 |
| Верховна Рада |
І от — гарненький комсомолець Тігіпко натягає на голову шолом танкіста, сідає верхи на дуло бронемашини і бекає про сильного президента і сильну владу. Як кажуть, не словом, а ділом — свого часу це був сильний начальник штабу Януковича, який безстрашно втік від свого патрона, щойно на Майдані запахло смаленим.
А поруч, з огидної суміші кольору хакі з чорними смугами визирає безкомпромісна мордашка Бойового Кролика.
А ось — кандидат у вбранні від Луї Віттона, запитує: «А чому ви вирішили, що люди не хочуть диктатури?». Французьких модельєрів скоро очікує замовлення на партію сарафанів у стилі сталінського френча.
Жарти жартами, але все може скінчитися погано. Буде це потворна державно-олігархічна модель в стилі Путіна, загроза котрої сьогодні надзвичайно реальна, чи це буде справжня нова сила, яка спирається на широку підтримку народу, — сказати складно. Можливо, буде і перший, і другий варіант: спочатку потворна копія путінізму, котру потім змете вже справжній «народний вождь».
Як таке могло трапитись? Відповідь іноді можуть дати не авторитети демократичного руху, а зовсім навпаки — людина, котра зробила все, аби знищити демократію.
В книзі Адольфа Гітлера «Майн Кампф» є ціла глава під назвою «Віденські роки навчання і страждання». Вона повністю присвячена австрійському парламенту напередодні загибелі Австро-Угорської імперії. Ми викинули з тексту все, що пов’язано з юдофобією і расизмом, замінили всі австрійські назви та імена на українські, і ось що вийшло:
Адольф Гітлер: Мої Київські роки
Серед тих установ, котрі виявили процес розпаду української республіки особливо наочно, — настільки наочно, що навіть не надто далекоглядний міщанин не міг цього не помітити, — слід назвати, перш за все, український парламент або, як він називався в Україні — Верховна Рада. Коли я, заледве маючи 20 років, вперше відвідав розкішну будівлю на вулиці Грушевського, аби побувати в якості глядача на засіданні народних депутатів, я, як свободолюбна людина, не міг уявити собі жодної іншої форми правління, крім парламентської. Ідея будь-якої диктатури здалася б мені тоді злочином проти справи свободи і розуму.
З такими настроями потрапив я вперше до цієї священної будівлі, де кипіли пристрасті. Як скоро, однак, це почуття змінилося почуттям обурення, викликаним тією жалюгідною комедією, котру було розіграно в мене перед очима. Присутніми були кількасот панів народних представників, котрі саме зайняті були обговоренням одного з питань найбільшого економічного значення.
Ідейний зміст промов, наскільки їх взагалі можна було зрозуміти, стояв воістину на жахливій «висоті». Декотрі з панів законодавців взагалі не вміли говорити українською… Напівдикий натовп, що жестикулював, кричав на різні голоси. Все це змушувало тільки сміятись.
Кілька тижнів потому я знову потрапив до Верховної Ради. Картина була інша, цілковито невпізнанна. Зал був повністю пустим. Внизу спали. Невелика кількість депутатів сиділи на своїх місцях і позіхали один одному в обличчя. Один з них «виступав» на трибуні. На місці головуючого сидів один з віце-спікерів Верховної Ради і явно нудьгував.
Одного року спокійних спостережень виявилося досить, аби в корені змінити мої попередні погляди на цю установу. Моя внутрішня сутність протестувала тепер вже не лише проти збоченої форми, котрої ця ідея набула в Україні. Ні, тепер я не міг уже визнавати і самого парламенту як такого.
Я з цілковитою точністю уяснив собі, що являє собою «високоповажний» тип новітнього часу — парламентар.
Що мені найперше впало в око, то це повна відсутність особистої відповідальності. Парламент приймає певне рішення, наслідки котрого можуть виявитися доленосними. І що ж? Ніхто за це не відповідає, нікого не можна притягти до відповідальності. Хіба можна вважати відповідальністю те, що після якогось відчайдушного краху винний в цьому уряд змушений піти? Або що відповідна коаліція партій розпадається і створюється нова коаліція?
