четвер, 30 грудня 2010 р.

ВІДЕО. Гарний настрій: Зимові жарти над пішоходами

З НОВИМ РОКОМ!

video

Лист Дмитра Павличка, Івана Драча та Володимира Яворівського Юрію Андропову

Криворукі українці

Вірменське радіо запитали: "Навіщо Вірменії Міністерство морського флоту? Адже країна не має виходу до моря."– "Але ж Україна має Міністерство економіки!" – відповіло Вірменське радіо. Старий анекдот на новий лад.
Нас мучають комплекси – варто сказати комусь, що ти видавець, одразу починається: "Так це вас душать податками?" або ж "Українську книжку не купують" чи то "Замість скаржитися краще б навчилися видавати гарні книжки".
Воно й справді – що думати про наших видавців, коли усі вони разом спромоглися посісти лише 8-10% рідного ринку? От росіяни – інша справа, вони не тільки мають 100% свого ринку, але й 90% нашого. Молодці! Хто багатший, той і кращий.
Похнюпишся оце і йдеш до праці, все намагаєшся видати книжки не гірші за російські, і знову не виходить. Мабуть, руки не звідти ростуть.
Проте одного разу до нас звернулися представники асоціації виробників миючих засобів і зізналися у тому, що вся українська потуга у цій галузі ледь-ледь спромоглася на 15% внутрішнього ринку. Решту завозять з Польщі, Росії та інших просунутих країн. Українське мило теж гірше за іноземне – якщо судити з результатів.
Звісно, нам полегшало. А й справді – коли ти не один такий, воно трохи попускає. Потім поспілкувалися з представниками легкої промисловості.
Ви не повірите – та сама ситуація, національний виробник має лише 10-15% внутрішнього ринку, решту завозять з-за кордону. Попри те, що в країні сотні тисяч Кравченків, Кравців та Кравчуків (не кажучи вже про Шевченків із Ткаченками), не можуть українці шити одяг – руки не звідти ростуть. І посуд робити не можуть – тому на прилавках склянки з Росії, Туреччини, Франції.
Взагалі українці – дивна нація. За кордоном можуть і будувати, і виробляти – оно скільки наших працює в Європі. А вдома – не виходить, хоч плач! Криворукі, слово честі!
Усі ці міркування набрали нового звучання на тлі боротьби проти Податкового кодексу. Власне, ми, книжники, цю боротьбу почали раніше за інших – з того самого моменту, коли у першому проекті першого читання книжки обклали ПДВ. Бо тупі українські видавці не зможуть вижити, якщо їх іще й обкласти податком. Потім ми разом із іншими підприємцями стояли на Майдані та складали коломийки про Азарова та Януковича. Стояли і слухали, як представники уряду говорять, що люди мають піти з ринків на заводи. Де вони, ці заводи? – хотілося спитати.
Певно, з вікон Кабміну Україна має дещо інший вигляд, ніж з-поза спин сусідів по маршрутці. Але перевага письменника в тому, що він може змінити точку зору, залізти у шкіру чиновника і спробувати зрозуміти, чим керуються можновладці, розробляючи закони, за якими живуть звичайні люди.
Отже давайте подумки вдягнемо краватки (або інше, відповідно до дрес-коду, запровадженому Кабміном), зайдемо до будинку на Грушевського і спробуємо проаналізувати стан української економіки та зрозуміти, що відбувається з країною. Хоч би приблизно.
Ну і почати пропонуємо з бюджету на поточний рік – бо по-перше, це найглобальніший документ, що фіксує економічні реалії, а по-друге, він не занадто складний, принаймні значно простіший за Податковий кодекс.
Отже відкриваємо документ та дивимося, скільки заробляє наша держава:
Доходи:
Стаття: 14010100 Податок на додану вартість із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) – 53,5 мільярдів гривень.
Стаття: 14010300 Податок на додану вартість із ввезених на територію України товарів – 78,7 мільярдів гривень.
Ну як вам перші цифри? Цікаво, чи не так? Що таке ПДВ? Податок, який платить кожен, хто продає товари чи послуги. На кордоні ПДВ платять з повної вартості завезеного товару. А значить за розміром сплаченого ПДВ можна приблизно визначити, скільки завезено цих самих товарів чи послуг. І з’ясувати, зокрема, що ми ввозимо з-за кодону у півтора рази більше товарів, ніж продаємо своїх всередині.
Давайте тепер пригадаємо скарги на зовнішнє торгове сальдо України, яке вперто залишається негативним, (по-хлопськи кажучи, купуємо більше, ніж продаємо). Давайте також поміркуємо, як втримати курс гривні, коли це саме сальдо зовсім не на її користь.
Але зачекайте! – перерве нас уважний читач – Це ж неправда!
Згодні, неправда. Бо якщо ви зайдете у будь-який супермаркет, на його полицях ви не побачите цього співвідношення – один товар український на півтора закордонних. Там інші пропорції – один до десяти, до двадцяти й більше.
І пояснення просте – той товар, що переїхав кордон і чесно заплатив ПДВ, потім продається всередині країни, і ПДВ від його оберту вже потрапляє до попередньої статті – разом із товарами, які насправді вироблені в Україні. Ніхто в середині країни не розрізняє ПДВ з імпортних та вітчизняних товарів, платять гамузом. Тут у бюджеті чи то помилка чи то свідома брехня – замість "вироблених в Україні" треба написати "реалізованих в Україні".
Отже завезений через кордон товар потім продається всередині країни і, звісно, не за ті самі гроші, що купили, а з націнкою. Як би то оцінити його обсяг?
Звісно, не всі товари завозять для продажу – дехто завозить обладнання для себе, хтось реалізує його з номінальним заробітком, хтось перепродає через спрощенців, уникаючи сплати податку.
Але з іншого боку – інші занижують митну вартість, щоб менше залишити на митниці, крім того усі завозять великим гуртом, а врешті-решт продається воно вроздріб, з націнкою 100 і більше відсотків.
І якщо не бути занадто жадібним, то можна припустити, що в середньому бізнесмени всіх ланок укупі наварюють на імпорті третину. Скажете, мало? Але ж, повторимося, хтось купує для себе, хтось працює зі спрощенцями і так далі. Хай буде третина.
Тоді скільки ПДВ заплатять вони з націнки у третину? Абсолютно правильно. Третину і заплатять. Тобто в масштабах держави це складе 78,7 : 3 = 26,2 мільярдів грн. Є заперечення?
А значить у 53,5 мільярдах внутрішнього ПДВ 26,2 мільярди – це ПДВ від імпортного товару. Тоді внутрішній разом із послугами дає 53,5 – 26,2 = 27,3 мільярдів.
І справжнє співвідношення між внутрішнім та імпортним виробником на нашому ринку складає 104,9 на 27,3 або ж 8 до 2 на користь іноземців. Внутрішній виробник товару разом із послугами, разом із ПДВ на електрику та комуналку, транспорт та т.ін., обіймає лише 20% національного ринку!
Добре це чи погано? Як дивитися. З одного боку, ми споживаємо товари вироблені не криворукими українцями а працьовитими та кваліфікованими китайцями, турками, росіянами, що не може не тішити. З іншого боку – а що ж залишається українцям окрім перепродавати усе це на ринках?
Ну гаразд, 27, 3 мільярдів. гривень – теж непогані гроші. Були часи, коли весь бюджет України складав приблизно таку суму.
Ну а тепер давайте зазирнемо у статтю 14010200 Бюджетне відшкодування податку на додану вартість грошовими коштами і побачимо там цифру – тримайтеся! – 27,4 мільярдів. гривень.
Ну як вам?
Згадаємо, що ПДВ повертають експортерам – Ахметову, Коломойському, Пінчуку та іншим – коли вони вивозять за кордон плоди своєї (?) праці.
Поправимо краватки, витремо піт з чола і відкинемося на своїх м’яких кабмінівських кріслах.
ВЕСЬ ПДВ ВІД УКРАЇНСЬКИХ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ ІДЕ НА ПОВЕРНЕННЯ ЕКСПОРТЕРАМ!
А оскільки останнім часом іде багато розмов про проблеми з поверненням ПДВ та борги перед експортерами, ми можемо здогадатися про справжню мету відміни спрощеної системи – Ахметову з Пінчуком не вистачає.
Але Бог із ним, з Ахметовим. Давайте краще повернемося до української економіки... а точніше... як би назвати те, що ми з вами відкрили? Те, що ледь-ледь покриває виплати експортерам? Те, що за найоптимістичнішими оцінками обіймає лише 20% вітчизняного ринку. Назвати це економікою язик не повертається. Саме тому ми і винесли в епіграф старий анекдот, злегка модернізувавши його.
Бачите, як корисно іноді відкрити бюджет.
Запевняємо вас, до цих висновків можна прийти іще у 101 спосіб. Тому що вони відображають реальність. Тому що вони відповідають ситуації у райцентрах, коли закриті усі заводи і єдине місце роботи – базар.
Згадайте, чи багато у вас знайомих, що стоять за станком? Чи багато з ваших друзів виробляють матеріальні цінності? Отож. Більшість – якщо не усі – перекладають папірці в офісі, тобто обслуговують торгівлю чи фінанси. Що ж тут дивуватися, коли бюджет фіксує цю ситуацію у цифрах?
Ну а тепер хочете отримати підтвердження наших з вами висновків? Слово честі – весь попередній текст ми писали до того, як до ВР подали проект Бюджету на 2011 рік. А зараз глянули – і пропонуємо вам приєднатися до наших емоцій!
ПДВ із вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) – 65, 4 мільярдів гривень.
ПДВ із ввезених на територію України товарів – 78,4 мільярдів гривень.
А повернення ПДВ експортерам – 37,5 мільярдів.
За рахунок Податкового кодексу уряд збільшив внутрішній ПДВ на 12 мільярдів, і тут-таки збільшив повернення ПДВ експортерам на 10 мільярдів, при тому, що радикального збільшення експорту не передбачається. Чи потрібні іще якісь докази?
І чи влаштовує нас така модель економіки – коли ми всі працюємо тільки для того, щоб повернути ПДВ Ахметову і Ко?
Ну а якщо така модель не влаштовує – значить треба шукати людей, що запропонують іншу. І це найскладніше – бо серед авторів та виконавців проекту "бананова Україна" значаться не тільки Янукович з Азаровим, але й Ющенко з Тимошенко, Кучма з Пустовойтенком – усі люди, що були при владі досить тривалий термін.
Чи може хто-небудь запропонувати щось інше для 40-мільйонної країні, де усі мають як мінімум середню освіту? Чи знайдуться у держави механізми, які дозволять нам забезпечити самих себе посудом, одягом, книжками, машинами?
І у кого, скажіть, будь ласка, руки ростуть не з того місця?
Брати Капранови, для УП

