Микола Кульчинський: Пістони для Андруховича

Кумедно... Скільки уваги цьому теребливому анфанту - Андруховичу нашому - приділяє нині українська Інтернет-спільнота. Відповіді йому пишуть, дружнії посланія, пробують напоумити, на путь істинний наставити - Міхновського цитують, аналізують з вумним видом анекдоти про гривню у Донецьких маршрутках, класифікації якісь проводять.

І все так поважно, наче дійсно є тут тема для розмови. Серйозної, назрілої і надзвичайно актуальної.

Анфант же наш тому радіє, затягує голосніше і виходить зі своїми візіями вже й на омріяні (ним) європейські простори.

Шутка сказать - просто одна з найвпливовіших газет Еуропи (а може Світу і  навіть Всесвіту) дає йому шпальти для змалювання - майбутнього України. Розкольницького. Мабуть воно приємно видавцям тієї газети подібне марення читати і мріяти собі невідомо що - про "терени всходні" та інші подібні дурниці.

Але ж Андруховичу то воно нащо - таке про свою країну писати?... Мо в голові замакітрилося у чоловіка? Чи може справа в тому, що Україна для Андруховича уже давно - не своя?...

Можливо. Але проблема сидить глибше... Дозволю собі єресь: вона в тому, що Андрухович - не достатньо хороший - письменник.

Ні, я тут не маю на увазі прийом, коли погана співачка влаштовує заголяси, а бездарний художник - дурні інсталяції, аби викликати скандал.

З Андруховичем проблема трохи в іншому. Адже Бог йому таки дав талант. І неабиякий. Тому це, фактично, проблема - Зради...  Серйозна проблема. І Андрухович тут є не виключенням, а справжнім - дзеркалом української інтелігенції. Принаймні, дуже великої її частини.

У чому ж суть їхньої, а точніше - нашої із вами - зради? Покажемо це на прикладі все того ж Андруховича, бо він давно на виду, і скільки існує Незалежність, то його завжди називають - кращим сучасним письменником України. Або одним із кращих.

Не будемо влаштовувати дискусій хто кращий - хто гірший. Визнаймо, що Андрухович - талановитий. І погодьмося, що на початку 90-тих ми всі чекали від нього та інших наших літераторів - Книги.

Не обов'язково "Війни та Миру", чи "Маятника Фуко", але чогось такого - класного. І українською мовою. Щоб навіть у Криму, чи Донецьку російськомовна людина - захотіла би ту книжку прочитати, а прочитавши сказала: "Супер! Молодці!".

Ми ж бо всі тоді чекали українського ренесансу, і щоб "повії та бандити заговорили українською". А для цього потрібні були українські бестселери в літературі, українські пісенні хіти, хороші українські фільми, врешті-решт. Багато чого було потрібно, але здебільшого ми всього того не дочекалися і ... не створили.

Особливо прикро за літературу, бо були в нас і письменники, і поети і традиції непогані. Однак, літератори "покоління 90-тих" якось одразу знайшли для себе комфортну нішу "митців-маргіналів".

Мовляв: "мистецтво - для мистецтва", "поет - не більше, ніж поет", "ніяких соціальних функцій література не виконує", "ми не винні, що плебс нас не розуміє", і "нам байдуже, що нас не читають "совки", хоча "шкода, що українська література нікому тут, в Україні, не потрібна".

Приблизно таким був загальний дискурс цієї групи далеко не безталанних людей.

Можна погодитись, що письменникам і поетам було тоді не просто. Більшість міського населення дійсно не розмовляла українською, і хороших книжок російською завжди було багато, але... Хіба наші музиканти та співаки не мали тієї ж проблеми? Хіба на їхньому ринку конкуренція була меншою, а їхні умови задачі - легшими?...

Однак, вони зі своєю задачею впоралися. Хай і не відразу, але на  сьогодні ми можемо нарахувати десятки україномовних хітів, які здобули популярність і на Заході, і на Сході України, і навіть в Росії.

Маємо справжній прорив по музиці, хоча там теж був період у середині 90-тих, коли, після злету перших "Червоних рут", домінував песимізм і розмови про "справжнє мистецтво" та небажання потурати низьким смакам публіки.

Однак, здоровий глузд, реалії життя і правильна орієнтація на - Хіт, зрештою, перемогли.

Тим паче, що попит на українську книгу, українську пісню та українське кіно - завжди був величезним. І це чудово відчули російськомовні продюсери російськомовної Ірини Білик. Наприклад.

Але це свідомо відмовлялися відчувати той же Андрухович та більшість його "молодих" колег по літературному цеху. Чому?...

Напевно тому, що на відміну від музикантів, наші літератори раптом знайшли для себе можливість - непогано заробляти, не пишучи при цьому - популярних книжок. Їм відкрилися - гранти.

І гранти ці були не просто в омріяній іноземній валюті, але й дозволяли ще роками жити закордоном. Ну, скажіть, хіба не щастя - в українському інтелігентському розумінні? Тогочасному і теперішньому. Для багатьох.

