 |
| Старшини полку Чорних Запорожців: полковник Петро Дяченко (командир полку, в центрі), підполковник Бугарин та хорунжий Хевченко, 1919 р. |
В час щоподенного знахабніння влади злодіїв-заброд, млявості української боягузливо-лінивої "інтелігенції", в час, коли споглядання чергового штатного "націоналіста-радикала" лиш породжує старе питання "він агент-провокатор чи просто дурень?", в цей важкий час виринає клич-запит: де ви, справжні борці, воїни, герої!?..
Дослідження донедавна відкритих і знову закритих недонищених архівів несе нам не тільки дорогоцінні байти національної пам'яті. Пожовклі папери, нетлінні фото докорінно міняють відчуття й усвідомлення ґрунту, суті нашого українського Я.
Хто ми? Які ми? Пасивні, недалекі, безініціативні, продажні, чмошні хохло-малороси, не здатні на вчинок, як переконують нас "наші" влада, телебачення, кіно?
Але з попелу забуття виринають все нові неймовірно сильні постаті-титани, і події-подвиги. Хотілося б, щоб про них знали якомога більше людей. І щоб оце хотіння, прагнення знати й відчувати силу свого народу стало нарешті однією з домінант буття сучасного українства.
Бо тільки тоді, ставши поряд з нами, ввійшовши в нашу волю і честь, ці лицарі допоможуть нам повернутися до себе і здобути таки справжню Україну - сильну і щасливу, за яку вони боролися не так вже й давно.
У всіх регіонах, в кожному селі і містечку нашої Вітчизни. На сході і заході. На зло леніним, троцьким і табачникам...
Кожен із цих воїнів, боїв, перемог - скарбниця української героїки і вічний рушій у формуванні суті, а, отже, - і долі кожного з нас та суспільства в цілому.
Але 99% нас нічого не знають про них. Окрім, можливо, героїчно-трагічних, але й ганебних Крут.
Хоч якраз/хоча б у цьому році була зручна нагода згадати про них - 90-річний ювілей все ж таки! Багато з нас вірно зауважують, що досить вже плакати. Але щось мало бажаючих дослідити і розповісти про ту славу. Дай Боже, може, нарешті прорве...
Бій за Вознесенськ
Це було вранці 15 квітня 1920 року.
25-річний командир Окремого кінного запорозького республіканського полку (кінний полк Чорних запорожців) Петро Дяченко, важкохворий на тиф, лежав у критому фургоні. Боєприпаси вичерпалися.
Частини Української армії відважилися на відчайдушний, майже рукопашний штурм вузлової станції Вознесенськ, нині Миколаївська область, повної ворожих запасів.
Два більшовицькі бронепотяги обстрілювали їх з гармат і кулеметів. На позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметів насувалися 250 курсантів школи червоних командирів.
Запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3-5 штук ("для себе"), але й ті були вистріляні напередодні...
Кулеметник-одчайдух Петро Первухин з Харківщини учора вистріляв усі набої, підпустивши ворожу лаву на приціл і розстрілявши її, ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч по пару патронів.
Заступник Дяченка поручник Карліс Броже (латиш за національністю) атакував ворога двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися. Настала загроза знищення.
Завжди перший і найшвидший, а зараз напівпритомний командир Дяченко (родом з села Березова Лука Миргородського повіту, Полтавщина) з останніх сил зміг сісти на коня лиш з допомогою козаків. "Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, - за ним", - свідчив учасник того бою Лавро Кемпе з Володарки на Київщині.
У цей час наш гармаш останніми двома стрільнами підбиває ворожий бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Червоні курсанти не стямились як запорожці-чорношличники з чорними прапорцями на списах та чорним знаменом "Україна або смерть" влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків, знищивши всіх.
Воїни раділи торжеством блаженних. "Один упав на коліна і обіймає кулемет та плаче як мала дитина. Інші...підіймають руки вгору, до Бога, плачуть з радости та моляться... Були й такі, що, обладувавшись набоями, кричали: "Тепер ходіть! Хоч із самим чортом, не то що із Троцьким, дамо собі раду!
...Цієї картини не можу описати, бо і сам з радости не знав, що роблю. Напевно, коли б мій батько тоді побачив мене, то сказав би: "О Боже, здуріла дитина!" - згадував Первухин.
Цією відчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів (генерал Михайло Крат свідчив, що тоді було захоплено 2 мільйони рушничних набоїв, 32000 гарматних, 28 гармат, 5000 рушниць, 4 кулемети тощо).
А далі - до наступних успішних боїв Першого зимового походу, розгрому-прориву більшовицького фронту та тріумфального з'єднання з іншими частинами Армії УНР 6 травня в районі Ямполя.
Тріумф під Сидоровим
Після відступу польських військ на Північному фронті під тиском Червоної армії аж до Вісли і під Варшаву на початку липня 1920 року українська армія продовжувала вперто боронити свій відтинок фронту, успішно стримуючи ворога, - згадував підполковник Армії УНР Іван Цапко.