Москва: Повний колапс

video

Пасажири почали громити московський аеропорт Шереметьєве. За повідомленням підмосковного телевізійного каналу «Перший обласний», «розлючені пасажири руйнують все на своєму шляху».

Телеканал відзначає, що «те, що зараз коїться в аеропорту Шереметьєве, можна назвати не інакше як пеклом. Офіційні служби рапортують, що аеропорт працює в штатному режимі, проте «Перший обласний» має в своєму розпорядженні унікальні кадри бунту в Шереметьєві.

На кадрах видно, як багатотисячний натовп пасажирів, які чекають вильоту, прорвався через огорожу, виставлену на підходах до зони паспортного контролю. Люди ламають все на своєму шляху і скандують: «Хочемо літак»!

Як повідомляє один з російських  ресурсів, в людей починають здавати нерви.

«Вони вже декілька ночей сплять на багажних стрічках і валізах. Їжі в барах немає, діти сидять голодні. Ланч-бокси перестали роздавати ще учора ввечері.

Інформація на офіційних табло аеропорту і Аерофлоту як і раніше не відповідає реальності. У багатьох пасажирів пропав багаж», — передає підмосковне телебачення.

Нагадаємо, авіаколапс в московських аеропортах спровокував енергетичний колапс. Невеликий крижаний дощ, який обрушився на це місто в суботу, викликав обвал енергопостачання.

У аеропортах на багато тижнів застрягли близько 20 тисяч осіб.

Тим часом багатомільйонна Москва фактично паралізована. Автомобільна пробка за станом на вечір середи перевищила 3 тисячі кілометрів. Про це Інтерфаксу повідомили в аналітичному центрі «Яндекс.Пробки».

