжерти його. Зцементувати її наново в цільний, міцний і відпорний, з великою ударною силою, організм, зв'язати спершу в одну духовно-моральну, а потім і організаційну цілість.
Чим можна зв'язати цю спільноту?
Передусім – встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх полях збірного життя, різко окреслених, ясно протиставлених всім іншим, безкомпромісних; встановивши свою правду, єдину і непомильну. По-друге – надихнути ту правду, запалити загал вірою, що уважала би всіх інших богів – за поганських ідолів, що не робила б з ними пактів, ні торгів. Нарешті – вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими впливами мозки свого загалу, без жалю поборюючи недовірків.
Лише така сила може злучити загал своїм авторитетом. Лише таким способом можна, в такі переломні хвилини, доконати об'єднання нації чи спільноти.
Тому й не могла зробити цього й ніколи не зможе зробити демократія: та самозванка – нова провідна верства, яка у нас і деінде гадає "об'єднати" довкола себе націю. Як могла би вирішити це демократія, яка має відразу до "клерикального способу думання", до всякої непохитної віри, до догм? Яка завжди і всюди шукає угоди з іншими течіями і поглядами? Яка ніколи не знає яскравої роздільної лінії між своєю правдою й чужою, яка завжди вірить, що нема такої справи, яку не далося би полагодити, трохи поторгувавшись? Яка – в ім'я "гуманності" – ніколи не піднесе караючого слова на шкідників нації? Яка не буде здатна на великий жест, на радикальну прополку бур'яну у власній спільноті? Яка толеруватиме всяку шантрапу, що роз'їдає власний загал зсередини? Як може піднятися до цього великого завдання демократія – боязлива думкою, слаба волею, з відразою до виразного чину?
Люди цієї касти – нікому не заімпонують і нікого не з'єднають в часі, де все – віра, думка й воля загалу, розхитані і ослаблені як ніколи.
Гурт – хоч би і який великий, хоч би і як демократично, з усіх, зліплений, хоч би мав більшість запряжених до воза одної партії чи об'єднання, ніякого об'єднання не довершить без тої сили притягання, без того внутрішнього вогню, який запалюють "диктатори" в своєму загалі. І навіть коли демократи починають симулювати диктаторів, коли починають плагіювати чужі гасла – не ними виношені, не ними вистраждані, не ними народжені, навіть тоді демократичні горлаї з порожніми серцями й головами нікого не здурять. Як каже Фауст:
"Якщо не чуєш сам, пуста і мова буде...
Як з серця не плине та мова,
То не дійде до серць людей."
Коли такі сноби – з моди чи страху перед переможною думкою, яка підкопує їх власну, перемальовуються на "фашистів", – нічого з того не виходить. Левина шкіра нікого не здурить і нікому не заімпонує, їм варта було 6 дати пораду Сковороди: "Лучше бить натуральним котом нежелі з ослячою природою – львом".
Вимога об'єднання не самоціль. Об'єднання потрібне лише, щоб удесятерити ударну силу загалу, збільшити її опір. Це – питання якості матеріалу, з якого ліпиться об'єднання і який його ліпить. Зліпити його можуть лише нові люди – яких воля, думка і готовність до діла є магнітом, що до нього тягнуться, не раз проти волі, людські стружки. В ролі цього магніту все з'являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не в партію, не в "об'єднання", а в карний Орден – веде ту масу. Він надає їй незнану доти енергію й силу. Бо енергія народу – це функція не лише числа, але й інтелектуальної і моральної вартості проводу. Він витворює шкалу нових вартостей – апробуючи одне, глузуючи з другого, караючи – за третє.
Об'єднати націю, особливо в момент, що ми переходимо, в момент розхитаних вартостей, розхитаної волі, охлялого чину – особливо потрібно. Але насамперед треба об'єднати її – духовно. Цього не зробить демократія, нездари і комбінатори без думки і без бажань. Активна верства, що об'єднає націю, вийде не з вибору, а з добору. Так було, так і буде. Виховати, створити цю нову касту – завдання нашого часу.
Незавидна доля тих, що в таких випадках вказують шлях або йдуть попереду. Мститься на них юрба, що має за божка - вигоду. Труп Хмельницького викинули з могили. Голову Кромвеля настромили на палю. Щоб Жанну Д'Арк спалити на кострищі – вистачило кількох днів. Щоб її канонізувати – 400 років. Мазепі не дають спокою і 200 літ після смерті, викликаючи по церквах його пам'ять, або – навіть серед "самостійників", осуджуючи його "нерозважний крок"...
Юрба мстива і зве тих, що формували душу поколінь, або формулювали їм ціль, – злими дітьми люципера. (Хмельничан звали – "дияволами Хмеля").
Ті провідники активної меншості – що я їх тут згадав, – дійсно мали в собі щось таке, що не давало масі їх земляків охляти і заспати, та лише вони є формотворні. Лише у вогні їх духа гартується "ясна і тверда криця" з покірливої й байдужої маси. Лише вони виковують нові скрижалі правд, лише вони довершують перевороти і об'єднання, що живуть століттями. Не таких, що під ударами молота дійсності, розтріскуються мов скло... Лише вони служать не ковадлом, а молотом історії...
Після війни 1914 року і подій, що наступили після неї, – наш загал теж вийшов з стану всякої рівноваги. Наша демократично-соціалістична інтелігенція, що після занепаду козацької аристократії, – надавала тон всьому нашому збірному життю останніх кількадесяти років, вже перед війною наткнулася на нову, націоналістично забарвлену течію, що оголосила їй війну. Тепер та течія переходить у наступ. Тепер стає очевидно, що ні думка, ні воля, ні вся вдача тої інтелігенції – не зможе опанувати ні наш хаос, ні анархію в думках і в цілях; що на те – є вона занадто боягузлива, занадто безвольна, занадто ідилічна. Треба, щоб була "дума і воля єдина", але для того треба передусім, щоб з'явилися люди, які мають ту думу й волю, якими об'єднують маси. Бездумна й безвольна драгоманівщина того об'єднання не довершить ніколи, не об'єднає націю.
Об'єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й міцну цілість зможе тільки нова батава нових людей з новою думкою, з новими методами, з новими організаційними ідеалами. Тільки та нова каста, відмітаючи змиршавіле старе, ломлячи партії в ім'я засад ордену, через роз'єднання приведе до об'єднання.
Іншого шляху до об'єднання в наші часи немає.
Львів, 1938 р.Б.
Немає коментарів:
Дописати коментар