Врешті з 14 липня українське військо зайняло позиції на правому, західному, березі річки Збруч - від Дністра до Гусятина.
Дуже сильні бої провадились у районі Шидлівці - Сидорів біля Гусятина, де ворог підтягнув значні сили піхоти та кінноти й майже кожного дня наступав на Збруч, переходячи не раз річку.
Відтинок фронту проти цих більшовицьких сил займала 3-тя стрілецька Залізна дивізія під командою генерала Олександра Удовиченка, яка своїми контратаками не тільки паралізувала, а й відкидала ворога знову за Збруч. Особливо дошкульними були атаки ворожої кінноти, проти якої при Залізній дивізії не було відповідно більших кінних сил.
Польське командування для зміцнення фронту Залізної дивізії надіслало було зі своїх резервів піхоту. Але червона кіннота, наскочивши на один із цих польських куренів, майже повністю його вирубала.
Ворожі сили, що наступали на фронті Залізної дивізії, скупчені попередньо на лівому, східному, березі Збруча, мали близько чотирьох полків піхоти, Окрему бригаду кінноти та ще один кінний відділ.
Наказом командарма для ліквідації ворожої кінноти туди було спішно перекинуто Окрему кінну дивізію, яка на той час мала в своєму складі такі частини: кінний полк Чорних Запорожців, 1-й кінний Лубенський імені Максима Залізняка полк, 3-й кінний Чигиринський полк та Окремий кінний курінь імені Івана Сірка (разом до 1200 шабель) та Кінно-гірський гарматний дивізіон.
Коло 8 годин ранку 25 липня колона Окремої кінної дивізії на чолі з командиром Іваном Омеляновичем-Павленком підходила зі сходу до села Кривенького.
Ворог у складі трьох полків 123-ї пішої бригади намагався збити зі своїх становищ частини Залізної дивізії, що ставили рішучий спротив, нищачи ворога, але все ж більшовикам пощастило захопити Сидорове.
Зараз же після цього на українську піхоту, що відходила на Кривеньке, блискавичною атакою кинулась більшовицька кінна бригада. 3-й кінний полк та інші кінні сотні 3-ї Залізної дивізії теж відходили перед переважаючими силами ворожої кінноти.
На віддалі 300-400 кроків, у наш бік із криком "ура" летіла в атаку група більшовицької кінноти, близько 400 шабель, зауваживши якусь українську кінноту, напевно наш старшинський роз'їзд, що був спереду дивізії.
Побачивши це, командир дивізії Іван Омелянович-Павленко наказав полковникові Олексі Алмазову тимчасово прийняти керівництво, а сам на чолі свого конвою до 30 козаків та з їхнім командиром підхорунжим Сулейманом, вихопивши шаблю, кинувся назустріч червоним і почав рубати їх за всіма правилами, в чому був великий майстер.
У цей же час полковник Алмазов дає наказ полковникові Дяченкові з полком Чорних Запорожців іти з місця в атаку, щоб знищити цей кінний відділ червоних та підтримати комдива.
Петро Дяченко кількома стрибками свого бойового вороного вискочив наперед, повернувся в сідлі й скомандував: "Чорні!.. Шаблі геть! Списи до бою! В атаку... за мною!" - й понісся кар'єром, вихопивши шаблю. А Чорні, на скаку розгортаючись до бою на смерть, як і на прапорі їхньому написано, рвонули так, що цокотом копит та лоскотом збитих грудок землі й ворожу стрілянину заглушили.
Зараз же з розгону врубались Запорожці, випереджаючи свого командира полку, й почали "розносити" на шаблях ворога.
За Дяченком пролітав коло вітряка в атаку на чолі сотні сотник Віктор Дяченко, брат полковника, старшина високого зросту. Ворожа куля, певно, перебила петлицю від лівого стремена, і сотник, поклавшись на коня, з шаблею в руці галопував на рубку ворогів, часом черкаючи лівою ногою по ріллі.
Враз було скінчено з цим кінним відділом червоних.
Та ось до штабу Окремої кінної дивізії під'їхав старшина від командира 3-го кінного полку Залізної дивізії полковника Михайла Фролова (полк донських та кубанських козаків) з повідомленням, де міститься його полк і про те, що 3-тя Залізна дивізія відходить зараз у цьому напрямку (на Кривеньке) під захист української кінноти (Окремої кінної дивізії).
Кінна артилерія полковника Алмазова бере під обстріл ворожі кінні лави й піхотні розстрільні. Під схвальні вигуки кінноти ("О, гармати наперед!") виїхали ще дві батареї. Малі гірські гармати поскакали, як жаби по ріллі, і вже опинилися за кущами, лише чути вигуки команди хоробрих гарматних старшин:
- Два набої... Перебіжний вогонь!
Влучні гранати розривають ворожі групи, а шрапнелі їх покривають.