Ситуація з корками на дорогах Москви різко погіршала в середу через сильний снігопад. У ніч на четвер індикатор «Яндекс.Корки» оцінював ситуацію у 8 балів за десятибальною шкалою.

Російські ЗМІ передають, що через велику кількість снігу і льоду машини не можуть забратися на розв'язках на мости — їх штовхають вручну. Середня швидкість руху автомобілів на цьому відрізку становить 7 км/год, повідомляє «Інтерфакс».

На внутрішньому боці МКАД швидкість руху не більше 10 км/год.

Там відзначають, що 3 тисячі кілометрів це більше, ніж, наприклад, відстань між Москвою і Барселоною. З урахуванням завірюхи і передноворічного ажіотажу можна очікувати, що завантаженість доріг з відсьогодні буде тільки зростати. 



А тим часом у підмосков'ї вимерзають 150 тисяч мешканців.


Мешканка підмосковного міста Железнодорожний, раніше селище Обіраловка (у 9 км. від МКАД на схід від Москви), опозиційна журналістка Ольга Касьяненко, мігрантка з української Донеччини, повідомила 28 грудня в своєму блозі про катастрофічний стан, що склався в Підмосков'ї:

«Третя доба без електрики і води. У Железнодорожному закінчилися свічки і вода в магазинах. Батареї ледь теплі.  На дев'ятий поверх з сумками ходжу пішки.

Через обмерзання -  аварії, декілька областей відрізано від цивілізації, електрички не ходять. Дерева, які впали, не прибирають. Статтю б написала, та працює тільки телефон».

Тим часом місцеве видання «Железнодорожний Таймс» повідомило, що влада не знає, чому місцеве населення сидить без електрики і води, проте є підстави вважати, що це якось  пов'язано з поганою погодою.

«Як вважають в Московській об'єднаній електромережевій компанії, відключення електроенергії в Железнодорожному відбулося, швидше за все, через погодні умови.

Железнодорожний занурений в темряву, не працює система вуличного освітлення, немає електрики в житлових будинках, магазинах і установах. Відключені насоси, що подають гарячу і холодну воду в будинках. Єдине джерело освітлення на вулицях — це автомобільні фари», пише «Железнодорожний Таймс».

Крім підмосковного «Таймса», свідчення журналістки підтверджуються іншими офіційними ЗМІ. Навіть за сильно заниженими офіційними даними, без світла залишаються 27 районів Підмосков'я, або більше 150 тисяч скацаплених мокшів. Десятки їхніх досить крупних міст залишилися  на морозі в непроглядній темряві.

У Подольському районі мокши рубають ополонки, щоб добути воду. У Жуковському вони набирають сніг у відра і топлять його. Щоб хоч якось зігрітися, мокши  включають газові плити і не знімають куртки і шерстяні шкарпетки. Фермерам  нічим поїти корів і кроликів. Електрогенератори всі розкуплено.

У Шатурському районі мокши теж вже  близько чотирьох днів живуть без  води і світла через відключення ЛЕП «внаслідок обмерзання дротів» (яка країна, такі і дроти).

Через відсутність електрики мокши мать проблеми з роботою продовольчих магазинів, а свічки стали справжнім дефіцитом. Через темряву в будинках діти не можуть нормально готуватися до шкільних занять. Свій язичницький «новий рік» мокши традиційно зустрінуть в темряві.

Відновні роботи росіянами не ведуться.

У всіх бідуючих населених пунктах не налагоджені підвезення води до будинків, постачання продовольством; не організовані теплі приміщення, де вимерзаючі мокши могли б зігрітися, нарешті, немає навіть елементарного інформування про те, що відбувається.

Погода повстала проти москалів. В середу до Підмосков'я підійшов циклон з Чорного моря. Зараз скрізь спостерігаються опади, місцями сильні, у вигляді снігу і мокрого снігу з дощем.

Нова негода додає ваги тонам льоду, під тиском яких впали тисячі дерев, деякі з яких обірвали лінії електропередачі, тому обриви дротів почалися по новому заходу.

В середу температура повітря знизилася до мінус 8 градусів, а в наступні дні вона знизиться до мінус 15 градусів морозу. Це створює ще критичнішу ситуацію для сотень тисяч жителів, що вже зараз вимерзають в своїх знеструмлених квартирах.

Деякі російські джерела вказують, що рух на вулиці паралізований, сніг не прибирається, гілки дерев і дроти, що впали, так само лежать не прибраними. Міліція практично не бере участі в регулюванні руху.

Часткове енергопостачання відновили вночі з 27 на 28 грудня. Але нормальне опалення так і не відновилося. Ближче до опівдня світло, вода з опаленням знову зникли і не відновлені досі. Коментарів з адміністрації, Жеків, котельних інших відповідальних структур немає. Всі структури лише відбрикуються. Не знаємо, зламалося і т.п.

«Ситуація починає виходити на рівень надзвичайного стану», — повідомляють жителі міста.


вівторок, 21 грудня 2010 р.

Святий Дажбог Микола

19 грудня, тобто за три дні до зимового переходу-сонцестояння (21-22 грудня), українці святкують день Святого Миколи або, як раніше казали, Николи. В чому первинний, істинний сенс цього свята?


Дажбог
Відповідь захована в його назві, яка первинно звучала як «Ни-коло» або «Не-коло», що значить кінець («не», заперечення) річного циклу («кола»). Протилежністю до астрономічної події «Ни-коло» була наступна подія «Коло-да» (Коляда) – утвердження («да») нового кола, початок нового року.

Судячи з примітивності конструкції, слово Ни-коло дуже древнє, ще доарійське, тобто бореальне. 
Найвірогідніше, що цю подію наші пращури відзначали і 10, і 20, і 30 тисячоліть тому. 

Час настання «Ни-коло» визначали дуже просто: в землю встромляється палиця і щодня позначається довжина тіні від сонця. Починаючи з літнього сонцестояння тінь постійно збільшується, бо сонце рухається все нижче і нижче. І як тільки тінь перестала збільшуватися – значить «прийшов Ни-коло», а як тінь почала зменшуватися – «прийшов Коло-да». От і вся астрономія.

Когось може здивувати, що корені свята Миколая сягають часів кроманьйонської Борії. Але не менш дивними є протосвастичні меандри Мізинських браслетів 20 тисячолітньої давності, які без змін перейшли на традиційні українські вишиванки.