В результаті їх (літераторів) розуміння себе, свого призначення та свого місця в Україні набуло взагалі якихось абсурдних форм.

Тепер вони провіщають нам вже наче як геть сторонні спостерігачі. Фактично, як діаспоряни найгіршого ґатунку, які приїжджають в Україну раз-два на рік, але вважають себе "справжніми патріотами" і дозволяють собі через океан, чи з Німецьких Альп повчати - як нам треба жити в Україні.

Замість того, щоб повернутися і жити тут разом із нами, вкладати гроші, вести бізнес чи творити.

У випадку ж з Андруховичем маємо справу ще з одним мотивом. Суто - творчим. Справа в тому, що рівень текстів, які він видає на гора останніми роками ніяк не відповідають сучасним масштабам України і тому місцю, яке наша країна могла б зайняти за певних обставин не тільки у Європі, але й у світі.

Пояснимо. З легкої руки все тієї ж інтелігенції ми звикли розглядати себе - власну Державу - як щось нездале, неоковирне, майже сороміцьке. Нам і в голову не приходить, що Україна це - величезна потуга. І реально - сьогодні, і ще більше - потенційно.

Навіть така розграбована і понищена за 20 років, якою є нині Україна, вона викликає величезний острах у Чехії, Словаччини, Угорщини, Польщі і в багатьох інших - саме за рахунок свого потенціалу - людського, економічного, освітнього, наукового, культурного, сировинного тощо.

Адже за певних обставин ми дійсно можемо стати справжнім центром сили у середині Європи. Просто тому, що ми - Велика Держава.

І справжня проблема Андруховича полягає в тому, що він як літератор сьогодні, може й міг би бути "хорошим письменником" для Галичини. Але для України від Ужгорода до Луганська - він не достатньо хороший. Просто кажучи - заслабкий. Саме як письменник.

Тому підсвідомо Андрухович цілком може хотіти - розвалу України. Бо вона йому банально непотрібна - як велика, сильна і достойна Держава.

Для такої України потрібні були б Хвильовий, Зеров, Тичина і Бажан; Куліш, Довженко і Курбас. Люди такого масштабу. З їхньою філософією вітаїзму -  сили і життя. З їхньою довершеною ерудицією та смаком. З їхньою вірою в себе. Вони б не розгубилися - на нашому місці, і давно вже створили б тут і довершену Европейську літературу, і театр, і кіно - українського зразка.

Бо, при всій любові та повазі до західної культури, вони ніколи не збиралися ні перед ким запобігати, а вірили в себе. І вірили в Україну. Саме тому їм і вдалося те, їхнє, - Українське Відродження. Навіть за часів СРСР.

А нам - саме через брак відповідних чеснот й тупе запобігання перед усім іноземним - таке Відродження не вдалося. Навіть за умов Незалежності.

У цьому і є головна причина усіх наших негараздів. Винні ми - інтелігенція. Ми банально зрадили Україну. Зрадили своєю маніакальною закоханістю в усе - іноземне. Починаючи від жувальних гумок, побутової техніки та автомобілів, і закінчуючи руйнівними для України порадами від МВФ, ЄБРР, СОТ та всіх тих інших абревіатур.

Навіть сьогодні ми є свідками елементарного самоґвалту влаштованого в Україні - не Ющенком і не Тимошенко, а Януковичем і "донецькими" (sic!). Влаштованого виключно на догоду МВФ.

Економіку України на наших очах банально обезкровлюють, заганяють в стагнацію, влаштовують людям "погіршення життя вже сьогодні", але ніхто - ніхто не виступає проти. Бо як можна суперечити МВФ? Ніяк не можна. Правильно?

Тому, завершуючи, я б порадив усім молодим літераторам, усім, хто збирається жити в Україні та хоче для неї добра, перестати на деякий час читати опуси Андруховича. Почитайте краще молодих Тичину, Рильського, Влизька, Бажана, Зерова інших.

Почитайте блискучі памфлети комуніста Хвильового і хоча б деякі тексти його начебто ідейного опонента, а насправді - двійника - Дмитра Донцова.

Національно-демократична інтелігенція 90-тих усього того читати не бажала. Її банально страшили ці тексти сповнені краси і сили. І віри в себе. Такі недемократичні, не декадентські. Такі зухвалі і радісні. Такі стрімкі.

Сьогодні ця інтелігенція пройшла повний цикл, довівши себе та Україну до ручки. Тепер їм залишається кричати ґвалт і кликати біду.

Але біди не буде. Нам треба просто повернутися до витоків і спокійно розібратися: хто ми є, чого ми хочемо, хто з нами, хто проти нас; де є та сила, яка нас об'єднає і та ідея, що поведе нас - уперед.

Час для читання ще є. Але читати треба вдумливо. І правильні книги.

Декому ж читати нічого не треба. А треба розізлитися, сісти і написати - свою справжню - Книгу.

Микола Кульчинський, Рівне, для УП