Потрібна швидка, рішуча дія, бо у великій небезпеці опинилася уславлена піхота Залізної дивізії, тиснена ворожою кіннотою. Під командою Омеляновича-Павленка, окрім своєї Окремої кінної дивізії, була ще кіннота 3-ї Залізної дивізії, разом близько 1000 шабель.
Він дає наказ 1-му кінному Лубенському і 3-му кінному Чигиринському полкам на швидкому алюрі перейти праворуч від Кривенького, з тим щоб вийти на ліве крило більшовицької кінноти.
Кінний полк Чорних Запорожців веде наступ в чоло червоної кінної бригади, в той же час кінний полк Залізної дивізії полковника Фролова переходить в атаку із правого крила більшовицьких сил. Командир Окремої кінної дивізії з резервним Окремим кінним куренем імені Івана Сірка йде за Лубенцями й Чигиринцями.
Коло години 10-ї ліворуч від Кривенького враз припинилася стрілянина й залунало могутнє "Слава!". Чути лише гарматні вибухи. Потім ще сильніше чути "Слава!". Це полковник Дяченко повів полк Чорних Запорожців в атаку.
Ще далі залунало "Слава!", "Ура!" і знову "Слава" враз із густою кулеметною стріляниною. Там під прикриттям кулеметного вогню кінна група полковника Фролова, обійшовши праве крило червоної кінної бригади, пішла в атаку.
При підході Лубенського і Чигиринського полків на визначене їм для атаки місце, Чигиринський полк, який ішов спереду, більшовики зустріли вогнем. Полк спішив дві сотні й кулеметну сотню, відкрив теж сильний вогонь по ворогові. Червоні заметушились і стали відходити.
Прибувши саме в цей час, командир дивізії кидає ці два полки в рішучу атаку на ліве крило ворога. Замайоріли червоні башлики нашого козацтва, заблищали на сонці сотні шабель. З бойовим покриком "За Україну! Слава!" у весь мах коней доскакують козаки до червоних лав, дехто вже й поміж ними. Почалася рубанка...
Червона кіннота, вкриваючи поле зарубаними й пораненими, кинулась у паніці відступати до Сидорова, очевидно, шукаючи прикриття у своєї піхоти. Командир Окремої кінної дивізії із кінним куренем "Сірків" сам пішов в обхід червоної піхоти під Сидорів.
Під Сидоровим залягли в розстрільнях та легких шанцях частини 123-ї пішої бригади. Наша кіннота, йдучи на хвості решток ворожої кінної бригади, вривається в ворожі розстрільні й починає сікти піхоту. Майже одночасно курінь Івана Сірка, що надійшов з півдня, між Сидоровом і становищами частин 123-ї бригади бере їх під вогонь своїх кулеметів, а потім кидається в атаку, дорубуючи піших і кінних.
Внаслідок цих операцій 25 липня до 11 години ранку Окрема кінна дивізія вщент розгромила ворога. Було знищено всю ворожу кінноту і два полки піхоти 123-ї пішої бригади разом із командирами тих полків. Командир більшовицької кінної бригади був убитий. Політичний комісар, оточений козаками, застрелився.
Було захоплено 34 кулемети, 3 польові гармати, коні й усе військове майно червоних та 11 санітарних возів з медикаментами.
Окрема кінна дивізія втратила 2 козаків убитими, поранено 33 козаків і 3 старшини.
У цьому кінному бою брало участь до 2500 шабель з обох боків.
Таких битв було дуже багато. Кожна з них мала б давно вивчатися, прославлятися, фільмуватися. Бойова епопея одних лишень Чорних запорожців та їх легендарного полководця Петра Дяченка - це енциклопедія української величі, поряд з якою меркнуть і "відпочивають" здебільшого придумані "подвиги" чапаєвих чи ворошилових.
Ось 17 грудня 1919 Дяченко з загоном захоплюють ставку завойовника Києва, денікінського генерала Бредова у місті Ставище. Могутня кобила Дяченка (англо-дончачка) швидко доганяє утікаюче авто з Бредовим, його браунінг уже цілить у білого ворога. Та у кобили раптом відривається підкова і командир Чорних падає на повному скаку...
Ось під селом Кетроси 18 травня 1920 року чорношличники б'ють бригаду Котовського, який зі своєю охороною панічно втікає від Дяченка...
Ось чорношличники громлять Будьонного ...
Так чому вони все ж змушені були відійти? - запитає читач.
- Та все тому ж! "Ви... руйнували армію, руйнували дисципліну...Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями...
А в повіти і губернії кого ви посилаєте? Таких, як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна й працьовита, ви спішите замінити таких!.." - писав 26 січня 1919 командуючий Запорізьким корпусом УНР полковник Петро Болбочан до керівників УНР.
В час злодіїв-заброд готуймо епоху героїв. Вони повернуться. Якщо ми дійсно будемо того варті!
Володимир Гонський, для УП
Автор вдячний Роману Ковалю, президенту Історичного клубу "Холодний Яр", за допомогу та героїчну роботу в ім'я гордої України
Немає коментарів:
Дописати коментар