Отже, свято Никола – це свято завершення річного кола, кінець річного циклу. Саме в цей час остаточно визрівають плоди людської діяльності, за якими можна робити точні висновки про саму людину та якість її життя протягом року. Пам’ятаєте? «Ви пізнаєте їх за їхніми плодами; хіба збирають виноград з тернини або з будяків – смокви? Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево – плодів добрих. За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх» (Матвій 7.16-20).
Тому свято Никола – це священний час підведення підсумків. Він має велику виховну силу, яка здійснюється через ритуал обдарування. Особливо яскраво це проявляється з дітьми: слухняні й працьовиті діти отримують щедрі подарунки, а неслухняні й ліниві можуть зранку під своєю подушкою знайти різку чи інший прозорий натяк на необхідність вдосконалення.
Звідки Микола бере щедрі подарунки? Його багатство є результатом правильно здійсненої наполегливої праці протягом всього року. Тому Никола-Микола – це бог-егрегор багатства і матеріальних благ, а також володар найбільш матеріальних стихій – землі і води. Саме тому святий Микола з самого початку вважався захисником на землі і морі.

Пізніше, коли 7500 років тому наші пращури здійснили Велику Арійську революцію – сформували варнову структуру і перейшли до відтворюючих форм господарства – 
Микола, будучи покровителем землі і води, став головним богом-егрегором варни господарників (вайш’їв), покровителем землеробства і скотарства. Можливо, саме тоді цього подателя земних щедрот арії почали називати іменем Дажбог, а також Дагон (филистимляни), Дагда (кельти), Фрейр (скандинави). 



Після приходу Ісуса Хреста і поширення його вчення, яке було продовженням арійської традиції, Дажбогу повернули його первинне, архаїчне ім’я – Николо, Никола, Микола, Миколай. Він залишився покровителем сільського господарства, рятівником на суші і на морі. Зі всіх святих він найближчий до простих людей, готовий їм допомогти в будь-якій житейській ситуації – від заспокоєння бурі на морі до витягування воза з болота. Тому в Україні майже половина всіх храмів присвячена саме Святому Миколі. 


Зауважимо, що Святий Микола не має жодного стосунку до єпископа Мир Ликійських Николая. Цей чолов’яга найбільше прославився тим, що на Нікейському соборі в 325 році вів дискусію з Александрійським єпископом Арієм. Так от, коли в цього Николая закінчились аргументи, він брутально ударив Арія в обличчя. За це його інші єпископи позбавили священичого сану і навіть запроторили до в’язниці. Свята людина ніколи не вдарить свого співрозмовника. Всі наступні вигадки про чудотворство цього «святого» – це паразитування на силі і славі арійського Миколи – бога-егрегора варни господарників.

Протягом десятків тисячоліть українці успішно розвивалися завдяки тому, що у них були світлі, добрі, святі боги. Українці любили своїх богів – і вони любили українців.
Ми любимо святого Дажбога Миколу – і він любить нас!

Слава рідним богам!

Хай Буде! 



Ігор Каганець, Інститут метафізичних досліджень Перехід-IV



Толерастична агрономія суспільства

практична толерастія
1) Висмикувати бур’яни – це фашизм! Не можна вбивати бур’яни лише за те, що у них листя іншої форми, плоди іншого кольору! Навіщо на городі працювали наші діди? Щоб потім рослини ділили за сортами? 

2) Рослини – всі різні, всі рівні! Багатство городу – в його різноманітності і гостинності! 

3) Ти що, хочеш, щоб твій город скоротився до розмірів кільця довкола опудала? Наш город і став великим лише завдяки бур’янам, тому що кожному бур’яну знаходилося місце на грядках. 

4) Дайте визначення, що вважати полуницею! Пошкреби полуницю – знайдеш бур’ян. Жодної полуниці не існує, це гібрид монгольських і фінських бур’янів. 

5) Немає поганих видів – є погані екземпляри. Не можна судити про всі бур’яни за окремими представниками роду. У мене є декілька знайомих бур’янів – дуже красиві і добрі рослини! 

6) Є ще полуничний пирій, полунична осока, полуничний чортополох. Вони всі ввібрали в себе культурні соки полуничної грядки і тому по праву зростають в цьому місці, демонструючи собою кращі сорти справжньої полуниці. Тому антифашист-городник повинен інтегрувати їх в город, зробивши його справжнім будинком для всіх рослин, що бажають зростати в його городі. 

7) Тупоголові фашисти лише прикриваються тим, що бур’яни нібито комусь заважають. Ясно ж, що жодна полуниця не захоче зайняти трудові місця на грядці, які звільнилися після прополки бур’янів. 

Тим більше – ніхто не винен, що полуниця не хоче створювати потомство яке буде розмножуватися так само швидко і активно, як і пирій. Лише місце на городі займає, яке можна було б засадити бур’янами. Все, на що ця полуниця здатна – це лише зріти на сонечку, і пити воду з лійки! 

8) Полуницею може вважатися будь-який бур’ян, що прожив в городі декілька років і який вважає город своїм будинком. Город великий, місця вистачить всім. А взагалі, все з насіння народжується-і бур’яни не винні, що вони не смачні і шкідливі. Їх такими створили. 

9) Бур’яни – такі ж огородяни як і полуниця! Результат схрещування полуниці і бур’янів вбирає в себе кращі риси обох родів. А які красиві рослини виходять! 

10) Всі люди доброї волі підтримують священне право бур’янів на самовизначення на будь-якому городі. Світ зелений, а не полуничний! 

11) Полуниця – це не рослина, а стан душі. Тому полуницею повинен вважатися будь-який бур’ян, який сам себе вважає полуницею. І взагалі – бур’ян, який розширює великий город, куди краще за полуницю, яка мріє про декілька засаджених однією нею грядок. 

12) А хто, власне, дав право визначати, хто бур’ян, а хто культурна рослина, лише на підставі смакових або естетичних відчуттів? Це аморально! Город – це не лише твій город, це частина Усесвітнього Городу, створеного різноманітним. Знищиш різноманітність – знищиш саме Життя! 

13) Говорити «город-для полуниці» можуть лише дурні і провокатори.

ФОТО. Генеральний штаб австрійської імперії, який "вигадав Україну та українську мову"


До теми:



неділя, 19 грудня 2010 р.