Сучасний спостерігач не може собі уявити, які спустошувальні наслідки має ця держава парламентаризму. Завдання керуючого державного діяча нашими днями бачать не стільки в тому, аби він володів творчою думкою і творчим планом, скільки в тому, аби він умів популяризувати свої ідеї перед стадом баранів і дурнів і потім виклянчити в них їх милостиву згоду на проведення його планів.
Чим дрібніший такий духовний карлик з парламенту і політичний торгаш, чим зрозуміліше йому самому його власне зубожіння, тим більше він цінуватиме ту систему. Ця система не вимагає від нього ні геніальності, ні сили велетня, а цінує хитрість сільського старости вище, ніж мудрість Перікла. При цьому такому типу ні краплі не доводиться мучитися питанням відповідальності.
Для зборища таких «народних представників» завжди є великою втіхою бачити на чолі людину, розумові здібності котрої стоять на тому ж рівні, що їх власні. Тільки в цьому випадку кожен з цих панів може дозволити собі душевну радість час від часу показати, що і він не ликом шитий. А головне, тоді кожен з них має право думати: якщо очолювати нас може будь-який ікс, то тому ж не будь-який ігрек, чим «Степан» гірше «Тараса»?
Результати цього завжди несприятливі, а іноді прямо таки катастрофічні. Зрештою, на поверхні залишився лише тип парламентського інтригана, вся державна мудрість котрого тепер вимірювалась лише його здатністю склеїти ту чи іншу коаліцію, тобто здатністю до дрібного політичного торгашества, котра тепер одна могла стати базою для практичної роботи цих, з дозволу сказати, народних представників.
На парламент він дивиться, як на дійну корову для себе і своєї сім’ї. Кожна людина, в якої є здоровий політичний інстинкт, здаватиметься йому політичним ворогом. В кожному новому свіжому русі він бачить можливий початок свого особистого кінця. В кожній більш великій людині — загрозу своєму особистому існуванню.
Нижче мені доведеться ще більш детально говорити про цей вид парламентських клопів.
Ми не говоримо вже про те, в яких умовах відбуваються власне вибори панів народних представників, якими засобами вони досягають свого народного звання.
Пресі вдавалося протягом якихось кількох тижнів витягти на світ божий нікому невідомі деталі, імена, якимось дивом змусити широкі маси пов’язати з цими іменами неймовірні надії, словом, створити цим іменам таку популярність, котра ніколи і не снилась людям дійсно великим. Імена, котрі всього лише якийсь місяць тому ще ніхто й не знав або знав лише з чуток, отримали величезну популярність.
Протягом всього якихось кількох днів преса примудрялась з якоїсь смішної дрібниці зробити величезну державну справу; і навпаки, в такий же короткий строк вона вміла змусити забути, прямо ніби викрасти з пам’яті маси такі проблеми, котрі для маси, здавалося б, мають найважливіше життєве значення.
Для цих розбійників друку немає нічого такого, що не годилося б як засіб до його брудної мети. Саме ці негідники, більше ніж на дві третини фабрикують так звану «суспільну думку». З цієї самої брудної піни потім виходить парламентська Афродіта.
Але якщо ми навіть залишимо в стороні питання про ступінь геніальності цих чотирьохсот п’ятдесяти народних представників, подумайте тільки про те, наскільки різні ті проблеми, котрі чекають свого вирішення від цих людей. Ніхто ж не повірить насправді, що ці обранці нації є також обранцями духу і розуму. В тому і справа, що ідеалом сучасного демократичного парламентаризму є не зібрання мудреців, а натовп залежних нулів, керувати котрими у визначеному напрямку буде тим легше, що більш обмеженими є ці людці. Тільки на таких шляхах сьогодні робиться так звана партійна політика.
Верховна Рада — ця установа може бути приємною тільки тим брехливим суб’єктам, котрі як чорт ладану бояться божого світла. Кожному ж чесному, прямодушному діячеві, завжди готовому нести особисту відповідальність за власні дії, цей інститут може бути тільки ненависним.
До цих поглядів допрацювався я протягом моїх дворічних відвідувань українського парламенту. Після цього я припинив ходити до Верховної Ради.
Переклад здійснено сайтом «Стопком».
Немає коментарів:
Дописати коментар