вівторок, 13 квітня 2010 р.

Тарас Возняк: Політичний контекст катастрофи під Смоленськом і її наслідки

Тарас Возняк
На сьогодні ще багато-хто не може вийти з шоку, дивлячись на те, що сталося під Смоленськом (Катинню) 10 квітня 2010 року. Гадаю, що ця дата вже величезними буквами вписана в історію Польщі. Але не тільки. І пишу це не з огляду на пафос і скруху.
Отож що ж сталося? І у якому контексті? Нам довго будуть морочити всім голову з винними чи не винними диспетчерами та пілотами. Але це дрібниці, що призвели до величезної людської трагедії. Однак трагедії, яка вплетена в дуже динамічний політичний процес. І тут запитання вже стоїть не "Хто винен?", а більш цинічно – "Кому вигідно?".

На наших очах відбувається переформатування геополітичної констеляції у цілому світі. І зокрема переформатування геополітичної ситуації в Європі.

Розпочалось воно з кількох знакових геополітичних змін.

По-перше: На наших очах демонтуються рештки постялтинського світу. Світу, який був чітко поділений демаркаційною лінією у центрі Європи. 20 років тому, через колапс чи плановий самодемонтаж (як наполягають деякі дослідники) СССР та всього Варшавського блоку, було ліквідовано бінарну структуру світу. Відбувся перехід до перехідної моделі однополярного світу на чолі з США, яким ніхто не міг протистояти ні в якому сенсі – ні в економічному сенсі, ні у військовому, ні у сенсі впливу на інші способи формування світу. Але на наших очах почали формуватися інші центри впливу. І їх, згідно з баченням у першу чергу Росії, є декілька – Бразилія, Іран, Індія, Китай, ЄС.

По-друге: США після того як президентом США було обрано Барака Обаму de facto погодилися з цим трендом розвитку багатополярного світу. США все більше почали повертатися до старої ізоляціоністської політики. За виключенням, звичайно забезпечення болючих для США енергетичних питань та питань пов'язаних з економічною кризою, які мають в собі багато фінансових аспектів напряму зациклених на самих США.

Рівень відходу США від амбіцій попереднього президентства можна прослідкувати хоча б на непрямій відмові від безумовної підтримки Ізраїлю в його протистоянні з арабським світом. Це дуже промовистий сигнал не лише Ізраїлю, але й цілому світу.

По-третє: Наступним промовистим фактом є певне похолодання у відносинах президента Обами та ЄС. Були навіть спроби пониження рівня цих контактів, що свідчить не лише про розчарування США рівнем порозуміння між цими старими союзниками (а йдеться не про все ЄС, а про його чільних членів, як от Німеччину і Францію), а й про зниження рівня зацікавленості США у ЄС. Очевидно, що поява нових гравців – Китаю, Індії, Ірану, Росії змушує США дещо ревізувати і своє відношення до проекту ЄС, який все не може знайти своєї остаточної організаційної форми – це сумна новина для європейців.

Але не тільки для них, але й тих, хто пов'язаний з цим проектом, як от Україна, яка є в периферії проекту ЄС. Виходячи з проекту ЄС, США не мають жодного резону особливо перейматися й периферією ЄС, тобто Україною.

По-четверте: Зовсім по-іншому ці зміни сприймаються Росією і зовсім по-іншому форматують свої відносини з нею США. Росія довго домагалася визнання себе як геополітичного центру світового рівня. І Барак Обома дав шанс Росії ним стати. Причини невдовзі пояснять більш інформовані аналітики. Пониження статусу ЄС, падіння зацікавлення до "сірої зони" між ЄС та РФ, de facto розв'язало Росії руки реалізовувати свої геополітичні плани в цьому регіоні. Тобто і в Україні, що й відбулося під час наших президентських виборів (правда з деякими корективами). Але не тільки – так само і у Середній Азії. Події у Киргизстані теж є в цьому ряду – це теж "зачистка" слідів "кольорових революцій". Не вдалося тільки з Грузією. США розв'язують Росії руки у заявленій Росією сфері російських інтересів. Перш за все у СНД.

Разом з тим під знак запитання було поставлено і рівень впливів цих геополітичних гравців (США та РФ) навіть у Центральній Європі – країнах, що не так давно стали членами ЄС і членами НАТО. Та проблема полягає в тому, що і ЄС все ніяк не може уконституюватися і чітко вибудувати свою систему безпеки (попри численні заяви щодо цього), але і НАТО (в ситуації такого переорієнтування США чи можливого пониження зацікавлення США у теперішньому рівні стосунків в рамках НАТО) може не забезпечити справжньої безпеки для проекту ЄС. Особливо для його нових членів. Це не означає остраху перед якоюсь інтервенцією, а остраху перед новими формами агресії – як от Інтернет-війни чи інформаційної війни між хакерами, що базувалися у РФ, та членом НАТО та ЄС Естонією. А була ще й енергетична війна, обмеження в торгівлі і т.д. Сьогоднішня війна – це не введення військ. Це вплив на ментальність, свідомість, формування політичних еліт інших країн "під себе" (Україна).