Сенсація в степах України

Підземний хід біля села Кочережки,
правий берег ріки Самара, Дніпропетровська область

Сенсація, що відбулась в краєзнавчих колах Дніпропетровщини, полягає в тому,що на спільну думку дослідників,- відбулось відкриття речового, матеріального доказу фізичної можливості впродовж тисячоліть зберігати етнічну еволюційну цілісність пращурів українців.

Два роки тому в 2008 році розпочались перші дослідження прадавніх зв’язків між цивілізаціями в Кападокії, що розташована на території теперішньої Туреччини, та Трипільскою цивілізацією України. Цій проблематиці була присвячена  монографія під назвою «Під знаком Живого Хреста» Юрія Якуби , витяги з якої публікував  Дніпропетровський журнал «Бористен», а також деякі інтернет видання. Суть цих досліджень полягала у відслідковувані історичних фактів, що підтверджували заселення південного Причорномор'я  вихідцями з території північного Причорномор’я. Саме територія України була найкраще придатна для землеробства і осілого способу життя. Це призводило до демографічного напруження та спонукало пращурів українців постійними хвилями заселяти землі Кападокії, та інші терени.

Щоб краще  розкрити ідейне підґрунтя до відкриття, що відбулося, процитуємо частину монографії «Під знаком Живого Хреста».

«Очевидно, що  є всі підстави припустити, що в даному випадку  маємо справу з підтвердженням теорії про розселення арійців з трипільської батьківщини у різні світи.  У нас могли б залишатися певні сумніви, якби ми обійшли увагою наступні, загальновизнані науковцями історичні події, що розгорталися навколо Чорного моря.

З кінця 3 тис. до н.е., з території північного Причорномор’я, проходячи прибережну смугу Кавказького хребта, в Кападокію стали постійно прибувати люди. Переселення відбувалося хвилеподібно  протягом досить довготривалого часу. Історики, чомусь, іменують цих мігрантів - хетами. Але це є очевидною помилкою, оскільки хетами ці люди стали лише після того, як вони поступово склали кападокське населення та перетворились в єдиний етнос, що приблизно в 1750 році до н.е. створив  імперію хетів із столицею Хаттуса.

Історики  відмічають досить примітний факт, що новоприбулі «хети» спокійно і природньо зливались з місцевим населенням, навіть переймали від місцевих мешканців релігійні вірування і мову. Видатний чеський мовознавець Беджих Ґрозний ще у 1915 році довів, що мова хетів, яка мала назву «Неша» («Наша?») відноситься до індо-європейської мовної групи, тобто має арійське походження.

Тут треба зробити простий і логічний висновок про те, що всі ці  факти вказують на етнічну  і релігійну близькість старожилів «кападокщини», та нових мігрантів з українських земель. Цілком можливо, що процес заселення  цих земель, починаючи від трипільців, тривав постійно.

Столичний округ хетської держави займав територію нинішньої Кападокії, та за своєю площею приблизно дорівнював колу радіусом в 50 кілометрів. Ключовою відзнакою цієї території, була і є до сьогоднішнього дня, наявність великої кількості підземних фортифікаційних споруд. В Кападокії під поверхнею землі розташовані десятки печерних фортець, що могли вміщувати у собі населення міст у кількості від 5 до 30 тисяч людей.  Деякі з них заглиблюються у товщу землі  приміщеннями до 9-ти ярусів. Вражало те, що ці гігантські споруди мали ретельно замасковані входи, котрі зовні нагадували примітивну нору. Ще й сьогодні ці підземні споруди дуже мало досліджені, адже перші наукові експедиції були розпочаті лише в 1959 році. Існують старі легенди, котрі ще чекають свого підтвердження, про те, що всі ці приховані Кападокські міста з’єднані між собою таємним тунелем.

Так чи інакше, але очевидним є той факт, що ці споруди дозволяли Кападокському населенню впродовж тисячоліть протистояти зовнішнім ворогам і зберігати свою етнічну самобутність.»

В дослідженнях Дніпропетровських краєзнавців виникало припущення, що якщо погодитись з історичною версією про заселення Кападокії людьми з території України, то логічно й припустити, що сама ідея схованих підземних фортець туди була привнесена разом з переселенцями.  Залишалось знайти цьому факту матеріальне підтвердження.

І це підтвердження не забарилось! Влітку 2009 року експедиція Дніпропетровського обласного краєзнавчого товариства «Ріднокрай» під керівництвом відомого дослідника української минувшини Бориса Ковтанюка, проходячи за маршрутом древнього шляху від Дніпра, по річці Самара і Вовча, до водорозділу з басейном ріки Кальміус, що впадає в Азовське море, натрапила на численні підземні печерні споруди.

Заглиблюватись у них не дозволяло оснащення експедиції, але зібрані Борисом Ковтанюком свідчення місцевих краєзнавців і місцевих жителів, переконливо свідчать, що практично біля кожного села по маршруту експедиції в степах, в байраках, в яругах розташовані приховані проходи до підземних приміщень. Зібрані свідчення очевидців, котрі підтверджують, що деякі проходи сягають довжини до 40 кілометрів, і мережа цих підземних фортифікаційних споруд оповила всю досліджувану територію. Свідчень настільки багато, що не виникає жодного сумніву в їх достовірності. Ще раніше Павлоградські краєзнавці з історичного клуба «Червона рута» під керівництвом Леоніда Кир’яна проводили попередній огляд печерних ходів, позначали їх на картах та зняли про свою роботу 40 хвилинний відеофільм.

За короткий термін, краєзнавці Дніпропетровського культурного центру «Рідний Світ» зібрали численні достовірні дані про існування таких гігантських підземель в Кіровоградській, Черкаській та Запоріжській області.

Перед нами, з мороку забуття,  виринає «нова» сторінка історії України, котра чекає свого прочитання. Про ці підземні фортифікаційні споруди місцеві жителі знали завжди. Ними користувались і запорізькі козаки, і гайдамаки, навіть Нестор Іванович Махно одного разу врятувався від переслідування в одній із таких печер. Розрізнених і визнаних історичних свідчень про степові підземні фортеці виявилось досить багато.  Варто навести приклад, що ще Дмитро Яворницький повідомляв, що неподалік від його музею, в парку котрий колись належав козакові Глобі, а зараз там розміщено Потьомкінський палац в Дніпропетровську, - є потаємні входи до багатокілометрових підземних  ходів. Нині входи до них засипані.

З’ясувалось, що як правило, над входом до підземних ходів будувались церкви, монастирі, палаци вельмож. Нові користувачі, лише розчищали та укріплювали ці проходи, втаємничували їх, а іноді й пристосовували для облаштування каналізаційних колекторів.

Нажаль, жодних системних досліджень даного феномену досі не велось. Офіційна наука, чомусь уперто не помічає ці факти. Дуже дивно. Адже напрошується багато запитань. Найперше, це датування історичного періоду в який будувались ці підземні фортифікаційні споруди.  Друге, - хто були ці люди?  І третє запитання, - чому саме такий трудомісткий спосіб був обраний нашими пращурами для захисту від ворогів?

Спробуємо замислитись і пошукати логічні відповіді на ці запитання. Кому так несамовито не хотілось полишати ці чорноземні степи, під напором ворога? Кому так  важливо було сховатись під землею до часу відходу ворога? Напрошується відповідь - це люди корінного населення цих степів, котрі займались землеробством. Адже у них посіяні лани пшениці, в садках дозрівають яблука, а тут, як на зло,- кочівники мандрують із своїми отарами баранів і кумисом.  Зрозуміло, що всі кочівники це поняття тимчасове, а Хліб і Батьківщина - поняття вічні. Тому, саме землеробська цивілізація, на певному етапі свого розвитку, була зацікавлена в створені таких підземних фортець, де можна було б  сховатись людям від ворогів, сховати продукти харчування, зброю, та чинити постійний військовий тиск на ворога з ціллю примусити його йди геть.

Зрозумілим видається й те, що ці об’єкти укриття будувались і добудовувались на протязі дуже тривалого часу. Наприклад, встановлено, що схожі підземні фортеці в Кападокії копались хеттами, та їх нащадками кападокцями на протязі тисячоліть. Кожне покоління виймало на поверхню  свої  кубометри каменю і глини. А наша мережа підземних укриттів, навіть при біглій оцінці, виглядає не менш вражаюче! Навіть у тих підземеллях, котрі були зафіксованими експедицією Бориса Ковтанюка та Павлоградськими краєзнавцями, об’єм ґрунту, котрий був піднятий на поверхню, можна порівняти з об’ємом будівельного матеріалу використаного при будівництві кількох пірамід Хеопса. Тому датування цих підземель слід відносити у період як мінімум за 2 тисячі років до нашої ери. Тоді стає зрозумілим, чому народна пам’ять, через товщу часу, практично стерла знання про ці об’єкти, та про цивілізації, що їх будували.

Визначившись по цим двох запитанням, вже легше знайти відповідь й на  те, хто ж були в нашій історії ці люди? З загальної історичної думки знаємо, що приблизно 3 тис. років до н.е., на території України вже існував етнос аріїв, традиційних землеробів.  Їх спосіб життя, був започаткований ще їх попередниками, з так званої Трипільскої культури.  Цей осілий і цивілізований спосіб життя, котрий вели арії (вони ж «орії», від слова «орати» землю) призводив до значного збільшення населення, котре періодично відчувало демографічне напруження і вимушене було освоювати все нові і нові території придатні для землеробства. Саме завдяки їх способу життя, на території нинішньої України, забреніло повноводне джерело всієї індо-європейської етнічної спільноти.

Тому ми з впевненістю можемо стверджувати, що виявлені підземні фортифікаційні споруди, зроблені саме Аріями, крім них це здійснити могли тільки їх прямі предки Трипільці, але в їх добу майбутні кочівники, ще тільки освоювали скотарство, а тому не могли створювати для них вагомої небезпеки від, якої потрібно було б боронитись у такий важкий спосіб.

Залишається мало зрозумілим, чому ця тема офіційною історичною наукою так старанно оминається?  Можливо тому, що ця сторінка, котра вирвана з підручника нашої справжньої історії, доводить автохтонність української нації на цій землі? Українці завжди жили на цій землі, працювали та творили нові цивілізації. Тому, тепер стає очевидною брехня про якесь «дике поле», й брехня про те, що нібито українській нації від сили шість століть, і такі інші маячливі нісенітниці. Правду можна приховувати довго, але рано чи пізно вона стане очевидною всім. Можемо звернутись й до інших речових доказів існування на території України розвинених цивілізацій давнини, але це окрема тема, тому можемо лише запропонувати допитливому читачу, знайти в газеті «Експедиція», або через інтернет, ще одну статтю Юрія Якуби за назвою,- «Арійський Адам знаходиться у Січеславі». Тема така ж, - пошук вирваних сторінок з історії України.
Розселення аріїв з України.

 Карта з книги Артура Кемпа “Марш титанів.
 Історія білої раси” (March of the Titans. 
A History of the White Race) — 
USA, Ostara Publications 1999
Звичайно ми усвідомлюємо те, що запропонований погляд і аргументи, що приводяться на цих сторінках, поки що можна віднести до категорії версії історичної реконструкції. Всі ці аргументи потребують ґрунтовних наукових досліджень та перевірок. Тому вже зараз Борис Ковтанюк, разом із Дніпропетровським українським центром «Рідний Світ», почали планувати  цільову наукову експедицію на задану тему.  Прохання до всіх зацікавлених, котрі володіють інформацією з даного питання, звертатись до офісу «Рідного Світу» в Дніпропетровську по вул. Фучіка 1а , або за телефоном  056 - 735-77-33.

Прес-служба Дніпропетровського українського культурного центру «Рідний світ»


До теми: Сакральне місце Землі - давнє святилище Кам'яна Могила. Запорізька область, Україна.



На тлі вимирання німецької нації, берлінських школярів знайомлять з основами педерастії!.



Сатанинські плакати на стінці у берлінській школі. Фото Німецької хвилі.


У берлінських школах стартував черговий сатанинський проект "90 хвилин про сексуальне різноманіття" (Педерастію). Його мета - познайомити підлітків з нетрадиційними формами кохання (Справжня мета морально розкласти дітей ще у підлітковому віці, підмінити традиційні сімейні цінності тотальною розпустою і содомією). Причому, в класах, в яких переважають учні з міграційними корінням.