Одним словом США Барака Обами зробили промовистий крок в сторону Росії Владіміра Путіна та Дмітрія Медвєдєва. При цьому роль ЄС принаймні не зросла. США Барака Обами не лише не наполягають на інтеграції України до ЄС, але й на інтеграції України до і так проблемного, на разі, НАТО.

Можливо, на перспективу, США були б більше зацікавлені у розширенні НАТО з участю Росії – про що я та багато інших аналітиків неодноразово писали.

І у цьому контексті можна опуститися з глобального геополітичного рівня до рівня Центрально-Східньої Європи. Травмовані півстолітнім домінування СССР у Центрально-Східній Європі нові члени ЄС та НАТО, звичайно ж мали і мають певне упередження щодо Росії. Погана пам'ять проходить не так швидко. Однак інтереси "старих" членів ЄС, і знову ж передусім Німеччини та Франції, змушували і змушують їх тісно співпрацювати з РФ. Перш за все в енергетичній сфері. І певною перепоною всередині ЄС були саме "нові" члени ЄС. Передусім Польща, Литва, Латвія, Естонія. Навіть енергетичні газові проекти, як от "Північний потік", але й "Південний потік". Ці країни добре розуміли рівень загрози своєму суверенітету у вже новому, переосмисленому сенсі. Тому такі лідери, як президент Литви Валдас Адамкус та президент Польщі Лех Качинський були навіть дещо незручні лідерам ЄС.

Зверніть увагу наскільки чітко та однозначно позиціонувався президент Качинський у ході війни в Грузії чи у всіх "українських" питаннях, при найменшій загрозі українському суверенітету. І не забуваймо, попри те, що президент Качинський був твердим польським патріотом, він все ж, виходячи з державного інтересу і особливої важливості українсько-польських стосунків, піднявся до висоти державного мужа і взяв участь у складних для поляків обходах річниці знищення українського села Павлокома польськими партизанськими підрозділами (1945). Хоча, звичайно, це його візіонерство часом шкодило сьогоденним інтересам його політичної сили і навіть Польщі.

Президент Адамкус полишив пост не лише з огляду демократичну процедуру, але й з огляду на економічну кризу. Його змінила прагматичний президент Литви Даля Грібауйскайте, яка зосередилася на внутрішніх проблемах країни і не має геополітичних амбіцій Валдаса Адамкуса. І по-суті Литва була виведена з великої геополітичної гри.

В подібні проблеми попала Латвія. На Естонію тиснули ще до того.

Натомість у Польщі сформувалося протистояння традиціоналістського, патріотичного табору партії "Право і Справедливість" (PiS) провідником ідей якої був Лех Качинський і партії "Громадянська платформа" (PO) головною політичною фігурою якої став чинний прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск.

Якщо президент Качинський, безсумнівно відстоюючи польські національні інтереси, як він їх розумів, всіма силами підтримував просування України і до ЄС і до НАТО, то Туск проголосив нову, прагматичну епоху в польській політиці – зближення з Росією, Росією – хочеш не хочеш – Путіна та Медвєдєва. А також нову, прагматичну епоху співпраці з ЄС. зокрема з найближчим сусідом Німеччиною. У цьому сенсі українське питання мусило бути відсунуте на інше місце. Це не означає, що для Польщі українські питання повністю втратити актуальність, все ж Україна залишається вагомим сусідом Польщі, однак її місце в політичних пріоритетах Польщі мусило змінитися. І змінилося – принаймні в очах Дональда Туска і його політичної сили. Значною мірою таке бачення України сформувалося під мимовільним німецьким та російським впливом. Хоча все ще залишаються сили, які бачать польсько-українські стосунки як пріоритетні. Отож у Польщі сформувалося два підходи до проблем Центрально-Східної Європи – більш євроатлантичне (Качинський) та більш європейське (Туск).

Політичне протистояння призводило до неприпустимих форм. В чомусь це нагадувало протистояння Ющенка і Тимошенко – ті ж самі забави з літаками, протоколом і т.д. Те ж саме нехтування національними інтересами за великим рахунком на користь ситуативної політичної доцільності. Нехтування стратегією з огляду на тактику. Хоча в умовах економічної кризи прагматизм Туска був виправданим – у Польщі не лише не відбулося обвалу економіки, але й невеликий зріст.

Думаю, що польський народ ще має розібратися з тим, чому насправді на обходах у Катині 8 квітня не було передбачено участі президента Медвєдєва, а отже по протоколу не було запрошено президента РП Леха Качинського, чому прем'єр-міністр РП Дональд Туск погодився на таке безсумнівне упущення (а насправді демарш з боку Росії). Качинському, користуючись його імпульсивністю, вказували його місце. Путіну вдалося поглибити розкол у польському політичному класі щодо до того консолідованої позиції Польщі стосовно Росії. Ба більше – блискуче з неї скористатися.