Дорогі українські батьки (теперішні і майбутні), прочитайте будь ласка цю “цікаву” статтю, толерантно розміщену на Українській Правді (без жодного незалежного коментаря!) та дайте собі відповідь на просте запитання: чи хочете ви, щоб вашій дитині в українській школі проводили подібні уроки? Якщо ні – дійте вже сьогодні, бо ці часи не за горами. Заодно поцікавтесь у вашої дитини, ЩО САМЕ викладають їм на різноманітних уроках толерантності, які регулярно відбуваються в українських школах?!

Методика "90 хвилин про сексуальне різноманітті" розроблена Союзом сексуальних меншин Берліна і Бранденбурга і підтримана берлінським сенатом. Останній так само надав фінансову допомогу у підготовці навчальних посібників для проведення таких занять у школах на уроках етики.

У рамках уроків етики школярі обговорюють різні теми, наприклад, що таке щастя, сенс життя, толерантність, справедливість, дискримінація. Мета вчителів - допомогти учням у формуванні власної думки з тих чи інших аспектів життя суспільства, пише Німецька хвиля.

"Проблему гомосексуалізму на своїх уроках я вперше тематизирувала на прохання Союзу сексуальних меншин Берліна і Бранденбурга. І була здивована реакції своїх учнів. Вона була іншою, ніж я передбачала", - зізналася одна з викладачок.
У 8-му класі, в якому проходили уроки "90 хвилин про сексуальне різноманітті", з 30 учнів 21 - з іноземним корінням. В основному це вихідці з турецьких, арабських і російськомовних сімей.
Розмова про гомосексуалізм вдався багато в чому завдяки змістовній брошурі, вважає вчитель. У ній, наприклад, можна знайти діалог між підлітками Кайем і Муратом, під час якого з'ясовується, що їх спільний знайомий - гей. Мурат йому симпатизує і сам намагається зізнатися у своїй нетрадиційній орієнтації.
"Текст у формі діалогу, який читається вголос, дає учням можливість, що називається, побувати в ролі цих хлопців. У діалозі чимало фраз і думок, які виводять на конструктивну розмову", - ділиться своїми спостереженнями педагог.

пʼятниця, 17 грудня 2010 р.

БРАТОВБИВЧИЙ бій! Щодо статті "Москалів добивали багнетами – сцена з фільму"

Щойно прочитав радісну галичанську статтю "Москалів добивали багнетами – сцена з фільму". Сумно, що в 21 столітті ми досі не можемо дати УКРАЇНСЬКОЇ оцінки тим трагічним подіям 1915 року, адже зі спогадів учасників бою на горі Маківка достеменно відомо, що з Московського та  Австрійського!!!! (а не українського) боків  БИЛИСЯ УКРАЇНЦІ! Тобто це був БРАТОВБИВЧИЙ бій!


Подаю тут епізод з книги Р.Коваля "Багряні жнива Української революції". 


Уже три місяці тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію...
Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі.  Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, долинула відома кожному українцеві пісня “Ми жертвою в бою”.
– Хто це співає?! – здивовано поглядали один на одного січові стрільці. – І де?
Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів...
Жах пройняв кожного. У багатьох на очах з’явилися сльози. “Кожний звук молитво-пісні” бентежив серця, “бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів...”
Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій.
Сигналу дожидалися нетерпляче, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла.
Мелодія сурми була чудова: “Ой вернися, Сагайдачний”. Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися...
Ще не змовк сурмач, як пролунала команда: “Вперед!”
Здавалося, стрільці не чули пострілів, що посипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку.
Врешті дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами.
Хоч і запеклий був бій, та за 10 хвилин ворога з позиції збили. В траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивилися полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:
– Та це ж зовсім українське ім’я!
“Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди”.
Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: “Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався”.
Всі пригнічено мовчали... Після тихих слів панахиди заспівали пісню “Журавлі”. Слова “Видиш, брате мій, товаришу мій” вимовляли стрільці з особливим почуттям.



Б.О.

вівторок, 14 грудня 2010 р.

Арійська Європа прокидається з летаргічного сну

Розселення аріїв з України.
 Карта з книги Артура Кемпа “Марш титанів.
 Історія білої раси” (March of the Titans.
A History of the White Race) —
USA, Ostara Publications 1999
18 грудня в Парижі пройде перша європейська конференція «Боротьба з ісламізацією Європи» за участю багатьох правих організацій і європейських осіб, відомих ворожим ставленням до Ісламу.

Організаторами конференції «Боротьба з ісламізацією Європи» є група, близька до національного фронту Франції — організації, що сповідує нетолерантне відношення до іноземців (зайд), особливо мусульман.

Конференція «Боротьба з ісламізацією Європи» проходить в період відродження здорових правих сил в Європі, аналогів якому не було. Вперше в історії Нідерландів, Великобританії і Швеції праві увійшли до парламенту цих країн. Не більше року тому в Швейцарії був проведений референдум по забороні мінаретів.

Також майбутню конференцію супроводжують вислови дочки лідера правих Жан-Марі Ле Піна — Марін Ле Пен про необхідність боротьби з Ісламом задля збереження самобутності французької і європейської цивілізації. За деякими оцінками, кількість мусульман в Західній Європі в даний час оцінюється у 23 млн., що еквівалентно п'яти відсоткам населення Старого Світу.



До теми: КОМУ ВНИЗ "Білі Демони"








Двобій світоглядів


мандавошка

Мозок нинішнього “пересічного українця” перенасичений “репортажами і повідомленнями” про амурні походеньки й п'яні бешкети “телевізійних зірок” та знахабнілих від безкарності посадовців усіх щаблів і рангів. Чого-чого, а друкованих видань та гламурних інтернет-порталів, які, попутньо рекламуючи безліч найрізноманітніших товарів, чинять чорну справу морального, духовного та фізичного розбещення й винародовлення українців, поширюючи цю інформацію більше ніж достатньо. Тож зайве дивуватись, що детально поінформовані про розмір, колір, і навіть виробника білизни якоїсь безталанної, проте розкрученої грошовитим і підстаркуватим коханцем, „ведучої ток-шоу”, неспроможні зрозуміти суті суспільних процесів, що відбуваються в Україні зокрема і світі вцілому. Саме цього й прагнуть воїни лукавого. Всебічно збоченими, морально розбещеними й духовно здеградованими легше керувати.

Оприлюднений пізно ввечері 09.12.10. на сайті Президента України Указ про ліквідацію Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (надалі НЕК) спровокував у мережі Інтернет жваві обговорення зі злостиво-тріумфальними коментарями. Показово, що авторами останніх здебільшого були прихильники легалізації наркотиків та одностатевих шлюбів, особи, які відверто сповідують нігілізм і декларують себе атеїстами, а також нечисельний, проте вкрай галасливий, гурт маловідомих або ж штучно “розкручених” художників та літераторів. Шокуючо-креативна для загалу (проте саме з цієї причини і приваблива для несвідомих і нестійких) форма викладення ідеї або задуму (а чи існують вони насправді?) є головним критерієм “творчої діяльності” останніх.  

Як і будь-яка урядова інституція постокупаційної та постколоніальної держави з неочікувано для самих себе формально суверенізованими чільниками та номенклатурою, НЕК не мала належної можливості та чітких і конкретних важелів відповідним чином здійснювати взяті на себе перед суспільством зобов'язання. Перешкодами були недосконалість законодавчої бази, злочинна корумпованість та надмірна забюрократизованість усієї виконавчої гілки влади, політична нестабільність й неприхований тиск найрізноманітніших чинників. Окрім того, в Україні практикується упереджене подання інформації. Щось невиправдано проголошується найголовнішим, інше безпідставно замовчується. Загальновідомо, що той, про кого не знають, для інших не існує. Вимушене маневрування Голови комісії В.В. Костицького позбавляло його змоги належним чином реагувати на більшість негативних, суспільно шкідливих і націєвбивчих процесів. Проте кілька років функціонування (нехай і далекого від належного, а тим паче бажаного) комісії не минули для чесних платників податків даремно. Розпочата в суспільстві дискусія щодо необхідності якщо не заборонити цілковито, то принаймні обмежити в часовому просторі рекламу алкоголю та тютюнових виробів сприяла прийняттю Верховною Радою відповідного закону, який суттєво потіснив продукуючий цигарки й міцні напої капітал. Надбанням громадськості стали й наукові висновки, що дали чітке визначення й остаточно розмежували еротику та порнографію, а також продукцію, яка містить елементи насилля і жорстокості й таку що їх пропагує. Оприлюднений в Інтернеті порадник батькам щодо захисту дітей від шкідливого й платного Інтернет-контенту змусив багатьох із них уважніше поставитись до поведінки власних дітей і захистити їхню психіку від впливу  найрізноманітнішого негативу.
Поза увагою громадськості залишився чомусь і той факт, що врешті-решт і самі представники великого і середнього капіталу погодились на дискусію та конкретні поступки. Прикладом тому є звернення суб'єктів підприємницької діяльності з проханням надати висновок щодо пропонованої у продаж продукції та видання закритим акціонерним товариством “Київстар GSM” посібника для батьків “Діти в Інтернеті: Як навчити безпеці у віртуальному світі”. Окрім того, здійснювані за зверненням правоохоронців експертизи друкованих видань та відеоматеріалів були дійсно незалежними й жодним чином не заангажованими, що давало змогу суду ухвалювати відповідні рішення.

Прихильники деградації і виродження не обтяжували себе роздумами над мораллю, причинами людського буття, обов'язком  і правом. Засоби, до яких вони вдавалися, прагнучи ліквідувати НЕК, викривали їхню справжню мету. Особисте знайомство з багатьма з них, а отже і можливість безпосередньо спілкуватися, дають мені підстави стверджувати, що за гаслами і закликами “заборонити цензуру” криється гріховне прагнення себелюбців “врізатися в пам'ять” (себто гін за дочасною, земною славою). Тим паче, що невдоволені наступом громадськості в цілому й НЕКу зокрема представники транснаціонального капіталу через підконтрольні фонди щедро винагороджували найактивніших і найгаласливіших імітаторів бурхливої діяльності. Лише це і є єдиним і логічним поясненням усіх їхніх дій і вчинків.

Я розумію причини радощів сповідників та ідеалізаторів естетичного дальтонізму, баналітету, найрізноманітніших збочень та безлічі форм непритаманної для патріархальної спільноти деградації. Віднині жоден державний орган не матиме навіть формального права заборонити неповнолітнім та особам з нестійкою психікою (а кількість таких у період нестабільності й суспільних пертурбацій зростає в геометричній прогресії) формувати власний світогляд на основі цілком протилежних Божим Заповідям, національним традиціям і духовним надбанням минулих поколінь засад. Вирядившись у шати “неупередженості”, цинічні матеріалісти потрактують протести віруючих “агресією ретроградів”, а виступи та вимоги шокованих і стурбованих батьків проігнорують (як нерідко ігнорували в минулому та ігнорують нині) аналогічно цинічні правоохоронці та працівники органів юстиції і прокуратури. 

Нині сповідники бездушного проте вкрай агресивного матеріалізму святкують перемогу. Що їм до звичного і природнього ритму життя? Проблема захисту культурного та духовного надбання і без того окрадених та зневажених українців їх не турбує жодним чином. Потурання гріховним забаганкам виявилось важливішим. Проте виграна чужими руками битва ще не є остаточною перемогою, а ігнорування правди (себто свідоме небажання рахуватися зі здоровим глуздом) жодним чином не скасовує її.
Ліквідація Національної комісії не є остаточною перемогою для прагнучих накинути на шию українцям аркан позанаціонального та позацивілізаційного іга. Історія знає приклади і причини занепаду багатьох цивілізацій. Вседозволеність і зухвала аморальність підточили й обеззброїли перед наступом зовнішніх чинників Вавілон, Єгипет, Карфаген, Грецію, Римську імперію й ацтеків.

Свідомо оминаю розмови й дискусію щодо доцільності або недоцільності підписаного указу. Питання стоїть дещо ширше. Хто поставить надійний заслін пропаганді й культивуванню чужого і непритаманного? Я не маю на це поки що чіткої відповіді, оскільки політична влада показово самоусунулася. Слово за довготерпеливим народом. Чи погодиться він на роль пасивного спостерігача наступу негативу, хамства й толерантного потурання злу й несправедливості? Я на це не маю морального права. Тому й кличу до боротьби інших. Разом — переможемо. Майбутнє за нами!                                                                                               
 

Олесь Вахній