Для поляків Катинь, це те, що для євреїв Холокост, а для українців Голодомор. Тому емоційність Качинського тут абсолютно зрозуміла. Так само, як і спроба проігнорувати його з боку російської влади.

Зближуючись з прем'єр-міністром Дональдом Туском Путін та Мєдвєдєв не лише дистанціювали Туска від президента Качинського, а непомітно прив'язали до свого політичного проекту поширення російської зони впливу в тому числі і на Польщу. Путін з Мєдвєдєвим запросто переграли Туска. Правда не без допомоги Меркель.

Після цієї катастрофи в Польщі ще не обговорюється відкрито непряма і мимовільна (безсумнівно) вина Туска у те, що сталося. Ще не пройшов шок. Однак наступні президентські вибори не можуть пройти без обговорення і цієї проблеми. І скільки коштуватимуть Тускові і його політичній силі поплескування Владіміра Путіна по спині та обійми на місці загибелі президента Качинського покаже час. Символічна політика в Польщі дуже важлива. Хоча сам Дональд Туск ще задовго до катастрофи відмовився від того, щоб кандидувати на наступних президентських виборах, але представник його партії маршалек Польського Сейму Броніслав Коморовський, який сьогодні виконує обов'язки президента Польщі, так. Після катастрофи їм можна поспівчувати.

Однак вже тепер ясно, що євроатлантичний політичний табір у Польщі зазнав величезного удару. Але не тільки у Польщі. Президент Лех Качинський був чи не останнім з політиків, який не адаптувався до модифікованої політики ЄС та США у Центрально-Східній Європі. Пішли і Буш, і Адамкус, і Качинський, і Ющенко (врешті-решт).

Всі ці політики заважали. По-різному заважали. Заважали ЄС. Заважали РФ. І навіть США Барака Обами не дуже знали, що з ними робити. Центрально-Східна Європа перестала бути для США пріоритетним регіоном. Так як і все СНД.

Так само під великим запитанням після цієї катастрофи є і польсько-українське порозуміння – чи не найбільший здобуток української і польської політичних еліт після 1945 року. Сьогоднішня влада в Україні ментально абсолютно чужа польському контексту. Навіть близькі до Росії Дональд Туск та Віктор Янукович ментально, культурно, політично абсолютно різні. Це лідери сусідніх, але байдужих одна одній країн. Чи, точніше, політичних середовищ. Що теж є блискучою перемогою Путіна – нарешті ця польсько-українська зв'язка на державному рівні розірвана. І ні при чому тут давно покійний Степан Бандера, АК, УПА, Волинь, Сагринь і т.д. Хоча локальні операції по вбиванню клина між українським і польським народами продовжуватимуться де-небудь у Львові чи Перемишлі. Благо, що грунт благодатний. На сьогоднішній день Україна і Польща на офіційному рівні не такі близькі, як це було кілька років тому. Україну планомірно і свідомо ізольовують, позбавляють стратегічних і тактичних союзників. Спільними зусиллями Україну запихають у велику російську шафу. Як Білорусь. Дай Бог, щоб я помилявся.

А можливо не лише зазнав краху євроатлантичний табір у цих країнах, а сама концепція Центральної чи Центрально-Східної Європи як певної єдності, яка має свої інтереси. Її знову розривають. В Росії знову заговорили про вікопомний Віденський конгрес (1814-1815), який поділив Європу не лише на зони впливу, але й територіально між кількома імперіями.

Катастрофа під Смоленськом, а насправді під Катинню, це не проста аналогія. Знищення польських офіцерів у Катині 1940 року теж стало результатом реалізації проекту поділу Центрально-Східної Європи – плану Молотова-Ріббентропа 1939 року. І винні у ній не ті виродки, що розстрілювали, а Сталін і Гітлер. Розстрілювали навіть не полонених – Польща не оголосила війни СССР – а по-суті інтернованих. А також винні й такі мудрагелі, як прем'єр-міністр Великої Британії лорд Невілл Чемберлен (з його "Я вам привіз мир") та прем'єр-міністр Франції Едуар Даладьє, які здавши Гітлеру Чехо-Словаччину (1938), провокували Гітлера на Другу світову війну.

Катинь-2 2010 року має всі шанси стати істотною ланкою поділу Центрально-Східної Європи. От тільки, кому приписати лаври ініціаторів цього поділу? Меркель, Саркозі, Путін, Обама – хто більше приклався до цього плану? Щоправда, не забудьмо згадати й недолугості й інших гравців, як от Ющенка, який міг би більше зробити в умовах сприятливої для України кон'юнктури. В деяких детективах для того, щоб не знайшли винного у вбивстві, всі учасники по-черзі вбивають ножа у жертву.

Україна даленіє у російських туманах, а Польща слухняно лягає в фарватер і російської, і німецької, і американської теперішньої політики. Але це тепер.

Джерело: Блог Тараса Возняка

Немає коментарів: